ѕросв≥та ƒзв≥н —евастопол€ —оюз украњнок “–÷ Ѕриз
Ќа першу √алере€ ¬≥льна трибуна ” ≤÷ ”√ ÷
¬≥дгуки Ѕ≥бл≥отека ѕласт —м≥шного! Ћ≥нки

ќлена “елiга
ќ краю м≥йЕ

ќѕќ¬≤ƒјЌЌя, ѕ”ЅЋ≤÷»—“» ј, –≈÷≈Ќ«≤ѓ

—»Ћј „≈–≈« –јƒ≤—“№*

¬ передмов≥ до одн≥Їњ з книжок Ђ вартальника ¬≥сникаї читаЇмо:
Ђ’то в боротьб≥ з противником бачив лише обовТ€зок, а не насолоду; хто в ненавист≥ до нього бачив лише г≥дний осуду шов≥н≥зм; хто ставив над волею холодний ≥нтелект, в≥чно г≥пнотизований обставинами, той не надававс€ на пров≥дника маси, умундированоњ чи н≥ї.
¬ цьому Ї глибокий зм≥ст. Ћюбити свою справу понад усе, дивитис€ на нењ €к на саме житт€, в≥ддаватис€ њй з рад≥стю Ч цю велику правду зрозум≥ли добре нац≥њ, що ростуть ≥ м≥цн≥ють на наших очах,Ч ≤тал≥€ ≥ Ќ≥меччина. Ђ—ила через рад≥стьї Ч так зветьс€ одна з розривкових юнацьких орган≥зац≥й новоњ Ќ≥меччини. “а власне Ђрад≥сна силаї, €ка джерелом бТЇ в≥д нењ, залишаЇ незатерте враженн€ на чужинц€х. —погади про ту небувалу рад≥сну силу вивоз€ть чужинц≥ з Ќ≥меччини до своњх батьк≥вщин, ≥ т≥ спогади лишаютьс€ в њх душах глибше ≥ довше, €к враженн€ в≥д пор€дку новоњ Ќ≥меччини ≥ в≥д ус≥х њњ здобутк≥в в д≥л€нц≥ техн≥ки чи мистецтва.
Ќе т€жким обовТ€зком, не жертвою, не зреченн€м Ї житт€ т≥Їњ молод≥. ≤ разом з тим не порожн≥м ≥ легким забиванн€м часу. ѕрац€ ≥ спочинок, сила ≥ рад≥сть, обовТ€зки ≥ пристраст≥ перепл≥таютьс€ у тих юнак≥в в одну ц≥л≥сть. ¬они н≥чого не зр≥каютьс€ в житт≥, живуть барвно ≥ гостро, але живуть дл€ Ќ≥меччини.  ожний, хто бачив ту рад≥сну молодь п≥д час спортивних змагань, в бальов≥й зал≥, фабриц≥, в бюрах чи в струнких лавах п≥д час маршу, бадьорих ≥ розсм≥€них, в≥дчував, що так само, €к рад≥стю Ї у них житт€ дл€ батьк≥вщини, Ч так не жертвою, а рад≥стю буде ≥ смерть дл€ нењ.
¬ласне тепер, коли лунають домаганн€ плекати культ наших традиц≥й, мен≥ хот≥лос€ б п≥днести високо традиц≥ю нашоњ рад≥сноњ сили, очайдушного украњнського гумору, щоби забути назавжди понуру традиц≥ю XIX в≥ку: традиц≥ю, що сприймала житт€ й служенн€ нац≥њ, € к т € ж к и й с ≥ р и й о б о вТ € з о к, € к т ≥ с н е € р м о, €ке так стискаЇ за горло, що з нього видобуваютьс€ лише стог≥н, квил≥нн€ або благанн€. Ќе см≥х, не клич чи наказ.
ƒесь в глибин≥ душ≥ Ч € певна, що не лише моЇњ, а багатьох з нас Ч ц≥лком окреме м≥сце займаЇ блискучий св≥т козаччини. ћов добрих знайомих у€вл€Їмо ми соб≥ людей того часу. « усм≥хом ≥ подивом згадуЇмо струнких юнак≥в ≥ мужчин, под≥бних до “араса Ѕульби, €к≥ з розмахом ≥ гумором жили, кохали, рубалис€ за св≥й край ≥ з таким же самим шибеничним гумором за нього умирали.  ожне обличч€ з знаного образу Ђ«апорожц≥ пишуть листаї нам ближче ≥ симпатичн≥ше завд€ки своЇму очайдушному гумору, ан≥ж не одне лице тих добрих знайомих, €ких ми зустр≥чаЇмо щодн€.
 оли читаЇмо про постат≥ того часу Ч жив≥ше бТЇтьс€ серце, гостр≥ше працюЇ фантаз≥€ ≥ в душ≥ росте одне з найхм≥льн≥ших почувань Ч нац≥ональна горд≥сть. ≤ д≥йсно, не може не захопити своЇю особою хоч би такий —≥рко, що був справжн≥м поетом в≥йни: безкомпром≥совий ≥ безогл€дний супроти ворог≥в, ≥ блискучо-дотепний в своњх листах до кримського хана.
 ожний, хто читав трилог≥ю —ЇнкЇвича, був на довгий час полонений Ѕогуном. ЂЅути таким, €к в≥н!ї ѕро це мр≥€ли сотн≥ юнак≥в, з захопленн€м вдивл€ючис€ в пориваючу постать, €ку нав≥ть перо чужинц€ не хот≥ло викривити. Ђ’ай будуть такими, €к в≥н!ї Ч проносилос€ в думках не одн≥Їњ д≥вчини. Ѕогун Ї непереможно захоплюючий своЇю €скравою фантаз≥Їю, нестримною см≥лив≥стю ≥ безогл€дн≥стю в бою ≥ таким лицарським в≥дношенн€м до ж≥нки, €кого б мус≥в вчитис€ у нього не один з висококультурних украњнц≥в нашого в≥ку, що вважаЇ чемн≥сть до ж≥нки за прикмету слабости, нег≥дну мужчини.
Ѕогун був тим героЇм, €кого неспок≥йний дух живе ≥ дос≥ ≥ пекучим вогнем вриваЇтьс€ в душу молод≥. ¬≥н був най€скрав≥шим представником типу тогочасних украњнц≥в, що з≥ см≥хом зустр≥чали небезпеку, не розвТ€зували вузли, а розрубували њх, не жебрали, а здобували, що вважали потр≥бним здобути.
