Роман СЕРБИН

ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?

ЗА ГІДНИЙ "ДЕНЬ ЗАХИСНИКА ВІТЧИЗНИ"

Виконуючи президентський указ, 23 лютого 2000 р. Україна вперше відзначала "День захисника Вітчизни". Леонід Кучма заявив, що впровадив це свято на прохання громадських організацій, особливо ветеранів "Великої вітчизняної війни", та з метою патріотичного виховання молоді. Встановлення цього відзначення, напевно, заскочило і здивувало багатьох в Україні і в діяспорі. Чому для нового свята, яке має поглибити національну свідомість юних громадян Президент відновленої незалежної держави запозичив дату фіктивної битви зі змітизованої історії сусідньої держави, та ще й з того періоду, коли цей сусід придушував зброєю українську незалежність. Адже ж "День захисника Вітчизни" - не що інше, як перелицьований колишній "День Совєтської Армії", встановлений в пам'ять вигаданих большевицько-німецьких боїв 1918 р. Якраз тоді Москва післала Червону Армію знищити паростки української державности і змусила уряд новопроголошеної Української Народної Республіки покликати на допомогу німецькі війська. Отож, чи є сенс брати нині за взірець совєтське свято, яке постало у ворожій тоді сусідній державі? Чи немає більше відповідних подій в українській історії, на яких можна б виховувати українську молодь?
Українська Народна Республіка під проводом М. Грушевського проголосила свою незалежність 25 січня (IV Універсал, датований 22-м січня), а 9 лютого підписала в Бересті мировий договір з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Ще в грудні Петроградський комуністичний уряд видав Україні ультиматум, який і намагався реалізувати за допомогою маріонетного "українського" уряду в Харкові. З Росії та з окупованих уже деяких східних частин України совєтські військові частини рушили на Київ, і, врешті, примусили український уряд покинути столицю України в той самий час, коли українська делегація підписувала Берестейський договір. Київ був захоплений військами Муравйова, який зухвало пригадував киянам у свойому наказі, що владу він приніс "з далекої півночі на вістрях багнетів", та пригадував, що "там, де її встановляємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів". Ця перша окупація української столиці комуністами тривала три тижні і коштувала українському народові тисячі жертв, а розвинутий масовий терор своїм варварством жахав навіть тих, які спершу повірили в большевицькі обіцянки й пропаганду.
Виїхавши з Києва, український уряд рішив використати мировий договір з Німеччиною для звільнення України від російсько-комуністичного завойовника. У висліді нового порозуміння між Україною і Німеччиною в Україну ввійшли німецькі війська. Цей захід Рада Народних Міністрів пояснила громадянам УНР відозвою від 23 лютого 1918 р. такими словами:
"Рада народних міністрів покликала весь український народ до рішучої боротьби, боротьби збройної з петроградськими насильниками, з Совітом народних комісарів, з бандами грабіжників з Московщини.
"Але для того, щоб швидше покласти кінець грабуванню України, щоб швидше приступити після заключення миру до переведення земельного закону і закону про поліпшення долі робітництва, Рада народних міністрів прийняла військову допомогу від нині дружніх держав - Німеччини та Австро-Угорщини.
"На Україну, для допомоги українським козакам, котрі зараз б'ються з ватагами великоросів-красногвардійців та солдатів, йдуть дивізія українців полонених, українці - січові стрільці з Галичини та німецькі війська."
З допомогою німецьких військ, 1-го березня Київ був знову в українських руках. Та не до визволення Києва і не до відозви уряду УНР в обороні України нав'язує свій указ Леонід Кучма, а до подій, які пішли за ленінським декретом.
Зруйнувавши царську армію і не створивши ще достатньої сили в своїй Червоній Армії, большевики не могли втриматися проти могутньої німецької воєнної машини і, тому, відразу після петроградського перевороту розпочали переговори з німцями про перемир'я і мировий договір. Але проголошення незалежности України позбавило Петроград права говорити від імені цілої колишньої імперії і тому большевики протягали переговори, стараючись завоювати Україну перед тим, як підписати остаточний мир з Німеччиною. Врешті, німцям набридли зволікання більшовиків, і 18 лютого вони відновили наступ. В паніці, Ленін написав декрет "Соціялістична Вітчизна в небезпеці". Опублікований 22 лютого, документ твердив, що "німецькі генерали хочуть встановити свій 'порядок' в Петрограді і в Києві", та закликав робітників і селян Росії "захищати кожну позицію до останньої краплі крови". Декрет впроваджував політику "спаленої землі": все, що можна врятувати з залізничного майна - вивезти "на схід, в глибину країни", а що не вдається вивезти - знищити. Те саме належало чинити щодо хлібних та інших харчових запасів і цінного майна. За виконання декрету несли особисту відповідальність предсідники місцевих совєтів. Два параграфи декрету особливо промовисті: "5) Робітники й селяни Петрограда, Києва, всіх міст і сіл по лінії нового фронту повинні бути мобілізовані в батальйони для риття окопів під керівництвом військових спеціялістів. 6) В ті батальони треба включати всіх працездатних буржуїв, чоловіків і жінок, під наглядом червоноармійців; хто буде противитися - розстрілювати." Наприкінці був наказ закривати всі неприхильні видавництва і "розстрілювати, на місцях злочину, ворожих агентів, спекулянтів" і т. д.
