Кожний крок — сліпуча блискавиця,
А душа — польовий, буйний вітер,
Розгораються уста і лиця
Неспокійним, пурпуровим квітом.

Не піймаєш: я — вогонь, я — вихор!
А вони спинятися не звикли!
Але раптом... усміхнуся тихо
І в очах моїх заграє виклик.

А душа, розбещеністю п’яна,
Вип’є  туги золоту отруту.
О злови мене, злови, коханий,
Я так хочу біля тебе бути!

Бачиш, стіни зникли, мов примари,
Трави лізуть нам під закаблуки,
А над нами — рожевіють хмари,
Перед нами — зеленіють луки!

Тільки зловиш — радісно і в’юнко
Закручу тебе поривним рухом,
А з оркестри бризне поцілунків
Весняна, бурхлива завірюха!
 

*  *  *

«Не треба слів. Хай буде тільки діло.
Його роби — спокійний і суворий.
Душі не плутай у горіння тіла,
Сховай свій біль. Стримай раптовий порив».
Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,
І сміх мій рветься джерелом на волю.
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце — в хуртовині сніжній,
Купати душу — у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
 
  ЛІТО

Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі,
В день такий  — віддатись поцілункам,
В день такий — цілим натхненням жить!

П’яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча;
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.

В сотах мозку, золотом прозорим,
Мед думок розтоплених лежить,
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить.

І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить несила
Ні на що — твоїх єдиних уст.
  ЧОЛОВІКОВІ

Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.

І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому!
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому!

І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій —
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.
 

*  *  *

Гострі очі розкриті в морок,
Б’є годинник — чотири, п’ять.
Моє серце в гарячих зморах,
Я й сьогодні не можу спать.

Але вранці спокійно встану
Так, як завжди, без жодних змін
І в життя, як в безжурний танок,
Увійду до нічних годин.

Придушу свій незмінний спогад,
Буду радість давати й сміх —
Тільки тим дана перемога,
Хто у болі сміятись зміг.

14.Х.1933
 

*   *  *

Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом:
Не студить вітер уст — зігрівся біля них;
І радісно моїм тонким, рухливим пальцям
Торкатись інших рук і квітів весняних.
Тебе нема, нема... Та в серці сміх іскриться,
Ось він стрільне в юрбу, мов золотий шампан!
В чужих очах вогонь, привітом сяють лиця,
І кожний мій порив — сьогодні владний пан.
Любов — лише тобі... А це її уламки,
Це — через край вино, в повітря квіт дерев,
Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки
Закритої душі і рамку цю дере,
Щоб зайвину свою розсипати перлисто:
Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх.
.........................................................................

Ось так приходить мент, коли тяжке намисто
Перлинами летить до випадкових ніг.

До "Олег Ольжич і Олена Теліга"