Одначе, коли коньюнктура знову змінилась, коли декорація федеративної стала вже шкідливою для совєтської влади, то нам "свише" було дано аж цілий Союз - "Союз Совєтскіх Соціялістіческих Республік" (СССР), а на Україні аж "вплотьдо українізації".

Та більше: коли б Горький не був убитий (як зрештою і Бухарін) сталінізмом, то він обурився б іще більше злочинством Кремля: виведенням на світовий, інтернаціональний форум декорації української державности, бо це тобі було вже не "нарєчіє" і не "Малоросія". Та вже й не декорація. Декорація силою непередбаченої Політбюром діялектики перевернулась у реальність. І то в серйозну, загрозливу для "ідейно-національной" реальність. Бо її сприйнято іншими світовими державами не як камуфляж, не як чергову тактичну декорацію, яку можна завтра зняти й викинути на горище, а як реальну державу, що має свою стару державність, свою історію; свої 43-45 мільйонів населення, свої величезні природні багатства.

Ба більше: навіть ми, українці, "всерйоз і надолго" сприйняли камуфляжний жест Москви. Деякі з нас, досить, правда, нечисленні, з наївности своєї приписали його високодушності, ідейності, поступовості Політбюра і через це аж поробились "совєтофілами". Але більшість українства розуміє його справжню природу. Ми розуміємо, що для Москви Україна в організації Об'єднаних Націй є тільки декорація, у цій коньюнктурі корисна їй. Ми знаємо, що, коли настане час викидання на горище всіх декорацій леніно-сталінського комунізму, то України в тому числі не буде. Не буде по-перше тому, що світові демократичні держави так легко, як диктатури, не викидають на горище свої принципи, визнання, вирішення, що коли б настав час ліквідації СССР, то Україна, прийнята в 00Н як рівноправна, самостійна держава, мала б усі права перед усім світом на своє самостійне дальше існування. Це - один наслідок гри большевизму в декорації.

А другий є той, що ми, українці, тим паче не викинемо на горище те, що ми здобули як реальність, як свою власність, здавна, з віків належну нам і нами в нашій революції відновлену і тільки придушену большевизмом. І здобули не через високодушність чи ідейність Кремля. Коли грабіжник через ту чи іншу "коньюнктуру" буває змушений вернути частину награбованого ним, то це розумні люди приписують не високодушності й не ідейності його, а необхідності, примусові. І ми дуже добре бачимо, як руський націоналізм прикладає всяких способів (камуфляжних, концтаборних, сибірських, достєночних), щоб якомога більше зменшити шкоду від декорації, як він готов цілком розвалити й розтоптати її й сласно загарчати разом з усіма горькими: "Не било, нєт і бить не может".

Але він цього не може зробити, от у чому річ. Він краще за всіх Горьких розуміє, що можна розвалити декорацію українізації, можна закрити українські школи, заборонити українську пресу, задушити українську літературу, навіть саме ім'я України знищити. Але не можна знищити самої України, її мови, їїдержавности, її душі, які тисячоріччями росли й закорінялися в ній. Він знає, що його попередники, всі Політб'юра (не совєтського, а царського) імперіялізму протягом сторіч забороняли, душили, нищили з суто большевицькою жорстокістю і тупістю, але що з того вийшло? Немовби вже цілком заборонена, задушена, знищена і похована в домовині з написом на наречії "Малоросія", вона раптом в один який-небудь місяць чудом якимсь повстала із домовини і не придушеним наречієм, а громовою українською мовою співає: "Ще не вмерла Україна і слава і воля!"

А крім того, большевизм знає, що ламання такої декорації є для нього самого дуже невигідна річ. Не кажучи вже про те, що воно позбавляє його можливости гіпнотизувати українські маси, давати їм накази на зрозумілій їм мові та притишувати їхнє обурення, воно ще віднімає зайві голоси Совєтської Росії в Організації Об'єднаних Націй та спосіб приваблювати на свій бік довірливих і не дуже міцних на критичний розум закордонних українців. А тому хоч не хоч мусить не тільки допускати, але ще й робити злочинства супроти валуєвсько-горьківської заповіді.

