Роман СЕРБИН

ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?

"ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА":
СОВЕТСЬКИЙ МІТ В УКРАЇНСЬКИХ ШАТАХ

Перша жертва війни - правда.
Arthur Ponsonby

Історія та мiтологiя мають спільне коріння: минуле. Різняться вони способом формування та остаточним призначенням. Історія досліджує достовірні джерела згідно з науковими засадами для того, щоб відкрити минувшину й висвітлити її в зрозумілій аналітичній формі. Міт підбирає історичні й леґендарні епізоди, без особливого огляду на їхнє походження, з наміром створити про них бажане й емоційно насичене уявлення. Завданням iсторика є зрозуміти минуле, а мiтотворця - використати його для сьогоденних і майбутніх цілей. Історію ми зачисляємо до науки, a мітологію - до ідеології. Представлені крізь ідеологічну призму вибрані епізоди історії стають частинами політичних мітiв і служать, залежно від обставин, або для збереження існуючого ладу, або для впровадження нового. Таким мітом було зображення комуністичної партії як аванґарду пролетаріяту та виразника його ідей. Спочатку цей мiт допомагав більшовикам розкладати царський режим і валити Тимчасовий уряд, a після "Жовтневого" перевороту він злився з мітом "пролетарської революції", і був використаний для втримання комуністів при владі. Міт "Жовтневої революції", аналогічно до американського міту "Батьків-Засновників", належить до категорії "засновницьких мітів" . Ці міти по суті консервативні; їх плекають для збереження нового режиму.
Після німецького нападу на СССР 1941 року совєтська ідеологія збагатилася мітом "Великої Вітчизня війни. Під час війни він мобілізував "совєтські народи" до перемоги над ворогом. Після війни незабуті "спільні переживання" і "величаві подвиги" були використані комуністичним режимом для плекання совєтського патріоизму, гордости за могутню державу та скріплення почуття єдности. Культ "Великої Вітчизняної війни" став новою об'єднуючою силою, яка доповнювала і своєю емоційністю перевищала культ "Жовтневої революції". З часом новий міт увійшов у наукову літературу і шкільні підручники та був утілений у державне свято "Дня Перемоги". Після падіння диктатури Компартії і повалення "імперії зла" обидва згадані вище міти були значно послаблені, але збереглися в Росії та в деяких інших пост-совєтських республіках. В Україні "Жовтнева революція" помалу втрачала своє почесне місце і, врешті, на початку 2000 р. була цілковито викреслена зі святочного календаря. Інша доля чекала "Велику Вітчизняну війну". Її не перестали вивчати українські школярі, а українська держава продовжує урочисто святкувати 9-го травня "День Перемоги" - кульмінаційний акт "визволення" у "Великій Вітчизняній війні".
Нині таке наполегливе шанування незалежною Україною колоніяльної спадщини може видаватися дивним, але на цє є причини. Друга світова війна залишила в пам'яті українського народу глибокі й тривалі сліди. Нова українська держава не могла іґнорувати одну з найбільших трагедій України, яка, завдяки запопадливого старанню совєтського режиму, поросла низкою глибоко вкорінених мітів. Не відважуючись боротися з традиційним імперським зображенням цієї трагедії, а може, й не усвідомлюючи, що старий міт істотно ворожий українській державності, український естаблішмент вирішив неначе перехопити і пристосувати його для державотворення нової України. Почалося перетворення совєтської "Вітчизняної війни" на українську. Сприяли цьому деякi зміни, які увійшли у міт ще за совєтських часів. За Хрущова, з двоїстого гасла "За Родину, за Сталина", з яким ішли в бій совєтські солдати, був усунений "улюблений вождь", і війна стала подвигом лише "партії й народу". З крахом Компартії, залишається "народ". З розпадом Союзу, міняються й уявлення про "вітчизну" та "країну", і їх щораз більше асоціюють з Україною. Поступово міт українізувався.
Є історія, є міти, є й історія мітів. Ця остання показує, що міти можуть спричинитися до поліпшення, як і погіршення, людського життя. Добре відомі хижацькі міти, які оправдували колоніялізм, расистські ідеології, ксенофобію, релігійну та іншу нетерпимість. Але існували також міти, які були використані в благородних цiлях, наприклад, для поширення ідей свободи, рівноправности, соцiяльного та нацiонального визволення, державобудівництва на демократичних засадах тощо. Очевидно, кожен режим чи кожне суспільство творять міти собі на користь і втримують їх так довго, поки вони їм служать. З такою метою був вироблений совєтський міт "Великої Вітчизняної війни". Він замiнив "Велику Жовтневу революцію" як головний консолідуючий міт совєтської держави та об'єднуючий культ совєтського народу, і в цьому вiн був надзвичайно успiшний. В пост-совєтських республiках постало нове питанння: чи цей союзоцентристський міт надається для перелицювання у відцентровонезалежницькі міти, потрібні для державобудівництва на нових засадах? Чи міт, створений для того, щоб не допустити совєтські республіки до незалежності, може бути використаний тими ж республіками для закріплення нової незалежности?
Хоча міт "Великої Вітчизняної війни" сьогодні тішиться покровительством української влади і широкою популярністю в українському суспільстві, його корисність для будівництва незалежної демократичної української держави не доведена. Міт залишає нез'ясованими такі питання, як державний статус України під час Другої світової війни її тодішне відношення до Союзу та інших держав. Прославляючи совєтський патріотизм, звеличаючи війну, "визволення" й "перемогу", міт відволікає увагу від головного значення війни для України - великої людської трагедії. Концентруючи увагу на злочинах фашизму, міт замовчує злочини комунізму - велику частину цієї трагедії. Визнаючи лише тих, які захищали Україну від німців, він не знаходить такого самого почесного місця для тих українців, які під час війни боронили Україну, але перед совєтською імперією. Навпаки, цей міт їх далі трактує як ворогів. Допомагаючи втримувати сьогодні старий совєтський поділ українців на два ворожі табори, цей міт шкодить молодій українській державі.
Метаморфоза старого міту зупинилася в постаті Януса, що з ностальґiєю споглядає на стару совєтську імперію та по-ворожому зазирає в нову незалежну українську державу. До дискусії з приводу "Великої Вітчизняної війни" хочу долучити ще один голос. Зверну увагу головно на три теми. По-перше, коротко просліджу виникнення міту та заналізую історичні факти і політичні вигадки, з яких він був змонтований. По-друге, розгляну використання совєтською ідеологією цього міту для скріплення централізованої держави та творення однорідного суспільства. Врешті, вкажу на шкідливість, яка, на мою думку, вкорінена у міті "Великої Вітчизняної війни" для творення незалежної й демократичної української держави.

Зародження міту

Кремль зустрів гітлерівський напад на свою імперію краще зорганізовано й успішно на фронті пропаґанди, ніж на полі бою. Партійна верхівка не допустила в царині ідеології тої розгублености, яка охопила радянські війська. Уже першого дня німецько-радянської війни (22 червня 1941 р.) Вячеслав Молотов, заступник голови Ради народних комісарів і Комісар Закордонних справ, виголосив промову по радіо, в якій порівняв аґресію Гітлера з походом Наполеона та запевнив слухачів, що, так як російський народ відповів Наполеонові "вітчизняною війною", так і тепер, "Червона Армія і ввесь наш народ знову поведуть переможну вітчизняну війну". Наступного дня промова була надрукована в "Правді", разом з першими вістками про "віроломну зраду" Гітлера. Новій війні було присвячене майже ціле число газети, але особливу увагу звертала на себе довжелезна стаття Емільяна Ярославського під багатозначним заголовком: "Велика вітчизняна війна радянського народу". Член Академії наук СССР та ідеолог сталінського більшовизму, Ярославський дав події відповідну інтерпретацію, яка пізніше була використана сталінською владою і яка, властиво, пережила не лише війну та Сталіна, а й комуністичний режим.
Ярославський пригадує читачам, що Червона Армія, яка дала "відсіч фінським білоґвардійцям у 1939-1940 роках" (це так він характеризує напад СССР на Фінляндію!), також "принесла визволення народам Західної України й Західної Білорусі, Бесарабії, Литви, Латвії й Естонії". Новому конфліктові академік надає світового значення і, відповідно, нової назви: "Від висліду великої вітчизняної війни , яка почалася сьогодні, залежить доля не лише народів СССР, а й інших народів". Врешті, він переконаний, що "ворог буде розбитий, перемога буде за нами!" В статті знаходимо три ключеві поняття: 1) велика вітчизняна війна совєтського народу, 2) визволення країни від фашистських загарбників, і 3) велика перемога над Німеччиною. Через два дні "Правда" повідомила, що статтю Ярославського "випущено в світ" брошурою під назвою "Велика вітчизняна війна совєтського народу", та що "випускаються також кличі, присвячені вітчизняній війні совєтського народу з фашистськими варварами". Наведених вище прикладів досить, щоб показати, як на самому початку війни партія накреслювала рамкові поняття, в яких населення повинно було розглядати нацистсько-комуністичний конфлікт. Отже, не народ назвав цю війну "великою вітчизняною", як це твердять ще й тепер деякі українські історики , як і не з народу пішов бойовий клич "За Родіну, за Сталіна", який, до речі, також знаходимо в статті Ярославського.
Коли 3-го липня "Великий вождь" звернувся по радіо до своїх "товаришів, громадян, братів і сестер", йому залишилося наголосити на впевнененості у кінцевій перемозі та вказати на способи досягнення її. "Батько народів" підкреслив, що в цій війні вирішується "бути чи не бути народам Совєтського Союзу". Тому, Червона Армія, Червоний Флот і всі громадяни Союзу мусять відстоювати кожну п'ядь совєтської землі й битися до останної краплі крови. Окрім зовнішнього фронту, всевидючий полководець бачив ще і внутрішній: "Ми повинні організувати безпощадну боротьбу зі всякими дезорганізаторами запілля, дезертирами, панікерами, розповсюджувачами чуток, винищувати шпигунів, диверсантів, ворожих парашутистів, допомагаючи в усьому цьому нашим винищувальним батальонам. [...] Потрібно без зволікань передавати судові Воєнного Трибуналу всіх, хто своєю панікою і боягузтвом перешкоджає справі оборони." При відступі совєтських військ нічого не залишати ворогові: "Все цінне майно, в тому числі кольорові метали, збіжжя, паливо, що не може бути вивезене повинно бути безумовно знищене". В зайнятих ворогом районах "створювати партизанські загони, кінні й піхотні, створювати диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни всюди і скрізь." Так був санкціонований другий, внутрішній фронт: щоб виграти свій поєдинок з Гітлером і втриматися при владі, Сталін не вагався спустошити "свою" країну та застосувати найнещадніші засоби супроти "свого" власного населення.
"Буття визначає свідомість." Цей афоризм з марксистського лексикону був визнаний совєтською ідеологією. Але в більшовицькій дійсності діялектичне відношення "об'єктивної реальности" до "процесу його відображення" набрало своєрідного значення. Ленін не вірив, що сукупність умов матеріяльного життя, в яких перебуває робітнича кляса при капіталізмі, зможе допровадити пролетаріят до революційної свідомости, необхідної для здійснення його "історичної ролі". Тому Ленін створив більшовицьку партію, назвав її аванґардом пролетаріяту (це не перешкоджало Ленінові формувати "аванґард аванґарду" - партійну верхівку - з буржуазії!) і заставив її виробляти і втілювати "пролетарську" свідомість . Лише завдяки такому присвоєнню "пролетарської свідомости", виробленої партією, більшовикам вдалося 1917 р. здобути владу і втримати її до війни. Коли Німеччина напала на СССР, комуністи не чекали, щоби совєтський народ усвідомив собі (на підставі нових конкретних переживань) смертельну загрозу "вітчизні світового пролетаріяту" та конечність обороняти її. Свідомість виробила Компартія і готовою подала її совєтському населенню для засвоєння. А щоби створити побажані почуття до війни з німцями, була використана недавно переосмислена спільна совєтська історія, узагальнена для всіх "суверенних" совєтських республік. Послужливі історики заставляли описані ними попередні покоління ставитися до чужих завойовників так, як цього тепер партія вимагала від совєтських громадян у ставленні до фашистської навали.
Історичних подій, з яких режим міг брати приклад для своєї війни з Німеччиною, було декілька. Двобій Наполеона з Александром 1812 р., який французька історіографія називає "російською кампанією" (Campagne de Russie), російська історіографія звеличує ґрандіозним, хоч аж ніяк не науковим титулом "вітчизняної війни". Батьком і популяризатором цього терміну був російський письменник Фьодор Ґлінка, який ще 1815 р. видав книжку під довгим заголовком, що кінчався словами "вітчизняна й закордонна війна від 1812 до 1815 рр." Через чверть століття, Александр Міхайловский-Данілевский впровадив цей вислів у російську історіографію , а Л. Толстой спопуляризував сюжет в російській літературі романом "Війна і Мир". Не буде зайвим пригадати: якщо у маркзимі пролетаріят не мав вітчизни, то у ленінізмі він таку вітчизну дістав. Ленін допускав феномен "вітчизняної війни", коли за своє збереження боролася країна, яка уже дійшла до соціялізму. Цей вираз він уживав виключно для війн совєтської влади в 1918-1920 рр . В двадцятих роках, за прикладом Леніна, совєтські історики не трактували наполеонську війну як "вітчизняну", а лише як зіткнення двох імперій за інтереси пануючих кляс. Щодо російських селян, то вони виступали проти французів не в обороні якоїсь абстрактної вітчизни, а за своє господарство. Оцінка франко-російської війни змінилася радикально в середині тридцятих років, коли Сталін поставив російську історію на нові, шовіністичні рейки. Російський історик Євґеній Тарле повернув поняття "вітчизняної війни" до 1812 р. та акцентував всенародне піднесення проти національного ворога . Коли вибухнула німецько-радянська війна, Гітлера почали порівнювати з Наполеоном, а долю Вермахту - з поразкою французької ?ранд Арме. Щоби відрізнити першу "вітчизняну" війну від другої, останній присвоїли звання "великої", - чи не на честь її "Великого вождя"?
Усе ж таки 1941 р. ворогом Москви була не Франція, а Німеччина, і тому більше придатними були приклади з історії німецько-російських конфліктів. Прислуилася тут перемога новгородського князя Олександра Невського над Хрестоносним Орденом Тевтонських лицарів 1242 р., хоча ця війна й не мала такого загального й вагомого значення, як пізніша війна з французами. У напруженій атмосфері ідеологічної війни комунізму з нацизмом, С. Ейзенштейн створив 1938 р. "історично-патріотичний" фільм під назвою "Александр Невский". Під час радянсько-нацистського братання 1939-41 рр. цю пропагандистську епопею битви на Чудському озері не допускали до екранів, але після німецького нападу на СССР її використали для прищіплювання російського патріотизму та переконування мас про нову неминучу перемогу над німцями. "З перемогою повертається російське військо. Радісно вітає героїв народ." - рецензує фільм "Правда" (29 червня 1941 р.). Опис сцени повернення новгородських військ є рівночасно передбаченням кінцевого етапу війни, яка щойно почалася з нащадками "псів-лицарів" (залюбки цитований епітет Маркса). Заява Александра Невського полоненим німецьким ляндскнехтам (найманим солдатам): "Хто з мечем до нас прийде, від меча й загине" - була фактично пересторогою для Гітлера. Цитовані з Біблії слова князя-патріота увійдуть у лексикон радянської воєнної пропаґанди.

