Олена Телiга
О краю мій…

«І злитись знову зі своїм народом»

ПРИМІТКИ

1 Щодо дати й місця народження Олени Теліги до останнього часу в літературі були розходження. Олег Штуль (Жданович), який добре знав Олену Телігу особисто і був її першим біографом, у біографічному нарисі «На зов Києва», що був уперше опублікований у збірнику «Прапори духа. Життя і творчість Олени Теліги», а потім передрукований у книзі: Олена Теліга. Збірник / Ред. і прим. О. Жданович. — Детройт; Нью-Йорк; Париж: Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА, 1977; перевидання: К., Вид-во ім. О. Теліги, 1992 (далі: Теліга. Збірник), вказував, що народилася вона 21 липня 1907 року в Петербурзі, зазначаючи, правда, що ці дані розходяться з тими, які містяться в наведеному ним же документі — свідоцтві Матуральних курсів у м. Подєбрадах Чехословацької Республіки, в якому рік народження вказаний 1906, місце — Іллінське на Московщині. Він зізнавався, що ніколи не бачив особистих документів Олени Теліги, а дату вирахував на основі її розповідей. За його словами, вона завжди казала, що народилася того ж року, що й О. Ольжич,— тобто 1907. Говорила також, що старша від О. Штуля «на рік без тижня». В результаті підрахунку він і вивів дату — 21 липня 1907 р. Про місце народження ним наведені три версії: 1-ша — Петербург, 2-га — Єсентуки, 3-тя — Іллінське. Сам схилявся до того, що народилася Олена Шовгенова в Петербурзі, а хрещена була в Єсентуках на Кавказі, причому наголошував, що про Іллінське вона ніколи не згадувала ( Теліга. Збірник. — С. 207—208). Ці помилкові дата й місце народження — 21 липня 1907 р., Петербург —подавалися практично в усіх дослідженнях про Олену Телігу, в тому числі: Енциклопедія українознавства: Словн. частина: В 10 т. / Наук. Т-во ім. Шевченка; Голов. ред. В. Кубійович.— Париж; Нью-Йорк, 1976. — Т. 8.— С. 3164; Encyclopedia of Ukraine. V vols V. V.: St-z / Еdited by D.Struk. — Toronto; Buffalo; London, 1993.— р. 184; Історія української літератури XX століття: У 2 кн. — Кн. 2, ч. 1 (1940-ві — 1950-ті роки) / За ред. В. Г. Дончика. — К.: Либідь, 1994. — С. 98 та в інших.
Як стало відомо з опублікованих у 1992 р. листів Олени Теліги до Наталі Лівицької-Холодної, вона вважала днем свого народження 21 липня 1906 р. У листі 16 липня 1932 р. писала: «21-го липня матиму 26 років...»; 22 липня 1933: «Вчора мені стукнуло 27років!» (Матеріяли до історії літератури і громадської думки. Т. 3: Листування з американських архівів, 1857—1933 / Ред. Богдан Струмінський і Марта Скорупська у співпраці з Едвардом Касинцем і Наталею Лівицькою-Холодною. Вступ. ст.: Марк Раєв і Марта Скорупська. — Нью-Йорк, 1992 / УВАН у США. Джерела до новітньої історії України. Заг. ред. : Ярослав Білінський, Василь Омельченко, Олег Федишин (далі — Листування). — С. 580, 721).
У процесі дослідження біографії Олени Теліги були зроблені запити в архіви Санкт-Петербурга і Ставропольського краю, звідки одержано відповіді, що даних про народження Олени Шовгенової відповідно в Петербурзі та Єсентуках у тих архівах немає. Пошук в архіві Московської області ускладнюється тим, що в Підмосков’ї 13 населених пунктів мають назву «Ильинское», і офіційного документа із записом дати і місця народження Олени Шовгенової поки що знайти не вдалося. На прохання про допомогу в пошуку архівних документів відгукнулися працівники Посольства України в Чеській Республіці. За їхнього сприяння було одержано копію документа про шлюб Олени Шовгенової і Михайла Теліги, в якому про час і місце народження нареченої записано: 8 липня (ст. ст.) 1906 року в Іллінському Московської губернії (Див. док. 53, 54, с. 200–201).

2 ДАХО, ф. 40, оп. 105, спр. 996, арк. 1131 зв. — 1132.

3 ЦДАВО України, ф. 1065, оп. 3, спр. 64, арк. 1.

4 Миронець Надія. Іван Шовгенів // Іван Шовгенів. 1874 — 1943. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2000. — С. 5 — 6.
5 Вся Москва за 1908 год.— С. 110, 275, 455.

6 Про Петербург як місце народження Олени Теліги писав, крім О. Ждановича, також Євген Маланюк, який зазначав, ніби її хрещеною матір’ю була Зінаїда Гіппіус (Маланюк Євген. Розповідь про Лену // Теліга Олена. Листи. Спогади / Упоряд. Надія Миронець. — 2-ге вид., випр. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2004 (далі — Теліга. Листи. Спогади. — С. 291). Однак документального підтвердження цього не маємо.

7 Теліга. Листи. Спогади. — С. 128.

8 Щодо часу переїзду Шовгенових до Києва і початку роботи Івана Шовгенова в Київському політехнічному інституті в літературі зустрічаються суперечливі дані. О. Жданович писав, що перед революцією 1917 року інженер Шовгенів стає професором Київської політехніки, а Олена Шовгенова — ученицею гімназії О. Дучинської в Києві (Теліга. Збірник. — С. 161—162). Галина Лащенко вважала, що до Києва Шовгенови переїхали в 1917 р. після початку революції, але перед більшовицьким переворотом у листопаді (Там само. — С. 294). Лев Биковський у біобібліографічних матеріалах: Іван Шовгенів. 1874—1943. — Женева: Український Морський Інститут, 1947 — твердив, що І. Шовгенів не був у Києві до початку 1918 р. Навівши всі ці думки, автор приміток до Листування від себе додає, що точна дата початку роботи І. Шовгенова в Київському політехнічному інституті не встановлена (Листування. — С. 582). Архівні документи, що зберігаються в Державному архіві м. Києва (ф. 18, оп. 2, спр. 293), дали змогу цю дату встановити (див. прим. 4).