Отже відповідь цієї частини руського громадянства нам відома. Але лишаються ще інші частини його, їх схематично можна розподілити на чотири категорії.

Перша, найбільша з них - це категорія людей, для яких усі боки революційного визволення народів Росії є злочинства. Колишні поміщики, фабриканти, великі купці, губернатори, графи, князі, які тужно мріють про повернення їхніх лятифундій, фабрик, заводів, крамниць, канцелярій і тронів, всі, для яких "єдіная нєдєлімая" була такою вірною, такою поблажливою захисницею оцих їхніх ласощів, всі вони з усією силою свого єства без устанку, разом з Валуєвим, Горьким уголос і про своє кричать: "Нє било, нєт і бить не может!". "Не можєт" без ніяких компромісів, без ніяких ухилів та єресів супроти святої заповіді.
Друга категорія є менша і не така "православна", вона припускає деякий ухил і деяку єресь. Це - категорія тих руських людей, які до революції великих ласощів не мали, так звана ліберальна інтелігенція: колишні адвокати, лікарі, невеликі урядовці, письменники, вчені. Ні фабрик, ні заводів, ні лятифундій, ні тронів "єдіная нєдєлімая" їм не захищала. Але вона давала їм, по-перше, український хліб, вугілля, цукор, метал, а по-друге, почуття власників великих просторів та багатющих природних ресурсів, почуття своєї національної сили, могутности, гордощів. "Все є Росія! Від Північного океану по Чорне море, від Карпатів по Кавказ, від Балтики по Каспій - все наше! Малоросія? Так це ж наше, це ж - Росія. Що вона хоче зватися Україною? Ну, що ж, нехай собі зветься й Україною, аби вона була Росією, аби й хліб, і вугілля, і цукор, і Чорне море, і Карпати, і податки, і солдати, і навіть вареники та гопак були наші руські".

І цілком щиро вірячи в свою ліберальність, поступовість і демократичність, більшість із них тепер готові навіть на назву "федерації" такого стану речей.

Та вони призабули, оці поступовці. А я, наприклад, пригадую собі, яку 1917 році, зараз же після падіння царату, цього найтупішого захисника "єдіної, нєдєлімої", оці самі теперішні "федералісти" без сміху, огиди й гніву не могли чути не то що про "федерацію", а про скромненьку "автономію". Сидячи на вулкані революції, який уже гуркотів підземними переворотами всяких заповідів, вони годинами й днями доводили нам (українській делегації Центральної Ради, на чолі якої було поставлено мене, через що я так добре й пригадую собі тодішні позиції теперішніх "федералістів"), що ніякої автономії України не може бути. На автономію вареників, гопака, ну, ще пісні (без перекладу на латинську мову, - нехай уже буде вам "мова", а не "нарєчіє", вони на цю єресь уже йшли), ну, та ще й початкову школу, на цій мові, хай уже так, одно слово на так звану "Культурну Автономію" вони рішалися, з великим ваганням, болем душевним, але рішалися. Але автономія на пшеницю, на вугілля, цукор, Чорне море, на нашу працю й життя? О, цього вони й слухати не хотіли. "Нє било, нєт і бить не может!"

Та такі ж поступові, та такі ж альтруїстичні були ті люди: бо хотіли вони тої автономії, мовляв, тільки ради нашого добра. Україна,- казали вони, - ніяк не могла б жити без найтіснішого поєднання з Росією, вона б у кілька років загинула б сама або була б, бідна, беззахисна, розхапана сусідами. І коли я, теж годинами, заспокоював Мілюкова, що українська демократія вже постарається якось улаштуватись у житті сама і захиститись од усяких сусідів, ні Мілюкови, ні Корейські, ні навіть Церетелі3 ніяк не згоджувались на таку нашу, небезпеч ну для нас "легковажність".

