Роман СЕРБИН

ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?

ГОЛОДОМОР 1932-1933:
ПРОБЛЕМА КОЛЕКТИВНОЇ ПАМ'ЯТІ

28 листопада 1998 р. у Києві відбулася міжнародна конференція під заголовком "Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико-політологічний аналіз соціяльно-демографічних та морально-психологічних наслідків". Матеріяли конференції були опубліковані завдяки фінансуванню американського мецената М. Коця. Одна з цікавіших доповідей у збірнику належить д-ру Станіславові Кульчицькому, заступникові директора Інституту історії України при Національній Академії Наук України. Історик присвятив свою аналізу проблемі голоду та її місцю в політичному житті України 80-х та 90-х рр. Вступні спостереження проф. Кульчицького послужать нам за вихідну точку для сьогоднішніх обдумувань.
"Проблема голоду 1932-1933 рр. в Україні наприкінці 80-х рр. відіграла важливу ролю у політичному житті. Вона стала каталізатором в осмисленні тієї небезпеки, що об'єктивно коріниться у відсутності національної державности й відповідно - у цілковитій залежності від добрих чи злих намірів чужих правителів. Страхітливий голодомор змушував зробити висновок: краще не випробовувати долю, а домагатися суверенітету."
Київський науковець слушно завважив, що в українському національному відродженні, яке відбувалося на бурxливому кінцевому етапі совєтської імперії, пам'ять про голод стала ключовим фактором поглиблення національної свідомости українців та скріплення їхнього переконання у потребі своєї власної незалежної держави. Але, як це не дивно, відігравши таку важливу ролю в пробудженні української спільноти до державного життя, пам'ять про Голодомор не стала наріжним каменем державобудування незалежної України. Як констатує проф. Кульчицький:
"Через десяток років, наприкінці 90-х, складається інша картина. Як завжди, українські громади США і Канади достойно відзначили 65-ту річницю голодомору. А в уже незалежній Україні ця річниця залишилася майже не поміченою. Все ще знаходяться люди, які твердять, що голодомору не було." (С. 7).
Насувається ціла серія запитань. Чому постала така різниця між Україною та українською діяспорою у відношенні до найбільшої трагедії української історії? Невже ж на своїй рідній землі український народ так скоро збайдужів до свого минулого? Що перешкоджає Україні належно пам'ятати якраз цей злочин проти українського народу, адже події, пов'язані з Другою світовою війною, Україна відзначає щороку і то по кілька разів? Які наслідки для України й діяспори несе таке ставлення українського суспільства до своєї минувшини? І врешті, як повинна сприймати це дивне явище українська діяспора?
Пригадаймо, яке місце мав Голодомор в колективній пам'яті української діяспори. Коли український народ почав вимирати від штучного голоду, слаба ще тоді її західня діяспора відразу розгорнула широку акцію допомоги. Вона інформувала світ про масові злочини совєтського режиму, вимагала від західних країн всіх можливих заходів, щоб рятувати вимираюче українського населення. Пробувала організувати харчову допомогу й сама діяспора, але без успіху, бо кремлівські кати не допускали її в Україну. Відтоді діяспора не переставала інформувати вільний світ про цей найтяжчий злочин совєтського режиму проти людства. Повоєнна хвиля української емі?рації доповнила інформаційну базу про Голодомор новими спогадами та науковою літературою, хоча без великого впливу на західній світ, який частіше прислуховувався до пропаганди могутньої совєтської імперії та її західних апологетів. І навіть під час холодної війни, коли недавний союзник став ідеологічним ворогом, в уяві Заходу уособленням зла залишився нацизм, а не комунізм, а про голод Захід волів не чути.
