Роман СЕРБИН

ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?

УКРАЇНСЬКА ДІЯСПОРА Й УКРАЇНА:
ЗА ПАРТНЕРСЬКІ ЗАСАДИ СПІВПРАЦІ

Слово "діяспора" на часі: колись ми говорили про українську еміґрацію, а тепер - про українську діяспору. Нове слово прийнялося майже непомітно. Але чи вказує воно на суттєву зміну української етнічности поза Україною або на глибше розуміння цієї гілки українського народу? Чи, може, це просто нова мода: замінили ми "провідників" на "лідерів", то чому б дати новий "імідж" і старій "еміґрації"?
Прислуховуючись до наших "лідерів" і читаючи українську пресу зауважуємо, що в них слово "діяспора" вжите переважно як синонім термінові "еміґрація". Рідкісні спроби аналізи звичайно зводяться до пояснення, що слово "діяспора" грецького походження, що воно означає "розсіяння" і що колись характеризувало жидівський народ після вигнання його римлянами з Палестини. Щодо української діяспори, коментатори зосереджують свою увагу не на тому, чим "діяспора" є, а на тому, чим вона не є: а не є вона еміґрацією. Таке пояснення не дозволяє нам вповні збагнути специфіку діяспори, відмінної від еміґрації.
Завдання еміґрації - інтеграція. В нормальних обставинах статус еміґранта переходовий і короткотривалий, тоді коли час існування діяспори необмежений. Економічні еміґранти бажають стати повноправними і повноцінними громадянами нової країни поселення. Для цього вони мусять знайти працю, вивчити мову, забезпечити родину матеріяльно необхідним (помешканням, харчами, одягом), дати дітям освіту, здобути нове громадянство і т. д. Зі собою вони привезли свою духовність, знання своєї мови й культури, шанування своїх звичаїв і традицій. Ними вони живуть і їх плекають. Їм легше розмовляти рідною мовою, зустрічатися зі "своїми" людьми, жити в своїм "ґеті". Всі свої знання й цінності вони стихійно передають своїм дітям.
Від економічних еміґрантів дещо відрізняються політичні еміґранти-біженці. Їх не приваблює інтеґрація в корінне суспільство. Вони живуть країною, яку мусіли залишити, для неї трудяться і їй віддають свою енерґію. Вони вважають перебування в новій країні тимчасовою конечністю і тому прагнуть зберегти себе і своїх дітей у повному душевному зв'язку з батьківщиною. Вони можуть довгі роки "сидіти на валізках", чекаючи сприятливих умов для повернення на батьківщину. Та коли з року в рік можливість повернення "додому" зменшується, і тост "Наступний рік на батьківщині!" перетворюється в символічний ритуал, то й вони поволі входять у життя країни нового поселення, яка школою й довкіллям уже встигла охопити й інтеґрувати їхніх дітей.
Скоріше чи пізніше життя еміґрантів - як еміґрантів - вичерпується, і вони приходять до критичного роздоріжжя, звідки один шлях веде до асиміляції, а інший - в діяспору. Дорога до асиміляції ширша і вигідніша; цей шлях цілком нормальний і, навіть, більш природний, ніж другий. До нього запрошує еміґрантів гостинне корінне суспільство. Другий шлях вужчий, трудніший і часто мало толерований довкіллям - це шлях діяспори. Ним ідуть лише ті, які його свідомо вибирають, бо мають для цього особливі причини та сподіваються від нього більше користі й задоволення.
Завдання діяспори - збереження ідентичності. Справжньою діяспорою стають діти поселенців, які вже народилися або виросли в новій країні та в усьому зрівнялися з громадянами-тубільцями. Діяспора стає своєрідним мініятурним суспільством, але не замкнутим у собі і не відірваним від довкілля. Одночасно вона в собі шукає raison d'etre свого існування. Так як немовля не живе для матері, яка дала йому життя й ще довго його годувала, так і діяспора не існує для материка, з якого вони вийшла і без якого їй важко існувати. Зв'язок материка з діяспорою інший, ніж з еміґрацією: еміґрація - це дорога в один бік (з можливістю поворотної рееміґрації для деяких), а діяспора - шлях постійного руху в обидва напрямки. Діяспорники часто відвідують країну своїх предків, черпають від неї культурні надбання, залишаються на працю або й на постійне перебування в ній.
Перед діяспорою стоять три головні завдання: 1) розвивати всебічну участь у житті (нової) батьківщини; 2) зберігати свою етнічну окремішність; 3) плекати обопільний і взаємно корисний зв'язок з країною свого походження. Ці завдання спільні усім діяспорам, яких сьогодні в світі багато. Деякі з них існують уже довгі сторіччя (а то й тисячоріччя) і набули цінний досвід, з якого могла б багато навчитися ще молода українська діяспора.