І коли я у другій делегації приїхав до Петрограду, то для мене, як голови її та для ближчих товаришів моїх уже були наготовлені гарненькі "одиночки" в одній з петроградських тюрем. Туди, на випадок нашої тупости й невміння зрозуміти альтруїзм наших "старших братів", вони мали посадити нас для роздуму й зрозуміння. Таким самим способом наші братіки учили нас за всю історію нашого об'єднання з ними. Полуботки4, Палії5, Мазепи6, Шевченки, Грушевські7 й інші, такі тупі на зрозуміння свого власного добра, довгими роками таким способом відбували своє навчання. І коли мені компетентні, добре поінформовані люди донесли пізніше про те, що для української делегації були наготовані пишні апартаменти в Петрограді, я не був здивований: царські навчителі до своєї демісії кілька разів за моє життя довгими роками навчали мене по всяких одиночках. І коли б не вибухло перше повстання большевиків(улипні 1917 року), яке сколотило усе життя в Петрограді й примусило українську делегацію вернутись на Україну без наготованих для неї "результатів переговорів", то я зазнав би традиційної російської лекції ще й від руської демократії.

І от треба було, щоб минуло тридцять років всякого їхнього власного страждання, поневіряння, навчання життя, щоб руські демократа прийшли до визнання того, з чого колись глузували і що з огидою відкидали. Але ми маємо підставу запитати: а чи не пізно вже, панове? Та й чи щире ваше визнання?

Нас теж дечому навчило і життя, і ці тридцять років, і вся наша історія. І ми маємо і підставу і право одверто, просто, без дипломатії вам сказати: не хочемо ми вашої федерації, брати наші милі,- щиро чи не щиро ви її хочете. Ми вже зазнали всіх форм співжиття з вами. Тікаючи від "федерації" з шляхецькою Польщею, яка висмоктувала з нас нашу пшеницю, нашу працю, наші сили, прадіди наші триста років тому зробили всенаціональне зусилля, випростались і скинули з себе польських братів. Але щоб врятуватись од дальших їхніх зазіхань на панування, кинулись за допомогою до руського брата і вступили з ним у дефензивний союз, не в федерацію, а в союз вільних, самостійних держав і народів. І в що ж перетворився цей союз? Триста років він був нам тюрмою, каторгою. Ви можете сказати (та й кажете не раз): так то ж царизм так ламав договори, поневолював, експлуатував, тримав вас у тюрмі і на каторзі. Добре, хай так. Але прийшла демократична, "безкровна" революція 1917 року, і зруйнувала той царизм. А чи зруйнувала вона нашу і всіх інших народів т ю р м у , ту "єдіную-нєдєлімую"? Ні, панове, ваша революція не зруйнувала нашої тюрми. Вона навіть крихітної жалюгідної автономії "вареників і гопака" не дуже відважувалась дати.

Та от прийшла жовтнева, "велика", большевицька, не безкровна, а таки досить кривава (та все ж ваша, руська) революція. Вона зареготалась з "кадєтсько-буржуазної" автономії й широко проголосила "самоопрєдєлєніє вплоть до отдєлєнія!". "Отдєляйся" хто хоче, а поки що нате вам широченну федерацію "Російская Соціалістіческая Федератівная Совєтская Республіка" - (РСФСР) (а все ж таки "Російская"). I почалось уже не тільки готування "одіночек" для тупих "хахлов", які не зрозуміли свого власного добра від цієї федерації, які всерйоз повірили в "самоопрєдєлєніє", атаки й одвертий грабіж, катування, розстріли, одне слово, така "федерація", в порівнянні з якою царська самодержавна єдіная-нєдєлімая була дитячою забавкою, така федерація, від якої самим творцям її стало ніяково, а головно шкідливо. Вони поспішили викинути її на горище й замінити іншою. І тоді виник Союз Совєтських Соціялістичних Республік (СССР), - але вільних і таких самостійних та незалежних республік, що хоч бери та знову відділяйся.

І почалося таке "отдєлєніє" тих щирих, ідейних і зацікавлених людей на Україні, які повірили в цю нову федерацію, що попередня дія об'єднання з старим братом, ота федерація теж здалась уже дитячою забавкою.

Куди ж далі йти? Яку ще більшу, ширшу, декоративнішу форму можна придумати? Чи ви можете нас привабити, панове руські федералісти, в вашій федерації, які наші інтереси ви можете задовольнити в ній? Адже (ми гадаємо) при федерації треба вільної згоди всіх членів її? А ви просто декретуєте її, не цікавлючись, хочемо ми чи ні тої вашої федерації. І тим необережно показуєте нам, що то за федерація мала б бути.

