Сонячним літнім ранком 3465 років тому вгору за течією ріки поволі йшов кволий дідусь. І коли він обминув кам'янистий пагорб, якраз в тому місці, де течія різко звертала вбік, він побачив зелену долинку.
На краю долинки височіли руді скелі. Старий зупинився.
Промовив сам до себе, плямкаючи беззубим ротом:
- От я й на батьківщині. За день буду в селищі,- і замислився.
Він намагався підрахувати, скільки ж років мандрував, але ніяк не вдавалось, бо спогади лізли в голову.
Йому згадалось, як ще був зовсім хлопчиськом, а до нього приходили люди і просили виліпити фігурки тварин і людей.
А вже юнаком він краще за старих ковалів відливав з бронзи зброю.
Йому згадались суперечки з чаклунами й іншими, менш вправними ковалями. Вони завжди радили йому чинити те не так, а те інакше.
І от одного разу він вирізьблював фігуру заступника пастухів. Чаклуни стали вимагати, щоб він зробив страшнішим лице і щоб воно не скидалось на обличчя живої людини.
Він розсердився і став кричати на чаклунів, що заважають йому працювати, не вміють нічого, а можуть лише балакати. Тоді його дядько вирішив показати, як треба робити, і зіпсував фігуру.
Художник відштовхнув дядька, а дядько поточився, впав і розбив голову об колоду.
Чаклуни накинулись на непокірного художника з сокирами і ножами, а він відбивався палицею. Хтось ударив художника ззаду.
Чаклуни зірвали з нього одяг і залишили голим серед селища.
Жінки вимагали його смерті, бо він пролив кров свого дядька.
Але чаклуни не дозволили цього.
Коли він отямився, вони прокляли його і позбавили його богів і духів, добрих і злих, своїх і чужинських. Насипали йому отрути в ніздрі, і він зразу ж відчув, що не може ні рухатись, ні говорити!
Поклали його в вербову довбанку, крикнули ще три рази: "Будь проклятий і вдень і вночі, художник Оврул!" - та й пустили за водою.
Понесли каламутні дністрові води проклятого художника вниз за течією, і пропливали над ним зелені дубові гаї на горбах, круті скелі.
Десь перед заходом сонця сіла чайка на ніс човника. Вона здалась Оврулові з червоної міді, і подумав тоді художник, як же виготувати форму, щоб відлити таку чайку. Чайка кигикнула і знялась, війнувши йому в лице крилом.
Тепер слалось над ним тільки небо з рожевими і червоними хмарами.
Він був і не живий і не мертвий. Він плив у човні аж до порогів, поки човен перекинувся на бистрині й тіло художника почало занурюватись у холодні струмені. Та гострий, пекучий біль у животі повернув його до пам'яті. Ухопився за човен, і його понесло на мілину, але сили не було стати на ноги. Повз по кам'яному дну і тягнув за собою довбанку, важку й неповоротку. Все тіло пронизував біль, що йшов од живота і грудей. Боліли руки й ноги, і кожен дотик каміння здавався ударом ножа.
Виліз на сухе. Розриваючи камінням до крові руки і ноги, витяг довбанку на берег і заходився шукати черепашки. Висмоктував їхні слизькі тіла, й сили прибавлялись Оврулові. Та біль не вщухав. Ліг спати серед каміння, і навіть уві сні йому було боляче. На ранок стало Оврулові легше, і він, поснідавши черепашками, спустив човен на воду і поплив униз...
Оврул випростався на весь зріст у довбанці; навколо були вода й небо, і тільки справа й зліва темнів далеко-далеко берег.
Оврул покуштував воду - вона була солонкувата.
"Значить, це й є початок Великої Солоної ріки",- подумав Оврул і поплив до правого берега.
Низький берег поволі наступав на Оврула, і він побачив крутобокий, чорний корабель, що лежав на білому піску, а навколо нього, наче жуки, метушились люди.
Оврул щосили наліг на весла; човен налазив на блакить води своїм слизьким днищем, розбивав срібні хмарки, що віддзеркалювались в тихій воді лиману. І ось вже став біля корабля з обламаною щоглою.
Люди з корабля були чорнобороді, озброєні широкими мідними мечами.
Ті люди забивали дерев'яними клепками щілини, витесували щоглу з стовбура великого ясеня.
Чужинці облишили роботу, обступили Оврула. Вони пояснили на мигах, що буря потрощила їхній корабель, а тепер їм треба швидше полагодити його і плисти додому.
Оврул зразу ж попросив тесло і став до стовбура.
А чужинці тільки головами хитали, дивлячись, як з-під Оврулового тесла летить бризками біла деревина...
Отак Оврул познайомився з ахейцями-мореплавцями, і з ними ж він, коли полагодили корабель, поплив на південь назустріч нескінченним мандрам...
А тепер старим дідом Оврул повернувся на батьківщину.
Старий думав про те, що ноги вже погано слухаються, та й руки починають тремтіти, що руді скелі світлі й камінь на них рівний, і що саме тут можна намалювати всі картини, про які мріяв під час мандрів.
Згадав, як у дитинстві біля жовтих скель він з товаришами видирав гнізда кам'яних бджіл. Старий попрямував до скель високою травою, в якій поважно гули темні джмелі й тоненько дзижчали золотисті бджоли. Ішов до скель, поки вони перед ним постали стіною. Приклав до шорсткого каменя долоню засмаглої татуйованої руки, і раптом йому привиділись малюнки, зроблені на скелях, і він уже знав, що нікуди звідсіль не піде, поки лишиться хоч клаптик чистої скелі...
Оврул довго стояв перед скелями. Вітер бив його в лице і летів на зелені горби, розганяв туман у долині, підіймав руді хвилі на Дністрі, й отам, удалині, наганяв на синій хребет гір рожеві хмари.
Нарешті старий художник став на коліна перед широким каменем і взявся розтирати темно-червону вохру. Фарба терлась поволі, і він зрідка розбивав грудочки тупим боком каменя. Коли фарба була готова, Оврул витяг із торби кам'яну чашу. В чашу поклав кусники живиці та віск і поставив на жар у затишному місці між уламками каміння. Суміш стала рідкою, парувала синім димом, і Оврул став досипати згори вохру й розмішувати кістяною лопаткою.
Вітер стих, і тільки тоді художник занурив трав'яний пензель у вариво, почав обводити фарбою на скелі контур корабля.
Оврул приставляв до скелі ліву руку, праву спирав на неї і поволі пересував пензель по шорсткому каменю. Вохра на пензлі вийшла - взявся пальцями розрівнювати напливи ще теплої фарби. Потім знов брався за пензель і старанно обводив туго нап'яте вітрило, гострий ніс корабля, линви, щоглу.
- Чорну фарбу приготую завтра і тоді домалюю корабель, - сказав сам до себе старий і спустився до джерельця в буйних паростях папороті. Старий довго обмивав фарбу з пальців синюватим глеєм і соком білоцвіту, пив із долоней воду. Скинув подертий плащ і довго розтирав мокрим пуком білоцвіту худе зморщене тіло.
Пообідав старий тонко сушеним м'ясом, старанно його висмоктуючи й перетираючи беззубими яснами.
Біля вогнища Оврул нарізав тоненьких вербових прутиків, зв'язав їх ликом і обмазав товстим шаром глею. Поклав на сонці, щоб вони підсихали, а з попелу вогнища вийняв уже обпалений глей, розбив його і висипав на камінь тонкі перепалені гілочки. Цим вугіллям Оврул наводитиме малюнок...
На такому вугіллі, тільки грубшому, краще за все плавити мідь.
Оврул згадав, як багато треба було палива для мідних печей в єгипетському місті Мемфісі. Зразу ж йому привиділось, як везли акацію на кораблі з Нубії для мідеплавильних печей, і як корабель сів на мілину, і як вони стягали корабель на глибоке.
