Роман СЕРБИН

ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?

ЯКІ ТРАДИЦІЇ ВИБИРАТИ?

Орел, Тризубець, Серп і Молот...
І кожне виступає як своє.
Своє ж рушниця в нас убила.
Своє на дні душі лежить.
Павло Тичина

"Відроджуючись, не зрікаймося своїх традицій", закликає віце-президент Національної Академії Наук Петро Толочко ("Урядовий кур'єр" 3 листопада 1994). Звучить парадоксально: адже ж поняття "відродження" (наприклад, у сенсі італійському) означає повернення до елементів культури попередніх віків, себто до традицій. Цього парадоксу Толочко не бачить, зате застерігає проти іншого: "Спостерігається парадоксальна закономірність. Найвідчутніших втрат наші глибинні традиції зазнають у період так званих відроджень." Страхопуд "парадоксальної закономірности", який за інерцією колишньої марксистської ідеології висуває учений, не повинен нас лякати; це ж проста діялектична софістика, бо нема історичних законів і тому не може бути історичної закономірности, а тим більш - "парадоксальної". Але небезпека втрати української спадщини реальна.
Українська мова перебуває в жалюгідному стані не лише в діяспорі, але й в Україні. Українська культура з трудом виходить поза рамки фольклору, а коли й виходить, то нелегко її сприймають. Ще більш драматичним і загрозливим для українства є відсутність в Україні тривких національних традицій, особливо в суспільно-політичному житті. Не дарма ж не раз чуємо, що вирішується остаточно "бути чи не бути" українській нації та українській незалежній державі. З другого боку, констатуємо, що Україна справді перебуває сьогодні в добі відродження (до речі - реального, а не "так званого"). Тому заклик академіка вчасний, і ми мусимо взяти його до серця. Україна мусить вміло використати нагоду відродження для встановлення та закріплення здорових і корисних традицій. Від того, які традиції тепер виберемо і як їх засвоїмо, буде залежати чи Україна ввійде всеціло в Европу, чи пірне неповоротно в Евразію; а до вирішення цього питання не байдужі ні ми, ні наші сусіди.
Якщо відродження не є простою відмовою від традицій, а свідомим вибором одних традицій замість інших, то які ж "свої" традиції боїться втратити академік Толочко? Відповідь Толочка на це питання недвозначна, і ми до неї повернемося. Але розгляньмо два аспекти, пов'язані з проблемою виникнення та плекання традицій: причини втрати колективної пам'яті й традицій та роль у цьому державної політики.
Толочко пише: "Мене постійно непокоїть проблема глибини історичної пам'яті нашого наароду." Слушно: не може плекати свої традиції народ, який забув свою історію. Але, на жаль, автор не дав аналізу причин нашої колективної "амнезії", а це ж необхідно для зрозуміння цього явища. Він пише, ніби виникнення та розвиток традицій залежить лише від народу, знаючи, що це не так. Чи забув український народ свою історію, чи, може, йому вибили її з голови, а на її місце вставили чужу, спотворену? Чи "з бездумною легкістю", як твердить історик, відмовлявся наш народ від своїх традицій, чи, може, різні чу жі окупаційні та й "свої рідні" режими відучували його від ворожих їм традицій, а на їхнє місце закладали більш поблажливі? Чи не доводилося в часи попередніх відроджень, а тим більше сьогоднішнього, такі нові "наші" традиції передумати й від деяких з них відмовитися?
Толочко таких питань не ставить, і тому з його аналізи випадає другий, не лише важливий, але й необхідний (в етимологічніму значенні цього слова) фактор творення історичної пам'яті та історичних традицій - в першу чергу, державних та політичних. Цей фактор - держава. Без урахування цього чинника аналіз залишається неповним, а у випадку, коли науковець нехтує цим фактором в аналізі конфлікту давніх традицій корінного населення з інтересами режиму, неповний аналіз стає тенденційним. Наведу лише два приклади традицій, які не вийшли з нутра українського народу, а були нав'язані політичною владою, і які, на мій (і не лише мій) погляд, є ворожими Україні.
