Заповідала: "Не треба смутку!" Кликала недавніх однодумців-патріотів, своїх друзів зібратися відразу,

Щоб далі йти - дорогою одною.

Заметемо вогнем любови межі.
Перейдемо убрід  бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом1.

Чи думала 35-літня Олена Теліга в лютневу ніч 1942 року перед розстрілом у підвалах НКВД - гестапо по вулиці Короленка (тепер - Володимирська), 33 про бездонність чорного провалля, яке розділило-пересікло українську душу і яке не дозволяє усім нам, тоді й зараз сущим в Україні, йти дорогою одною?
Переконаний: думала, бо свідомо обрала шлях самопожертви. Інакше б не пішла вранці 9 лютого до Спілки письменників на Трьохсвятительську і не сказала б: "Коли мене заарештують і я загину, то знайте, що сповнила свій обов'язок до кінця, і скажіть про це іншим".
"Сповнила свій обов'язок до кінця". Слова відповідальні. Свідомі. Слова-переконання патріотки-націоналістки, яка воліла померти, ніж програти свій особистий бій за Україну. Пригадаймо:

І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть - не зимне умирання1.

Це поезія високої ідейної напруги, "настояної" на гострому усвідомленні появи в її долі такої миті остаточного вибору, яку не можна не відчути, яку не можна оминути. Інакше буде втрачена будь-яка доцільність життя.
Олена Теліга знала, що загроза арешту нависла над нею. Заступник Голови Проводу Українських Націоналістів, керівник Культурної Референтури ОУН Олег Ольжич наполягав на тому, щоб вона полишила Київ або затаїлася в одному з київських конспіративних приміщень. Адже було очевидним, що гестапо розпочало цілеспрямовані репресії проти українських націоналістів. На початку грудня заарештували редакцію газети "Українське слово": Івана Рогача, Оршана-Чемеринського, П.Олійника.
Хвиля арештів українських патріотів прокотилась по Україні.
Як це вона, голова Спілки письменників, редактор літературного тижневика "Літаври", поетеса, яка гуртує навколо себе літературну молодь, допомагає голодним, хворим, яка повсякчасно на видноті, енергійна, елегантна і бадьора, відступиться, заховається, замовкне? Хіба це не означатиме поразку і не свідчитиме, що вона складає від безпорадності й  страху за своє життя руки?
"Коли ми, поети, - говорила Олена Теліга, - пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія - це не видумана комбінація,це виплив душі. Як же ж чутимусь я, коли піду проти своєї поезії? Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла й як повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі - це вже буде зрада мене самої!"1
Проминуло лише кілька місяців від того дня
15 липня 1941 року, коли вона нелегально разом із Уласом Самчуком перетнула річку Сян і опинилася в Україні. Збереглася фотографія: усміхнена, щаслива Олена Теліга з дівчатами тієї родини, в колі якої вони перед переходом Сяну перепочивали. Великі надії на культурне відродження України окрилювали її. Спочатку був Львів, потім - у вересні - Рівне, а яскравого осіннього 22 жовтня 1941 року вона нарешті дісталася до Києва. Як вона мріяла про зустріч із містом свого дитинства, називаючи його "золотим", "державним"! У вірші "П'ятнадцята осінь, написаному під впливом спогадів про свою "п'ятнадцяту прекрасну осінь", Олена Теліга також марила Києвом, передчуттям любові, далеким шумом визріваючої бурі...

Там, за лісами, неспокійно спить
В боях ранений, мій трагічний Київ2.

"Вона готувалась до нього, як наречена до шлюбу...", - зауважив Улас Самчук.
Зустрів Олену Телігу Київ жовтогарячим палахкотінням скверів і парків, руїнами, чергами за водою, завішеними чорним вікнами...
Як часто і спрагло вимріювала вона цей поворот!

