Іван Карпенко-Карий Сава Чалий Трагедія в 5 діях і 7 картинах КАРТИНА З Палац.

ЯВА І
Жезніцький і Яворський.

Жезніцький. Ну, як же пан живе в малжонстві*? Шлюб є присмака, кажуть, до життя!
Яворський. Не вір, мій пане! Шлюб є така присмака, після котрої потеряєш смак до самого життя!
Жезніцький. О, коли б панові досталася Кася в жони, то, певно, він не те б сказав?
Яворський. Нехай боронить бог! Від старої Качин-ської - я тікаю в двір, а молода - сама б сюди тікала, бо тут кавалерів, як горобців у старій стрісі.
Жезніцький. То пан кобіт** зна дуже добре.
Яворський. О пане! Надивився при дворах, бо я тут з молодощів.
Жезніцький. То нащо ж пан женився?
Яворський. А, пане, я женився з рощотом: пані Качинська - кобіта літня, її кавалери вже обминають, як хлоп порожню корчму, то я собі маю святий спокій, бо моя пані упада тільки за мною.
Жезніцький. Але та нудно!
Яворський. Зате безпечно.
Жезніцький. То в кавалерськім стані, як я бачу, найбезпечніше.
Яворський. Так... Кобіти люблять всі мужчин тілько у кавалерськім стані, бо для кобіти кожний кавалер є, пане, сирота, котрого треба жаліть і ласкаво йому у вічі заглядать.
Жезніцький. А після шлюбу що?
Яворський. Кобіти знов шукають сироту.
Жезніцький. Ха-ха-ха! То краще я зостанусь сиротою.
Яворський. А хіба пан шлюб хотів узяти?
Жезніцький. Хотів було...
Яворський. А з ким, цікаво?
Жезніцький. З прекрасною Зосею із Очеретного, ко-ли пан зна, та, на моє щастя, гайдамака Чалий її вкрав.
Яворський. То щастя панське вже минуло, бо Чалий Зосю ту назад вернув додому.
Жезніцький. Невже?!
Яворський. То пан не зна? Вона тепера тут, у зам-ку,- приїхала сьогодня, гостює у своїх і всім розказує немале диво; коли почує пан, то, певен я,- чуприна стане догори!
Жезніцький. Що, що таке? Пан наважився лякать мене!..
Яворський. Зосю привіз додому наш пан Шми-гельський.
Жезніцький. Що?! Шмигельський від Чалого привіз Зосю?
Яворський. Так, так, пане, я сам чув!
Жезніцький. Ага, ага! Так бач, де пан Шмигельський опинився? До гайдамаків, бестія, пристав! Стривай же, попадешся ти мені. Насамперед обріжу язика, як швайку, як жало, нехай, замість речей зрадливо-солодких, сичить, мов гадюка!

ЯВА II

Ті ж і Потоцький з гайдуками і козачками.

Всі йому кланяються низько, він іде до крісла і сіда.
Потоцький (дивиться на Жезніцького). Ну, ну - говори. Я бачу вже по очах, що пан Жезніцький зна якусь цікаву новину.
Жезніцький. Ясновельможний пане, є така новина, що боязко про неї говорить.
Потоцький. Ото! З гайдамаками пан сміливо розправи чинить, а новина якась його лякає... Що там?
Жезніцький. Пан Шмигельський...
Потоцький. Ну?
Жезніцький. До гайдамак пристав.
Потоцький. О-о?!
Жезніцький. Він тепер у Чалого в коші.
Потоцький. А-а?! Так Чалий ще живий!
Жезніцький. Певно.
Потоцький. Може, певно, а може, й ні!.. Звідкіль же пан то знає?
Жезніцький. Курчинська Зося...
Потоцький. Втікла від гайдамаків?
Жезніцький. Ні. Її від Чалого привіз додому пан Шмигельський.
Потоцький. Цікава, справді, новина. Що ж далі?
Жезніцький. Нічого більш не знаю.
Потоцький. Це не цікаво... А хто ж знає?
Жезніцький. Пан Яворський.
Потоцький. Пане Яворський!
Яворський (підбіга). Слухаю пана.
Потоцький. Я слухаю, а пан нехай говорить, що         він зна.
Яворський. То моя жона мені казала...
Потоцький. Ага! Ну, то поклич сюди...
Яворський (побіг). Слухаю пана.
Потоцький. Пане Яворський!
Яворський (вернувшись). Слухаю пана.
Потоцький. Кого ж пан буде кликать?
Яворський. Жону.
Потоцький. Так! На сей раз угадав! А як я бачу, пан Яворський дуже щасливий в малжонстві і хотів би щохвилі бачить тут свою жону?
Яворський. Так, ясновельможний пане, кожна хвилина без моєї жони мені здається віком!
Потоцький. Виходить, і пані Качинська тепер щаслива, бо я бачив її зараз в прийомному покою, то певно, що нудиться дома за малжонком і тут його чекає... Поклич, почуємо, що зна вона про цю цікаву справу.
Яворський. Слухаю пана! (Пішов.)
Жезніцький. Найкраще, ясновельможний пане, покликати сюди саму панну Зосю!
Потоцький. То довго ждать, поки вона прибуде з Очеретного.
Жезніцький. Ні, ясновельможний пане, вона тут, у нас у замку, зараз приїхала й гостює у своїх.
Потоцький. То чом же ти цього не скажеш? Клич зараз панну Зосю.
Жезніцький пішов.
Це єсть найкращий свідок гайдамацького життя і, певно, знає Чалого, як себе саму.

ЯВА ІІІ

Ті ж, Яворський і Качинська.

Качинська (крізь сльози). Падам до нуг!*
Потоцький. Чого ж то пані так стривожена?
Качинська. Мій пане ясний, мій батику, заступись за мене, бідну.
Потоцький. У пані є тепер заступник.
Качинська. Ох, ясновельможний пане, заступись за мене і оборони мене від мого заступника.
Потоцький. Це інша новина, ніж та, яку я ждав! Пан Яворський кохає паню так, що і хвилина без неї йому віком здається! На віщо ж пані скаржиться?
Качинська. Ясновельможний пане! Мій покійний муж, царство йому небесне, любив мене, і я його кохала, душі в собі не чула і плакала три дні, як він помер... Жили ми собі, як голубів пара! Коли ж, бувало, в чім і провинюся перед ним, покійничок, нехай над ним земля пером, бив мене легенько - трійчаткою тонкою, бо й він мене кохав, душі не чув, то і жалів, як своє тіло; а пан Яворський б'є канчуком! Змилуйся, ясновельможний пане, звели йому, щоб він трійчатку завів тоненьку!
Потоцький. Пане Яворський.
Яворський (підходе). Слухаю пана.
Потоцький. Ай-яй-яй! Як пану не сором жону свою бить канчуком?
Яворський. Єй-єй, ясновельможний пане, не канчуком, а канчучком... тонюсенький: з сириці вчетверо сплетений.
Качинська. Я не привикла, ясновельможний, мій покійний муж...
Потоцький. Пане Яворський, прошу завести для домашнього обіходу одностеблик.
Яворський. Слухаю пана.
Потоцький. Пані задоволена?
Качинська. Дзінькую.
Потоцький. Ну, а тепер повідай нам, що знаєш ти про панну Зосю?
Входять Зося і Жезніцький.
А от, певно, й сама панна. (До Качинської.) То пані більше мені не потрібна!
Качинська (до Яворського). Мій дорогий Ясю, я вже не буду ревнувать - не зачіпай ти тілько Касю. (Бере його під руку.)
Яворський. Слухаю паню!
Вийшли.

ЯВА IV

Зося,  Жезніцький  і  Потоцький.

