Олена Телiга
О краю мій…

ОПОВІДАННЯ, ПУБЛІЦИСТИКА, РЕЦЕНЗІЇ

РЕЦЕНЗІЯ НА БРОШУРУ ЮРІЯ ЛИПИ

Юрій Липа. Українська Доба, Варшава:
В-во «Народний Стяг», 1936.

По прочитанні сеї «Української Доби» передусім лишається вражіння рідкої безпринципности і цілковитої заплутаности автора.
Сталий співробітник «Вістника» і ЛНВ-ка від 1922 р., не покидаючи його, одним скоком стає по стороні всіх його противників — порядніших від нього, бо одвертих. І запозичивши від них аргументацію, симпатії і антипатії, створює з того всього каламутну мішанину перехресних поглядів і теорій з одною лише виразною тенденцією: зискати собі «загальне признання», хоч би й ціною заперечення і перекривлення всіх тих ідей, прихильником яких він був від 1922 року.
14 літ працювати для якоїсь порожнечі (яку раптом побачив у «Вістнику»), від якої всі співробітники тікали в світ за очі, як то твердить Липа! 14 літ триматися тої «порожнечі» і не кидати її, аж доки його самого не випросили з «Вістника».
Яка незрозуміла витривалість і відданість!
Та все ж не можна сказати, щоб ся відданість була цілком «мовчазною». Не покидаючи «Вістника» і друкуючи до останнього часу в ньому свої твори, Ю. Липа, щоправда обережно і тихо — виступав проти того ж «Вістника» в гуртках його противників і лише коли його за те усунули з числа співробітників місячника — однаково нема чого тратити! — видає друком свій відчит під наголовком «Українська Доба».
Річ зрозуміла, що при таких поглядах Ю. Липу мусять разити вирази — «наш, наша». Бо, як він пише, слово «наш» — се знак віддільности, безоглядного протиставлення себе іншим «нашим». І се окреслення зустрічається часто не лише в назвах жидівських газет, як то твердить Липа. Сей знак віддільности вживають і інші. Лойола говорив: «Наш Орден», католики і православні кажуть: «Наша церква», Мусоліні і Гітлер казали: «Наша партія». І се протиставлення є ф о рм а л ь н о ю о р ґ а н і з а ц і й н о ю ф о р м о ю к о ж д о ї н о в о ї і д е ї. Всі великі рухи — у Франції в кінці XVIII в., в Росії 1917, в Італії — фашизм,— зачалися від якоїсь «Нашої партії». Завдяки людям, що вміли фанатично «по-маніяцьки» служити одній ідеї, чомусь одному «нашому». Люди ж, що потрафили служити і «нашим і вашим», ніколи нічого великого не створили.
Та Липа оскільки не любить сього слова, що його разить навіть вираз «Наша доба», і він пропонує замінити її «Українською добою». Виглядаючи сю «українську добу», намагається — зрештою безрезультатно — віднайти зміст слова «український». Намагається окреслити, «що в сучасній добі є найбільш українське, що дає найбільшу підставу життєздатности нації»? Лише не приймає під увагу, що я к р а з н а й б і л ь ш у кр а ї н с ь к е м о ж е н е с п р и я т и ж и т т є з д а т н о с т и н а ц і ї, а н а в п а к и, ї ї н и щ и т и.
Але він все ж гадає, що з усіх тих можливостей, на яких можна було б збудувати «Українську єдність», треба зробити вибір. Не довіряючи нікому іншому, за справу взявся сам Липа і, розглядаючи в своїй «Добі» «всі прояви українського життя», він майже на кожній сторінці протирічить сам собі.
Хвалить розвій капіталізму приватників і нападає на політичних приватників! Пише, що на церкві не можна будувати єдности, бо українці мають дві церкви католицькі і 4 православні — і висказує надію, що може колись з одної з церков повстане «сильний войовничий духом орден, що надасть свій характер цілій українській духовости». Отже, сам признає такий спосіб будови, який відкидає, коли говорить про «гуртківство» «Вістника». Бо ж в такім ордені-церкві є теж «гуртківство», протиставлення себе іншим, такий же поділ на «ми і вони». Але сього Липа чомусь не завважує, як не бачить і того, що ідеї соціялізму і лібералізму, які він відкидає при свойому відборі життєздатних прикмет нації, бо «дійсність» їх знищила — нищила в нас зовсім не «дійсність», а м. ін. «Вістник» своєю, не визнаною Липою, методою «безоглядного» протиставлення їм.