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, -
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини - гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо - до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря - тепле та іскристе!1

Вперше Олена вдихнула київське повітря одинадцятирічною дівчинкою - її батько Іван Шовгенів, відомий інженер-гідротехнік, переїхав до Києва 1918 року і з 1 квітня поступив на службу директором департаменту водного і шосового господарства Міністерства шляхів Української держави. З вересня того самого року він почав також викладати у Київському політехнічному інституті, з березня 1919 року І.Шовгенів - професор Київської політехніки. Батько Олени, українець за походженням, народився 1874 року в с.Кам'янка Куп'янського повіту Харківської губернії; мати із родини подільських священиків, але в Москві і Петербурзі вони українського виховання дітям не пропонували. Французька, німецька і, зрозуміло, російська мови, але не українська.
Народилася Олена 21 липня 1906 року в Іллінському під Москвою. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга. Зростала Оленка в достатках, під опікою гувернантки, багато читала, була дитиною розвинутою, рухливою, робила спроби складати вірші.
З переїздом батьків до Києва Олена почала у вересні 1918 року навчатися у третьому класі приватної Київської жіночої гімназії.
Батько, урядовець УНР, разом з старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції, а мати з двома дітьми - в голодному і охопленому страхом Києві. Лише весною 1922 року їм вдається вибратися із совєтської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині. Батько стає ректором Української Господарської Академії, донька - студенткою матуральних курсів для юнаків і дівчат - українських емігрантів, які не мали закінченої середньої освіти. У 1923 році Олена була прийнята на історико-філологічний відділ українського педагогічного інституту ім. М.Драгоманова в Празі.
Середовище української еміграції спочатку приголомшило Олену. Усвідомлення себе українкою приходило до неї поступово, бо була вона вихована на російській культурі, давався взнаки вплив життя у Петербурзі. Поволі, майже непомітно, але нестримно, прокидалася в ній українська душа, немовби набирала сили для рішучого злету і остаточного утвердження неминучого вибору національної позиції.
Улас Самчук згадує розповідь Олени про цю мить відсікання себе від чужого, хай блискуче осягнутого і культурно зміцнілого в її свідомості масиву російської мовної "присутности" в мисленні й спілкуванні.
"Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася... ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії.
І коли я опинилася в такому ультрафранц-йозефському містечку, в якому люди говорили чомусь праслав'янською мовою, я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають "на мові" і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордості.
Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда... Це було на великому балю в залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо, хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими "залізяку на пузяку", "собачій язик", "мордописня"... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю чому. І я не витримала: "Ви хами! Та собача мова - моя мова!.. Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!"
Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла! І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї господарської академії. Батько й мати з цього раділи, а брати оголосили мене "ревіндикованою". А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишалася на півдорозі. Я йшла далі і далі... Зустрілася з писаннями Донцова, пізнала Липу, Маланюка, Мосендза".
Юна Олена зробила свій вибір, вона поринула у студентське життя, була активною учасницею студентських вечорів. На одному з таких вечорів Олену Шовгенів привабив своєю виразною національною позицією молодий кубанець, бандурист Михайло Теліга, недавній старшина Української армії, який свій ідейний вибір зробив у добу Національно-визвольних змагань. Вони побралися і закінчили свій шлях на землі одночасно.
Після "гучного" весілля у празькому готелі "Централь" Олена і Михайло вернулися до своїх буденних справ. У червні 1929 року Михайло Теліга захистив дипломну роботу, одержав фах інженера-лісівника, і Теліги восени того ж року переїхали до Варшави.

Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому!
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому!

І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій -
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій1.

Ці рядки написала Олена Теліга у Варшаві, куди молодята переїздять і де розгортається емоційний розгін передчуття чогось невідомого, тривожного і жертовного. Олена вчителює, доглядає хвору матір, яка в 1929 році помирає від лейкемії, демонструє нові моделі одягу, дискутує з друзями, духовно, передусім через осмислення історії боротьби свого народу, культурного розвитку нації, осягає "молодече бажання чину".

Не цвітуть на вікні герані -
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх2.
На сторінках "Літературно-наукового вісника", який у Львові редагував Дмитро Донцов, її врешті друкують у 1928 р. поруч з поезіями її друзів-пражан Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Клена... І хоча твердо, міцно її стискає "тяжких турбот ржавіючий ланцюг", Олена живе натхненно, в особливому емоційному піднесенні. Вдома на п'ятому поверсі в скромній квартирці чекає її кохання - Михайло, - легко злітає вона нагору, напоєна новими образами і заманливим передчуттям слави і захоплень. Тому вона повинна бути у вирі товариських дискусій, вражати - несподіваним фасоном сукні чи новим чорним капелюшком, палахкотіти від компліментів і епатажно сповідувати радикальні ідеї українського націоналізму. Собі ж заповідає:

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться1...

