Українське життя в Севастополi Бібліотека ім. Марії Фішер-Слиж Олена Телiга О краю мій… ПОЕЗІЇ

	Просвіта	Дзвін Севастополя	Союз українок	ТРЦ Бриз
На першу	Галерея	Вільна трибуна	УКІЦ	УГКЦ
Відгуки	Бібліотека	Пласт	Смішного!	Лінки


	Олена Телiга О краю мій… ПОЕЗІЇ ВЕСНЯНЕ Розцвітають кущі ясмину, Грає сонце в височині! Чи зустріну, — чи не зустріну? Чи побачу тебе, чи ні? І куди б скерувати кроки, Щоб тебе я могла знайти? Тільки бачу, іде високий, Приглядаюсь, чи то ж не ти... І не вітряно і не хмарно, Все заповнює весняний сміх! Цілий день я проброджу марно, Не зустрівши очей твоїх... Та зате серед ночі, любий, В весняному мойому сні, — Поцілуєш мої ти губи І щось ніжне шепнеш мені. * * * Тільки вечір злітає на місто І нема біля мене нікого, Я збираю в єдине намисто Всі слова, що почула від нього. Хай назустріч ідуть мені люде! Хай цілує непроханий вітер! Все, що пише він, згадано буде До останніх малесеньких літер. Хоч на вулиці зимно і сніжно, Хоч шумить надокучливе місто, Я зберу обережно і ніжно Всі ці згадки в безцінне намисто. І намисто я це заховаю, Покладу його глибоко в душу, Бо воно найдорожче, що маю, І його схоронити я мушу. О, я знаю, життя — довге поле, Будуть зустрічі, гарні години, Та його не забути ніколи, І для мене він буде — єдиний. Інші зустрічі зникнуть спокійно, Розлетяться, як дим той у комин, А в душі буде жити постійно Тільки він — найдорожчий мій спомин. РАДІСТЬ Ой, не знаю, що то за причина — Переходжу обережно вулицю, І весь час до мене радість тулиться, Як безжурний вітрогон-хлопчина. До міського руху ми не звикли, А хлопчина рветься, як метелиця, Ніби поле перед нами стелиться, Ніби зникли авта й мотоцикли. І сама я на ногах не встою, Пролітаю між людьми похмурими, Козачка вдаряю попід мурами — Бо хлопчина не дає спокою! ЗА КОРДОНОМ Ех, в експресі світлому, блискучому З головою у вікні за шибою, Над річками полечу, над кручами, Десь далеко, там, де щастя здибаю. Біля станцій з паннами самітними, Біля сіл з обвітреними стріхами, У купе з лавками оксамитними Пронесусь, вагонами вколихана. Там, де шини розлетяться стрічками, Де реклами зацвітуть над стінами — На двірці з очима електричними На одну хвилиночку спочинемо. Так я мріяла. І ось під дощиком Або душними, тяжкими ранками Поміж сіл чужих і станцій дощатих Їжджу я розбитими фурманками. І під скрип піску попід колесами, Під гудіння комарів і оводів Світлим мріям про життя з експресами Я справляю невеселі проводи. ЖИТТЯ Василеві К. Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки, І жах ночей, що покривають плач, Ти, зраджений життям, яке любив так палко, Відчуй найглибше, але все пробач. Здається, падав сніг? Здається, буде свято? Заквітли квіти? Зараз чи давно? О, як байдуже все, коли душа зім’ята, Сліпа, безкрила, сунеться на дно... А ти її лови! Тримай! Тягни нагору! Греби скоріше і пливи, пливи! Повір: незнане щось у невідому пору Тебе зустріне радісним: «Живи!» Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти І підповзуть, як нитка провідна, Ти приймеш знов життя і так захочеш жити! Його пізнавши глибоко, до дна! МУЖЧИНАМ Не зірвуться слова гартовані, як криця, І у руці перо не зміниться на спис, Бо ми — лише жінки. У нас душа — криниця, З якої ви п’єте.— Змагайся і кріпись! І ми їх даємо не у залізнім гімні,— У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць, Бо швидко прийде день, і по дорозі димній Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць... Ще сальви не було, не заревли гармати, Та ви вже на ногах. І ми в останній раз Все, що дає життя, іскристе і багате, Мов медоносний сік, збираємо для вас. Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів! Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, Без металевих слів і без зітхань даремних По ваших же слідах підемо хоч на смерть! І ЧУЖА ВЕСНА Десь, цілком недалеко, засліплює світло, Десь ридають трамваї і мучаться авта, Але тут, в синіх сутінках, тиша заквітла, А за сонними вікнами блимає нафта. Я піду, як звичайно, порожнім провулком, Бо мене обійматиме вітер весняний, Мої кроки і серце застукають гулко, І тебе я зустріну, як завжди, незнаний. Ти для мене чужий, не з єдиного краю, А тому не затерти поплутані межі, Тільки подмухів теплих розбещена зграя Все б хотіла спалить у весняній пожежі! А потім, серед ночі, в маленькій кімнаті, Може, мріяти будеш про радісну близькість, Тільки я мушу твердо й безжалісно знати, Що не зродиться полум’я з вогненних блисків. ІІ СОННИЙ ДЕНЬ Безтурботність і світлий спокій... Сонний день всі думки придушив. Не шумлять дерева високі, Теплий мох підбирає кроки, І крім нас — ні душі. Мрії, спогади — все згоріло... Легко жить без великих хотінь! Ніжно ранять промінні стріли І зривають весняні крила — У мережану тінь. Але там, де берізка-пані Шаль прозорий нам кинула в дар, Всі думки колихнулись, п’яні, І пориву зломить не в стані, Піднялись аж до хмар! Голос твій затремтів, мов птиця, Під потоком палаючих слів Про козацькі степи й станиці І про все, що лише присниться Не на рідній землі. Поховалась в зелених травах, Відкотилася казка проста... Але кожне із слів яскравих Обірвалось на душу мляву, Ніби весла на став. Сну нема! Ми б летіли в гори, В височінь, аж на соняшний шпиль, Бо під ним всю пекучу змору Захлисне і напоїть море — Чорне море — мов хміль! III ПЛОМІННИЙ ДЕНЬ День прозорий мерехтить, мов пломінь, І душа моя горить сьогодні. Хочу жити, аж життя не зломить, Рватись вгору чи летіть в безодню. Хоч людей довкола так багато, Та ніхто з них кроку не зупинить, Якщо кинути в рухливий натовп Найгостріше слово — Україна. І тому росте, росте прокляття! Всі пориви запального квітня Неможливо в дійсність перелляти На землі байдужо-непривітній. Хочу крикнуть в далечінь безкраю І когось на допомогу кликать, Бо душа моя сьогодні грає І тікає на шляхи великі. Хай мій клич зірветься у високість І, мов прапор в сонці, затріпоче, Хай кружляє, мов невтомний сокіл, І зриває рідних і охочих! Все чекаю на гарячий подих, — Ґеній людський чи лише випадок — Щоб застиглі і покірні води Забурлили водоспадом. І коли закрутить непогода І мене підхопить, мов піщину, Хай несуть мене бурхливі води Від пориву до самого чину! ВІДВІЧНЕ Н. Лівицькій-Холодній Тремтить кохання на розквітлих квітах, В зітханнях вітру і на крилах співу, В сльозах пекучих, уночі пролитих, В стрілі образи і в пожежі гніву. Заходить сонце — і відзвук мелодій, Які від віку вся земля гуркоче, Гарячий погляд, мов сміливий злодій, Нам краде серце поцілунком в очі. Тисячоліття залишились ззаду. Та в темні роки панування сталі Тобі, Кохання, золоту лампаду Ми схоронили непохитно сталі. Хай не тобі ми віддались до смерти, А іншій Пані — Рідній і Єдиній — Ніщо не зможе замінить чи стерти Твій світлий образ у старій святині. Душа горить — життя таке іскристе. Забрати все! Себе віддати всьому! Твоя ж святиня, мов незмінна пристань, Нам в диких бурях буде тихим домом. Минає час, щоб все могло зміниться. Згубили лицарі колишню шпаду... Тобі, Кохання, Золота Царице, Ми заховали вікову лампаду! ПОВОРОТ Це буде так: в осінній день прозорий Перейдемо ми на свої дороги. Тяжке змагання наші