Ми розуміємо: ви дуже заклопотані, затривожені питанням: що буде з єдіно-недєлімою Росією після падіння большевизму, яке ви разом з усім світом передбачаєте. Чи то силами зовнішніми, чи внутрішніми, а його буде таки знищено і знаменитий Союз Совєтських Соціалістіческіх Республік буде зруйновано.

А що стане на його місце? Вернеться стара єдіна-недєлімая в якій-небудь новій одежі чи почнеться "отдєлєніє, отторженіє, расчленєніє"? І як її рятувати від цього страшного вам лиха? Ви це обговорюєте тепер по всіх ваших газетах і журналах. І от тепер приходите до федерації і вважаєте, очевидно, що це - найкращий і єдиний спосіб розв'язання питання цілих сторіч.

Але що буде, як ми не схочемо цього способу? От із тих чи інших причин не схочемо та й годі? Що ж ви будете робити? Відкинете наше розуміння, наш спосіб і будете силою, якщо вона буде у вас, впрягати нас у вашу федерацію? Одіночками, ізоляторами, концтаборами будете навчати нас розуміти наше власне добро? "Не было, нет и быть не может"?

Ми не знаємо, яку відповідь дадуть нам "федералісти", якщо вони схочуть відповідати...
Перейдімо тепер до третьої категорії... Вона ще менше численна, ніж попередня. І вона не висуває ніякої формули. Вона пропонує віддати питання на вирішення самих народів, очевидно, на референдум. Люди з цією категорії є спадкоємці тих руських, переважно соціялістичних течій (соціял-демократів, соціялістів-революціонерів), які до революції взагалі дуже неохоче обговорювали національне питання, здебільшого вважаючи його за несоціялістичне; а зокрема українське питання багатьом здавалось штучним, не життєвим, а соціял-демократ Ленін, наприклад, гостро виступив проти пункта програми українських соціял-демократів про вимогу автономії України. Мені не пам'ятається ні одного російського соціял-демократа чи соціяліста-революціонера (крім єврейських соціялістів-бундовців), які б виступали за українські домагання.

Але революція, роки еміграції, гітлеризм, сталінізм, розбурханізм національного питання по всій планеті, домагання і боротьба всіх пригноблених, поневолених народів за своє визволення - все це без одиночок і концтаборів навчило і цих людей. І, будучи дійсними поступовцями та демократами та хотячи розв'язати це трудне питання за соціялістичною справедливістю, вони пропонують оддати його на вирішення самих народів.

Але ми й на цю пропозицію можемо так одповісти:

Шановні громадяне! Ми розуміємо і цінимо ваше щире бажання знайти справедливе й доцільне розв'язання цієї тяжкої історичної проблеми. Ми в принципі теж за такий спосіб розв'язування аналогічних питань. Але ми гадаємо, що в даному разі цей спосіб може дати багато шкоди о б о м народам. Будьмо щирими й чесними з самими собою, скажімо самим собі одверто, не лукаво: народні маси обох наших народів, а надто після 30 років рабства у большевизма, ще не досить самостійні та ідейно дисципліновані, щоб без допомоги й проводу організованих, ідеологічно усвідомлених груп вирішувати такі питання. Ці групи в кожної нації неодмінно будуть впливати на маси й вести їх за своїми вирішеннями, а цадто тоді, коли ці вирішення будуть до душі (стихійної, емоційної душі) тих мас. Так було б у вашої, руської нації, так воно було б у нашої. Отже, по суті обидва народи висловились би на референдумі за ті вирішення, які були б прийняті організованими групами (головним чином політичними партіями та іншими організаціями).
Але перед голосуванням була б, розуміється, підготовка до нього, себто: пропаганда й агітації за ті вирішення. А така акція неодмінно повинна була б діяти на емоції мас. А які ж емоції в такому випадку могли б виникати? У руських - жаль за "своїм" добром, яке хочуть одняти, досада, гнів, обурення на "подстрекатєлей" та на всю українську націю, а внаслідок усього - ворожнеча до українського народу, бажання прижучити, коли б була перемога, і згага помсти та ненависть, коли б була поразка.

