Експедиція «Запорізька Січ: зруйноване й уціліле» завершилась. Ті маршрут проліг уздовж Дніпра, місцями січей, паланок, битв українського козацтва. Розпочинали із Черкащини, від незліченних могил Холодного Яру... Чигирин і Суботів, Яснозір'я, Мишурин Ріг, Дніпровокам'янка, Жовті Води, Старі Кайдаки, Новомосковськ, Петриківка — тут запорізька давнина ще жевріє у назвах, могилах, поодиноких пам'ятках. Та мало їм шани і дяки людської.

Тому громадянські панахиди на високому кургані — розритій могилі поблизу села Яснозір'я, на могилі кошового отамана Костя Гордієнка і для учасників експедиції, і для місцевих жителів були і даниною шани, і запізнілим каяттям. Найретельніші обстеження, розшуки провели спеціалісти експедиції спільно з краєзнавцями на острові Хортиці, місцях січей. 22 господарства шматують землю Хортиці. Вузькі околиці, окрайці «батька — Великого Лугу» так заступили дачні ділянки, що навіть пам'ятному знаку місця не знайшлося. Про увічнення місць, пов'язаних з історією запорізького козацтва, про національну гордість, пам'ять, самосвідомість йшли палкі дискусії під час численних зустрічей учасників експедиції з громадськістю.
Запорізька Січ — це один з тих світових історичних феноменів, над яким замислювались і який намагалися зрозуміти й пояснити багато поколінь дослідників.

«Лотри, розбійники»,— лементували на сеймах і в сенаті польські шляхтичі. Скаженіючи від зненависті, вони вимагали знищити Запорізьку Січ, стерти з лиця землі козацтво.

«Славне Запоріжжя»,— казали селяни про Січ. Вони тікали туди від феодалів, там шукали рятунку від тяжкого, нестерпного гніту. Запорізьких козаків — «святих лицарів, захисників вітчизни» — оспівав народ у своїх думах, піснях, легендах.
«Гнездо своевольства»,— писала цариця Катерина II у своєму маніфесті 1775 р. про зруйнування Запорізької Січі.

«Військом запорізьким» назвав український народ визволені у 1648—1654 рр. від польсько-шляхетського панування українські землі. Таку назву дав він і українській козацько-селянській повстанській армії 1648 р., яка увібрала кращі військові традиції Запорізької Січі.

Героями безлічі літературних і мистецьких творів стали звитяжні запорожці.
Карл Маркс назвав Запорізьку Січ «козацькою християнською республікою». Він наголошував, що «з появою козацтва дух вольності розлився по Україні».
Вольтер захоплювався їхнім героїзмом і намагався знайти паралелі їм у світовій історії.

Гоголь з пафосом писав: «Так ось вона, Січ! Ось це гніздо, звідки вилітають усі ті горді й міцні, як леви, ось звідки розливається воля і козацтво на всю Україну».

Олександр Герцен стверджував, що «Запорізька Січ являла собою дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мужиків», а запорізькі козаки — вів далі — «прирекли себе на захист усіх дорогих інтересів своєї Батьківщини». «Захисниками й героями України» називав запорізьких козаків Микола Чернишевський. Ілля Рєпін, творець славнозвісної картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану», захоплено висловився: «Ніхто на всім світі не відчував так глибоко волі, рівності й братерства».

Запорізька Січ відіграла величезну прогресивну роль в історії українського народу. Та дослідники ще й досі не з'ясували всіх питань і загадкових явищ, фактів з життя, побуту й історії запорожців.

Не збереглося точних даних про час заснування Січі. Але в другій половиш XVI століття вона вже була відома далеко за межами України. Європейські володарі виряджали сюди своїх послів, запрошували запорізьких козаків спільно виступати проти султанської Туреччини. Зокрема 1594 року задля цього на Січ приїздив посол німецького імператора Еріх Лясота.