Українцям найкраще відома жидівська діяспора не лише тому, що її велика частина сторіччями жила на українських землях, але також через глибоко укорінений взаємний антаґонізм, спричинений деякими прикрими сторінками з довговікової історії не так уже поганих стосунків між двома поневоленими народами. На жаль, ці пережитки антаґонізму по сьогодні отруюють українсько-жидівські відносини у західному світі і перешкоджають нам скористатися з колосального досвіду жидівської діяспори. З усіх світових діяспор жиди найбільш успішно включилися в економічне, політичне і культурне життя країн їхнього поселення й вибилися в них на провідні місця. Наведу кілька прикладів.
Жидівська діяспора не залишилась на периферії західного життя так, як українська, а ввійшла в головне її русло (не випадково впливовий жидівський журнал в Америці називаєтьсъя Mainstream - "Головне русло"). Але й там вона не задовольняється плавбою побіч з іншими, а вибивається на чільні місця. Прекрасно опанувавши правила "великої гри" політичного, економічного й культурного життя в країнах свого поселення, жиди беруть активну участь у змінах цих правил. Вони не лише реаґують на небажані їм ситуації, але й ініціюють у них зміни, для яких впроваджують нові правила. Українці, натомість, задовольняються реаґуванням (не завжди наполегливим і часто неуспішним) на немилі їм події та антиукраїнські виступи в мас-медії, політиці чи науковому світі.
Порівняймо місця, які зайняли жидівський Голокост і український Голодомор у науковому та публіцистичному світі, та працю, яку обидві діяспори вклали, щоб поінформувати світ про свої трагедії. Жидівська діяспора уже давно довела до свідомости світу, що Голокост не сміє повторитися, ні проти жидів, ні проти інших народів. Хто, як не українці, які найбільше потерпіли від голодоморів, повинні були вивчити феномен штучних голодів і стати експертами з цього питання? Хто ж, як не українці, повинні були стати сумлінням світу проти цієї ганебної політичної зброї, яку від часу трьох штучних голодів в Україні авторитарні режими часто вживали в різних кутках земної кулі. І що ж ми зробили протягом понад 60 років, щоб освідомити світ про ці злочини? Нині, якщо в світі вже не заперечують українського голоду, то все ж таки рідко, коли про нього згадують, навіть тоді, коли йде мова про найновіші політично мотивовані голоди в Африці чи Азії. Жидівська діяспора стала частиною проводу західного світу, і її Голокост увійшов у колективну пам'ять і свідомість людства. Українська діяспора залишилась на периферії, і світ не цікавиться українськими Голодоморами, хоч вони такі самі доречні для аналізи сучасних політичних злочинів (якщо не більше), як жидівський Голокост.
Діяспора не може жити без своєї духовної спадщини, бо це головний показник її ідентичности. Діяспорникам легше засвоїти мову й культуру свого оточення, ніж дотримуватися традицій своїх батьків, і тому на збереження своєї ідентичности вони мусять жертвувати багато часу, енерґії і грошей. Трудність збереження української ідентичности полягає ще і в тому, що релігійно ми належимо головно до православної й католицької церков християнської віри, які не дають нам тої бази унікальности, як, наприклад юдаїзм для жидів. Мовою ми зближені до інших слов'ян, а довголітня залежність від польської та російської держав, не дозволила українській нації вповні розвинути свою мову. Все ж таки мова й культура, церква й фолкльор стали базою української ідентичности, як в Україні, так і в діяспорі. Діяспорі перешкоджав ще й той факт, що перші переселенці виїхали з України з низьким рівнем загальної освіти та обмеженим надбанням европейської культури (в українській формі). Одночасно, українська діяспора не могла живитися материком, як це довгі роки робили італійська, грецька та інші діяспори. Українцям доводилося працювати в ізоляції від материка, бо маріонетний уряд в Києві та його аґенти в совітських посольствах стали головним бичем української діяспори. Покладаючись на власні сили, українська діяспора шукала, відповідно від обставин, засобів для кращого збереження своєї ідентичности. В Канаді, наприклад, це робилося за допомогою ініційованої українцями політики багатокультурности. Ознайомлення з елементами української культури й популяризації їх серед співгромадян іншого походження, приносили українцям пошану і скріплювали в молодому поколінні почуття повновартости та солідарности зі своїми батьками. Коли українські колядки, українська писанка, українські танці стали настільки відомі і шановані в Канаді, що їх часто представляли як вияв канадської мозаїки, то це консолідувало почуття української ідентичности.