душі зоре, Щоб колосились зерна перемоги. І те, що мрією було роками, Все обернеться в дійсність і можливість,— Нам буде сонцем кожний кущ і камінь У ці хвилини — гострі і щасливі! Подумать тільки: наші села й люди, А завтра прийдемо — до свого міста! Захоплять владно зголоднілі груди Своє повітря — тепле та іскристе! Та звідкись сум зловіщий вітер вишле, Щоб кинуть серце у крижаний протяг: Усе нове... І до старої вишні Не вийде мати радісно напроти... Душа з розбігу стане на сторожі, Щоб обережно, але гостро стежить Всі інші душі — зимні чи ворожі. І всі глибокі поміж ними межі. І часто серце запалає болем, А щось гаряче аж за горло стисне, Коли над рідним, тим же самим полем Зависне інша, незнайома пісня. Чекає все: і розпач, і образа, А рідний край нам буде — чужиною. Не треба смутку! Зберемось відразу, Щоб далі йти — дорогою одною. Заметемо вогнем любови межі. Перейдемо убрід бурхливі води, Щоб взяти повно все, що нам належить, І злитись знову зі своїм народом. ТАНҐО І знов з’єднались в одну оману,— О дивне танґо, — і сум, і пристрасть; Пливу на хвилях твого туману, Згубила керму, спалила пристань. І б’ється серце, і гнеться тіло В твоїм повільнім і п’янім вирі; Блакитне сонце мені світило, А буде чорне, а може й сіре! Чекає прірва на кожнім схилі, Та сум і пристрасть манять, мов п’яну, Пливти все далі, віддавшись хвилі, — Зрадливе танґо, — твого туману. Та потім вранці, під перший промінь, Мені не пристрасть туманна сниться — Зоріє ясно в чаду і втомі, О світла ніжність, твоя криниця. КОЗАЧОК Кожний крок — сліпуча блискавиця, А душа — польовий, буйний вітер, Розгораються уста і лиця Неспокійним, пурпуровим квітом. Не піймаєш: я — вогонь, я — вихор! А вони спинятися не звикли! Але раптом... усміхнуся тихо І в очах моїх заграє виклик. А душа, розбещеністю п’яна, Вип’є туги золоту отруту. О злови мене, злови, коханий, Я так хочу біля тебе бути! Бачиш, стіни зникли, мов примари, Трави лізуть нам під закаблуки, А над нами — рожевіють хмари, Перед нами — зеленіють луки! Тільки зловиш — радісно і в’юнко Закручу тебе поривним рухом, А з оркестри бризне поцілунків Весняна, бурхлива завірюха! ПОДОРОЖНІЙ Ти — тільки випадковий подорожній На запашнім, заквітчанім шляху. (Л. Могилянська). І Відпочинеш і підеш знову. Що ж, заходь до мойого дому, Щоб вином моїм рубинoвим Затопити дорожню втому. Гостре щастя раптовим блиском Мою душу до дна пропaлить: Не чужий ти, а свій і близький, Це ж на тебе я так чекала! В день звичайний розквітне свято, Мов бузок запашний у січні, І кохання, легке й крилате, Я запрагну змінить у вічність. — Ти відходиш вже? Що ж, не плачу. Не сумуй і ти, подорожній! Хтось незнаний нам шлях призначив, І покинуть його не можна. Біль зламаю, а сльози витру. В зимну ніч, на твої дороги Тільки сміх мій весняним вітром Буде бігти — тобі навздoгін. II Догорає, попеліє дивне щастя... Зажурився день — замріяний і млистий, А думки мої, натхнені та квітчасті, Опадають вереснeвим, жовтим листям... Ось пішов собі звичайний подорожній. Більш нічого. Навіть плакати не смію. Тільки в душу безборонну і порожню Сум летить непереможним, чорним змієм. Прийдуть люди — не чужі, не випадкові,— Буду жити і сміятися, як досі, Хоч життя мого весняну, світлу повінь Надпилa — у перший раз — холодна осінь. ІІІ Ох, чому ж це серце б’ється молотом, А уста мої — розквітла китиця? І чому це полум’ям і золотом Кожна річ в моїй кімнаті світиться? Повернувся, хоч тебе й не кликала! А слідом — весна моя заблукана. І згорають у вогню великому Всі закони, що були розлукою. Знову осінь утікає