Прищеплювання міту українському народові

Від самого початку Компартія потрактувала новий конфлікт, як "вітчизняну війну" всього Союзу. Потрібно було забезпечити режим вірністю населення, яке ставало першою жертвою зіткнення імперій, а особливо численного і недавно приборканого українського народу. Тому уже на початку війни на Україну була звернена особлива увага. "Правда" зразу друкує вірші українською мовою відомих українських поетів, в яких вони заявляють віру в перемогу під проводом Сталіна. 24 червня появляється вірш Павла Тичини "Ми йдемо на бій!":
"Ми переможем, в нашій бо землі
І правда, й сила, й Сталін у Кремлі.
Наступного дня Максим Рильський кидає фашистам своє "Слово Гніву":
"Ми - сталінська, непереможна сила,
Ми - заповіт священий Ілліча...
То ж хай рука, що перша меч схопила,
Сама тепер загине від меча."
До віршованих заяв лояльности долучуються й прозові. На спільних сходинах у переповненому актовому залі Київського університету професори, студенти й адміністративно-технічний персонал одноголосно схвалюють резолюцію: "У цей відповідальний момент ми разом з усім совєтським народом будемо працювати ще краще, більш організовано, більш дисципліновано, щоб об нашу країну, як об могутню скелю, розбився нахабний фашизм. Озвірілі фашистські варвари під проводом кривавого пса Гітлера повинні бути знищені." ("Правда", 25 июня). Наступного дня депутат Верховної Ради СССР Олександер Корнійчук запевняє читачів, що так, як колись український народ "разом з великим братом - російським народом громив полчища Наполеона", так і тепер, "з'єднаний у великій сім'ї нашої батьківщини", він "знищить мерзенних фашистських варварів. [...] З іменем великого Сталіна - за свободу, за честь, за батьківщину, ми переможемо." 27 червня в оперному театрі Києва відбулися збори міської інтеліґенції. Академік Палладін пропонує вибрати до почесної президії Політбюро ЦК ВКП(б) і Політбюро ЦК КП(б)У, а почесним предсідником зборів - товариша Сталіна. "Ми всі, як один, піднялися разом зі своїм народом на велику вітчизняну війну" - урочисто заявляє Корнійчук і додає: "1918 р. наш волелюбний народ під керівництвом Леніна і Сталіна розгромив німецьких інтервентів на Україні. Такий же ганебний кінець чекає фашистських бандитів сьогодні." В тому ж дусі виголошують промови Микола Бажан, композитор Данькевич, академік Богомолець, Максим Рильський та інші. Збори кінчаться ухваленням вітальних телеграм "вождеві народів товаришеві Сталіну і хоробрій Червоній Армії". ("Правда", 28 червня). Через тиждень після вибуху війни, в Києві відбулося "стихійне" масове віче, на якому, "випадково" з'явилися секретарі ЦК КП(б)У Бурмістренко і Коротченко, секретар міськкому КП(б)У Сердюк та інші представники влади й військової комендатури. Бурмістренко закликав присутніх ще тісніше "об'єднатися довкола комуністичної партії, радянського уряду і великого Сталіна". Двадцятитисячна юрба закінчує зібрання окликами - "Хай живе товариш Сталін" та "Сталін - наше знамено, Сталін - наша перемога". ("Правда" 30 червня).
Для формування в Україні свідомости всесоюзної солідарности та пориву совєтського патріотизму комуністичний режим старанно використовував місцеву пресу. Уже 24 червня орган ЦК КП(б)У, київський "Комуніст", друкує українські переклади промови Молотова і статті Ярославського, а промова Сталіна появляється в українській пресі того самого дня, що і в московській "Правді". З'являється багато віршів різної якости, але з тим самим ідеологічним завданням будити совєтський патріотизм та закріплювати віру в перемогу під проводом Сталіна. У вірші "В бій!" Леонід Первомайський деклямує:
"Горять кремлівські зорі над Москвою.
На ворога в зімкнутих лавах чот,
Одним поривом піднятий до бою
По слові Сталіна встає народ!"
("Комуніст", 24 червня 1941 р.)
А колгоспниця Марія Миронець компонує вірш "Батьківщина закликає":
"В армії мій син єдиний,
Там і чоловік,
Я в колгоспі заміню їх,
Бо я большевик.
Коли скаже батьківщина,
То й сама піду,
Вірю твердо в перемогу,
Я її дожду.
Одне сонце є на небі,
Друге у Кремлі.
Одна влада більшовицька
Буде на землі."
("Советская Украина", 15 июля 1941 р.)
Битви, взяті з російської історії, як, наприклад, з німцями на Чудському озері 1242 р., з татарами на Куліковому полі 1380 р., чи з поляками в Москві 1612 р., мало надавалися для політизації українського народу. Цe були суто російськi конфлікти з часів, коли український народ ще не підлягав російській імперії і в них участи не брав. Навіть наполеонська війна 1812 р., в якій Росія використала тимчасово відновлені українські козацькі полки, лише побічно зачепила українську територію і українське населенняї. Для українців потрібно було знайти війни, які мали ближчий зв'язок з українським народом. Так в московській "Правді" появляються згадки про війни Галицького князя Данила з литовцями та запорозьких козаків з поляками і татарами. Але найбільше уваги присвячується окупації України німцями 1918 року. Цю недавню подію ще памятали люди, і вона найкраще надавалася для плекання ненависті до ворога. На це вказують листи і дописи з України у "Правді". Описуючи народне повстання 1918 р. проти німців у Миколаєві, Е. Городецький називає його першими хвилями "всенародної вітчизняної війни проти чужоземних завойовників" (8 липня). Паралелi мiж 1918 i 1941 рр., наголошували в своїх дописах до "Правди" О. Корнійчук (17 липня) і М. Бажан (21 липня). При тому останній ганьбить німецьких "колаборантів": "юду Троцьго і юдчиків українських націоналістів", а Корнійчук -"петлюрівську і націоналістичну нечисть" у гітлерівському обозі. Корнійчук також повідомляє про комунiстичний партизанський рух в Україні, а Бажан запевняє, що український народ відповів на напад німецьких розбійників "могутнім всепереможним піднесенням священної вітчизняної війни".
Ще активніше використовували українську історію в боротьбі з нацизмом в українській пресі. У статті "Військова доблесть українського народу" ("Комуніст", 2 липня) професор історії М. Петровський подав найголовніші принципи совєтського патріотизму, пристосовані до України:
"Вся історія України сповнена героїчної боротьби народу за свою свободу і незалежність, боротьби проти всяких іноземних загарбників. Ця багатовікова боротьба насичена зразками виявленого народом героїзму, мужності, доблесті. Захищаючи вітчизну, прагнучи до воз'єднання в одній державі і до об'єднання з братським російським народом, український народ самовіддано йшов на величезні жертви, щоб добитися вільного життя."
"Ще в далекі часи Київської Русі, історія якої була спільною початковою історією трьох великих братських єдинокровних народів - російського, українського і білоруського, наші предки не раз показували свою високу доблесть і мужність."
Історик вичисляє найважливіші минулі сутички українців з німцями та предками інших завойовників, які 1941 р. прийшли зі заходу:
- 1019: вигнання з Києва, при помочі новгородців, найманих німецьких військ польського князя Болеслава;
- 1099: поразка угорських військ під Перемишлем;
- 1237: вигнання німецьких лицарів з Дорогочича Данилом Романовичем;
- 1242: перемога Олександра Невського над "псами-лицарями" на Чудському озері;
- 1648: розбиття козаками Кривоноса німецької піхоти під Старокостянтиновим;
- 1918: викинення з України кайзерських "псів-лицарів" "за допомогою великого російського народу".
Автор славить "приєднання України до Росії 1654 р., боротьбу українського народу за спільну батьківщину проти загарбників у Північній війні 1700-1721 рр. та українську участь "у вітчизняній війні проти навали Наполеона 1812 р." Одночасно він засуджує таких ворогів, як "зрадник Мазепа", "що продався ворогові і хотів віддати Україну на поталу ворогові". Такі люди, твердить автор, не знаходили "ніякої підтримки в народі", і тому "козацькі війська зосталися вірними батьківщині і разом з російською армією громили загарбників". Історія показала авторові, що в боротьбі проти іноземних загарбників "міцніли братські зв'язки українського, російського та інших народів" спільної батьківщини. "Український народ возз'єднався у своїй соціялістичній Республіці, яка є складовою і невід'ємною частиною великого СРСР." Щоб відбити гітлерівський напад на "велику соціалістичну батьківщину, вся багатонаціональна єдина сім'я народів СРСР піднялася на священну вітчизняну війну". В тому і запорука що: "Справа наша справедлива! Перемога буде за нами!"
Вивченням ідеологізованої історії мали занятися школи. Директор Харківського міського інституту удосконалення вчителів уважав за обов'язок кожного совєтського учителя виховати "мужніх, стійких захисників батьківщини", "сповнених справедливою ненавістю до всіх нападників". Для цього надавалася історія:
"Ряд тем із курсу історії слід цього року подати ширше, опрацювати з учнями грунтовніше. Наприклад, на історичному матеріалі про боротьбу російського народу з німецькими агресорами в ХVII i XVIII століттях і особливо про славетну перемогу Олександра Невського над псами-рицарями треба показати безприкладну хоробрість, героїзм і кмітливість російського народу, який не шкодував життя, боровся за свою незалежність і виборов її."
Другою вдячною темою він уважав німецьку окупацію України в 1918 році. Але в усіх класах, якою б не була програма, навчання історії мало бути повязане з сучасною війною:
"Вітчизняна війна зобов'язує нас показати героїчне минуле нашого народу не тільки в тих класах, де це зв'язано з програмним матеріалом (8-10 класи) а й у всіх інших класах школи. Першим кроком роботи педагога в цьому році, від 1 до 10 класу, повинно стати ознайомлення учнів з великою вітчизняною війною радянського народу проти німецького фашизму." ("Радянська освіта", 8 серпня).