Заклик Леніна мав більш символічне, ніж практичне значення. Фіктивна "рішуча відсіч", якої, нібито, зазнали німці під Псковом 23 лютого 1918 р., не мала жодного впливу на воєнні події, бо фактично такої битви не відбулося. Більшовики німців не змогли зупинити, і Совнаркому довелось підписати з Центральними державами некорисний для Росії мировий договір та визнати незалежність України. Але змітизована "рішуча відсіч" пізніше послужила для встановлення дати "Дня Совєтської Армії" та вироблення відповідних культів та історичних мітів. Ці міти увійшли в підручники історії України і протрималися в них до кінця радянського періоду. Так як "Велика Вітчизняна війна" та інші державобудівничі міти совєтської імперії, ці міти були пов'язані з відповідними культами (державними святами) і служили для творення емоційної ідентифікації громадян України з широкою "вітчизною" - Совєтським Союзом та патріотичної вірності саме тій імперії, а не Україні.
В пост-совєтській Україні День Совєтської Армії був занедбаний, і сьогодні про це свято і про події, які дали йому почин, студіююча молодь України нічого не довідається із шкільних підручників, бо вони про них не пишуть. Перевірка декількох найбільш популярних в Україні підручників історії України виявляє, що в них не має жодної інформації на цю тему (Див.: С. В. Кульчицький, М. В. Коваль, Ю. Г. Лебедєва, Історія України (Підручник для 10 класу середньої школи). Київ, 1998; Ф. Г. Турченко, Новітня Історія України. Частина перша (1917-1945 рр.). Київ, 1994; В. Баран, Я. Грицак та інші, Історія України. Львів, 1996). Цю інформацію молодь може знайти хіба в старих підручниках совєтських часів. І ось іронія: щоб довідатися про походження свята, яке впроваджує тепер Президент України на 23 лютого і яке повинно навчити молодь українського патріотизму, учні й студенти повинні звертатися до антиукраїнських совєтських публікацій!
А що сьогодні означає ця дата для України? 23 лютого 2002 р. газета День помістила статтю д-ра Володимира Войтенка з нагоди 57-ї річниці депортації чеченців, які й сьогодні зазнають ґеноцидного винищування кремлівським правлінням. В історичному календарі Дня за датою 23 лютого 1922 р. згадується конфіскація Москвою церковних цінностей, "якою покладено початок розграбуванню і зруйнованню церков" (треба додати, що конфісковані цінності не пішли на допомогу голодуючим, як стверджували тоді більшовики, а на партійні цілі). Про 1918 рік в газеті немає згадки.
Українське Свято захисника Вітчизни є калькою такого самого російського свята, яке росіяни відзначають того ж самого дня. Але, коли в Росії ця дата має свій історичний корінь, то в Україні вона є не що інше, як вияв неспроможности української держави подолати порвати пупину з колишнью імперією.
Для виховання патріотизму в молоді України треба було підібрати більш відповідну дату ніж 23 лютого. Чому не закріпити пам'ять про події, які увійшли в сучасні підручники історії України і які молодь України уже вивчає в школі? У вищезгаданому підручнику Кульчицького, Коваля і Лебедєвої читаємо:
"Щоб затримати наступ військ Муравйова на ділянці залізниці Гребінка-Крути, С. Петлюра надіслав юнкерів військової школи, ім. Б. Хмельницького, підрозділ гайдамаків і студентський курінь. Останній був сформований з метою захисту столиці із студентів Українського університету, Університету Святого Володимира (нині - ім. Т. Шевченка) та учнів старших класів Кирило-Методіївскої гімназії. Загалом, під Крутами зосередилося близько 420 чоловік, які були озброєні рушницями, десятком кулеметів і однією гарматою на залізничній платформі. На Крути наступали підрозділи П. Єгорова, Р. Березіна і С. Кусинського численністю в 5,600 чоловік. Уже під час бою їм на допомогу підійшли загін петроградських червоногвардійців і один панцерник.
Бій відбувся 29 січня. Незважаючи на малочисельність, українські підрозділи стійко трималися кілька годин. Коли закінчилися набої, героїчні захисники Крут забрали вбитих та поранених і відступили. Один загін студентів і гімназистів помилково визначив місцезнаходження під час бою, відірвався від своїх і потрапив у полон. Розлючений величезними втратами П. Єгоров (під Крутами полягло до 300 червоногвардійців) наказав їх розстріляти. 27 полонених вивели на задній двір станції і забили. Тим часом, ешелон з відступаючими захисниками Крут просувався на південний захід, руйнуючи за собою залізничну колію. Вранці 30 січня на станції Бобрик їх зустрів головний отаман УНР і відправив у Київ. Своє завдання вони виконали, затримавши на кілька днів наступаючі на столицю радянські війська." (С. 42)
Чому ж би не призначити "День захисника Вітчизни" на 29 січня? В крутянсьских подіях маємо все, що потрібне для плекання в молоді любови і пошани до своєї батьківщини: студентів і гімназистів; ідеалізм і посвяту в обороні своєї країни; батьківщину, за яку ця молодь згинула (не українофобську російсько-комуністичну імперію, а рідну Україну). Дата 23 лютого належить російській державі й російській імперії. Якщо "День захисника Вітчизни" повинен мати значення для нової незалежної української держави, то він мусить бути натхнений прикладами з історії українського національного визволення. Такою датою є 29 січня. Теперішня дата для офіційного "Дня захисника Вітчизни" була погано підібрана, її конечно замінити більш відповідною.

Стаття була надрукована у самвидавчій брошурі Совєтські свята в українських шатах (Монреаль, 2000 р.).

.До змісту книги "ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?"