Потоцький. О, яка панна прехороша. Подлий хлоп - смак добрий ма! Панна єсть Зося Курчинська?
Зося. Так, ясновельможний пане.
Потоцький. Була в полоні і з полону повернулась? Хто ж панну викупив з неволі? Прошу повідать все мені, бо Чалим я й гісторією панни занадто цікавлюсь.
Зося. Як мене з дому вихопили,- ясновельможному пану, певно, більш відомо, ніж мені, бо я з страху зомліла. Тілько в полі уночі прийшла до пам'яті. Я чула, як гайдамаки жартували над тим, що віз мене. Ніч була темна, і я не бачила в лице нікого. Коли це раптом стали, і я почула гомін: "Отаман, отаман!.." Отаман крикнув грізно: "Хто дівку захопив?" Усі мовчали. Він гнівну річ до всіх держав, корив і смертію стращав того, хто цей зробив учинок. Потім звелів двом козакам мене у корчму одвезти. Ми їхали лісами, ярами глибокими ще цілий день! Гайдамаки мене годували хлібом сухим і так поводились, як з панною то слід. Увечері мене до корчми привезли і, наказавши жидові рудому від отамана свого Сави, щоб він беріг мене, як ока, там покинули і сами вернулись.
Потоцький. Бідна бранка! Ну, і що ж потім, панно моя хороша?
Зося. Жиди щовечора мені казали: "Сьогодня буде, певно, Сава!" І я три ночі від страху не спала, бо кожний стук, маленький тріск чи шум од вітру будив мене, і я тремтіла, сидячи на ліжку.
Потоцький. Ну, ну!
Зося. Жиди мені служили й догоджали, а байками про Саву так зацікавили мене, що я нарешті вже сама його без страху ждала і бачити хотіла страшного всім на Україні гайдамаку.
Потоцький. І що ж, таки діждалась?
Зося (зітхнула). Діждалась...
Потоцький. І гайдамака скривдив панну!!
Зося. О ні, ясновельможний пане. Сава - чесний лицар!
Потоцький. Чого ж панянка так зітхнула?
Зося. Так.
Потоцький. Ну-ну, далі!..
Зося. Раз уночі, ми тілько що лягли і погасили світло,- жидівка у ванькирок, де я мешкання мала... мені прошептала: "Приїхав!.." Я одяглась мерщій і вийшла назустріч! Передо мною стояв лицар, кращого й між шляхтою не бачила ніколи, і усміхаючись, і лагідно, і мило промовив: "Не бійся мене, панно, я тобі лиха не зроблю! Дозволь посидіти з тобою, побалакать і тим розважити моє суворе гайдамацьке життя!.." І ми балакали всю ніч; про скривджений народ він говорив, про панськії неправди, потім співав мені чарівні пісні і зворушив мене до сліз... Два рази ще я бачила його, а потім одвезли мене додому.
Потоцький. Який же дурень Сава! Таке золото одпхнув від себе. А хто ж панну привіз додому?
Зося. Пан Шмигельський.
Потоцький. Так пан Шмигельський гайдамакою вже став?
Зося. Певно. Він називав себе Іваном Найдою. Коли ж до нього я призналась, велів мені про це мовчать і у дорозі скрізь звать Найдою.
Потоцький(до Жезніцького). Га! Пане Жезніцький! А що, коли і справді наш Шмигельський до Чалого пристав?
Жезніцький. То найпевніша річ, ясновельможний пане! У, бестія! Коли б він мені тепер достався в руки!

ЯВА V

Ті  ж  і   гайдук, подає лист. А потім Шмигельський і Чалий.

Потоцький (прочитавши). Стань коло мене, панно! Клич! Ну, пане Жезніцький, готуй найтяжчії тортури.
Входить Шмигельський і Чалий.
Жезніцький. Я ні живий ні мертвий! Дозволь мені, ясновельможний пане, насамперед одрізать язика Шмигельському, бо язиком своїм брехливим він обморочить всіх і виправдиться перед ясновельможним.
Шмигельський. Саво, глянь!
Чалий. Зося!
Зося (до Потоцького). Це він, ясновельможний пане! Глянь, який орел. Невже його скараєш? Ясновельможний пане, пожалій його ради того, що пожалів мене він, молю, бо смерть його - і моя смерть!
Потоцький. Що ж це, пане Шмигельський, ти до гайдамаків пристав?
Шмигельський. Согрішив, але покаявся, і от моя покута: ми вдвох приїхали служить тобі, ясновельможний пане! Це - Сава Чалий!
Жезніцький (до Потоцького). На шибеницю їх обох мерщій, ясновельможний пане! Вони задумали якусь нову зраду, а пан Шмигельський обморочить,- не слухай його.
Потоцький (до Чалого). Ти хто?
Чалий. Сава Чалий.
Жезніцький (про себе крізь зуби). Падло, падло.
Потоцький. Гайдамацький отаман?
Чалий. Був кошовим. Нині слуга ясновельможного пана.
Потоцький. Може, слуга, а може, й ні!.. Як вовка не держи, він в ліс втіче при першій нагоді...
Чалий. Коли добре та ласково поводитися з ним, то не покине він двора.
Потоцький. А все ж таки на ланцюгу його держать не вадить...
Чалий. Безпечніше! Тілько ланцюг такий треба придумать, щоб шиї він не муляв, а через те щоб вовче серце не злобою, але прихильністю до пана все більше й більше наливалось!
Жезніцький. І в цього, бестії, язик медовий!
Потоцький. Та є у мене і ланцюг такий, і певен я, що той ланцюг надіне Сава охоче.
Чалий. Не знаю.
Потоцький. Ти панну Зосю пізнаєш?
Чалий. О ясновельможний пане! Хто сонця не пізнає, коли воно з-за хмар промінням ясним і теплом освітить і огріє бідну душу? Ця панна - моє сонце, і проміння її очей мене сюди манило більше, ніж ті умови, які вельможний пан через Шмигельського мені прислав.
Потоцький. Хоч ріжниця між панною й тобою така ж велика, як між небом і землею, але я ріжницю ту згодом згладжу. Тепер же для користі краю цим блискучим ланцюгом я прикую тебе до Речі Посполитої!
Чалий. О, якби усіх невольників таким кували ланцюгом, тоді б неволі не було на світі, а лиш рай!
Потоцький. Так завтра й шлюб. В придане маєте від мене села Рубань і Степашки31, а на обіход завтра візьмеш з комори сто тисяч золотих. Чуєш, Саво? Я все зробив; тепер, пане Саво, покажи мені, що зробиш ти для мене і для краю.
Чалий. Через два дні зруйную найстрашніший кіш свій, що в Чорнім лісі сам я заснував. Розжену більше двох тисяч гайдамаків, що там зібрались і думають ударити на Тульчин і Немирів. Очистю всю Україну від менших я загонів і тілько одного прошу: полегшить долю посполитих, як то ясновельможний в листі своїм писав.
Потоцький. Обіщаю.
Жезніцький. Ясновельможний пане! Чим же я заслужив таку образу? Панну Зосю я хотів сватать, і вельможний пан дав мені слово, що буде моїм сватом, а тепер свата панну за гайдамаку.
Потоцький. Правда, правда. Добре, що ти згадав! Але я силувать не буду панну красну... Панно Зосю! За кого хочеш заміж вийти: чи за шляхтича пана Чеслава Жезніцького, чи за оцього гайдамаку - Саву Чалого?
Зося. За гайдамаку.
Потоцький. Ну, то що ж я можу зробить, коли пану піднесли гарбуза? Панно Зосю! Стань рядом з Савою.
Зося стає рядом з Савою.
Ні, пане Жезніцький, ти не підійдеш так під пару панні Зосі, як от Сава. Глянь! Замість батьків я вас благословляю.
Сава і Зося стають перед Потоцьким навколішки і цілують його в руки.
Жезніцький. Триста дияволів!

Завіса.

---

ЯВА І

Медвідь і Грива. Перше Грива, вилазить з печери.

Грива. Якове! А ти на дереві?
Голос. Сидю в гнізді й чатую.
Грива. Чатуй, чатуй! Ти хоч і кривий, а ухом своїм та оком нас оберігаєш більш, ніж шаблею.
Голос. Я чую, десь далеко їдуть верхові, але не видко ще.
Грива. І дасть же бог такеє око й ухо!
Голос. Еге! От же й не вглядів, як з-під землі винирнув якийсь чоловік і сюди прямує.
Грива. Один?
Голос. Один.
Грива. Один, то байдуже! Це, певне, не ворог.
З-за кущів витикається голова.
Хто там?
Медвідь (виходить). Я!
Грива. Медвідь! Здоров, брате.
Обнімаються.
А ми вже думали, що ти десь згинув.
Медвідь. Мало не згинув.
Грива. Півгоду ми тебе не бачили. Де ж ти пробував?
Медвідь. Після того, як Сава кіш наш зруйнував, я з купою малою скрізь хазяйнував, поки той ирод Сава не наскочив.
Грива. Харциз!.. Зрадник!.. Падло! Унадився до ляшеньків в Польщу паном жити...
Медвідь. Та й ловить гайдамаків по степах... та ще,  иродів син, що вигадав: скрізь універсали розіслав і кличе гайдамаків до себе, даруючи їм землі і вільготи.
Грива. Знаємо ми ті вільготи! Ляхам, виходить, на користь щоб працювали.
Медвідь. А так. Половина мого загону пішла до нього та й показали схованку нашу, а він наскочив і всіх половив. Здається, я один тілько і втік.
Грива. Немає гірше, як свій: зна всі фиглі; нікуди не сховаєшся від нього.
Медвідь. Він носом чує гайдамаків.
Грива. Ну, знаєш, ловить вовк, ловить, але ж і вовка піймають.
Медвідь. Ох, він, брат, характерник. Ніхто Сави не піймає, хіба сам Гнат.
Грива. Мабуть, що так. От же визвався Кульбаба, пішов, щоб стратить Саву, і чутка пропала. Потім знову Горицвіт пішов,- і того нема. А місяць тому послав Гнат Дороша Кравчину,- цей, кажуть, з чортами наклада,- одначе щось і Кравчини нема довго.
Голос. Наші під'їздять. А далеко ще один чоловік манячить. Темніє, не бачу.
Медвідь. Поки дізнаємось, де Сава, гляди, щоб не дізнавсь він, де ми.
Грива. Ні, у пущу цю він не піткнеться, хитрий лис; більш на засідках та зненацька, а тут прийдеться в ручки. Між цими скелями та в норах цих, як світ стоїть, то, певно, ще ніхто не жив, а тілько звір водивсь і тут ховався. Ми тут убили аж двох медведів і одняли у них цю хату для Медведя.
Медвідь. Для мене б то.
Грива. Еге!
Сміються.
Медвідь. Сава у нас одняв, а ви у медведів?.. Безпечне місце; а жаль, брат, старого коша у Чорнім лісі!
Грива. І тепер ще така кипить у грудях злість, коли згадаю Саву, що сам себе, здається б, удавив.
Медвідь. І як то сталось так, що Сава зруйнував у ніч одну такий значний і сильний кіш?
Грива. Зрада, як гадюка, підкрадається і вкусить!. Ви ото пішли з Гнатом на Немирів, а я зостався наказним... Не ждали ми, не відали і не гадали нічого того, що сталось! Ми ж всі тоді думали, що Сава з тієї образи, що Гната кошовим настановили, подався з писарем своїм у Січ,- і байдуже! Як повсякчас, так і тоді - скрізь варта... а самі безпечно спали. Тілько диявол Сава тоді не спав. Порізав всіх вартових, обмотав прядивом, намоченим у смолу, навколо дерева, поклав під курені смолянії клубки і запалив!.. Прокинулись... Кругом огонь, як пекло, ліс палає, а з чого воно сталось - не знаємо, і кинулись рятувать скарби та утікать... Багато тоді наших Сава половив...
Голос: "Наші недалеко".
Медвідь. Бусурман! Поки він поравсь з вами тут, а там приятель його Іван, що Найдою прозвали, засівши в лісі, ждав нас з великою гарматою. Близько підступив та теж зненацька й шарахнув з гармат! Від несподіванки ми вскочили в болото. Поки висіпались, вони нас обігнули і стали збоку,- мусили ми тікать, та у дорозі знову наскочили на ирода Саву, що повертавсь уже назад! Багато й там людей пропало, і розсіялися хто куди. От і досі не зберуться знов докупи.
 