Незважаючи на великі труднощі, перші два завдання діяспори - участь у житті нової батьківщини та зберігання своєї ідентичности - українські поселенці виконали з успіхом. Більш складна справа з третьою метою - плекати доцільних зв'язків з материком. Про корисні обопільні взаємини між Україною й діяспорою не могло бути й мови, поки Україна залишалася колонією Москви. Тому вся увага була скерована на визволення України з неволі, а орієнтація на Україну й праця для неї стали raison d'etre української діяспори. Ставлячи суть і ціль свого існування поза собою, українська громада на Заході так і не змогла зробити той останній крок до нової "діяспоризації". Соціологічно вона вже була діяспорою, але духовно вона ще трималася ментальности політичної еміґрації.
Таке повне зосередження на Україні, чи то з боку антикомуністичної націоналістичної більшости, чи з боку малого гурту збаламучених, але щирих просовітських українців (мова про наївне членство), було позитивним явищем, поки тривала колоніяльна залежність України від Москви. Та прийшла незалежність і здавалося, що все зміниться: українці в розсіянні, втративши своє недавнє завдання допомагати у визволенні України, нарешті зможють оформити себе в повноцінну діяспору. А повноцінною діяспора - як діяспора - може стати лише тоді, коли вона буде партнером материка.
Партнери можуть бути нерівні щодо величини, спроможности, впливу і т. д. Їх в'яжуть спільні інтереси й зацікавлення. Існування одного партнера може залежати у великій мірі від другого, але жодний не існує задля другого. Тут можемо навести приклад з партнерства жидівської діяспори з Ізраїлем. Світовий Жидівський Конґрес засідає з урядом Ізраїля як партнером у спільнім будуванні жидівського суспільства. Розуміється, що важливість жидівської діяспори в порівнянні з Ізраїлю є набагато більша, ніж важливість української діяспори в порівнянні з Україною, але принцип той самий. Діяспора не може стати паразитом на тілі української держави, але вона також не сміє бути трактована як п'яте колесо в українському возі. Не чули ми від президента Ізраїлю перестороги жидам з-за кордону, щоб не втручались у "внутрішні справи" його країни, як це відважився сказати Леонід Кравчук. українській діяспорі по відношенню до України. Важко уявити, щоб жидівська діяспора дозволила, щоб Світовий Жидівський Конґрес став філіялом якогось ізраїльського номенклятурного товариства типу колишнього "Товариства Україна". І взагалі, чи саме існування Української Всесвітньої Координаційної ради, якщо Світовий Конґрес Українців є її членом, є сумісним з принципом діяспорно-українського партнерства?
Здорове партнерство побудоване на взаємній пошані, спільних інтересах і дружніх відносинах. На таких засадах повинна діяспора переосмислити свою співпрацю з Україною. Лише так співпраця буде корисна для діяспори, і лише такі стосунки забезпечать її дальше існування. Ставлення номенклятурної верхівки (і не лише її) до західної діяспори як до "дійної корови" є образливим, негідним великої нації й держави, і, врешті, шкідливим, як і для діяспори, так і для України.
Сильна, здорова діяспора потрібна не лише для неї самої, але й для України. Та замість того, щоб діяспора зміцніла за період відновлення української незалежности, вона послабла. Сконцентрувавши всю увагу на Україні, діяспора занедбала себе. СКУ та різні краєві організації переживають бюджетові кризи. Не найуспішніше використала діяспора жертвенність своїх членів на допомогу Україні. Коли прийшла нагода, щоб діяспора могла позитивно впливати на українську публіку, українські видання в діяспорі, що були справжніми маяками впродовж десятиліть, задихаються, а то й занепадають через брак фондів, які спрямовуються в Україну на додаткові видання. Замість концентрувати свої обмежені фінансові засоби на боротьбу за українську душу, за піднесення національної свідомости, за сприяння демократії і за виведення української нації в Европу і в західний світ - на ті цілі, на які не дасть грошей скорумпована номенклятурна верхівка, діяспора вкладає їх у купівлю домів під амбасади, на що знайшлись би гроші в українського уряду.
Сьогодні українська спільнота за західними кордонами України переживає моральну кризу. Чи знайде вона в собі мудрість і силу волі переосмислити принципи свого існування й поставити на правильні рейки свою співпрацю з Україною? Не завершивши свою довгу еволюцію, ми знову опинилися на роздоріжжі: одна дорога веде до остаточного оформлення в повновартісну діяспору, друга - в підрядне животіння сирою масою для використання старою й новою батьківщиною. Котру виберемо?...

Стаття була надрукована в газетах: Українське Слово (Париж). 12 & 19 лютого 1995 р.; Новий Шлях (Торонто). 18 березня 1995 р.; Гомін України (Торонто). 26 квітня 1995 р.; Молодь України (Київ). 25 липня 1995 р

.До змісту книги "ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?"