МИКОЛА ПЛАВ'ЮК
Україна - життя моє
Від селянського сина - до державника

Юність

Якась незборима сила кликала Миколу до юначого гурту, до тих запальних хлопців, які називали себе українськими націоналістами.
З їхніх вуст звучало твердо та відважно:
- За честь!
- За волю!
- За народ!
І саме слово ОУН - хльостке, різке, як змах шаблі! Як спалах! І кожен з тих молодих хлопців добре відав, що з ними - лише гаряча віра й відвага, а проти них - півсвіту. І москалі, й ляхи, і румуни, й угорці, і німці, яких - сила-силенна.... Але все одно - "За волю, за Україну!"
Та треба було багато чого переступити, щоб стати до їхніх лав. Переступити страх і вагання. Сумніви й непевність. Але ж більшість юних не стояла осторонь подій. Їх вела безоглядно любов до Батьківщини, України. За неї все можна і треба віддати...

Микола Плав'юк:
"Перші вістки про діяльність ОУН приходили до мене 1939-1941 років з часів першої радянської окупації Західних українських земель. Десь у початку березня-квітні 1940 року у школі (середня школа у Снятині, моя батьківщина) почались арешти. Арештували старших шкільних товаришів, і щойно тоді я довідався, що вони були членами підпільної організації, про яку я фактично нічого не знав. Опісля я усвідомив собі, що саме бурса "Рідної школи" була осідком, в якому діяли клітини ОУН, і звичайно це були учні старшого класу середньої школи, селянські діти. Напередодні радянсько-німецької війни до нас прийшли вістки про те, що за Сяном перебувало багато тих, які покинули Галичину в 1939 році, і почались непорозуміння і розкол серед українських націоналістів.
Моє перше активне ставлення до організації визначилося у вересні 1941 року, коли поновилися навчання у Снятині і серед учнів торговельної школи були зорганізовані клітини ОУН. Тоді я усвідомив собі вперше, що ОУН була роз'єднана на ОУН під проводом полковника Андрія Мельника і ОУН під керівництвом Степана Бандери. Склалось так, що я товаришував із Осипом Зінкевичем і іншими товаришами, які тоді вже підпали під вплив Степана Касіяна, повітового провідника ОУН у Снятинському районі. Мене прийняли до лав юнацтва ОУН, із притаманною тому часі церемонією, вивченням Декалогу, 44 правил націоналіста, читанням деякої літератури в умовинах своєрідних сходин, звичайно у вечірні години на цвинтарі, іншими словами - романтика. З самого початку ми займалися в основному читанням літератури і поширенням її у різні села Снятинського району.
Сьогодні багато говориться про те, що Сеник і Сціборський не були вбиті в Житомирі бандерівською боївкою (існує версія, що це справа рук розвідників НКВД). Я можу тільки сказати таке про ту справу. У місяці вересні 1941 року ми отримали із Львова кляпсидри, видані Проводом ОУН, у зв'язку із смертю Омеляна Сеника і Миколи Сціборського. В тих кляпсидрах було вказано про те, що вони згинули з братовбивчої руки. Нашим обов'язком було розклеїти ті кляпсидри у різних частинах міста Снятина і по різних селах. Мені і моєму товаришу Василеві Григорчукові припав обов'язок розширити ті кляпсидри, роздати летючки з тої нагоди у селі Княже, з нагоди празника, який тоді відбувався у тому селі. Ми це зробили. На велике моє здивування боївка місцевих бандерівців почала гонити за нами (ми втікали із села Княже до Снятина), вони наздогнали нас, і почалась маленька бійка, яка була б закінчилася правдоподібно нещасливо для нас, якби не над'їхали пограничники німецькі, які тоді хоронили кордон між Західною Україною, як частиною генеральної губернії, і Буковиною, яка була тоді під адміністрацією румунів.
Із Степаном Касіяном мене єднала дружба через ціле життя від 1941 року. Я пізнав його як абсолютно чесну людину, людину, повністю віддану справі української незалежности, віддану організації, педанта (ходив гарно одягнений і звертав увагу на дрібниці). Він дуже важко переживав події розколу в організації і, як дисциплінована людина, очевидно не міг погодитися із способом, яким був проведений розкол ОУН, і тому він залишився вірним організації до самого кінця свого життя.
Касіян - дуже послідовна людина. Відкрито критикував своїх чи чужих, коли бачив у них неміч чи безпорядок. Мав відвагу називати справи ім'ям таким, на яке вони заслуговують. Касіян - автор книжки, в якій описує своє життя і організаційну діяльність, у тексті не бракує критичних заміток на адресу бандерівців, яких він не терпів за те, що вони ввели в розкол, але рівночасно з тим у нього все-таки була достатня кількість об'єктивности, він вказував на їхню динаміку, на їхню активність у роботі і дуже часто критикував своїх друзів, якщо вони не виявляли належної активности".
Бурса "Рідної школи" була центром, в якому стрічалась молодь і займалася різними вишколами, пов'язаними із юнацтвом ОУН. Були систематичні заняття, які починалися вивченням напам'ять (й органічним засвоєнням!) Декалогу - десяти заповідей українського націоналіста*.