 

ЯВА II

Ті ж, Гнат, з ним  гайдамаки й козаки.
Кілька чоловік несуть прямо у печеру мішки.

Гнат.А, Медвідь!
Всі. Здоров, брате!
Гнат. Як ся маєш?
Медвідь. Ледве утік оце з рук Сави.
Всі. У-у, зрадник!
Гнат. Стривайте, попадеться він і нам у руки... Паюйте все, товариші, поміж собою, а мені нічого не треба; тютюн є, оливо і порох є, то з мене й доволі!
1-й запорожець. Та ще ж немає всіх.
Гнат. А й справді, більш половини тут товаришів нема; я собі замислився і не примітив, де відстали.
1-й запорожець. По дорозі є корчма, то певно, що там застряли.
Гнат. Ото вже негаразд, що купи не держаться,- ще попадуться, коли погоня буде.
1-й запорожець. Під самісеньким носом у немировського пана в костьолі похазяїновали, то треба ждать погоні від самого Сави. Тілько ж там між ними Молочай, Вернигора і Вовк, то не дадуть у кашу наплювать.
Грива. Та так. А що там здобули?..
1-й запорожець. Грошей до біса і утвар всяка.
Голос. Якийсь чоловік спустився в балку... А десь далеко гупотить. Пильнуйте, братці, бо так потемніло, що я не бачу.
Гнат. Скоро місяць зійде. (До Медведя.) Яків так бачить, як ніхто.
Грива. Такого вартового немає в світі.
Гнат(до Гриви). А вийди, брате, подивись, що там за чоловік.
Грива вийшов.
1-й запорожець. А що, пане отамане, нема вістей про Кульбабу?
Гнат. Нема, як в воду канули й Кульбаба, й Горицвіт! Коли не вернеться й Кравчина, то сам тоді піду я Саву добувать, щоб виконать присуд громадський і смерті ирода предать! А як складу і я, як инчі, голову свою,- ідіть другі його шукати, бо поки Сави смертію не скараєм, не буде най життя: він переловить нас усіх! Не менше Сави лиха робить Іван Найда, що він прийняв його був до коша і разом з ним пристав до ляха, то і цього піймати і смертію покарати треба!

ЯВА III

Ті ж, Грива і Кравчина.

Кравчина. Здорові, пани-браття! Як ся маєш, Гнате?
Всі. Кравчина!
Гнат. Насилу ми тебе діждались! Ну що? Які приніс ти вісті?
Кравчина. Дещо вивідав, але дуже мало; Саву не бачив - трудно приступить. Він женився на тій дівці, що колись-то в Очеретній хтось з наших захопив. Живе біля Немирова в селі Степашках, що подарував йому Потоцький, заселяє свої землі тими гайдамаками, котрі, піймавшись, каються і присягають жити тихо. Кульбаба і Горицвіт попались на замірі вбити Саву. Кульбаба покаявся і живе тепер в Степашках, у тім селі, де Сава; а Горицвіта Сава повісив, бо той покаятися не схотів.
Голос. Гей, батьку Гнате! Ляск чуть такий, ніби б'ються на шаблях. Але не бачу я нічого, бо місяць ще не вийшов з лісу.
Гнат. Певно, за нашими погоня! Тікаючи сюди, вони покажуть шлях до нашого коша... Ану, товариші, станемо у щілині, через яку більш трьох не пройде... Мушкети заряджені?
1-й запорожець. Наготові.

ЯВА IV

Ті ж і Микита.

Микита. Пани-браття!.. Погоня велика... Чалий Сава!..
Гнат. Де?
Микита. Отут вже близько, наші б'ються, щоб не пустить сюди... Ох, дай води!..
1-йзапорожець.Вода в печері.
Микита  пішов у печеру.
Гнат. Даремно куль з мушкетів не пускать, палить тоді, коли пальнути можна прямо в пику, щоб ні одна куля не пропала, а потім рубай! Перший, хто побачить Саву, гукай на мене: я хочу сам заглянуть зрадникові в вічі! Микито! Де ж Микита?
1-й запорожець.В печері. (Поліз у печеру.) Микито!
Гнат. Спитай, де саме він своїх покинув.
1-й запорожець (з печери). Та він увесь в крові. Доходить! (Вилазить з печери.) Кров'ю зійшов, умира.
Голос з дерева. У балці б'ються. А на горі видко: кінні.
Гнат. О, коли ще на горі і в балці б'ються, то ми їх не допустим сюди. Зостаньсь, Медведю, ти один тут при скарбах; коли поляжем ми, ти заснуєш нову ватагу. Прощай, може, більше не побачимось. Ходім, панове, яром, а потім вискочим на гору. Вони не сподіваються, бо думають, що там уся ватага, і ми їм раптом, зненацька, вдарим в спину! Ну, панове, або дома не бути, або слави добути!
Всі. Смерть усім ворогам! (Вийшли.)

ЯВА V

Медвідь на кону, голос на дереві.

Медвідь. Якове! А що там тобі видко?
Голос. Місяць виплив з-за дерев і гарно гору освітив... Ой-ой-ой! Багато кінних вискочило з балки... Всю гору вкрили - такого їх.
Медвідь. Виходить, наші засіли в балці, а там скелі й болото - туди на конях не під'їдуть.
Голос. Позлазили з коней. (Пауза.) Піші відділились від кінних.
Медвідь. Ой, поможи ж боже нашим добратись до гори. Не видко наших ще?
Голос. Не видко.
Медвідь. Ото як довго! А боже мій!
Голос. Піші кинулись бігом у балку! І наші вилізли уже на гору.
Медвідь. Ага!
Голос. Наші щезли за деревами.
Медвідь. Перебігають, прикриваючись... Ну, що?
Голос. Наші кинулись бігом до коней. Близько вже... Блиснули шаблі. Ай, що там робиться!.. Коні стають на диби... розбігаються...
Медвідь. То колють коней шаблями в морди і під боки, щоб роз'ярить...
Голос. Коні вже розбіглись врозтіч, а деякі на землі лежать і б'ються...
Медвідь. Перерізали вожатих і покалічили, виходить, коней, щоб решта ворогів зосталась піша...
Голос. Наші кинулись бігом у балку... Нічого не видко, тілько гуркотить!
Медвідь. О, тепер піші на піших, вони цього не ждуть! От де пекло буде! Певно, Якове, зостанемось ми вдвох з тобою, бо всі поляжуть.
Голос. У балці аж клекотить.

ЯВА VI

Ті ж і Молочай, ранений.

Медвідь. Молочай! А що там, як?
Молочай. Я тебе одразу й не пізнав... Дай води напитись... Умираю!..
Медвідь (подає воду). Давай перев'яжу тобі я рани.
Молочай. Де там їх перев'язать! Весь покарбований і у дірках, як решето! Подумай, брате: тілько що виїхали ми за корчму, наскочила їх ціла сотня при гарматі, а нас лиш тридцять. Одначе вистрілить з гармати ми їм ні разу не дали. Три рази на скаку ми коней повертали вкруть і кидались їм в бік - прорізували наскрізь і знов тікали. Вернигора, я і Вовк перед вели, і в перший же наскок поліг Вернигора під шаблею Івана Найди, того, що з Савою утік. Він, певно, старший тут, бо Саву я не бачив. Так одбиваючись, добрались ми до лісу, коней покидали і на болоті всі засіли. Вони вернулися на гору, бо кіньми у болото не полізеш. Отут своїх покинув я і ледве жив болото переліз, і от таки добрався до коша, а наші там зостались, щоб не показати сюди шляху, і, певно, всі поляжуть, бо їх зосталось менш десятка!
Медвідь. На поміч їм усі пішли і там, у балці, вже зчепились в ручки.
Молочай. Не подоліють, бо їх багато... Ох, чую, що сила мене кида.