Гітлерівський напад примусив совєтську владу зробити деякі поступки Російській Православній церкві та національним почуттям неросійських народів. У вересні 1941 р. була розпущена "Ліґа безбожників" і перестали виходити антирелігійні часописи. Вдячний за нові полегшення, глава РПЦ Митрополит Сєрґей привітав Сталіна телеграмою з нагоди 25-ї річниці "Жовтневої революції", в якій титулував безбожного тирана "Богом вибраним вождем" ("Правда", 9 листопада 1942 р.). Короткочасне єднання союзного патріотизму з республіканським засвідчене "Комуністом" за 7 липня 1941 р. Примірник київської газети заповнений кличами: "Вперед! За нашу рідну Україну, за великий Радянський Союз! В бій! За батьківщину, за честь, за свободу, за Сталіна!" В ньому вперше з'являється відозва українського уряду до українського народу. Цей документ настільки виїмковий, що його варто зацитувати детальніше:
"До Українського Народу.
"Товариші робітники, селяни, інтелігенція великого українського народу! [...]
"Проклятий ворог віроломним нападом захопив частину нашої рідної України. Це не може налякати наш могутній войовничий народ. Німецьких псів-рицарів рубали мечі Данила Галицького, рубали шаблі козаків Богдана Хмельницького, кайзерівські полчища знищив український народ під керівництвом Леніна, Сталіна в 1918 році. [...]
"[....] На смертний бій з найлютішим своїм ворогом піднялася вся Україна разом з братніми народами Радянського Союзу. Почалася наша велика священа вітчизняна війна.
"Відродимо славні традиції українських партизанів, [...] створюйте кінні і піші партизанські загони, диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, висаджуйте в повітря [...] мости, дороги, знищуйте телеграфний і телефонний зв'язок, підпалюйте ліси і склади, громіть обози противника. Створюйте ворогові і його посібникам нестерпні умови, [...]
"[. .] забирайте з собою трактори і автомашини, забирайте з собою худобу і коні. Не лишайте ворогові ні одного кілограма хліба, ні одного літра пального.
"[...] Все цінне майно, яке не може бути вивезено, повинно безумовно знищуватися.
"Сини і дочки великої України! У всенародній вітчизняній війні проти фашистських гнобителів нічого не пошкодуємо, щоб подолати ворога, щоб захистити свою честь, свою свободу.
"[...] Ніколи українці не будуть німецькими рабами!
"На великий заклик нашого любимого вождя і рідного батька Йосифа Віссаріоновича Сталіна відповімо єдиним могутнім смертельним ударом по бандах Гітлера, по німецькому фашизмі.
"Вперед! За нашу рідну Україну, за великий Радянський Союз!
"В бій! За батьківщину, за честь, за свободу, за Сталіна!"
Звернення написане в дусі вище згаданого Сталінського наказу "спаленої землі" було підписане 6 липня Головою Президії В.Р. УРСР М. Гречухою, Головою РНК УРСР Л. Корнієць і Секретарем ЦК ПК(б)У М. Хрущовим.
Заклик винятковий, бо виданий не союзним урядом до всього совєтського народу, а від імени українського уряду до українського народу. Український патріотизм нібито регабілітований. Але як? Комуністичний режим заохочує захищати Україну, але лише перед ворогами совєтської влади і лише як невідривну частину совєтської імперії. Лише такій колоніяльній Україні сміють бути вірні українські патріоти. Історичним прикладом їм мають послужити спротиви українського народу усім загарбникам, за винятком російського. Про співпрацю з поборниками цілком незалежної української держави не могло бути й думки. Ще 4 липня "Літературна Україна" надрукувала статтю Я. Галана "На послугах гітлерівських грабіжників" - ганебний наклеп галицького комуніста на Організацію Українських Націоналістів. Комуністичний Кремль продовжував царську політику "збирача земель" і цю колоніяльну політику, обвинуту визвольницьким мітом, не вагався афішувати перед світом. Під заголовком "Велика дружба народів СРСР" Київський "Комуніст" (30 липня) передрукував передову статтю з Московської "Правди" (29 липня):
"У великій вітчизняній війні проти німецького фашизму весь радянський народ виступає єдиною сім'єю. Одним з найбільших завоювань нашої батьківщини є дружба народів, за яку на протязі десятиріч палко боролись передові люди всіх національностей під керівництвом більшовицької партії. Більшовики були збирачами і творцями могутньої багатонаціональної держави, заснованої на братському союзі рівноправних народів."
Завдання плекати міт віковічної незломної єдности совєтських народів доручено українській літературі. Виконував його Леонід Первомайський, пишучи вірш "В бій":
"На клич встають нездолані народи:
Узбек, грузин, українець й таджик,
Сини одної долі й свободи,
В єднанні непорушнім волі й згоди, -
Тобі не подолати їх вовік!"
("Комуніст", 24 червня 1941 р.)
та М. Рильський - у вірші "Великий Радянський народ":
"З полів України, з грузинських садів,
З російського поля, з казахських степів,
Росте-виростає гартована рать,
Ніколи нікому її не зламать!"
("Літературна Україна", 4 липня 1941 р.)
Через три тижні після вiдвоювання Києва Червоною Армією, 27 листопада 1943 р., кияни зійшлися на великий мітинґ під відкритим небом між Київським університетом і пам'ятником Т. Шевченкові. Зібрання схвалило лист подяки "великому російському народовi" уже за друге "визволення" України:
"Сьогоднішній день - історичний день. На високих київських горах, увінчаних червоним стягом, стоїмо і дивимось на схід. Там землі великого російського народу. Звідси прийшла свобода. І у визволеному від німецької навали Києві від повного серця славимо вічну дружбу і союз безсмертних народів - російського і українського.
Всенародно стверджуємо: воля і щастя України - в непохитному союзі з російським народом і всіма радянськими народами-братами. Всенародно клянемося кріпити цей священний і добротворний союз. І клятву свою заповідаємо дітям, нашим нащадкам на віки вічні."
Міт "визволення" вкорінювався, а з "визволенням" і вічна непохитна лояльність братньому союзові. 1 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР, своєю чергою, висловила "гарячу вдячність великому російському народові і всім народам Радянського Союзу, союзному урядові, більшовицькій партії і великому вождеві народів товаришеві Сталіну" за поміч у "визволенні українських земель від німецьких окупантів" .
Завершенням визвольної "вітчизнянної війни", а, згодом, вершинною точкою державного культу, стала так звана "Велика Перемога совєтського народу над фашизмом". Німецька капітуляція перед західними державами відбулася 7 травня в Реймсі, а наступного дня Европа попала в шал радісних святкувань. "Мов у чарівній казці, Прага і Осло, Копенгаґен і Гаґа в один день прийшли зі страшного гітлерівського полону на бенкет Перемоги", - повідомляла "Правда Україны" (9 травня 1945 р.). А кореспондент ТАСС заглядав в майбутнє: "Пройдуть роки, десятиріччя, сторіччя, а день 8 травня 1945 року будуть вічно пам'ятати волелюбні народи і шанувати, як дату торжества справедливости, як дату перемоги над гітлерівською Німеччиною." ("Правда Украины", 9 мая 1945 р.). Волелюбні держави Західної Европи не забули "Дня Перемоги в Европі", але окрім Франції, не зробили його окремим святом, а, моментом ушануванням жертвам війни, злучили його з "Днем Пам'яті" (11 листопада). Урочистим "днем перемоги" він став у не-свободолюбній державі "Маршала Перемоги". Указом від 8 травня, Президія Верховного Совєта призначила "всенародне торжество" на день після повторного підпису капітуляції, цього разу в Берліні і уже з участю совєтських представників. Так почалася традиція окремого совєтського "Свята Перемоги", 9 травня.
Хто ж був цим переможцем над могутнім Вермахтом? Бачучи вже конання Третього Райху, П. Тичина напередодні першетравневих свят писав: "Переміг радянський народ, зв'язаний могутньою силою сталінської дружби народів, організований і надхнений великою більшовицькою партією і проваджений нашим геніяльним вождем, Маршалом перемоги Сталіним." Народ, партія, Сталін, але сумніву в Тичини не було кому присвятити головну увагу: "Всі думки і почуття наші линуть у Москву, в серце нашої Батьківщини, до великого Сталіна, який дав нам щастя перемоги." ("Правда", 1 мая 1945 р.). Ідеологічну коректність українського поета підтвердила редакційна "Правди" після німецької капітуляції: "Перемога [...] здобута самопосвятою, героїзмом, військовою майстерністю Червоної Армії і всього совєтського народу. Її організувала наша непереможена більшовицька партія, партія Леніна-Сталіна, до неї привів нас великий Сталін." Закінчення статті не допускає сумніву: "Хай живе наша велика сталінська Перемога!" ("Правда", 9 травня 1945 р.) Головну заслугу за успішне ведення "великої вітчизняної війни", за "визволення" країни від німецького окупанта та за "перемогу" над могутньою німецькою державою партія приписувала "геніяльному стратегові й любимому вождеві",а опісля собі і, врешті, совєтському народові. Сталіна заслуга - сталінська й перемога! Так було 1945 року, а як згадувала ці події українська держава через п'ятдесять років?
У середині дев'ятдесятих років Хрещатик перетворився на ґалерію, присвячену "Великій Вітчизняній війні", "визволенню" України та "перемозі" над Німеччиною. Виставка вийшла неповною й однобічною. Організатори хотіли дати виставці тріюмфальний вигляд, не відважились показали насильства радянського режиму. Даремно також було шукати за кличами "За Родину, за Сталина" та за портретами "великого вождя", в ім'я якого одна з імперій зла вела війну проти другої. Забули нові батьки народу, що під час війни "родіна" і Сталін були нерозривні поняття. Незручно було згадувати, що СССР, "спільна вітчизна усіх радянських народів", була все ж таки державою, а держава, нехай і соціялістична, згідно з ленінським розумінням марксистських законів розвитку суспільства, не що інше як "апарат насильства". Не хотілося пам'ятати те, що ще до революції передбачав Троцький: радянська держава зростеться з партією, а партію заступить її вождь . Забулося, що совєтському вожю ще більше, нiж французькому Королевi-Сонцю, личив девiз: "L'Еtat, c'est moi!" ("Держава - це я"). Тому не диво, що на виставцi не були представлені злочини "совєтської вітчизни" (сталiнської держави) проти її громадян (кляси "ґвинтикiв").