9 Кармаш Сергій, Волкотруб Ганна. І злитись знову зі своїм народом // Хрещатик. — 1997, 19 лип.

10 ЦДАВО України, ф. 1065, оп. 3, спр. 64, арк. 2.

11 Теліга. Листи. Спогади. — С.75. Про дату виїзду І. Шовгенова з Києва, на еміграцію, в літературі зустрічаються суперечливі твердження. Автор приміток до Листування пише, ніби всі джерела говорять за те, що І. Шовгенів виїхав з Києва разом з урядом УНР 5 лютого 1919 і залишався членом уряду як міністр доріг до часу переїзду уряду до Тарнова. На її думку, некоректно вважати 1920 рік кінцевою датою його перебування на посаді професора Київського політехнічного інституту (ця дата зазначена в книзі «Українська Господарська Академія в ЧСР», на яку вона посилається) (Листування. — С. 582—583). У листах О. Теліги до Н. Лівицької-Холодної також згадуються різні дати від’їзду з Києва її батька й брата Андрія: в одному — 1919, в іншому — 1920 (Теліга. Листи. Спогади. — С. 75, 128). Документи свідчать, що правильною датою є 1920 рік, що І. Шовгенів не залишав роботи в КПІ і за радянської влади як у 1919, так і в 1920. Більше того, рада інженерного факультету КПІ 11 травня 1921 року обрала І. Шовгенова професором гідротехнічного і меліоративного відділень інженерного факультету, а він у цей час заступав товариша міністра шляхів і брав участь у засіданні Малої Ради Міністрів УНР в польському місті Тарнові, де перебував у той час уряд УНР (ЦДАВО України, ф. 1065, оп. 2, спр. 336, арк. 2, 5, 7, 9, 12, 28, 50). Плутанина з датами виїзду І. Шовгенова з Києва на еміграцію виникла, очевидно, через те, що виїжджав він з Києва з урядом УНР двічі: у 1919 і в 1920 рр. В архівному документі «Відомості про службовий стаж урядовців Департаменту водяного і дорожного господарства Міністерства шляхів» про директора департаменту І. Шовгенова на запитання: «Чи була перерва в службі і коли була, то скільки вона тривала», дано таку відповідь: «Евакуювався з Києва в січні 1919 р. до Кам’янця, де і був до травня 1919 р. Після захоплення Кам’янця більшовиками повернувся до Києва. Перерва з травня 1919 до 18/V.1920» (ЦДАВО України, ф.2537, оп. 2, спр. 158, арк. 111).

12 ЦДАВО України, ф. 2537, оп. 3, спр. 136, арк. 3; ф. 2582, оп. 2, спр. 39, арк. 29.

13 Там само, ф. 2537, оп. 3, спр. 205, арк. 43, 48.
14 Там само, ф. 1065, оп. 3, спр. 64, арк. 1 зв.

15 Свої враження від цієї роботи Олена Теліга описала в оповіданні «Або-або» (С. 75–79).

16 Теліга. Листи. Спогади. — С.75 — 76.

17 Перше захоплення Олени Теліги в Києві — Ростислав Орлов, пізніше актор кіно і театру в Москві. Він був племінником дружини Освальда Бурґгардта, на весіллі яких в 1921 Олена була дружкою. Вона вважала, що їхні почуття були взаємними, хоча на той час 20-річний Ростислав Орлов був одружений з жінкою, старшою від себе на 12 років («совдепські шлюби!!» — писала Олена). Р. Орлова в колі знайомих і навіть у сім’ї, як писала Олена, «за надзвичайну, милу зовнішність, і, як кажуть, зіпсованість» називали Доріаном Ґреєм за іменем красивого й аморального героя роману Оскара Уайльда «Портрет Доріана Ґрея» (Теліга. Листи. Спогади. — С. 129, 131).

18 Там само. — С. 128 — 129.

19 Там само.— С. 129.

20 До останнього часу дослідники не мали документів, які б точно вказували час виїзду з Києва і прибуття Олени з матір’ю і братом Сергієм до Тарнова. Розуміли лише, що було це не весною 1923 р., як писав О. Жданович ( Теліга. Збірник.— С. 165), а значно раніше, бо вже влітку 1922-го вони були в Чехословаччині. Можна було припустити, що О. Жданович переплутав рік і що прибули вони до Тарнова навесні 1922-го і через короткий час виїхали до ЧСР. На користь такого припущення — спомини Наталі Лівицької-Холодної, яка в той час також була в Тарнові. Вона писала, що приїхала Олена з Києва до Тарнова з матір’ю і братом Сергієм 16-літньою дівчинкою і одразу виїхала до Чехословаччини (Лівицька-Холодна Наталя. Спомини про короткий період життя Олени Теліги // Теліга. Листи. Спогади. — С. 247). О. Теліга також не фіксувала в листах свого перебування в Тарнові, а початком емігрантського життя вважала переїзд до ЧСР в липні 1922 р. Згадуючи тяжкі умови життя в Києві, писала, що «...так було до 1922-го року, доки ми не перейшли кордон і не приїхали до Чехії» (Там само. — С. 76). А 16.07.1932 р. писала: «21-го липня матиму 26 років і рівно 10-ліття перебування на еміґрації» (Там само. — С. 69). Уточнює дату прибуття Олени Шовгенової до Тарнова — травень 1922 р. — Сергій Шовгенов (Матеріали слідчої справи Сергія Шовгенова. Копія. Архів упорядника).