Декалог націоналіста

Я, Дух одвiчної стихiї, що зберiг Тебе вiд татарської потопи i поставив на гранi двох освiтiв творити нове життя!
1. Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбi за Неї.
2. Не дозволиш нiкому сплямити слави анi чести Твоєї Нацiї.
3. Пам'ятай про Великi Днi наших Визвольних Змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пiмсти смерть Великих Лицарiв.
6. Про справу не говори з ким можна, а з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнiший Чин, якщо цього вимагає добро справи.
8. Ненавистю i безоглядною боротьбою прийматимеш ворогiв Твоєї Нацiї.
9. Анi просьби, анi грозьби, анi тортури не приневолять Тебе зрадити тайни.
10. Змагатимеш до поширення слави, багатства й простору Української Держави.

У бурсі створили молодече товариство, яке нарекли Виховною Спільнотою Української Молоді (ВСУМ).
Вивчали історію визвольних змагань українського народу впродовж багатьох століть і в двадцятому. Переписували і поширювали агітаційні матеріали з Коломиї та Львова. Треба сказати, що в тому часі ще одна подія вплинула на снятинців - це приплив буковинців, які з Буковини висилались в Україну. Частина їх прийшла із Куренем Буковинським на чолі з Петром Войновським, вони перейшли через Снятин, Коломию, Городенку, пішли до Києва, але частина буковинців залишилась, дехто з них викладав у школі, дехто працював в адміністрації, бо вони знали німецьку мову. І більшість буковинців були членами або прихильниками ОУН.
Діяльність ОУН полонила Миколу Плав'юка. Своєю активністю він швидко вибивався у зверхники і з від'їздом Осипа Зінкевича став фактичним керівником юнацтва, а опісля - організаційним референтом для зв'язку з поодинокими місцевостями у повітовій екзекутиві, яку очолював Микола Бажанський.
Та ось уже нiмцi почали арештовувати i Плав'юкових товаришiв. 1943 року гестапо схопило Iвана Печенюка, з яким безпосередньо спiлкувався Микола. Чи не зламається Печенюк на допитах? Чи витримає тортури i дотримає заповiдi Декалогу - "анi просьби, анi грозьби, ані тортури не приневолять Тебе зрадити тайни" Органiзацiї? Микола вiрив своїм друзям, а коли би щось сталося i його теж заарештували, то не важив би й своїм життям, бо Україна вже була для нього бiльша, анiж власне життя. Та є справи ОУН, є наказ. Отож, не з власної волi, а як дисциплiнований член Органiзацiї вiн змушений був покинути дорогий його серцю Снятин i по органiзацiйному зв'язку перевівся до Коломиї, де дiяв вiддiл Українського Допомогового Комiтету.
Прощавай, Снятине! Прощавай, рiдна бурсо, де стiльки мрiялося i стiльки було задумано! Там гартувався характер, там уперше в саму душу так глибоко увiйшло почуття власної причетностi до української справи. Тепер поруч будуть зовсiм iншi люди, iншi друзi, iншi дороги, але все одно буде та сама мета.
Справдi, в Коломиї нуртувала ненависть до нацистiв, якi мiряли українцiв тiєю ж невольницькою мiркою, що й бiльшовики. I так само жила вiра в непоборнiсть України. I люди були надiйнi й вивiренi. Це референт ОУН Омелян Гошовський, iнженер Юрiй Артюшенко, директор банку Богдан Яхно, - i хоч Микола Плав'юк був серед них наймолодший, а проте його радо прийняли до складу місцевого керiвництва ОУН.
1943 року сформувалась дивiзiя "Галичина"*. До неї зголосилося багато коломийських гiмназистiв. I коли вони покинули Коломию, то якось вiдразу спорожнiли мiськi вулицi i юначi зiбрання. Та час був не той, щоб сумувати. Треба було дiяти. Тодi в Косовi влiтку вiдбулися виховнi оселi ВСУМ. Команду тих осель ранiше творили гiмназисти, якi тепер стали в ряди "Галичини". Тому по їхньому вiдході треба було вiдшукати гiдну замiну.