Дiйснiсть за мітом:
a) злочини сталінської "псевдо-вітчизни"

Не було другої держави, яка б під час Другої світової війни так жорстоко і немилосердно поводилася зі своїми громадянами - цивільним населенням і воїнами, які захищали світову "вітчизну робітничого класу" - як це робила сталінська імперія зла. Анексувавши Західну Україну, Прибалтику і Бесарабію завдяки змові з нацистами, совєтський режим депортував з них національні еліти і наповнив в'язниці невинними людьми, яких безпощадно знищив після німецького нападу. На війну совєтська влада гнала присуджених на гарматне м'ясо не лише "штрафні роти", але й не підготовлених і погано або й зовсім неозброєних новобранців ("зброю здобувати в бою"!), а їх та інших "слабкодухів" пильнували "заградотряды", за принципом "ні кроку назад" (наказ № 227, 28 липня 1942 р.). Зухвалі командири, від головнокомандуючого починаючи, здобували собі славу й кар'єру коштом життя тисяч підлеглих їм вояків, яких кидали невчасно в бій лише для того, щоби здобути якийсь об'єкт на святкову дату. Лише радянська "вітчизна" могла проголосити "зрадниками батьківщини" своїх нещасних синів і доньок, які попали у полон (наказ № 270, 16 серпня 1941 р.). На такий ганебний крок не відважився навіть Гітлер! Після вигнання німців, з "визволених" територій "визволителі" пускали нові потоки населення в Сибір, караючи людей лише за те, що вони пережили німецьку окупацію і тимчасово вийшли з під контролю совєтської дійсності. Коли поверталися на батьківщину військово-полонені та забрані до Німеччини на роботу молоді люди (остарбайтери), то їх "вітчизна" відправляла не до своїх родин, а до ҐУЛАҐу. Пригадаймо депортацію малих народів та нарікання Сталіна на те, що українців було забагато, щоб скористатися аналогічно "гуманним" піклуванням совєтської вітчизни. А що казати про знищення комуністами довговікових надбань національних культур? Списку злочинів немає кінця... Напрошується питання: чи могли таку тюрму народів уважати своєю вітчизною її покривджені громадяни? Більшість населення, зайнятого щоденними турботами виживання, таких питань не ставило й не ставить. А комуністичним теоретикам не заважало, що совєтське "буття" не могло визначити бажаної свідомісти про совєтську вітчизну, - "правильну свідомість" за традицією визначала партія.
Українська література про совєтські злочини проти свого власного народу ще слабо розвинена, - як історіографія так, і белетристика. За совєтських часів не дозволяла державна цензура, а тепер перешкаджає носталґія "динозаврів" та наївна стриманість "реалістів": навіщо, мовляв, даремно роздмухувати пристрасті. Все ж таки існують архіви і достовірні свідчення очевидців, з яких історики й письменники черпають нові дані і поволі збагачують ними українську історію. З нових підручників молодь тепер може довідатися, що за відвоювання Київа від німців не згинуло б 417 000 воїнів (більша частина з яких - українці), якби Сталін не вимагав цієї кривавої перемоги до 26-ї річниці "Жовтневої революції". Тепер учні вперше довідуються про злочинні вчинки совєтської комендатури при переправі через Дніпро. Без відповідних засобів і без прикриття артилерії солдатів пускали з лівого берега вплав, "хто як міг - тримаючись за колоди, порожні діжки, ящики-намети, напхані соломою". Тисячі тонули у холодній воді. Закріпившись на правому боці Дніпра, польові військкомати нашвидкоруч мобілізували 16-17 річних хлопців і
"спішно кидали на передову для поповнення поріділих частин діючої армії. Не навчені військовій справі, не обмундировані (часто у домашніх фуфайках і черевиках), не озброєні належним чином (не в кожного була і гвинтівка!), навіть без солдатських 'смертних жетонів', зате 'прикриті' з тилу енкаведистськими загонами з кулеметами, вони ставали зручною ціллю для німецьких гармат і кулеметів. У такий спосіб, вважалося, вони спокутують 'провину перебування в окупації'."
Цінні свідчення очевидців про період до втечі радянських властей, і під час німецької окупації, збереглися в діяспорі. Їх конечно треба включити у банк даних для використування в Україні. До таких матерiялiв належать спогади Федора Пiґiдо . Автор працював інженером і економістом у Києві й околиці і мав широкі зв'язки з місцевим населенням різних прошарів. Уникнувши, через обставини, совєтську евакуацію він перебув німецьку окупацію на Київщині і міг спостерігати поведінку совєтських і німецьких властей. Хоча автор писав і про нiмецькi репресiї в Українi, то останні добре вiдомi, тому зосередимо увагу на його повідомленні про поведінку совєтської адміністрації. Комуністична влада евакуювала державних робітників, забрала придатних до війська людей і залишила ворогові на поталу жінок, людей похилого віку і дітей. Були також залишені спеціяльні кадри для нагляду над цивільним населенням і для підривної роботи проти ворога.
Перед самим приходом німців комуністи перепроваджували в Україні сталінську політику "спаленої землі". Влада вивезла на схід все що могла, а що не могла - знищувала. Комуністи підривали індустрію, висаджували заводи, електростанції. Руйнували й сільське господарство: нищили реманент, приорювали або худобою топтали засіяні поля, палили невивезене збіжжя. З цілого Правобережжя зганяли худобу до Дніпра і пускали вплав на лівий беріг. Тисячі корів пропадали в Дніпрі, інші допливали до берега і ходили самопасом аж поки їх не порозбирали селяни або німці (с. 46-47). Селяни бунтувалися проти вандалізму уряду, нарікаючи: "Дак оце так залишає нас "родіна" - на голодну смерть, - додавити тих, що не померли в тридцять третьому…" (с. 44). Коли трактористи виїхали приорювати пшеницю в одному селі коло Трипілля, зібралося кілька сот жінок з дітьми і примусили їх покинути руйнацьку роботу (с. 41). Автор спостеріг, що "уже в першій декаді липня переважну кількість колгоспів у придніпрянських селах розгромлено, а зерно, свиней, дрібний скот та птицю розібрано селянами. Заводіями всіх цих розгромів найчастіше були жінки." (с. 45). Не все вдалося комуністам знищити на селі перед втечею і тому село краще вижило німецьку окупацію, аніж місто, залишене без харчових запасів. Перед евакуацією Одеси продуктів населенню не видано. Зате, за два тижні перед здачею міста "сотні автомашин звозили до порту тисячі тонн цукру, борошна та іншого, і все це зсипали у воду. В останнім дні перед здачею міста велику кількість авт, разом із вантажем, було затоплено в гавані. Величезні склади збіжжя та різних продуктів харчування, що їх не управились затопити в гавані, облили бензиною і запалили." (с. 112-3) Без харчів, на ласку німців, був залишений Харків, і це велике індустріяльне місто зареєструвало за першу зиму німецької окупації 30 000 померлих із голоду, а насправді їх було з двічі більше (с. 134).
Щоб зруйнувати країну перед ворогом, совєтська влада не вагалася жертвувати життям населення. В Запоріжжі, наприклад, висаджено в повітря більшість заводів, в тім числі й міський хлібний завод. Останній був зруйнований під час роботи, разом із робітниками, що там працювали. В іншому будинку, призначеному до знищення, містилась хлібна крамниця. "Під час вибуху попід стінами того будинку стояло коло сотні людей - хлібна черга - які чекали на одержання хліба. Про вибух не було попереджено людей і значна частина із цієї хлібної черги загинула під час вибуху." (с. 50). Що ці нищення людей не були нещасними помилками виявилося пізніше:
"Коли на допиті німецький комендант запитав одного з тих сталінських молодчиків, нащо вони знищили потрібний для місцевого населення хлібний завод, цей відповів:
"Я діяв відповідно до наказу товариша Сталіна…
"Але нащо, разом із заводом, ви знищили кілька сот людей? Ви ж мали ще час попередити цих людей та робітників? - запитав комендант.
"Це не наші люди. Совєтські громадяни всі пішли на Схід. Ті ж, що залишились тут, чекали вашого приходу. Отже, це ваші люди." (с. 51).
Таких прикладів автор спогадів чув багато в Україні і пізніше в еміграції. Одеса хоробро боронилася, але потерпіла не лише від ворога, а й від "своїх":
"Більшість одеських заводів висаджено в повітря. Тоді ж висаджено в повітря й дамбу, що відгороджувала передмістя 'Пересип' від моря. Пересип, як відомо, нижче рівня моря. Забудовано її переважно невеличкими будинками, в яких жили робітники та міська біднота. Про наступне затоплення Пересипу населення не було попереджене. Хвилі вмить залили все передмістя. Нещастя посилювалося ще й тим, що на морі бушувала сильна буря. Велика кількість людей та особливо дітей загинула цієї страшної ночі в холодних бурунах. (С. 114).
Ще трудніше зрозуміти злочини совєтської влади проти свого власного війська. Дніпрогес совєти зірвали, коли німецьке військо було ще в районі Нікополя та Кривого Рогу. "Про пляноване висадження в повітря Дніпровської греблі", - пише Піґідо, "нікого не було попереджено ні на самій греблі, по якій в тому часі рухались військові транспорти й військо, що відходили на лівий берег Дніпра, ні населення й установи міста Запоріжжя - кілометрів 10-12 від гідроелектростанції вниз по течії Дніпра." (с. 51). Не були повідомлені "розташовані вниз від Запоріжжя в Дніпровських плавнях, хоч телефонічне сполучення в тому часі на Лівобережжі функціонувало нормально". 17 серпня 1941 року висадили Дніпровську греблю і сповнили страшний злочин:
"Військові транспорти й люди, що в тому часі рухались по греблі, звичайно, загинули. Майже тридцятиметрова лявіна води покотилась Дніпровською поймою, заливаючи все на своєму шляху. Всю нижню частину Запоріжжя з величезними запасами різних товарів, військових матеріялів та десятками тисяч тонн харчових продуктів та іншого, за якусь годину було знесено. Десятки суден, разом із судновими командами, загинули в тому жахливому потоці. По Дніпровських плавнях на десятки кілометрів до Никополя й далі стояли на позиціях військові частини. Величезний потік налетів несподівано. Загинула велика сила червоноармійців і офіцерів із артилерією та військовим спорядженням." (с. 51-52)
Автор чув, що загинуло близько 20 000 червоноармійців, багато цивільного населення та десятки тисяч голів худоби.
Були й приклади навмисного нищення людей в останніх годинах перед втечею більшовиків. По різних містах, у підвалах НКВД, люди знаходили стоси щойно закатруплених в'язнів. У Києві, на вулиці Короленка "було виявлено кілька сотень спотворених трупів із стріляними ранами, а також із розторощеними якимсь важким залізом головами. Між ними називали відомі в Києві українські імена інженерів, артистів" (с. 112). "Не менш жахливі видовища бачили в Лук'янівській тюрмі та у величезних підвалах Київської скотобойні, що за заводом імени Домбаля, біля Демієвки. Там знайдено буквально гори трупів по-звірячому закатованих людей." В Умані "кілька сотень живих людей - політичних в'язнів було замуровано в льоху, що містився під будинком тюрми" (с. 117). Льох виявив "один із приречених на розстріл жидів", який старався врятувати своє життя відкриттям таємниці. Між "політичними в'язнями" були дві колгоспниці, що на волі допікали голові колгоспу за нищення жита в полі. В Одесі знайшли багато трупів з одірваними головами, руками, ногами. "Випадкові очевидці оповідали, що велике число політичних в'язнів було розстріляно в льохах тюрми. Решту в останннім дні було загнано в підвали і там закидано ручними гранатами." (с. 115).
Один з найпідліших злочинів совєтська влада поповнила в Одесі:
"Місто було переповнено раненими червоноармійцями. За день перед здачею Одеси в шпиталях було одержано розпорядження підготуватись до евакуації на схід [...].Фактично про евакуацію не могло бути й мови: Одесу давно було оточено й ізольовано від решти країни; на рейді ж стояв лише один крейсер 'Комінтерн' та три канонерки. Проте, до шпиталів підходили закриті санітарні авта, вантажили легко ранених і відходили 'на схід'. Як виявилося згодом, ця 'евакуація' ранених відбувалась досить ори?інально. Закриті санітарні авта їхали до порту, де було влаштовано кілька під'їздів до води. При наближенні до води, шофер і офіцер військ НКВД (кожне таке авто супроводжувалось НКВД-истом) вискакували з шоферської кабіни, а авто з розгону летіло в море." (с. 113).
Жахливе знущання совєтської "вітчизни" над українським народом не могло не відбитися на його ставленні до сталінського режиму та його нового ворога. Ми знаємо, що на початку війни цілі відділи Червоної Армії, що значною мірою складалися з українців, здавалися в полон, а українці західних земель вітали німецькі війська як визволителів від комуністичного терору. Та на крах комуністичного режиму чекали також і на Великій Україні. Селяни говорили Пі?ідові, що народ, а особливо селянство, чекає "щоб почалося", а там "люди знатимуть, що їм робити", бо "за комісарів, за колгоспи люди не підуть воювати" (с. 24). Таких висловлювань можна було сподіватися від селян - недавніх жертв розкуркулювання, колективізації, голодомору та інших жорстоких репресій. Але міське населення також спочатку прихильно ставилося до німців, і засипаючи "німецькі танки квітами під час вступу їх до міст Західньої та Східньої України" (с. 152). Інший свідок, доктор медицини і відомий шахіст Ф. П. Богатирчук жив у Києві до і під час німецької окупації. Він бачив, як багато людей чекало на прихід німців, як вони старалися, щоб їхніх дітей не мобілізували до совєтського війська і як самі вони уникали евакуації в глибину СССР. Після приходу німців Хрещатик зашумів від натовпів по-святковому одягнених молодих киян: "переможені раділи приходові переможців" - дивувася Богатирчук . Лише комуністи мстилися на українській столиці, зірвали підложеними мінами Успенський собор у Лаврі та висадили в повітря будинки на Хрещатику, що й викликало триденну пожежу. Лікар розчарувався в нових "визволителях" після приходу нацистської цивільної адміністрації та каральних груп, коли довідався про варварське знищення психічно хворих та жидівського населення міста. Тоді він зрозумів, що Київ потрапив з рук одного гнобителя в обійми другого.
Цілковито іншу картину подій рисувала совєтська пропаґанда. Корнійчук заявляв у "Правді": "Як буйний колос на квітучій рідній Україні, піднявся ввесь український народ, щоб знищити біснуватих псів." (26 червня 1941 р.). Цей "буйний колос" роками топтала совєтська влада і не відразу він піднявся проти нового ворога, в якому він тоді бачив лише свого месника. Ближчі до правди були спостереження Піґіда, що "перед початком і в першім році війни симпатії так українського, як і інших народів СССР, були цілком на боці ворога большевиків - німців" (с. 70). Всенародне піднесення прийшло після розчарування в німцях. Лише "у 1942-43 роках, роздивившись ближче, пізнавши гірким досвідом справжню природу того 'визволителя', [більшість населення] змінила своє ставлення до нього" (с. 153). Ставлення українського населення до німецької окупації належить до тих білих плям історії, які ще чекають на своїх дослідників.
Початкову прихильність українського населення до німців можна пояснити ненавистю до злочинного совєтського режиму, надією на кращу будучність під еґідою ще незнаного нового окупанта і, врешті, повагою та страхом перед могутнім завойовником. Але після кількох років німецького терору, коли стало ясно, що поразка Третього Райху неминуча, симпатії повинні були змінитися на користь совєтської влади. Це сталось лише частково. Західня Україна пам'ятала перше "визволення" 1939-41 років, і тому підтримувала анти-совєтську боротьбу УПА ще довгий час після повернення комуністичної влади. Без великого ентузіязму вітали повернення совєтської влади і на Східній Україні. Про це маємо цінне свідчення юґославського комуніста Мілована Джіласа. 1944 р. Тіто післав Джіласа до Сталіна по допомогу для юґославських партизанів. Після зустрічі з "вождем" у Москві Джілас відвідав Другий Український фронт, коли бої вже точилися на Правобережжі. В Умані, на обіді у секретаря Міськради Джілас вислухав тост місцевого єпископа на честь Сталіна, "збирача російських земель", і з цікавістю спостерігав змагання голови Православної церкви з головою комуністичного правління, які старались перевищити один одного доказами лояльности перед совєтською вітчизною і Сталіним. Одночасно Джіласа вразив брак того ентузіязму серед українського населення: "Насправді ж не можна було заховати пасивне ставлення українців до війни і до соєтських перемог. Люди мені видавалися понурими й стриманими, і не звертали на нас жодної уваги. І тоді, коли офіцери, з якими ми були в контакті, приховували поведінку українців, або вдавали, що вона була кращою, як вона була, то наш російський шофер кляв українських матерiв за те, що їхні сини не билися краще, і росіяни мусили їх визволяти." Не кращої думки про українську лояльність совєтській "вітчизні" був "вождь народів", коли в тості 24 липня 1945 р. вирізнив "великий російський народ" за те, що він одинокий непохитно підтримав свій комуністичний уряд і партію. За брак рабської вірности кримінальному режимові Сталін був би був радий, як в цьому признався Хрущов на ХХ партійному з'їзді, депортувати ввесь український народ, коли б він не був надто надто численний...

