Роман СЕРБИН

ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?

Орел, Тризубець, Серп і Молот...
І кожне виступає як своє.
Павло Тичина

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ:
Що одідичує молодь України?

Для відзначення сьомої річниці незалежности Україна видала плакати, на яких були зображені діти, роджені вже у незалежній українській державі. Вони символізували завершення першого етапу у житті не лише нового покоління, але й їхньої нової країни. Діти доростали до свідомого віку, починали самостійно думати, бути відповідальними за свої вчинки. Україна впевнялася в своїй життєздатності як незалежна держава. Від того часу минає ще чотири роки: розвиваються діти, привикає до самостійного життя їхня батьківшина. Вперше від довгих віків юнаки й юначки мають можливість свобідно вивчати й засвоювати поколіннями нагромаджену національну спадщину. Постає питання, чи всі компоненти духовних вартостей, які українська молодь сьогодні одідичує однаково надаються для вироблення добрих громадян, для відбудови української нації та консолідації української незалежної, демократичної держави?
Українська духовна спадщина багата, багатогранна, але й глибоко суперечлива. Контроверсійність різних аспектів цієї спадщини викликала широку й невпинну дискусію, в якій українська діяспора бере активну участь. На деякі теми доводилось виступати й мені. За минулі десять років я написав низку статтей, які друкувались у газетах та журналах в Україні й діяспорі. Підібрану збірку з цих статей пропоную читачеві для продовження не закінченої дискусії. Обговорені тут теми можна поділити на три групи: а) уявлення українського суспільства про своє місце у Другій світовій війні і використання міту "Великої Вітчизняної війни" в совєтській та пост-совєтській державних ідеологіях; б) використання українських традицій для скріплення української нації та будування її незалежної й демократичної держави; в) українська мова, як ключовий показник етнічної самоідентифікації та національної свідомості: її минуле, сучасний стан та майбутнє. Усі ці елементи української спадщини між собою тісно пов'язані.
Вивчаючи значення для України Другої світової війни та поведінку комуністичної влади під час німецько-совєтського конфлікту, я прийшов до висновку, що кремлівський режим виробив надзвичайно могутній воєнний міт "Великої Вітчизняної війни". Цим мітом йому вдалося втримати вірність совєтських громадян і перетворити захитану багатонаціональну імперію у світову потугу. Його ефективність полягала у використанні лицарських образів: а) "вітчизняність" війни, б) визволення країни, в) перемога над ворогом. Можна було б і не дивуватися, що ці поняття перебрала незалежна українська держава, якщо не звертати уваги на факт, що виповнений ними міт є суто централістичний й противний незалежницьким ідеям, на яких постала українська держава. Аналізі міту "Великої вітчизняної війни" присвячені перші три статті в моїй збірці.
З приводу Другої світової війни та деяких інших ключових подій багатовікової історії України сьогодні відбуваються завзяті ідеологічні змагання. Ідеться про встановлення історичної істини та формування колективної пам'яті українського народу. Вододіл проходить між захисниками двох світоглядів, які умовно назвемо "українофільським" та "совєтофільським". Перший сягає своїм корінням до українофілів ХІХ ст. Він розвивався на Великій Україні до двадцятих років, а в Західній Україні - до Другої світової війни. Заборонений комуністичним режимом в Україні, він зберігся по сьогоднішній день в діяспорі, а після краху Компартії і розпаду авторитарної імперії відродився і в Україні. Совєтофільська традиція коротша, але вона сильно вкорінена сімдесятирічною монополією совєтської держави в науці й пропаганді. Совєтофільська традиція засуджує деякі злочини й "помилки" комуністичного режиму, але вважає створений ним Совєтський Союз назагал позитивним явищем, з яким вона зв'язує врятування української людности та, врешті, створення української державности. У противагу, українофільська традиція засуджує СССР за знищення Української Народної Республіки, винищення українського народу трьома заподіяними ним голодами та русифікаторську політику, яка допровадила українську мову до сьогоднішнього жалюгідного стану. Питання конфлікту традицій займає другу частину цієї збірки.
Останні три статті присвячені мовному питанню. Для української діяспори мова завжди була пріоритетною справою. Наголошуючи на збереженні української мови, діяспора тим самим реагувала на русифікаторську політику комуністичного режиму в Україні. Мову діяспора зберігала згідно з так званим "скрипниківським" правописом, виробленим у двадцятих роках представниками Східної й Західної України. Діяспору непокоїла русифікаторська політика комуністичної Москви, яка замінила "тверду" тактику царських указів (заборона "неіснуючої" мови) м'якшою політикою формального визнання української мови, але поступового її спотворення й обмеження її вживання. З відновленням української еміґрації на Захід прийшла небезпека поширення такої "шовкової русифікації" і на діяспору. Тому з таким запалом віднеслася діяспора до питання реформи зрусифікованого за сталінських часів українського правопису.
Україна не могла проіснувати десять років без еволюції в усіх цих сферах, що й віддзеркалювала українська масмедія. Коли в середині дев'ятдесятих років газети неохоче відкривали свої сторінки для статей, що не відповідали домінуючим совєтофільським позиціям, відкидали їх або немилосердно цензурували, то сьогодні вони вже друкують такі матеріяли, появу яких ще тому два-три роки було трудно собі уявити. Це відноситься й до моїх статей, які я писав не лише для діяспори, але й для України. В діяспорі їх приймали без застереження, в Україні було дві труднощі. Деякі редакції не погоджувалися з моїм старанням писати згідно з правописом двадцятих років, а інші не хотіли чи не могли друкувати мої статті через їхній зміст: або з ним були не згідні, або згідні, але висловлені там думки уважали ще "не на часі". Тому статті, які появлялися в різних часописах, були редаговані по-різному. Одні зміну вносила редакціях, інші - я робив їх сам. За форму статей в цьому збірнику відповідю лише я.

Друзям, які спричинилися до видання цієї збірки складаю щиру подяку, а особливо Ярославові Харчуну, Христині Сохоцькій та Надії Кучмій.

До змісту книги "ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?"