Поклін Україні

Перед Тобою
Незалежна Україно,
Україно мучеників і героїв,
Нині гну коліна.

Прийми мої вітання.
Прийми мої прості слова.
Прийми мої співання.
Це я, Твій син. Це я.
Я син батьківської землі,
Я син Надсяння.
Низенько кланяюсь Тобі.
Прийми, прийми мої вітання.

Прийми вітання всіх нашіх людей
Розкинених по чужинах.
Тішимось, що є в нас Мойсей,
І що в'яне червоний жах.

Вам Леоніди і тобі Вікторе,
Я, син Підкарпаття
Буду кричати – Україна хвора!
Пора Її лікувати браття!

Час сцілити всі недуги
Від Дону аж до Сяну.
Час бути один одному другом
Особливо тепер, після Майдану.

Я прошу Бога тихенько, як мій тато.
Прошу добра для цілої Великої Родини
Хоч і нині оплесків не дають за це.
Все ж таки я є сином Вільної України!

Хоч опутували Тебе павутинням брехні,
Хоч опльовували Тебе гіркими словами...
Я все вірив в правду і мені
Ні як було іти з ворогами.

Я нічого злого не бажав
Ні ворогам своїм, ні друзям.
Лиш словом я підрізував
Брехні галузя.

Запитання

Таке запитання весь час
Думками марширує.
Яка майбутність жде на нас?
Куди вона прямує?

Промивши очі, бачу шлях
Синів, дочок і внуків,
Що то відкинули вже жах
Наших земель байстрюків.

Діти вже горді, хоч батьки,
Ще з сумнівами грають.
До сонця , чи зірок іти?
Зірки ще спокушають.

Ідеології книжки
В підвалах прикрив порох...
Не викинули їх батьки.
Не викинуть ще скоро.

Мрія минулого жива.
Надії в них ще п’яні.
Майбутність пише їм Москва.
Не були на Майдані.

З молотом і з серпом прапор
Увесь час в них в пошані.
Не вірять про бувшій терор,
Табори в Магадані...

Голодомор, кажуть брехня,
Не геноцид народу.
Бо так вчила і вчить Москва,
Яка неправду родить.

Запитання весь час живі
Чому це так питаю
Чи дасть хтось відповідь мені
З улюбленого краю?

Василь ШЛЯХТИЧ
24.02.2008р.