З боку українських мас були б такого самого роду емоції, тільки, може, ще дужчі, ще гостріші, як у всякого, кого силою тримають у неволі: обурення, гнів і теж розбурхана, роз'ятрена ненависть. І яке б не сталось вирішення референдуму, ця роз'ятреність емоцій лишилася б у психіці народів і довго затруднювала б співжиття їх, у якій би воно не було формі.

Мало в кого може бути сумнів (навіть у не українців), що величезна більшість населення на Україні висловилась би за цілковиту самостійність, національну і державну, нашого народу і п р о т и якого-будь державного зв'язку з Росією. І то зрозуміле і натуральне: як може хто-небудь із хоч трохи свідомих членів нашого народу, знайомий з усім минулим нашої нації, а надто пройшовши недавній страшний досвід усіх федерацій і союзів з Росією, - як може він хотіти далі лишатись у тюрмі, у каторзі? Ніякі найдемократичніші аргументи, ніякі найщиріші обіцянки й спокушення не зможуть розвіяти їхнього страху й огиди до такого способу існування.

Отже, коли б руські щирі демократи звернулись до українських організацій з пропозицією референдуму, то ці організації напевне б відповіли їм так:

Навіщо даремно розбурхувати старі чвари, старі кривди, розпалювати ними стару ворожість і ненависть? Ми заздалегідь знаємо відповідь нашого народу. І тому кажемо вам: не треба ніяких ні федерацій, ні союзів, ні референдумів. Розв'яжімо питання між собою, між організованими авангардами наших народів і розійдімося мирно, без насильства, без крови, без ненависти. Станьмо добрими сусідами і більше нічим. Вам потрібні наша пшениця, наше вугілля, цукор, ті метали, яких у вас немає? Добре: будемо мінятися, бо й нам будуть потрібні ваш ліс, ваша бавовна, ті ваші метали, яких у нас немає. Будьмо корисними й помічними одні одним без хитрощів, без примусу, без експлуатації.

"Отдєлєніє" народів, які хочуть жити для себе, які більше не хочуть бути визискуваними, понижуваними, поневоленими, не є ніяка несправедливість, ніяке злочинство супроти вас. Ви - багачі й сильні: вас 80 мільйонів населення, ви маєте й без нас величезні природні ресурси й технічні засоби праці. Ви маєте здоров'я й прекрасні риси ще не дегенерованої нації. Невже ж вам не соромно, що ви не можете самі, без визиску інших народів жити, розвиватися і творити національні та загальнолюдські цінності? "Великий руський народ"! Але будьте ж великі своєю працею, своїм й талантами, своєю творчістю, а не чужими, не захопленими обдуром чи насилою цінностями, не експлуатацією чужих талантів, праці й творчости.

Ми не є проти принципу федерації. Навпаки, ми вважаємо його за найвищий спосіб розв'язання всяких міжнаціональних суперечок і конфліктів. Але якої федерації? Не тої, що віддає слабшого на поталу дужчому, не тої, що обдурює, гнітить, понижує, визискує слабшого, а яка, навпаки, помагає йому, захищає, розвиває. А такою може бути тільки федерація всіх народів землі,а щонайменше (і то тимчасово) для нас могла б бути федерація всіх народів Европи, різних, незалежних, самостійних, з'єднаних доброю волею і добрим розумінням як своїх, так і загальних інтересів, така федерація, яка захищала б нас од "федерації" сусідів. І для створення такої федерації ми готові працювати з усіма дійсно поступовими елементами людства і йти на великі жертви для неї.

Але, щоб могли вступити в таку вільну федерацію, треба бути самим вільними, незалежними, треба мати змогу подавати свій голос непримушеними ніякими сторонніми силами. А така змога може бути тільки у самостійної, незалежної національної держави. Отже, наше домагання цілковитої самостійности є найкраща запорука як нашої демократичности, свободолюбности, так і щирости в творенні Світової Федерації, цього найповнішого захисту миру, свободи та отої нашої і всіх інших народів національної самостійности.