злякано Під травневою, рясною зливою: Перший раз сьогодні я заплакана, Не сміюся, бо така щаслива я! Залишайся! Щастя вип’ю келихом, Однаково, чи своє, чи вкрадене! Буде шлях тобі без мене — ск€eлистим, А життя моє без тебе — зрадою. * * * «Не треба слів. Хай буде тільки діло. Його роби — спокійний і суворий. Душі не плутай у горіння тіла, Сховай свій біль. Стримай раптовий порив». Але для мене — у святім союзі Душа і тіло, щастя з гострим болем. Мій біль бринить. Зате, коли сміюся, І сміх мій рветься джерелом на волю. Не лічу слів. Даю без міри ніжність. А може в цьому й є моя сміливість: Палити серце — в хуртовині сніжній, Купати душу — у холодній зливі. Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, Та там, де треба, я тверда й сувора: О краю мій, моїх ясних привітів Не діставав від мене жодний ворог. ЛІТО Топчуть ноги радісно і струнко Сонні трави на вузькій межі, В день такий — віддатись поцілункам, В день такий — цілим натхненням жить! П’яним сонцем тіло налилося, Тане й гнеться в ньому, мов свіча; І тремтить схвильоване колосся, Прихилившись до мого плеча. В сотах мозку, золотом прозорим, Мед думок розтоплених лежить, А душа вклоняється просторам І землі за світлу радість — жить. І за те, що стільки уст палило І тягло мене вогнем спокус, І за те, що замінить несила Ні на що — твоїх єдиних уст. ВІРНІСТЬ Від сонця свят і непогоди буднів, Щоб не змінилися безцінні фарби, В твою скарбницю я складаю скарби, Які дає мені моє полуднє. Скарбницю ту ти залишив безжурно, А я сховала у глибокий спокій, Де інших пристрастей рвучкі потоки Її не змиють у годину бурну. Приходять люди й золоті пориви Несуть за скарби, що господар кинув, Та я не хочу за найвищу ціну Віддати те, чим володіє привид. Так часом хтось, у невимовній вірі, Яку не вбити ні рокам, ні втомі, Пильнує квіти у порожнім домі І сум кімнат самітним кроком мірить... Перед вікном шумлять, шумлять тополі І захід сонця — мов кривава рана, І на столі розкрита книжка пана, Що, може, не повернеться ніколи. * * * Ніч була розбурхана та тьмяна, Вітер грав і рвав пом’яті струни, Я пила самітньо аж до рана Темну розпач — найгіркіший трунок. А під ранок, зором помертвілим Розгорнувши спопелілий морок, Віднайшла я ненаправний вилом На землі, на небі і в просторах... Та в душі, як день слабий і сірий, Прокидалась втіха блідолиця, Щоб навчать її своєї віри: У житті нічому не молиться. * * * Моя душа й по темнім трунку Не хоче слухати порад, І знову радісно і струнко Біжить під вітер і під град. Щоб, заховавши мудрий досвід У скриньці без ключа і дна, Знов зустрічати сірий розсвіт З вогнем отрути чи вина... Щоб власній вірі непохитній Палить лампаду день і ніч І йти крізь грудні — в теплі квітні, Крізь біль розлук — у щастя стріч. А перехожим на дорогах Без вороття давать дари І діставать нові від Бога, Коли не вистачить старих. * * * Не любов, не примха й не пригода — Ще не всьому зватися дано! Ще не завжди у глибоких водах Відшукаєш непорушне дно! І коли твоя душа воскресла Знову мчиться у осяйну путь — Не питай, чиї натхненні весла Темний берег сміли відштовхнуть. Не любов, не ніжність і не пристрасть... Але серце — збуджений орел! Пий же бризки, свіжі та іскристі, Безіменних, радісних джерел! ЧОЛОВІКОВІ Не цвітуть на вікні герані — Сонний символ спокійних буднів. Ми весь час стоїмо на грані Невідомих шляхів майбутніх. І тому, що в своїм полoні Не тримають нас речі й стіни, Ні на день в душі не холоне Молодече бажання чину. Що нам щастя солодких звичок У незмінних обіймах дому! Може, завтра вже нас відкличе Канонада