21 Існують документи, які підтверджують, що Олена з матір’ю і братом прибула до Подєбрад у липні 1922, а не в 1924 р., як писав О. Жданович (Теліга. Збірник.— С. 167). 29 червня 1922 р. І. Шовгенів у листі до голови Українського громадського комітету в Празі Микити Шаповала просив потурбуватися про візи для його сім’ї (ЦДАВО України, ф. 3563, оп. 1, спр. 226, арк. 6 зв.), а 26 липня цього ж року Сергій Шовгенов написав заяву з проханням прийняти його до УГА (Там само, ф.3795, оп.1, спр. 112, арк. 654). Очевидно, що прибули вони до ЧСР 21 липня 1922 р. (Див. прим. 20).

22 ЦДАВО України, ф. 3563, оп. 1, спр. 118, арк. 9; ф. 3795, оп. 1, спр. 129, арк. 3—3 зв.

23 Теліга. Листи. Спогади. — С. 235.

24 Самчук Улас. На білому коні.— Вінніпег, 1972.— С. 75—76.

25 Там само.— С. 76.

26 Лівицька-Холодна Наталя. Спомин про короткий період життя Олени Теліги // Теліга. Листи. Спогади. — С. 248.

27 Самчук Улас. На білому коні.— С. 76—77.
28 Теліга. Збірник. — С. 208.

29 ЦДАВО України, ф. 3972, оп. 1, спр. 900, арк. 3. (Док. 9, с. 176).

30 Там само, арк. 5.

31 Повний текст вірша див. на с. 58.

32 Див. док. 62, 63, с. 206–207.

33 Теліга. Листи. Спогади. — С. 236.

34 Там само. — С. 37— 39.

35 ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 20 — 29.

36 Самчук Улас. Живі струни. Бандура і бандуристи. — Детройт, 1976. — С. 69 — 70.

37 Литвиненко С. Зустріч з Михайлом Телігою // Теліга. Збірник. — С. 320—321.

38 Свято подєбрадської академії. 1922 — 16/V — 1932. — Подєбради, 1932. — С. 23.

39 Там само. — С. 25.
40 ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 79, арк. 258—268.

41 ЦДКФФА України, од. зб.: а-168, п-112; а-168, п-110; а-168, п-22; а-168, п-114; а-168, п-21.

42 Теліга. Листи. Спогади. — С. 237.

43 Студентський Вістник (Прага). — 1925. — Ч. 11. — С. 32.

44 Там само. — Ч. 6. — С. 34.

45 Рудловчак Олена. Про автора і його розвідку // Дукля. — 1999. — № 4. — С. 42— 43; ІР НБУВ, ф. 384, № 5.

46 Теліга. Збірник. — С. 55, 170, 253, 341—342. Марко Антонович твердить, що саме Василь Куриленко «українізував» молоденьку Шовгенову. «Теліга вже лише докінчував його працю над формуванням Олени Теліги як українки» (Приватний лист М. Антоновича до упорядника).

47 ЦДКФФА України, од. зб.: а-168, п-84; а-168, п-15. (Див. док. 55, 59, 61, 66, 69, 76, 90, 92, с. 202, 204, 205, 208, 211, 214, 222, 224).

48 Там само, од. зб.: а-168, п-60. (Див. док. 99, с. 228).

49 Маланюк Євген. Спізнене покоління. Леонід Мосендз і інші // Книга спостережень. — Торонто, 1962. — С. 173.

50 Там само. — С. 174.

51 Поділяючи оцінку інтегрального націоналізму Д. Донцова, наведену В. Лісовим у книзі «Культура — ідеологія — політика» (К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1997), відсилаю зацікавленого читача до цієї праці.
52 Теліга. Листи. Спогади. — С. 243.

53 Листування.— С. 550.

54 Книга зберігається у відділі ЗАГС району Прага-1, вул. Водічкова, 18. (Див. док. 53—54 на с. 200–201).

55 Теліга. Листи. Спогади. — С. 243 — 244.

56 Там само. — С. 244.

57 Листування. — С. 598.

58 ЦДАВО України, ф. 3972, оп. 1, спр. 900, арк. 4. (Див. док. 37, с. 191).

59 Там само, ф. 3972, оп. 1, спр. 65, арк. 18 зв., 119.

60 Копія документа, переданого посольством України в Чеській Республіці. (Див. док. 63 на с. 207).

61 ЦДАВО України, ф. 3972, оп. 1, спр. 79, арк. 12.

62 Теліга. Листи. Спогади. — С. 45 — 46.

63 Там само. — С. 47.

64 Там само. — С. 241.

65 Там само. — С. 237.

66 Теліга. Збірник.— С. 258—259. М. Мухин ставить запитання: «Чи не цей самий вірш Гриви був уміщений багато років по смерті поета у львівському «Вістнику» 1938 року?» Ми не маємо документальних підтверджень, що це саме той вірш, але оскільки він присвячений «О. Т.» (Олені Телізі), то наводимо його тут:

* * *
О. Т.
Моя смерть переплутала карти
І життя мусить виграти кожну,
Бож для себе вмирати не варто,
а для Вас — мені й вмерти не можна.

А життя це — засніжене поле, —
не зігнати снігів почуттям…
Як охоче, з німим моїм болем,
Я б назавше зуби затяв!..

* * *
Мені ще вчора було гірше,
А нині — зовсім добре, знов:
упився Вашим милим віршем,
як незіпсованим вином…

І знов життя пливе рікою
У край незнаної краси,
Де я, дбайливою рукою,
Родюче поле оросив.