Оце, здається, зрозуміла четверта категорія руського суспільства. Вона ще менша, ніж попередня. Її голос в обміркуванні руськими течіями майбутности Росії численно дуже слабенький. Краще сказати: ми чули голос тільки одної людини з усієї течії, це - голос Г.Федотова на сторінках 16 ч. "Нового журнала". Г.Федотов одверто, чесно, сміливо сказав те, що всі ми українці, без різниці соціяльних чи політичних позицій, увесь час кажемо, себто: що єдіная-нєдєлімая Росія після ліквідації больщевицького деспотизму повинна розпастися; що народи її не потерплять більше ніякого поневолення і домагатимуться цілковитого свого визволення і самостійности; що боротися проти цього і тим роздмухувати проти Росії вже існуючу ненависть руським течіям не треба;
що треба раз на все прийняти в свою психіку цей висновок життя, помиритися з ним і готуватися до організації майбутньої "самостійної" Росії своїми власними силами.

На цей голос уже обзиваються руські емігрантські течії. Деякі обзиваються з гірким здивованням, деякі з палким обуренням, інші з глумом, а ще інші з погано схованою ворожістю до Г.Федотова та навіть до журналу, який надрукував його статтю. Але нам думається, що коли знайшовся такий член руської еміграції з такими висновками і такий журнал, який згодився ці висновки прилюдно оголосити, то значить, у руському громадянстві уже визріває ідея справжньої міжнаціональної справедливости і справжнього, дійсно демократичного способу співжиття народів. І ми можемо тільки з гарячою симпатією привітати цей об'єктивний, сміливий голос.

Але мимоволі виникає питання: за яким голосом піде все зорганізоване руське громадянство (а значить, і ввесь руський народ): за тими голосами, які кличуть до затверджування і продовження поневолення народів Росії, а тим самим до насильства, ненависти, кривавої боротьби, самовинищування їх? Чи за тими, які кличуть до об'єктивности, справедливости, миру й дружнього сусідського співробітництва народів, яке так буде потрібне після ліквідації найбільшого насильства, яке знало людство? З ким буде руське громадянство: з Валуєвим чи з Федотовим?

Ми з законним і великим інтересом будемо чекати його остаточної відповіді.

Але ми, українці, а надто ті, які звемо себе демократами, з свого боку можемо з чистим сумлінням сказати: ми ні над ким не хочемо панувати, ніяких народів не наміряємось експлуатувати, ніякого насильства над Росією не наміряємось учиняти, ми тільки не хочемо ні насильства, ні панування над нами. І я думаю, що не помилюся, коли за всіх скажу отут нашим сусідам: ми не дамося накинути нам ніякої форми панування над нами, які б "прогресивні" назви їй не пропонувалися. Колись перед замахом гітлеризму накинути своє панування над Англією Черчіл сказав: "Ми будемо боротися проти навали насильника всіма способами і на всіх місцях нашої країни: в містах, на улицях, на пляжах, в долинах..." Ми, українці, скажемо так само: ми будемо битися проти насильників на всіх місцях України, всякими способами, всякими засобами. Як усяка здорова, жива істота, якій загрожує поневолення, страждання, смерть, ми будемо з усією жагою своєї люті гризти ворога зубами, рвати кігтями, душити лапами. Ми будемо битись ножами, револьверами, кулеметами, гарматами, бомбами. Коли ви нас переважите силою вашого числа і техніки, ми не дамо вам того, на що ви рахуватимете: спокійної колишньої експлуатації нашої країни, нашої праці, нашого пониження і поневолення. Ми будемо безмилосердно нищити, руйнувати всякі ваші способи експлуатації, ми будемо зривати в повітря всі ваші установи, ми будемо тримати всю вашу машину панування у нас у безладі, дезорганізації, розкладі. І коли ви будете нищити нас методами найбільших (ваших, руських!) майстрів насильства і терору (большевиків), ви виявите себе перед усім світом у такому світлі, від якого ваші Федотови будуть з пекучим соромом затуляти лице своє руками. Але нас ви й тим не поставите на коліна під ваше ярмо, і тим не спините ви нашого прагнення волі й незалежности. І в якій би формі, чи то царсько-валуєвській, чи вдемократично-"федеративній", чи в большевицько-союзовій ви не заперечували її й не кричали: "Не било, нєт і бить не может!", ми з тою самою непохитністю будемо вам одповідати і словом, і чином:
Була,є й буде!
Париж, 26.4.48.