ЯВА VII

Ті ж і  дід-знахар.

Знахар. Що тут робиться? Либонь, весілля десь кривавеє справляють? Лежу в своїй норі, І щось мені не спиться, а все здається, що в лісі клекотить і брязкотить. Так я й пішов сюди.
Медвідь. Батава страшна йде. Ось обдивіться лиш Молочая.
Знахар (полапав Молочая за руки, за голову). Ти, сину, зараз помреш, бо кров'ю стік.
Молочай. Одведи мене, мій брате, у печеру. Прощай! Прощайте, діду!
Знахар. Поклонись там нашим всім лицарям, що полягли за віру православну.
Молочай (до Медведя). Може, доведеться тобі, якщо жив будеш, побувать у Медведівці32. Спитай там про Марину Житню, то мати моя... Поклонись їй і віддай ці гроші. (Дає.) Та розкажи старій в утіху все те, що знаєш сам про мене; а коли матері не знайдеш, то на громадське діло гроші поверни. Веди мене мерщій - я смерть вже чую.
Медвідь повів його в печеру.
Голос. Наші повертаються, тільки щось мало їх.
Знахар. Косить кирпата завзятих, а вони знову наростають... Коли цій різні буде край?
Медвідь (виходить з печери). Помер, ще одного велетня не стало...

ЯВА VIII

Ті ж, Гнат, Шмигельський і решта.

Гнат. А скілько нас зосталось?
1-й запорожець. Лиш п'ятнадцять, батьку, та й ті каліки всі.
Гнат. Дорого ж ми заплатили! Сорок п'ять лягло!
Гайдамаки всі п'ють воду. Дід роздивляється, перев'язує, шепче,
дає пить зілля.
Дай і мені води, мов у пропасниці, увесь горю. (П'є.) Сорок п'ять таких лицарів... Ох! Нема Вернигори, Молочая... Вовка.
Медвідь. Молочай дійшов сюди і там з Микитою рядом помер.
3-й запорожець.Вернигору оцей (показує на Шмигельського) проткнув!
Гнат. О, цей багатьох поклав, він Вовкові у мене на очах голову розвалив. Я думав - Сава і, кинувшись на нього, звалив на землю, але і тут ми довго ще боролись, поки йому я рота не заткнув своїм кисетом з тютюном!
Запорожець. Це старший! Чого ти куняєш?
Гнат. Дайте йому води. А я й не бачу, що тут наш лікар нагодився.
Медвідь(дає Шмигельському води). Напився?
Шмигельський (напившись). Спасибі.
Гнат. Ну, діду, перш усього до цього приступи, бо він вже віша голову, а мені б хотілося з ним побалакать, а потім повісить його.
Знахар(огляда Шмигельського). Він увесь рана. Тілько в однім ось місці з правої руки найбільш юшить, а то скрізь зашкорубло. (Шепче.) Ковтни. (Дає склянку.) Три рази...
Шмигельський п'є.
Гнат. А тепер дай і мені доброго чого напитись, бо всього пече.
Знахар. Стривай, давай руку. О, тут ще багато крові. А не чуєш, ніде тепленька не тече?
Гнат. Не чую. Певно, рани невеликі й зашкорубли. Обдивимось завтра.
Знахар. На, пий. Це зілля тебе зараз підтримає і сон добрий дасть.
Гнат (п'є). Ну, пане ляше, давай побалакаєм, бо скоро тобі стане легше - я тебе повісю.
Шмигельський. Я не собака, щоб мене вішать! Хіба немає інших кар? Посади на палю або шкуру здери з живого.
Гнат. Знайомий голос, і балачка чисто запорозька. Хто ти?
Шмигельський. Іван Шмигельський, приятель твого найпершого друга й побратима.
Гнат. Сави??! Пізнав! О, чом же ти не Сава! Я б тебе не вішав, а на цепу водив би за собою, а потім вимотав би жили з тебе.
Шмигельський. Мотай і з мене жили. Роби зо мною все, що з Савою б робив, і заспокой свою ти наболілу душу. Ні ти, ні я, ні Сава в тім не винуваті, що йшли ми різними шляхами... А якби Сави слухав ти, не так би склалося, як зараз є.
Гнат. Найшовся б инчий Сава? Багато зрадників настало, що за панські ласощі й принади свій кидають народ і віру, до инчого люду пристають та й ворогують там проти братів своїх далеко гірше й більше, ніж сам ворог!.. Скажи мені: що Сава, як живе? Чи простим козаком, яким і був, чи паном став, як усі пани?
Шмигельський. Для всякого створіння назначено, де й і як йому слід жити!.. Риба живе у чистій воді, птиця в повітрі, звір в норах, а чоловік повинен жити так, як йому здається краще! Сава живе, як Сава; Гнат живе, як Гнат; Потоцький, як Потоцький.
Гнат. В розкошах один, а тисячі без хліба? На палю б вас усіх!
Шмигельський. І тебе на палю треба посадить за те, що ти не знаєш, чого хочеш!
Гнат. Рівності!
Шмигельський. Однакових листів на дереві нема.
Гнат. Будь собі хоч семи п'ядей у лобі, носи на плечах скелі, але на мене й на моє руки не піднімай!
Шмигельський. Одначе ти піднімаєш руку на моє життя, а хто ж тобі на це дав право?
Гнат. Ти - зрадник! А поки душа моя живе у моїм тілі, ніхто не спинить мої руки. Вони не перестануть тих карати, що зрадили народові свойому і одсахнулися від нього за панські ласощі й принади.
Шмигельський. І ти зрадник! Зрадив ти законам Речі Посполитої! Ти проливаєш кров і винуватих, і невинних; ми ж винні тілько в тім, що думали не так, як ти, а все ж таки служили краю.
Гнат. Панам!
Шмигельський. Тобі здається так, а нам інакше. За кривди панські ти хочеш помстою платить, шукаючи у тім для ран народних ліків; а ми лічить хотіли тим народне лихо, щоб гайдамацтво знищить і дати спокій Україні!
Гнат. Панам!!
Шмигельський. Нас бог розсудить там, а поки що суди мене, як хочеш, сам!
Гнат(мовчить). Жаль твого розуму. Я б тебе не покарав, якби був певен в тім, що до моїх думок пристанеш і Саву покарать мені поможеш!
Шмигельський. Ні, Гнате! Як сонце й місяць ніколи не зійдуться на своїй путі, так ми не зійдемось думками.
Гнат. Правда! Нас порівня лиш домовина. Пани-браття, виведіть пана Івана за кіш і там прострельте йому лоба. Та викопайте яму для Микити, Молочая й для пана Івана; він варт того, щоб поховать його з січовиками вкупі.
Шмигельський. Спасибі, пане отамане, за честь! Ще ласки я прошу: звели, щоб по мені стріляли три або чотири - певніша смерть, бо коли один добре не влучить, прийдеться знову добивати, як собаку.
1-й запорожець. Я в ухо тобі стрельну - і зразу смерть.
Шмигельський. Ну, гаразд... Прощай, Гнате!.. Ходім, пани-браття.
Пішли.

ЯВА IX

Ті ж, без Шмигельського.

Гнат. Ти знаєш, діду, що громада присудила предати смерті Саву. Послали двох на цеє діло; один, Кульбаба, зрадив, другий, Горицвіт, сам смерть прийняв! Порай мені: кого тепер послати, щоб Саву смерті він предав?
Знахар. Сави ніхто не візьме, ніхто не стратить. Тілько ти візьмеш, тілько ти стратиш, Гнате! Йому призначено, щоб згинув він від братньої руки за гріх великий свій! Та ще візьми Кравчину - при ньому смерть до вас не доторкнеться!
Гнат. Коли призначено - то й станеться! Візьму Медведя і Кравчину та й зараз же піду.
Знахар. Іще моя вам рада: покладіть у чоботи своєї ви землі, щоб ніхто не знав вашої підмови.

Вистріл.

Гнат. Пропав зрадник! Так пропаде і Сава без пуття, без слави, так пропадуть всі зрадники свого народу!.. Готуйтеся, товариші, підем в дорогу... Лісами, ярами я приведу вас в палац Сави і сам, своєю власною рукою його скараю!

Завіса.

---

ЯВА І

Зося колише дитину, біля неї стоїть баба.