Коли ж з'явилося на історичній арені українське козацтво і що воно собою являло?
Рубіж XIV—XV століть. Тяжкою, чорною годиною був цей час для України. Її пошматували литовські, польські, угорські феодали. Під ударами іноземних поневолювачів загинули Галицько-Волинське, а згодом і Київське князівство. На плацдарм для грабіжницьких нападів на Україну і Росію перетворили турецькі й татарські феодали південно-українські степи.

І тоді народ створив власні збройні сили. Це було козацтво. Саме воно взяло на себе одну з основних державних функцій — захист рідної країни.

Малозаселені простори південно-східної України безпосередньо межували із землями, де кочували татарські орди. І по них, насамперед, розливалася спустошлива кривава хвиля нападів. Сюди, на територію південної Київщини (район Черкас і Канева) та Брацлавщини (південне Побужжя), тікали з далекої Галичини, Волині й Поділля, з міст і сіл північної Київщини селяни та міська біднота, на плечі яких лягав тягар феодального визиску та чужоземного панування. Як сказав пізніше Богдан Хмельницький, козацтво склалося «з людей, що холопства не витримали й пішли в козаки». Недарма слово «козак» у тюркських мовах означає «вільна людина».
До лав козацтва вступали найсмі-ливіші, наймужніші люди — адже на них чекали військові походи й битви, тривала повсякчасна боротьба проти напасників. Проте ці в недавньому минулому селяни, призвичаєні до землі, не тільки воювали. Перед ними розкинулися простори родючої землі, повноводі річки, незаймані степи, багаті на звірину. І козаки бралися за плуга, полювали хижого звіра, годували худобу, ремісникували. Вони засновували хутори та села, будували нові й відроджували зруйновані міста й містечка. Саме козацтво повернуло до життя спустошені татарами українські степи.

Згодом козаки створили систему укріплень у пониззі Дніпра, за порогами, на дніпровських островах. Захована в плавнях, густих зарослях лози й очерету, козацька фортеця була неприступна для турецько-татарських загарбників. Пороги утруднювали польській шляхті підхід до неї. Козаки скористалися традиціями зведення фортифікаційних споруд часів Київської Русі, за якими важливу роль, окрім земляних укріплень, відігравали засіки. Від слова «засіка» (укріплення з дерев) і дістала свою назву Запорізька Січ. Хоч деякі дослідники вважають, що за основу назви правило слово «сікти». Запорізькою називали Січ тому, що вона лежала за порогами.

Січ була прихистком для всіх, хто протестував проти соціального й національного гніту, хто боровся за волю. Сюди приймали людей, незважаючи на расу, національність, соціальне походження. Тут плекалися солідарність і дружба синів різних народів, січове братерство. Крім українців, що становили переважну більшість, було багато росіян та білорусів, литовців і грузинів, вихідців із південнослов'янських земель, вірменів. Потрапляли на Січ італійці та французи, навіть араби.

Запорізька Січ очолила боротьбу, на яку піднявся український народ проти панування шляхетської Польщі, турецько-татарської агресії та феодально-кріпосницького гноблення.

Уряд Речі Посполитої вважав козацтво загрозою своєму владарюванню на Україні, загрозою феодальному ладу. Польські королі намагалися встановити контроль над козаками і рівночасно використати їх для захисту південних кордонів та боротьби із селянськими повстаннями. Тож 1572 року король Сігізмунд II Август узяв деяких козаків на державну службу. їх занесли до спеціального реєстру. Та реєстрові козаки губилися в морі всього козацтва, що дедалі більшало. Під час повстань реєстрові козаки, які зазнавали утисків від шляхти, приставали до народних мас.
Запорожці об'єдналися в одну організацію — Військо Запорізьке. Спираючись на Січ, воно розпочало активну боротьбу проти загарбників.

