Роман СЕРБИН

ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?

"50-РІЧЧЯ" - АЛЕ НЕ ВИЗВОЛЕННЯ!

З великим здивуванням прочитав я в "Українсько-Канадськім Віснику", що в Україні буде видана пам'ятна відзнака з написом "50 років визволення України". Адже знаємо, що ще донедавна в Україні панував тоталітарний комуністичний режим, і всім відомо, що так званий Совєтський Союз був, властиво останньою великою імперією. А якщо була імперія, то був материк і були колонії, і однією з таких колоній була Україна. Яке ж це могло бути "визволення" України в 1944 році, коли вона залишилася колонією жорстокої комуністичної імперії докінця 1980 років?
А може, в діяспорі по-іншому розуміють слово "визволення"? Загляньмо в багатотомний "Словник української мови", виданий у Києві, 1971 р. В ньому (т. 1, стор. 397) термін "визволяти" пояснюється так: "1) звільняти кого-небудь з неволі; 2) робити вільним". З цього виходить, що ключове поняття в іменнику "визволення", в дієслові "визволяти" є не що інше як "воля".
Чи принесла волю Европі Друга світова війна? Принесла, - але не всій!
Пригадаймо, чим була та війна і чим вона закінчилася. В Західній Европі відбулася боротьба між демократією та тоталітаризмом і аліянти, вигнавши німецьких окупантів, справді принесли західним країнам свободу. На сході Европи ситуація склалася по-іншому. Тут мало місце зіткнення двох тоталітарних імперій, які спочатку поділили між собою Східну Европу, а опісля прийшли до неминучого конфлікту. Чи жорстока війна між цими імперіями та перемога однієї з тоталітарних систем над другою могли принести кому-небудь визволення? Очевидно, що ні, бо нацизм та комунізм боролися між собою не задля того, щоб принести волю відвойованим територіям, а щоб у свою чергу їх поневолити.
Як Гітлер і Сталін розуміли "визволення" України, українці побачили ще з самого початку війни. В 1939 р. Західну Україну вперше "визволив" Совєтський Союз, який до того часу уже мав досвід у "вилелюбному" пануванні над українським народом в Східній Україні. Згадаймо хоча б "визволення" від харчів мільйонів українського населення голодоморами двадцятих і тридцятих років, "визволення" українських мас від її інтеліґенції поголовним знищенням цієї ж інтеліґенції, "визволення" української нації від її рідної мови й культури русифікаторською політикою тридцятих років, і т. д., і т. д. Цю форму "визволення" Совєтський Союз приніс у Західну Україну в 1939 і здійснював її до 1941 р., коли на Сталінську імперію напала гітлерівська імперія. Своє "визволення" Гітлер робив за допомогою спалювання сіл, масових розстрілів і вивезення сотень тисяч української молоді на роботи до Німеччини. Завдяки обидвом "визволителям" уже з початку війни з невинного українського населення виросли гори трупів.
1944 року совєтські війська відвоювали Україну від німців. Почалося нове, довголітнє "визволення". Про те, як це відбувалося в Західній Україні, розказав у квітневому числі "Українсько-Канадського Вісника" Голова Секретаріяту Товариства "Україна" Станіслав Лазебник. Ось його слова: "... на початку квітня 1944 року почалося масове виселення людей із Західньої України. [...] Всього в повоєнні роки лише з семи західних областей було депртовано в східні райони СРСР понад 1 млн.100 тисяч чоловік - кожен 7-10 житель. [...] Протягом усього радянського періоду українці становили відносну, а в періоди колективізації і післявоєнний час, абсолютну більшість в'язнів ГУТАБу та засланців".
До зізнань Лазебника траба ще додати примусову репатріяцію української молоді, вивезеної під час війни на роботи в Німеччину, голод 1946-1947 рр., нищення Української католицької церкви, політичні репресії проти української інтеліґенції, - і тоді будемо мати точніше уявлення про "визволення", яке в 1944 році приніс комуністичний режим Україні. І таке визволення готується святкувати Україна, на четвертому році її офіційної "незалежности" й "демократії"!?!
Чи ж провідники сьогоднішньої України не розуміють, що "визволення" це не заміна однієї неволі другою, а звільнення від будь-якої неволі? Яку ж волю здобула Україна 1944 р.? Жодної! Україна лише замінила нацистську неволю комуністичною: з колонії гітлерівської Німеччини Україна перетворилася на колонію сталінської Росії. Знищення Третього райху і тріюмф Совітської імперії відбувалися одночасно і нерозривно, і тому не можна сьогодні відзначати першу подію, забуваючи про другу.
Впродовж 1994-95 рр. припадають 50-ті роковини різних битв та кінцевої перемоги аліянтських (союзних) військ над військами країн Осі та Японії. Нації, які боролися проти німецько-фашистських окупантів, відзначатимуть ці події та святкуватимуть остаточну перемогу над гітлерівською Німеччиною. Такі відзначення і святкування вже заплановані і відбудуться в Україні. Тому важливо, щоб вони відображали історичну правду і стали корисними для виховання молодих поколінь.
А історична правда не завжди приємна. Вона охоплює і сумні, і трагічні моменти. Трагічним, але незапереченим фактом є те, що під час другої світової війни Україна не мала своєї незалежної держави і її сини мусили воювати по різних фронтах, часто одні проти других. Українські воїни несли військову службу чесно й хоробро в рядах Червоної Армії, української дивізії "Галичина", в загонах УПА та інших повстанських загонах. Але жодна з цих збройних сил України не визволили, навіть якщо їхні воїни свято вірили, що борються за свій нарід і в цій боротьбі віддають за нього своє життя. Уся воєнна та післявоєнна історія українського народу переплетена золотими нитками героїзму і трагедії, і цих фактів ми не сміємо забувати сьогодні.
Щоб чесно відзначити ці підії, ми повинні: 1) належно вшанувати пам'ять невинних жертв з поміж цивільного населення, в першу чергу, дітей та жінок; 2) віддати честь українським воякам, які по різних фронтах виконували свій військовий обов'язок: тим, що полягли в боях, і тим, що залишилися ветеранами війни: 3) відзначити перемогу над гітлерівською Німеччиною, святкувати знищення однієї з тоталітарних імпереій та тішитися визволенням західної частини Европи від тоталітарного режиму.
Але не можемо, не сміємо святкувати фальшиво формульованого і пропагандивно наголошеного "визволення" України, бо такого визволення не було.
Є негідним і недопустимим спотворювати історичну правду й далі калічити колективну пам'ять українського народу, говорячи про визволення України в 1944 р. Того року Україна не була визволена, а лише наново поневолена жорстоким тоталітарним режимом сталінського покрою, який далі фізично винищував український нарід та денаціоналізував його мову й культуру. Від демократичного уряду незалежної держави мусимо домагатися правди; і ця правда мусить бути зображена під час офіційних святкувань і на пропам'ятних відзнаках.
На неправді не можна виховувати молодь - не принесе вона слави й старшим поколінням. Щоб жертв ще майже п'ятдесятирічної післявоєнної неволі, кості яких розкидані по цілому просторі колишньої радянської імперії, не судили нас за знущання з їхньої пам'яті!