Зося. Заснуло. Ідіть, бабусю, відпочиньте. Коли дитя прокинеться, я вас покличу.
Баба. А коли ж, серце, будемо хрестити, бо вже ж пора: чотири неділі минуло, як дитя родилось, а ще й досі в хрест не ввели.
Зося. Завтра, бабусю... Ждемо пана Шмигельського. Він буде кумом!
Баба. А який піп, пані, буде хрестить: чи наш, чи уніятський, чи ксьондз?
Зося. Отець Іван.
Баба. Оце добре. Діти повинні йти по батькові... А де ж пан Шмигельський? Його вже третій день не бачу, а він же в нас щодня?
Зося. Пан Іван позавчора погнався за гайдамаками, що, кажуть, десь містечко і костьол геть обібрали... А господи, коли б уже тих гайдамаків не стало! Ловить їх Сава, ловить, а вони єсть і єсть. Та ще похваляються на Саву... Мені таки боязко за нього, а особливо, як пана Івана немає дома.
Баба. О моя кохана пані, хто осмілиться до такого лицаря, як Сава, доступити? Кругом нас милиція, і вся у пана Сави під рукою.
Зося.Ото-бо мене й ляка, бабусю, що Сава дуже сміливий, а через те в дворі у нас, бува, частенько зовсім немає козаків. Та от хоч би й сьогодня - всіх розіслав.
Баба. А двірня в нас хіба мала?

ЯВА II

Ті  ж і Сава. Баба, уклонившись, виходить.
3ося обніма Саву, потім бере його за руку і веде до колиски, одводить частину полога. Сава довгенько дивиться на дитину, а Зося, обнявши Саву за стан, стоїть, схиливши йому голову на плече. Сава по хвилі спуска полог, цілує Зосю і одходить від колиски.

Сава. Міцно спить, козарюга!.. Так що ж, Зосю, чи згодна ти, щоб синові дать ім'я Гнат?
Зося. Ні, ні! Мені той Гнат страшний, і я не хочу, щоб сина нашого так звали. Назвем його Савою. Це ім'я для мене миле, а коли тебе не буде дома, я, розмовляючи до сина, буду всякий раз говорить: "Сава! Мій милий, мій коханий",- і так мені здаватись буде, що я з тобою розмовляю.
Сава. Ну, то нехай буде Сава! Може, малий Сава, як виросте, кращий буде, ніж його батько!
Зося. Кращим від тебе не буде!
Сава зітхає.
Чого ти, Саво, так зітхаєш тяжко?
Сава (то нервово, то запальчиво). Ох, Зосю, так мене ксьондзи й пани неправдою своєю до віри нашої грецької й до люду ображають, що каюсь іноді за те, що до Потоцького пристав, і навіть... мучусь! Я кожний день все більше й більш помилку свою бачу... Кругом вовки, що їсти овець хотять, а пасти їх і стерегти - не мають навіть в думці, і кривда через те, як панувала скрізь, так і панує, і не мені, я бачу, її на Україні побороти!
Зося. Що ж там сталось знову, Саво, що ти стривожив так себе?
Сава. Був я у попа! І так наскаржився мені отець Іван на пробоща, що я хотів поїхать зараз у Немирів і власними руками розбити голову лукавому ксьондзу.
Зося. Та що ж таке зробив ксьондз-пробощ?
Чалий. Що?! Він навпаки моїм наказам дозволив уніятському попові Антонію вигнать отця Івана з церкви! Так я оце одняв в Антонія ключі від церкви, оддав отцю Івану; Антонія ж так настращав, що він утік в Немирів!
Зося. То й заспокойся, коли поставив по-свойому.
Чалий. Не можна, серденько!.. Я вже не раз ксьондзам і шляхті говорив, що, поки я живий, тут унії не буде! А вони на теє не вважають і, змовившись, навмисне йдуть всі проти мене, знаючи, що я лиш в тім утіху маю, що можу заступатися за люд свій і за віру.
Зося.А ти все-таки заступайся і борони.
Чалий. Іноді я навіть забуваю про те, що сотником у гетьмана служу, і хочеться розправитися з ними по-гайдамацьки, бо то єдине страх на них наводить!
Зося. Ти зробиш все по-свойому, бо пан ясновельможний тебе любить і слуха!
Чалий.Та воно ніби й так, а тілько став я помічать, що там, на дні, у його панській душі, живе ненависть і до хлопа, й до його віри, і часто він почав кривитися на мене!.. А що ж би то було, коли б такого друга, як-от Шмигельський, я не мав? Він один боротись проти кривди помагає. О, як би тут хороше жилося, коли б народ любила шляхта, як братів!.. (Глянув у вікно.) Що це за люде? (У двері.) Джуро!
Зося(підбіга до вікна). Ціла юрба!
Входить джура.
Джура. Люде хотять бачить пана.
Чалий. Звідкіль вони?
Джура. Не знаю. Між ними один Кульбаба з слободи панської, а то чужі.
Чалий, бере шапку, хоче йти.
Зося. (бере у нього шапку). Любий мій, будь обережний, не довіряй себе так сміливо юрбі!
Чалий. Бог з тобою! Чого ж я буду боятися? Між ними є Кульбаба з нашої слободи. Певно, скарги мають, а може, оселитись хочуть тут, у слободах моїх.
Зося. Ти їх не знаєш, мій коханий, а я боюся посполитих з того часу, як, пам'ятаєш, два гайдамаки, одягнені мов кметі, вмішались у юрбу посполитих і вбить тебе хотіли... Між ними ж був, здається, і Кульбаба...
Чалий. Так же ж не вбили! Горицвіта повісив я, а Кульбаба став першим між хазяїнами у Степашках!
Зося. Твоє життя, коханий мій, дорожче від мого,- храни його для сина нашого.
Чалий. Заспокойся, моя любко! Що з тобою?
Зося. У тебе так багато ворогів: і гайдамаки, і пани, й ксьондзи, а хіба не можна підкупить кого... Не йди до них, прошу тебе, зваж на мою ти просьбу. Поклич сюди Кульбабу одного і сам до бока шаблю причепи.
Чалий(в двері). Джуро, скажи, щоб Кульбаба прийшов сюди, в світлицю!.. Ну що ж, тепер ти спокійніша?
Зося. Надінь же шаблю.
Чалий. Зосю! І не сором? Гайдамацька жінка боїться посполитих.
Зося. Бо я свого гайдамаку без міри кохаю; й після того, як дав нам господь сина, я стала занадто полохлива, і все мене страшні думки гнітять... Може, через те, що я ще хвора... Прошу тебе: поки я видужаю і вернеться до мене прежній спокій, постав ти варту у дворі, бо в нас частенько, от як і сьогодня, нема ні одного озброєного чоловіка.
Чалий. З завтрішнього дня цілий десяток добрих козаків буде сидіть у нас в дворі і оберігатиме дорогий для мене спокій моєї любої жони. Тілько не тривож себе даремно, будь спокійна, моя голубко, бо тривогою своєю і в мою душу смуток наливаєш, і невідомий перше страх мене тривожить починає.
Зося. Я вже не буду.

ЯВА III

Тіж і джура.

Чалий. Ну?.. Чом же Кульбаба не йде?
Джура. Гості приїхали до вас, пани з Немирова. Так Кульбаба питає: чи підождать, чи прийти завтра?
Зося. Чи не Шмигельськич? (Глянувши у вікно.) Ні, Жезніцький пан, а з ним Яворський.
Чалий. Чорт їм рад! (До джури.) Скажи, щоб завтра Кульбаба прийшов з людьми. А зараз вели накрить столи та принеси горілки з льоху: нехай всі люде вип'ють за здоров'я пані і мого сина.
Джура вийшов.

ЯВА IV

Ті ж, без джури.

Зося(біля вікна). 3 ними мало не ціла хоругв надвірних козаків... Чого б то?
Чалий. То так бояться. Жезніцькому ввижаються скрізь гайдамаки. Він хоробрий тілько в замку, а за стінами замку тремтить, як заєць. Я його терпіть не можу! І чого це вони притислись?
Зося. Це перший раз... Ти ж, Саво, не показуй виду, що гості не в пору.

ЯВА V

Ті ж, Яворський і  Жезніцький.

Яворський і Жезніцький. Пану полковнику чолом б'ємо.
Чалий. Прошу вас так не жартувать, панове! Я сотник тілько, навіщо ж величаєте полковником мене?
Яворський. Слухаю пана.
Жезніцький(подає лист, Сава чита). Це не жарт, ми б жартувать так не посміли! Пан Сава справді є полковник! Полковника ж достав за те, що у поход послідній розвалив град запорозький на річці Бугові і розігнав відтіль ватагу запорожців-гайдамак, спаливши церкву їх!.. Вітаємо ще раз полковника!..
Зося. Саво! Ти церкву спалив?
Чалий. В запалі, моя голубко, в кривавім бою не розібрали, чи то церква, чи просто будинок,- і спалили!.. Це гріх великий на моїй душі... Я каюсь і жалкую... але не вернеш!.. Багато дечого не вернеш! Ну, що про це... Зате, як бачиш, тепер полковник я і справді! Вибачайте, панове, що зразу не повірив.
Жезніцький. І не тілько полковник, а віднині Сава Чалий благородний шляхтич Речі Посполитої! А от і грамота від короля! (Кланяється, за ним Яворський.)
Чалий(розвернувши грамоту, поцілував). Спасибі вам, панове, за добрі вісті! Прошу сідати.

Сідають.

