О, вірте, всі мури земного  впадуть,
Як серце обернеш у сурму!
Найвищі-бо вежі духовости ждуть
Твойого шаленого штурму.
Олег Ольжич

Бути! У цьому слові клекоче велика духовна енергія, спрямована на діяльне самовираження і самоздійснення людини. За умови, що вона відчуває в собі, за словами Ольжича, «присутність великої і чинної віри».
«Хотіння бути», високого напруження воля до національного самоствердження забарвлює ціле світовідчування українця, — робить узагальнення Олег Кандиба-Ольжич на основі порівняльного аналізу творчості російських і українських емігрантських поетів. — Змагання до осягнення мети державно-політичної само собою переноситься на все життя. З цього волюнтаризму пливе, напр., сьогоднішня українська войовничість і в житті, і в поезії.
Могутнє стремління до осягнення національного ідеалу надає йому вартостей абсолюту. Він стоїть поза кожним скепсисом. А визнання одного абсолюту неминуче тягне за собою ряд инших, встановлюючи систему нерушимих ідей, скалю вартостей. Від нації до одиниці. Так родиться ідеалізм»1.
Ідеаліст — перше організаційне псевдо Олега Ольжича, який вступив до Організації Українських Націоналістів у 1929 році. Став незримим вояком «війська незримого поневоленої нації» — так він називав ОУН. Вступив для того, щоб реалізувати могутнє поривання до національного ідеалу — збудувати самостійну, вільну Україну. Це шлях жертовний, духовно слабкі не витримують величезної напруги моральних сил у передчутті миті самопожертви. Необхідно набувати духовний гарт, упокорювати страх і відкриватися на вирішальний момент історичного вибору.
Олег Ольжич був на той час морально підготовлений духовним вивершенням своєї цивільної постави: вибір творився в процесі самовизначення: ким бути? Науковцем-археологом? Поетом? Літературним критиком, культурологом? Ніщо не відсікається, не згортається в сліпучому світлі героїчного звершення останньої миті. Але передчуття зримі, вияскравлюються в образному «передбаченні» майбутнього розгортання подій та його особистої долі.

Все бурхливіші крила негоди,
І тривожніший все я, ждучи:
Вік героїв величний надходить,
І щоночі на небі мечі.

І щоночі за обрієм чорним
Стогнуть кроки — залізо і мідь.
Смертоносні! Тверді! Непоборні!
Дорогі до безтями! Прийдіть!2

Строфа карбована, гостра думкою, не обтяжена метафоричними гірляндами — суворо, чітко і без жодної сльози. Приспана, заколисана емігрантськими благами над розтерзаною більшовиками великою Україною і над Галичиною, яку мордував польський пацифікаційний режим, стихія національних почувань вимагала «грому і блискавки» — гострої, безжальної до емоцій енергії молодих звитяжців. У пориванні до свободи не може бути перепон — сім’я, кохання, дім, наука, творчість мають відсторонитися, бо йде Той, хто жертовним спалахом молодого життя висвітлить перед темним людом національний ідеал. У листі до свого батька Олександра Олеся від 18 травня 1931 року Олег признається, що «болото» політики дуже звабливе, «ізумрудне», та й затягує страшно, «це дійсно область дуже гірка». Щодо археології —  «найменш улюблена моя «Муза». Коли я віддав їй найкращі «почуття своєї молодості», то тільки тому, що знав її вірність. Це не зрадить».
Олег Ольжич робить доволі прагматичний висновок: «...Археологія для мене — хліб і забезпечення мінімальної користи моєї особи для української культури»1.
«Найменш улюбленій» своїй музі Олег Кандиба віддав багато часу і сил. Навчаючись на філософському факультеті Карлового університету в Празі, він спеціалізується з археології та історії мистецтва. В університеті працює в семінарі, яким керує відомий археолог, історик і славіст Любор Нідерле — автор видатної чотиритомової праці «Слов’янські старожитності», водночас відвідує лекції професора-археолога Вадима Щербаківського на літературно-історичному відділі Українського Педагогічного Інституту імені М.Драгоманова. Його наукові інтереси пов’язані з українською археологією, культурою, літературою, історією та мистецтвом.
Справді, археологія приносила йому зарібок, Олег мав змогу допомогти родині, бо емігрантам в Чехо-Словаччині знайти роботу в умовах безробіття було дуже важко. Не випадково Олександр Олесь змушений був виїхати з Праги, де помешкання коштувало досить дорого, і поселитися за п’ятдесят кілометрів від столиці — спочатку в Горніх Черношицях, а потім виїхати до Ржевниць.
І хоча батько картав сина за небажання систематично і наполегливо працювати над собою — Олегові все давалося легко: і мови, і навчання, і поетична творчість. Проте внутрішня робота йшла надзвичайно інтенсивно і давала несподівані навіть для батьків результати. Студент Олег Кандиба веде археологічні розкопки в Галицькому Поділлі, досліджує археологічні колекції в музеях Львова, Кракова, Праги... «Роботу свою по музеях я вже скінчив, — писав він із Львова до батьків 2 вересня 1928 року. — Маю єдину в своїм роді збірку кераміки з більшости селищ Галичини. Ніхто такої не має. Зустрівся я з тутешнім професором університету Козловським. Показалося, що він знає багато менше, ніж я, в мальованій кераміці і теоретично, і практично. Наприклад, по його власному музею водив його я! Відкрив йому очі (на свою голову!) на багато рідких примірників, що про них він не підозрівав. Я дійсно знайшов тут дещо великої наукової ваги»1.
Олег Кандиба мріє дістати стипендію від наукового Товариства Шевченка для систематичних розкопок, посаду в музеї і  попрацювати кілька років над мальованою керамікою, щоб «дати певну і тривалу схему розвитку цієї культури». Подорожує, в основному на велосипеді, по Європі: Берлін, Потсдам, Росток, Вісмар, Любек, Гамбург, відвідує церкви, музеї, університети... Йде праця над науковими статтями, дисертація доповнюється новими матеріалами... У 23 роки Олег Кандиба захищає докторат у Карловому університеті на тему: «Неолітична мальована кераміка Галичини». Оцінка висока: у цій галузі науки з’явився перспективний спеціаліст із слов’янської археології. Займає посаду асистента на кафедрі археології Українського Вільного Університету, працює одночасно завідуючим в археологічному відділі Чеського національного музею в Празі, бере участь у міжнародних археологічних симпозіумах і конференціях, проводить археологічні розкопки в багатьох країнах Європи, читає лекції в Гарвардському університеті США, куди запрошений на посаду доцента...
У 1936 році на запрошення Міжуніверситетського інституту в Римі Олег Кандиба проводить в Італії наукові дослідження, готує видання творів української літератури італійською мовою. Важлива сторінка його наукового життя — заснування Українського Наукового Інституту в Америці та підготовка до друку першого «Збірника» наукових праць цього Інституту. Це вже напередодні Другої світової війни: 1938—1939 рр.
Передбачав у згаданому вже листі до батька: «Самі наслідки моєї праці в археології, звичайно, будуть великі, але все ж це така область вузька і далека від життя, що рівняти їх з плодами моєї праці (коли вона буде) на полі літератури чи політики не можна»1. Та  головне, чого Олег Кандиба не «сподівався» від археології, — це народження, мов спалах блискавки, пристрасті збудженої уяви, святого таїнства з’яви натхнення: «Я переконуюся, що мистецтво і наука себе взаємно виключають. Їх можна чергувати, але ніколи не комбінувати»2. Вважав, що здібностей до археології не мав, «так як не дає вона мені божественного задоволення, так теж не відповідає моїй вдачі і властивостям»3.
Писав так на початку своєї кар’єри науковця-археолога — в 1931 році, але коли ввійшов у цей глибинний пласт людської цивілізації, то відчув «божественне задоволення» від нестримного злету уяви, яка розкуто ширяла над віками і народжувала поетичні цикли: «Кремінь», «Камінь», «Бронза», «Залізо». Далеке минуле, «затаєне» в скупих свідченнях матеріальної культури — в прикрасах, домашньому начинні, зброї, скам’янілому зерні, наскельних малюнках і візерунках на керамічних виробах, — вабить і тривожить, напоює солодким відчуттям своєї незримої присутності там, за горизонтами минулого часу.

Мабуть, судилось мені так до смерти самої
Йти все за вами лісами, повитими в мряку,
Класти вогонь свій по другому боці долини.

Вранці — зриватись і бігти над ваше кострище,
Видом тулитись до в ільх, тихих свідків обіймів.

Мабуть, і там, у понурих країнах мовчання,
Йтиму за вами лісами, повитими в мряку,
Вранці — шукатиму слід ваш у росяних травах1.

«Я — тип чуттєвий, естет» — це глибоке переконання Олега Кандиби-Ольжича. Так, він віддав руку «найменш улюбленій» музі — археології, але «серце ж моє лишилось вільне. І панує над ним друга Муза — література. Тут вже дійсно «маємо до діла» з справжньою пристрасною любов’ю, що може зламати навіть життя»2.
Прокинулося, ожило, відкрилося бажання образно відтворити світ природи і людських переживань рано, мабуть, тоді, коли Олег з матір’ю Вірою Антонівною із родини Свадковських жив у Пущі-Водиці під Києвом.
Народився Олег 8 липня 1907 року в Житомирі, де жив його батько, знаний поет Олександр Олесь (справжнє ім’я — Олександр Іванович Кандиба), і куди після одруження 14 січня 1907 року в Петербурзі, де тоді навчалась Віра, переїхала його молода дружина. Правда, огорнутий уже молодою літературною славою Олександр Олесь здобував тоді в Харкові професію у ветеринарному інституті, бо так пісно оплачувався тоді літературний труд, що годі було поетові надіятися на утримання сім’ї за гонорари. Отож, О.Олесь «примушений був взяти, може, найогиднішу роботу з усіх робіт. У жовтні 1909 року, — писав він згодом в «Автобіографії», — я поступив на київські скотобійні, де і прослужив до початку 1919 року».
Важко навіть уявити, які думки і образи «переслідували» цього тонкого лірика, ніжного і світлого провісника духовного відродження України в смертельному хрипі приречених тварин, в агонії тіл... Жили спочатку в центрі Києва, потім переїхали до Пущі-Водиці. Але така омріяна-оспівана Революція, яка повинна була весняною грозою і чистими потоками живильного дощу розбудити закуту в розпач і безнадію українську душу, принесла кров, холод і розбрат. Олександр Олесь спочатку співав: «Осанна!» цій рішучій Жінці з мечем у руках — символові Свободи, Рівності й Братерства, благословляв її ранок як довгождану мрію, та незабаром побачив, що давно очікувана, пробуджена Воля ось-ось впаде від меча вчорашнього північного спільника, який готовий «братньою» рукою розп’ясти українця на Голгофі. Олександр Олесь написав:

Сліпою помстою і кров’ю
Їх груди дихають в огні...
Закрийте Волю хоругов’ю,
Не дайте впасти їй в борні...
Північний привид вдалині.

Олександр Олесь чудом врятувався, коли жорстока, п’яна червоноармійська орда кривавого Муравйова захопила Київ і з невпинною лютістю спустошувала його. Відомий літературознавець, член Центральної Ради, її секретар у міжнаціональних справах Сергій Єфремов був свідком цього безглуздого, до  повного засліплення в ненависті до української культури, історії, мови і української людини руйнування і знищення. Він  пише в ці криваві дні п’яного розгулу більшовицької анархії «Листа без конверта» «Командуючому українським (?) військом» Юрієві Коцюбинському — «славного батька виродному синові»:  «Десять день мільйонове місто, місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людності конає в смертельному жаху. Десять день смерть літає над головами неповинних людей. Десять день творяться такі страхи —  я їх бачив, пане Коцюбинський! — од яких божеволіють люди. Десять день конає українська воля... І ви, син великого батька, що любив — і це я знаю — наше місто — ви його не захистили. І того не досить. Коли ваші «вороги», — од яких ви не стидалися  проте брати допомогу, — щоб не  руйнувати міста, вийшли з його, ви входите тріумфатором та завойовником і, сіючи мізерні брехні про «буржуазність» та «контрреволюційність», чесним ім’ям свого батька покриваєте нечуване злочинство, яке вже зроблено і по сей день робиться — ті гори трупу, що навергано в ім’я рівності й братерства без жодного суда і слідства, ті ріки крові, що течуть вашими, пане Коцюбинський,  слідами. Та ви не тільки покриваєте злочинства — ви робите нові»1.
«Далі я не можу витримати! ...Я збожеволію», — розпачливо вигукує Олександр Олесь.  Із дипломатичним паспортом  Української Народної Республіки він виїздить за кордон. Спочатку займає пост культурного  аташе в Будапешті, згодом перебирається до Праги. Пише листи дружині й  синові, які важко долають голод і холод, страх за своє життя, жахи громадянської війни і знелюднення охоплених відчаєм оточуючих їх людей. Надсилає грошові перекази, та вони не доходять, домагається через  Міжнародний Червоний Хрест їхнього виїзду з Радянської України. Опублікованою в 1921 році сатиричною, спрямованою проти діячів української еміграції збіркою «Перезва», яка з’явилася в 1923 році в дещо скороченому вигляді в Україні під назвою «Емігрантська перезва», відомий поет заслужив прихильність більшовицької влади, і вона «з ласки» В.Затонського і Х.Раковського дозволила  наприкінці 1922 р. виїхати його  родині з України. Зустрілися вони в січні 1923 року в Берліні, а звідти разом  перебралися до Чехо-Словаччини.
У грудневому  за 1921 рік листі дружини до Олександра Олеся зринає образ його сина, якого ніжно називали то  Лютиком, то Лелекою: «Наш Лютик, ніжна квітка (ти пам’ятаєш, який він був раніше!) в великих чоботях (добре, що хоч вони є!) складає гільйо в лісі, тягне з деревні мішок з борошном, підсипає рельси на залізниці. (Може, й не часто, але скоштував всього — заробітку ради!)»1.
Важка  праця задля куска хліба, задля тепла в хаті заводить думки й настрої Віри Антонівни на хвилі відчаю і тривожних  передчуттів трагічної долі її сина: «Ах, породивши дитину, роби з неї кого хочеш: англійця, поляка, зулуса, орангутанга, накінець — тільки не українця, бо, поступаючи інакше, приносиш велику жертву на вівтар  патріотизму, на жертвеник вітчизни»2.
Мати не помилилась. І хоча юний Олег у Пущі-Водиці жив усамітненим життям, правда, не відособленим повністю від шкільного товариства, проте не почував себе затишно серед класово наїжаченого загалу. Тому завів собі домашніх друзів — півня, курчат, кролів, з ними спілкувався, спостерігав за ними, їхнім життям, характерною поведінкою, намагався описати. Витворюється «життєпис одного півня» — оповідання «Рудько», яке з’явилося друком у 1928 році в Празі. Підписує свої перші прозові та поетичні твори, пародії, епіграми, жарти псевдонімами О.Лелека, О.Світанок, К.Костянтин, М.Запоточний, Д.Кардаш... Відомим став як поет Олег Ольжич. Від давньоруського князя Олега. Як писав Олекса Стефанович:

Ще княжья була на нім кольчуга,
Великий, староруський ще Господь
Провадив українську його лодь —
І твердла, і росла його потуга.

Багато хто не чекав на появу його віршів у «серйозних» часописах — епіграми, присвяти, пародії блукали по альбомах, по листах, звучали на вечірках, але коли поезії Олега Кандиби почали з’являтися на сторінках «Літературно-наукового вістника», «Студентського шляху» та інших журналів, громада відчула, що за цим карбованим,  неначе витесаним із житомирського граніту, простим і чітким за думкою поетичним рядком стоїть горда націленість сина славетного лірика на категорично власне, абсолютно не схоже на батьківське поетичне самовираження та ідейно-естетичне самоутвердження. Писав батькові, якого надзвичайно шанував як поета, любив і  піклувався про нього, його творчу долю: «З перспективою 52-річної людини ти, очевидно, можеш спокійно-епічно писати про золоті поля і луки, але на ділі, коли мені 24 роки, — всі справи трактуються рішуче і трагічно... Література? Тут я вірю, що докажу щось. І ця віра є рішаюча»1.
Ольжича зараховують до фаланги передових поетів української еміграції, його ім’я поряд із іменами Є.Маланюка, Ю.Дарагана, Л.Мосендза, О.Лятуринської, Г.Мазуренко, Ю.Липи, Ю.Клена. Разом із Ольжичем карбує  гостру, напоєну героїчним оптимізмом строфу Олена Теліга.
Він — самокритичний, надзвичайно вимогливий до своєї поезії. Треба готувати поетичну збірку — в цьому його наполегливо переконують. 12 липня 1934 року літературознавець і публіцист Михайло Мухин у листі до Олега Ольжича підносить свій голос за видання його збірки: «Ваші речі можуть і мусять мати величезне виховуюче значення для наших підростаючих поетів. Не лише формально, але також тому, що Ви одинокий актуальний цілковито. Ви взагалі поет, «народжений напередодні» рр. 1914—1921, і як такий, Ви високовзірцевий для цілої генерації.
Залишіть  капризувати і погляньте мужньо і одвертими очима на Ваш дотеперішній доробок. А зрештою, прошу мати на увазі не Ваше  реноме  чи славу, а життєву потребу стількох молодших, для котрих Ви мусите й можете бути одиноким метром, а Вас тим часом на арені й бракує»1.
Виразно окреслюється громадянська потреба в такому поетичному стилі та ідейній наповненості вірша, який має виражати духовну спрагу молодих патріотів відкрити  перспективу свого самоздійснення,  виголосити передчуття чогось буремного, тривожного і героїчного. Формується нова літературна течія — неоромантизм, насичена мужньою образною реконструкцією минулих героїчних епох національної історії та світової цивілізації. Ми були, у нас велика традиція цивілізаційного поступу, наша героїка повинна відлунюватися в свідомості й почуваннях нових поколінь, будити енергію державного самоздійснення, і ніщо не може завадити нам у творенні могутнього поступу злютованих національною ідеєю лав до свободи і незалежності.

Поцілуєш, різко і суворо,
А в очах — морозяна блакить,
А в очах — розриви і простори...
Ет, не нам, товаришу, любить!

Ще зіниці тугою розкриті
І сухі тривогою уста...
(Скоростріли мовкнуть, перегріті,
І кіннота лаву розгорта...)

В ухах досі ще п’янюче-лунко
Дзвін копит і скреготи землі...
.....................................................
Хай дарують: в наших поцілунках
Наші хижі, спрагнені шаблі1.

Поетові уявляються бурхливі вітри над планетою, які розносять дим пожарищ і закривають чорним попелом небеса; сонну землю  смерть голубим крилом черкає — все це п’янить, розпирає груди, повнить серце,  і йому здається, що від чекання він згорить.

О, ця днина, як п’яне вино!
О, ця смерть, як холодна блакить!
Як велично, що нам не дано
До тридцятого року дожить!2

Збірка — перша — поезій з’являється в 1935 році у Львові під назвою «Рінь» накладом поета Богдана Кравціва, який особливо  привабив Ольжича третьою своєю збіркою «Сонети і строфи», написаною у в’язниці 1932—1933 рр. Із молитовно світлого вірша Богдана Кравціва «Святий Юрій» Олег Ольжич вибрав епіграф для символічного узагальнення поклику жертовних героїв  на святий бій за волю.
Між юрбою дріб’язково-сірою,
Як качками на брудній воді,
Мов лебеді, летючи із вирію,
Впали Юрієві джури молоді.
....................................................
Відгортайте соняшні їм кучері,
Розганяйте хмари на чолі,
Бо позве-покличе Вождь Сліпучий їх
Серед реву бурі від землі.

З них ні оден вас не обійматиме,
Злотодзвонних не розгубить слів.
Та родитимуться довго янголятами
Смертні діти смертних матерів1.

Друга прижиттєва збірка «Вежі» побачила світ у  Празі 1940 року.  Значима ця збірка тим, що з’явилася після драматичних подій 1938—1939 рр. у Закарпатській Україні, коли на Мюнхенській конференції було «розв’язано» долю Чехо-Словаччини. На Закарпаття зразу ж після окупації фашистською Німеччиною Судетів починають накидати оком Угорщина, Словаччина, Румунія, Польща. Але Закарпаття воліє бути самостійною державою, вимагає створення української влади, незалежного уряду. ОУН, її Крайова Екзекутива звертається з відозвою: «Надходить великий час! Закарпаття мусить стати самостійною українською державою! Воно мусить стати зародком одної великої Самостійної Соборної Української Держави...»
Олег Ольжич — заступник голови Проводу Українських Націоналістів Андрія Мельника — в центрі подій, що розгорнулися в Закарпатті. Він — у місті Хусті, там, де шириться процес державотворення, де готується Карпатська Україна до першого збройного виступу проти фашизму і нацизму в Європі. Хортистська Угорщина з мовчазної згоди Гітлера з хижою жадобою накинулася на молоду карпатоукраїнську державу, якій  ніхто не наважився допомогти. Олег Ольжич там, на Срібній Землі, не лише керівник Культурної Референтури ОУН — в його обов’язки входить не лише організація культурно-освітнього, культурно-інформаційного життя, а й заснування Карпатської Січі,  пошуки  каналів придбання зброї, військові навчання, необхідність прийняття рішень, пов’язаних з повсякчасними провокаціями на  кордонах і, врешті-решт, організація дисциплінованого військового відступу з Хуста в гори у зв’язку з угорською агресією. Далі — ув’язнення в Тячівській тюрмі, куди Ольжич потрапив із своїми побратимами по боротьбі — Михайлом Мухиним, Миколою Чирським, Олегом Лащенком, Михайлом Михалевичем, Юліяном Хименцем та іншими, страшні мадярські тортури... Долею судилося вирватися з  лабет смерті та ще й  описати мадярський терор супроти полонених січовиків у нарисі «Вояки-будівничі». Олег Ольжич сам уклав і відредагував збірник свідчень і матеріалів про  героїку і трагедію Карпатської України під назвою « Карпатська Україна в боротьбі».
Назріває величезна драма в українському національному русі — гряде розкол, який миттєво витворить глибоке, нездоланне й досьогодні  провалля між українськими патріотами. Хто з ким? Хто проти кого? Хто «бандерівець», а хто «мельниківець»? Шепіт, косі погляди, спалах ненависті, мовчазне осудження, страх і тривога: що буде далі? Улас Самчук, його товариш, з яким Ольжич опинився в угорськім полоні, згодом напише: «Організація Українських Націоналістів раптом, сливе за одну ніч, розбивається на дві ворогуючі частини, багато молодих, енергійних людей, а в тому і близьких друзів Ольжича, займають протилежне від нього становище, часто  гостро вороже, часто самонищівне. Ольжич переживає це гостріше, ніж угорський полон, переважно мовчазно, дуже достойно, з почуттям моральної  інтелектуальної вищости супроти своїх «противників»1.
Він зробив свій вибір: боротися й далі за українську душу, за духовне посилення енергії народу в його пориванні до  свободи і незалежності та усіма доступними засобами прагнути поєднати в одне ціле розшматоване взаємним поборюванням організаційне тіло, скріпити його консолідуючою ідеєю державного самоздійснення України.
Під псевдонімом «М.Запоточний» Ольжич друкує історичну розвідку «Дух руїни», в якій виявляє першопричини національних поразок — від княжої доби, доби козаччини, періоду українських визвольних змагань початку ХХ століття до трагічного розколу ОУН. Головна причина, на його думку, є боротьба творчої, будівничої духовної сили української нації зі стихією степу й руїною — «боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим завжди йшло  панування чужинців над Україною»2.
Ольжич твердо  вірить, «що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив й як не проявлявся. Бо інакше не було б змислу в нашому житті і змаганні»1.
Але хаос і розклад в середовищі національно-визвольних сил тільки нагнітався і розростався. Не уявляв Олег Ольжич, вирушаючи на початку наступу гітлерівської Німеччини на СРСР із Кракова до Львова, а звідси — до Рівного, Житомира і Києва, що його, як організаційного керівника ОУН (мельниківців) на східноукраїнських землях, чекають страшні моральні переживання і випробування. Вже не один оунівець упав від братовбивчої руки, але хвилі взаємних кривавих поборень котилися вже по Україні.
30 серпня 1941 р. в Житомирі пострілами в спину були застрелені видатні члени Проводу Українських Націоналістів полковник Микола Сціборський і сотник Омелян Сеник-Грибівський. Це був страшний удар по сподіваннях керівника Культурної Референтури ОУН Олега Ольжича розбудувати внутрішні сили української нації, сконсолідувати її ідеєю національно-визвольної боротьби за незалежність України і розгорнути всенародний процес національної революції. Але він не буде  підживлювати дух руїни й бунту прагненням помсти — тільки спокій, мужня готовність витримати і цей іспит на витривалість української сили, бо можна вбити носіїв ідеї, але саму ідею вбити не судилося нікому. Треба формувати духовну силу української людини, її світовідчуття та світогляд, бо «майбутнє України лежить у відродженні нації і суверенности української духовости»2.
Олег Ольжич згідно зі своїми обов’язками керівника Культурної Референтури ОУН розробляє планову культурну політику, яку повинні провадити українські націоналісти, базуючись на класичних зразках української літератури і мистецтва і на творах сучасних митців, в яких відбивається «динамізм волевого патосу». На його переконання, націоналістичне мистецтво слід означувати як героїчне: «Духовістю націоналізму є духовість героїчного типу: такою ж є його культура, етика, право, наука, мистецтво»1.
Це позиція не стільки митця, який свідомо підкорив свою творчість національній ідеї, скільки  ідеолога партійної організації, метою діяльності якої є мобілізація української нації на боротьбу за свою державу. Ясна річ, для цього необхідно відкрити  замулені іншою — комуністичною — ідеологією і пропагандою джерела національної історії і культури, особливо княжу добу, яку Ольжич вважає «першоджерелом національної потуги». Він ретельно аналізує засади культурної політики в Радянській Україні, критично оцінює культурну політику італійського фашизму, приходить до висновку, що спроби «застосовувати в ділянці мистецької та наукової творчости адміністративно-бюрократичні способи кермування та різного роду поліційні санкції»2 призводять до занепаду культури. Творчість «потребує могутнього внутрішнього відчуття правди та справжнього патосу», інакше творчий дух знесилюється, втрачає органічність самовияву, впокорюється спекулятивним кермуванням і згасає остаточно.