Помітний зворот прийшов у 80-х роках. До цього спричинилося багато обставин. 50-ті роковини Голодомору дали діяспорі новий запал повернутися до теми і відновити змагання за належне визнання вільним світом української катастрофи. Було зорганізовано міжнародні наукові конференції (в Монреалі, Вашін?тоні, Торонті), появилися спогади українською та західними мовами, зроблено документаційний фільм ("Жнива розпачу"). Опубліковані діяспорними науковцями документи із щойно відкритих дипломатичних архівів західних країн виявили, що західні уряди були добре поінформовані про Голодомор. Публікація цих документів унеможливила дальше замовчування цього злочину. На підставі нових джерел появилася праця американського історика Роберта Конквеста, а при американському Кон?ресі була створена спеціяльна комісія досліджування голоду, яка завдяки праці д-ра Дж. Мейса видала кілька томів документів та синтетичну аналізу злочину. З ініціятиви української діяспори був скликаний спеціяльний міжнародний суд. У 90-х роках публічні відзначення Голодомору стали ще більш маштабними й урочистими.
Великий вплив на старання української діяспори переконати світ визнати український Голодомор мала успішна активізація жидівської діяспори в справі популяризації Голокосту. Українська діяспора бачила, якжидівська діяспора зуміла передати світові інформації про свій Голокост, та здобути при тому загальне співчуття не лише для жертв катастрофи, але й для жидівського народу взагалі та для ізраїльської держави. Як бачимо, Голодомор і Голокост відігравали подібні ролі в житті жукраїнської і жидівської діяспор. Для одної і другої спільноти ці ?еноциди стали визначаючими моментами в формуванні та закріпленні почуття ідентичности та національної свідомости. Найгіршою трагедією жидівського народу був Голокост, а українського - Голодомор. Запорукою проти будучих ?еноцидів для одного й другого народів мали стати свої незалежні держави. Здобуття, а опісля вдержання незалежної держави уважалося найвищою метою, для якої свідомо працювали обидві діяспори. Вершини трагедій та тріюмфів йшли в парі, як в жидів (Голокост і незалежний Ізраїль), так і в українців (Голодомор і незалежна Україна).
Ставши центральною темою української ідентифікації в діяспорі, Голодомор відіграв ключову ролю в національному відродженні 80-х років і в Україні. Під тиском української громадськости, яка використовувала горбачовську політику "гласности", московський наставник в Україні, Володимир Щербицький, вперше згадав про голод у своїй промові наприкінці 1987 р., а наступного року про голод почали уже писати українські газети і журнали. Декілька років, як і в діяспорі, дискурс про Голодомор йшов нерозлучно з дискурсом за відновлення незалежної України. Газети, журнали друкували різного роду матеріяли: спогади, студії, дискусії. Наукові інституції організували конференції, видавали на цю тему збірники документів та матеріялів. Можна було сподіватися, що незалежна Україна продовжить цю працю, увіковічнить пам'ять жертв українського ?еноциду музеями, пам'ятниками, науковими публікаціями. І тут приходить розчарування. Крім кількох незначних пам'ятників в областях та скромної стели поблизу Михайлівського собору в Києві, в Україні немає жодних музеїв та відповідних монументів, щоб пригадувати новим поколінням про найбільший злочин совєтської імперії проти українського народу. Українська влада нехтує Голодомором. Мало ним цікавиться й українське суспільство. ?енерація, яка пережила голод уже майже вповні відійшла, а на її місце прийшли люди, для яких визначаючі моменти їхньої самоідентифікації й національної свідомости уже не Голодомор та незалежна Україна, а так звана "Велика вітчизняна війна". Під такою пропагандивною назвою комуністичний режим 50 років виробляв колективну пам'ять своїх громадян про події Другої світової війни з метою консолідації совєтської імперії. Цей міт, втілений у щорічнім святковім "Дні перемоги", успадкувала незалежна українська держава, і, замість позбутися його разом з мітом і святом "жовтневої революції", київська влада тепер запопадливо його плекає.
