МИКОЛА ПЛАВ'ЮК
Україна - життя моє
Від селянського сина - до державника
На світанку
Перiод мiж Десятим i Одинадцятим
ВЗУНами, тобто вiд 1983 року до червня 1988, - це був час, який
можна назвати "на свiтанку". Було зрозумiло, що темний
морок бiльшовицької iмперiї мусить щезнути, що, нарештi, настане
iсторичний ранок української вистражданої волi. I керований Миколою
Плав'юком Провiд ОУН докладав максимум зусиль, щоб довести до
консолiдацiї i координацiї всi самостiйницькі сили, адже тiльки
за умов їхньої спiвпрацi можлива планова й успiшна допомога визвольнiй
дiї українського народу на його поневоленiй Батькiвщинi.
У дусi цих напрямних Голова Проводу ОУН i будував дiяльнiсть Органiзацiї.
Зокрема, дiяльнiсть дуже важливої внутрiшньополiтичної референтури
ПУН, очоленої доктором Зеноном Городиським, проявлялася, наприклад,
на таких вiдтинках:
а) заходи в напрямках якнайтiснiшої спiвпрацi та одночасної координацiї
трьох органiзацiй, якi виявили до цього конструктивне бажання,
- це ОУН, УРДП i ОУНз;
б) зовнiшня праця в дiлянцi оборони людських i нацiональних прав
перед урядами вiльного свiту, зокрема перед американськими керiвними
чинниками;
в) внутрiшньотехнiчна праця полiтичної референтури i її спiвдiя
з iншими референтурами ПУН.
Провід ОУН завжди ставився з належною повагою до політичної постаті
Івана Багряного, шануючи його не лише письменницький талант, а
й здатність, як керівника партії, знаходити шляхи співпраці. І
така співпраця Багряного давала можливість до реальної консолідації
між заснованою ним і Григорієм Костюком з колегами Українською
Революційно-Демократичною партією (УРДП) та ОУН. ПУН, очолений
Плав'юком, провів три Консультативні наради між членами Проводу
й представниками УРДП під керівництвом Михайла Воскобійника, на
яких порушив основні питання української визвольної політики.
У першому Комунікаті про консультативне порозуміння було сказано,
що "це порозуміння між ОУН і УРДП не є спрямованим проти
жодної іншої української організації, а започатковане для енергійнішого
проведення в життя консолідаційних заходів". Констатовано,
що уповноважені представники обох організацій мають зустрічатися
між собою в актуальних справах, які потребують взаємних консультацій
та прийняття рішень для спільного проведення їх у життя на різних
політичних, наукових, церковних і культурних форумах.
Однак Микола Плав'юк з тією ж наполегливістю, як у випадку з УРДП,
намагався шукати контактів до взаємодії і з іншими політичними
силами, зокрема з ОУНз. На цьому відтинку працювала так звана
Контактна Комісія ОУН і ОУНз, причому динамізму її роботи надавали
кількакратні зустрічі Голів Проводів обох організацій (Миколи
Плав'юка і Дарії Ребет). Такі зустрічі допомагали розв'язувати
часто нелегкі питання громадсько-політичного життя української
спільноти, в яких дві ці організації мали відмінні погляди і вимагали
узгіднення та координації (наприклад, у питаннях СКВУ чи ДЦ УНР
в екзилі).
Ось лише побіжний перелік справ, якими доводилося займатись безпосередньо
Миколі Плав'юку в той "передсвітанковий час" України:
оборона українських в'язнів, русифікація в Україні, справа моряка
М.Медведя, голодомор 1932-1933 років, справа оборони релігії в
СРСР-УРСР, Чорнобильська катастрофа, справа антиукраїнських виступів
і знищення пам'ятника в Єрусалимі, спеціальна акція у справі українських
радіопередач в Україну через американські радіостанції... В усіх
цих питаннях він тісно співпрацював з Президією КУППО*, яка успішно
реагувала на всі події на міжнародному форумі, що безпосередньо
стосувалися української справи.