Ѕезперечно, той тип м≥г мати тис€ч≥ вад, що њх не маЇ нав≥ть перес≥чна людина, може, йому бракувало багато чеснот, але в≥н Ч ≥ йому под≥бн≥ Ч дали нам ту гостру емоц≥ю, €ку в≥дчуваЇмо, читаючи у вищезгаданого автора, €к ц≥ла будова св≥ту, з €ким вони боролис€, в кров≥ й болот≥ лежала у њх н≥г.
Ќатом≥сть жодноњ емоц≥њ не в≥дчуваЇмо, читаючи твори багатьох украњнських поет≥в ≥ письменник≥в минулого в≥ку. ¬ наш≥й нац≥њ зТ€вл€Їтьс€ тип не очайдушного лицар€, лише культурно-розважливого комб≥натора. ¬≥н н≥коли не рве вузли, т≥льки завжди хоче њх помалу ≥ обережно розплутати. ÷ей тип зневажливо ставитьс€ до сили гумору ≥ завз€тости Ѕогун≥в. ƒл€ нього житт€ ≥ служенн€ Ѕатьк≥вщин≥ н≥коли не Ї насолодою, лише т € ж к и м ≥ н у д н и м о б о вТ € з к о м. —луженн€ нав≥ть найдорожч≥й, вибран≥й ≥дењ завжди лишаЇтьс€ чомусь жертвою.
Ѕезперечно, цей тип Ч ≥деал XIX в≥ку Ч маЇ багато чеснот, незнаних Ѕогунам ≥ —≥ркам. ¬≥н не дасть н≥коли н≥кому Ђв зубиї, нав≥ть коли його образ€ть, нав≥ть не вилаЇтьс€. ¬≥н багато розмовл€Ї про загальне добро, любить вс≥х Ч ц≥лу людськ≥сть ≥ ц≥лий св≥т, ≥ стараЇтьс€ зрозум≥ти ≥ просв≥тити св≥й нар≥д. Ћюбить в≥н свою батьк≥вщину, але такою безкрилою любовТю, €ка не в стан≥ була п≥рвати за собою не лише ≥нших, а й його самого. ÷≥ украњнц≥ XIX в≥ку дивилис€ на житт€ не €к на пТ€нюче змаганн€ з головокружними взлетами нагору або й ≥з зривами згори, лише €к на с≥р≥, безконечн≥, але ц≥лком безпечн≥ сходи, з низькими ступ≥н€ми, а кожний крок на такий ступ≥нь вважали вони епохальною под≥Їю.
ѕубл≥цисти ≥ громадськ≥ д≥€ч≥ того в≥ку ≥з завз€тт€м, вартим л≥пшоњ справи, старалис€ знищити все, що мало ще на соб≥ вогненну печать неспок≥йних душ —≥рк≥в ≥ Ѕогун≥в.
ƒрагоман≥в картав кожний в≥друх фанатичноњ любови до батьк≥вщини серед своњх сучасник≥в. Ќав≥ть члени Ѕратства “арас≥вц≥в у своЇму визнанн≥ в≥ри в Ђѕравд≥ї н≥бито ≥ мр≥€ли про найвищ≥ ≥деали, але не Ђвогнем ≥ мечемї њх здобувати лагодилис€, лише Ђдухом ≥ розумомї. ≤ надал≥ прагнули брататис€ з московськими поступовими колами, а у себе в ”крањн≥ Ч аби була сво€ мова, аби влаштовувати Ўевченк≥вськ≥ св€та ≥ вчити неписьменних.
¬они хочуть бути в≥рними своЇму народов≥, в≥ддати йому житт€, але у переносному знач≥нн≥ слова, бо звичайно вони н≥ на хвилину не ризикують головою, розТњжджаючи по селах, збираючи етнограф≥чний матер≥€л чи вивчаючи народну мову. Ќа ≥ншу, чинну любов њхн€ фантаз≥€ не могла натхнути н≥кого. “а й €к могло бути ≥накше, коли членами т≥Їњ орган≥зац≥њ були люди, €ких один з видатн≥ших њњ член≥в характеризував €к людей Ђнадзвичайно мТ€коњ вдач≥, чулоњ душ≥ ≥ гуманного св≥тогл€ду, що межував з тод≥шн≥ми толстовц€миї. ¬се це чесноти з категор≥њ тих, €ких напевно н≥ одн≥Їњ не мав н≥ —≥рко, н≥ Ѕогун. “ак≥ люди йшли в народ ≥ виконували свою др≥бну муравлину працю, проклинаючи за нењ долю.
≤ по ц≥м боц≥ настр≥й не був ≥ншим. Ќав≥ть ‘ранко в одн≥м м≥сц≥ (ЂObrazki galicyjskieї, передмова) писав, що працюЇ дл€ свого народу Ђз почутт€ собачого обовТ€зку, з обовТ€зку панщиною ц≥лого житт€ в≥дробити т≥ шел€ги, €к≥ вз€в з народа на своЇ вихованн€ї. Ђћ≥й патр≥отизм,Ч пише в≥н,Ч се не сентимент, не нац≥ональна горд≥сть, то т€жке €рмо, вложене долею на моњ плеч≥ї.
як на таке ж €рмо дивилис€ на св≥й патр≥отизм ≥ поети XIX в≥ку. ¬огненне Ўевченкове слово, в≥длунавши, не в≥дбилос€ на њх творчост≥. ¬≥д сентиментальних з≥тхань ≥ йойкань, в≥д культу ≥дил≥чно-розмр≥€ного житт€ перейшли вони до сухоњ безрад≥сноњ ≥ безпл≥дноњ ≥нтелектуал≥стики.
“од≥ в наш≥й поез≥њ Ч слава Ѕогу Ч зачали затихати соловейки, р≥дше сп≥вали солодк≥ ћарус≥, ≥ зм≥нилис€ √риц≥. јле в своЇму новому вигл€д≥ ц≥ √риц≥ не звеличували —≥рк≥в. ¬они почали виголошувати мудр≥ реченн€ в род≥: Ђѕрац€ Їдина з невол≥ нас вирвеї; почали захвалювати розум ≥ терпелив≥сть, а героњзмом вважати найб≥льш безбарвне ≥ безпристрасне житт€.
ѕеречитуючи поез≥њ того часу, ми не знайдемо в них захопленн€ житт€м, в≥ри у власну силу, н≥ прагненн€ надзвичайного. ÷≥ поети не дозвол€ють соб≥ бути рад≥сними в час недол≥ ан≥ нав≥ть в своњх думках Ч не мр≥ють, €к з т≥Їю недолею ск≥нчити. ¬ кожному в≥рш≥ заклик не до боротьби, не до Ђфантаз≥њї, а до прац≥, ≥ Ч чеканн€ на чудо...
  а п е л ь г о р о д с ь к и й пише:

—или й знанн€ полож≥мо ми см≥ло
Ќа д≥ло.
ўоб внести у царство темр€ви й гн≥ву
ќсв≥ту...

ј тод≥ вже:

ƒол€ щаслива до Ќеньки-¬крањни
ѕрилине.

Ў е л у х и н з обуренн€м ставитьс€ до вс≥х,

’то н≥коли за в≥ку свого не шукав
ƒл€ житт€ ≥деалу земного
≤ до щироњ згоди людей не скликав,
јбо душу зневажив другого.

Ѕ ≥ л и л о в с ь к и й теж соб≥ у€вл€Ї ≥деальною людиною таку, у €коњ в душ≥ Ч нема Ђн≥чого, кр≥м любовиї.
√ р а б о в с ь к и й в≥рить у в≥дродженн€ ”крањни тому, що

–≥д людський за правду стане,
’оч неправд≥ Ђпотураї!

–≥д людський ц≥лий маЇ за нас, б≥дних, подбати!
¬ одному з ≥нших своњх, неймов≥рно понурих, в≥рш≥в той же √рабовський зв≥р€Їтьс€:

«акипали в душ≥ сльози,
ƒивлючись на муки,
≤ зривались тихо з кобзи
Ќерозважн≥ гуки.

«розум≥ло, що н≥хто не здолав би так≥ Ђнерозважн≥ гукиї слухати довго.
÷≥ле це безрад≥сне наставленн€ мус≥ло викликати реакц≥ю. —ам √р≥нченко, €кий в своњх творах весь час п≥дкреслював, що Ђт≥льки прац€ з невол≥ нас вирвеї, €кий довший час вважав вс≥ пристраст≥ ≥ радост≥ за найб≥льшу перешкоду в т≥й прац≥,Ч €к св≥жого пов≥тр€ запрагнув радости й см≥ху:

ћайте ж, прапори над≥њ,
«нов озвись, оживши, см≥х.
ƒ≥лом станутьс€ вс≥ мр≥њ
Ћ≥т найкращих молодихЕ
¬оскресайте ж, сонц€ д≥ти,
–озсипайте щаст€ кв≥ти,
’ай см≥Їтьс€ вс≥м блакить
≤ звит€жний сп≥в дзвенить.