(Вістник, 1938, кн. 4, с. 244)
67 ЦДКФФА України, од. зб. а-168, п-31. (Див. док. 59, с. 204).

68 Теліга. Листи. Спогади. — С. 43, прим.1.

69 Там само. — С. 41 — 43.

70 Дипломна робота М. Теліги «Черничка та боротьба з нею» зберігається в ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 2, спр. 195.

71 Зоя Плітас, очевидно, помиляється, коли пише про їхній від’їзд у червні 1930 р. (Теліга. Листи. Спогади. — С. 238). Уточнити час переїзду Теліг до Варшави допомагають написи на фотографіях. Одна з них, де Олена з Зоєю Плітас у Подєбрадах, датована 15 вересня 1929 року, інша — Олена й Михайло Теліги у Варшаві — жовтнем того ж року (ЦДКФФА України, од. зб. а-168, п-100; а-168, п-11). Отже, переїхали вони до Варшави не пізніше жовтня, а можливо, в кінці вересня 1929 р. Про те, що навесні 1930 р. Теліги жили вже у Варшаві, свідчить і згадуваний лист О. Теліги до проф. І. Кабачкова від 10.04.1930 р.

72 Похорон Юлії Шовгенової відбувся у Варшаві 4 червня 1929 р. («Шляхом незалежності». — Варшава. — 1929. — Ч. 1. — С. 102).

73 Лівицька-Холодна Наталя. Поезії, старі і нові.— Нью-Йорк, 1986.— С. 181.

74 Ліперовська Зоя Романівна — друга дружина Івана Шовгенова. Її перший чоловік Ліперовський був зрусифікованим українцем, такою ж була і Зоя Романівна, хоч до шлюбу з І. Шовгеновим, як свідчила Олена Теліга, видавала себе за українофілку. Про обстановку, яка склалася в домі батька, і про зміну його ставлення до доньки після одруження з Зоєю Ліперовською Олена Теліга писала в листі до Наталі Лівицької-Холодної 18 серпня 1932: «Ти, хіба, догадуєшся, дорогенька, що цей рік у мене дуже зіпсулися відношення з батьком, завдяки Зої Романовні («Масоchі»). Ради Бога, не вір хоч ти, що причиною моєї нелюбови до неї, як до батьківської жінки, є матеріяльний бік справи. Щоправда, папа цей рік вже не допомагав нам, але я чудово розумію, що ми вже дорослі люди, які мусять самі себе утримувати, а папа має право на своє життя. Але 3[ою] Р[оманівну] я знаю давно і завжди не любила її. Мій папа спочатку теж не любив її і не раз обурювався її безцеремонністю, набриданням і накиданням своєї сімпатії, позичками грошей і т. п. Коли я, сміючися, питала папу, чи не «окрутить» вона його, папа обурювався, що мені може прийти в голову така думка. Але ось, окрутила... Ох, Натуся, я вірю, що тепер вона прив’язана до мого батька, але спочатку нею керував розрахунок і лише розрахунок! Ледве вона почала жити з папою, вона відразу ж вирішила витиснути мене з батьківського життя. Переконувала батька, що моя любов до нього — бажання витягати гроші!! Що я невихована, нецікава і «невдала», все це поза моїми очима, коли ж я, глибоко пригнечена такою зміною дорогого для мене батька, силкувалася знов притягнути його до себе, запрошувала його пійти зі мною погуляти чи — до себе, вона, яка «окрутила» мого батька, сказала мені, що я не маю самолюбія, оскільки не бачу, що мій батько, яко цільна натура, не може ділити своє чуття поміж мною і нею...
Що я пережила за цю зіму — тяжко описати. Жила я в двох кроках від батька, але коли я хоріла, ніхто до мене не приходив, ніхто не цікавився моїм життям. В той же час вона переконувала всіх своїх знайомих, що дуже добре до мене ставиться, а я її не люблю, бо із-за неї не можу так «обирати» батька» (Теліга. Листи. Спогади. — С. 90—91).

75 Теліга. Листи. Спогади. — С. 76.

76 Там само.

77 Лівицька-Холодна Наталя. Спомин про короткий період життя Олени Теліги // Там само. — С. 251.
78 Там само. — С. 76 — 77.

79 Там само.— С. 178, 159.

80 У газ. «Літ. Україна» (1997, 27 лют.) я висловила припущення про те, що вірш «На смерть Грицька Чупринки», опублікований в ЛНВ за 1930 р. (Ч. 1. — С. 99) під криптонімом «О. Т.», може належати Олені Телізі. Ще раніше цю ж версію висунув Ю. Ковалів («Розбудова держави». — 1993. — № 8. — С. 50—51). Цю тему я ще раз порушила в газ. «Укр. Слово» (1997, 3 квіт.), звернувшись до читачів із проханням підтвердити або спростувати гіпотезу про авторство Олени Теліги щодо згаданого вірша. Оскільки гіпотеза не була ні підтверджена, ні спростована і питання потребує подальшого дослідження, вірш «На смерть Грицька Чупринки» у цій книзі подано в примітках. (Див. прим. на с. 72).

81 З епістолярію Наталії Лівицької-Холодної // Вежа. — 1997. — № 8—9. — С. 31.

82 Наріжний Симон. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Ч. 1. — Прага, 1942. — С. 237.

83 Лисенко Наталя. Погляд у минуле (Варшава — кінець 20-х рр.) // Укр. Слово. — 1997, 14 серп. — С. 1, 12.

84 Теліга. Листи. Спогади. — С. 85, 119.

85 Там само. — С. 249.

86 Там само. — С. 50.

87 Там само. — С. 55.

88 Там само. — С. 106.

89 Там само. — С. 94.