І тут прибіг селянин і впав навколішки перед начальником охорони:
- О великий і славний воїне, у мене було теля, та лев прийшов із пустелі і потяг в ущелину між тими горбами. Він і зараз там!
...Воїни повилазили на берег і похапцем розібрали зброю.
Тоді Оврул облишив тягти линву і теж виліз на берег.
- Командире, дай мені дротики й щит! Я піду з вами.
- Не йди, варваре! Тебе вб'є лев, як кіт мишу!
- Я піду. Я хочу полювати на лева!
- Дайте цьому троглодитові зброю.
Оврул схопив дротики й щит і побіг за командиром і воїнами.
Вони побачили лева з вершини горба. Лев почув людей і підняв од здобичі морду; на вусах висіли краплі крові.
Лев рикнув, і в Оврула забило дихання, затремтіли коліна; йому здалось, що лев дивиться саме на нього.
Командир махнув булавою, і в лева полетіли стріли й дротики. Довга стріла пробила левові загривок і вийшла крізь горло. Лев захаркав кров'ю.
Оврул кинув три дротики в лева, але жоден з них не долетів до нього, і тоді художник спустився в улоговину, щоб зручніше було метнути зброю.
Розмахнувся Оврул з усієї сили, аж засвистів дротик у повітрі й глибоко вп'явся ме'жи ребра.
Лев бився об землю і намагався зубами вирвати дротик із рани. Кров струменями лилася з лев'ячої пащі. Судороги струснули могутнім звіром, він обм'як і впав на бік, розкинувши лапи...
Оврул, заплющившись, похитнувся взад і вперед. Він завжди заплющував очі і похитувався, коли хотів щось пригадати. Нараз відкрив очі і почав малювати убитого лева з уламками стріл і дротиків у тулубі. А намалювавши чорногривого лева з розкинутими лапами, взявся направляти зубила... Коли сонце закотилось за далекі гори, Оврул загострив тільки перше зубило. Склав у щілину скелі свої знаряддя, підкинув у вогонь гілок і пішов до свого ложа, вимощеного на високій кам'яній брилі.
Оврул розрівняв зів'ялу траву, загорнувся у плащ ліг, підібгавши коліна до підборіддя. Ліву руку зігнув і лікті і виставив перед обличчям долонею до каменя, а праву поклав за спину і біля пальців полишив широкий синджал. Оврул не боявся нікого, але звичка далеких і довгих мандрів збереглась.
Щойно Оврул почав спускатись у дивні течії сну, як почувся далекий кінський тупіт.
Оврул не поворухнувся.
- Це коні, - прошепотів старий.- І люди.
Чвал коней став сильніший; а потім зовсім близько зацокали копита по камінню, захропли коні, пролунали крики:
- Гей-гей-гей! - І на пагорб виїхали темні вершники.- Гей, старий Овруле!
"Видно, вони стежили за мною з-за чагарів! Я відчував, що хтось дивиться мені під руку. Тому так важко було малювати лева!"
Оврул швидко схопився.
- Прийшли ви до мене з миром чи зі зброєю? -спитав старий Оврул.
-- Ми прийшли до тебе з миром і їжею!
Старий мовчав, і серце в нього гучніше закалатало від звуків рідної мови. Він не чув своєї мови вже багато десятків років.
Старому стало важко дихати, гарячий туман застелив йому очі, але він примусив себе відповісти голосно й рівно:
- Тоді сідайте до вогню. Мир вам!
Вершники спішились, спутали коней і пустили їх на пашу. Принесли гілок, і вогонь багаття високо злетів угору. На скелі затанцювали червоні спалахи, і здавалось, що червоний корабель пливе по кривавих хвилях, і чорний лев занурюється в криваві струмені. Воїни сіли до вогню, один з них приніс торбу, дістав печеню, пшеничні коржі й поклав перед Оврулом. Оврул, за звичаєм, одломив од їжі кусники і, прошепотівши закляття, кинув їх у вогонь.
Тоді найстарший воїн сказав йому:
- Візьми їжу і розділи.
- Не можу, я вигнанець. Тоді молодий воїн сказав:
- Не ми тебе прокляли і не ми тебе виганяли! І всі воїни й пастухи закивали головами. Оврул розділив їжу.
Спочатку було тихо, але один воїн не витримав і, кивнувши на корабель, поспитав:
- Де будують такі величезні човни?
Оврул подивився на незакінчений малюнок корабля, згорнув крихти з плаща, кинув їх у рот. Обтер долонею вуста і відповів:
- Це корабель ахейців, людей з країни Еллади. Це не найбільший корабель, бо я бачив ще більші кораблі і навіть плавав на них...
Ми припливли вранці під стіни могутнього Іліона. І витяглії наш корабель на берег. І поруч з нами було багато кораблів і великих човнів. І ми понесли за командиром у місто шкіри, віск, мед і міхи з баранячим лоєм.
Підійшли ми до Іліоиа, і я побачив над собою мури та вежі, складені з каменю. Один такий камінь не могли зрушити з місця десять десятків людей.
Мені стало страшно і здалось, що ті мури та башти впадуть мені на голову.
Але люди спокійно проходили у браму повз воїнів у мідних панцирах...
У місті мимо нас проїжджали колісниці, оздоблені міддю. На них стояли Іліонські мужі в дорогих шатах. В очах колісничих, коли вони дивились на нас, почувалась зневага і ворожнеча. І я чув, як командир шептав їм услід закляття.
Нарешті ми дістались до майдану, де всі щось міняли.
Коні, прив'язані біля стовпів, гребли копитами землю, ставали дибки, їх міняли на злитки міді, срібла чи золота. Круторогих биків міняли на зброю, тканини й срібло, биків - на коней, і все міняли на пшеницю.
Приходили хетти, і було багато в них зброї; вели вони гарячих і добрих коней.
Були там і вавілоняни з голеними бровами, мали вони довгі закручені бороди.
Повагом ходили ще якісь довговолосі люди з голими обличчями. Одяг вони мали найкоштовніший, а також срібну і золоту зброю.
Ахеєць сказав мені: "Он бачиш, гонористі крітяни ходять? Всіх вони грабують і всіх б'ють на морі! Та ахейці ще їм відплатять за все лихо!"
Командир умовлявся з людиною у довгому білому вбранні, і дуже довго.
Іліонець дав нам за віск, мед та шкіри добірної пшениці у великих глеках, і ми понесли ті глеки з кам'яного льоху до корабля. На зворотному шляху забарився я біля ковальського ряду.
Не вразили мене ні мечі з золотом і сріблом на рукоятках, ні мідні шоломи з кінськими гривами на гребенях.
Я побачив бронзову фігурку жінки. Вона здалась мені живою. Тримала жінка праву руку біля чола, і ліву поклала на праве плече, і наче поправляла після танцю намисто, що збилось на плечі. Довга спідниця спадала їй Іа ноги, а груди і плечі в танцюристки були оголені. І здавалось, що це не бронза, а живе й пружне тіло.
Я став навколішки, щоб краще розглянути танцюристку, аж поки повернувся за мною командир і почав мені покоряти, що я затримую їх.
...Біля корабля ахейці принесли в жертву тіням предків своїх чорне ягня і вино, а богові Посейдону - біле ягня.
Пили вино з водою, їли м'ясо, і козячий сир, і сушені оливи. Я ж не дуже хотів їсти і пити, бо думав я весь час про мідну фігурку.
Взяв я ніж, трохи сиру і пішов до стін великого Іліона. Увійшов у місто перед заходом сонця.
Я став на майдані й дивився оддалік на фігурку.
А воїни-крітяни з купцем, що продавав ту фігурку, наче й не дивились на мене.
Зайшло сонце, і сторожа замкнула браму у головній вежі Іліона. Зібрали свої речі купці. Сів я під муром храму, і сон зморив мене.