Тепера, Зосю, не будуть родичі тебе цуратись.
Зося. Байдуже. Шляхтичів багато, а Сава один!
Жезніцький. Ясновельможний гетьман теж віта полковника свого з королівською милостю і просить прибуть до нього завтра на обід і разом з тим принять ще подарунок.
(Подає ще лист і кланяється.)
Яворський теж кланяється.
Зося. Що там ще?
Чалий(чита). Ясновельможний гетьман дарує синові нашому сто тисяч злотих і просить... щоб я сина свого... хрестив у католицьку віру!
Зося. Для чого ж то?
Сава. Об цім ми побалакаєм з тобою опісля... Стілько, панове, разом наград, що я не знаю, що й сказать! Завтра приїду сам в Немирів і там подякую ясновельможного гетьмана за його ласку до мене! Джуро, меду!
Жезніцький. Тепер пану полковнику і шляхтичу не випада стоять, як перше, за хлопські інтереси, повинен він оберігати інтереси панські.
Джура вносить мед.
Чалий (налива кубки). Холопський і панський інтерес один: спокій і добробит! Але краще ми не будемо про це балакать, бо пан Жезніцький занадто розходиться зо мною у поглядах і вийде суперечка, а у такі щасливії хвилини я б не хотів сваритися з гостями дорогими. Прошу, панове.
Яворський (бере кубок). Слухаю пана!
Жезніцький. За здоров'я прекрасної пані полковникової і її сина.
П'ють.
Чалий (знов наливає). А пан Шмигельський ще не вертався?
Жезніцький. Нема ще й досі, і ясновельможний гетьман тривожиться.
Чалий. Я й сам в тривозі немалій, бо маю відомості, що тут десь недалеко Гнат Голий, і завтра я сам хочу йти шукать його ватагу... Прошу, панове!
Яворський (бере кубок). Слухаю пана!
Жезніцький(бере кубок). Пан Шмигельський заздрить пану полковнику, і не пораявшись, пішов сам у погоню, щоб самостійно лаври взять.
Чалий(наливає). Пан Шмигельський - лицар. Велику має честь і славу при всіх дворах панських і нікому не завидує! Панове, прошу! (Бере кубок.)
Яворський (бере кубок). Слухаю пана.
Жезніцький.Ну та й слухняний же пан Яворський, коли приходиться пить мед!
Чалий.Зосю! Почастуй нас, рибко!
Зося(наливає). Прошу випить за здоров'я мого гайдамаки!
Жезніцький. Шляхтича!
Яворський (бере кубок). Слухаю пані!
Жезніцький. Прекрасну пані Зофію пан Яворський слуха, а свою пані не слуха!
Яворський. Ба, слухаю! Присягаю! Ми так кохаємось, що жить одно без другого не можем. От я вже занудився за моєю панею, бо хвилина без неї мені віком здається!
Жезніцький(Чалому). Бреше! Щодня б'є канчуком! Ну, пане Яворський, їдемо до Немирова.
Яворський. Слухаю пана.
Жезніцький. А як же б пан не послухав, коли вже сонце над заході і треба засвітла добратися до замку, щоб часом де не злапав нас бестія Голий!
Чалий. При вас мало не ціла хоругв козаків - і пан боїться?
Яворський. Я? Ні крапелини, присягаю! Що я їм зробив?..
Чалий. І правда. А пан Жезніцький?
Жезніцький. У-у! Противні морди! Але і я їх не боюся, коли вони сидять у мене в тюрмі. (Сміється.) Прощайте! (Іде до дверей.)
Яворський. Завтра побачимось!
Чалий. Як будем живі!
Жезніцький. А чого ж нам помирать?.. Певно, пан полковник дума, що ми піймаємось і справді Гнатові у лапи? Не піймає! У нас коні добрі...
Вийшли. Чалий за ними.

ЯВА VI

Зося одна, іде до дверей.

Зося. Бабуню! А йдіть сюди! (Іде до колиски, тихо, замислившись. Здригнула.) Сава сказав, що Гнат тут близько десь, і в мене ноги затремтіли... І раз у раз так страшно робиться мені, коли я чую ім'я Гната!.. Сава його так любить, а він на Саву ножа гострить. Цур йому, нехай він згине...
Входе баба.
Перенесем, бабуню, дитя в опочивальню.

ЯВА VII

Ті жіЧалий.

Чалий. Вже виносите мого козака від мене? Ну, прощай, сину, рости здоров!
Баба. Я сама, пані, однесу (Виносить.)
Чалий. Га? Зосю, чула?
Зося. Що, Саво? Що?
Чалий(запальчиво). Мало їм, бач, того, що я роблю для них, вони ж обманюють мене, не виповняють слова, та й ще хотять купить мою дитину, хотять, щоб сина я свого хрестив не в грецькую, а в католицьку віру?.. Яка образа, яка зневага!
Зося. Хіба ж вони тебе примусить можуть! Тепер та шляхтич, рівний гетьману самому, то й король заступиться за тебе!
Чалий. Я й сам за себе заступлюсь. Але не в тому річ! Ти тілько подумай! Чого хотять? І хотять, знаючи, що я за віру грецьку заступаюсь. Виходить, псом мене всі лічать, що я за гроші і почесті, і віру проміняю, і стану люд свій до унії примушувать!.. Помиляються! Гайдамаки - одно, а віра - друге!   Не від гетьмана ця думка йде, а від ксьондзів!
Зося. А коли так, то не тілько син твій не буде католиком, але і я, жона твоя, пристаю до грецької віри, і не посміє нас ніхто за те судить, бо жона і муж - тіло одно, а в однім тілі і дух повинен буть один!
Чалий. О горлице моя! Я родину покинув, по ній тужив би я безмірно, коли б краса душі твоєї мені боротись з ними не помагала всякий раз,- як от хоч би й тепер! Ти - родина моя, ти - все для мене!.. Ох, як жалкую я, що тоді, коли ти бранкою була, в корчмі сиділа, не одруживсь з тобою і не покинув все, щоб тихе, мирнеє почать життя там далеко-далеко - десь над Дніпром!.. Навіщо слава, почот, маєтки? А там з тобою був би рай!
Зося. Так що ж, тікаймо звідціля... Я тут боюся усього, а особливо Гната Голого! Бо ті гайдамаки, що їх звелів повісить ти, казали, що їх послав убить тебе Гнат Голий! Тікаймо! Мені так хочеться десь жить далеко від людей, з тобою щохвилини вкупі, а тут ти ходиш у походи і кидаєш мене, і раз у раз я повна страху, що вже не вернешся з походу!
Чалий. Прийдеться утікать... (Піднімається і слуха.)
Зося. Чого ти? Наче що побачив, слухаєш!
Чалий. Ти нічого не чула?
Зося. Ні.
Чалий. Мені здалося, наче хто під вікном сказав: "Добривечір!"
Зося. Ой!
Чалий (ласкаво). Бог з тобою. А може ж, і справді хто сказав: "Добривечір".
Входить  джура і ставить свічку на стіл.
А подивися, чи нема кого там на подвір'ї.
Джура вийшов. Чалий бере Зосю за стан і садовить біля себе.
Сядь коло мене та пригорнись до мене, моя бранко!
Зося(сіла і пригортається). Бранка! Ох, як гарно тоді було, коли я тебе щовечора у корчмі ждала, аж радісно згадать! Сидю, в вікно дивлюся і вся тремтю... Та тілько то не страх був, як тепер, то була тривога, що серце наповняла і прудко гнала кров, малюючи у мріях чарівну постать страшного всім і славного на Україні Сави, которого я так покохала, так (дивиться на Саву), що батька, матір, все для нього забувала і рада б з ним була в корчмі весь вік сидіть - отак! (Обгортає його шию і цілує.)
Чалий. Чого ж ти вся тремтиш?
Зося. Від щастя, милий, біля твоїх грудей - страху нема! Я зараз смілива така, я - справжній гайдамака і нічогісінько вже не боюсь: з твоїх грудей в мої перелилася смілість і одвага.
Входить джура.
Джура. Не видко ніде нікого: ні біля світлиці, ні на подвір'ї. (Вийшов.)
Чалий.Отак, коли стривожишся чого, тоді і вбачається, і вчувається.
Зося. А, пусте.
Входить баба.

ЯВА VIII

Баба. Ідіть, пані, погодуйте сина.
Зося. Плаче?
Баба. Ні, тілько мурчить.
Чалий. А ніхто не приходив у двір?
Баба. Ні, нікого не було!
Чалий. Почулось!.. Іди ж, голубко, та й спатоньки ля-гай, а я листи ще напишу і сам прийду до тебе.
Зося. Може б, я ще прийшла сюда?
Чалий. Краще спи! Нехай тебе хранить господь!
Зося. (іде, і од дверей). А може б, ти завтра листи написав, бо вже нерано...
Чалий. Не будь же дитиною, моя люба, у мене діло є.
Зося. Ну, то я вже піду... (Постоявши.) Слухай, Саво, і я з тобою поїду завтра в Немирів, і сина візьмемо. Добре?
Чалий. Гаразд.
Зос.Мерщій же пиши листи, бо я однаково не буду спати. (Пішла.)

ЯВА ІХ

Сава один, сіда до столу.