90 Там само. — С. 66.

91 Там само. — С. 92.

92 Там само. — С. 102.

93 Там само. — С. 105.

94 Там само. — С. 94.

95 Там само. — С. 105.

96 Там само. — С. 123.

97 Там само. — С. 253.

98 Там само. — С. 68.

99 Там само. — С. 89.

100 Там само. — С. 163.

101 Там само. — С. 108.
102 Там само. — С. 240.

103 Там само. — С. 245.

104 Лист Уласа Самчука до Ганни Черінь // Слово і час. — 1997. — №7. — С. 13.

105 Там само.

106 Там само.

107 Донцов Дмитро. Поетка вогненних меж Олена Теліга. — Торонто, 1953. — С. 38.

108 Теліга. Листи. Спогади. — С. 156.

109 Там само. — С. 139.

110 Там само. — С. 95.

111 Там само. — С. 237.

112 Там само. — С. 262.

113 Там само. — С. 57.

114 Там само. — С. 51.

115 Там само. — С. 60.

116 Там само. — С. 83.

117 Там само. — С. 160.

118 Там само. — С. 164.

119 Там само. — С. 61.

120 Маланюк Євген. Леонід Мосендз (В п’яту річницю смерти) // Книга спостережень.— С. 245.

121 Теліга. Листи. Спогади. — С. 293.

122 Мосендз Леонід. Зодіяк: Вірші. 1921—1936.— Прага, 1941.— С. 24.

123 Теліга. Листи. Спогади. — С. 84.

124 Там само. — С. 91. Як відзначає автор приміток до цього листа, яким би не було ставлення в домі І. Шовгенова до України і українства, він продовжував брати активну участь у всіх українських інституціях, був одним з активних членів Союзу українських інженерів і техніків-емігрантів у Польщі, проводив семінари в Українському дослідницькому центрі у Варшаві, сприяв дослідницьким роботам молоді (Листування. — С. 623—624).

125 Теліга. Листи. Спогади. — С. 85.

126 Там само. — С. 114.

127 Теліга. Збірник. — С. 399.
128 Теліга. Листи. Спогади. — С. 114.

129 Там само. — С. 133.

130 Там само. — С. 123.

131 Там само. — С. 61. Наталя Лівицька-Холодна підтверджувала в одному з листів до Л. Куценка, що Олена не любила Є. Маланюка, і їй «часто доводилося його боронити в розмовах з нею. Але поезію його вона любила навіть більше, як поезію свого приятеля Ольжича» (Вежа. — 1997. — №8—9. — С. 32). Справді, 15.07.1932 р. О. Теліга писала Н. Лівицькій-Холодній, що також любить Ольжича «за ориґінальність і якусь культурність його творчости, але чуття і йому брак. Одноманітні у нього все ж таки вірші і холодні, хоч і пересякнені патосом. Ти знаєш, я Маланюка не дуже-то того... теє..., і це свята правда, що часто у нього буває страшна штучність і натягненість, але все ж, до цього часу, Ольжич не дав ні одного вірша вполовину так доброго, як напр[иклад] «Степова Еляда» чи «Липень» Маланюка» (Теліга. Листи. Спогади. — С. 66 — 67).

132 В одному з листів О. Теліги до Н. Лівицької-Холодної читаємо: «Так мене здивувало, що Маланюкус добре мене згадував! Чи це ти не в бреду писала ?» (Теліга. Листи. Спогади. — С. 126). «Маланюкус» було, очевидно, запозичене О. Телігою з дружнього шаржу, вміщеного в студентському гумористичному журналі «Подєбрадка», який видавався в УГА. В журналі за 1924 рік був зображений Євген Маланюк у позі й строях римського імператора. Малюнок супроводжувався написом: «Poetus Malanjukus» і віршованою пародією. Автором малюнка-шаржу був студент академії Ю. Матушевський, а вірша-жарту — Л. Мосендз (Куценко Леонід. Поетус-Маланюкус (портрет у жанрі шаржу) // Вежа. — 1997. — № 6—7. — С. 223—226). А от слововитвір «Malanukus-vulgaris», яким Олена скористалася в одному з листів (Теліга. Листи. Спогади. — С. 158), був, мабуть, її власним «винаходом». Пізніше стосунки О. Теліги і Є. Маланюка поліпшилися, про що свідчить присвята їй Маланюком вірша «Аще забуду тебе, Ієрусалиме...» (1937 р.).

133 Теліга. Листи. Спогади. — С. 134, 67.

134 Там само. — С. 216.

135 Теліга Олена. Рецензія на збірку Євгена Маланюка. — С. 119.

136 Мушинка Микола. Невідома антологія Олени Теліги // Слово і час. — 1992. — №7. — С. 34—39; Червак Богдан. Олена Теліга: Життя і творчість. — К., 1997. — С. 36—37.

137 Теліга Олена. Якими нас прагнете? — С. 80.

138 Там само. — С. 88.

139 Там само. — С. 91.

140 Теліга. Листи. Спогади. — С. 88.

141 Там само.— С. 67.

142 Ільєва Галина. «Сплелися боротьба й кохання, і кращий хто, не знаю я»: Пасіонарність любовної лірики Олени Теліги // Літ. Україна. — 1995, 12 жовт.

143 Теліга. Збірник. — С. 191; Онацький Євген. Олена Теліга — поетка героїчного життя// Портрети в профіль. — Чикаго, 1965. — С. 187.

144 Теліга. Листи. Спогади. — С. 298.
145 Там само. — С. 56.

146 Там само. — С. 139.

147 Там само. — С. 61.

148 Там само. — С. 110—111.

149 Там само. — С. 56.

150 Там само. — С. 110.

151 Там само. — С. 126.

152 Там само. — С. 128, 130.