Прокинувся я від болю, бо хтось затуляв мені рот і мене в'язали. Не міг я ні крикнути, ні ворухнутися. Спеленали мене і понесли кудись. Поклали на землю, присипали мотлохом. Я задихався і нічого не бачив. Та вуха чули добре. Полягали ті люди. Почав я перекочуватись під ганчір'ям і поволі з-під нього виліз. Побачив у темряві загасаюче вогнище. Підкотився до вогнища і ліг грудьми на жар. Від болю стало червоно в очах, а дим линви і мого горілого тіла забивав мені дихання. Знепритомнів од болю. А коли проясніла моя голова, то побачив, що лежу між воїнами-крітянами. Висмикнув я в одного ніж і розрізав спутані ноги. Я побачив, що один з них прокинувся і дивиться на мене. Я рачкував з намету і дивився на нього, а він на мене... Надворі вже сіріло.
Щойно відімкнули браму, я зразу ж вийшов із міста і кинувся до корабля!
На кораблі готувались до відплиття. І сів я до весел, і ми знов попливли на південь.
У вільний час я вирізав з дерева фігурку дівчини, що бачив у Іліоні. Матроси дивувалися з мого хисту...
Коли ми зайшли в гавань їхнього міста і на горі я побачив могутню фортецю, то кинув корабель і пішов до того храму. Там творив славетний зодчий і скульптор Язон. Зійшов я на півгори, і став я, і замилувався верхнім і нижнім містами.
На низькім березі будували нові кораблі. По вузеньких вуличках нижнього міста ходило безліч людей. Долинали їхні крики, брязкіт ковальських молотів і гупання сокир.
А на горі здіймались мури білоколонного храму. І звідтіль линув спів жреців. Повз мене проходили раби, і несли вони на плечах стовбури кипарисів і сосен, несли з корзинах пшеницю. І чим ближче підходили вони до фортеці, тим тихішими ставали їхні голоси і квапливішими кроки.
Увійшов я у фортецю і побачив два палаци, і храм один білокам'яний, і другий храм, що звів свої стіни не вище людського зросту. І зупинився я перед великим каменем, на якому були висічені гривасті леви, що стояли шибки на задніх лапах. Сиділи навпочіпки коло цього каменя троє юнаків і полірували його мокрим піском. Спитав я в них, де славний майстер Язон.
Вони облишили роботу і повели мене всередину будівлі. Там великий Язон клопотався над оздобленням колон. Він дуже здивувався, побачивши мене, облишив роботу і спитав:
"Варваре, що тобі потрібно від мене?"
Я подивився в його мудрі очі.
"Вчитись хочу в тебе, славний і незрівняний майстре".
Не сподобались йому мої слова.
"Ти зухвалий, варваре! Хіба ти здатний до чогось?!"
Дістав я з торби фігурку дівчини й простяг йому. Довго він оглядав мою роботу, і лице його супилось. Віддав мені фігурку й сказав:
"Іди звідсіль, варваре, бо в тебе є здібності, але служиш ти чужим богам. Іди, варваре, униз і не ходи більше нагору".
Спустився я принижений з фортеці.
Прийшов я в гавань до скульптора Феокта, що різьбив дерев'яних корабельних богів. Не взяв він мене в учні, бо я чужинець.
Пішов я до зодчого Італа. Не взяв він мене учнем, бо я чужинець.
Пішов я тоді до живописця Лісінфа, щоб навчитись таємницям фарб. Не взяв він мене в учні, бо я чужинець. І корабельні майстри не взяли мене учнем, бо я варвар.
Тоді пішов я до гончаря, що його майстерня кам'яна стояла під кручею. Взяв він мене учнем до себе і сказав, що навчить ліпити на верстаті посуд і розписувати його. Але не поспішав він мене вчити. Разом з чотирма його рабами я носив воду, просівав і місив глину, прибирав майстерню.
Хазяїн мій виготовляв амфори на олію та пшеницю. Я приглядався до його роботи, і хоч важко мені було, бо ноги, спина й руки завжди гули від утоми, я запам'ятовував усе, що бачив.
Коли господар мій ішов нагору в акрополь до храму умовлятись із купцями про амфори, я пробував ліпити маленькі амфори. Під моїми пальцями розповзалась глина. Та я підкорив глину, і вона стала слухняною. Крім посуду, я ліпив фігурки матросів, рабів, воїнів і купців.
Допомагав хазяїнові закладати в піч дрова ввечері і підтримувати вогонь цілу ніч. І разом з виробами хазяїна я потайки підкладав свої іграшки в піч. Обпалені маленькі амфори й фігурки ховав у бур'яні.
Я вкрав у хазяїна трохи фарб, з яких готують чорний лак, перемішав їх, і вкрив сумішшю маленьку амфору, і намалював на ній дельфінів.
Я пішов у гавань і виміняв на ту амфору у матроса міх вина, а в рибалок - за іграшки кілька риб і корж.
Я почастував господаревих рабів вином, рибою і коржем.
Вони, наче вільні люди, пили вино наполовину з водою. Я ж пив прямо з міха. Сп'янів мій мозок, і мої груди розперла пиха, і я став вихвалятись, що знаю секрет поливи і що вмію ліпити посуд на гончарському верстаті. Раби мені не повірили, тоді я повів їх до сховища і показав їм мої вироби. Я вихвалявся, що спроможусь на кращі амфори, ніж господар.
Аж тут прийшов хазяїн, і раби виказали йому все. Хазяїн став кричати, що я злодій і вкрав його секрет. Я назвав його брехуном, бо він не вчив мене, а давав найбруднішу роботу. Він мене вдарив, але я збив його з ніг. Прибігли син і небіж його, і повбивав би я їх кайлом, якби не раби. Накинулись вони ззаду на мене.
Лежав я в пилюці, язик мій не вміщувався в роті, і мене мучила спрага, а раби допили моє вино і кинули мені в лице мокрий міх. Спрага мене мучила, і я смоктав кислу шкіру, а раби сміялися з мене. Раби поснули, а я не міг заснути до самого ранку. Боліла мені голова від вина, і тіло було слабке, і різали його линви, мов ножі.
Вранці відвели мене в акрополь, і суд старійшин засудив мене до сплати хазяїнові збитків за вкрадений секрет. Я не міг заплатити нічого хазяїнові, і тоді присудили мені відробити на хазяїна десять років.
Я не просив справедливості, бо я був варвар, і ні закон, ні звичай заступитись за мене не могли. Так я став рабом через людську заздрість і підлість!
...Одного разу носив я амфори до фінікійського корабля і побачив, як у гавань стрілою влетів мідноносий корабель і з розгону став, аж вода закипіла біля розчепірених весел.
Крітяни поповнювали запаси води та їжі на березі, і я побачив серед них того, що не зчинив галасу, коли я в Іліоні втік із намету.
Вирішив я діяти будь-що-будь, і підійшов до нього, і привітався з ним, і впізнав він мене. Я попросив сховати мене на кораблі, і він засміявся, закивав головою. Коли запала над затокою ніч, я вийшов із дому, подався тихо-тихо до гавані і поплив до крітського корабля.
Крітянин Нут уже чекав мене із вартовим, і вони допомогли мені вилізти на корабель. Вони сховали мене в трюмі, де пахло вином і льняними тканинами.
Виліз я з своєї схованки, коли грали барабани і флейти і довгі весла пінили смарагдову воду, а місто з акрополем на скелі розтавало в сивій імлі.
Крітянин Нут, який допоміг мені сховатись, розповів матросам і воїнам про мій полон і втечу з намету в Іліоні, і всі поставились до мене з повагою. Я вільно ходив по кораблю, і ніхто мене не чіпав, і я міг роздивлятись усе, що захочу.