Дружба з Дмитром Донцовим - авторитетним ідеологом українського націоналізму, пристрасним і безкомпромісним полемістом, відкрила перед Оленою Телігою принадливу перспективу самоутвердження завдяки формуванню твердої вдачі, сильного, діяльного характеру і високої моральної дисципліни. Донцов вважав, що "моторами історії, які здвигають і валять народи, - є одиниці, за якими тягнуться маси. В мирні часи, і в критичні, в монархіях і в республіках. А тою чудодійною силою, яка ті одиниці взносить вгору, даючи їм владу над числом - є їх сила характеру. Проводить іншими не завше найінтелігентніший, не завше найдужчий, але все - найзавзятіший і той, що виявляє найтвердішу вдачу"2.
Олена Теліга не прагнула, формуючи, гартуючи ідеями націоналізму духовну силу і моральну волю, досягти влади "над числом", над масою. Вона шукала себе в собі, талановитій, "закроєній" на лідерство, на вивершення себе в духовному вимірі, на зловлення тієї високої історичної хвилі, яка має винести її націю на вершини державного самоздійснення. Теліга відчула, вірніше інтуїтивно вхопила атмосферу визрівання нової якості національного буття людини, позбавленої своєї батьківщини і пригніченої її бездержавним, колоніальним статусом. Старше покоління - покоління батьків цю боротьбу за незалежність програло, тепер, коли сходяться в черзі за світове лідерство тоталітарний більшовизм і тоталітарний нацизм, вони, молодші, сталево гострі й незламні, повинні використати цей історичний шанс в інтересах України.
Олена Теліга з нетерпінням чекає цієї благословенної миті - цього жаданого грому і гострої, мов блискавиця, напруги волі:

Усе - лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання - в запорошених оковах1.

Швидше б туди, де гарячий шал смертельного ризику і свіжий подих пригніченого затяжним чеканням у невимовній вірі рідного люду:

Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві грати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби -
І варто буде жити чи вмирати!2

Готувала себе не для якогось одномиттєвого, блискавичного, мов спалах, подвигу-самопожертви, а до виснажливої, довготривалої праці на українському культурному полі. І свідченням цього - її робота на національному духовно-культурному фронті в умовах фашистської окупації Варшави, коли розгорнулося освітянське пробудження українців Холмщини й Підляшшя, коли Олена очолила мистецьке товариство "Зарево", коли готувала матеріали для поширення їх на підсовєтських землях України...
Грудень 1939 р. остаточно ідейно та організаційно пов'язує Олену Телігу з Організацією Українських Націоналістів - зустріч у краківській кав'ярні "Фенікс" з Олегом Кандибою-Ольжичем важила для неї багато. Визначилася чітко задекларована мета: виборення незалежності Україні, її ж призначення в цій боротьбі - творити українську духовну революцію. А те, що "сірий натовп, похмурий натовп" намагається затиснути її волю, її енергію в лещата наклепів, образ, осудів й насміхів - не біда. Це лише мобілізує волю, сталить характер і бадьорить дух.
Олена Теліга поділяла позицію Олега Ольжича: Українську державу треба здобувати героїчною самопожертвою, бо ніхто не піднесе її на золотій таці. Українську державу треба будувати в свідомості кожного українця, кожного запалювати вірою в її неминучу прийдешність. Але для цього треба самому горіти цією незгасною вірою і не думати про те, чи розуміють тебе інші, чи поділяють твої переконання, чи готові йти з тобою за грань життя. Якщо ти гориш, тоді інших здатний запалити.
Ольжич сповідував культ героїчної людини, повсякчасно готової на самопожертву, вірив, що в людині захована велика сила:
Захочеш - і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.

Тому Ольжич і пов'язав свою долю з ОУН, називаючи цю політичну організацію "військом незримим поневоленої нації".
Для розгорнутої ним за дорученням голови Проводу Українських Націоналістів Євгена Коновальця ідеологічної, освітньої, видавничої, культурної діяльності необхідні були яскраві, творчо активні, наділені організаційними здібностями особистості. Олена Теліга саме такою й була.
Вона суворо підпорядкувала себе "безсмертним і невмолимим вимогам нації", бо була переконана, що тільки повне підпорядкування себе інтересам нації й "дозволить їй стати перед світом у весь свій потужний зріст!" Про це Олена Теліга писала в статті "Братерство в народі", різко застерігаючи своїх однодумців від використання "тріскучих слів і блискучих гасел", якими двадцять років більшовицька Москва засипала українську свідомість: "І коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою. Коли говоримо про національну спільноту, мусимо її відчувати. Так, як тепер понад усе мусимо відчувати нерозривний зв'язок крові - братерство в народі"1.
Надзвичайно болісно поетеса переживала розкол з друзями, які підтримували уряд УНР в екзилі і не розуміли її переходу до Організації Українських Націоналістів, яка була в опозиції до нього. Свідомість, почуття не могли сприйняти роз'єднання недавніх друзів, побратимів, вона намагалася стулити ці дві половинки єдиного українського організму, але її відштовхували друзі, ображали й судили. Як пережити це страшенне напруження думки і почуттів?