153 Наталя Лівицька-Холодна згадувала, що прототипом «Подорожнього» була реальна особа, про що їй розповідала авторка. «Одного дня Оленка прибігла до мене дуже схвильована і розповіла про ці відвідини. Це був хтось (прізвища я не питала), кого вона колись кохала і за кого чомусь не могла вийти заміж. Під свіжим враженням цієї події вона й написала «Подорожнього». На мою думку, це найкращий її твір, він мені одразу ж дуже сподобався, і вона обіцяла його до першої ж книжки «Ми». (Теліга. Листи. Спогади. — С. 256). Про те, що був у житті Олени «хтось», від шлюбу з яким вона відмовилась, можливо, за наполяганням батька, опосередковано свідчать такі слова з її листа до Наталі: «Я, Натуся, в свойому життю багато разів поступилася своїми інтересами для батька, а раз навіть тим, що здавалося мені щастям» (Там само. — С. 100).

154 Там само. — С. 255, 176.

155 Наталя Лівицька-Холодна вважала, що в Олени Теліги було до Д. Донцова «щось таке, як до втраченого мачусі батька, хоч вона це й заперечувала» (Там само. — С.257). Сама ж Олена Теліга так писала про свої стосунки з Д. Донцовим у листі до подруги 8 червня 1933: «Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь, чи захоплення, чи не те, не друге й не третє, але це почуття є таке глибоке, що ти, коли любиш мене, мусиш раз назавжди з ним погодитися і не ставитися до нього легковажно, бо інакше я не зможу бути з тобою цілком щирою, а це було б мені неймовірно боляче» і 22 липня 1933: «Моя прив’язаність до нього йому потрібна, як і його — мені. Я його не ідеалізую, Натусь, о ні! Але я його люблю таким, яким він є...» (Там само. — С.146, 164).

156 Автор приміток до Листування припускає, що навряд, щоб О. Теліга, показуючи Д. Донцову «Подорожнього», розкрила йому справжнє джерело свого натхнення. Це породило багато розмов навколо того, що героєм вірша був Д. Донцов. Є підозра, що він сам так вважав і таку думку поширював. Про це свідчить поява в тому ж числі «Вістника», де був надрукований «Подорожній», вірша «Без присвяти» невідомого автора, підписаного ініціалом Н. Окремі рядки його перекликаються з «Подорожнім». Припускають, що автором його був Д. Донцов, хоч остаточно ні довести це, ні спростувати поки що не вдалося (Листування. — С. 729—731). Сама ж Олена писала Наталі 22.07.1933: «За «Подорожнього» приймають Донцова? Ох, я цього сподівалася! Але хто приймає? Ти, Андрій, Петрусь, навіть Маланюк знали, що «Подорожній» був написаний ще в лютому, отже, до «повороту» подорожнього.
Щодо вірша «Без присвяти», то, їй Богу, не знаю, чи писав його редактор. Може» (Теліга. Листи. Спогади. — С. 163—164).

157 Ми. — Кн. 2. — Зима 1934. — С. 184.

158 Теліга. Листи. Спогади. — С. 257.
159 Там само. — С. 258.

160 Там само.

161 Там само. — С. 188.

162 Вістник. — 1934.— Кн. 4. — С. 312.

163 Лист виявлений в архіві Наталкою Лисенко. Повний його текст див.: Теліга. Листи. Спогади. — С. 182 — 184.
Після цього обміну листами між О. Телігою і Б.-І. Антоничем склалися добрі товариські стосунки. Вони листувалися, Б.-І. Антонич дарував їй свої поетичні збірки, вона дуже високо цінувала його поезії, про що свідчить її лист від 6 квітня 1937 р.:

«Шановний і Дорогий Товаришу!
Сердечно дякую Вам за Ваш милий подарунок. «Книгу Лева» привезла собі сама зі Львова, але було мені трохи сумно, що Ви мене не згадали. Розв’язую, мов ребус, таємничий надпис «пізно не зі своєї вини», але, хоч і пізно, та все ж радісно зустріла Вашу книжку. Є у мене такий вірш, де я вертаюся з кав’ярні додому, після довгої розмови з чужинцем, до своєї кімнати, «де між книжок, незбагнуті для тебе, мені ж найближчі — Ольжич і Антонич».
Вибачте, що так пізно дякую Вам. Але це, дійсно, спізнення не з моєї вини: виїздила на довший час за місто до свого батька і лише вчора знайшла вдома Вашу книжку.
Десь за тиждень, може, буду у Львові, і рада була б побачитися і порозмовляти з Вами.
Сердечний привіт п[ан]ству Пеленських.
Щиро стискаю Вашу руку.
Олена Теліга».
(Там само. — С. 200). Тут О. Теліга цитує невідомий нам свій вірш.

164 Там само. — С. 265.

165 Обрії. — 1936. — Ч. 13—14. — С. 5.

166 Листування. — С. 540.

167 Теліга. Листи. Спогади. — С. 187.

168 Там само. — С. 190.

169 Українці Австралії: Енциклопедичний довідник. — Сідней, 2001. — С. 143; Про Олену Телігу як свою вчительку в Українській школі у Варшаві згадує син Ніни Денисенко Юрій Денисенко. (Там само. — С. 147—148).

170 Теліга Олена. Партачі життя. — С. 143.

171 Там само. — С. 144.

172 Стерницький В. Стиль нового покоління // Вістник. — 1933. — Кн. 6.— С. 442. У листі до Н. Лівицької-Холодної 16.06.1933 р. О. Теліга сповіщала: «Написала лише два малесеньких вірша: один під вражінням статті «Стиль сучасного покоління», а другий — так собі» (Теліга. Листи. Спогади. — С. 150). Перший із названих — вірш «Не треба слів...», другий — «Літо». (Там само. — С. 152 — 153). Назву статті О. Теліга подає, очевидно, з пам’яті, неточно.