¬≥рш прим≥тивний, але характеристичний.
“ип безбарвного ≥нтелектуал≥ста, що п≥дпор€дковуЇ розуму вс≥ своњ пориви, €к життЇвий ≥деал стов≥дсоткового украњнц€, викликав реакц≥ю ≥ в пов≥ст≥, але ц€ реакц≥€ спочатку була дуже одноб≥чною.
«Т€вл€Їтьс€ ¬ и н н и ч е н к о, €кий в своњх творах даЇ карикатуру сильноњ людини. √ероњ ≥ героњн≥ ¬инниченка, щоправда, завжди безогл€дн≥ по дороз≥ до своЇњ мети, але, на жаль, њхньою метою н≥коли не буваЇ ан≥ велика ≥де€, ан≥ нав≥ть велика пристрасть, лише €кась забаганка найг≥ршого роду. « своњми ж ≥де€ми героњ ¬инниченка так само безсил≥, €к ≥ ≥нш≥ героњ XIX стол≥тт€. ¬они лише говор€ть про ≥дењ, але не здобувають дл€ них н≥чого.
“ак≥ героњ були запорожн≥, щоб стати протиставленн€м до типу культурника дл€ тих, €ким тип культурника був чужий. ѕочинають зТ€вл€тис€ люди, €к≥ отому типов≥ мурашки-≥нтелектуал≥ста протиставл€ють тип людини-борц€. ћоже, одним з перших серед них Ч не в л≥тератур≥, а в публ≥цистиц≥ ≥ в житт≥ Ч був ћ ≥ х н о в с ь к и й, один з пров≥дник≥в –”ѕ, що на перелом≥ двох в≥к≥в, в 1900 роц≥, видаЇ свою брошуру Ђ—амост≥йна ”крањнаї. ¬ н≥й знову воскресаЇ в≥дважний дух XVII в≥ку: почутт€ гостроњ непримиримости до противник≥в; прагненн€ моментальноњ в≥ддач≥ удар≥в. «нов народжуЇтьс€ поез≥€ Ђрубанн€ї, а не пил€нн€, жадань, а не благань.
ћи зустр≥чаЇмо цю поез≥ю передус≥м в глибоких ≥ сильних творах ≥ дос≥ недоц≥неноњ Ћ е с ≥ ” к р а њ н к и на Ќаддн≥пр€нщин≥ ≥ у ¬ а с и л € — т е ф а н и к а в √аличин≥. ≤ в одноњ, ≥ в другого твори перес€кнен≥ фанатизмом. ¬ любов≥ до батьк≥вщини Ї багато пориву, л≥ризму, а не складних розважань. √ероњ њх творчости дивл€тьс€ на свою боротьбу не €к на ж е р т в у, лише €к на с в о Ї ж и т т €, на свою мету. ¬они не шукають середньоњ дороги, вол≥ють смерть, €к ганьбу, €к то Ї в Ђќрг≥њї Ћес≥ ”крањнки або Ђ—инахї —тефаника, де ћаксим, в≥дпроваджуючи своњх син≥в на великий подвиг, каже њм: Ђјндр≥ю, ≤ване, взад не йд≥ть! «а мене памТ€тайтеї. як≥ ж ц≥ слова н≥би прост≥, а разом з тим Ч €к≥ ж далек≥ й не доступн≥ розслаблен≥й псих≥ц≥ XIX стол≥тт€ ≥ тим, що ту псих≥ку перенесли в XX в≥к.
’ай в творчост≥ обидвох цих письменник≥в змаганн€ не було ще рад≥сним, але вже ж власне вони у своњй суворост≥ були батьками тих поет≥в рад≥сного змагу, €к≥ у нас зТ€вилис€ в останн≥ роки п≥сл€ 1917. ” них вже був той фанатизм, т≥ натхненн€ боротьби, €к≥ виросли в щаст€ у њхн≥х молодших наступник≥в. “ак €к у суворих, але сильних батьк≥в можуть бути сильн≥ ≥ рад≥сн≥ д≥ти, так трудно соб≥ у€вити, щоб так≥ д≥ти виросли в≥д понурих ≥ слабих батьк≥в (ƒ р а г о м а н о в и х) або в≥д ф≥гл€рно-легковажних г≥стерик≥в (¬ и н н и ч е н к о). ќтже, по ƒрагоманову, ”крањна збагатилас€ пле€дою анем≥чних комб≥натор≥в-культурник≥в. ѕо ¬инниченков≥ Ч дес€тком др≥бненьких еротоман≥в, €к≥ ≥ до цього часу, на жаль, шал≥ють часом в наш≥й л≥тератур≥.
ћетерл≥нк в одному з≥ своњх твор≥в писав:
ЂЋише тод≥ можемо соб≥ схл≥бл€ти, кажучи, що ми зрозум≥ли €кусь правду, коли ми сам≥ в≥дчуваЇмо непереможну потребу уформувати п≥сл€ нењ своЇ житт€ї.
¬ласне так розум≥ють правду боротьби героњ поез≥й ќ л ь ж и ч а , найб≥льш €скравого представника сучасноњ молодоњ поез≥њ. ƒл€ них боротьба ≥ житт€ Ч синон≥ми. ∆итт€ Ч це боротьба, а боротьба Ч це справжнЇ житт€. ≤ нема тут чого розпачати. Ќавпаки, треба провести цю боротьбу найб≥льш блискучо ≥ найб≥льш рад≥сно. ќбрази, в≥д €ких волосс€ ставало б догори у гуманних письменник≥в минулого в≥ку, у ќльжича викликають зовс≥м ≥нш≥ емоц≥њ.
ќсь в≥н пише про революц≥ю:

—ховалось равликом м≥сто,
—≥че його дощ, с≥че,
¬ п≥дТњздах будов Ч т≥сно,
Ќабоњ через плече
«абит≥. „ислить? Ћедве!
«-п≥д мур≥в Ч пов≥в гнитт€.
∆итт€, що таке щедре,
Ѕагате таке житт€.
’то дихав хоч день так в≥льно,
ƒо смерти хм≥льний украй.
“и збурилось п≥нно-п≥нно
≤ вилилось через край.