Підгинаються, в'язнуть ноги,
Очі п'ють безпросвітну тьму;
Мить одна - і безсилий стогін
Розколише застиглу муть1.

Та це був лише початок болісних переживань. У 1940 році відбувся розкол ОУН на два крила - бандерівців і мельниківців. Сповідуючи святу ідею братерства в народі, органічного відчуття нерозривного зв'язку крові, Олена Теліга не могла змиритися з абсурдною позицією тих, хто в ім'я пріоритету партійних програмових засад наважується на братовбивство.
Убивство пострілом у спину 30 серпня 1941 року на вулиці Житомира двох багатолітніх членів Проводу ОУН Миколи Сціборського і Омеляна Сеника-Грибівського потрясло Олену Телігу. Важко в це було повірити, важко пережити, але вона закликає "не допустити до створення атмосфери для найбільшого прокляття, найбільшої згуби нації - братовбивчої війни"2.
Отож - на зов Києва, в столицю України, де вона "мусіла вже бути давно", як писала 17 жовтня 1941 року з Рівного своєму чоловікові: "Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій!..
Про Київ ходять тривожні чутки, хоч Ольжич шле радісні вістки з лейтмотивом - перемога за нами...
Що буде в Києві? Як? Не знаю! І сумно мені, що ти не їдеш зі мною, хоч хочу вірити, що швидко тебе у Києві побачу.
Рушай, рідний! Як тільки зможеш..."
Там, у Києві, її чекає натхнення і сувора, виснажлива праця, спрямована на відродження братерства в народі, національної свідомості, духовної пам'яті України. Перебирає на себе "Літературний додаток" до газети "Українське слово" і перетворює його на тижневик під символічною кличною назвою "Літаври". Несуть їй свої творіння, ідейно щирі, "заряджені" на вростання в нову культурну атмосферу; приходять і ті, хто пристосувався в умовах більшовицького режиму і тепер готовий блискавично сподобатися новій владі... Олену Телігу це обурювало, зривало на гнів, на мовчазне відчуження, але вона себе впокорювала усвідомленою необхідністю підносити повсякчасно прапори національного духу. А для цього слід плекати високий стиль мислення, поведінки, постави, не допустити жодного фальшивого кроку - на Тебе спрямовані погляди тих, хто виважує на терезах сумнівів і остерег свою особисту позицію і свою долю.
Олена Теліга закликає йти разом до "правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духа і яка веде на широкий шлях відродження нашої нації"1.
А для цього необхідно рішуче скинути з себе все це облудливе, фальшиве, імітоване під мистецтво, наповнене пропагандивною агітковою тріскотнею, пересичене метафоричною пістрявістю "українське радянське мистецтво" і творити національну культуру чистої естетичної якості і високої духовної напруги.
Нове українське мистецтво, переконана Теліга, "мусить собі яскраво усвідомити, що є багато речей і справ, потрібних нашій нації, якими має займатися наука, пропаганда, навіть поліція, але ні в якому разі не мистецтво"2.
Треба рішуче відрізняти публіцистичний твір, агітаційний листок, емоційно гарячий заклик від мистецького твору, бо "найяскравіший плакат є лише плакатом, а не образом".
Навіть у таких суворих обставинах "розкодування" суспільної свідомості від ідеологічних стереотипів і кліше, якими цілеспрямовано і ефективно оперувала комуністична пропаганда і література, Олена Теліга не дозволяє собі й не радить іншим опускатися до рівня московських агіток та метафорично пишнотілих творень українських радянських митців. Тільки висока культура мистецького самовираження, а отже - й образного втілення благородних ідей і значних для національної культури тем здатна відновити довіру до українського мистецтва, до українського слова і до тих благородних ідей та національних духовних "цінностей, які б скріплювали, а не розслаблювали душу нації".
Олена Теліга закликає не збиватися на одноденну, хоча й актуальну реакцію-відгук, не втішати авторське самолюбство моментальним успіхом свого експресивного "ужалення" супротивника чи емоційно схвильованим панегіриком на честь звитяжця. "Треба собі виразно усвідомити, що українське мистецтво ніколи не було й не сміє бути лише агіткою, хоч би і зверненою тепер проти нашого найбільшого ворога - Москви"1, - наголошувала Теліга.
Вона закликає піднімати "прапори найліпшого вияву нашої національної духовності", повністю солідаризуючись зі своїм побратимом-поетом Олегом Ольжичем, який вважав: "Майбутнє України лежить у відродженні нації і суверенности української духовности". Саме ним, керівником Культурної Референтури ОУН, була чітко обґрунтована і сформульована концепція культурної політики українського націоналізму.