Кілька разів змінювала Січ своє місцеперебування. Вважали, що спершу вона розташовувалася на острові Хортиці. Там у середині-ХУІ століття князь Дмитро Вишневецький спорудив укріплений замок. Його залога складалася з козаків, які, певно, споруджували земляні укріплення, використали систему засік. Із Хортиці козаки на чолі з Дмитром Вишневецьким зробили в 1559—1560 роках перші сухопутні походи на турецькі володіння. Хоча не знайдено досі точних історичних свідчень, що саме тут козаки збудували свою Січ, Хортиця завжди входила до володінь запорожців. Документи розповідають, що в 70-ті роки XVI століття Січ була на острові Томаківці1, а з 90-х років розташувалася на другому дніпровському острові — Базавлуці2. Це про Базавлуцьку Січ залишив спогади Еріх Лясота. З 1638 по 1652 рік Січ була на Микитиному Розі3. Тут сформувалося повстанське військо, а Богдана Хмельницького обрали гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 року козаки вирушили, щоб об'єднатися з повстанським рухом Наддніпрянщини й розпочати велику визвольну війну українського народу.

Найдовшу історію мала Чорто-млицька Січ4. З нею пов'язані життя й діяльність борця проти татарських нападників, славетного кошового отамана Івана Сірка. Чортомлиць-ку Січ за наказом царя Петра І було спалено й зруйновано, бо частина її старшини й козацтва стала на бік Мазепи. Тоді запорожці пішли на південь і заснували Січ на річці Кам'янці. Та царська влада не дозволила й цього. Козаки мусили отаборитися в Олешках5, що тоді входили до Кримського ханства.

Жити під владою споконвічних ворогів — татарських феодалів — було надзвичайно тяжко. Не раз запорожці зверталися до російського уряду з проханням дозволити повернутися в російське підданство. І от 1734 року, напередодні російсько-турецької війни, дістали згоду. Тоді й було засновано останню Нову Січ6, або як її ще називали тоді — Підпільненську, бо вона стояла на річці Підпільній.

Про життя та побут запорожців залишили спогади очевидці-іноземці й російські офіцери. Та особливо цінні відомості дають архівні документи. Січ мала активні дипломатичні зносини з урядами багатьох країн, здійснювала управління внутрішнім життям, у зв'язку з чим високо розвинулося діловодство. У запорізькій військовій канцелярії служили високоосвічені, відомі на той час люди. З їхнього середовища вийшли історики-літописці. Проте у вирі подій велика частина документів загинула. Дійшли до нас матеріали останньої Нової Січі. Вони становлять унікальний архівний фонд світового значення.

Надзвичайно цікавий, точний опис зовнішнього вигляду Січі зробили самі козаки. 1672 року в Москві запорізькі посли — отаман Шашо й козаки — розповідали про Чор-томлицьку Січ. Зовні вона нагадувала місто-фортецю. З лівого боку її омивав Чортомлик, з правого — Прогной. За фортецею текла Скарбна. Урвисті береги цих річок правили за природне укріплення. Його доповнювали тринадцятимет-ровий вал і рів. З четвертого боку Січ виходила в поле. Тут вал мав бійниці й укріплювався частоколом із загострених і просмолених паль. З цього боку стояла ще велика оборонна башта, у попереку близько 43 метрів, а поперед неї колом до 216 метрів — спеціальне земляне укріплення з стрільницями для гармат. З другого боку до валу тяглися дерев'яні коші, насипані землею. Вийти можна було через вісім вузьких проходів («форток-пролазів») із бійницями. Взимку запорожці на всіх річках навколо Січі вирубували кригу, утруднюючи тим доступ до фортеці.

У центрі Січі був майдан з церквою, навколо 38 куренів — своєрідні казарми — дерев'яні великі хати, покриті шкурами або очеретом. Тут-таки, на майдані, стояли будинки старшини, військова пуш-карня, де зберігалися фортечні й польові гармати. За містом, біля порту височів «Грецький дім» — приміщення для іноземних посланців та купців. Запорізька Січ сама вела жваву торгівлю, а до того ж була транзитним пунктом торгівлі всіх українських земель і Росії з країнами Сходу. Передмістя Січі було забудоване житлами й майстернями ремісників. Козаки — чудові зброярі — виробляли також високоякісний порох. Особливо відзначилися майстри запорізьких бойових човнів, їхні швидкоплавні дуби-чайки успішно змагалися з грізними турецькими галерами. Часто запорізьких майстрів-корабельників запрошували до Москви.