”€в≥м соб≥, €кого розпачливого в≥рша написав би з цього приводу такий √рабовський, ≥ ми в≥дчуваЇмо всю безодню, €ка д≥лить псих≥ку цих двох покол≥нь поет≥в. «рештою, найл≥пшу характеристику покол≥нн€, до €кого належить ≥ сам ќльжич, ≥ молодь сучасноњ Ќ≥меччини, ≥ кадети јльказару, даЇ нам сам поет:

¬оно зросло з шуканн€ ≥ розпуки,
Ѕезжурно-мужнЇ, повне буйних сил,
«акохане в своњ туг≥њ луки
≤ в бронзу власних мускул€стих т≥л.
“ак солодко в передчуванн≥ бою,
Ќе знаючи ваганн€ ≥ квил≥нь,
ѕок≥рну землю чути п≥д ногою
≤ пити зором синю далеч≥нь.
“аким солодко жити нав≥ть перед небезпекою, ≥ вони любл€ть житт€ в ус≥х його про€вах тим б≥льш ≥нтенсивно, що кожноњ хвилини може покликати њх до себе дол€ на змаг.
ќльжич знаЇ, що житт€, €ким його сотворив сам Ѕог, Ї Ђбагате ≥ щедреї. —еред його дар≥в Ї ≥ Ђлюбов ≥ творч≥сть, туга ≥ поривї, Ђв≥двага ≥ вогонь самопосв€тиї.

—олодких грон, ≥ пром≥н€стих вин
ƒовол≥ на стволах його веселих,
≤ди ж см≥ливо ≥ бери один,
“воЇму серцю найхм≥льн≥ший келих!

ѕостат≥ ќльжича не зр≥каютьс€ насолод житт€ з≥ страху, що ц≥ насолоди перешкод€ть њм у боротьб≥. ¬они певн≥ своЇњ сили ≥ в≥ри в свою мету. «авд€ки њм завжди потрафл€ть в≥д≥рватис€ в≥д Ђнайхм≥льн≥шого келихаї до змаганн€, €ке на них чекаЇ. яка ж мала мус≥ла бути любов до батьк≥вщини у тих, що уникали вс≥х радощ≥в, бо€чис€, що завд€ки њм забудуть про свою мету. ≤ чи ж не бачимо ми тепер сотки приклад≥в, коли сучасн≥ героњ кидають найдорожч≥ реч≥ Ч любов, родину, творч≥сть,Ч нав≥ть не з почутт€ обовТ€зку, а з почутт€ покликанн€, дл€ формуванн€ нового св≥тогл€ду, €ке Ї такою ж складовою частиною житт€, €к ≥ його насолоди.
¬с≥ ми памТ€таЇмо безприкладний вчинок кадет≥в јльказару, ≥ н≥хто њм не може закинути невиконанн€ свого обовТ€зку. ¬ €ку бездонну розпач попали б юнаки з псих≥кою ’≤’-го стол≥тт€, сид€чи ст≥льки часу в мурах старого замку. ƒл€ них той пер≥од був би пов≥льним умиранн€м. ѓх зТњдав би б≥ль, що так мало гуманности в житт≥! ќборонц≥ ж јльказару хот≥ли умирати лише в ту Їдину, найб≥льш потр≥бну хвилину. ¬есь же пер≥од сидженн€ в замкнених мурах вони жили нормальним житт€м: голилис€, сп≥вали, нав≥ть влаштовували бали, ≥ власне ц€ нормальна рад≥сть тримала њх до к≥нц€ незаломаними.
ѕригадую, читала € в часопис≥ лист €когось кореспондента з ≈спан≥њ. ¬≥н опов≥дав, €к сид≥в колись в каваренц≥, близько прифронтовоњ смуги, де в≥дбувалис€ боњ.  аварн€ була порожн€, й настр≥й у к≥лькох людей, що опинилис€ там, дуже пригн≥чений, бо нев≥домо було, що њх чекаЇ за хвилину. јле в сус≥дн≥й к≥мнат≥ грав патефон ≥ €кесь молоде товариство весело розмовл€ло ≥ танцювало танго.  ореспондент-чужинець був здивований, так €к були б здивован≥ наш≥ народники. Ѕавитис€ в той час, коли п≥д боком ≥де забава не на житт€, а на смерть! јле ще б≥льше в≥н був здивований, коли двоЇ пан≥в з того товариства гл€нули на годинники, швидко вхопили свою зброю, що лежала десь в кут≥, ≥ Ч попрощавшис€ з товариством Ч просто в≥д танго в≥д≥йшли туди, куди кликали њх переконанн€ ≥, може, смерть. ќдним з тих хлопц≥в був молодий ѕр≥мо де –≥вера, розстр≥л€ний п≥зн≥ше червоними.
≤ таке поступованн€ характеристичне дл€ сучасноњ молод≥. Ўалена любов до житт€ ≥ шалена погорда смерти. „и може бути б≥льш прекрасне ≥ глибоке зТЇднанн€? «вичайно, можна бути завжди поважним ≥ бути героЇм. јле нас завжди будуть б≥льше захоплювати т≥, €к≥ з усм≥хом стр≥чали небезпеку. ÷е тип людей, €кий своњми ≥де€ми, своњми жертвами н≥коли не гн≥тить свого оточенн€; навпаки, його захоплюЇ ≥ пориваЇ за собою.
¬ т≥й сам≥й ≈спан≥њ червон≥ вз€ли в полон молодого повстанц€, сина одного з чолових пров≥дник≥в нац≥онального руху. …ого получили телефон≥чно з батьком ≥ п≥д загрозою смерти змушували пов≥домити, що в≥н буде забитий, €кщо батько з своњм в≥дд≥лом не зложить зброњ. јле юнак п≥д люфою револьвера встиг крикнути: ЂЅатьку, тримайс€! ƒай тоб≥, Ѕоже, усп≥ху!ї Ч ≥ розсм≥€вс€ в лице тих, що його оточували смертельною петлею. …ого забили в≥дразу, але чи ж не було в його см≥ху щось, що було сильн≥ше за смерть?
Ђ¬елика Ї серед людей ≥ великий будить жах сила см≥ху, проти €кого н≥хто в своњм сумл≥нню не чуЇтьс€ охоронений з ус≥х бок≥в. ’то маЇ в≥двагу см≥€тис€ Ч той Ї паном св≥ту, €к той, що завжди готовий на смертьї.
“ак писав ƒж≥€комо Ћеопард≥ ≥ так думаЇ багато наших поет≥в, починаючи ще в≥д √р≥нченка, стужених за тим звит€жним см≥хом, €кий в≥длунав у нас ще в XVII в≥ц≥.
ѕо тому боц≥ тужив за см≥хом “ичина. ¬≥н хот≥в в≥рити, що
Ђ... буде так. ‘альшиве небо см≥хом хтось розколе, ≥ стане св≥т новий ≥ люди мов Ѕогиї.
≤ €кби сам “ичина пос≥дав силу см≥ху ≥ н а с м ≥ х у, то не загубив би так швидко Шобразу ≥ подоб≥€ Ѕожого ≥ не став би н≥коли п≥дн≥жком ворог≥в.
јле все ж цей героњчний см≥х прориваЇтьс€ все част≥ше ≥ част≥ше в наш≥й поез≥њ, поза ќльжичем, у €кого в≥н звучить найм≥цн≥ше, чуЇмо ми його в поез≥€х   р а в ц е в а,   у ш н ≥ р е н к а ≥ ≥нших. ”  равцева бринить цей см≥х у його сонетах. “ак вабить вол€! ¬ирватис€, вмерти у борн≥,