* * *

P.S.: Після приїзду в Україну прочитав в "Укрядовім кур'єрі" (30 липня 1994 р.) ось що:

"Жителям міста Івано-Франківська, ветеранам-визволителям.
Сердечно вітаю вас з великим святом - 50-ми роковинами визвлолення міста Івано-Франківська від німецько-фашистських загарбників.
У цей день було зроблено ще один нелегкий крок на шляху до остаточного визволення України від окупантів. І ми схиляємо голови перед тими, хто захищав і визволяв місто, хто поклав своє життя в ім'я світлої перемоги. Низький їм уклін і наша вічна пам'ять.
Бажаю іванофранківцям витримки, сил та наснаги у будівництві суверенної демократичної держави - України, миру і злагоди, щастя та процвітання.
Президент України Л. КУЧМА"

Правильно сказано, що схиляємо голови перед полеглими і перед ветеранами. Але фальшивим є твердження, що після вигнання німецьких окупантів прийшло остаточне визволення України. Яке остаточне визволення міг принести комуністичний тоталітаризм? А коли це фальш, то як можна на фальші будувати суверенну демократичну державу? Над цим питанням мусить замислитися призедент, уряд, інтеліґенція і весь український народ.

Стаття була надрукована в таких газетах: Гомін України (Торонто). 29 червня 1994 р.; Українське слово (Париж). 17 липня 1994 р.; Українсько-Канадський вісник (Торонто). № 47. серпень 1994 р.; Молодь України (Київ). 30 вересня 1994 р.

.До змісту книги "ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?"