Дійсність за мітoм:
б) не визволення, а нове поневолення

"Ми боремося не лише за свою землю, ми боремося за визволення всього передового людства", писали в листі розісланому до українських газет Микола Бажан, Ванда Василевська та Олександер Корнійчук ("Правда" 22 липня 1941 р.). Ціною великих людських жертв, в тому числі й українського народу, Червона Армія відвоювала від німців половину Европи. Та чи спричинилася вона до визволення людства, як це заповідали українські письменники? "Визволяти", пояснює словник, означає: "1. Звільнити з неволі; 2) робити вільним, надавати свободу" . Ключове поняття тут - "воля". "Воля народу ширяє, мов птах", - писав М. Рильський . Та щоб витягти народ з неволi, "воля" мусить окрилити усі сфери людського життя: національну, політичну, соціяльну, релігійну, а не розірвати одні кайдани, щоб закувати народ у другі. Чи принесла Друга світова війна свободу Европі? Безперечно, що війна визволила Европу, але не однаково і не всю. В Західній Европі, де демократія змагалась з тоталітаризмом, перемога над нацизмом йшла в парі з поверненням свободи. Франція, наприклад, позбулася німецької окупації та авторитарного режиму Віші, відзискала національну незалежність і демократичний устрій. Навіть Німеччина, - що за парадокс! - скористала з перемоги свого ворога, бо західні окупанти відсунули від влади нацистів і, хоча в тій частині, яку окупували західні держави, впровадили демократію, а пізніше повернули Німеччині державну незалежність.
Інакше склались події на сході Европи. Тут не могла перемогти демократія, бо її не було. Зіткнулися дві тоталітарні імперії, побудовані на ідеологіях расової та класової ненависти, з амбіціями завоювати цілий світ в ім'я цих ідеологій. Розуміється, ні Гітлер ні Сталін не провадили війни для того, щоб принести свободу завойованим чи відвойованим територіям, а для того, щоб, своєю чергою, їх поневолити. Все ж таки поневолення у повоєнній Европі не було однакове для народів, які попали в нову совєтську імперію. Найбільше волі відзискали так звані народні демократії, ставши знову державами з повною культурною, мовною та релігійною незалежністю та з широкою автономією в інших сферах деравного життя. В нову сталінську неволю попали совєтськi громадяни - "визволителi" Европи, - але і тут виявилася ґрадація поневолення. Найгiрше потерпiли малі нацiї, вигнані зi своїх земель. Звiльнившись вiд нiмецького завойовника, Росiя вiдзискала повну нацiональну незалежнiсть, хоча в усiх iнших вiдношенях росiяни залишилася невiльниками тоталiтарного режиму. Українцi уникнули долі татар чи чеченцiв, і українські землі були об'єднані в одну республіку, але ця "республіка" залишилася колонією тоталітарної російської імперії. Тому є безглуздим вдавати, що вiйна мала однаковi наслiдки для всіх націй Совєтського Союзу. Росiяни відзискали незалежність, українцям залишалися віртуальна суверенність. Українці могли вірити й надіятись, що захищають не лише своїх рідних, а й визволяють Україну, але жорстока обєктивна дійсність була інша: вони рятували й скріплювали совєтський режим, який ту Україну тримав у неволі.
Червона армія та совєтська партизанка не могли стати носіями свободи, бо вони були інструментами тоталітарного режиму, метою якого було відвоювати страчену територію і розширити кордони імперії. Для цього держава потребувала не "визволителів", а месників, "сповнених справедливою ненавистю", як говорив згаданий вище директор Харківського інституту. "Священна ненависть до ворога" стає лейтмотивом великої частини пропагандивної літератури центральної і республіканської періодики. Ол. Лалін пише для "Радянської освіти" статтю "Священна ненависть до ворога" (15 серпня 1941 р.). Під тим самим заголовком, тези ненависти були викладені в редакційній статті центральним органом НК Оборони СССР. Той хто ненавидить ворога, "буде битися безпощадно, нехтуючи смертю", "не здасться живим в руки ворога", "ніколи не відступить без наказу", "буде битися до кінця", "знищить їх без числа і без пощади". Пригадуючи старинний афоризм, що "труп ворога гарно пахне", газета кидає новий клич: "Ненавидіти - значить перемогти!" ("Красная звезда", 10 мая 1942 р.) А "Правда" закликала прямо: "Хай свята ненависть стане нашим головним, нашим одиноким почуттям". Для цієї ж газети "ненавість включує гарячу любов до своєї країни, тривогу за родину й дітей, і непохитне бажання до перемоги" (11 липня 1942 р.). Перемога через ненависть! А щоб збудити ненависть треба змішати ворога з болотом, називати його "псом", "гадом".
Цих "скажених псів" і "диких гадів" треба вбивати нещадно. "Мы поняли: немцы не люди", - пише Ілля Еренбурґ. "Если ты убил одного немца, убей другого - нет для нас ничего веселее немецких трупов. Не считай верст. Считай одно: убитых тобою немцев. Убей немца! - это просит старуха-мать. Убей немца! - это молит тебя дитя. Убей немца! - это кричит родная земля. Не промахнись. Не пропусти. Убей." ("Красная звезда", 24 липня 1942 р.). Під заголовком "Убей его!", до помсти за "дім", за "матір", за "батька", за "любу дівчину, зґвалтовану й забиту німцями", закликає Костянтин Сімонов:
"Так убей же хоть одного!
Так убей же его скорей,
Сколько раз увидишь его,
Столько раз его и убей!"
("Красная звезда", 18 липня 1942 р.)
Війна веде людей до вершин героїзму й посв'яти, і ці чесноти совєтських воїнів належно висвітлені в совєтській і постсовєтській літературі. Але війна також спричиняється до найгіршої сваволі й нелюдських злочинів, бо, як писав британський парламентарист: "Війна сама собою є скрайним злом. Її властивість - жорстокість і страждання. Всі знають, що відбуваються насильства й варварства. Влада підштовхує людей задовольняти усі звірячi пристрастi." Прикладів того, що сьогодні називаємо воєнними злочинами, в Другій світовій війні було багато. Але совєтська література висвітлювала лише злочини ворога, а свої - замовчувала. Проте таких також було багато. Жорстокістю, наприклад, відзначалася Корсунь-Шевченківська битва, одна з великих перемог Червоної Армії. Опинившись в оточенні, німці покинули тяжку зброю і одинцем чи малими групами продиралися крізь ворожі ряди. Червоноармійці зустріли їх "щільною стіною свинцю і сталі" і тисячами косили "п'яні ворожі орди". "Лише в селі Комарівка залишилося на снігу дві тисячі трупів. Козацькі частини врізались клином в лаву гітлерівців і вирубали їх шаблями." Так звітував з фронту воєнний кореспондент "Правди" (18 лютого 1942 р.).
Ґрафічніше описав закінчення тієї битви головнокомандуючий Другим Українським Фронтом Маршал Конєв. Після оточення німецької армії совєтськими військами була знищена її тяжка зброя та післані козаки, щоб прикінчити тих, хто лишився живим. "Ми дали волю козакам різати їх досхочу. Вони навіть відтинали руки тим, хто підносили їх на знак здачі!" Великомаштабні воєнні злочини не жахали маршала, який з гордістю розповідати про ці події юґославському гостеві. Жертвами кримінальних вчинків падали не лише омундировані противники, без захисту перед совєтським військом залишилося цивільне населення, особливо жінки. Напротязi лише одного тижня, від 24 квітня до 3 травня 1945 р., совєтські військовики зґвалтували в зруйнованому Берліні кілька десяток тисяч дівчат і жінок . Хтось скаже: німці були ворогами, вони поводилися так само з червоноармійцями і совєтським цивільним населенням. Це правда, але, якщо нацисти поповняли подібні, або й гірші злочини, то це не оправдує вчинки совєтських військ, а лише пiдтверджує однаковiсть двох тоталітарних систем.
Ще трудніше виправдати злочини совєтських збройних сил супроти своїх союзників. Поборюючи війська Вісі в Східній Европі, Червона Армія перейшла лише північно-східну частину Юґославії, але і там встигла заподіяти шкоди. До юґославського уряду прийшли скарги мирного населення на 121 випадок ґвалтування, з яких 111 закінчилися вбивством. Окрім того, було зареєстровано 1 204 випадки грабування з фізичним насильством. "Ідеальна і довго очікувана Червона Армія" деморалізувала югославське населення, яке порівнювало її з перебуваючою тоді в Юґославії бездоганною англійською військовою місією . Коли юґославські комуністи звернулися з протестом до совєтської влади, то зустрілися з обуренням і закидами невдячности. Під час другої зустрічі з Джіласом Сталін брутально накинувся на нього: як смів юґославський партизан ображати Червону Армію, яка так багато витерпіла і не шкодувала за нього пролити свою кров: "Джілас - письменник, чи не знає він людського страждання, людського серця? Чи він не розуміє солдата, який перейшов тисячі кілометрів, крізь кров, і вогонь, і смерть, і хоче забавитися з жінкою, або придбати якусь дурничку?" На багато трагічніше кінчалося "визволенням" тих країн, де совєтька армія перебувала довші роки. "Визволення Европи, яким ми так гордилися", писав відверто російський літератор Вячеслав Кондратьєв, - "вийшло не визволенням - сталінська рука простягнулася і над країнами так званої народної демократії" .
Жертвами такого "визволення" стали українці, які під час війни опинилися поза совєтською "вітчизною". В нещодавно опублікованій на Заході книжці про Україну автор цитує киянку, колишню "арбайтерін", якій наприкінці війни вдалося втекти з німецького концтабору та з кількома товаришками продиратися на схід. Ховаючись одного дня в стодолі, вони нараз почули російські матюки і зрозуміли, що "це йшли наші люди". Але радість скоро розвіялася бо "визволителі не були тими благородними героями, про яких говорять совєтські леґенди", пояснила киянка. "Прийшов командир і сказав - ти, ходи сюди! Я не знала, що він хотів. [...] Тоді він показав пальцем на ліжко." І совєтський командир спокійно зґвалтував "визволену" совєтську громадянку пiд долітаючі знадвору звуки розстрілів німецьких солдатів совєтськими переможцями .