Ситуація в Україні вказувала на те, що Радянський Союз найближчими
роками мусить розвалитися, і Україна отримає очікуваний віками
шанс на власну державність. Це надихало членство ОУН до нової
праці, мобілізовувало для неї українську спільноту на чужинецьких
теренах та захоплювало в цей вир молодше покоління.
Власне, ця щоденна копітка праця і була відповіддю на підготовку
до Одинадцятого Великого Збору Українських Націоналістів. У різних
країнах тоді відбулися теренові конференції ОУН, на яких продискутовано
політичну ситуацію в Україні. І ці наради ясно показали, що теза
Миколи Плав'юка "в центрі нашої уваги - Україна", закладена
ним у підґрунтя діяльності ОУН на етапі 80-х років, здійснилася
повною мірою, перелік проблем, які стали предметом нарад теренових
конференцій ОУН, показує, яке повне, вичерпне уявлення мали члени
Організації про всі події, що відбувалися тоді в Україні.
Тому й рішення, які приймалися Проводом ОУН, були максимально
конкретизовані, адекватно відповідні до ситуації в Україні, що
її так влучно схарактеризував Микола Плав'юк на одній з нарад
ПУН:
"Тепер кожен може переконатися, що політика русифікації і
злиття націй посилює спротив нашого народу окупантові. І незабаром
так само кожен зможе переконатися, що цей спротив виллється у
всенародний і відкритий, перед яким система буде вже безсила".
А якщо спротив народу окупантові росте, то, на глибоке переконання
Голови ПУНу, так само мала зростати і дія ОУН під ту пору. Референтура
зовнішньої дії ПУН приділила увагу розв'язанню таких справ:
- інформування чужинецького світу про українську проблематику,
стан у сучасній Україні (русифікація, переслідування, опір) та
здобування приятелів українській справі;
- нав'язування контактів та співпраця з іншими поневоленими Москвою
народами;
- контакти з паризькою "Амнесті Інтрнешнл", візит до
французького Сенату разом з іншими представниками українців та
поневолених народів;
- контакт і співпраця з представниками польського підпілля;
- українська участь у міжнародній виставці самвидавів СРСР;
- поїздка до Відня з нагоди Гельсінкської конференції, участь
у прес-конференціях, відвідини амбасад західних держав, співпраця
з представниками світових надбудов поневолених народів: балтійців,
чехів, поляків та включення в нову світову організацію "Де
Коопераціоне", головний приціл якої спрямований на рідні
землі заступлених народів;
- контакти з представниками афганських повстанців.
Так само, як і діяльність
ОУН у зовнішньому політичному житті, окремої розмови заслуговує
і тодішня діяльність Організації на громадському напрямку. Тези
про основні завдання і пріоритети цієї діяльності були теж запропоновані
на наради теренових крайових конференцій ОУН. А саме:
- збереження національного обличчя української спільноти в діаспорі,
боротьба проти асиміляції;
- збереження культурних надбань, традицій, рідної мови, а понад
усе - формування національно свідомого молодшого покоління в діаспорі;
- запровадження різних заходів, пов'язаних з подіями в Україні,
- це відзначення 55-річчя трагічного голодомору, організованого
більшовицькою Москвою, відзначення 1000-річчя християнства в Україні;
- пожвавлення діяльності в усіх напрямках і в першу чергу -загальноорганізаційному,
жіночому, молодечому й студентському, церковному, ветеранському,
допомоговому, інформаційному тощо.
Микола Плав'юк оглядав тодішню
роботу ОУН на громадському відтинку під тим кутом, що методи її
діяльності і праці повинні постійно мінятися: вони були інакшими
в 50-х, 60-х і 70-х роках. Однак мета й завдання залишалися незмінними:
постійний зв'язок з рідною землею, стеження за всіма подіями,
які там відбувалися, та щоденна підтримка всіх виявів руху спротиву
в Україні. Голова Проводу ОУН постійно підкреслював таке: змагаючись
за збереження української спільноти у вільному світі від денаціоналізації
та асиміляції, прагнучи активно допомогти різними доступними засобами
українському народові, консолідуючись з іншими поневоленими народами,
ОУН мусить шукати таких методів та удосконалень своєї роботи,
щоб її не випереджували події, а навпаки, щоб вона була готова
до прогностичних оцінок та відповідних дій принаймні на наступні
10-15 років.