Олена Теліга в статті "До проблеми стилю" закликає створити свій стиль життя і творчості, який би відповідав переходовій добі, що нагадує "ніч зі сліпучими блискавицями, зі загравою ранку на обрії", стиль гострої і чесної реакції талановитого митця на несподівані спалахи народного духа, героїки звитяжців, розбурханої стихії національного відродження, стиль простоти і лаконічності. Вона гаряче протестує проти фальшивої яскравості і бряцання імітації, що так вабить невироблені смаки жадібних до новизни і затуманює шляхетну простоту правдивого стилю духовно чистих митців.
Тоді й книга стане "духовою зброєю"1, прагнучи відродити віру в слово в той час, коли меч вважається чи не єдиним засобом виборення свободи. Вона нагадує слова лагідного, освіченого боярина Степана з драматичної поеми "Бояриня" Лесі Українки, який намагається заперечити гарячому поборникові збройного визволення України з-під московського ярма Іванові Перебійному: "Невже ж мушкет і шабля мають більше сили та чести, ніж перо та щире слово! Ні, учено мене не так!"
Симпатії Лесі Українки, як і Олени Теліги, на стороні мужнього і гордого Івана, який іде за покликом крові, а не Степана, який служить чужому цареві і губить чисту українську душу своєї дружини в рабській атмосфері московського двора. Але не можна недооцінювати великої заряджальної сили українського слова, яке було і буде духовним мечем нації в її боротьбі за духовне визволення з-під  чужого слова, чужої ідеології, чужої віри.
Слово повинно стояти поруч із мечем, особливо в час відродження творчої української духовності, коли легковажити силою слова означає витрачати духовну міць, ідейну мужність, морально знесилюватися. Якщо людина духовно ослаблена, вона не здатна втримати в руках зброю. Ніякої погорди чи недовір'я до слова, бо книжки - це могутня духовна зброя, без якої народ сліпне, згасає і втрачає ідейну силу. Тому Олена Теліга прагне відродити довіру й віру до українського слова, до української книжки як до "духової зброї", бо пам'ятає-нагадує у своєму "Вступному слові на Академію в честь Івана Мазепи", що "цей великий політик, як ніхто інший, зрозумів, що велич нації і сила держави будується et arte et marte, себто мистецтвом і війною"1.
Вона нагадує про те, що Іван Мазепа, готуючись до збройного виборення незалежності України, зміцнював розбудовою національної культури і освіти дух народу - поставали храми, палаци, академії, школи. Бо розумів, що тільки внутрішня єдність і духовна енергія народу є запорукою державності та її визначальною опорою.
Але ця внутрішня єдність нації, ця кровна спорідненість мільйонів, ця братерська єдність українства здобувається через національне усвідомлення, шляхом виховання в собі цивільної відваги.
"Що ж то є ця цивільна відвага, яка необхідна для тріюмфу будь-якої ідеї? Які її основні прикмети?" - запитує сама в себе Олена Теліга у статті "Партачі життя". І відповідає: "То є передусім вміння сказати "ні", коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності і твоїм переконанням...
То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людьми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфестувати і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш.
То є вміння підтримувати людей, яких ти шануєш, ризикуючи навіть з цього приводу різними неприємностями та охолодженням з боку інших. І то є, зрештою, вміння сказати в очі гірку правду тим, кому ця правда належиться, а не шепотіти її по кутах іншим, нагороджуючи при зустрічі об'єкт своїх шепотінь дружнім поглядом і сердечним стиском руки"1.
Після 20-літнього більшовицького ідеологічного пресингу на свідомість українського народу, духовно і морально знесиленого голодоморами, винищенням національної еліти, нав'язуванням фальшивих цінностей та ідеологій необхідно було прискорити процес духовного оновлення нації, її морального оздоровлення - "національний організм виказує потребу обнови".
Тому Теліга й поринає в цю буденно невиразну, здебільшого не ефективну працю референта культурницької комісії ОУН-мельниківців, що не сумнівалася: тільки відвага й мужність, віра й переконання, праця і самопожертва здатні очистити атмосферу національного життя від фальші, двоєдушності, морального фарисейства, почуття меншовартості, культурної маргинальності.
Олена Теліга згадує імена тих українців високої цивільної відваги, яких партачі життя ущемлювали недовірою і зневагою, страхом за своє благополуччя і гіркою отрутою пристосуванства. Боліло це на душі не їм, цим аморальним, безхребетним, цинічним партачам життя, а гордим і незалежним лицарям національної честі і високої цивільної відваги - від Шевченка, Лесі Українки до Хвильового.