У куренях постійно жила залога Січі. Курінь мав також значення військово-адміністративної і господарчої одиниці. На чолі його стояв курінний отаман. Більша частина козацтва та їхні сім'ї мешкали в зимівниках, а згодом і в селах на території Січі. Ці землі в другій половині XVII століття почали називати «Вольності Війська Запорізького».

Уводити жінку в Січ, хоч би й рідну матір, заборонялося під загрозою смертної кари. Це зумовлювалося надзвичайно тяжкими й небезпечними умовами життя на Запоріжжі, де все було підпорядковано вимогам постійної війни.
Борючись проти чужоземних загарбників, Січ створила струнку військову організацію. Кожен козак офіційно називався «товариш Війська Запорізького», у чому виявлялися елементи демократичних відносин. Усе козацтво поділялося на полки по 500—1000, а згодом і більше чоловік на чолі з полковником. Полки складалися із сотень, керованих сотниками. Сотні поділялися на курені. Усе українське козацтво очолював гетьман. Запорізьке низове — кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу. Разом з військовим писарем, суддею й обозним кошовий отаман утворював уряд — Кіш Запорізької Січі. Кошову старшину обирали щороку на загальновійськовій раді, яка відбувалася три-чотири рази на рік і вирішувала важливі справи: зустрічала послів, ухвалювала рішення про походи, ділила землі й угіддя між куренями тощо.

У Запорізькій Січі виявлялися риси ранньобуржуазних республік. Однак старшина й заможне козацтво порушували демократичні порядки, за допомогою демагогії, підкупу й насильства намагалися перетворити демократичні права на особисті привілеї, нав'язували свою волю раді. Усі вищі посади займали тільки багаті козаки. На кінець існування Січі старшина разом із царським урядом звела принцип виборності до формальності. Тут весь час точилася гостра соціальна боротьба. Основну масу запорожців становили бідні козаки й голота-сірома, на яких припадав основний тягар і злигодні походів, вони були найактивнішою силою селянсько-козацьких повстань.

У першій половині XVII століття запорізьке козацтво піднялося до рівня кращих європейських армій, а своєю активною, наступальною, ініціативною стратегією і маневре-ною тактикою перевершувало феодальні армії Європи, що послідовно додержувалися стратегії позиційної оборонної війни.

Запорізьку піхоту вважали найкращою в Європі. Вона героїчно, майстерно билася з ворогами на суходолі, шикуючись, як правило, у три шеренги. Перша — стріляла, друга подавала, а третя заряджала рушниці. Запорізька піхота уславилася штурмом ворожих фортець, воювала і на морі в складі славнозвісних вітрильно-веслових козацьких флотилій. Вони вели морські бої, охороняли береги. Є історичні відомості, що запорожці використали в походах проти Туреччини підводні човни набагато раніше, ніж це було в Західній Європі. Козаки сміливо атакували не тільки окремі судна, а й цілі турецькі флотилії. Залогу турецьких галер знищували, невільників-веслярів звільняли й відвозили до рідних країв або приймали в лави козацтва.

Кіннота в запорожців у першій половині XVII століття була менш численна від піхоти, але і її дії відзначалися військовою майстерністю. Запорізька кіннота вела наступ так званою «лавою», шикуючись півколом, атакуючи в такий спосіб ворога не лише з фронту, а й з флангів, заходячи з тилу.

Найпоширенішим у козаків видом бойового порядку став так званий табір — найважливіший елемент козацької тактики в умовах рівнинної степової місцевості. У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося із кількох рядів зсунутих і скріплених між собою возів,

розташовувалося військо. Такий бойовий порядок давав змогу швидко переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Табір використовували і в боях, і на переходах. Сучасники називали його «рухомою фортецею». Під час походу піхота часом виходила з-за возів, у разі небезпеки замикалася в оборонному кільці. Коли оборонялися, вози ставилися щільно один до одного, їхні колеса зв'язували й скріпляли ланцюгами, у бік ворога повертали голоблі як списи або рогатини. За возами ховалося все військо. Під час довготривалої облоги ворожої фортеці або кругової оборони вози іноді засипали землею і з них робили міцний вал, а довкола копали шанці, вали, «вовчі ями» із загостреними палями на дні та інші тимчасові земляні укріплення. Як свідчив сучасник, сто козаків у таборі могли успішно боронитися від татарських загонів з тисячі й більше вояків. Польські панцирні улани розбивались об непорушний мур козацького табору.