Витиснення з публічної пам'яті Голодомору Великою вітчизняною війною Україні не на користь. По-перше, ця війна представляється у міфологізованій версії, зі спотвореним уявленням про події на українських землях. Фальшивими є три головні поняття, з якими зв'язує совєтський міт участь "совєтсьского народу" у війні: "вітчизняність", "визволення", "перемога". 1) Війна за втримання російської імперії під плащиком соціялістичного інтернаціоналізму не могла бути "вітчизняною" для колонізованого й голодом вимореного українського населення. 2) Червона Армія не могла визволити Україну, а лише замінити коричневого тирана червоним. 3) Переможцем над гітлерівською Німеччиною був Сталін і його Компартія, а не совєтські раби, яких сам Сталін називав лише "?винтиками". Врешті, війна закінчилася перемогою сталінської тоталітарної імперії над Українською Повстанською Армією - єдиним збройним формуванням, яке боролося лише за українську державу - і тим самим за свободу українського народу. В такій перспективі "свято перемоги" не що інше, як наруга над історичною правдою та знущання над волелюбними прагненнями українського народу. По-друге, цей інте?руючий міт кремлівської імперії далі тягне до спільного "котєлка" і тому, за своєю суттю, є ворожий незалежній українській державі. Врешті, наголошуючи на так званих позитивних наслідках війни для України, цей міт зробив другорядним здобуття української незалежности, бо, як висловився Президент Леонід Кучма, "державність України виросла з Великої Перемоги 1945-го". Тоді, коли незалежницька ідеологія в діяспорі і в Україні трактувала зловісну совєтську імперію як найбільшого гнобителя українського народу і головного ворога української незалежности, міт "великої вітчизняної війни" зробив з того самого "совєтського союзу" головного захисника українців, найбільшою трагедією яких була німецька окупація, а досягненням - спільна перемога. Міт "великої вітчизняної війни" підриває сьогодні українське національне відродження, з яким завжди були близько сплетені пам'ять про Голодомор, надія на українську державу. Цей міт сьогодні наполегливо пропихає багатомільйонова організація ветеранів "Великої вітчизняної війни" - джерело виборчих голосів, з яким числиться Президент і політики.
Крах комуністичного режиму позитивно відбився й на Заході. Напередодні 80-ї річниці ленінського перевороту, престижеве французьке видавництво Robert Laffont випустило ори?інальну історичну студію під осуджуючим заголовком: "Чорна книга комунізму: злочини, терор, репресії". В монументальній праці на 848 стор. група французьких істориків під проводом Стефана Куртви описали й пояснили злочини комуністичних режимів та рухів в Европі, Азії, Африці і Південній Америці. Згідно з їхнiми дослідженнями, за вісімдесят років комунізм знищив сто мільйонів людей. Французька публіка, яка звикла поблажливо або й прихильно ставитися до соціялістичних експериментів, прийняла появу викриваючої студії як несподіваний вибух нищівної бомби. Сенсаційна книга викликала неабиякий скандал і дала почин пристрасним полемікам у засобах масової інформації та наукових журналах й конференціях. Книга стала французьким бестселером, і її уже перекладено 14 мовами, включно з англійською й російською (але не українською). В книзі, яка розійшлася по цілому світі, порушено усі три голоди: двадцятих, тридцятих і сорокових років.
Тему голоду в книзі розробляє французький дослідник історії Совєтського Союзу Ніколя Верт , який є науковим співробітником Національного Центру Досліджень в Парижі, і якому віддано четверту частину книги для висвітлення совєтської репресивної системи. До голоду також звертається у своїх вступній і висновковій статтях редактор збірника, Стефан Куртва. Трактування українських голодів в цій книзі віддзеркалює те, що можна вважати найкращим у науковій літературі західних авторів на цю тему, і тому варто докладніше зупинитися на інтерпретації цих трагедій двома французькими науковцями.
Голод тридцятих років Верт називає "великим" (заголовок розділу: "Великий Голод"). Від цього голоду померло 6 мільйонів людей в Україні, на Донщині й Кубані, на Північному Кавказі та в Казахстані. Автор доводить документами, що кремлівські власті були добре поінформовані про голод, що голод був навмисне організований комуністичним режимом як спосіб ефективної боротьби з ворогом. Засоби боротьби: неможливо високі зернові податки; грізне покарання колгоспів, які не сплачували вповні; впровадження пашпортової системи і заборона селянам України і Північного Кавказу переходити до міст та інші репресивні акції, які нам, властиво, давно вже відомі. Накінець автор старається ідентифікувати ворога, проти якого була спрямована ця війна.