Їжу на кораблі для матросів та воїнів давали ніжну і вино найкраще, але рабам на веслах, хоч спини їм від праці тріщали, давали маленькі порції поганої їжі.
Попросився я до наглядача зброї чистити щити, панцири й шоломи, і він був дуже мною задоволений, бо все я робив добре...
Ми підходили до Кріту, на горбах сяяли білі палаци і блищало здалеку золото на дороговказах для кораблів.
Ми зайшли в гавань, поволі просувались до причалу повз бойові та торгові судна крітян, мимо широких та незграбних суден фінікійців і єгипетських барок.
Багато, дуже багато часу треба, щоб розповісти про кількість палаців і будинків міста та їхню красу. Бо все місто було одним палацом і одним будинком. Кінчалась одна кімната - починалась друга, і третя переходила в залу, а далі знову були кімнати, й храми, і зали, і майстерні, і довгі підвали для рабів та рабинь.
Комори палацу-міста були закладені злитками бронзи, міді й свинцю, а в глибоких льохах камінних ховали золотий пісок у шкіряних мішках, злитки золота й срібла.
Пшениці найкращої цілими горами було на токах навалено біля міста-палацу. І табуни ситих биків і великих овець випасались на острові незліченні.
Жорстокі були люди з острова Кріт - знаряджали цар і жреці десятки бойових кораблів, і вони грабували острови на всьому морі. Привозили кораблі в Кнос бранців і різні скарби із походів. Чоловіків вони міняли фінікійцям на мідь і пурпур, а єгиптянам - на золото, скло, слонову кістку.
Забирали вони маленьких хлопчиків від матерів і виховували з них воїнів і матросів. А потім бились ті матроси і воїни проти своїх племен, бо не знали вони вже ні своєї мови, ні звичаїв...
Зійшов я з крітянами на берег. Прийшли наглядач храмових майстерень і командир сторожі. Вони покликали Нута. Нут говорив з начальниками і весь час показував на мене. Покликали мене до начальників. Командир сторожі сказав мені по-ахеіїськн, що мені дадуть зброю, добрий одяг, ситу страву і що буду я стерегти рабів.
Не хотів я бути сторожовою собакою і не згодився я стерегти людей! Пішов я на роботу в храмові майстерні...
...Повів мене воїн Нут довгою дорогою через кімнати. Стільки раз .доводилось нам підніматись і опускатись по сходах, звертати направо й наліво, що в мене замиготіло в очах і закрутилось у голові, і мені здалось, що вже ніколи я не вийду з плутанини ходів та кімнат.
Привів мене Нут до приміщення зі стінами, помальованими блакитними і зеленими летючими рибами. В діру посеред стелі падало світло. Під стіною на лежаку сиділо троє чоловіків, і їли рибу, і пили вино, змішуючи його з водою. Чоловіки запросили нас до страви і вина. Нут сп'янів і щось голосно їм розповідав, а вони слухали його і схвально скрикували. Нут показав їм на шрами на моїх руках і грудях від вогню, і чоловіки з повагою та подивом розвели руками.
Ці троє чоловіків згодом стали моїми вчителями, бо привів мене Нут до різьбярів по дереву.
По страві прийшла дівчина з темним лицем і чорними очима, забрала посуд. Чоловіки помили у жолобі руки та ноги і лягли спати на циновках.
Нут кудись подався, наспівуючи бойову пісню, а я примостився на лежаку і зразу ж заснув...
Оврул подивився на небо.
- Перед світанком людина повинна спочивати, щоб наступний день її був світлий і переможний.
Так закінчив своє перше оповідання старий, художник.
На пасовиську зрідка хропли коні, багаття покрилось сивим попелом, і під густим туманом шумів Дністер.
Коли зійшов місяць над горбами, приїхали пастухи та воїни, і Оврул розповів їм, що з ним далі сталось на острові Кріт.
...Розбудила Оврула та сама дівчина, що прислужувала звечора чоловікам, і відвела Оврула в майстерні.
З майстерень линув запах живиці і соків різних дерев. Тут майстрували крісла й стільці, ложа із червоного й чорного дерева. Люди у цих майстернях сміялись і розмовляли голосно, вільно ходили, і наглядач сидів серед них на колоді з ліванського кедра і жував пахуче коріння.
Побачив Оврул своїх сусідів з кімнати. Вони привітали його і показали, де його місце.
Наказали Оврулові підрівняти палю. Гладеньке топорище наче прилипло до Оврулових рук: гостра сокира раз по раз знімала смуги з білого дерева й золотої кори.
Коли він взявся за тесло, щоб підрівняти ребро бруса, на плече йому лягла рука.
Перед ним стояв начальник майстерень.
- Добре працюєш, чужинцю!- сказав начальник майстерень по-ахейськи і додав по-крітськи: - Так швидко й вправно теше! Дайте йому тоншу роботу!
З того дня різьбив художник за взірцями фігурки звірів на ніжках крісел, візерунки на маленьких шкатулках для прикрас і пахощів...
Два роки вивчав Оврул взірці, а на третій рік він працював уже сам, і в нього були помічники.
Одного разу вибирав Оврул на кораблі стовбури чорного дерева для ложа, і раптом обвилась змія навколо ноги і вжалила його. Роздушив голову змії Оврул пальцями. Розрізав сокирою рану, сточив кров і зав'язав ногу вище рани тупім паском. Думав він, що вийшла отрута з кров'ю, але поки принесли в майстерню дерево, спухла нога, нудило його, і все крутилось в очах. Не міг стояти Оврул і впав на пахучі стружки ліванського кедра. У нього стали каламутні очі, і весь час він просив пити.
Нараз у дверях з'явився Нут із глеком вина.
- Гей, Овруле! Я прийшов до тебе і приніс дороге вино! Ходімо до мене, і ми... - Нут замовк на півслові.- Що з ним? -спитав воїн.
- Змія виповзла з африканського дерева і вжалила!- відповів старший майстер.- Лежить і вмирає.
- Напійте його швидше вином! Я зараз прийду! - крикнув Нут і побіг до храму Великої богині.
Повернувся він з рабинею-азіаткою, бо жриці не хотіли лікувати чужинця. Поки йшли Нут з рабинею до майстерні, випитала вона все про Оврула.
- Ти не бійся, славетний воїне! Я приготую ліки від зміїної отрути! І платити мені не треба.
Подивилася Харіта-рабиня (так звали азіатку) на Оврулову рану і наказала віднести його в житло. Кремінним лезом розтяла ногу вище рани і випустила на підлогу темну кров, нагріла глек води, облила рани й присипала зіллям.
- Тепер ідіть всі з кімнати й залиште нас самих,- наказала Харіта-рабиня.
- Ти можеш заподіяти щось погане, і він умре, знаю я вас, підступних азіатів,- сказав середній майстер. Але Нут відповів йому:
- Я заколю її і кину крабам у море, якщо вона заподіє зло!
Зостались удвох непритомний Оврул і рабиня. Вона вклякла і стала молитись своїм і чужим богам, щоб швидше одужав чужинець, щоб був він слухняним, щоб визволив її з рабства й одвіз на батьківщину. За годину Оврулові полегшало. Обізвалась до нього Харіта:
- Ти не сумуй, чужинцю. За день голова проясніє, а за чотири спаде пухлина на нозі, й ти ходитимеш. Оврулові здалось, що перед ним жінка-змія.
- Хто ти? - спитав Оврул, і жінка-змія зникла.
- Харіта, а жриці мене називають азіаткою. Я рабиня у храмі Великої богині. Вже сім років у полоні. Готую масті й натирання. І ще лікую рабів і незаможних. Можу я вгадувати долю і можу розказати, що було з людиною... А на батьківщині я танцювала в храмі і знала таїнства віри. Храм у нас великий, поставлений із сосни кілійської, оббитий мідною бляхою. А на фігурі богині Астарти оздоби золоті, і в золото вставлено малахіт, гранати, єгипетське біле скло. Робив фігуру богині Бен-Рош незрівняний! Немає рівних йому в цій країні! Бо навчався він у самому Єгипті! Привіз він у нашу країну дивні
знання. Сам він навчав всіх наших та чужих юнаків і не брав за те ніякої плати...