Запорожці піднесли на високий рівень сторожову й розвідувальну службу. Охороняючи південні кордони від наскоків татарських орд, козаки створили оригінальну систему сигналізації — «маяки», «фігури», через які передавалися відомості населенню, тобто своєрідний світловий телеграф. Коли помічали ворога, запалювали перший маяк, що стояв на кордоні, за ним спалахував другий, третій і так далі. Чорний, густий дим та яскраві спалахи вогню попереджали населення про наближення ворога. Коли горів один маяк, це означало, що ворог просувається до кордонів, коли три — ворог вдерся в межі України.

Козаки були озброєні шаблями й списами, а також вогнепальною зброєю — мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями. Запорожців називали «рушничним військом». Крім того, у козаків були також келепи (бойові молоти), якірці та рогульки — їх уживали проти ворожої кінноти. Відомо, що вони використовували запалювальні ракети ще на початку XVI століття.

Зброю та бойові припаси (порох, кулі) запорожці виробляли самі або захоплювали в бою. Окрім зброї і належної амуніції, кожен вояк повинен був мати сокиру, косу, лопату, шнури і таке інше, щоб насипати вали й будувати укріплення, а також зв'язувати вози в табір.

Козаки були добрі майстри будувати земляні укріплення. Папський нунцій Торрес, котрий відвідував Польщу та Україну, зауважував: «Козак воює стільки мушкетом, скільки й мотикою та лопатою.., насипає й робить укріплення серед безмежних рівнин свого краю». Блискавично споруджували запорожці вали, засіки, шанці, редути, табір. «Нема в світі війська, яке б уміло краще будувати шанці, ніж козаки»,— писав тогочасний трансільванський літописець. «Як тільки викопає собі укріплення над якоюсь річкою,— вів далі літописець,— козак цілком стає неприступний».

Серед козаків здавна був дуже поширений спосіб захисту вояка від вогню ворога, тоді ще не відомий у Західній Європі. Цей засіб самоокопування стрільців український народ виробив в умовах південних степів під загрозою повсякчасної небезпеки нападу татар. Він був надійніший порівняно з використовуваними польською шляхтою та її солдатами-найманцями, передусім німцями, панцирями й кольчугами, які в епоху широкого застосування в боях рушничного вогню захищали вже мало.

Артилерія Запорізького війська складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів. Деякі з них мали вертлюги, які прикріплювали до бортів човна, дуба або судна.

Сучасники малюють запорізьких козаків, як людей витривалих, мужніх і відважних, невтомних на війні. Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи морську битву козаків на чайках з турецьким флотом, твердив: «Можна відверто сказати, що на цілій землі не знайти людей сміливіших, які менше турбувалися б своїм життям, менш за все боялись би смерті».

На Запоріжжі склалася залізна військова дисципліна. Найтяжчим злочином вважали зраду козацтву, вітчизні. Січ стає місцем, де формуються воєнні таланти, де гартуються сталеві характери, де запалюються патріотизмом серця і сповнюються ненавистю проти всякого гніту. З кінця XVI століття Запорізька Січ стає ' політичним центром українського народу.

Січ дала видатних полководців, мудрих державних діячів, проводирів народних повстань: Северина Наливайка, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка, Івана Судиму, Дмитра Гуню, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Максима Залізняка, Семена Палія.

Особливого розмаху походи запорожців набрали в першій чверті XVII століття. У той час вони не раз «окурювали мушкетним димом» столицю Туреччини, змушували тремтіти зі страху того самого султана, якого жахалися правителі країн Західної Європи.