Була, є й буде
Написана 26.ІV.1948 р. Надрукована в газеті "Українські вісті" (Новий Ульм) 28.ХІ. та 2.ХІІ.1948 р. під заголовком "Винниченко проти Горького (до двадцятиріччя однієї дискусії, що актуальна й нині)".
Публікація супроводжувалась передмовою "Від редакції": "Ми одержали нову статтю В.Винниченка "Була, є й буде", написану 26.4.1948 р. в зв'язку з своєрідним "ювілеєм" голосного публіцистичного виступу нашого видатного письменника з приводу протиукраїнської шовіністичної вихватки російського письменника М.Горького рівно двадцять років тому (в 1928 р.). До статті додано текст відкритого листа-відповіді М.Горькому 1928 р. з такою допискою В.Винниченка:
"Двадцять років тому я написав відвертого листа до Горького. Тема його не тільки, на жаль, не постарілась, а ще набула гострішої актуальності. Відповідь руського громадянства на поставлені в листі питання не зовсім відома. І тому, з огляду на те, що розвиток історичних взаємин між руським та українським народами за нашої доби доходить до настійної потреби вияснити скількимога ці відносини, я вважаю за корисне для цього вияснення повторити мій одвертий лист до видатного представника руського громадянства і додати до нього кілька сучасних міркувань..."
Передрукована під назвою "Була, є й буде" газетою "Українські вісті" (Детройт, США) 23 та 30.VІІ.1980 р. Низка цитат і посилань на статтю використана в статті Наддніпрянця "Ганебний протиукраїнський виступ" ("Свобода", Джерсі Сіті, 15.ІХ.1951), де заперечується твердження, що В.Винниченко був противником самостійності України і був прихильником федерації України з Росією. 15.ХІ.1994 р. надрукована в газеті "Літературна Україна" (Київ).
Подається за першодруком.

1 ...М.Горький на цього листа відповів мовчанням.- Мається на увазі перший Винниченків "Відвертий лист до М.Горького" 1928 р.

2 ...український комуніст-публіцист Шахрай.- Тобто Шахрай Василь - український громадський діяч, більшовик, член Центральної Ради. Автор публіцистичної книги "До хвилі (Що діється на Вкраїні з Україною?" (Саратов, 1919).

3 Церетелі Іраклій (1882-?) - грузинський політичний діяч, соціал-демократ, 1917 р. член російського Тимчасового уряду; згодом член уряду Грузії. З 1922 р. на еміграції.

4 Полуботок Павло Леонтійович (бл. 1660-1723) - чернігівський полковник,
згодом наказний гетьман Лівобережної України. Домагався відновлення гетьманства в Україні й ліквідації т.зв. "Малоросійської колегії", за що був висланий до Петербургу й ув'язнений у Петропавлівській фортеці, де й помер.

5 Палій Семен Пилипович (справж. прізв. Гурко; нар. в 40-х рр. 17 ст-1710) -білоцерківський (фастівський) полковник, керівник визвольної боротьби на Лівобережній Україні проти польсько-шляхетських загарбників вкінці 17 - на початку 18 ст.ст. Підступно заарештований, 1705 р. за царським указом був засланий до Сибіру. 1708 р. звільнений і призначений полковником Білоцерківського полку.

6 Мазепа Іван Степанович (1639-1709) - видатний діяч української державності, гетьман України в 1667-1709 рр., ініціатор і організатор спроби визволити Україну з-під московського ярма за допомогою союзу з шведським королем Карлом XII. Після Полтавської битви виїхав на чужину (м. Бендери), де невдовзі помер.

7 Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) - видатний український історик, державний і громадсько-політичний діяч. З 1917 р.- голова Української Центральної Ради, від 29.ІV.1918 р. президент УНР. Після повернення з еміграції (1919-24 рр.) працював на Україні; 1931 р. висланий до Москви, де, за умов підневільного життя і переслідувань, захворів (помер у м. Кисловодську).

Володимир ВИННИЧЕНКО ПУБЛІЦИСТИКА
Українська вільна Академія наук у США
Національна Академія наук України
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка