Як тільки в митрополичому саду із пречорної землі вилазили блакитно-зелені листки тюльпанів, я поспішав на Софійське подвір'я. Малювати свої липи. Бо значить стало тепло і можна сідати просто на корені старезних лип і малювати. Тоді на Софійське подвір'я попасти було дуже просто. Тільки поминути двоповерховий флігель, проскочити повз смердючу вбиральню і вже ти перед височенними воротами з фігурного заліза. Якщо вони були закриті, можна протиснутись крізь розігнуті залізні штаби. Але якщо їх у черговий раз переплили товстенним дротом, доводилось ховати олівці до кишені, альбом брати в зуби і дряпатись вгору по всіх закрутках кованих воріт. А спускатись вже на господарське подвір'я Академії архітектури.
Треба пройти вузьким проходом між гаражами, сараями та довгим двоповерховим будинком з відкритими галереями на другому поверсі. Тут небезпека - шофери, сторожі, собаки. Часом, зовсім зненацька, ті кляті собаки кидались на людей. Але, здається, так нікого і не покусали. Та, все одно, було страшно... Щоб старші мене не зашухерили, я ніс свій альбом та олівці просто на витягнутих руках. Щоб, значить, всі бачили, що я йду на Софійське подвір'я не для дурних забавок. Коли обминав ріг могутнього митрополичого будинку, ставало легше - сторожі при Соборі мене наче пам'ятали і не чіплялись. Праворуч від митрополичого будинку росли товстенні липи. Їхні стовбури так покрутило, на них утворились здоровенні напливи та гулі. То хочеш чи не хочеш, а коли починаєш їх малювати, то вони все одно виходять схожі. І всі впізнають ці дерева ну і, звичайно ж, хвалять...
А оце, вже сьогодні, минулої весни, щось накотилась на мене туга за тими липами на Софійськім подвір'ї. І я одного, випадково гарячого і затишного дня, почапав на Софійське подвір'я. Як під таку рідкісну погожу годину, товклося коло Собору безліч самосійних і заморських туристів. Бренькав черговий декоративний кобзар, клацали і блимали спалахами фотокамери... А моєї вузлуватої, гулястої, товстенної липи не було на звичному місці панорами! Лише велетенський чорний пеньок з покрученими коренями-ґулями і купки золотавої тирси...
...Отож, я примощувався на товстих покручених коренях однієї липи і товстим чорним грифелем олівця "негро" на пребілому папері виводив всі гулі та звиви стовбура. А на тонких гілочках серпанком завис світло-зелений молодий лист. Чорний оксамит віковічного стовбура і наче спалахи найніжнішої квітневої зелені.
Робочий день наближався до кінця. І як пам'ятаю, це було в суботу бо уроки я відклав на завтра, як налагодився малювати липу., А тоді і в суботу працювали. Що там робилося на дзвіниці і коло неї я не зауважив, бо стовбур моєї улюбленої липи якраз і перекривав дзвіницю. Я так захопився вимальовуванням найбільшої гулі, що і не зчувся, як у мене за спиною став батько.
- Вже досить. Закінчуй малюнок. Пішли додому, а тоді на дзвіницю.
Той день був сонячний, а я може години три все дивився на білий-пребілий папір Тому коли ми зайшли до нашого парадного і ступили на гранітні вищерблені сходи, я вмить осліп. Очі наче заливала червоно-зелена темрява. Якось воно перед очима мінялось - то червоне, то зелене напливало. Щоб не перечепитись і не полетіти вниз, я завжди хапався за покопирсаний дерев'яний поручень і тоді вже впевнено дріботів униз. Як завжди, десь на середині сходів напливав сморід цього глибоченного і темного підвалу. Смерділо помиями, перепаленою цибулею, їдучим рибним духом від пересмаженої камбали і гасовим чадом. В мороці довгого коридору фуркотіло одночасно кілька примусів. Точнісінько такий був шум як зараз на аеродромі, коли починають працювати двигуни турбореактивних лайнерів. А от навпроти наших дверей не сичав оскаженілий примус. Нам слугувала "кєросінка", хоча чаду було від неї чи не більше ніж від примусу. Але бабуся Мінна боялась, що примус в її руках вибухне.