Такий потужний ритм діяльності
ОУН у 80-ті роки був би неможливий без її розбудови та міцного
організаційного скріплення. Микола Плав'юк, як Голова ПУН, надавав
цьому особливого значення. Він виходив з того заложення, що саме
ОУН є і мусить і надалі залишатися стержнем Українського Націоналістичного
Руху, а Провід - її ядром, квінтесенцією думки і дії. Обов'язком
кожного члена ОУН є, в першу чергу, бути зразком постійної дії,
відданості та жертовності, а рівночасно й ініціативності та працездатності.
Відповідно до цього окреслювалися і завдання організаційної діяльності
референтури ПУН. Серед них найважливіші:
- розбудова та зміцнення теренових крайових організацій;
- налагодження та зміцнення тісного і постійного зв'язку з усіма
теренами-країнами, в яких під ту пору діяла ОУН;
- безпосередні відвідини окремих теренів, як-от: Великобританії,
Франції, Німеччини, Венесуели, Бразилії, Аргентини, Люксембургу,
Австралії, Нідерландів, інших країн;
- скликання теренових нарад і конференцій, зустрічі з провідними
діячами дотичних теренів, як також з проводами організацій системи
ІСНО;
- проведення змін у теренових керівництвах ОУН ряду країн, зокрема
Великобританії, Бразилії, США, Канади, Німеччини, Австрії, Венесуели;
- заприсяження в члени ОУН нових кандидатів, в тому числі молодшого
покоління;
- переоблік по всіх теренах членства ОУН, реальна оцінка його
дій і спроможностей та відповідні завдання перед кожним крайовим
осередком;
- привернення до активної праці неактивних до того часу членів
Організації;
- створення в європейських та південноамериканських країнах окремих
Фундацій імені Олега Ольжича;
- шляхом листування, обіжниками та "Інформаційним Бюлетенем"
дотримування тісного зв'язку з тереновими проводами та зв'язковими,
а через них - і з цілістю всього членства ОУН;
- допомога в редагуванні журналу "Самостійна Україна"
- офіціозу ІСНО та ОДВУ;
- зустрічі з ієрархами Українських Церков, провідними діячами
українського політичного, громадського, господарського й культурного
життя для досягнення з ними конкретних домовленостей;
- участь у складі делегацій ОУН у всіх трьох консультативних нарадах
з УРДП та в переговорах з делегацією ОУНз;
- організація відзначень 50-ліття загибелі Голови ПУН полковника
Є.Коновальця;
- проведення підготовчих заходів для відбуття теренових конференцій
з метою підготовки до Одинадцятого Великого Збору та рівночасно
для вибору делегатів на XI ВЗУН.
У 50-ті роковини трагічної
смерті основоположника Організації Українських Націоналістів та
Першого Голови Проводу Українських Націоналістів полковника Євгена
Коновальця, у травні 1988 року, в одному з осередків Західної
Європи відбувся Одинадцятий Великий Збір Українських Націоналістів.
Одинадцятий ВЗУН проходив у часі помітних змін всередині СРСР
і в першу чергу тих, які назрівали серед поневолених Москвою народів,
у тому числі й українського.
Доповідачі і дискутанти на ВЗУНі ствердили, що "гласність"
і "перебудова" довели до чергової "відлиги"
в Радянському Союзі, до пом'якшення тиску окупаційного режиму
в Україні, але не розв'язали основних проблем життя і державно-національних
аспірацій українського народу. Що більше, на додачу до вже довготривалої
боротьби проти так званого "буржуазного націоналізму",
що її веде КПРС, боротьби за створення окремого "совєтського
народу" та боротьби за двомовність, що на ділі є намагання
русифікації неросіян, в СРСР у висліді "гласності" відродилися
і посилилися вияви російських шовіністичних кіл, які доходять
до майже расистської політики традиційного великодержавного московського
імперіалізму. І цілком закономірно, що на ці прояви комуністичний
московський центр ніяк не реагував, - навпаки, він подекуди їх
ще й посилював.
Тому учасники XI ВЗУНу ствердили, що всі зусилля українців в Україні
не матимуть цілковитого успіху, доки Україна не вийде із складу
СРСР і не осягне повної державної суверенності, не обере владу,
яка працюватиме для українського народу, а не для московського
центру.
"Ми не очікуємо, щоб західний світ визволив український нарід.
Ні! Ми це зробимо в спільному фронті з іншими поневоленими народами
в боротьбі з Москвою! Але, можновладці західного світу, не перешкоджайте
нам у тих зусиллях, не скріплюйте своєю короткозорою політикою
московського центру, який поневолює Україну і інші народи сходу
Європи", - сказав на цьому Зборі Голова ПУН Микола Плав'юк.
Одинадцятий Великий Збір Українських Націоналістів востаннє в
історії проходив поза межами України. Його учасники відчували,
що Україна незабаром стане вільною, незалежною державою, дух свободи
витав у повітрі, відчувався у кожному слові, яке лунало на Зборі.
У кінці своєї роботи Великий Збір УН обрав новий Провід Українських
Націоналістів на чолі з Головою Миколою Плав'юком, який уже втретє
перебрав керму Організації Українських Націоналістів.
...Неможливо передати словами,
як слухали вони того дня вістки з України. Того дня - 1 грудня
1991 року.
Там, на Батьківщині, проходив всенародний референдум, який мусив
поставити останню крапку над понад 300-літнім ганебним пануванням
Російської імперії і ствердити народною волею Українську Державу.
Перед внутрішнім духовним зором, у самому серці Миколи Плав'юка
і його побратимів, закинутих вихором війн і незгод на далекі канадські,
американські, австралійські та інші земні тверді, вставали величні
постаті великих синів українського народу... Іван Мазепа, Пилип
Орлик, Тарас Шевченко, Іван Франко, Василь Стефаник, Леся Українка,
Михайло Грушевський, Микола Міхновський, Симон Петлюра, Євген
Коновалець, Андрій Мельник, Олена Теліга, Олег Ольжич, Василь
Симоненко, Василь Стус, Валерій Марченко... Ність числа славетним
і безіменним мученикам за гірку українську волю, кому московські
сатрапи кували криваві гвіздки для розп'яття. Ність числа їм,
хто жив одним, найсвятішим і неподільним - Україною, хто вірив,
що коли не він - то його діти, онуки, правнуки, але доживуть до
цього дня - 1 грудня 1991 історичного року. Бо таки в цей день
справді сама історія мала дати непомильну відповідь на їхній порив
і важкий труд, на їхні надії і пролиту кров. Воістину, свобода
або смерть.
Неможливо передати оте відчуття щастя - відчуття до останньої
клітини, до найглибшої краплини душі! - коли з України прийшла,
прилетіла, прилинула довгоочікувана вістка: понад 92 відсотки
населення України сказало своє чітке й однозначне - "ТАК"
Незалежності!
"ТАК" - власній Державі!
"ТАК" - своїй правді і волі у своїй хаті, як писав Тарас
Шевченко.
"ТАК" - сказали українці і росіяни, євреї й поляки,
всі сущі нації на українській землі, бо ж недарма говорив Олег
Штуль-Жданович: "Україна - то спільне добро всіх її громадян".
І ще раз "ТАК" - віднині і на віки вічні.
Безповоротно і назавжди.
Тепер треба діяти ОУН на рідній землі.
18 січня 1992 року після сорокавосьмирічної вимушеної перерви
Микола Плав'юк ступив на українську землю...
До змісту книги
Просвіта
