Олена Телiга
О краю мій…

ОПОВІДАННЯ, ПУБЛІЦИСТИКА, РЕЦЕНЗІЇ

НАРОЗСТІЖ ВІКНА!

«Ви, звичайно, скажете, що я проповідую ідеологію нової буржуазії, — хай буде по-вашому. Але й буде по-моєму, бо ми, — я й тисячі Аглай у спідницях і штанах, — не можемо далі жити без повітря».
Коли б ці задихані слова вирвалися хрипким криком з блідих уст змученої робітниці, десь на «гнилому заході», а вже звідти б долетіли в Україну і впали на сторінки «Вальдшнепів» Хвильового — все було б гаразд!
«Вальдшнепи» ще тоді ж, за большевицько-московської влади, радісно друкувалися б у тисячах примірників, — видання за виданням! Хвильовий може до останнього часу, доки його не вивезли б (а вивезли б його напевно), — жив у атмосфері ласкавих поглядів і підкресленої пошани. Все йшло б звичайним шляхом українського мистецтва в СССР. Дорогою вгору — для слухняного мистця і вділ — для його творчости і його нації.
Але справа власне в тому, що це говорила не робітниця з темних завулків вигаданого, неіснуючого «гнилого заходу». Це кричала в білий день на сонячнім пляжі струнка й міцна, «покликана до кипучої діяльності», дівчина Аглая, громадянка найщасливішої країни в світі — СССР. Її свіжий молодий голос доконував чудес: він прорізував ту неймовірну задуху нового совєтського шаблону й старого невмирущого міщанства, що густою сірою ватою звисала над цілою «найвільнішою країною світу». Вата та розбухала, розповзалася, затикаючи кожну щілину, до якої могло б вдертися свіже, яскраве повітря з-за меж СССР або заглянути здалеку в весь хвилюючий стобарвний і стодзвонний світ!
Не дивно, що голос Аглаї залунав так дзвінко й так рішуче. В ньому бриніли шляхетним металом голоси тисяч інших «Аглай в спідницях і штанах», тих нових людей нашого часу, що «мов гриби виростали коло ком’ячеєк», хоч їх не помічалося...
Ані ком’ячейки не могли їх прийняти до себе, ані вони не могли тіснитися в їх вузьких, точно виміряних рамках. Адже ж ті нові люди несли «вічний вогонь стремлінь», несли свою справу великих почувань і бурхливих пристрастей. Все те, що не має виміру й обрахунку, що не підлягає статистиці й платні. Отже, щось, що ніби не має ніякої реальної вартості, а помимо того, чи власне тому, творить найвищі цінності, зроджує правдиве мистецтво, правдивий великий стиль та — здобуває світ! І це «щось» зветься не інакше, як романтика, романтика нації, романтика змагань, романтика життя!
Романтика! Скільки уст погірдливо кривилося, промовляючи це слово як символ безпорадності й безплідності, не відчуваючи його гострого й свіжого змісту! Скільки порожніх рук легковажно вимахувало при згадці про неї, не розуміючи, що лише вона, романтика, може вкласти у ті руки — творче натхнення, владний рух і тверду зброю. Бо це ж романтика дає усьому барву, ритм, запах і струнку пружність. Все те, без чого життя обертається в сіру задушливу вату, яку прорізати може знов лише вона, гостра, як стилет, романтика нових людей нашого часу, що не зносять задухи, що всюди пробивають вікна, аби хлинуло п’янке повітря, аби перед очима розгорнулися обрії!
Ті, що тужили за романтикою, не раз не розуміли цілої її сили. Ті ж, що її нищили, розуміли ту силу у всій її могутній загрозливості, і — власне тому — нищили.
Большевицька Москва руйнувала в Україні все, що виростало вгору, що рвалося за обрії. Вона розуміла, що великий стиль життя і великий стиль мистецтва творив би теж і велику культуру нації та поривав би до всього, що творило б її велич. Вона бачила, що українська душа не може витримати довго без широкого простору і глибокого віддиху. Про це кричав Хвильовий, про це кричали інші, хоч їх крик відразу затискала московська рука, розуміючи його небезпеку.
Молода поетка Ладя Могилянська кинула вірш, характеристичний для української молоді її доби:

Рейки, чи морфій, чи шворка, чи куля —
Всі крізь життя несемо талісман такий!
Що ж нам робити, як ми не забули
Днів легендарних смішної романтики?

Москва розуміла, що сотні тисяч українців, зокрема молодь, — стужені, часом навіть собі того не усвідомлюючи, за романтикою життя, за романтикою своєї нації.
І ледве зродиться така романтика, вона їх пірве і відірве від Москви — назавжди!
А тому, — хай живе сірість в Україні, хай українські письменники пишуть про буряки й трактори, хай усіх героїв українських і світових заступлять Ленін і Сталін, хай люди дивляться не вгору і не на далекий Захід, лише низько в землю і близько — на Москву! Бо якщо Україна розігнеться і буде дихати — вона буде жити! А цього Москва не могла допустити нізащо. Вона щільно забила вікна, в які міг би ввірватися вітер з заходу. Вона нищила всіх Хвильових і Аглай, що ці вікна прорубували. Вона притискала до землі все, що в Україні рвалося вгору. І на ті зрівнені з землею місця висовувала постаті своїх московських Пушкінів, Блоків, Єсєніних. Ці постаті, що виростали на могилах української культури, були єдиними, на які могла дивитися молодь СССР взагалі і України зокрема. Отже, не дивно, що в уяві цієї молоді вони виростали майже на богів. Бо вікна на захід були щільно замкнені, власні велетні були притиснуті до землі або й поховані під нею, а большевицька Москва з радісним улюлюканням допомагала зросту реалістичної творчості в Україні, творчості, що весь час дивилася лише собі під ноги і обхлюпувалася болотом, творячи оди на честь вбивників своєї нації. Такого українського мистецтва жива душа молоді прийняти не могла. Бо це і не було українське мистецтво. Правдиве українське мистецтво нищилось відразу в зародку, ледве воно заповідало стати великим. Отже, вибираючи лише між халтурою — з причепленою українською етикеткою — і єдиним приступним мистецтвом — мистецтвом ворожої Москви, молодь СССР була змушена вибирати те вороже мистецтво і уявити його єдиним, найліпшим, бо вибирати ж не було з чого!
А тут же близько, за стіною, лежав широкий прекрасний світ! За стіною голосно сміялося й плакало життя. І до самої України підповзали широкі дороги з далечини. На тих дорогах виринало безліч речей, безліч барв і запахів. Сотні мистців вибирали з них все найяскравіше і давали йому найдорогоціннішу форму. І сотні речей чекали, поки їх схопить і візьме собі українське мистецтво. Тут же за стіною, яку так хотіли розбити «тисячі Аглай», крутилося вихром свіже повітря яскравих і міцних почувань. Воно не могло прорватися через запхані щілини, але воно билося у них невпинно. І ось — сталося! «Тисячі Аглай» можуть нарешті здійснити свою тугу: міцним рвучким рухом відчинити нарозстіж вікна, пити свіже, насичене бурею, повітря. Крізь ці вікна вони побачать далекі обрії, широкі дороги, по яких невпинно йде вперед правдиве непідроблене життя з усіма його прекрасними дарами, які даються — лише сміливим.

До змісту книги Олена Телiга О краю мій…