Поки я так-сяк висьорбав тарілку ріденького картопляного супу, заправленого манною крупою та випив склянку "клюквенного" киселю, від якого у мене завжди була згага, батько поскладав усе своє причандалля. А благенькі штани в смужечку він змінив на брезентові кольору хакі і замість білої ситцевої сорочки вдяг свою заповітну гімнастьорку.
На вільному місці перед дзвіницею, де не було навалено здоровенних куп вапна, піску, цегли та велетенських стосів дошок, все горіло золотом розквітлих кульбаб. Ладанно пахло живицею і відворотне тхнуло якоюсь кислятиною від купин вапна.
Не знаю чому, а на риштуваннях ще були робітники, хоча робочий день кінчився десь із годину тому.
Пам'ять підступна штука, а часом і справжній шахрай. Те, що було дуже давно, вона неймовірно наближує. Те, що трапилось недавно, вона відсовує бо-зна куди. А речі, які раніше і не могли існувати, вона подає так, що вони існували від віку чи від вашої свідомої пам'яті. От наприклад, тільки вчора, 23/У 2001 я взнав, що до 1954 по радіо було заборонено передавати прогноз погоди. Але й тоді, коли дозволили прогноз погоди, багато років ще не дозволялося оголошувати напрям і силу вітру!.. А ви це знали?.. Це я до того, що я не пам'ятаю якихось залізних частин у тих велетенських дерев'яних риштуваннях, що вохристо-сірим футляром охопили всю дзвіницю Софійського Собору. Від оббитого низу з викришеною цеглою до замазаних рудим суриком золочених мідних листів бані. Але думаю, що все ж залізні труби і штаби були. І не пам'ятаю, чи перевіряли в батька дозвіл на відвідування дзвіниці. Дуже вже часто тоді треба було показувати всякі папери та посвідчення. Так чи не так, але на риштування навколо червоно-рудої бані страж у синій мільтонській формі нас не пустив. Тут треба пояснити тим, хто нічого не знає про сурик. Коли почалась війна, зразу був наказ - всі золочені бані на всіх церквах зафарбувати суриком.
Бо золоті бані навіть у безмісячну /!/ ніч концентрували на собі астральне світло і послуговували чудовим орієнтиром для німецьких штурманів.
І так простояла Свята Софія і її дзвіниця, зашмаровані тим рудим суриком до тієї миті, коли почалась підготовка до бучного святкування трьохсотріччя Переяславської ради. Почали готуватись заздалегідь. Постало питання про золочені бані. Тому тепер перевірені робітники під наглядом перевірених наглядачів дерли сталевими скобелями сурик разом із позолотою аж до червоної міді, що нею, мов лускою, була покрита баня. Ту нашкрябану фарбу разом із позолотою і стружками міді пакували у чорні металеві контейнери і відправляли до Ленінграду на монетний двір. Потім з Ленінграду прислали золото у тонюсіньких-претонюсіньких листочках і ними вже золоти й баню дзвіниці.
Я не знаю, чи сам батько визвався, а чи йому сам президент Академії архітектури Заболотний доручив цю справу. Тільки батько, ще дерева стояли голі, почав готуватись до діла. Для початку він дістав десь доброго трофейного картону і чудового олександрійського паперу для акварелі. Потім йому пощастило добути кілька пластинок столярного клею. Він їх порозбивав у коридорі сокирою. Так йому довелось лупити обухом по плитках, що аж сусіди на той гуркіт двері повідчиняли - а що там сталось? Розбиті кусники клею батько всипав до бляшанки з-під американської "свіной тушонкі" і залив водою. За добу кусники клею набрякли. Тоді на малім вогні "кєросінкі" довів їх майже до кипіння і вони плавко розчинились. Поки клей розігрівався і розчинявся, сморід від нього заповнив весь наш темний коридор і поглинув усі інші запахи.
Батько швидко і рівненько пласким пензлем прокривав клеєм картонки і миттю до них ліпив аркуші паперу. І швидко-швидко розрівнював чистою ганчіркою. Потім планшети лежали під великими стосами книжок. Паперу і книг у нас і тоді було доволі. А всього іншого, абсолютно всього, велика нестача.