грізного грому! І напружений погляд хоче Відшукати у тьмі глибокій — Блискавок фанатичні очі, А не місяця мрійний спокій. * * * Гострі очі розкриті в морок, Б’є годинник — чотири, п’ять. Моє серце в гарячих зморах, Я й сьогодні не можу спать. Але вранці спокійно встану Так, як завжди, без жодних змін І в життя, як в безжурний тaнок, Увійду до нічних годин. Придушy свій незмінний спогад, Буду радість давати й сміх — Тільки тим дана перемога, Хто у болі сміятись зміг. 14. Х.1933 * * * Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом: Не студить вітер уст — зігрівся біля них; І радісно моїм тонким, рухливим пальцям Торкатись інших рук і квітів весняних. Тебе нема, нема... Та в серці сміх іскриться, Ось він стрільне в юрбу, мов золотий шампан! В чужих очах вогонь, привітом сяють лиця, І кожний мій порив — сьогодні владний пан. Любов — лише тобі... А це її уламки, Це — через край вино, в повітря квіт дерев, Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки Закритої душі і рамку цю дере, Щоб зайвину свою розсипати перлисто: Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ось так приходить мент, коли тяжке намисто Перлинами летить до випадкових ніг. НЕПОВТОРНЕ СВЯТО Гарячий день — і враз достигне жито, І доп’яніють обважнілі ґрона. Він ще незнаний, ще непережитий, Єдиний день — мого життя корона. І що це буде — зустріч, чин, екстаза? Чи дотик смерти на одну хвилину? Душа дозріє, сповниться відразу Подвійним смаком — меду і полину. А дивне серце, п’яне і завзяте, Відчує певність, мов нехибну шпаду: Мій день єдиний! Неповторне свято! Найвищий шпиль — і початок до спаду… НА П’ЯТІМ ПОВЕРСІ Так, завтра зрання та ж незмінна пісня, Все те ж життя бездомних волоцюг, І ще міцніше, аж за горло стисне Тяжких турбот ржавіючий ланцюг. Та прийде вечір — завтра чи позавтра,— Забувши втому, я не буду йти, Я буду бігти й обминати авта — На п’ятий поверх, де чекаєш ти. І невідмінно — березень чи грудень — Все те ж питання й відповідь: «На днях»... Все та ж потіха: «Може, якось буде»... Все так же — в мозок найгостріший цвях. Та ось вже ніч. І на руці твій дотик. Ясніє зір, відпочиває слух, І так безжурно скинуті турботи, Як з голови мій чорний капелюх. А покій наш — це передпокій неба, І у казки я вірю знов і знов, Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь, Перепливає крізь моє вікно. Ти теж веселий і юнацьким кроком Обходиш покій тут і знову там. «Буенос-Айрес! Африка! Марокко!» — Так дзвінко й гостро вимовлять устам. Палить сонце, дощі, вітри, У пісках поринає крок, Серед ночі зловіщий крик Залітає до нас в шатро. «Відпливаймо!» — беру весло, «Небезпека!» — не зложу рук, Все разом: і добро, і зло, Всі шляхи: і пісок, і брук! А завтра зрання — та ж незмінна пісня, Все так же набік чорний капелюх, І аж до ночі не спаде, не звисне Тяжких турбот ржавіючий ланцюг... * * * Махнуть рукою! Розіллять вино! Хай крикне хтось! Хай буде завірюха! О, як я прагну віднайти вікно У сірім мурі одностайних рухів. А в тім вікні нехай замерехтить Чиєсь обличчя — вперте і сміливе, Щоб знов життя, надовго чи на мить, Розколихалось хвилею припливу. Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий, Переплеснувся найсвітлішим плином, Де очі інших, очі ворогів Не домішали пилу чи полину. І в душній залі буде знов рости Така дитинна й божевільна мрія, Що задля мене хтось зуміє йти Крізь всі зневаги — так, як я умію. Грудень 1934 ВІДПОВІДЬ О, так, я знаю, нам не до лиця З мечем в руці і з блискавками гніву, Військовим кроком, з поглядом ловця, Іти завзято крізь вогонь і зливу. Ми ж ваша пристань — тиха і ясна, Де кораблями — ваші збиті крила. Не Лев, а Діва — наш відвічний знак. Не гнів, а ніжність — наша вічна сила. Та ледве з ваших ослабілих рук Сповзає зброя ворогам під ноги, Спиває ніжність леґендарний крук — Жорстокий демон бою й перемоги. І рвуться пальці — довгі і стрункі, Роздерти звички, як старі котари, Щоб взяти зброю з вашої руки І вдарить твердо — там, де треба вдарить. Та тільки меч, блискучий і дзвінкий, Відчує знову ваш рішучий дотик,— Нам Час розгорне звиклі сторінки: Любов і пристрасть… Ніжність і турботи… 24/І 1935 * * * Я руці, що била, не пробачу — Не для мене переможний бич! Знай одне: не каюсь я, не плачу, Ні зітхань не маю, ні злоби. Тільки все у гордість замінила, Що тобою дихало й цвіло, А її тверда й холодна сила Придушила тепле джерело. Але навіть за твою шпіцруту Стріл отруйних я тобі не шлю, Бо не вмію замінять в отруту Відгоріле, соняшне «Люблю». БЕЗСМЕРТНЕ Упало світло ліхтарів На день конаючий і тихий, Та перед смертю він зустрів Посмертні свічі — дивним сміхом. І, мабуть, кожний з нас відчув Той сміх, як переможну силу, Як перенесену свічу За межі схилу. І це тому я, мов у сні, Пішла серединою вулиць, І очі, зустрічні, ясні, Не глянули, а розчахнулись. Та я минала всі вогні, Як світло не своєї брами, Бо чула: жданий довгі дні — Вже йде з безсмертними дарами. П’ЯТНАДЦЯТА ОСІНЬ Чи ця вечірня непрозора синь, Далекий дим, чи вогник папіроси, Чи черевики мокрі від роси — Щось нагадало неповторну осінь. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Похмурий ліс у вересневім сні Зітхає тяжко. Мов вогнисті птиці, Над ним літають зорі навісні, А він галуззям хоче відхреститься. Тріщить багаття. Полум’ям їдким Заслало очі. Чи мене хтось кличе? Не бачу. Раптом... Де я? Перед ким? Чиє ж це, в іскрах і вогні, обличчя? І хто ж це, хто, що у собі з’єднав Всю мужність світу? І невже ж не злочин Таємну міць, хмільнішу від вина, Мені війнути на уста і очі? І чула я: мої дитячі дні Тікають швидко, як малі ягнята, Злітають в діл, ховаються на дні, А я не хочу бігти й доганяти. Немов рослина у яснім вікні, Яка неждано вигнулась стрільчасто, Я відчувала стрункість власних ніг І гнучкість рук, що можуть дати щастя. Незнана радість і незнаний сум, Не розплеснувши, колихнули повінь... Не буря ще — її далекий шум, Ще не любов — передчуття любови. Там, за лісами, неспокійно спить В боях ранений, мій траґічний Київ, Та біля мене не лише блакить — Сліпуче сяйво,— розхиляють вії. Здавалось все: і ліс, і я сама, І це багаття в заграву злилося... Ти мала димний і сосновий смак, Моя п’ятнадцята, прекрасна осінь! ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ За вікнами день холоне — У вікнах перші вогні. Замкни у моїх долонях Ненависть свою і гнів. Зложи на мої коліна Каміння жорстоких днів І срібло свого полину Мені поклади до ніг. Щоб вільне, розкуте серце Забилось знов гаряче, Щоб ти, найміцніший, сперся Лицем — на моє плече. А я поцілунком теплим, М’яким, як дитячий сміх, Згашу полум’яне пекло В очах і думках твоїх. Та завтра, коли простори Проріже перша сурма — В задимлений чорний морок Зберу я тебе сама. Не візьмеш плачу з собою — Я плакать буду пізніш. Тобі ж подарую зброю: Цілунок гострий, як ніж. Щоб мав ти в залізнім свисті Для крику і для мовчань — Уста рішучі, як вистріл, Тверді, як лезо меча. ЧОРНА ПЛОЩА І Це ввижається в ніч, коли змучена пам’ять Божевільних думок від вогню не хоронить, І вони закипають, іскряться снопами, Щоб пізніше застигнути — сріблом на скронях. Тільки вранці, як вітер росою полоще Звислі руки дерев і