Верт признає, що в цій трагедії "найвищу данину заплатило українське селянство - щонайменше чотири мільйони жертв". Але, навіть, якщо "українське селянство було, без заперечення, головною жертвою голоду 1932-1933 рр.", то це не переконує французького історика, що цю трагедію треба визнати "?еноцидом проти українського народу", "як це роблять тепер деякі українські публіцисти та історики". (С. 188) Це правда, доказує Верт, що Сталін не любив українців і що голод збігається з походом на українську інтелі?енцію й українських комуністів, але такі ре?іони, як Кубань, Дон і Казахстан пропорційно потерпіли більше від голоду, як Україна. Історик приходить до висновку, що потерпіли ті ре?іони, де була найсильніша опозиція до колективізації і де в 1929-1930 рр. ?ПУ зареєструвала найбільше селянських заколотів і повстань. На питання, чи голод був ?еноцидом чи ні, автор не дає прямої відповіді, а щодо цілеспрямування політики режиму, то в жертвах він бачить селян радше, ніж українців.
З акцентуванням селянства, але дещо інакше як Верт, аналізує справу голоду редактор збірника. Стефан Куртва - дослідник комуністичної теорії і французького комунізму. Своє поняття про совєтський режим він формує на підставі досліджень інших спеціялістів. Його вражають подібність двома тоталітарними системами, і він бачить її в масовім знищенні уявних ворогів двох режимів: жидів - нацистами та селян - комуністами. Застосовуючи дефініцію, прийняту ООН, яка визнає ?еноцидом знищення визначеної групи цілістю або частинно не лише на підставі національної ідентичности, але також і соціяльної, Куртва порівнює винищення куркулів комуністами до знищення жидів нацистами. Запозичивши цитату в російського жидівського письменника Васілія ?росмана "Все тече", Куртва пише: "Щодо великого українського голоду 1932-1933 рр., пов'язаного зі спротивом сільського населення насильницькій колективізації, то впродовж кількох місяців він став причиною смерті шістьох мільйонів людей. Тут класовий ?еноцид сходиться з расовим ?еноцидом: голодна смерть навмисне вимореної сталінським режимом дитини українського куркуля є рівноцінною голодній смерті жидівської дитини, вимореної нацистським режимом у варшавському ?етті."
Аналіза голоду Стефана Куртва, яка дістала прихильний відгук від багатьох коментаторів мас-медії, є для нас двозначна. З одного боку, автор визнає його "українським голодом" та "?еноцидом" нарівні з жидівським Голокостом. Але, з другого боку, цей ?еноцид є не "українським", а "класовим". Хоча Куртва зробив це обмеження з доброї волі, не будучи достатньо обізнаним з усіма обставинами переведення Голодомору, то все ж таки, цю помилкову інтерпретацію конечно якнайскорше виправити. Популярність "Чорної книги комунізму" представляє серйозну небезпеку, що такий "класовий ?еноцид" може увійти в наукову літературу. Крім того, цей аналіз дає людям, які з інших мотивів не хочуть допустити до визнання українського ?еноциду, авторитетні аргументи. Концепція Куртва може стати останним опором не?аторів українського ?еноциду.
Цю небезпеку необxідно усунути спільними зусиллями світової науки та українського суспільства, щоб трагедія Голодомору не завершилася трагедією його забуття.

1 Станіслав Кульчицький, "Проблема голоду 1932-1933 рр. та її місце в суспільно-політичному житті України кінця 80-х - початку 90-х рр.", Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико-політологічний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків. Київ, 2000. С. 27.

2 Nicolas Werth, L'Etat contre son peuple: Violences, repressions, terreurs en Union sovietique", Stephane Courtois, et al., Le Livre noir du communisme: crime, terreur et repression. Paris, Laffont, 1997. С. 42-295.

Були надруковані дві версії статті: Гомін України (Торонто). 25 лютого 2002; Рідношкільник (Лондон, Канада). № 47, 2002

.

.До змісту книги "ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?"