Але ж сам Олег Ольжич не відкидає необхідності «кермування культурним процесом», оскільки націоналістична культура має висловлювати ідеалістичний світогляд, активне ставлення до життя та динамічну снагу націоналістичної духовності. З одного боку, він обстоює тезу про стихійну творчість духовно-творчих сил нації, з другого боку, вимагає цілесвідомої організації культурного процесу. Як ідеолог культурної політики ОУН вибирається з цієї пастки? Він  не сумнівається, що націоналістична ідеологія є своєрідною ідейно-духовною конденсацією багатовікових устремлінь українського народу до волі й незалежності, на цій системі ідейно-духовних цінностей і базується світогляд борців за Україну, його організації, тому ця ідеологія буде (і повинна!) формувати принципи організації українського суспільства, ініціюватиме і стимулюватиме сам процес державоздійснення нації, буде ідейним джерелом творення національної культури. Культура ж відповідно буде своїм ідейно-естетичним потенціалом впливати на фізичну організацію українського суспільства.
Олег Ольжич не сумнівається, що «кожний великий рух  творить своєрідний новий тип культури», який базується на національних базових цінностях, отже, «кожна культура є національна». «Тільки національна культура, оперта на духовій природі та історичній традиції, забезпечує органічний вияв творчих сил одиниці й нації»1, — переконаний він. Оскільки «український націоналізм повстав із внутрішньої потреби української нації», то чому він не здатен породити свій стиль, свій, врешті-решт, тип культури? А для цього слід докласти багато організаційних зусиль, особливо після найбільш організованої експансії марксистсько-комуністичних ідей в українську культуру. Ольжич здійснює системний аналіз стану української культури в умовах більшовицької культурної політики і визначає головні завдання культурної політики українського націоналізму в ділянці освіти, науки, літератури, театру та естрадного мистецтва, музики, пластичного мистецтва та архітектури, виховання дитини та організації масового споживання націоналістичного мистецтва. І тут митець капітулює перед політиком (згадаймо: в листі до батька признавав: політика — «це дійсно область дуже гірка»), який обстоює переваги виховання над моментом освіти, від науки вимагає скристалізації світогляду вчених у націоналістичну єдність з метою розбудови націоналістичної філософії до охоплення нею наукових дисциплін та її засвоєння науковими робітниками. Сповідуючи кредо вільного самовияву митця, «повного органічного вислову творчих сил одиниці й народу», Ольжич не виключає «засадничо радикальних адміністративних потягнень у тих випадках, де вони є доцільні»1, мотивуючи втручання у сферу науки і мистецтва необхідністю боротьби з «негативними, світоглядно ворожими явищами». Звісно, було б найкраще, якби  цю боротьбу провадити «в площині самого мистецтва або науки», але якщо не досягається в цій сфері  перемога, то чому б не застосувати радикальні адміністративні засоби?
Ольжич-поет глибоко усвідомлює, що творчість — надзвичайно тонка, психологічно складна сфера людської діяльності, тому він намагається переконати, що в культурній політиці повинно і буде превалювати не  кермування, а витворення необхідних матеріально-організаційних умов для вільної творчості. Так, націоналізм буде намагатися якнайшвидше «перебрати на себе ядро культурної праці. В  жадному випадку він не збирається зовнішніми механічними засобами режиму примушувати духово чужий собі культурний актив давати  фальсифікат націоналістичної  продукції, як це робив, наприклад, в своїх цілях большевизм»2.
«Київ, хоч у руїнах, зустрів нас по-князівському — величчю віків. Кожний камінь зберіг сліди історії. Я живу», — писав він до Катерини Білецької. Жив у Києві натхненно, налагоджуючи видання газети «Українське слово», літературного журналу «Літаври», організовує створення Спілки українських письменників, яку очолила Олена Теліга, юнацького товариства «Січ»... Незабаром відчув, яка ідеологічна та етнічна строкатість характеризує полишений більшовиками Київ і які наслідки має насаджений ними  войовничий інтернаціоналізм. Більшовицький режим витворив аморальний тип культурного  маргинала, блискавичного пристосуванця, який готовий заради виживання проковтнути будь-яку ідеологічну наживку. Ольжич усвідомлює, що було вкрай важко творити оте необхідне солідарне ціле, яке б могло сприймати з довірою націоналістичні принципи культурної політики, — господарем у Києві, як і в усій Україні, були не вони, націоналісти з ефемерною владою, а гітлерівці, які швидко відчули загрозу національного відродження для їхнього «нового порядку» і відповідно зреагували. Але Олег Ольжич продовжує реалізовувати політику ОУН у різних сферах. Передусім організовує утворення українського парламенту — Української Національної Ради, в якій були представлені близько 130 членів різних політичних партій і орієнтацій, верств і професій...
Ольжич, псевдо-Доктор, перебував під повсякчасною загрозою арешту гітлерівцями — вступив до Києва без згоди на це німецької влади, замаху на його життя з боку більшовицького підпілля або з боку недавніх однодумців по організації. Але це не лякало його — обов’язок і справа кликали керівника ОУН на цих українських  теренах щоденно до людей, які чекали моральної підтримки, поради, допомоги.
«Скрізь, де тільки пульсувало українське життя, можна було побачити високого, стрункого, худорлявого чоловіка в сірому осінньому, вітром підбитому плащі, капелюсі та у звичайних грубих черевиках.
Цієї людини не можна було не помітити, хоч в ньому не було нічого надзвичайного. Але при першому погляді вражали й полонили його глибокі синьо-сірі очі. В його погляді перехрещувались глибина і м’якість моря з гостротою  леза сталевого меча.
Тією гостротою погляду він ніколи не позував, але видко було, що від цього ока не скриється нічого»1, — пригадувала  згодом О.Дніпрова.
Діяльність Олега Ольжича не зосереджувалася лише в Києві — по всій східній Україні діяли похідні групи ОУН, намагаючись розбудовувати  українське життя  формуванням національних органів влади. У Харкові почав виходити часопис «Нова Україна», з’явилися українські газети в Житомирі, Вінниці, Полтаві, Чернігові, Миколаєві, Кременчуці...
Та з початком лютого 1942 р. гітлерівська влада розпочинає масові арешти українських культурних працівників. Уже 27 листопада 1941 року діяльність Української Національної Ради було заборонено,
9 грудня вперше заарештовано редактора «Українського слова» Івана Рогача. І хоча його німці випустили з тюрми, Олег Ольжич після наради Центрального Керівництва пропонує Рогачу виїхати на захід. Завзятий закарпатець рішуче відмовляється. 12 грудня 1941 р. гестапо заарештовує редакцію газети «Українське слово»: Івана Рогача, Петра Олійника, Ореста Оршан-Чемеринського та ін. Хвиля репресій покотилася по Україні — в Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Житомирі, в інших містах арешти українських патріотів, розстріли, повішення. Членам ОУН О.Ольжич наказує переходити на  нелегальне становище, полишати місця дислокації легальних організацій.