Ќагально впасти в≥д ножа чи кул≥!

Ќайб≥льшою рад≥стю, €ка може чекати його на вол≥, Ї боротьба. “акою ж найб≥льшою рад≥стю ввижаЇтьс€ вона ≥ —ерг≥Їв≥  ушн≥ренков≥. ∆орсток≥сть житт€ не л€каЇ його:

ѓжитьс€ житт€ нове скажене,
ѕТ€не в≥д захопленн€ й зусиль!
Ќадзвичайно обладован≥ антени...
ѕерехрест€ надто важних хвиль...

“ам, де поет минулого в≥ку вчув би лише зойк ≥ з≥тханн€,  ушн≥ренков≥ вчуваЇтьс€ см≥х:

¬ јфриц≥ см≥ютьс€ канонади
≤, €к завжди, €к в ≥стор≥њ Ч колись,
’то в≥дстав Ч не матиме пощади,
’то безсилий Ч згинь чи покорись,
…дуть под≥њ твердою ходою,
ћножатьс€ листки нових ≥стор≥й.

 ушн≥ренка, €к ≥ ќльжича, понад усе ≥нше вабл€ть ц≥ листки новоњ ≥стор≥њ, що ми ще маЇмо написати.

ќрлами нам в синь вил≥тати!
“ак вабл€ть зал≥зн≥њ грюки Ч
 олеса найт€жчих гармат,
Ѕригади чоб≥т по бруках!

ѕ≥сл€ цих сл≥в вже зрозум≥лими робл€тьс€ ≥нш≥ р€дки поета:

¬же хруснув засув Ч тр≥сли темн≥ брами,
ѕо звалах вкритих предков≥чним мохом,
Ќаперек≥р невольницьким думкам,
ћи вкрочили в зубатую епоху!

¬≥н бачить Ђналит≥ сонцем, молод≥, р≥шуч≥ї Ч Ђзал≥зн≥њ когортиї, њх крок, њх сп≥в, њх чин.
„итаючи таку поез≥ю, ми в≥дчуваЇмо, що д≥йсно в нењ ув≥йшла, наперек≥р нев≥льницьким думкам, нова сила, Ђналита сонцем, молода, р≥шучаї з культом завз€тц≥в, ≥з змаганн€м, на €ке дивл€тьс€ €к на рад≥сть.
јле, на жаль, ще й дос≥ в наш≥й поез≥њ зустр≥чаЇмо погл€д на житт€, €к на т € ж к и й о б о вТ € з о к, а на боротьбу, €к на т € ж к у ж е р т в у. «анадто довго сид≥в в нашому письменств≥ понурий дух попереднього покол≥нн€, щоб так швидко можна було його ц≥лком вигнати зв≥дти! Ќав≥ть дехто з молодших ще дивитьс€ на чин, €к на зреченн€ житт€, жертву.
”  ушн≥ренка, поруч з поез≥€ми, наскр≥зь ов≥€ними новою силою, знаход€тьс€ р€дки, що звучать дивним дисонансом в його творчост≥, нагадуючи стар≥ часи. ÷е в≥дчуваЇмо тод≥, коли в≥н зак≥нчуЇ свого, повного сили, в≥рша дидактичним м≥ркуванн€м, що, мовл€в,

∆итт€ ж бо а н ≥ к а з к а, а н ≥ ж а р т и,
Ћиш боротьба й п о в и н н ≥ с т ь.