Взагалі протягом цілої своєї статті Липа вперто недобачує, заперечує або перекручує всі ті ідеї, які понад десяток літ пропагував «Вістник» (і ЛНВ), а біля нього і Липа. Нарікає, що «Вістник» наслідує Гітлера (мовляв «товар не на експорт»). І забуває, що «Заграва» ширила думки, подібні до фашизму, ще від 1923-го року. Де ж тут наслідування?
Зрештою тут же, на сусідній сторінці,— забуваючи, що фашизм — «товар не на експорт», Липа сам захвалює фашизм за те, що він повертає до джерел власної раси і черпає своє з найглибших століть; за його пошану до людей, що у війні ставали до оборони свого краю; за провідників, які перевиховали довкола себе людей «без пролиття крови»; за його ненависть до всього чужого. А на наші видання, зокрема на «Вістник», нарікає за брак уваги до переломових 1917—23 років, за брак пошани до учасників великих боїв.
І знов робиться дивно! Як можна було протягом 14 літ дивитися, читати, погоджуватися і — нічого не бачити. Чи «Вістник» не творив культ «Слова о полку Ігоря», князівських часів, Мазепи?
Хто ж, як не «Вістник», виховував молодь, а колись і Липу — в найбільшій пошані до пролитої за батьківщину крови. Де ж, як не у «Вістнику», ціла поезія, статті, спогади кричать на честь боротьби за батьківщину, на честь крови вже пролитої, на честь майбутніх жертв?
Правда, «Вістник» відкидав і нищив багато з традицій — і честь йому за те! Чи Кемаль, якого Липа ставить як приклад людини, що розуміє свою расу,— не відкинув такі традиції, як фез, каліфат, султанат і багато інших? Але не став руїнником, лише творцем. Але сього Липа недобачає. Недобачає і того, що «немилосердні супроти ворогів свого краю» Макіавель, Мусоліні, Гітлер — не були завжди милосердними і ніжними в перевиховуванні «своїх братів по крови». І цілком не брали під увагу «умови і обставини» тих братів, що шкодили їхній («нашій») ідеї.
«Може, до власної раси треба йти деспотом зі скривавленим канчуком?» — жахається Липа і, як приклад, ставить тих же Мусоліні і Гітлера, які «майже без пролиття крови потрафили з’єднати всі кращі почуття народу».
Дійсно, вони потрафили з’єднати всі к р а щ і почуття народу, але г і р ш і, хоч би й найбільш свої, традиційні, без вагання зуміли відкинути. Владно накинули вони свойому народові ідею якоїсь одної своєї «нашої партії». Не лише ворогів свого народу, а й своїх братів по крови, часом своїх особистих приятелів, карали вони гостро за зраду ідеї, не узгляднюючи, як то радить Липа, ні виправдуючих обставин, ні особистих прикмет тих людей. Власне «деспотом зі скривавленим канчуком» доводилося йти їм часом до своїх, як Гітлерові в криваву ніч в червні 1934 року. І що тут дивного? Адже ж навіть Христос мусив кинутися з канчуком на свою «власну» расу, щоб тих своїх «братів по крови» вигнати з храму. Але про се Липа не хоче ні згадувати, ні говорити.
Зате охоче говорить про «Вістник», у якому він, зокрема в статтях Донцова, несподівано знайшов самі від’ємні риси: і негацію, і порожнечу, і руїнництво, і здушування всіх індивідуальностей, і особисті порахунки, і інші многобарвні страхіття. І ось якраз в сій «порожнечі», рясно перетиканій лише яскравими квітами зла, с и д і в с а м Л и п а а ж 1 4 л і т! Без протесту, несилуваний! І що він там міг робити так довго? Аж доки його самого не попросили своє місце покинути.
Чи дійсно Донцов не терпить біля себе індивідуальностей? Ні, він терпить біля себе л и ш е і н д и в і д у а л ь н о с т и. Натомість не зносить людей, що мають 40 думок і 40 переконань. І ні одного окресленого.
Чи дійсно всі співробітники покидали «Вістник»? Ні, більшу частину з них «покидав» сам «Вістник» за їхню безпринципність, як се зробив з Липою. Були, правда, і такі «творчі» одиниці, що й самі лишали «Вістник». Лише цілком не «голод за позитивною Україною» гнав їх від нього, а далеко простіші і прозаїчніші причини. Бажання признання «еліти», літературні нагороди, матеріяльні вигоди. Бо де і як шукали тієї «позитивної України» Коломийці, Косачі, Бобинські? В «Н. Шляхах»?