Сава. В Немирів завтра не поїду, а напишу ясновельможному листа, що повертать свій рід у католицьку віру я не згоден, бо це б зневажило мене перед очима всіх панів, яко одступника від предківської віри, за котру вчора ще боровся з ними! (Пише, потім перестає, піднімається і слуха.) Проклятий пугач, як засміявся погано!.. (Сіда і пише.) І де він взявся? Учора двох убив, і більш, здається, тут їх не було. (Пише, по хвилі здригнув, підняв очі на вікно і слуха.) Що це? Здалося, наче знову хто сказав "добривечір"! А, дурість! Ну, добривечір, то й добривечір... Коли б мерщій вертавсь Шмигельський. Я цілий день сьогодня жду його і тим себе так розтривожив, що ніяк не віджену тяжких думок, все більше й більш нагнічують вони мій мозок... Дивна річ... Коли я жив в степу, в норі, у лісі,- не знав тоді такої я тривоги... А тепер, от як не силкуюсь,- нічого не зроблю з собою!.. Особливо сьогодня. Оці награди мов ранили чим гострим і отруїли мою душу... От чую, наче хто шепче мені і зараз, що праця та, яку я у своїх думках лічив корисною народові, була і єсть на користь лиш панам! І чую я, що єсть тут правда - страшна, страшна правда!.. За те, що гайдамак, своїх братів, ловив і смерті предавав найкращих оборонців прав народних, за те, що церкву божую спалив,- полковник я і шляхтич!.. Шляхтич? Рідня, виходить, всім панам!.. Ох, як мені нудно і на серці трудно! Здається, зараз би вернувся до своїх у ліс, у нори... Зося піде скрізь за мною... А там я вигодую сина свойого Саву козакам на славу! І він закриє батькові гріхи! Ох, ні!.. Заросли мої шляхи тернами - немає повороту... Нема! Нема! (Б'є кулаком об стіл, говоре нервно, ніби хоче заглушити тривогу душі.) І не треба! Дитячий страх напав на мене, і я себе мор-дую. Щоб край утихомирить, то треба припинити дику волю гайдамацьку, поки не захопив цей рух увесь народ!.. Так... Так!.. Як море зрадливе сьогодня на лоні своїм гойдає тихо байдак і мов присипляє пливця, а завтра в мент один скаженіє і б'є на тріски той самий байдак і топить у хвилях своїх навісних необачного пливця - отак і народ: коли розірве ланцюг покори, подібен морю навісному! Покірний ще сьогодня й тихий,- він в мент один страшну підніме бурю, і Посполиту Річ потопить в крові, і все оберне у руїну! Пріч же, сумні думки, пріч! Не проти народа я воюю, а проти гайдамак; народові ж бажаю миру і спокою, щоб він під панською рукою добув широкої освіти і прав на вільне й корисне життя для всього краю. (Здригнув і прислухається.) Знову хтось сказав "добривечір"! (Іде до вікна і, заглянувши, одскакує.) Що це? Ввижається мені! Чи й справді то Шмигельський?!! (Підходе до вікна.) Пан Шмигельський, блідний, і з уха кров дзюрчить! Пане Іване! Чого ж ти... Щез!.. Це мана... Це так мені здалося...

ЯВА Х

Чалий і джура.

Чалий. Це ти в вікно заглядав?
Джура. Ні.
Чалий. І нема нікого?
Джура. Ба, приїхав зараз козак з хоругви пана Шмигельського.
Чалий. Де він? (Хутко, не діждавшись одповіді, вийшов.)
З других дверей виходить Зося.

ЯВА XI

Зося. Джуро, що там сталось, що пан так прудко вийшов? Мені здалось, що пан Шмигельський приїхав?
Джура. Ні, пані, козак з його хоругви.
Зося.То, певно, він вернувся?
Джура. Не знаю.
Зося. Здається, йдуть! Ти не кажи, що я виходила, щоб пан не гнівавсь.
Джура. Слухаю, пані.
Зося зникає за двері.

ЯВА XII

Чалий і надвірний козак. У козака голова перев'язана.

Чалий. От через що я так тривожусь цілий день - душа нещастя чула! Ну, ну - далі розказуй...
Козак. Я певен, що всі там полягли, до одного усі. І їх там полягло багато. Коли уранці після бою до мене знов вернулося життя, то я побачив, що балка вся завалена була козачим трупом - немовби хто розвозив їх багато так навмисне. Шукав між трупом я сотника пана Шмигельського, але його там не було. Коли на гору вийшов, то на горі з десяток наших коней уже здихало, бо в них розпорені були їх животи, а далі паслось скілько коней, так я піймав одного і от до тебе прискакав з цією звісткою лихою!
Чалий.О боже мій, яка потеря! Це Гнат - його робота, бачу. Ти знаєш місце добре?
Козак. Знаю.
Чалий. Так ти нас проведеш туди. Іди тим часом спочивай, обмий і перев'яжи свої рани. Джуро, дай йому добрий кухоль меду, скажи, щоб зараз коней трьох сідлали, і сам вертайсь сюди.
Джура і козак вийшли.
(Сава сідає і пише лист, а написавши.) Сто душ лягло на полі і з ними кращий друг! Друг, котрий підтримував всяк час мій дух, друг, що вмів розгонити найтяжчі хмари життєві, які гнітили часто мозок мій, і душу, й серце!.. О, тепер я попалю усі ліси, я виверну все гайдамацьке гніздо, я заплатю за смерть Щмигельського вам всім сторицею, страшно, страшно заплатю!!
Входить джура.

ЯВА XIII

Чалий і джура.

Чалий. От три листи; один, що згорнутий удвоє,- в Немирів! Другий, що край один заламаний,- у Тульчин, а третій, одкритий,- в Рубань! Птицями нехай летять всі три!
Джура. Тоді у нас нікого не останеться в дворі, бо Харко й Трохим пішли на слободу і досі не вернулись.
Чалий. Так ти на слободу йди зараз і в двір до мене поклич Кульбабу; скажи йому, щоб він узяв з собою всіх своїх товаришів, що колись були у гайдамаках. Вони мені потрібні і за послугу будуть мати добру плату. Іди ж мерщій! А не забув, куди який послати лист?
Джура. Цей - в Немирів, цей - у Тульчин, а цей - у Рубань.
Чалий. Так.
Джура пішов.
Годі вагатись, годі!
Входить  3ося.
І ти не спиш ще на лихо?
3ося. Яке там лихо? Я чую тривогу; скажи, що сталось? Я ні жива ні мертва!
Чалий. Молю тебе, не заважай мені! Сотня Шмигельського пропала, і я піду шукать її. Скоро збереться сюди вся близька милиція, і я виступлю зараз, по дорозі захоплю решту - і в поход!
Зося. То нехай коней зараз запрягають, і я поїду у Немирів з сином, бо тут без тебе я не зостанусь.
Чалий. Я вже послав на слободу, і зараз сюди прийде Кульбаба, а з ним п'ятнадцять таких молодців, що і на сотню підуть. Для всіх роздам я списи, порох, кулі і мушкети. Це буде твоя варта. Коли ж захочеш їхать, то завтра вже поїдеш у Немирів; а варта все ж таки нехай стоїть в дворі... Іди ж, моя голубко, і спи спокійно, тебе одну я не покину! Знай, що у дворі у тебе буде п'ятнадцять добрих молодців! Іди і спи спокійно. Мені немає часу: треба ще написать ясновельможному, бо все, як бачиш, раптом перемінилось!
Зося. Я слухаю тебе, і спокій мов росте в моїй душі. Прощай, мій сокіл ясний! Боже, як не хочеться з тобою розлучатись... Згадуй свою Зосю, а я щохвилини буду з тобою розмовлять, бо біля мене малий Сава! Прощай!
Сава. Будь здорова, моя зоре. (Цілує її.)
Зося. Зайдеш же сина перехрестиш. (Вийшла.)

ЯВА XIV

Сава один, пише.

Сава. Увесь тремтю від злості... Коли б мерщій милиція... (Пише.) Кипить моя душа!.. Я не так до вас приймуся... Коли б піймавсь мені тепер сам Гнат - я і його без жалю на палю посадю! (Пише.)
По хвилі входять тихо Гнат,  Медвідь і  Кравчина.

ЯВА XV

Чалий, Гнат, Медвідь і Кравчина.