Не так тії вороги, як добрії люди -
І окрадуть жалуючи, плачучи осудять, -

журився гордий і самотній Шевченко. Микола Хвильовий "волів вибрати Творчу Смерть, аніж бездарне життя", - свідчить Олена Теліга. - І як правдивий, великий мистець - він не помилився. Вистрілом у свою голову він забив не лише себе. Він розстріляв однією кулею в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську покірність, яку розстрілював за життя словами"1.
Ця куля продовжує розстрілювати сумніви, вагання, нерішучість у душах української молоді. Інша куля, куля німецького фашиста, яка ввійшла лютневого ранку 1942 року в серце людини великої цивільної відваги і безкомпромісності Олени Теліги, націлена й сьогодні в тих, хто ніяк не наважиться вирізнитися з суцільної маси лакеїв і злитися в братерському пориві зі своєю нацією.
Пригадаймо, в задушливій атмосфері варшавського ігнорування та зневаги Олена Теліга бачила лише

Сірий натовп, похмурий натовп,
І не очі, а темна муть!

Чому ж ми у своїй державі не почуваємося людьми цивільної відваги, чому нас не тривожить оце "олив'яне лице юрби", чому ми, українці, дозволяємо, щоб нові партачі життя затискали нас в "олив'яних кліщах" байдужих до національної справи облич? Чому нас не тривожить брак громадянської мужності в тих, хто за своїм національним покликанням і державним обов'язком повинен повсякчасно боротися з тими "партачами життя"?
Наша громадянська пасивність, моральна знесиленість і духовна апатія є принадним ґрунтом для проростання нової рабської психології, яка готова втішатися фальшивим блиском словесного торжества національних ідеалів, коли насправді ще так багато треба докласти сил і мужності, щоб постала українська Україна.
Можливо, пророчими є слова Олени Теліги:

Життя кружляє на вузькій межі
Чужих поривів, таємничих кличів2,
а ми їх не відчуваємо, заколисані здобутими перемогами, але не закріпленими у свідомості народу нашого, не визнаними ще тими, хто озирається, вагається і вичікує. Бо не утверджується національна ідея як морально і духовно мобілізуюча сила, консолідуюча український народ в єдину духовну і політичну цілісність, ідея, що збуджує енергію мас і спрямовує її на самореалізацію нації в своїй державності.
Олена Теліга - ця горда, духовно велична українська патріотка - повертається в наш день і запитально дивиться в наші очі. Чому й до сьогодні ми не змели "вогнем любови межі", які розривають національну солідарність між різними патріотично задекларованими орієнтаціями щодо перспектив державного будівництва, чому ми ще й досі не здатні перейти "у брід глибокі води" взаємної недовіри і надмірної політичної амбіційності? Чому ми взаємним поборюванням під чистими прапорами національного обов'язку сіємо у свідомості народу зневіру в свою державу, сумніви і розчарування, знесилюємо його морально, а не скріплюємо його національним братерством, відчуттям нерозривного зв'язку крові?
Олена Теліга має моральне право не тільки запитати, а й отримати відповідь. Відповідь однозначну: запорука розвою Української держави, української духовності - в єдності українського народу, в єдності національно-демократичних сил. І в цьому нам усім слід бути твердими й суворими. Як Олена Теліга.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.