Як нехтувала совєтська влада життям цивiльних громадян при вiдступi перед нiмцями, так само вона не рахувалася із загрозою для мирного населення при наступi. Совєтськi партизани спецiяльно знущалися над нiмецькими полоненими, щоб тим спровокувати німецьку пiмсту, яка б викликала до німців ненависть цивiльного населення. Пiсля повернення совєтської влади потекли новi потоки "визволених" громадян, лише за то, що вони пережили німецьку окупацію, були вивезені на примусові роботи до Німеччини або опинилися у німецькому полоні. Багато громадян за ті ж "провини" були розстріляні. Частину "визволеної" Західньої України, з Перемишлем і Холмом, Сталін передав Польщі, а польський уряд заслав її населення на "визволені" німецькі землі.
Під час Другої світової війни обставини склалися так, що українці служили в трьох ворожих таборах, і в усіх трьох були між ними патріоти, які щиро вірили, що посвячують своє життя Україні. Найменше українців було в німецьких військах, де окрім дивізії "Галичина" вони служили розпорошено по інших частинах. Правильно зауважили Чайковський і Шевченко: "Нацизм нікому не дав свободи, в тому числі і німцям, не міг він принести волю й Україні." Але автори замовчали (замість сказати) те саме і про українців у совєтських збройних силах: "Комунізм нікому не дав свободи, в тому числі і росіянам, не міг він принести волю й Україні." А це прекрасно розумів російський ветеран, якого перепитував вищезгаданий Кондратьєв: "Ми перемогли у війні. Але не визволили, ні себе, ні вас." Українці, які служили у військових формаціях тоталітарних держав не могли визволити Україну, бо ці держави змагалися не за волю України, а для її поневолення. Червона Армія звільнила Україну від Гітлера і передала її Сталіну, неначе один рабовласник відібрав рабів від другого, але волі їм не дав. Лише УПА могла була стати правдивим визволителем України, бо лише вона не воювала ні за Сталіна, ні за Гітлера, а виключно за незалежну українську державу. Та для того, щоб визволити Україну, УПА мусила б перемогти обидвох ворогів української державности, а на це в неї не вистачало сили.

Дiйснiсть за мітом:
в) сталінська перемога над українським народом

Під час кремлівського прийому 25 травня 1945 р. на честь командуючих військами Червоної Армії Сталін підняв тост за здоров'я російського народу, "найвидатнішу націю" і "керівну силу Радянського Союзу", народу з "ясним розумом, стійким характером і терпінням". Великий вождь визнав, що "у нашого уряду було не мало помилок" за які інший народ міг би скинути уряд і поставити інший. "Але російський народ не пішов на це, бо він вірив у правильність політики свого уряду". Це довір'я російського народу сталінському урядові "виявилось тією вирішальною силою, яка забезпечила історичну перемогу над ворогом". ("Літературна газета", 5 червня, 1945 р.).
Сталінський панеґірик можна розглядати як ще одне звеличення росіян та нагадування "вдячним" народам багатонаціональної "вітчизни" про їхню підлеглість "старшому братові". Уже після вигнання німців з України, історик М. Супруненко дякував дружній сім'ї совєтських народів "і насамперед старшому братові - російському народові" за те що "не залишили Україну в біді, визволили їі з тяжкої неволі" та обіцяв, що вільна совєтська Україна "виконає свій обовязок перед Батьківщиною" і "знищить рештки мерзенних зрадників - українсько-німецьких націоналістів". ("Київська правда", 21 січня 1945 р.) У тому самому дусі звернулася до "великого російського народу" VII сесія Верховної Ради Української ССР 30 червня: "До тебе, старший брате наш, великий російський народе, звертається з словами любові, відданості і щирої вдячості" український народ. "При підтримці російського народу і разом з ним, український народ переможно утвердив радянську владу, свою Українську Радянську Державу, знищив на своїй землі всіх і всяких гнобителів, вигнав усіх і всяких загарбників, розгромив орди німецького кайзера, розгромив банди підлих німецьких найманців - українських націоналістів." Важко уявити собі більш лицемірного й підлабузницького листа навіть від колоніяльного псевдо-парламенту. "Ці почуття", признаються депутати, "у нас виховав і виростив великий Сталін". ("Литературная газета", 4 липня 1945 р.)
Першість у перемозі віддавали "старшому братові" - російському народові і "великий вождь", і "молодші брати" Та насправді переможцем не був ні російський народ, ні навіть цілий совєтський народ. Мав рацію ветеран А. Мінкін: "Ми перемогли? Уважно обстежуючи довколишній часопростір, зрозуміємо: переміг Сталін. [...] 1945-го перемогли не ми. Не народ. Не країна. Переміг Сталін і сталінізм. Народ воював. А перемогу в нього вкрали." Справжнім переможцем був той, хто розпоряджався плодами перемоги, а не той, чиїми руками вони були здобуті. Звернім ще раз увагу на тост Сталіна на честь російського народу: диктатор хвалить росіян за їхню віру в партію і її вождя, за жертвенність і терпіння під час війни. Сталін цінив не прикмети критично думаючих громадян, а слухняних виконавців його волі. Ще більш відкрито висловився "головний інженер душ людських" в другому тості, менш відомому, але наскільки більш промовистому. 25 червня в Кремлі відбувся прийом на честь учасників паради Перемоги, на якім Сталін звернувся до присутніх з такими словами:
"Я б хотів випити за здоров'я людей, у яких чинів мало і звання незавидне. За людей, яких вважають "гвинтиками" великого державного механізму, але без яких ми - маршали і командуючі фронтами і арміями, говорячи грубо, і біса не варті. Який-небудь "гвинтик" розладнався - і кінець. Я піднімаю тост за людей простих, звичайних, скромних, за "гвинтиків", які тримають в стані активності наш великий державний механізм в усіх галузях науки, господарства, і військової справи. [...] Це - люди, які тримають нас, як основа тримає вершину. ("Київська правда", 26 червня 1945 р.).
"Ґвинтиками" були росіяни, "ґвинтиками" були українці та всі інші народи "великої вітчизни". Сталінській державі були потрібні не громадяни, а "ґвинтики". Ці ж "ґвинтики", навіть у переносному значенні, не могли, за своєю природою, бути переможцями, а лише знаряддям перемоги. Тому марні були сподівання українського народу на реальний статус переможця. Та про такі справи нiхто тодi не думав. "День 9-го травня у Києві наповнений був демонстрацією", - писав Павло Тичина в "Літературній газеті" (11 травня 1945 р.). "Військо, службовці, студенти і діти із квітами, що проходили повз трибуни, - яка це краса була! Яке піднесення всі ми відчували!" Відбулися концерти: симфонічної орхестри й капелі "Думка" перед театром Опери й балету, хоровий перед Філгармонією на Хрещатику, деінде літературно-музичний, на якому Володимир Сосюра читав "Радійте, настала жадана година" та "Цвіти Україно!"
Поняття народ-переможець має значення лише у переносному сенсі - народ, втілений у державі. України, як держави, у цій війні не було. Як правильно зауважив свого часу віце-прем'єр-міністер Іван Курас, "Україна, у складі СРСР не була правовим суб'єктом міжнародої політики, а лише її об'єктом". ("Урядовий кур'єр", 8 квітня 1995 р.). Об'єкти переможцями не бувають. Те, що Україна стала "ареною жорстокого кривавого протиборства", як твердив політолог, і "зазнала чи не найбільше втрат з усіх воюючих держав" - факти гідні уваги, але вони аж ніяк не міняють статусу недержавности України під час війни. Тому, всупереч популярного мітові, якого з політичних причин придержувався міністер, Україна стала основником ООН не за її внесок у "спільну перемогу", ані за "її роль у всенародному русі опору". Сталін хотів дістати як найбільше голосів в ООН, і тому ще в лютому 1944 р. він зажадав членство для всіх шістнадцятьох тоді республік. Цю вимогу пізніше Сталін зменшив до СССР і трьох республік (Білоруси, України, Литви), а врешті погодився на СССР, Білорусь і Україну. Рузвельт і Черчіль були проти присутности України, яку вважали частиною Росії (фасад псевдо-федеративної СССР погано заслоняв централізовану імперію), і погодилися на цей компроміс лише щоб задобрити Сталіна. Вчити сьогодні українських школярів, що "Україна, яка разом із Російською Федерацією та Білоруською РСР винесли на собі основний тягар боротьби проти нацистської агресії, здобула всесвітній авторитет й відомість" , - це брати бажане за дійсне.
На сході Европи Німеччину перемогла Червона Армія, в якій воювали мільйони українців, але Україна не була переможцем, як і не став ним український народ. Переможцем був режим, комуністична партія зі Сталіном на чолі. Це прекрасно схопив езопівською мовою М. Рильський у вірші "День перемоги":
"І от приходить він - безхмарен, безпечален,
Простер над Краєм Рад прозорі два крила, -
То перемоги день, що дав нам маршал Сталін,
І Сталіну гримить на всі світи хвала!"
Так як за царських часів, за подвиг кріпака нагороджували його власника, так і пiсля вiйни користь з перемоги дісталась не народові, який за неї пролив свою кров, а його злочинному панові. Святочний "день перемоги", як і сама перемога, належала вповності лише Сталінові, і лише Сталін міг дарувати це свято своїм совєтським "ґвинтикам".
Святкуючи сталiнську перемогу над ворогами совєтської тюрми народiв, Київ святкував, свiдомо чи несвiдомо, ще незавершену перемогу над одинокою силою, яка пiд час цiлої вiйни боролася за те щоб, згiдно з термiнологiєю Кураса, вивести Україну з позицiї об'єкта мiжнародних знущань на своє законне мiсце рiвноправного суб'єкта мiжнародних вiдносин. Вiйна Сталiна проти ОУН і УПА тривала ще декiлька рокiв i, як вiдомо, закiнчилася повною поразкою незалежницьких сил. Це і була остання перемога Другої свiтової вiйни на українських землях - перемога не України, а над Україною. Що в лiквiдацiї останнiх ознак української незалежности брали участь українцi, не мiняє справи: переможцями були не ці "ґвинтики", а їхній "майстер", який керував репресивною машиною. Плоди цiєї кривавої перемоги над українським народом добре вiдомi: мільйони жертв, переповнені ҐУЛАҐи, денаціоналізація і т. д.