Оврул підвівся на лікті, пильно подивився в очі рабині.
- Ти правду кажеш? Невже є така людина, що навчає чужинців?
- Правду тобі кажу! Присягаюсь моєю богинею і всіма нашими Ваалами! Бен-Рош та людина, і немає іншої!
Оврулові стало гірше, і він знов ліг на постіль.
Оврулові марилось, що Харіта-азіатка стала жінкою з головою чайки, що тіло в неї лискуче, мов у змії, а ноги переходять у риб'ячий хвіст. Що танцюють навколо нього змії, а він відливає величезну статую крітської жриці зі зміями в руках. Що начебто прийшов ахейський гончар й схопив Оврула за горло.
- Ага, це ти! Ось тобі! -кинув Оврула до зміїної ями.
Але не долетів Оврул до гадів, і підхопила його на крила величезна чайка з головою Харіти...
Коли настав ранок і Оврул прокинувся, він побачив над собою чорнооке лице Харіти.
- Тобі краще, мін славний майстре?
- Зовсім добре. Тільки нога дуже болить і сняться дивні сни.
- Щож тобі снилось, Овруле?
- Снилось мені, що я летів на величезній чайці, і в неї була твоя голова, а піді мною було безліч змій.
Посміхнулась жриця і стала розтирати хворому ногу. Говорила, хитаючи головою:
- Уві сні літають і люди. А насправді ніхто не літає. Бо повітря для богів і птахів. Давно, коли ще було людей обмаль, жив напівбог-напівлюдина Етана, і він захотів полетіти на небо.
Побачив Етана орла, що лежав у глибокому проваллі з потрощеними крильми.
Етана перев'язав його рани і вилікував його. І сказав Етана орлу: "Допоможи мені піднятись на небо". "Добре,- відповів орел.- Припади грудьми до моєї спини, поклади руки на мої крила і ми злетимо вгору, до сонця!"
Етана схопив руками кінці орлиних крил, і орел полетів. Пролетіли вони чимало, і орел сказав Етані: "Подивись униз, яка стала земля?" Побачив Етана, що земля стала немов горб, а море наче криниця.
Ще пролетіли вони, і знов глянув Етана вниз: стала земля як жорно, а море стало схоже на чашу з молоком.
Пролетіли ще орел та Етана, і земля стала мов грудочка, а великого моря не видно було зовсім.
Злякався Етана і мовив: "Повертай мерщій назад!" Орел повернув до землі і став спускатися, але сили облишили його. Він упав на землю і розбився. Етана розбився разом з ним. Так і не довелось смертному злетіти на небо...
Кінчила Харіта розтирати ногу і скінчила оповідання. Рана вже не так боліла, тільки нога наче стала гарячіша й важча.
- Ще розкажи мені що-небудь,- попрохав Оврул.
- Ні. Зараз мені треба готувати благовоння для цариці, бо за мене ніхто краще не зробить. Скоро в цих крітян свято Бика. Підуть всі вільні крітяни в священний гай. Принесуть там жертви бику і Великій богині. Потім найвправніші їхні юнаки і дівчата їздитимуть і танцюватимуть на спині бика. А коли випустять на арену іноземців-рабів чи піратів, бик розтопче їх, і кров їхня змішається з піском... І в той день ніхто з рабів не буде працювати. Ні один корабель, ні один човен не може відплисти від острова. Женуться за кораблем і, наздогнавши, вішають утікачів на щоглі...Ти підігрій вино, всип порошок і пий поволі, поки вип'єш увесь глек...
...Нога в Оврула ще боліла, але йому набридло лежати самому в кімнаті, і він, тримаючись за стіни, пошкутильгав до майстерні.
Ложе, яке мав змайструвати Оврул, вже почали інші, і тому художник сів біля дверей, підклавши під хвору ногу поліно.
Він побачив у купі стружок грубий сучок. Уважно приглядався до сучка, примружуючи то одне, то друге око: "Дерево схоже на... на Харіту? Ось її голова, тут шия, тут можна приставити руки... це зігнулась її спина... а сама вона стоїть навколішки й гріє вино в глечику..."
Оврул сперся на лікоть і дотягся до сучка.
Помічник приніс Оврулові інструменти.
Уважно оглянув зігнутий сучок і почав з тоншого краю намічати голову, шию. Зняв стружку на боках, злегка підрізав груди, стягнуті сукнею. Зробив круті вирізи в дереві над стегнами і стесав долотцем там, де мали бути ноги.
Голову вирізьблював обережно, знімаючії спочатку лезом тонкі стружки, а далі видряпував жовтувату деревину. Пасма волосся спустив наперед, щоб спадало воно на груди, розділив волосся на потилиці і оголив тонку шию. До заходу сонця на обличчі виступив ніс і вузьке підборіддя, на місці очей - заглибини.
Ніч зразу впала на місто, і в двері майстерні почали зазирати бліді зорі.
Затихали голоси людей, не чувся стукіт сокир, затих брязкіт металу. Оврул загорнув почату фігурку в ганчірку і сховав за пояс.
Тихо кульгав коридорами до кімнати і почув угорі якісь неясні й тужні звуки. Оврул став і прислухався. З неба линула тиха, краюча серце мелодія.
І нараз Оврула кинуло в жар - над ним кугикали журавлі. Вони летіли на північ!
В його краю настала весна! Проліски цвітуть, і скоро в долинах молочним цвітом обіллє тернини. Вийдуть на горби люди, і в чорну землю кинуть ячмінь та пшеницю. Оберуть найкрасивішу дівчата між собою і нагу її обкрутять хмелем; будуть дівчата водити коло і співати весняних пісень. Щоб родила пшениця і ячмінь, щоб плодились вівці й кози, корови й коні, щоб берегла богиня Землі людей і худобу. Всі будуть веселитись, тільки не буде серед них Оврула... Довго стояв художник і слухав кугикання журавлине, аж поки почала тиша дзвеніти у вухах...
У кімнаті рівно палав світильник. Ремісники доїдали смажену гуску і допивали вино. Оврулова частка була незаймана, і вино в чаші відсвічувало бурштином.
Не вмившись, Оврул схопив чашу з вином і вихилив одним духом, тільки в горлі забулькало.
- Що з тобою, Овруле? - спитав старший. - Тебе мучить зміїна отрута?
- Ні, нога моя менше болить, а голова стала ясною.
- Може, тебе приворожила рабиня-азіатка? - спитав молодший різьбяр.
- Не має храмова рабиня наді мною влади!
- Що ж сталося з тобою, розкажи нам, може, тобі стане легше,- сказав середній різьбяр.
Оврул сидів, обхопивши коліна руками і дивився на світильник.
- Ішов я з майстерні, і в небі закугикали журавлі. Не було їх видно, а пісня їхня долинула до мене і вжалила моє серце. Понесла пісня моє серце на журавлиних крилах до рідної оселі. Я безсилий, і ослабли мої руки, бо моє серце втекло від мене!
- Я говорив тобі, Овруле, що причарувала тебе казками азіатка, і тепер в руках її Ваалів твоє серце,- мовив молодший майстер.
- Це отрута африканської змії співає в твоїх вухах! Ми ж бо не чули журавлів у небі,- сказав старший.
- Ні, це не отрута! Йому додому хочеться, то йому й журавлі примарились,- закінчив середній.- Візьми старого вина у наглядача виноробів і випий, скільки заллєш у горло. Коли я був зовсім молодим, то також розганяв тугу за рідною оселею добрим вином!
