Роман СЕРБИН

ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?

НА ВУЛИЦЯХ КИЄВА ДЕРЖАВА ШАНУЄ ПАМ'ЯТНИКИ ГНОБИТЕЛЯМ УКРАЇНИ

Чи не доводилось Вам прогулюватися в Києві по Хрещатику? Дійшовши до бульвару Шевченка, чи не були ви вражені бронзовим пам'ятником на фоні високих тополь? Не Шевченко споглядає на прохожих по бульварі його імени, а той, який на Україні ніколи не був, але зумів накинути їй сімдесятлітнє ярмо, від якого їй і сьогодні тяжко випростуватися. Після чотирьох років незалежности в Україні ще далі держава охороняє тисячі більших та менших монументів вождеві "Жовтневої революції" (яку й цього року номенклятурна Україна буде звеличати аж дводенним святом)1.
Якщо Ви запитували про цю аномалію киян, то, мабуть, пояснювали Вам, як і мені не раз приходилось чути, що скидати пам'ятник Леніну з бульвару Шевченка не потрібно, ба навіть шкідливо. Чому? Для одних пам'ятник має естетичні вартості, для других - всяке руйнування пам'ятників - варварська звичка, а для ще інших, Ленін - все таки не Сталін.
На українознавчій конференції в Києві минулої осени, учасниками якої були в більшості учителі, поставлено питання: "Які моральні й національні цінності можна передати дітям, провадивши їх бульваром Шевченка попри пам'ятник Леніну? Як можна пояснити дітям втримання на вулиці, присвяченій борцеві за національну й соціяльну волю українців, пам'ятник тому, який знищив паростки української незалежної й демократичної держави?" Ніхто з присутніх не наважувався дати відповідь, але, напевно, не один учитель і не одна учителька задумались над тими прикрими умовами, в яких доводиться виховувати майбутніх громадян України. Стурбовані цим і діяспорники, відвідуючи батьківщину свої предків.
На диво, у Києві збереглось чимало пам'ятників, присвячених людям, негідним пошани, а то й відкритим ворогам та гнобителям українського народу. При вулиці Грушевського, напроти Національної Академії Наук України стоїть пам'ятник Г. Петровському, довголітньому голові української совєтської держави, вірному слузі Леніна й Сталіна. "Український староста" приклав свою руку й до першого штучного голоду в Україні (1921-1923). У товаристві "всесоюзного старости" Калініна він об'їжджав урожайні губернії України і помагав викачувати з них збіжжя не для голодуючого півдня України, а для "червоних столиць" та Приволжя. На пам'ятник заслужив собі й політичний колеґа Петровського, Д. Мануїльський. Недалеко від Верховної Ради є два готелі кращого сорту, "Київ" та "Національний" (колись "Жовтневий"). В "Києві" перебували поза-київські депутати Верховної Ради, а до "Національного" ще й тепер зїжджається парляментарна, урядова і бізнесменська еліта. Через вулицю від "Національного" гарна алея, а при вході до неї споглядає на киян пам'ятник Мануїльському.
Між численними заслугами Мануїльського перед режимом вирізняється його боротьба проти визвольних змагань українського народу за самостійну українську державу. Затонський тоді встановлював в Україні окупаційний большевицький режим, а опісля помагав Сталінові ліквідувати в "окраїні", Сталіном прозвану "гру в самостійність". У вересні 1922 р. Мануїльський пише до "дорогого товариша Сталіна" про своє бажання "висловити деякі міркування щодо українських справ або точніше про становище окраїн". Мануїльський не може далі терпіти "ряду конфліктів між центральними і місцевими відомствами" і пропонує вирішити їх "в напрямі ліквідації самостійних республік". На місце "застарілої існуючої форми взаємовідносин" він пропонує "єдине керівництво з центру" в зовнішній торгівлі, закордонних справах та "відносно всього господарства".
Теоретик Мануїльський ділиться зі Сталіном ще й своєю теоретичною аналізою:
"Окрім цих практичних міркувань є й міркування, якщо хочете, марксистського теоретичного характеру. Утворення на окраїнах самостійних республік із своїми Ц[ентральними] В[иконавчими] К[омітетами] та Раднаркомами відповідало першому етапові нашої революції, який було б неточно називати 'національним' етапом, але в період якого пролетарській диктатурі довелось розв'язувати національне питання. Це була неминуча поступка національній стихії, яка завдяки революції переросла в рух, і котра, спираючись на невдоволення селянської маси, могла перетворитися в найсерйознішу Вандею. Зміна економічної політики принесла селу заспокоєння, вибивши ґрунт з-під ніг політичних сепаратистів, які намагалися використовувати економіку для своїх цілей."2
Заслуги Мануїльського перед "єдіною нєдєлімою" совдепією неабиякі, перед незалежною демократичною Україною - жодні. Але коли Мануїльський зумів пережити режим Леніна, Сталіна й Хрущова, то чому ж би його пам'ятник не пережив би ще й незалежну Україну?! Надії не такі вже марні! Адже нинішнє завоювання Чеченії показує, що дальший розпад російської імперії припинився, і що вже розроблена політика "собіранія зємєль русскіх" творенням "спільних СНД-івських просторів", які покищо реалізують у окремих галузях державного життя. Чи не стане програмна пропозиція Мануїльського для створення СССР пророцтвом для відновлення пост-совєтської "Єдіної нєділімої"? Мануїльський закінчує свого листа словами:
"Без сумніву, що впровадження зараз автономії там, де мав місце режим 'самостійности' позначиться на темпі того перелому, який ми називаємо 'зміновіховством'.
В наших окраїнних республіках, зокрема в Україні, 'зміновіхівство' припізнилося з причин національних моментів. [...] Потрібно лише, я гадаю, провести реалізацію цього заходу таким чином, щоб ініціятива вийшла від національних з'їздів Рад і дістала своє законодавче завершення на Всеросійському з'їзді."
Не треба бути Касандрою, щоб бачити нині в Україні 'зміновіховські' почини. Україна підписує ряд договорів, які поволі відновлюють "спільний простір", хоча при тому вона гучно заявляє про свою незалежність; комуністи України говорять відкрито про відновлення "союзу" і на підтримку цієї мети збирають підписи. Чи дійде до відновлення союзу? Поживемо - побачимо. А пам'ятники ждуть кращих часів... У відновленім союзі і Ленін, і Мануїльський, і Петровський, і сотки інших слуг тоталітарної імперії повернули б своє давнє почесне місце. Чи не на таку можливість надіються захисники совєтських ідолів на вулицях Києва?

1 Це було писане 1994 р. "День Жовтневої революції" в Україні знесено щойно 1999 р., рік після його скасування в Російській Федерації.[?-перевірити]

2 Повний текст листа в журналі Известия ЦК КПСС. 1989. № 9. С. 193-195.

Стаття була надрукована в таких газетах: Українське Слово (Париж). 19 березня 1995 р.; Новий Шлях (Торонто). 14 квітня 1995 р. Вона була також змакетована для Голосу України (Київ) але в останній момент її зняли з друку.

.До змісту книги "ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?"