Вкорінення й метаморфоза мітів

Культ "Великої Вітчизняної війни" за сталінських часів розвивався не довго. Хоч як це дивно і парадоксально, але Сталін сам волів, щоб Друга світова війна зійшла з авансцени публічного життя. Після 1945 року свято Перемоги було відзначене ще раз 1946 р., але вже 1947 р. воно перестало бути вихідним днем. У списку головних дат, які увійшли у підручник історії для середніх шкіл, виданий 1947 р., під 8 травня 1945 р. зазначено: "Безумовна капітуляція Німеччини", а дата 9 травня навіть не згадана . Невигідні свідки війни (воєннополонені, остарбайтери, "коляборанти" тощо) вже давно були вилучені з радянського суспільства й вивезені в глибину імперії, а 1947 р. столиця й важливіші міста були очищені від інвалідів, висланих у північні колонії. Мемуаристика про війну, в тому числі й спогади високих військових командирів, була чимраз більше цензурована, а насамкінець відсунена від друку.
Сталін хотів, щоб навіть політично невинні спогади не залишили в пам'яті громадян небажані уявлення. Але, як слушно завважила американська дослідниця російського культу Другої світової війни, "метою не було перетворити війну в 'не-подію', а вірніше сформувати таку колективну пам'ять, яка б відповідала потребам режиму. Велика Вітчизняна війна мала стати зворушливим, але безпечно далеким, нагадуванням про успіх соціялістичної системи і її Верховного Вождя." Сама війна мала відійти на задний плян, поки підросте новe покоління, яке про неї мало що знало, а старша ґенерація усуне з пам'яті погані спогади. Тоді вже про "Велику Вітчизняну війну" можна буде запускати нову колективну пам'ять, виготовлену за партійними вказiвками.
Відновлене зацікавлення воєнною добою прийшло після смерті Сталіна. На ХХ партійному з'їзді Хрущов засудив "культ особи" та скритикував злочинні помилки Сталіна у веденні війни. З'їзд довідався, що не Сталінові належала головна заслуга за перемогу над Німеччиною, а партії, урядові, Червоній Армії і, врешті, совєтському народові. Звільнивши "Велику Вітчизняну війну" від дискредитованого "великого вождя і полководця", партійна верхівка переписала її на рахунок партії й народу. "День Перемоги" залишався робочим днем, але його почали відзначати урочистими сходинами у школах та на місцях праці. Зародженню культу "Великої Вітчизняної війни" сприяла поява нової мемуаристики й художньої літератури, зосередженої на совєтському населенні як носієві головного тягаря війни і остаточному переможцеві над ворогом. Появилися також нові історичні праці, хоча менше цікаві, бо більше обкуті цензурою. З таборів поверталися учасники війни й жертви Сталінських репресій, але їхніх свідчень про воєнні злочини режиму влада не допускала. Відновилася деяка увага й пошана до ветеранів. Їх почали нагороджувати медалями (1961 р. "За оборону Києва") і запрошувати до шкіл оповідати учням про воєнні події. Ставили пам'ятники воїнам-захисникам. Виринали умови для відновлення міту, формованого в нових обставинах і такого, що вiдповідає новим завданням.
Повний розквіт культу "Великої Вітчизняної війни" припадає на так звані застійні роки, коли державою керував Брежнєв. Режим заохочував ветеранів писати нові спогади, в яких вони представляли героїзм совєтських воїнів і партизанів. "В єзуїтський спосіб", - писав совєтський літературознавець, "Брежнев і його апаратчики старалися використати щирі людські спогади про війну для того, щоб підперти захитану сталінську ідеологію. Воскресили День перемоги як національне свято і 1965 р. святкували його з великою помпою" . Того ж таки року була викарбована спеціяльна медаля для учасників війни, а Москва, Київ, Берестя та інші міста удостоїлися Золотої Зірки й були проголошені містами-героями. Одним з виявів нового культу нового ґенсека було присвоєння 1973 р. звання міста-героя містові Новоросійське лише тому, що під час війни молодий Брежнєв сповняв там службу політрука. Свою непомітну воєнну кар'єру він пізніше "описав" у прикрашених спогадах "Мала земля". За три роки (1967-1969) Київ видав три томну збірку "Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу". Правдивим та видуманим героям війни та захисникам батьківщини по цілій імперії ставили пам'ятники та будували музеї. Невдовзі, під державною охороною України було більше пам'яток, присвячених цій трагічній війні (понад 40 000), ніж усіх уцілілих пам'яток довговікової української історії! З'явилися гігантські непривітні споруди, присвячені Матері-Росії та Матері-Вітчизні, від яких не випромінюэвало ані материнської теплоти, ані жіночої ніжности. Одну таку споруду Брежнєв відкрив у столиці України, і ця фігура до сьогодні знущається над ніжним профілем Київських гір.
Упродовж десятиліть українські діти вивчали історію Другої світової війни в дусі совєтського патріотизму й лояльності супроти московської імперії, а потужними стимулами служили культ "Великої Вітчизняної війни" і свято "Дня перемоги". Зі середини 1960-х років історія Української РСР була трактована як "невід'ємна складова" історії СССР, яка, по суті, нічим не різнилася від історії Росії. Тогочасний підручник з методики викладання історії звертає особливу увагу на вивчення історії України радянського періоду, з якої учні повинні зрозуміти, що "в боях з фашистськими загарбниками в період Великої Вітчизняної війни, [...] міцніли і гартувались братерська дружба й нерозривний союз українського народу з російським" . В результаті вивчення історії, "учні підводяться до важливого висновку про те, що тільки під керівництвом Комуністичної партії Радянська Україна - складова і невід'ємна частина СССР - вперше в історії здобула свій суверенітет, возз'єднала всі свої землі, і вийшла на міжнародну арену як рівноправний член Організації Об'єднаних Націй." Канцелярійна мова приховує факт, що не учні "підводилися" до висновку, а вчителі і підручники вщеплювали їм бажаний висновок: про вічне керівництво Комуністичної партії і вічну єдність України з Росією. Решта заяви - мішанина брехні з пів-правдами - залишалася без практичного значення, і для України, так і для збаламучених учнів. Важливе інше. Методист наполягає на так званій "закономірності історичного розвитку українського народу", а це ще один міт, про історичний процес "троїстої Руси". У ньому сполучені три моменти: 1) спільне походження російського, українського і білоруського народів від єдиного кореня "давньоруської" народности, 2) вікова дружба і спільна боротьба цих трьох народів проти іноземних загарбників, 3) остаточне їх возз'єднання під еґідою СССР згідно з ленінською тезою, що вільна Україна можлива лише за спільної дії російських і українських пролетарів. Учні вивчають історію України, а фактично уривки з історії України в загальній історії Росії й Совєтського Союзу, для того, щоб формувати "стійкі комуністичні переконання" і "любов до Вітчизни" - дві запоруки існування совєтської держави. В такий спосіб, совєтське суспільство, а з ним Україна, були взяті в кліщі міту "Великої Вітчизняної війни": з одного боку ветеранами і державними святами, а з другого - школярами й виховною мітотворчою літературою.
З новим національним буттям українського народу не можуть дотепер погодитися ні в Росії, ні в Україні останні представники старого режиму. Від них так і повіває застійним духом ностальгії за сталінсько-брежнівськими часами, за єдиною армією, за спільним святом "Перемоги". "До 1991 року," - згадують захисники імперії, "народи Совєтського Союзу, жиючи в різних республіках, відзначували день Перемоги разом, однією родиною. То був для них священний день[...]. На жаль, після 1991 р. ситуація змінилася. Розпад СССР, крах повоєнного строю світу вплинули на відношення до Дня Перемоги і, навіть, до самої Перемоги." За ностальґією криється політична програма: прикріпити українців до росіян, втримати ворожнечу українців, які були в лавах совєтських збройних сил супроти тих, які боролися проти совєтського окупанта. Редколегія російського збірника присвяченого "Великій Вітизняній війні", в якій фігурує І. О. Ґерасімов, голова ради ветеранських організацій України, заявляє: "У війні [...] відкрилась велич душі совєтського народу, його героїзм, здатність до самозбереження і готовність до самопожертви в ім'я рятування Батьківщини." Тут уже зображений не плюралізм совєтського суспільства, а його одність - дин "совєтський народ", одна совєтська "Батьківщина".
Ворогами цієї російсько-української одности, були і залишилися ОУН і УПА - "запроданці і зрадники" спільної "вітчизни" для редакції збірника, а в розумінні українських патріотів - борці за незалежну Україну. Для примирення з ветеранами ОУН Ґерасімов вимагає від них моральної капітуляції: "Примирення можливе лише за однією умовою - якщо протилежна сторона (вояки ОУН-УПА) визнає свою діяльність під час Великої Вітчизняної війни злочинною і вибачаться перед народом України за вчинене." Для ворогів української незалежности, міт "Великої Вітчизняної війни" став тим засобом, яким вони прагнуть зберегти пам'ять про спільну минувшину.
Складнішу еволюцію щодо Другої світової війни переходив політичний естаблішмент незалежної України. Комуністичні кола використовували духовну інерцію старої бюрократії для збереження традиційних совєтських державних свят. В липні 1994 р. Леонід Кучма післав жителям Івано-Франківська вітальну телеграму з нагоди "великого свята - 50-ї річниці визволення" міста. Звертає на себе увагу такий пасаж в телеграмі: "У цей день було зроблено ще один крок на шляху до остаточного визволення України від окупантів." Як мали сприймати це галичани, як поганий жарт чи як глузування? Не міг нововибраний президент не знати, яке визволення приніс комуністичний режим Західній Україні, прилучивши її до сталінської тюрми народів. Він мусив чути про масові репресії, про безпощадну боротьбу з населенням за його підтримку українського підпілля, про нищення української греко-католицької церкви, про закріпачення українського селянства в колгоспах, про ізоляцію від Европи і втягнення в Евразію, і т. д.
