Олена Телiга
О краю мій…

ОПОВІДАННЯ, ПУБЛІЦИСТИКА, РЕЦЕНЗІЇ

ПРАПОРИ ДУХУ

Зрушило з місця і починає валитися все. Валиться старий світ, падають мури міст і зітлілими ганчірками розсипаються ненависні червоні прапори. А разом з ними розсипаються усі ворожі нам закони і чужі накинуті форми, над якими ті прапори маяли.
Все нове, все інше! Брами єдині, що донедавна були відчинені, назавжди завалені тяжким камінням власних розбитих мурів. Тими дорогами, до яких вони проводили, вже, слава Богу, не йти нам ніколи. Слава Богу, бо всі ті шляхи, скільки їх не було, провадили до одного Рима: до темної прірви, виритої ворожою московською рукою, на дно якої мала упасти українська нація. І, що найстрашніше, спадаючи, покалічити і забруднити до невпізнання своє духове обличчя.
Але від подиху буревійного вітру тріснули і розчинилися інші брами і хвіртки, що стільки літ були замкнені на сто замків і за порушення яких завжди чекало одне й те саме: куля в чоло чи мандрівка в небажану далечінь.
Та ось тепер багато з тих заборонених дверей відчиняється і закликає на нові, інші шляхи. Та, як це не дивно, знов перед кожним ходом чекає на нас небезпека. Небезпека вже не у вигляді чужої кулі чи ворожої руки, яка відштовхне тебе у закуток, далекий від твоєї мети, — лише велика небезпека від власного фальшивого кроку, який у мить розгубленості може скерувати нас на шлях інший, але теж чужий і ворожий для нашої нації. Бо річ зрозуміла, що найлегше можна дістатися на ті нові дороги, які найближче лежать від старих. На дороги, де не треба зупинятися перед брамою, а можна ввійти відразу ж, зі всіми старими речами, лише наміченими новими, жовто-блакитними нитками. І зі старою азіатською, тріскучою зброєю, перебраною з рук Москви, лише скерованою тепер проти неї самої. Але тим шляхом ми дійдемо туди ж, звідки вийшли. Треба за всяку ціну обминати ті широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу і яка веде на широкий шлях відродження нашої нації.
Так, увійти до неї не легко. Перед нею треба обов’язково затриматися і скинути все, чим обдарувала нас московська рука. Перед нею треба віднайти і одягнути свій власний, не з московського плеча одяг і взяти в руки свою, зовсім іншу — міцну і шляхетну зброю.
Але не жаліємо того, що нам треба буде скинути! Ми не сміємо мати в жодній ділянці, а тим більше в ділянці духової творчости нічого, що б нам нагадувало підозрілі речі совєтського виробу. Бо це ж були будинки, які розліталися ще перед тим, як були добудовані. Одяги, де рукави були різної довжини, і жіночі торбинки з замками, які тріщали, як найбільші гармати. Все це була чужа бездарна творчість, яку накинула нам чужа ж рука не лише на щоденне життя, а — що далеко страшніше — і в мистецтво, і яку ми мусимо за всяку ціну відкинути якнайскорше.
Бо завданням нашого мистецтва є віднайдення не розплесканої пересічності, а правдивих глибин і висот української духовості і створення для них стрункої і незнищимої форми, яка б не нагадувала будинку, що може кожної хвилини завалитися.
Для цього треба обминати все, чим останні роки мусіла жити українська творчість в Совєтах. Треба собі виразно усвідомити, що українське націоналістичне мистецтво ніколи не було й не сміє бути лише агіткою, хоч би і зверненою тепер проти нашого найбільшого ворога — Москви. Наше мистецтво не сміє користатися тими дешевими, оклепаними трафаретами, які залишила йому в спадщину настирлива Москва. Українське мистецтво не сміє бути тією м’якою, але «передовою» жінкою з творів Хвильового, що замість царського портрета вішає на те саме місце в тій самій рамі портрет Троцького, а пізніше — Сталіна. Ні, воно мусить на різні цінності виозначати і різні місця. Воно мусить завжди пам’ятати, що навіть найбільш блискуча агітаційна промова, виголошена промовцем перед масами, може не мати ніякої цінності, як літературний твір; що найбільш пекучі справи нашого життя, подані в їх сухій формі, належать до хроніки, а не до мистецтва. А найяскравіший плакат є лише плакатом, а не образом. Українське мистецтво мусить собі яскраво усвідомити, що є багато речей і справ, потрібних нашій нації, якими має займатися наука, пропаганда, навіть поліція, але ні в якому разі не мистецтво. Бо українське націоналістичне мистецтво, зокрема література, не є безплідним мистецтвом для мистецтва, але в кожному разі також не приземною московською агіткою, виверненою лише на другий бік.
Завданням українського націоналістичного мистецтва є віднайдення всіх тих цінностей, які б скріплювали, а не розслаблювали душу нації, як це робило мистецтво, накинуте нам згори. Воно має відшукати всі ті великі почування, які намагався різними способами знищити наш ворог. Воно має дбати, щоб в душах нашого народу жило не голосне гавкання на ворога, — лише глибока, непримирима і творча ненависть до нього. І не солодка розчуленість над самими собою, а велика й мужня любов до своєї нації, до свого минулого, до свого народу і до всього великого і шляхетного, передусім до своїх героїв, яких так довго переслідував і замовчував ворог. Українське мистецтво має підхопити і піднести високо прапори тих героїв, прапори найліпшого вияву нашої національної духовості.
Бо це мистецтво має велике і прекрасне завдання: виховувати не держиморд царської Москви і не тріскучих політруків Москви большевицької, лише сильних і твердих людей української нації, що вміють жити, творити і умирати для своєї батьківщини.

До змісту книги Олена Телiга О краю мій…