Але нічого не відповів Оврул і ліг горілиць.
Погасили ремісники світильник і стало тихо.
Оврул не спав. Він дивився широко відкритими очима в отвір у стелі, і далекі зірки моргали йому з недосяжного неба. Текла для Оврула ніч довго, і здалось йому, що рік минув, поки зблідло небо і стали гаснути зірки.
Вранці пішов Оврул до наглядача виноробів і виміняв у нього за різьблену миску цілий глек червоного вина. Випив три глибоких чаші Оврул, та не стало йому веселіше. Тоді подався Оврул до майстерні і знов почав різати фігуру Харіти.
Він помітив Харіту в кінці проходу.
Вона підійшла і присіла поруч Оврула.
- Ти мене не слухаєш, милий майстре! Ти ходиш і працюєш, а рана твоя болить.
- Що рана,- махнув рукою Оврул.- Вчора ввечері летіли журавлі в мій край... Хочу додому...
- Так тікай з острова! І я з тобою втечу!
- Чого мені тікати. Я не раб, можу стати матросом на кораблі і поплисти в Іліон, а відтіль я дорогу знаю. Але нема мені вороття, а серце моє там...- І розповів проклятий художник про свою долю.
- Тікаймо тоді на мою батьківщину, якщо не можна тобі повернутись в рідні краї! Я тобі приготую зілля, і ти забудеш свою країну! А в захисники можеш взяти наших Ваалів.
- Не треба мені зілля, - відповів Оврул, - бо мої єдині скарби - спогади і сни про батьківщину!
Нічого не відповіла рабиня. Перев'язала, промила рану і тихо пішла, посміхаючись.
Оврул зітхнув, коли струнка її постать зникла за білокам'яною стіною, і знову взявся до роботи. Він вирізав з гілочки дві руки та глечик з вузьким горлом і прикріпив руки до тулуба. Вирізьбив ніс, мов у хижого птаха, на місці очей і зрослих брів вставив смужечку чорного дерева, а в кожну глазннцю-чорне дерево і скалочки слонової кістки, на місці вуст - тоненькі кусники корала. Потім розмалював волосся чорним, а сукню червоним.
Першим завершену роботу помітив молодший майстер.
- Вона його приворожила! Він робить фігуру рабині, схожою чи на жрицю, чи на напівбогиню!
- Верзеш казна-що! На нього зійшло натхнення, і він зробив річ, гідну подиву й заздрощів!-сказав майстер, оглядаючи з усіх боків фігурку.
Того ж дня востаннє Харіта напоїла зіллям Оврула, перев'язала йому рани. І Оврул простяг їії фігурку.
- Нема рівного тобі серед крітських різьбярів! Ти повинен поплисти в мою країну! Ти будеш вчитись у Бен-Роша, і ти станеш найславетнішим майстром, клянусь тобі богинею моєю і захисницею Астартою, стихіями неба і води!
- Не хочу я звідсіля їхати, поки не навчився малювати фарбами по стінах...
- Нерозумний мій майстре! Тобі не дозволять вчитись на рисувальника. Ти один з найкращих різьбярів, тебе залишать у різьбярській майстерні і поставлять старшим! І тоді вже тебе не відпустять з острова ніколи! - шепотіла танцюристка на вухо Оврулу гарячими вустами.- А Бен-Рош старий, і його поховають, загорнувши в льняний саван. Як ти навчишся відливати великі статуї із бронзи?!
- Що ж робити? - похмуро спитав Оврул.
- Я підкуплю моїх сторожів. І в свято Бика ми з тобою до схід сонця попливем. І вітер прижене човен до наших берегів. Там ти будеш вільним, і моїми молитвами Астарта й Ваали захистять тебе!- сказала рабиня і зникла в присмерку.
А через день викликали Оврула до начальника сторожі майстерень.
Став перед ним Оврул.
- Чужинцю Овруле! Ти не знаєш письма, але в тебе добра пам'ять і ти вивчив нашу мову. Були ми раді, коли в храмі Великої богині побачили фігурку азіатки, різьблену тобою. Ми призначаємо тебе начальником майстерні. Ми даємо тобі житло, ми даємо тобі їжу і вино з храму. Бережи майно! Наглядай за роботою і не потурай рабам! І ми будемо задоволені тобою!
Так Оврул став начальником різьбярів.
Весь день Оврул наводив вугіллям постаті безбородих людей з кимвалами й тимпанами і танцюристок у легкому одязі.
В цей день Оврулові працювалось особливо добре, бо сонце зайшло за легкі хмари і не сліпило очі відблиском від скелі. Пастухи привезли йому, крім їжі, червоної - майже фіолетової - вохри і білої глини. По вечері Оврул розповів, що з ним сталось після того, як його призначили майстром різьбярів:
- Не мав я спокою, і турботи гризли мене від рання до вечора...
Треба було давати накази іншим, але бридко було мені підганяти людей, наче волів. Остогидло мені і різьбярство від такого життя. І пішов до Харіти-рабині, й приніс їй своє срібло за всі роки.
Підкупила вона сторожу у храмі і заплатила за човен. Тоді лишилось чекати свята Бика, але не було в мене зброї. Пішов я до Нута і сказав йому: "Нуте, поможи мені! Я чужинець, і нема в мене зброї".
Нут злякався: "Не можу я тобі допомогти, бо мене кинуть в яму за порушення закону і звичаю!"
Я сказав йому: "А ти не порушив закону і звичаю в Іліоні, коли сонним мене на базарі хотів полонити?!"
Довго думав воїн і сказав: "Добре, допоможу".
Приніс він мені ввечері під плащем короткий лук, три в'язки стріл, кривий ніж, шкіряний шолом і сокиру.
Щойно вийшов Нут-воїн, як з'явились сардини-охоронники з начальником сторожі, і він наказав їм мене зачинити до ранку, бо такий закон-на ніч перед святом рабів і майстрів-чужинців замикають.
Мене стерегло троє сардинів. Просив я відчинити двері, але вони не відчинили.
Почув я за дверима голос Нута. Він розмовляв із сторожею. Я чув, як він пив зі сторожею вино, і потім вони голосно розмовляли. Вже опівночі, коли Нут відкрутив паски засува, я переступив через поріг.
Сардини лежали п'яні.
Поцілувались ми з Нутом, і поспішив я до моря по стежці межи горбами. Харіта чекала мене в кущах, і ми сіли в човен і відпливли до схід сонця.
Острів оддалявся від нас поволі, і страшно мені стало, що нас доженуть. На долонях моїх від сокири загрубіла шкіра, але я веслував з такою силою, що у мене з'явились криваві мозолі... Та от повіяв вітер од берега, і човен понесло швидше і швидше.
Вказувала мені Харіта, на які зірки треба дивитись, щоб дістатись до її міста. Припливли ми в її місто, і побачив я храм Астарти, де була вона жрицею. Храм цей був пишно вбраний статуями богів і демонів. Неправду сказала Харіта про Бен-Роша - не вмів він виливати з бронзи великі фігури! Скульптури були виготовлені з дерева чи глини і зверху вкриті кованою міддю.
Гидко мені стало, коли я подивився на богів Харіти. Стояли вони, вирячивши очі! Голови в них наче повиростали прямо з плечей. Стояли незграбними ногами вони на левах та биках. Деякі богині були нагі, й оточували їх сови та змії. Незліченні багатства висіли на тих статуях, але не було в них краси, не було принади, а була сама пиха.
Харіта лишила мене одного, сім днів і ночей постилась, а потім пройшла очищення і знову стала жрицею. Я бачив, як вона танцювала після очищення.
Бряжчали кимвали, дуділи срібні труби, і жрецький спів різав мені вуха.
Вона танцювала уночі, коли сходив повний місяць, і безбороді, з слабким тілом і жіночими голосами, жерці палили фіміам і всякі благовоння та співали молитов.