Коли планшети добре висохли і ніде не пожолобились, батько на них легенько і гарливо промалював ліпнину і архітектурні деталі всіх ярусів Софійської дзвіниці. А на аркушах звичайного креслярського паперу він зробив те ж саме, але дуже ескізно. Оці аркуші ескізів батько прикріпив до твердого картонного планшета і я носив його на риштуваннях.
Крім товстенних покарячених лип, квітнучих груш і яблунь, мені ще подобалось малювати просто древні мури Софії, їхні дивні візерунки із цеглин-плитниць, рожевого тиньку і темних плям дикого каменю. А от наважитись на малюнок сліпучо білих мурів, синіх глибоких тіней і рудої бані в мене духу не вистачало. Така вже була Софійська дзвіниця світла
та велетенська.
Та от тепер, коли ми з батьком, мов дві мурашки повзли все вгору і вгору по рипучих риштуваннях я побачив, що дзіниця зовсім не біла. Її тиньк де світло-сірий, де рудуватий, де жовтавий, а де й наче злиняло зеленкуватий! Тиньк дзвіниці за роки просяк пилюкою, в заглибинах крутої ліпнини було повно бруду, навіть траплялась якась травичка. Скрізь побілка була в тріщинах, відставала цілими шматами. З під тих відпадаючих лусок побілки проглядали шматочки синього і блакитного кольору, зелені прошарки тиньку, чорний і червоний колір.
Біля кожного такого виходу фарби з-під горішнього шару, батько спинявся. Витягав із нагрудної кишені гімнастьорки гострого скальпеля і починав ним обережно розколупувати навколо того кольору. Старим стертим помазком промітав крихти вапна і бруду. Часом і палець слинив і проводив ним по тмяному клаптику фарбованого тиньку. І зразу ж на якусь мить фарба оживала - зелена, синя чи червона, Батько тягся навшпиньки і, тримаючись однією рукою за скабкувату дошку, другою рукою зі скальпелем розколупував звиви ліпнини. Крейда сипалась йому в очі. Він струшував головою, мружився, але продовжував колупати. Зрештою опускався, протирав очі. Тоді брав у мене планшет і ретельно записував на малюнку де який колір. І в якому шарі пофарбування дзвіниці той колір знаходився. Бо дзвіницю за всю її історію фарбували кілька разів. А от шість чи сім разів - не пам'ятаю. У других місцях батько навколішках пролазив під поруччям, лягав на брудні дошки і таки добувався до цікавого куточка...
У неділю ми з батьком пролазили на риштуваннях цілий день. До самої темряви. Тільки на обід спустились, щоб посьорбати пшоняного кандьору та порозкошувати смаженою цибулею із ліверною ковбасою "собача радість". І запити все тим самим яскраво-рожевим "клюквенним" киселем.
На риштуваннях у неділю робітників не було. Тільки на самісінькій бані, захищеній фанерними запонами з усіх боків, дерли сталевими скобелями рудий сурик. Разом із позолотою минулих епох.
І з якого б боку дзвіниці ми не знаходились, якщо я підводив очі вгору., то бачив високо над нами кого-небудь із охорони. Поки батько не зауважив.
- Чого ти зазираєш, як курка на сідало? Ці архангели можуть подумати казна-що. Більше не дивись на них. Чуєш?
- Ага. А чого - архангели?
- А того, що архангели охороняють людські душі...
Ми так були закручені роботою і пересуванням по цьому лабіринту риштувань, що не було часу подивитись униз на площу Богдана Хмельницького, на саму Софію і на наше подвір'я на Стрілецькій. Батько поспішав, щоб встигнути якомога більше до сутінок. Зрештою ми таки піднялись на самий верх риштувань четвертого ярусу дзвіниці. Отут змогли вже роздивитись на всі боки. Дивно виглядала площа Богдана Хмельницького з цієї височини. Вона зменшилась неймовірно. Наче посунулась на бік зі своїм іграшковим монументом, тонкими нитками трамвайної колії, червоними іграшковими коробочками трамваїв, що бігли по блискучих ниточках колій, з купками людей, дійсно таки мурашиних розмірів. Але найдивнішим відкриттям для мене став вигляд крутої вулиці Калініна. По ній узимку ніхто з найвідчайдушніших хлопців не наважувався на ковзанах спуститись із самої гори. Всі тоді катались на ковзанах-снігурочках, бо вони йшли не тільки по кризі, а й по притоптаному і закрижанілому снігу. А тут, стоячи на розі східного і південного фасаду і заглядаючи вниз, я просто не зміг її впізнати. Ні, звичайно ж всі будинки я впізнавав. Але з дзвіниці ця крута вулиця виглядала абсолютно пласкою. Від тих досліджень у мене до сьогодні лишилось два яскравих моменти, такої ж сили, як і тоді, - це чорні хвостики на горностаєвій мантії князя Володимира і пласка, без найменшого
ухилу, вулиця Калініна!..