Значну частину походів, надто в 20—40 роках XVII століття, запорожці зробили разом з донськими козаками, з якими їх пов'язувала давня бойова співдружба, спільна боротьба проти іноземних агресорів, соціальне єднання. Запорізьке й донське козацтво стало військовим бар'єром проти турецько-татарської агресії не тільки для України й Росії, а й для інших країн Європи. Козацькі удари, що розхитували турецько-татарське панування в Причорномор'ї і Приазов'ї, мали велике значення для визвольної боротьби сусідніх народів Балканського півострова, поневолених Туреччиною. Та найважливішим наслідком козацьких походів було визволення численних бранців. Сотні, а іноді й тисячі невільників — українців, росіян, представників інших народів — діставали волю з рук запорожців.

Роль козацтва у всьому суспільно-політичному житті, України була така велика, зв'язки з народом були такі міцні, що в документах XVII— XVIII століття всіх українців навіть називали «нацією козаків», «українською козацькою нацією».
Минали десятиліття. Січ лишалась осередком волелюбства, звідси розходилися хвилі повстань проти панування шляхетської Польщі, проти феодального гніту. Почалася велика визвольна війна 1648— 1654 років, у якій Запорізька Січ відіграла визначну роль, особливо на початку війни. На Січі почалося формування повстанського війська. Тут Богдана Хмельницького обрали гетьманом Війська Запорізького. Звідси він розсилав по Україні свої універсали, закликаючи стати на боротьбу за визволення рідної землі. Перший тритисячний повстанський загін на чолі з Богданом Хмельницьким вирушив із Запорізької Січі в квітні 1648 року. Січ забезпечувала повстанців гарматами та іншою зброєю. І далі, в ході визвольної війни, запорізьке козацтво зберігало своє значення. Запорізькі козаки були найбільш організованим, досвідченим, боєздатним ядром повстанської народної армії. З-поміж запорожців вийшло чимало видатних військових керівників. Система організації і формування армії повсталого народу також значною мірою грунтувалася на традиціях Запорізької Січі.

Гсторична Переяславська Рада возз'єднала Україну з Росією. Проте шляхетська Польща не відмовилася від українських земель і розпочала війну за Україну. Згідно з Андру-сівським перемир'ям між польським королем і російським царем, Україну, що тяжкою кривавою війною виборола звільнення від чужоземного панування, поділили між двома державами. Правобережна Україна віддавалася знову шляхетській Польщі. Запорізька Січ опинилася в скрутному становищі. Над нею встановлювалася влада обох держав — і Росії, і Польщі. Запорізькі козаки мусили пролити ще море крові, доки дочекалися втілення в життя Переяславських рішень. Тільки 1689 року за так званим Вічним миром, укладеним між Річчю Посполитою і Росією, Запорізька Січ офіційно ввійшла до складу Росії. Правобережна Україна залишалася під владою Польщі.

Царський уряд дав Запорізькій Січі у володіння велику територію на південь від річок Тясьмину й Орелі (у межах теперішніх Запорізької, Дніпропетровської і Кіровоградської областей). Січ зберегла право місцевого самоврядування й суду, військо одержувало щороку «царське жалування», тобто грошову суму, запас харчів і бойове спорядження.

І після возз'єднання України з Росією запорізькі козаки лишилися в авангарді боротьби проти шляхетської Польщі й турецько-татарських наскоків. У цей час Січ висунула талановитого полководця Івана Сірка, якого вісім разів обирали кошовим отаманом. З його ім'ям пов'язують широко відомий лист запорожців турецькому султану, де нищівно висміяно пихатого володаря і його погрози. Запорізьке військо як окрема військова одиниця в складі російської армії брало найактивнішу участь у російсько-турецьких війнах XVIII століття. Тоді в ньому вже переважала кіннота. Російське командування виставляло легку іррегулярну запорізьку кінноту проти татарських орд, що діяли лише на конях. Успішним воєнним операціям російської армії проти турецько-татарських військ на Чорноморському узбережжі сприяла запорізька флотилія. Отже, Запорізька Січ відігравала визначну роль у визволенні з-під турецького ярма південних українських земель та Криму, що було результатом Кучук-Кайнарджийського миру.