Вони, як і Липа, побоялися «40-літнього блукання по пустині ще й без землі обітованої», без літературних нагород і прихильних рецензій. Бо «Вістник» не крився, що шлях може бути дуже довгий, що земля обітована зовсім непевна, доки ми самі не змінимося. А змінятися ніхто з них не хотів.
І ся боротьба, якої вимагав Донцов, не є «лише динамізмом без цілі, не в ім’я чогось», як несподівано почав твердити Липа. «Вістник» давно вже сказав, в ім’я чого має бути ся боротьба, лише не повторює того щомісяця і обов’язково з великої букви. В безлічі статтей виразно світилася завжди ся мета — далеко яскравіше, аніж там, де слово «Україна» відмінялося на всі можливі і неможливі способи.
Так само — хоч Липа се й заперечує — в безлічі статтей вертався Донцов до окреслення української раси, лише замість тратити час на розхвалювання позитивного винищував в ній негативне — а се далеко важніше, хоч викликає менш розчулення в читаючих українців.
Бо не лише на думку «Вістника», як твердить Липа, а й в дійсности Україна в останні два століття була «полем абсолютного квієтизму».
Зате не «мовчанкою», а десятками статтей, спогадів і віршів відгукувався «Вістник» на «великі історичні вітри, що віяли над Україною в 1917—23 роках» (спомини: Кедровського, Ю. Тютюнника, Крезуба, Могалевського, Заклинського, статті про Крути, а про давніший період: про Тарасівців, про РУП В. Садовського, Колярда і пр.). І коли, на думку Донцова, і існував квієтизм навіть в тих роках, то не в масах, не в тих борцях, на яких завжди були з найглибшою пошаною звернені очі «Вістника», лише серед провідників, бо, як те чомусь вільно ствердити самому Липі на ст. 16: «До тих років, щойно тепер доростає провідництво».
«Перевиховувати себе»! — Так, як се зробили Мусоліні і Гітлер і як, забувши, що се «товар не на експорт», радить Липа — завжди, незмінно намагався «Вістник». Ніхто, як Донцов, не знав лише, що не чужими, а лише своїми силами можемо збудувати щось, але ті сили треба видобути. А видобути їх можна не мляво-солодкавою системою Липи, узгляднюючи обставини і прикмети окремих одиниць, не обережним зливанням каламутної водички протирічних ідей в одне русло, лише системою людей, що вміли би безжалісно відкидати все, що вважали непотрібним для своєї єдиної ідеї.
Якраз ексклюзивністю, на яку нападає Липа, єднали ті, на кого він покликається, свої колективи, розбуджували в них енергію. І «Вістник» завжди кликав і кличе до збудження тої енергії, яку ніколи не збудити «Згодою в сімействі» Липи.
Не в ім’я програми «нищить» Донцов все опорне, лише в ім’я світогляду і стилю, без яких, дійсно, ніякою силою людей об’єднати не можна. Всі ті «прості щоденні люди», мовчазні працівники в кооперації, просвіті чи пресі, залишаться нічим — ніякою силою, без якоїсь провідної доктрини. Хай лишаються їхні людські звички, звичайні традиції і уподобання, але хай сю масу єднає якась ідея, яка буде нищити серед тих тихих працівників — зрадників, злодіїв і дефравдантів.
Донцов не нищить нічого, «здобутого батьками». Коли ж нищить всякі «Нові Шляхи» і їм подібні,— сим лише виступає в обороні всього вартісного, здобутого батьками, яке хочуть зруйнувати інші.
Наприкінці ще одно. Ю. Липа закидає «Вістникові» і Донцову «боротьбу з особистими ворогами». Коли і з ким — не каже. Дивно тільки, чому той самий Липа, співробітник «Вістника», не виступив з таким закидом по адресі хоч би квартальника «Ми», коли бачив (а бачив напевно!), що з чисто-особистих порахунків обкидають болотом його товаришів по «Вістникові», як се зробили в найбільш обурюючий спосіб з Маланюком. Але тоді Липа мовчав. Мовчав з тої причини, що своїм реагуванням наразився б на неласку більшости — противників «Вістника». Тепер же симпатія тих противників, групи «Назустріч» і «Ми» — забезпечена.
Прекрасна річ — «Мовчазна відданість» якійсь ідеї — ніхто того не заперечить.
Не менш прекрасною може бути звичайна собі, навіть не мовчазна, відданість.
Зрештою, цілком доброю буває часом просто — мовчазність.
Але, безперечно, ні одної з тих прикмет український «лицар» Юрій Липа не посідає.

До змісту книги Олена Телiга О краю мій…