пропалені чола, Я лишаю її — чорну, стиснуту площу, І виходжу на шлях — з синім небом довкола. II Сірий натовп, похмурий натовп, І не очі, а темна муть! Хтось зігнувся — камінь підняти, Хтось зірвався — мене штовхнуть. А один сковзнув по асфальті І в лице мені засвистав; Вчора він цілував мої пальці, А хотів цілувать — уста. Сміх жіночий злорадно тріснув І у горлі здушив мій клич... Як же ж душно і як же ж тісно В олив’яних кліщах облич! Підгинаються, в’язнуть ноги, Очі п’ють безпросвітну тьму; Мить одна — і безсилий стогін Розколише застиглу муть. ІІІ Мужні пальці торкнулись рук, Хиже серце забилось поруч. Знову тіло — напнутий лук, Дика радість — стрілою вгору. Відсахнулась на мить юрба, Покотилось по ній потоком: «Не чіпати — лише раба, А такого — цілити в око!» На чолі твоїм темний знак, Кров червона тече струмками, Та тепер я — за двох міцна І за двох — підіймаю камінь. Не загинеш! За муром день Крапле з неба вином гарячим, І життя не стоїть, а йде З гострим сміхом і гострим плачем. Олив’яне лице юрби Згине в сонці і блискавицях. Тільки вітер нас буде бить По кривавих, щасливих лицях! ЛИСТ Ти б дивувався: дощ і пізня ніч, А в мене світло і вікно наростіж, І знов думки і серце у вогні, А гостра туга — у невпиннім зрості. Твоє життя — холодний світлий став — Без темних вирів і дзвінких прибоїв, І як мені писать тобі листа І бути в нім — правдивою собою? Далеко десь горить твоя мета, В тяжких туманах твій похмурий берег, А поки — став, і зимна самота, І сірих днів тобі покірний шерег. А в мене дні — бунтують і кричать, Підвладні власним, не чужим законам, І тиснуть в серце вогнену печать, І значать все — не сірим, а червоним. Бувають дні — безжурні юнаки Вбігають швидко, в дикім перегоні, Щоб цілий світ — блискучий і п’янкий, Стягнути звідкись у мої долоні. На жовтій квітці декілька краплин — Ясне вино на золотавім лезі! І плине в серце найхмільніший плин: Далекий шум незроджених поезій. Буває час: палахкотять уста, Тремтить душі дзвінке, роздерте плесо — Немов хтось кинув здалека листа І кличе десь — без підпису й адреси... Життя кружляє на вузькій межі Чужих поривів, таємничих кличів, І видаються зайві і чужі Давно знайомі речі і обличчя. В осяйну ж мить, коли останком сил День розливає недопите сонце, Рудим конем летить за небосхил Моя душа — в червоній амазонці. І вже тоді сама не розберу: Чи то мій біль упав іржавим птахом, Чи захід сонця заливає брук... Для тебе ж захід — завжди тільки захід! Чергують ночі — чорні і ясні Не від вогнів чи темряви безодні, Лише від блиску спогадів і снів — Усіх ударів і дарів Господніх. І в павутинні перехресних барв Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Гарячу смерть — не зимне умирання. Бо серед співу неспокійних днів, Повз таємничі і вабливі двері, Я йду на клич задимлених вогнів — На наш похмурий і прекрасний берег. Коли ж зійду на кам’янистий верх Крізь темні води й полум’яні межі — Нехай життя хитнеться й відпливе — Мов корабель у заграві пожежі! * * * Усе — лише не це! Не ці спокійні дні, Де всі слова у барвах однакових, Думки — мов нероздмухані вогні, Бажання — в запорошених оковах. Якогось вітру б, сміху чи злоби, Щоб рвались душі крізь замерзлі ґрати, Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби І варто буде — жити і вмирати! Не бійся днів, заплутаних вузлом, Ночей безсонних, очманілих ранків. Хай ріже час лице — добром і злом! Хай палять серце — найдрібніші ранки, — Ти в тінь не йди! Тривай в промінній грі, В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться: Лише по спеці вдарить жданий