В жовтні того ж року, Інститут Історії України при Національній Академії Наук зорганізував міжнародну дводенну конференцію про Україну в Другій світовій війні. Науковий з'їзд показав глибокі розбіжності між науковцями в аналізі подій та в розумінні їх значення для України . В жовтні 1993 р. Верховна Рада вирішила видати відзнаку для ветеранів війни з українським написом "50 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр." Але вже 14 грудня 1994 р. це рішення було замінене іншим, бо новий президент підтримав пропозиції ветеранських організацій і підписав рішення Ради президентів СНД про спільну медаль з російським написом "50 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.". Медалі для українських ветеранів "вітчизняної війни" мали бути виготовлені у "вітчизняному центрі" - Москві. Росія збиралася продати їх Україні за 18 мільярдів рублів (на той час - близько 4 мільйонів долярів). Списки українських ветеранів мала перевіряти Москва. В березні 1995 р. Президент Кучма підписав "Програму" святкування, в якій передбачено "участь делеґації ветеранів та представників Збройних Сил України у військовому параді в Москві".
Офіційні державні святкування 50-річчя "визволення" й "перемоги" викликали немалу критику в українському суспільстві. Виготовлені в Росії і закуплені Україною медалі з російським написом притягали ветеранів України до ветеранів Росії, але одночасно відштовхували їх від українських ветеранів (УПА та Дивізії "Галичина"). Тоді, коли на Заході президенти Франції й Америки могли брати участь в німецьких пам'яткових урочистостях і віддати належну пошану загиблим німецьким воїнам, Президент незалежної України не спромігся на визнання ветеранів УПА. Незалежна Україна не визнавала за своїх ветеранів тих, які були фактично одинокими, що не воювали ні за Сталіна, ні за Гітлера, а лише за незалежну Україну! Тому-то, в січні 1995 р. Українська Всесвітня Координаційна Рада приняла звернення з приводу 50-річчя Другої світової війни, засуджуючи стереотипи про совєтське "отечество", "велику вітчизняну війну" та УПА і закликала українську владу не "нехтувати правдою історії". Наступного місяця, група письменників, ветеранів війни, висловила своє обурення з приводу "ганебного рішення" українського уряду штампувати медалі російською мовою, в Росії. А 15 березня, Союз офіцерів України звернувся до українських ветеранів із осудом рішення витрати 18 мільярдів рублів на купівлю російських медалей, закликаючи ветеранів відмовитись від "російських ювілейних відзнак, замазаних кров'ю свободолюбивих народів: у Тбілісі, Ферґані, Вільнюсі, Придністров'ї, Чеченії". Хоча реакція проти святкування 50-річчя "перемоги" виринула швидше і набрала більшого розмаху, аніж попередня реакція проти 50-річчя "визволення", все ж таки вона була надто слабкою й виявилась надто пізно, щоб мати великий вплив на населення, дезорієнтоване протягом багатьох десятиліть росієцентристською комуністичною пропаґандою. Багато демократів боялися публічно відстоювати історичну правду, щоб, мовляв, не загострювати ситуації і не викликати в суспільстві розбрат. Таке замовчування правди задля спокійного співжиття зі старими оборонцями анти-українських мітів не що інше, як шантаж на користь старого режиму.
Сьогоднішні учні та студенти уже в більшості зростали в незалежній українській державі. Історія України, яку вони вивчають, повніша, об'єктивніша і менше сполітизована ніж та, якою "годували" їхніх батьків. На відміну від совєтських часів, коли учні користувалися одним обов'язковим підручником, і вчителі дотримувалися одної інтерпретації історичних подій, тепер підручників є декілька, і молодь має можливість формувати свої власні погляди. В усіх нових підручниках Друга світова війна збагачена новим матеріялом, інформаціями про ОУН, УПА, про депортації не лише німцями, але й совєтською владою, про втрати цивільного й військового населення України тощо. Складнішою проблемою є впровадження нового аналітичного й концепційного апарату та вироблення нових серйозних інтерпретацій. Більшість авторів шкільних підручників і далі послуговуються такими поняттями як "визволення", "перемога" та "велика вітчизняна війна", хоча ці поняття аж ніяк не підходять до фактологічного матеріялу, наведеного самими авторами в їхніх книжках. Таке роздвоєння бачимо в розділах, написаних М. В. Ковалем у підручнику для 10 -го класу: з одного боку, автор обширно описує злочинні вчинки Сталіна, комуністичної верхівки і совєтської влади, але, з другого боку, він далі тримається старих мітів. Не ясно, як і чому війна була "названа Великою Вітчизняною", як виникло гасло "Усе для фронту, все для перемоги!", що ніби саме "народилося в перші дні війни". Всупереч протилежним прикладам, які він сам наводить, автор твердить: "Вибух патріотичних почуттів багатьох людей, занепокоєних долею Вітчизни і своєю, був таким сильним, що навіть відійшли на другий план тяжкі травми, завдані населенню сталінським режимом з його масовим фізичним та моральним терором. Повсюдно розгорнулися патріотичні рухи і кампанії [...]" . Так як давніше партія позбулася Сталіна, так тепер Коваль усунув партію, примовчуючи, що фактично все, що він описав, діялося з її ініціятиви і під її контролею і тиском.
Українізація совєтських мітів про Другу світову війну знайшла чітке виявлення в "Історії України" А. Чайковського та В. Шевченка. Автори пишуть: "22 червня 1941 р. нападом нацистської Німеччини на СССР розпочався новий етап Другої світової війни. Народ назвав її Великою Вітчизняною війною, бо в ній боронив свою Вітчизну - Україну" . Тут вповні українізовано совєтську "вітчизну" та війну за неї, а "вітчизняною війною" мав назвати її не хто інший, як український народ. Це все - вироблення мітів для колективної пам'яті української молоді. Не менш міичним є згадки авторів про "високу оцінку міжнародною громадськістю внеску українського народу в перемогу над нацизмом" та про "повернення України як суб'єкта міжнародного права на арену мідержавних відносин" (с. 227). Хтось може похвалити авторів за творення українофільських мітів. Але навіщо взагалі творити міти для школярів, коли правдива історія більш повчальна, як міти.
Европейські країни давно покінчили з пережитками Другої світової війни і знайшли злагоду як у середині своїх власних держав, так і зі своїми колишніми ворогами. Лише в Україні ця ворожнеча триває, на глум молодій державі. Оливи до вогню доливають ті, що пишуть президентські промови в дусі старої совєтчини. Ось приклад підходу, який представив Президент Кучма з нагоди 55-ї річниці "визволення України від гітлерівських окупантів": "Волею історії ті, хто був колись в одних окопах, нині опинився по різних боках кордонів. Але вони ніколи не будуть по різних боках барикад. [...] Головне має залишатися незмінним і несхитним: воля України виросла з дружби, бойового братерства народів, а її державність - з Великої Перемоги 1945-го.". Яким чином могла незалежна українська держава вирости якраз з перемоги колоніяльної совєтської імперії над українським народом, президент не пояснює. Дивно також, що президент переживає, щоб кордон між Україною і Росією не перемінився в барикади, але не журиться тим, що його власну державу ще далі перетинають барикади, ще 55 років тому накині ворогом української державності.

Висновки: не Свято Перемоги, а День Пам'яті!

Вихідною точкою української історії повинна бути Україна. За совєтських часів українські історики не могли застосовувати цей очевидний принцип хоч він не був їм чужим. Як писав керівник Інституту Історії АН УРСР, історія України - "це не просто історія воєнних дій і всього того, що їх супроводжувало, а передусім історія народу" . Якщо дотримуватися цього підходу у вивченні України у Другій світовій війні, то стає ясно, чим була для України сталінська колоніяльна імперія, і яке могло бути відношення українського народу до цієї "вітчизни".
Ключові поняття міту - "велика вітчизняна війна", "визволення", "перемога" - не виринули з нутра українського народу, а були накинені партією. Вони відповідали не інтересам українського народу, а інтересам сталінської імперії, яка над тим народом знущалася, як в національному так і в соціяльному сенсі. Міт "Великої Вітчизняної війни" був побудований на викривлених історичних фактах та вигадках і мав політичне цілеспрямування. Імперіялістичний за своєю природою, цей міт поборював відцентрові тенденції неросійських народів. Таким він і залишився до сьогодні. Його використовують прихильники відновлення колишнього союзу в будь-якій формі.
Втілення міту в державному святі "Дня Перемоги" є шкідливим для молодої української демократичної держави. По-перше, він підриває підмурок української незалежності, тягнучи своїх прихильників назад до "спільного вітчизни". По-друге, він виховує молодь на фальшивих історичних ідеалах. По-третє, він ділить українське населення на два ворожі табори, і є сьогодні одною з головних перепон до національної згоди. Це є міт, який компромітує Україну перед світом: лише в Україні держава звеличає тих, які воювали за чужу імперію, яка десятиліттями винищувала мирне населення, і трактує як паріїв, вояків за незалежність країни від усіх колоніяльних зазіхань. Цей міт допоміг людям, вихованим на старих засадах совєтської імперії втриматися при проводі ветеранських організацій та продовжувати совєтофільську діяльність. На ганьбу України перед світом, ці люди не дозволяють прийти до згоди і вояцького братерства колишнім воїнам Другої світової війни, яких доля змусила служити в ріжних формаціях.
Часто чуємо, мовляв, "День перемоги" потрібний ветеранам. Це лише півправди. Ветеранам потрібно багато чого, але найменше мілітаристичних парадів та тих речей, які пропонує нинішній "День перемоги". В усьому світі ветерани хочуть зустрітися з побратимами, поговорити про спільні пережиття в тяжких воєнних роках. Їм потрібне визнання й признання, а для цього найкраще надається "День пам'яті", під час якого віддається пошана усім ветеранам усіх війн. Такий день братерства й злагоди, який уже давно практикується в усіх цивілізованих країнах, мав би багато переваг над сучасним "Днем перемоги". Він припинив би громадську ворожнечу, з'єднав би українське суспільство в правдивій пошані до всіх ветеранів, і, врешті, став би гідним прикладом для молодих поколінь незалежної української держави.

Стаття появилася в таких публікаціях: Сучасність (Київ). Червень, 2000. С. 63-88; Политическая наука: предмет и методологические основания. Сборник материалов международной научной конференции г. Харьков. Май, 2001 г. Харків, "Регионинформ", 2001. С. 206-251.

.

.До змісту книги "ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?"