Не народ зробив з Мазепи зрадника після невдалої битви під Полтавою, і все ж таки міт "зрадника Мазепи" прижився в українськім народі і пережив два сторіччя царського та сімдесят років совєтського режимів. За царської імперії в Україні проклинала Мазепу православна церква за зраду цареві, а за "союзу совєтів" його паплюжили українська історіографія за зраду українського народу. Одночасно великим "героєм" для того самого поневоленого українського народу став "Петро Великий". Може хтось і згадає, що Шевченко титулував його лише "Першим" та давав йому характеристику з точки зору його заслуг не перед російською імперією, а перед українським народом: "Це той, що ...". Але незалежна українська держава ще по сьогоднішний день "пишається" полтавським своєрідним "пам'ятником перемоги" імперії над колонією - Петра, над Іваном...
Та ця Петро-Іванівська традиція вже захитана; а ось від другої, молодшої, нам важче визволитися. Хто в Україні не чув упродовж останніх п'ятдесяти років про "зраду українського народу" Українською Повстанською Армією? Цю легенду зродило не місцеве населення західних земель, з якого "знущалися" ці "зрадники". Воно ж знало дуже добре, що УПА - це одинока українська військова організація Другої світової війни, яка не підлягала ні Гітлерові, ні Сталінові, не брала наказів ні від Москви, ні від Берліна, яка воювала лише на своїх землях, але захищала своїх громадян від усіх загарбників - як гітлерівської Німеччини, так і сталінської Росії. Не створило міту "зрадників" і населення Великої України, яке з УПА мало спілкувалося і небагато про неї знало.
В суспільстві, реґульованому тоталітарним режимом, традиції також міняються: одні забуваються, інші примушували "забувати". Опісля одні поверталися й витискали другі і т. д. Тому сьогодні справи не можна ставити так простолінійно, як це робить Толочко: "не зрікаймося своїх традицій". Яких традицій? А що робити з тими, які побудовані на фальші, які нав'язали українцям (але не всім) ворожі режими (ворожі українській національності, ворожі українській державності), які шкідливі для будування незалежної демократичної держави? Думаю, що це важливі питання, над якими варто застановитися.
Не всі традиції однаково цінує академік і не всі однаково боїться втратити. Деякі традиції, які він фаворизує, сягають київської доби, а інші - вже совєтського "вітчизняного" виробу. Але вони всі мають одну спільну рису - це традиції, які зближують український народ з росіянами. Росіяни ж, підкреслює автор, "наші найближчі родичі", а їхня мова - "хоч і не рідна, але близька до нашої". Толочко, розуміється, має право на свою опінію і на свій вибір щодо традицій та політичного напрямку, яким ці традиції ведуть Україну; для цього ж Україна плекає демократію. Від історика вимагається лише правильно представляти історичне минуле українського народу, щоб його читачі самі вже могли вирішити, які історичні традиції зберігати, а які відкидати.
Першу серію загрожених традицій Толочко виводить з Київської Руси. Автор дорікає організаторам недавніх державних свят за те, що експонати на центральних вулицях Києва колишніх державних мужів України не сягали поза козацькі часи. "А блискуча історія Київської Русі хіба не наша?" - запитує спеціяліст з тої ж таки доби. Якщо справді іґноровані були українські князі, то закид слушний. Можна також погодитися з опінією історика, що в недовершенім національнім відродженні козацької доби та в невдалім будуванні козацько-гетьманської держави важливу роль відіграло невміння тогочасного українського суспільства підтримати традиції княжої держави: не закріпили гетьманської столиці в Києві, голові держави не дали старої назви українських монархів "князь" (чи "цар", на який претендували деякі київські князі) - тут історик чомусь забув про коронацію Данила Галицького, - а задовольнилися польським титулом "гетьман". Проте інші приклади "руських" традицій, якими Толочко ілюструє своє занепокоєння, не можна прийняти без застереження.
Наївним є вихваляти Івана Вишенського як "знаменитого галичанина" і "великого українця" за те, що він казав друкувати церковні книги "словенским языком". По-перше, Вишенський писав це в контексті боротьби із впливом латинської мови, а по-друге, від ХVI ст. жива українська мова змінилася й відійшла від старослов'янської так, що остання справді стала для нас тим, що латина для романських народів.
