Олена Телiга
О краю мій…

НАРИСИ ВУГЛЕМ

Кажу вам: «найдрібніша порошинка живого цінніша над усе, що я зроблю і зробив».
Давно це минуло. Мені було п’ять літ. В хаті — тиша літнього ранку. Всі сплять, хоч сонечко вже встало. Перед вікнами — квітами засіяна левада, — широка, широка. За нею горбок з ярами, де росте ліщина.
Дивлюсь... За тою горою там ще гора й ще левада, і не знати, де тому край.
А скільки рік, а скільки міст! Чи побачу коли те все? А таких, як я, є так багато. Яка я мала...

* * *

Мені трохи більше літ. І знову літні ранки, тихі, росисті, безлюдні. Вчуся любити роси на травах на нижньому павутинні між смереками; квіти тихі, пахучі; потоки холодні, співучі пташки в яругах розцвілі, розколихані лани збіжжя; шум, що несеться над полями, і ті тисячні згуки, що збиваються у спів літа; і ті тисячні запахи трав, квіток, збіжжя, дерев і потоків.
Вчуся любити всю живучу твар, передусім домашніх звірят, і всяка кривда, їм заподіяна, мене живо вражає. Ношу хворих каченят над річку, на сонечко. Збираю покинених котят і зношу додому. Плачу над смертю пса, якому лихі люди дали з’їсти товченого скла. Зайчиків, що їх принесли косарі, пускаю на волю, далеко за хати, щоб їх пси не розірвали.
Діточа душа, — це в тобі той страчений рай — в тобі доброта й невинність, яку потім життя вириває з корінням.

* * *

Сказали нам у школі, що треба нищити хрущів, бо вони шкідливі. І ми нищили хрущів, відривали крила, ноги, запихали до пляшок, закорковували й пускали на воду.
Я думала над долею хрущів у закоркованій пляшці, що пливуть водою.
І так дитина вчиться жорстокости, яку стане щораз частіше та з більшим умінням примінювати в житті.

* * *

Єсть між собаками, кіньми, котами випещені улюбленці, а також і бідні, нужденні й понижені звірята.
Єсть ангори, хорти єсть, арабські коні випещені, нагодовані.
А єсть котята паршиві, голодні, чорні від бліх, викинені в запорошену вулицю, які так довго пищать свою сумну пісню, поки не переїде їх добросердечне колесо від воза.
Чи можете під цей зойк спокійно спати?
А єсть собаки бездомні, голодні, в очах звіряча ненависть і довір’я, а при тому жах, здобутий страшним досвідом. На такого собаку муситься кидати каміння і підломлювати ноги.
Можете на це дивитися спокійно?
А єсть коні — старі, винищені голодом і побоями, працею, такою над сили. Тягнуть навантажений віз. Під шкірою збитою, скусаною мухами, витертою до крови попругами, напинаються м’язи. В очах такий смуток і покірність. Або більма на обох очах. Сліпа коняка тягне людський віз, щоб з голоду згинути під побоями.
Чи бачили це?

Я довго дивилась у звірячі очі та з жахом побачила — звіряче горе зовсім таке, як людське, бо створене людиною. Ні, — звіряче горе гірше, ніж людське.

* * *

Колись цікавили мене зоольогічні сади.
Тепер бачу, як лев ходить у клітці туди й назад, туди й назад, все однаково, днями, тижнями, місяцями. Здається йому, що тут або там відчиниться клітка і він знов опиниться вільний серед своєї пустелі.
А там тур чи зубр стоїть по коліна в болоті, вже цілком античний, нічого не жде. Зелені ліси вже давно перестали шуміти над ним.

* * *

На естраду виходить жінка, в чорному, з ясним волоссям. Сідає при столику, говорить кілька фраз, а потім встає й каже: «Цілу молодість я переплакала, — так що дивуюсь, що заховала дотепер силу духа. А причиною мого плачу було те, що на кожному кроці бачила я катування звірят».
Цею жінкою є Карін Міхаєліс.
«На найгірші людські злочини ми знаходимо назву «бестія», «бестіялізм».
«Єсть землі, єсть міста, де я не можу жити, де не можу вийти на вулицю, щоб не бачити знущань над звірятами».
«Стремлінням мого життя — є принести полекшу звірятам. Мені вже недовго жити, але цю полекшу принесуть діти. Вони родяться абсолютно добрими, а стають жорстокі тільки тому, що бачать жорстокість старших. Потім приміняють її не тільки супроти звірят, а й супроти себе взаємно.
Мені хотілося б заснувати діточе товариство охорони, яке стремітиме до того, щоб у діточі серця вщепити так глибоко любов і пошану до всього живого, щоб на будуче таке товариство не було потрібне».

* * *
Кидаю нариси вуглем. Не дописане — додумайте. Якщо вам не подобається, — даруйте. Якщо маю правду, — проповідуйте й далі...

О. Т.

До змісту книги Олена Телiга О краю мій…