Цілу ніч танцювала Харіта, і стомились музиканти, і тоді їх заступили інші, а вона все танцювала, доки зблід місяць і засяяло сонце...
Коли стала знову Харіта жрицею, я просив її стати моєю дружиною. Відповіла вона мені:
- Ти чужинець безрідний і безбожний, а я жриця богині! Нашої милостивої Астарти! Мене кличе до себе володар міста, мене прикрашають квітами, мені дають кращу їжу і добре вино, я танцями своїми звеселяю серця сильних. А ти просто вправний майстер. І ти не вартий нічого. Твоя доля -робота!
Кров ударила мені в голову, і мені забракло слів.
1 пішов я звідтіль, і образа назавжди лишилась у моєму серці.
У гавані я знайшов посла від Єгипту, що приїхав по кілікійську сосну. Я найнявся для нього рубати сосну і волочити її биками до кораблів.
Дав тому послові володар міста 300 биків та 300 лісорубів, і ми цілу осінь, зиму і весну рубали стовбури й за два місяці літа перетягли їх биками до кораблів. Коли притяглії ми останній стовбур у затоку і навантажили кораблі, дав день відпочинку нам єгиптянин. Ми гуляли і змагались у стрільбі з лука, і я всіх перевершив. Тоді викликав мене кілікійський богатир і вправний стрілець Хумхаваш на змагання, і я переміг його. Він сказав, що я зурочив його руку, і тоді я сказав, що буду з ним битись. І ми вийшли один проти одного.
Кинувся він зі списом на мене, і я розрубав його спис сокирою. Тоді він схопив свою сокиру і вдарив по моїй, і моя сокира зламалась. Тікав я від нього, і був я швидшим проти нього. На бігу я повернувся і метнув ніж у горло Хумхавашу.
І він упав лицем в пісок перед мої ноги, і я став на його спину!
І забрав я його зброю, забрав я його золоте намисто, відрізав я волосся з його голови, прикрасив ним щит!
Покинули єгипетські кораблі гавань, і попливли ми на південь. Над нами пролітали на південь птахи, і я зрозумів- осінь в наших краях. А там ставало все жаркіше, і перші дні мені було важко дихати. Ми припливли в Єгипет, почали підійматись по величезній річці Ніл до великого і славетного міста Мемфіса.
На берегах я бачив різні рослини й дерева, а між пшеницею там не було жодної бур'янини! І весь час, скільки ми пливли до славного міста Мемфіса, прості люди й раби черпали воду з Нілу і виливали її на лани!
У Мемфісі я пішов у зброярські майстерні. Допомагав виливати леза кинджалів і мечів, наглядав за паливом для печей. От одного разу до нас прийшов славний художник Нехбес і попросив відлити з міді невеличку фігурку негра.
Майстри облили фігурку розтопленим воском. Потім вони змішали глину з піском і ще раз обліпили фігурку негра. Коли глина підсохла, Нехбес прорізав дірочку згори й знизу, і почали тоді нагрівати форму. Віск витопився. Ми з майстром залили мідь у форму і дали їй вичахнути. Коли разломав Нехбес глину, ми побачили мідного негра, що дрімав.
По роботі майстри пішли пиячити за Нехбесові гроші, а я, прибравши в майстерні, розпалив світильник і взявся ліпити чайку.
Повернув чайці голову в один бік, тулуб у другий. Коли я так зліпив пташку, то ліг спати.
Наступного дня я працював за всіх, бо після пиятики всі були, мов поснулі риби.
Підвечір моя чайка висохла, і хоч я падав од утоми і мені бракувало повітря, все ж облив чайку воском, наклав згори на неї глиняну форму і зразу ж заснув.
У рахівника комор за шолом Хумхаваша дістав злиток міді і золоту намистину.
Заплатив золотом за вугіль і знаряддя наглядачеві майстерень, розтопив мідь, залив у форму.
Чайка моя вийшла без лап, бо саме там тріснула форма і мідь розтеклась. Я навів різцем пір'я на крилах, виритинував їй очі та ніздрі на дзьобі.
Я взяв мідну фігурку та гостинці і відшукав будинок Нехбеса. Попрохав я воротаря, щоб впустив він мене. Не захотів він мене впустити до славетного художника. Дав я йому глек вина, і він впустив мене до будинку.
У дворі рясніли різні трави, квіти і кущі. У клітках співали птахи, а перед самим будинком, що був яскраво розмальований, Нехбес бавився з маленьким гепардом.
Я привітався з Нехбесом і протяг йому гуску.
Він засміявся і сказав, що гуску йому рано приносити, бо він ще не головний наглядач. Я сказав, що приніс йому показати свою роботу.
Нехбес швидко оглянув фігурку і мовив:
- Насічку зроблено добре. Тільки голова великувата. І воском ти, мідник, облив невміло фігурку з глини. Бачиш- тут внизу багато натекло воску. А коли віск витопився, там з'явилась велика порожнина, і мідь розірвала форму.
А потім почав розпитувати мене Нехбес-хто я і звідкіль. І все я йому розповів. І тоді він сказав, щоб я зостався жити у нього.
Не довго був я з Нехбесом у місті славнім Мемфісі, бо дорікали жерці йому за банкети та розваги, дорікали порушенням святих законів та дружбою з простолюддям і чужинцями. Щоб бути далі від ока суворих жерців, Нехбес помандрував на барці у стовратне місто Фіви, і я був з ним.
Запросив Нехбеса скарбничий Благого бога і дав йому розписати стіни свого нового палацу. Щедро заплатив за роботу скарбничий, але й дивні малюнки намалював Нехбес. Намалював він, як приносять награбоване срібло та золото з походів у Сірію і Нубію. Як приносять лазурит і срібло хетти. Як полює господар палацу у своїх володіннях. І як рибалить господар палацу на .болоті, а біля нього сидять його жінка і красуні доньки.
Я допомагав Нехбесу малювати дрібних тварин і коней, бо коні в мене виходили дуже гарно.
Ми жили в доброму будинку, і завжди в нас були гості, лунали співи і музика. Інколи цілі ночі танцювали для Нехбеса і гостей гарні дівчата, співали старі співці. І коли хтось із уславлених рисувальників казав йому, що він чинить погано, витрачаючи час на розваги та музику, і не дбає про побудову хорошої гробниці, - в очах Нехбеса була зневага, і він відповідав словами улюбленої пісні:
Святкуй радісний день і не журись,
Бо ніхто ще не забрав свого добра з собою
І ніхто з тих, хто пішов від нас,
Ще не повернувся!
. Лишилась одна незамальована стіна, і тоді Нехбес зі мною і ще п'ятьма слугами зробив подорож до золотих копалень. Три дні туди несуть воду у міхах і везуть на віслюках їжу для людей, паливо для плавлення золота. Люди там гинуть, як мухи, повно там змій і скорпіонів.
Коли ми повернулись, Нехбес намалював загін солдатів, що йде на зміну варті в пустелі, і невільників, що несуть їжу та воду, за ними йшли віслюки з паливом, і знов ішли солдати, що супроводжували цей караван. З-під його трав'яного пензля з'являлись раби-азіати в копальнях і наглядачі-негри. Він намалював усі нори з людьми, наче хто розрізав ножем скелі!
Ніхто ще не бачив, щоб так було намальовано пустелю, і приходили навіть жерці з храму Амона подивитись на його роботу. Скарбничий Благого бога радів і подарував Нехбесові доброї олії, вина і золота.
Як закінчив Нехбес розмальовувати палац, запросили його жерці розмалювати залу храму.