Дивне дивування академіка: "церковнослов'янська мова, невідомо на якій підставі ототожнюється з російською, а відтак і відкидається". Невже ж не чув науковець, з якою російською вимовою йде "церковнослов'янщина" в Києві, в церквах Московського Патріярхату? Ще дивнішим є дорікання спеціяліста з Київської Руси Українській православній церкві за зречення старої назви "Руська". Толочко пише: "Росія зберігає давню назву своєї церкви - 'Руська православна", чим демонструє органічний зв'язок з історією. Ми ж хай і з добрих намірів, цей зв'язок руйнуємо. А потім знову скажемо, що нас ошукали. Виходить, що в українській мові ми повинні називати "руськими" теперішню російську церкву, українську церкву, ну й одиноку справді "руську" - церкву княжих часів. А як же буде по-російськи - там прикметник "руський" перекладають на "русский". (В російськомовній статті Толочка читаємо: "Кстати, Россия сохраняет древнее название своей церкви - 'Русская православная'..." - "Наша Республика", 25..ХІ.1994.).
Як же тоді: й російська церква - "русская" й українська - "русская"? Назад до спільної колиски! Для чого ж тут вдаватися до софістики й доводити, що "церкви з назвою 'Російська' ніколи не існувало". То як, "русская церковь" - не російська і "русский язык" - не російська мова? Чому ж би росіяни мали називати свою церкву українською мовою. Вони ж її називають по-російськи просто "русская". Отож, повернувшись до старої назви, доведеться сказати словами нашого академіка: "Воїстину, нас знову ошукали!"
Толочко закидає українському народові, що він відрікся від своєї старої генетичної назви "Русь" і прийняв територіяльну назву "Україна". Центр давньої римської імперії став модерною Італією, а колишня північно-східна провінція-колонія - новітньою державою Румунією, і від того не стало гірше ні італійцям, ні румунам. А що скористали б українці, тримаючись старої назви своєї імперії, коли цю назву присвоїла собі інша імперія, побудована на базі Московського царства , - хіба довели б іще краще перед світом і собою своє "нерозривне споріднення" зі "старшим братом"! Знову костомарівська теза про "две русские национальности"! Лише таке зближення могло б дати "повернення" українців до своєї первісної назви, за яку вболіває Толочко.
Академік боїться втратити совєтську спадщину. Він пише:
"Нині ми без особливого жалю прощаємося з радянським минулим, а фактично відрікаємосъ від нього - як явища, принесеного на нашу землю російськими більшовиками. Ми, начебто, тут ні при чому. Договорюємося навіть до того, що не було і Великої Вітчизняної війни і, як наслідок, спродуємо бойові нагороди - славу і честь наших батьків і дідів за 'зелені'. От вже воістину: 'славних прадідів великих правнуки погані'."
Чи можемо погодитись з такими закидами? Думаю, що ні. По-перше, історик забув слова першого більшовицького завойовника Києва Муравйова, який сповіщав населення, що несе совєтську владу з півночі, на шпіцах багнетів. По-друге, академік цитує Шевченка, але не в дусі великого Кобзаря. Не легкодушно і не за банальні речі звинувачував Шевченко в своїм "Посланії" "правнуків поганих", і на образливі слова, якими він їх наділив, він мав моральне право, бо писав тоді, коли за такі слова треба було заплатити роками каторги. Чи не більш влуні та чи не більш відповідні до історичної істини були б тут такі Шевченкові слова: "Не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну!" Адже, по суті, перемога над Гітлером повернула в Україну сталінський режим. А щодо продажі совєтських медалей, за що ветеранів з таким запалом громив поет Борис Олійник, то тут краще б звернути увагу на економічні злидні, які примушують ветеранів до таких вчинків.