Ще кілька разів батько брав мене з собою на риштування дзвіниці. І все з тим самим запалом він залазив у найвужчі закутки, розколупував скальпелем, промітав помазком, протирав пальцями, навіть - нюхав тиньк. І все-все ретельно записував на ескізних контурах всіх фасадів дзвіниці. Зрештою, дійшла черга до контурів на планшетах-оригіналах. Він розставив їх у ряд по чотири і почав розмальовувати відповідно до тих кольорів, які знайшов впід зовнішньою побілкою. У батька виходило три варіанти. Перший, найглибший шар пофарбування був глибокого кобальтового блакитного: кольору з білою ліпниною. Другий мав синьо-зеленкувате тло, щось на зразок "морської хвилі" з багатоколірною ліпниною. В розфарбуванні ліпнини старі майстри зажили багато жовтаво-золотавої вохри. Цей жовтий колір поруч із бірюзовим тлом стіни сяяв наче справді золотий!
І третій варіант батько зробив з глибоким ультрамариновим синім тлом білою ліниною, яка в певних місцях була ілюмінована золотистою вохрою. Саме так, як свідчили записи на ескізних аркушах, що я їх тягав на риштуваннях.
А другий варіант так буяв насиченими фарбами. Навіть ті крихти червоного тиньку, які вдалося знайти на ліпнині рушників, тепер на ескізах запалали червоним вогнем візерунку на білих рушниках. Всі три варіанти розписів дзвіниці справляли враження якогось свята і веселощів. Це тепер я розумію, в батькових акварелях була потрібна для архітектури геометрична точність і, водночас, справжня кольорова насиченість і напруга. Чого в акварелях інших архітекторів / я про колір / або немає, або вона імітується за рахунок навмисної деформації будови і тону.
Коли всі три серії добре підсохли, батько зв'язав цей великий і важкий стос линвою для білизни, випер його собі на плече, мов валізу, і поніс до Академії.
За день чи два була рада. І після неї він повернувся геть чорний лицем і мовчазний. Домашні його ні про що не питали, а він зразу після події нічого не говорив.
Потім батько розповів, що зібрались на раду всі, хто був призначений у ювілейну комісію. Всім сподобався другий, різнобарвний, варіант. Сам президент Академії архітектури так просто сяяв...І раптом, за мить до голосування Мизін у весь голос.
- Позвольте, позвольте! Да это же петлюровские цвета!
І почав тицькати пальцем то на бірюзове тло, то на "золотих" орлів, то на квіти, то на волосся ангелів..,
Я потім, через дуже багато років, спитав про той випадок у батька. І він мені сказав, що спочатку він отетерів від такої підступності та швидко отямився і почав сперечатись. Але метр Заболотний краще знав, що тот за зіллячко цей колишній учень Бойчука. І швидко і владно, нічого не пояснюючи, припинив дискусію і поставив на голосування біло-блакитний проект реставрації.
Отож, після реставраційних робіт над лінниною та архітектурними деталями, дзвіницю пофарбували у два кольори - блакитний та білий. Весело і ошатно виглядає Софійська дзвіниця в такому вбранні і сьогодні. Але під цим ніжним біло-блакитним покривалом поховані буйні кольори українського бароко.
А от де поділись планшети з поліхромними розписами, справді не знаю... Може в архівах Академії архітектури УРСР? Яку так весело прикрив Микитка Кукурузник наприкінці 50 тих років.