¬ той час, коли ц€ св≥жа ≥ глибока теч≥€ доп≥ру починаЇ бурити все ≥нше ≥ т€гнути його за собою, серед тих украњнц≥в, що своЇю псих≥кою не можуть ще розлучитис€ з в≥дшум≥лою добою, зроджуЇтьс€ реакц≥€ проти новоњ теч≥њ. √либокий ≥ обовТ€зковий, але разом з тим см≥ливий ≥ амб≥тний тип людини, що запанував у вс≥х оздоровлених крањнах ≈вропи, Ї ще не до прийн€тт€ багатьом украњнським душам. ¬они знову протиставл€ють йому давно знайомий њм тип людини-мурашки, €кий маЇ бути в житт≥ чимсь неначе роб≥тник в верстатах ‘орда, де непотр≥бно н≥ творчоњ фантаз≥њ, н≥ героњчних привид≥в, де лише вимагають акуратности ≥ рутини.
÷ей культ с≥роњ маси хоче п≥днести ≥ автор Ђ”крањнськоњ ƒобиї, дл€ в≥дм≥ни оздобивши ту масу €коюсь ближче не окресленою прикметою, €ку назвав Ђмовчазною в≥ддан≥стюї. Ѕезперечно, така маса потр≥бна, €к необх≥дний фундамент кожноњ орган≥зац≥њ, але, €к вже показало нам наше недавнЇ минуле, ще б≥льше потр≥бн≥ люди, €к≥ надали б ц≥й мас≥ певну форму ≥ навчили б њњ вже ц ≥ л к о м о к р е с л е н о њ в≥дданости. Ѕо чим Ї маса без тих людей, найл≥пше каже   а с с о н :
Ђ¬елика маса мужчин ≥ ж≥нок скидаЇтьс€ на тих кр≥лик≥в: на першу чутку про небезпеку вони ховаютьс€. ѕодив≥тьс€ на  итай Ч це ж череда з м≥льйон≥в гол≥в, що в≥чно тремт€ть з≥ страху перед бандою граб≥жник≥в. ќдин Їдиний невстрашимий очайдух м≥г би п≥ти туди ≥ стати володарем соток тис€ч душ...ї
ЂЅезпека понад усе!ї ÷е було гасло людства тому 500.000 л≥т Ч але це н≥коли не було гасло його вожд€.
Ђ¬ождь мусить зважуватис€ на небезпеку, на в≥дпов≥дальн≥сть та мусить наставл€ти голову на лютий бурев≥йї.
«авданн€м сучасноњ нашоњ ≥нтел≥гентноњ молод≥ мусить бути стремл≥нн€ стати н а ч о л ≥ р€д≥в, а не лиш м ≥ ж ними, а тому ≥ повинна вона старатис€ виробити в соб≥ прикмети не лише р€довика, а й пров≥дника. Ќе лише послуху, а й команди, не лише рем≥сничого виконанн€, а й пл€нуючоњ фантаз≥њ, блискавичноњ ор≥Їнтац≥њ. ўоб бути готовим кожноњ хвилини вз€ти лише на себе в≥дпов≥дальн≥сть, а не почувати, що ц€ в≥дпов≥дальн≥сть мусить л€гати завжди р≥вном≥рно на плеч≥ вс≥х њњ сус≥д≥в.
јвтор Ђ”крањнськоњ ƒобиї пропонуЇ створити культ традиц≥њ, культ наших предк≥в. јле, €к ми вже не раз бачили ≥ не раз про це говорили,Чтрадиц≥њ треба шанувати, а л е н е в с ≥ ≥ не вс€ких предк≥в. ¬≥дкинули ж ≥тал≥йц≥ традиц≥ю свого жебрацтва, ≥ вийшло це њм т≥льки на л≥пше. ћожемо ≥ ми в≥дкинути традиц≥ю свого духового жебрацтва, з найб≥льшою дл€ себе користю.
Ќ≥хто не в стан≥ видушити з свого серц€ хоч краплю сентименту ≥ пошани до €когось безпринципного панка, €кий н≥коли н≥чого не зробив позитивного, лише за те, що в≥н був його прад≥дом. “аких прад≥д≥в, звичайно, замовчують або признаютьс€ до них не з горд≥стю, а з найб≥льшим смутком. “ому ≥ до своњх предк≥в см≥ло можемо ставитис€ критично ≥ розбирати, до кого можемо мати пошану, а до кого погорду. «рештою, в справ≥ предк≥в найл≥пше висловивс€ ” н а м у н о, один з найб≥льших письменник≥в сучасноњ ≈спан≥њ:
ЂЌе те важне, хто мав €ких предк≥в, але те, чи в≥н сам буде предком своњх нащадк≥в. ƒбаймо скорше про те, щоб бути батьками нашого майбутнього, ан≥ж синами нашого минулогої.
ѕеред нашою молоддю стоњть блискуче завданн€ Ч стати батьками майбутнього своЇњ нац≥њ. ’ай же ж вона не зр≥каЇтьс€ ц≥Їњ чести, виховуючи себе лише на с≥рих р€довик≥в. Ќаш≥й мас≥ потр≥бн≥ пров≥дники в ус≥х д≥л€нках житт€, ≥ хай кожний не п≥дтинаЇ соб≥ добров≥льно крила, лише стараЇтьс€ розгорнути њх €кнайширше. ’ай памТ€таЇ, що хто готуЇ себе лише на те, щоб впр€гтис€ до плуга, завжди матиме погонич≥в, а чи не забагато погонич≥в мали ми в минулому?