173 Томків Богдан С. Матеріяли і спогади: Матеріяли до життя студентів українців у високих школах у Варшаві між двома світовими війнами / Матеріяли зібрав і упорядкував Богдан С. Томків. Мовна редакція Іван Коровицький. Видав Гурт Колишніх Студентів. — Рочестер; Ню-Йорк, 1999. — С. 85—86.
174 Теліга. Збірник. — С. 177.

175 Самчук Улас. На білому коні. — С. 5.

176 Штуль Олег. Далекий шум (1917) // Вістник. — 1937. — Кн. 7/8. — С. 526.

177 Штуль-Жданович Олег. Ціною крови. — К., 1997. — С. 80.

178 Дорога. — 1938. — Ч. 1—2. — С. 3. В 1941 р. (ч. 1. — С. 4—5) журнал опублікував статтю О. Теліги «Книжка — духова зброя».

179 Денисюк І. Поліське літо Олени Теліги // Дзвін.— 1997.— №3.— С. 117—120.

180 Теліга. Листи. Спогади. — С. 277—278.

181 Теліга. Збірник. — С. 183.

182 Краківські вісті. — 1940. — 24 квіт. — С. 7; 18 верес. — С. 6.

183 Там само. — 11 лют.

184 Див. с. 147.

185 Краківські вісті. — 1940. — 15 черв. — С. 7.

186 Теліга. Збірник.— С. 185.

187 Теліга. Листи. Спогади. — С. 267.

188 Самчук Улас. На білому коні.— С. 36; він же. Її остання дорога: (У 20-річчя смерті Олени Теліги) // Слово і час. — 1997. — №7. — С. 15. У присвяченому О. Телізі нарисі «Побачимось у Києві» У. Самчук подає адресу, на яку О. Теліга надіслала листівку чоловікові з Ярослава: Кракау, Гауптштрассе, 30, В.12а ( Теліга.Листи. Спогади. — С. 303).

189 Там само. — С. 281.

190 Самчук Улас. На білому коні. — С. 55.

191 Теліга. Листи. Спогади. — С. 267—268. М. Бачинська-Донцова пише, що ця доповідь відбулася восени 1940 р., а О. Жданович, — що в липні 1940. (Теліга. Збірник. — С. 154). Ще один свідок цієї події — М. Гікавий пише, що відбулася вона в кінці літа 1940 р. (Теліга. Листи. Спогади. — С. 287). Газета «Краківські вісті» (1940. — 6 жовт. — С. 10) подає точну дату: 22 верес.

192 Там само.

193 Теліга Олена. Вступне слово на Академію в честь Івана Мазепи. — С.126.

194 Там само.— С. 122.

195 Теліга Олена. Партачі життя (До проблеми цивільної відваги). — С. 133–134.

196 Там само. — С. 137.

197 Самчук Улас. На білому коні. — С. 63.
198 Теліга. Збірник. — С. 189.

199 Теліга. Листи. Спогади. — С. 292.

200 Там само. — С. 218.

201 Там само. — С. 304.

202 Там само. — С. 219.

203 Самчук Улас. На білому коні. — С. 86—87.

204 Там само. — С. 88.

205 Там само. — С. 89—94.

206 Там само. — С. 103—112; Теліга. Листи. Спогади. — С. 221. Письменник Остап Тарнавський, який був присутнім на тому вечорі, також засвідчив, що з літературного вечір перетворився на політичний. «Після доповідей почалася дискусія, і вона перемінилась просто у крикливу метушню. Наших гостей почали атакувати, і то головно молоді люди, яких ми дотепер не знали. Щойно на цьому вечорі ми всі, які жили під совєтською окупацією, побачили розходження між двома групами організації. Вечір треба було обірвати, але управа клюбу не хотіла встрявати в роздор, що його принесли з Заходу члени колись єдиної організації. Після того вечора ми усвідомили, що похідні групи йшли на Схід не тільки не підготовлені, але й розбиті й ворожі між собою» (Тарнавський Остап. Літературний Львів 1939—1944: Спомини. — Львів: Просвіта, 1995. — С. 73).

207 Відозва Краєвої Екзекутиви ОУН. — С. 164.

208 Теліга Олена. Братерство в народі. — С. 153.

209 Ця стаття О. Штуля була передрукована також 29 жовтня 1941 року в газ. «Література і мистецтво», додатку до газ. «Укр. Слово», що видавалася в Києві за ред. І. Рогача.

210 Газ. «Укр. Слово» 10 жовтня 1941 повідомляла, що 8 жовтня 1941 р. в Києві ініціативна група представників української літератури організувала Спілку українських письменників. Обрано правління Спілки у складі: голова — Олена Теліга, заступник голови — Борис Вінницький, секретар — Іван Ірлявський (в оригіналі — Іллявський).

211 Мучинська Анна Антонівна.

212 Штуль Олег.

213 Штуль Василь.

214 Демо-Довгопільський Анатоль.

215 Теліга. Листи. Спогади. — С. 223— 224.

216 Самчук Улас. На білому коні. — С. 235.

217 Теліга Олена. Розсипаються мури. — С. 149.

218 Там само.

219 ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 1, спр.77, арк. 2—5. Див. док. 205, с. 185.
220 Там само, арк. 6—8.

221 Літаври. — 1941. — 30 листоп. — Ч. 3.

222 Там само.

223 Самчук Улас. На коні вороному. — Вінніпег, 1975. — С. 139.

224 Ситник Михайло. Кров на квітах: (Пам’яті О. Теліги, І. Рогача й І. Ірлявського) // Ситник М. Катам наперекір: Поезії, проза, спогади.— К., Вид-во ім. О. Теліги, 1998. — С. 356—357.