Як Толочка, так і багатьох з нас, сьогодні хвилюють лінґвістичні проблеми, навіть якщо в нас нема спільної думки щодо їх розв'язування. Толочко - прихильник форми звернення "по батькові" та "товариш" і вважє "не досить морально" від них відмовлятися. Як історик, я бачу користь уживання "по батькові" в біографічних довідках, словниках тощо. Але чи вже воно таке нам рідне, якщо український народ навіть не спромігся на особливий для того іменник (де ж українське слово на "отчество")? Чому ж наш Кобзар підписувався лише Тарасом Шевченком, а Григоровичем його закарбувала вже совєтчина? Чи велика з нього користь в етикеті спілкування? Чи невживання його - це справді образа батьків, як мені доводила одна співробітниця Академії Наук? Цікаво тут навести думку героя "Невеличкої Драми" Підмогильного, якому співбесідник робив подібний закид: "Ніякої зневаги [...]. Не було на Україні звичаю, щоб по-батькові величати. Та й навіщо воно? Зовсім зайве з боку практичного. Тільки словом більше і на пам'ять важче. Далеко практичніше й краще буде звертатися на 'товариш', 'товаришка'." Насувається й інша думка: чи відсутність "по мамі" не є образою мамам, тим більше, що походження від мами завжди певне, а, як говорили римляни, "pater incertus". Вживання "по батькові" може нам подобатися або не подобатся з естетичного чи практичного боку, але воно аж ніяк не зв'язане з мораллю, як це твердить Толочко.
Зате не без почуття морального обурення багато людей обминають термін "товариш" не лише тому, що воно негідне - цим гарним й лицарським зверненням пишались колись козаки - але тому, що його скомпромітувала совєтська традиція, асоціюючи його з такими "товаришами", як Сталін та леґіонами інших негідників. Совєтська традиція засудила слово "пан" разом із польською експлуатуючою шляхтою, і Толочко ставить його у протиріччя словові "товариш", забуваючи, що козаки знали й такий вислів, як "пане товаришу". Є гарне українське слово "добродій", яке, на жаль, не прижилося.
Толочко журиться, що "замість російської, хоч і не рідної, але близької до нашої мови, українські міста заполонила англійська мова". Після двомісячного перебування в Києві минулого літа можу заспокоїти академіка, що в Києві долар говорить майже винятково російською мовою, і запевнити його, що всі крамниці, які вивісили написи латинськими літерами, всередині всі написи дають російською мовою. Транслітерація анлійських слів робиться спершу на російську мову, а коли подається українськими буквами, то лише в кальці з російської. Отже нове явище - не англійщення, а ще один варіянт російщення.
Толочко занепокоєний, що в Києві є написи англійською мовою і
"нікого це не хвилює. Невже ж відродилися? Коли я поділився своїм занепокоєнням з одним із гостей з діаспори, - пише академік, - то почув несподівану відповідь: 'Про мене, хай київські вивіски будуть виготовлені хоч і китайською мовою, аби тільки не російською.' Але чому ж не українською? Хіба не цього ми всі домагалися на зорі нашого нового відродження?"
Але академік повинен розуміти, що гість із діяспори надає пріоритет китайській мові перед російською, а не перед українською. Від китайської, як і від англійської, немає Україні загрози денаціоналізації, а від російської є.
Українські традиції - і ті, що до нас дійшли, і ті, які ми призабули, треба розглянути ґрунтовно не лише під кутом громадсько-політичних імперативів, а й також у площині науки. Це потрібне для повного самоусвідомлення української нації, зміцнення української державності та вироблення нормальних відносин України з її сусідами й українською діяспорою. В нових умовах вільної науки в Україні такий аналіз нині можливий. А коли відтворимо автентичні українські традиції та збагнемо їхню суть, то зможемо краще зберегти ті з них, які збагачують українську духовність і є корисними для розбудови демократичної української держави. Одночасно не завагаємося відкинути ті традиції (бо є й такі!), які нам шкодять.

Стаття появилася в різних версіях в таких газетах: Українське Слово (Париж). 11 грудня 1994; Новий Шлях (Торонто). 28 січня 1995; Український Голос (Вінніпеґ). 30 січня 1995.; Урядовий кур'єр (Київ). 11 лютого 1995; Наша Республика (Київ). 21 квітня 1995; Гомін України (Торонто). 3 травня 1995.

.

.До змісту книги "ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?"