ƒл€ того щоб амб≥ц≥њ не зам≥нило амб≥тництво, а наш≥ пров≥дники не нагадували отаманчик≥в, кожний, хто в≥рить в своњ сили, мусить до себе ставити в е л и к ≥ в и м о г и ≥ старатис€ розвинути в соб≥ безл≥ч прикмет. Ѕезперечно, пров≥дник мусить мати риси, потр≥бн≥ дл€ розвитку, €к словн≥сть ≥ обовТ€зков≥сть, але, кр≥м них, в≥н мусить мати ще багато ≥нших рис.
ѕров≥дник мусить добре ор≥Їнтуватис€ у вс≥х под≥€х ≥ теч≥€х у св≥т≥ ≥ у себе дома. јле ц≥кавлючис€ ус≥ма теч≥€ми, триматис€ вперто лише одн≥Їњ, не п≥ддаватис€ протилежним хвил€м.
’то готуЇтьс€ на пров≥дника, мусить вчитис€ спочатку бути в≥рним хоч би й невеличкому гуртов≥, бути його патр≥отом ≥ боронити його честь.
Ћише т≥, що потрапл€ть бути в≥рними €комусь невеликому колективов≥, будуть в≥рними ≥ великому колективов≥ Ч нац≥њ.
« англ≥йськоњ л≥тератури бачимо, €к т≥ юнаки, що завз€то змагаютьс€ за першенство своЇњ школи, спортового клюбу чи €коњсь корпорац≥њ, так само завз€то борон€ть п≥зн≥ше ≥нтереси ц≥лоњ нац≥њ. “≥ ж, що в ус≥х змаганн€х чи дискус≥€х з людьми, хай своЇњ нац≥њ, але з протилежних табор≥в, завжди лишаютьс€ пасивними чи уступливими, так само уступливими будуть супроти вже не ворожоњ орган≥зац≥њ, а ворожоњ нац≥њ.
“ой, хто хоче бути пров≥дником, повинен мати багато прикмет, ц≥лком не потр≥бних звичайному р€довиков≥. ¬≥н мусить добре ор≥Їнтуватис€ в ус≥х д≥л€нках житт€, бо кожну з них може використати дл€ своЇњ справи. ¬≥н повинен не забивати, а розвивати в соб≥ почутт€ гумору, бо це почутт€, €к жодне ≥нше, допомагаЇ бути критичним у в≥дношенн≥ до себе ≥ до ≥нших.  р≥м того, це ж почутт€ допомагаЇ завжди нищити шабльон, €кий Ї ворогом всього творчого.
“ак €к ≥ гумору, не треба бо€тис€ радости; вони не заплутують, а опром≥нюють шл€х до мети, коли ми лише сам≥ вм≥Їмо њх брати, а не в≥ддаватис€ њм, €к нев≥льники. ”намуно каже:
Ђ оли у ваш≥й мандр≥вц≥ побачите кв≥тку край дороги ≥ захочете њњ з≥рвати Ч то з≥рв≥ть. јле,Ч проход€чи мимо, не зупин€ючис€, зараз наздоган€ючи св≥й в≥дд≥лї.
Ќе треба бути занадто скромними, бо це прикмета дл€ тих, хто стоњть в р€дах, а не на чол≥ њх. ЂЌ≥хто не може бути р≥вночасно вождем ≥ скромною ф≥€лкоюї,Ч пише  ассон. ќтже, кожний мусить вибирати: або бути скромною ф≥€лкою, €ку вс≥ будуть обдаровувати н≥жною симпат≥Їю, або тим, кого чекаЇ обуренн€ чи захопленн€.
“ой, хто хоче бути пров≥дником, безперечно, мусить гострити св≥й ≥нтелект, але н≥ в €кому раз≥ не ц≥ною зреченн€ вс≥х своњх фантаз≥й ≥ порив≥в, до €ких дехто з нашоњ сучасноњ молод≥ ставитьс€ чомусь з погордою, €к до порожн≥х сл≥в, зараховуючи њњ до безпл≥дноњ романтики. Ќ≥, мусимо вперто памТ€тати, що кожне д≥ло, створене розумом, може бути лише дуже добрим; створене ж з фантаз≥Їю, героњчним поривом чи з гумором Ч може бути ген≥€льним.
Ђ¬≥д ≈спан≥њ,Ч писав ”намуно,Ч в≥длет≥в дух гумору, так т≥сно повТ€заний з духом героњзму. ¬с≥ стали страшенно поважн≥, поважн≥ аж до глупоти. ¬они навчають поважно, пропов≥дують поважно, брешуть поважно, працюють, бавл€тьс€ ≥ нав≥ть см≥ютьс€ поважної.
≤ це тому, по€снюЇ ƒонцов, що в≥длет≥в в≥д них дух донк≥хотського героњзму, в≥длет≥в ≥ дух гумору траг≥чного лицар€.
”намуно писав ц≥ р€дки ще к≥лька л≥т тому. “епер вони вже не актуальн≥ на його батьк≥вщин≥. ƒух донк≥хотського героњзму пекучим полумТ€м вибухнув в душах його земл€к≥в.
јле €к≥ ж актуальн≥ Ї ще слова ”намуно у нас! як потребуЇ цього неминучого полумТ€ душа нашого покол≥нн€.

* ¬≥дчит виголошений в ”крањнськ≥й —тудентськ≥й √ромад≥ в ¬аршав≥ 15 червн€ 1937 р.

ƒо зм≥сту книги ќлена “елiга ќ краю м≥йЕ

≤де€ та наповненн€ - ћикола ¬Ћјƒ«≤ћ≤–—№ »…