Запорізьке військо зажило такої слави, відзначилося такою мужністю й військовою майстерністю, що вищі російські офіцери вважали за честь записатися в якийсь курінь. Серед таких «курінних товаришів» бачимо й прізвище видатного російського полководця М. Кутузова.

У XVIII столітті запорізьке населення зростало за рахунок утікачів від феодально-кріпосницької експлуатації. Запорізька сірома була бойовою силою у визвольному гайдамацькому русі. Видатний проводир повсталих мас Максим Залізняк вийшов саме з цього середовища. За словами Шевченка, він не мав «ні оселі, ні саду, ні ставу».

Козацтво також самовіддано билось і в Росії в лавах учасників селянських війн. У війську Пугачова було чимало запорожців. А після поразки в бою з царськими військами Пугачов мав намір іти на Запорізьку Січ, як він сам заявляв: «Пробраться морем к запорожским казакам».

Не раз і на самому Запоріжжі підіймалася біднота проти старшини та багатого козацтва, які весь час посилювали визиск і гноблення. Найбільше повстання на Січі вибухнуло 26 грудня 1768 року. Козаки захопили військову артилерію, випустили ув'язнених гайдамаків, розгромили будинки старшини та багатого козацтва. Кошовий отаман Калнишевський, перебравшись у чернечу рясу, ледве врятувався од повстанців, що оточили його будинок. Зачинившись у Січі, сірома героїчно чинила опір царським каральним військам. Та сили були нерівні, й повстання придушили.

Після розправи з пугачовцями й закінчення війни з Туреччиною царський уряд вирішив ліквідувати Запорізьку Січ. Адже вона на той час втратила своє значення південного військового форпосту. Колись прикордонні запорізькі землі були тепер внутрішньою територією. І водночас Січ із великою кількістю втікачів, що переховувалися тут, становила для царського уряду небезпеку. Це було вогнище безперервної антифеодальної боротьби. Самодержавство, проводячи політику національно-колоніального гноблення народів, ліквідувало ще в 60-роках XVII століття гетьманство Лівобережної України. Не могло воно миритися і з особливим ладом та самоврядуванням Запоріжжя. Землі його було роздано російським і українським поміщикам, частину населення закріпачено.

Багатогранним було духовне життя запорожців. У Січі і в паланках на території Запоріжжя існували загальноосвітні й співочі школи. Серед запорожців були й такі, що здобули освіту в Києво-Могилянській академії і навіть у західноєвропейських університетах.

Серед запорожців часто зустрічалися талановиті співці й Музиканти, поети і танцюристи. Гопак і метелиця народилися на Запоріжжі, як і деякі інші танці. Тут був і «вертепний театр». Створені козаками думи та пісні ще й тепер захоплюють. Визначне явище громадського й духовного життя запорожців — кобзарство. Кобзарі були не тільки творцями й виконавцями дум та пісень. Вони закликали й запалювали на боротьбу народ, самі брали участь у битвах. Розвинулась і досягла досконалості на Запоріжжі військова музика. Народна картина «Козак Мамай» кілька століть висіла чи не в кожній хаті.

На Запоріжжі в умовах постійної небезпеки, в атмосфері героїчної боротьби склалися чудові традиції січового побратимства, дружби, взаємодопомоги та взаємопожертви.

Багато дум та історичних пісень про запорожців склав сам народ, який уславив вікопомні звитяжні діла лицарів козацької республіки.

ПРИМІТКИ

1 Тепер біля села Городища Нікопольського району Дніпропетровської області. Місцевість ця має назву «Острів» і входить до міста Марганця.

2 Точне місце досі не встановлено.

3 Поблизу теперішнього міста Нікополя.

4 Основна територія цієї Січі затоплена Каховським водосховищем. Тільки невеличка частина січового кладовища становить територію с. Капулівки Дніпропетровської області.

5 Тепер Цюрупинськ біля Херсона.

6 Тепер с. Покровське Нікопольського району Дніпропетровської області.

«Памятки України», №3, 1989 р.