Зрослась небезпека з відважним  життям,
Як з тілом смертельника крила, —

колись прорікав свою долю Ольжич. Він сам  неодноразово потрапляв під загрозу арешту і смерті, але намагався передусім вивести своїх друзів з-під смертельної небезпеки. Наполягав на виїзді з Києва Олени Теліги та її чоловіка Михайла, членів активу Культурної Референтури. Олена категорично відповіла: «Є вищі речі від наказу! Тут мусить бути хтось, хто свідомо дивиться смерті в очі і не відступає»2, — згадував Ярослав  Гайвас.
Вранці 9 лютого 1942 року Олену Телігу заарештовують у Спілці письменників по вул. Трьохсвятительській. Разом із Михайлом Телігою, Іваном Ірлявським, професором Гупалом, Іваном Кошиком її розстріляють незабаром у Бабиному Яру. «В роках 1941—1944 Організація Українських Націоналістів втратила [в Україні. — Ред.] 4756 членів, у тому числі  197 членів вищого керівного складу... з того 5 членів Проводу Українських Націоналістів... та 6 крайових провідників поодиноких земель... З усіх міст України найбільше членів зложили своє життя в Золотоверхому Києві... 621 член ОУН»3.
У березні Олег Ольжич полишає Київ. Смертельне коло стискалося навколо нього, свідомість пік біль утрат і розчарувань: стільки жертв і така похмура перспектива боротьби на два фронти: проти російського більшовизму і німецького фашизму. Співпраця з бандерівцями в боротьбі проти більшовицької  агентури, яка проникла в їхні системи, не налагоджується, де шукати бодай хвилинного затишку для зболеної душі? Олег раптово вирішує запропонувати свою руку і серце юній Катерині Білецькій — дочці улюбленого професора літератури Леоніда Білецького. 2 серпня 1943 року Катерина Білецька й Олег Ольжич беруть шлюб в церкві галицького села Яблінка Вижня (Яблунька Верхня). Кілька місяців родинного, хай утаємного від усіх, щастя, болісних роздумів, невиповіданих жалів за загиблими побратимами, гострого аналізу стану національної боротьби з фашизмом і її розгортання в умовах наближення  Червоної Армії... А незабаром... 25 травня 1944 року  гітлерівці напали на його слід і заарештували у Львові на приватній квартирі по вул. Личаківській, 32. Львівське гестапо, допити, тортури, перевезення до Берліна, а звідси — в концентраційний табір Саксенгаузен. Там, у «целленбау» — спеціальному залізобетонному бараці-бункері, де сидів майже весь Провід ОУН, після багатоденних допитів і катувань мужній Олег Ольжич 10 червня 1944 року помирає. Ненадовго пережив сина батько:  22 липня 1944 року в  Празі не переніс вістки про смерть Олега Олександр Олесь. 31 липня 1944 року народився син  Ольжича — Олег.
...Він був і творцем, і  героєм великої доби в історії України, коли дві мілітарні потуги світу — сталінська імперія і гітлерівська імперія — зіткнулися в смертельному двобої за можливість владарювати у Європі. В уяві Олега Ольжича заціпеніла від жаху Західна Європа поставала в образі величезного, покритого кригою материка, який тріщить і колеться від натиску цих двох островів агресивного тоталітаризму, що повстали з його дна. Україна ж своєю героїчною звитягою і нескоримістю національного духу нагадувала йому вулканічний острів, що виринув з глибин розтрощеного материка. Із цієї боротьби Україна «черпає свою духову міць і своє провідництво», щоб силою своєї духовної напруги і творчого розкрилення бути в авангарді нової людської цивілізації.
Олег Ольжич вірив, що в  недалекому майбутньому на Україну «зіпреться історія нового європейського духа». В ім’я України просив у долі:

Пошли мені, молюся, дар один:

В ім’я її прийняти мужньо муки
І в грізні дні залізної розплати
В шинелі сірій вмерти від гранати.