грім І з хмар сковзне — багнетом блискавиця. Тому зривай, а не стискай вузли, Дай в повнім сонці тріпотати крилам. Ні, сірі дні не родять бур і злив, А кожну іскру засипають пилом. НАПЕРЕДОДНІ [Два сонети] О. Ш. 1 Коли приходиш ніжний і шумкий І дзвоном слів перетинаєш спокій, Мені здається: з весняних потоків Пливуть бурхливі і ясні струмки. Тоді вдаряють спінені думки У таємничість непочатих років, Куди пірве твої юнацькі кроки Далекий шлях — тривожний і стрімкий. Так радісно тримать мої долоні У цій кімнаті, де в низькім поклоні Схилились айстри на овальний стіл; Та все ж життя — це обрії далекі, Це літаків непогамовний клекіт, І у руках — скажений скоростріл. 2 Не раз кажу: змагайся і шукай! Вдивляйся в очі пристрастей і зречень! І знаю я — в один затихлий вечір До інших брам сягне твоя рука. Щось захлисне, мов повінна ріка, Моє лице і всі знайомі речі, Бо щастя вихром упаде на плечі Й закрутить дні, мов крила вітряка. Та ледве прийде кликане і ждане, Ти кинеш все, щоб на гучні майдани Піти услід за тисячами ніг... І раптом пам’ять, мов натхненний майстер, Вогнем змалює золотавість айстер, Овальний стіл — і мій веселий сміх. СОНЯШНИЙ СПОГАД Василеві К/уриленкові/ І Мій чорний день хитнувся і розтанув, Гарячим сонцем спалений згори. Це знову ти, ніколи не коханий І завжди близький, спогадом гориш. Ось я вдихнула чудодійний розчин Ясного сміху, променястих слів І знов вернула на поля і площі Своїх давно перейдених шляхів... Де не було примар на виднокрузі, Де на терезах вірної ваги, Так, як тепер, моїх непевних друзів Не відтягали — певні вороги. II День липневий жовто-червоний І дзвінкий, мов веселий рій! Чи ж не молодість наша дзвоном Розліталась від наших мрій? У воді швидкі перегони, Відпочинок на межах піль. Чи ж не молодість наша дзвоном Ударяла у срібло хвиль? І від сонця цілком бронзові, Заблукавши в зелену тінь, Ми звірялись собі в любові... До героїв і до богинь. III Де ж ти смієшся, думаєш і ходиш З незмінним сяйвом в соняшних очах? Мій любий хлопче, знов нагрілись води І спіє липень в теплих овочах! 1933—1939 Наближається спогадів повінь... (В. Сосюра). Незнаний нам початок і кінець, Не розуміємо таємну міру, Коли життя сплітає у вінець, В нежданій черзі — віру і зневіру. На світлий день спадає чорна тінь Зловіщих хмар, мов жалібний серпанок, А зимну ніч, безсилу від тремтінь, Бере в обійми полум’яний ранок. Залізну силу, що не має меж, Дихання Бога в сльози перетопить І скрутить бич безжалісних пожеж З маленьких іскор, схованих у попіл. І кроки, нами зв’язані навік, У Божих меж — назавжди розминулись. Без теплих слів, без дрогнення повік Ми попрощались десь на розі вулиць!.. Але буває: крізь вогонь межі Минулі дні вертаються — як спогад. Ми завтра знов не будемо чужі, Цей світлий дар приймаючи від Бога. 2. V. 1939 ЗАСУДЖЕНИМ Біласові й Данилишинові Як ми можемо жити, сміятись і дихать? Як могли ми чекати — не битись, а спать В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п’ять. І коли приволікся заплаканий ранок, Вас покликала смерть у похмурій імлі — А тепер наші душі і топчуть, і ранять Ваші кроки останні по зимній землі. А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу Розпалили ви знову — спаливши життя. І мов гімн урочистий, мов визвольне гасло, Є для нас двох імен нерозривне злиття. Над могилою вашою тиша і спокій, Та по рідному краю — зловіщі вогні. І піти по слідах ваших скошених кроків Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг. До змісту книги Олена Телiга О краю мій…

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