225 Там само. — С. 360.

226 Славутич Яр. Розстріляна муза: Мартиролог: Нариси про поетів. — 2-ге вид., випр. і доп. — К., 1992. — С. 165.

227 Славутич Яр. Моя доба: Поема. — Львів, 1993. — С. 135.

228 Теліга. Листи. Спогади. — С. 228—229.

229 Щодо номера будинку по вул. Володимирській, де містилася УНРада, зустрічаються різні свідчення: за свідченням К.Товстюка — № 54, за свідченням П.Войновського — № 55.

230 Самчук Улас. На коні вороному. — С. 24; ДАКО, ф. Р-2356, оп. 13, спр. 3, арк. 7. Міська управа була на бульварі Шевченка, 16, деякі відділи — в буд. 18, відділ мистецтв — у буд. 10 (не зберігся).

231 Бібліотеки Києва в період нацистської окупації. Дослідження. Анотований покажчик. Публікація документів. — К., 2004. — С. 233.

232 Антонович Марко. Жмут спогадів про Олену Телігу // Теліга. Листи. Спогади. — С. 318.

233 Товстюк Корній. Спомини // Укр.Слово. — 1997. — 15 трав. — С. 5.

234 Самчук Улас. На коні вороному. — С. 88—89.

235 У. Самчук писав, що О. Теліга жила по вул. Караваєвській,7, мешкання 56. О. Штуль свідчив, що з вул. Короленка, 45, де мешкали всі члени Культурної референтури ПУН, він і Теліги перейшли на Караваєвську (дім «Комуніста»), тобто в будинок, який до війни належав видавництву «Комуніст» (тепер ріг вулиць Льва Толстого і Паньківської, 25/2). За свідченням К. Товстюка, Теліги мешкали в тій частині будинку, яка нині має адресу: вул. Льва Толстого, 25/18 — ріг вулиць Льва Толстого і Микільсько-Ботанічної. Письменник Іван Цюпа також підтвердив, що О. Теліга жила саме за цією адресою в квартирі № 90 (Олена Теліга та її доба: Роздуми письменника Івана Цюпи // Укр. Слово. — 2001. — 19—25 лип. — С. 12). О. Ольжич якийсь час жив по тій самій вулиці, буд. 15 (тепер там встановлена меморіальна дошка). Є згадки, що в будинку Морозова на третьому поверсі жили: Оршан-Чемеринський з дружиною Дарією, Іван Рогач із сестрою Анною та Петро Олійник (Дедалевський Я. 12 грудня // ОУН у Києві. 1941—1943. — Вид-во ім. Ольжича, 1950. — С. 20).

236 ЦДАВО України, ф. КМФ-8, оп. 1, спр.38, арк. 85.

237 Там само.

238 Документи німецької окупаційної влади виявлені упорядником у ЦДАВО України (ф. 3676, оп. 4, спр. 474) й опубліковані в газеті «Укр. Слово» (1997. — 16 жовт. — С. 12).
239 Там само.

240 Там само.

241 Там само.

242 ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 10, арк. 32.

243 Там само, ф. Р-2356, оп. 3, спр. 6, арк. 20.

244 Косик Володимир. Україна під час Другої світової війни 1938 — 1945. — Київ; Париж; Нью-Йорк; Торонто, 1992. — С. 625.

245 Верба Ігор. Кость Штеппа // Український історичний журнал. — 1999. — № 4. — С. 100—102.

246 Косик Володимир. Згад. праця. — С. 625.

247 «Великий Олег» — Олег Ольжич у цей час був за межами Києва.

248 «Галасливий Ш.» — Шекерик-Доників Андрій (Прим. О. Ждановича).

249 Викраплено прізвище О. Штуля (Прим. О. Ждановича).

250 Теліга. Листи. Спогади. — С. 228 — 229.

251 Цимбал Віктор.

252 Цимбал Тетяна.

253 Мучинська Анна Антонівна.

254 Штуль Василь.

255 Теліга. Листи. Спогади. — С. 231—232.

256 Гайвас Ярослав. В роки надії і безнадії: (Зустрічі і розмови з О. Ольжичем в роках 1939—1944) // Календар-альманах «Нового шляху». 1977.— Торонто, Онтаріо: Друком і накладом «Нового Шляху». — С. 118—119.

257 Дніпрова Л. Київ 1941—1942 // ОУН у Києві 1941—1943. — С. 14.

258 Теліга. Листи. Спогади. — С. 344.

259 ДАКО, Р-2412, оп. 2, спр. 175, арк. 40.

260 Укр. Слово. — 1997.— 16 жовт. — С. 12; Косик В. Згад. праця. — С. 629.

261 У літературі зустрічаються інші версії щодо обставин і часу загибелі Олени Теліги. О. Штуль-Жданович писав, що внутрішнє відчуття йому підказало, «що розстріляли пані Олену вночі, над ранком 13 лютого, в п’ятницю. Доказів — жодних. Але бувають випадки в житті, коли напружені нерви стають сейсмографом» (Теліга. Збірник. — С. 205). Леонтій Форостівський, який на час загибелі Олени Теліги був міським головою Києва, писав про те, що під час німецької окупації в Києві загинули десятки тисяч активносвідомих українців і серед них «письменниця О. Теліга (перерізала собі вени і стекла кров’ю)». (Форостівський Л. Київ під ворожими окупаціями. — Буенос-Айрес, 1952. — С. 76). Ця версія була, мабуть, поширеною під час війни, бо про неї згадує і Юрій Клен у поемі «Попіл імперій». Однак пізніше вона була відкинута.

До змісту книги Олена Телiга О краю мій…