Треба було там зобразити будування кораблів і священного човна бога Амона. Я виконав разом з Нехбесом те, чого не робив ні один чужинець. Потай від усіх дав він мені папірус і найкращі фарби. Я зобразив на папірусі, як ми рубали сосни, як стягали їх до моря. Мої руки і серце створили кілікійців і фінікіян. І хоч я не міг малювати в храмі, один раз я все ж подивився на роботу Нехбеса і побачив я, що мої малюнки зовсім не змінені, тільки збільшені в багато разів. Розмалював Нехбес стіну в храмі, жерці були дуже задоволені і навіть дали Нехбесові срібло. Нехбес віддав мені мою частку, але не мав я місця, де берегти все срібло, і віддав я йому на схов. Був тоді в Фівах начальник колісничих загонів з Сірії, і він замовив Нехбесові розписати велику залу свого фіванського будинку.
Нехбес доручив мені з папірусу перенести на стіну зображення коней господаря, а сам він малював його військові подвиги. Так досконало я перемалював контури, що Нехбес в жодному місці не поправив своєю рукою.
Багато разів ходив я до стаєнь, щоб запам'ятати колір всіх коней і вже почав підбирати фарби для кожного коня.
Та нагло помер мій великий і незрівняний вчитель Нехбес...
Не дозволили мені жерці і родичі розмалювати його гробницю. Не віддали його родичі і слуги кошик з моїм сріблом, моїми папірусами і малюнками на дощечках. Ніхто не допоміг повернути моє добро! Я хотів довершувати коней в будинку головного візничого. Та жерці і рисувальники сказали візничому, що йому не годиться давати роботу іноземцю, який має чужого бога. І не мав я більше роботи в будинках і палацах.
Інколи я допомагав зброярам, а одержавши плату, йшов туди, де торгують вином і пивом, де грають у різні ігри і де за плату тобі співають пісень, а перед тобою танцюють.
Ходив я до різних жерців і магів. Кожен жрець хвалив свого бога, і виходило так, що кожен бог головний і найкращий. Одного разу я спитав вавілонського мага, що розумівся краще єгиптян на небесних світилах, чому я маю не гіршу силу і вміння від інших, а богів у мене нема. І він сказав мені, що я маю богів, бо боги сотворили людину, а значить, і в мені їхня частка. А кого живим духом наділили боги - той має бога. Тільки не кожен знає, де його бог і хто його бог. Була правда в його словах - і не було. Бо як знати, хто мій бог? Може, тоді справді немає богів у мене, а може, є? Я ходив від жерця до жерця, і від розмов з ними стала голова моя важ кою, сон поганим, руки слабими.
...Багато я розповів вам, юнаки, а зроблено мало. Ляжемо відпочити...
Оврул пішов до свого ложа і трохи поспав перед світанком.
З самого ранку він заходився наносити вугіллям контури лісорубів з Кілікії, богатиря Хумхаваша, єгипетських кораблів, рабів у золотих копальнях, банкет у художника Нехбеса.
Оврул саме домальовував нагих рабинь, коли приїхало двоє пастухів. Вони сказали, що чаклуни племені намовляють молодих не слухати розповіді Оврула і не дивитись на його малюнки. Бо не можна зображати нікого, крім богів і звірів. А один чаклун навіть сказав, що Оврула треба вбити, бо інакше на плем'я впадуть нещастя.
Оврул сказав па це пастухам:
- Боги різні і люди різні, а жерці, оракули, маги і чаклуни скрізь схожі, мов собаки одного покоту. Розмовляв я з магами та оракулами, у всіх питав: "Що головне?" І більшість мені казали: "Бог". Але боги у всіх різні, і тому є щось головніше за богів. Наймудріші жерці відповідали мені плутаними словами. І я зрозумів із тих слів, що є в світі речі, які від богів не залежать. Це .сонце, темрява, вода і час. І від них все інше. І ще я зрозумів, що доля людини буває різна - в одних вона залежить від богів( а в інших - ні! Бо ж пройшов я без богів за сонцем на південь, і на схід, і на захід і повернувся в землю своїх предків, приніс знання та вміння! Наді мною темніє небо, і річка моєї долі плине до берега смерті. Знову, наче шакали в пустелі, на мене насідають чаклуни. Та я за них сильніший! Бо все своє життя я шукав знання, і моя голова не знала спокою.
Настав кінець літа, а почали сипатись зорі з небосхилу.
Старий Оврул розмалював майже всю скелю, і з кожним малюнком сили його спливали. Та все ж ночами, коли зірки лишали хвости на темно-синьому небі, він далі розповідав про свої мандри:
- Ослаб я від думок про богів і вирішив тікати з Єгипту.
Та перед тим я пішов подивитись, як храмові рисувальники завершили роботу, розпочату мною. Я дав слугам срібло - і зайшов у покої, і заплакав над малюнками коней!
Контури їхні розплились, на масть коні були однакові, не було живого дихання в їхніх ніздрях. І всіх коней намалювали храмові рисувальники схожими. Я ж переніс на стіну їх різними, саме такими, якими бачив їх у стайні. Витер я сльози і пішов до річки, до кораблів. Я у вавілонян купив одяг, сів на барку і поплив до гирла Нілу...
...Багато ще років я працював по чужих країнах і плавав на різних кораблях, перш ніж став на берег нашої річки...
Так закінчив своє оповідання Оврул і ще додав:
- Завтра я закінчу свою працю і тоді поїду з вами в селище, де я народився і де не був стільки років. Тепер я можу спокійно вмерти за огорожею селища! Бо що може бути важливішим того, щоб моє тіло було поховане в краю, де я народився?!
Вони поцілували його і з піснею поскакали в селище. Стихла вдалині пісня, розтанула між горбами золота курява. Був уже ранок. Оврул схилився, довго сидів, не рухаючись. Він слабішав чимдалі сильніше. Чаклуни знали про це.
Головний чаклун, племінник старого Оврула, вже старий і сивий, наказав двом найспритнішим чаклунам стежити за Оврулом. Кожен день вони доповідали, що робив старий художник.
...Оврул цілий день підправляв малюнки. Оврул був однісінький і знав, що сьогодні вночі не приїдуть воїни,-вони готуватимуться до свята, що незабаром буде у селищі.
...Заходило сонце, і здавалось, що в потоках вогню та крові пропливають піратські кораблі, танцюють багряні воїни в смертельному танку, стоять нерухомо важкі списоносці.
І раптом Оврул побачив ліворуч на скелі, де починав малюнки, пусте місце. І вирішив намалювати самого себе. Старий майстер взяв чорну фарбу. Занурив пензель у чорну фарбу і підніс до скелі. Щось обірвалось у нього всередині, стало йому млосно й трохи боляче, і він впав навзнак у засохлу стоптану траву.
Коли він падав, рука з пензлем провела широку чорну рису на скелі.
Він лежав маленький, висохлий, з рідкими білими вусами, із сивим пучком волосся на потилиці, його права рука стисла пензель із чорною фарбою, і над ним танцювали дівчата, боролись мужі і рикали леви в пустелі...
Так помер прадавній художник біля підніжжя скелі.
А вночі прискакали на конях чаклуни, збивали і стирали малюнки зі скелі. Вони зібрали речі, що лишились після Оврула, склали їх на купу хмизу. Чаклуни взяли тіло Оврула, легеньке, як у хлопчиська, і ще до світанку кинули його в річку. І ще до світанку зникли чаклуни, вдоволені і веселі. Вони мовчки скакали між горбами, а за ними палали чагарі.
...Вітер доносив запах диму з-за горбів, і коні почали гоготіти. І воїни побачили горби, вкриті рудими плямами. Вийшло з-за хмари сонце і освітило скелю з слідами ударів і чорної кіптяви.
Воїни забили коня і, змішавши його кров із червоною глиною, невміло намалювали двох червоних биків там, де раніше бились чорний і білий бики.
Іржали коні, і вітерець крутив хмарки попелу на горбах, а на скелі зводились два криваві бики.