Гнат. Добривечір!
Чалий повертається і схоплюється з крісла.
Здоров, здоров, пане Саво! Здалека ти нежданії гості маєш, чим будеш вітати?
Чалий (шука очима броню). А чим же я таких го-стей привітаю... Послав мені господь сина, буду в куми звати.
Гнат. Не кумовать тобі, Саво, з нами; не пить горілки та медів з преславним товариством, а заплатити перше треба за сукні та за адамашки, що ти нажив, пане Саво, з козацької ласки...
Чалий хоче взять шаблю. Медвідь йому дорогу заступає. Сава хоче взять рушницю, що в другім кінці стоїть,- Кравчина заступа йому дорогу. Сава, нахиливши голову, хвилю мовчить.
Чалий. Чого ж брати мої хотять? Чи битись, чи миритись?
Гнат. Прийшов час, Саво, розплатитись за кривди ті, які ти нам і людям всім своїм зробив.
Чалий. Я лиш обороняв від кривди вашої ввесь край. Один проти другого ми у поле виступали, озброєні, мов лицарі на герць! Тепер же ви утрьох на мене безоружного напали,- цього не дозволя честь лицаря такого, як ти, Гнате! Коли вже воля божа є на те, щоб з вами розплатився я, дозволь же і мені мою ти шаблю взяти, тоді один я проти трьох кривавий бой прийму, а бог нехай рішить, і мертвий той нехай поляже, хто кривди більше наробив!
Гнат. На поєдинок ти не маєш права з нами, бо потеряв козацьку честь! За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, напавши зрадою на нього; за те, що ти ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав; за те, що церкву ти спалив,- тебе громада наша смерті присудила, і виповнить присуд громадський ми взялись... Проти громадського суда оборонятись шкода!.. Колись, хрестами помінявшись, ми перед образом дали присягу оборонять людей своїх від лядської кривди і напасті; присягу ту зламав ти, брате, тепер вона тебе вбиває!
Всі троє обступають Чалого і проколюють його шаблями,
проколовши, одступають.
Чалий (падає). Простіть... Я смерть приняв за рідний край... Я кров'ю змив свою вину... Прощайте. (Умирає.)
Гнат. Прощай!.. Краще, брате, гнить тобі в землі, аніж з ляхами вкупі на наші голови козачі меча здіймать і на безчестя козачеству всьому свій лядський рід тут розмножати.

Завіса.

---

Примітки.

Іван Карпенко-Карий (1845 -1907)

Першодрук: журнал "Київська старовина", 1899 р. перша постановка - 21 січня 1900р. "Товариством малоросійських артистів під керівництвом П.К. Саксаганського та М.К.Садовського" в Києві.
Подається  за виданням: Карпенко-Карий І.В. Драматичні твори /Вступ. Ст., уопряд. І приміт. Р.Я. Пилипчук. - К.: Наукова думка, 1989 (БУЛ). - С . 284 - 348.

1 Потоцький Юзеф (? - 1751) - великий коронний гетьман Речі Посполитої, київський воєвода. В 1703 р. криваво розправився з селянськими повстанням під проводом як  С. Палія на Україні; в 30 - 40-х роках здійснював розправи над гайдамаками.

2 Голай Гнат (рр. н. і см. невід).- один з керівників гайдамацького руху на Правобережній Україні в 30 - 40-х роках ст.; запорізький козак Медведівського куреня, відомий як Ігнатенко Голий або загону в Чорному лісі на Поділлі. У 1741 р. стратив Саву Чалого, за що був спійманий за наказом київського генерала-губернатора М. Леонтьєва і ув'язнений в Запорізькій Січі. Однак запорожці звільнили його. Загін під керівництвом Г. Голого діяв до 1748 р.

3 Медвідь Григорій (рр. н. і см. невід.) - запорізький козак Конелівського куреня. У 1734 р. вступив до гайдамацького загону Сави Чалого в містечку Саврані на Поділлі, де був отаманом після його арешту (1734 р.). Пізніше очолив один з гайдамацьких загонів. Восени 1736 р. в бою під с. Боровицею (тепер село Чигиринського р-ну Черкаської обл.) був тричі поранений Савою чалим, але зумів утекти. Тієї ж осені в бою неподалік Кирилова на Дніпрі знову був тяжко поранений і на цей раз врятувався. Останнє документальне свідчення діяльності Медведя стосується 1739 р.

4 Грива - козацький сотник, очолював гайдамацький загін, з яким у 1734 р. напав на маєток Носвівці на Поділлі. Останнє документальне свідчення про діяльність Гриви як гайдамацького загону стосується 1739 р.

5 Кравчина - Таке прізвище у документах не зустрічається. Воно згадується тільки в різних варіантах про Саву Чалого і Гната Голого:

  Каже Чалий: "Мого сина
  Ніхто з нас не вловить,
  Хіба Гнатко та Кравчина
  До себе підмовить"
  .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

  Пішов Гнатко з Кравчиною
  Саву підмовляти
  .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
  Став той з Кравчиною
  У двір підступати
  .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
   (Історичні пісні, с. 467 - 468).
  Став Гнат Голий з Кравчиною
    Ворота ламати...
 
    (там же, с. 474, 478, 482).

Оскільки в "Словарі української мови" Б. Грінченка є таке тлумачення слова "кравчина": "Название войска, собранного в конце XVI в. С.Наливайком" з посиланням на "Тарасову ніч" Т. Шевченка: "Обізвавша Наливайко - не стало кравчини! Обізвавсь козак Павлюга - за нею полинув" і на "Запорожську старину" І. Срезневського: "Славна стала та крачина, як на Польщу стала, вовкулакам, католикам мстючи зраду здала", то коментатор видання "Творів" І.Тобілевича П.Тиховський пояснив слово "кравчина" в пісні про Саву Чалого так: "Кравчина" - тут назва військовогшо загону (у Ів. Тобілевича - це ім'я особи), (Тобілевіч, Карпенко-Карий Іван. Твори. К., 1929, т. 3, с. 257).
З таким тлумаченням можна було б погодитись, якби цььому не суперечили тексти інших варіантів пісень:

Ой сів Гнатко на коника, гукнув до громади:
"Ой давайте брати Кравця мені на пораду".
"Бери, бери, брате Гнате, Кравця на пораду
Ой став же Гнат, ой став Голий Кравчині казати".
"Вислухавши Кравець Гната, став його питати:
Та привези у Січ Саву на велику раду".
Ой став же Гнате, ой став його муки,
"Що  ти хочеш пане Саву взяти в свої руки?"
"Ой не бійся, брате Кравче, не бійся нічого,
Ми підемо на пораду до діда старого".
    (Історичні пісні, с. 483 - 484).

6 ...і учився, кажуть, в Києві у братстві.  - Київська братська школа була організована в 1615р. в 1632 р. її об'єднано з Лаврською школою і названо Києво-Могилянською колегією. У 1701 р. вона одержала титул і права академії і стала називатися Київською академією. За традицією її називали братською. Сава Чалий міг учитися тільки в академії.

7 Його й на Січі поважають...- Йдеться про Запорізьку Січ - суспільно-політичну та військово-адміністративну організацію українського козацтва, що склалася в першій половині  XVI ст. за Дніпровими порогами і проіснувало до 1775 р. Ліквідована згідно з указом Катерини ІІ.

8 Вигодував Чалий сина Саву козакам на славу - рядок з історичної пісні про Саву Чалого (Історичні пісні, с. 467 - 468).

9 ...панськи козаки...- Йдеться про утримування польською шляхтою козацькі формування, які виконували обов'язки надвірної міліції.

10 ...лист пішов до Канева...- У Каневі мав резиденцію місцевий староста Микола Потоцький (1712 -1782), небіж коронного гетьмана Ю.Потоцького, кат українського селянства, відомий у фольклорі як "пан Каньовський".

11...сам Потоцький наскочить на село з волохами своїми... - Канівський староста Микола Потоцький утримував загін надвірної міліції, до якого входили вихідці з Молдавії (Волощини), іменовані на Україні волохами.

12 Нас заманили всіх на слободи...- В 30 - 80-х роках XVIII ст. на півдні Російської держави, Лівобережній і Слобідській Україні, на Правобережжі було створено соті слобід, населення яких тимчасово звільнялося від податків і повинностей.

13 Лебедин - село, тепер - Шполянського р-ну Черкаської обл.

14 Немирів - місто, тепер - райцентр Вінницької обл.

15 Чорний ліс - лісовий масив між річками Інгулом та Інгульцем у Кіровоградській обл. У ХVІІІ ст. входив до складу володінь Запорізької Січі. Поряд з Холодним Яром, Нерубайківським лісом та іншими лісовими урочищами Чорний ліс був одним з центрів формування гайдамацьких загонів. Тепер - тепер державний заказник.

16 Великий Луг - назва у XVI - XVIII ст. дніпровських плавнів нижче від порогів у пониззі Дніпра, де перебувала до 1709 р. Стара (Чортомлицька) Січ, відновлена в 1734 - 1775 рр. під назвою Нова Січ.

17...що зараз робитьcя в дворі... - Розповідь Микити про розправу над селянами у панському дворі збігається з викладом в історічному документі; "Приговор Люблінського трибунала, присуждающий Николая Потоцького, старосту Каневського, к уплате значительного штрафа в пользу князя Любомирского за то, что он, остановівшись проездом в селе Любомирского - Карапишах, дозволил жолнерам своей надворной хоругви истязать до смерти и грабить крестьян н насиловать крестьянок. 1741. Октябрь 21" (Арзхів Юго-Заподной Россиии, т. 3, ч. 3, с. 326 - 329). Драматург тільки змістив подію в часі, відніс її до середини 30-х років XVIII ст.
18 Такий самий Сава, я чув, сидить в тюрмі у Білій Церкві...- Йдеться про арешт Сави Чалого восени 1734 р. в м. Шаргороді на Поділлі, після чого він був ув'язнений в Білій Церкві, звідки у Грудні 1734 р. втік

Частина 1
Частина 2