Оунiвський керiвник Омелян Гошовський не вагався i послав командувати оселею чисельністю до 80 підлітків Миколу Плав'юка. Дарма, що за вiком вiн був не набагато старший вiд своїх вихованцiв.
Дещо згодом йому на допомогу прибув iз Снятина Степан Касiян (молодший). Вiн був шкiльним товаришем Миколи. Приїхав також Iгор Гриневич з Бережан (доля не раз ще їх зводитиме в Українi i поза нею).
Ще кiлька рядкiв про ту оселю. Заняття у нiй велося згiдно з пластовими традицiями. Вишкiл, спортовi змагання, дискусiї. А коли сутенiло, збиралися знову разом i палко гомоніли при ватрi.
- Та ж треба розумiти пластову iдею, - казав Микола Плав'юк. - Розумiти не як втiлення того, чого ми хочемо, а передусiм, що вмiємо, виховуючи майбутнiх громадян незалежної України.
- Вмiємо - що? Жити в згодi з пластовим законом, вчитися, працювати i боротися.
- Боротися - то означає стати на ворога... Українцi хочуть того самого, що й iншi - бути господарями власної долi, не бiльше, не менше. I ми доможемося свого. Нам нiхто не вiдмовить у правi на власну Батькiвщину.
Звiдки бралися тi слова - сам не знав. Чи визрiвали тодi, коли читав тоненькi брошури нацiоналiстичних авторiв, чи коли замислювався над гiркою долею свого народу... Але тi слова зривалися з його уст i глибоко западали в душу юнакiв.
Хтось заговорив про християнське терпiння та всепрощення. Микола Плав'юк пiднiс застережливо руку й мовив:
- Чекай, друже. Я теж думав над цим. Ми, українцi, - добрi й щирi. Але я собi думаю, хiба ми так само не повиннi чекати вiдповiдi на нашу доброту - добротою? Повагою?
- Повиннi, - згоджувався з Миколою Плав'юком його опонент.
- А якщо так, - продовжував Микола Плав'юк, - то маємо дiяти за Божими законами. А хiба не Христос вигнав мiняйлів, якi осквернили храм? Хiба не Божий меч падав на голови сатанинськi? Я, хлопцi, веду до того, що ми не сповiдуємо зла, це правильно. Але настала пора єдино вдарити по тих, якi нищать нас, топчуть, зневажають. I чи маємо право випустити з рук той меч, який передав нам Симон Петлюра? Передав Євген Коновалець? Та нi, хлопцi! Мусимо його твердiше стискати.
Вiн говорив просто, дохідливою мовою, але до нього вже прислухалися, йому вiрили. З тими думками та впертими настроями, уже як вiдпоручник Коломийщини, поїхав вiн i на конференцiю, зорганiзовану Українським Центральним Комiтетом у Львовi.
Було то взимку 1943-1944 років, здається, в груднi чи сiчнi. Мiсяць не запам'ятався, а от тодiшнiй Львiв врiзався в пам'ять незабутнім болем.
Бо мiсто рiдне - а нiби чуже. Хочеш у тому пересвiдчитися - поглянь на будинки. На стiнах всюди розклеєно нiмецькi накази та вироки. Ще хочеш упевнитися - вiдведи очi вiд тих "стiн плачу" i просто пройди вулицями... щоразу спіткатимеш солдатiв у похмурих нацистських одностроях. А коли б зовсiм очi заплющив, то все одно чув би рiзкі, єфрейторські команди, які дужче морозять серце, нiж холодна зима.
Тодi, у Львовi, Микола Плав'юк запiзнався з Кекелiєю Палiїв. То була вже знана провiдниця пластового руху в Українi (а пiзнiше вона працюватиме в тій царині у Нiмеччинi, Великобританії та в Канадi). Вперше зустрiв вiн i професорiв Зенона Зеленого та Северина Левицького. До речi, Северин Левицький потiм став начальним пластуном, i Микола Плав'юк не раз пригадував собi того зосередженого чоловiка, який стiлькох юнакiв вивiв на важку, але чесну дорогу.
На початку 1944 року - знову вишкiльний табiр. Тепер уже в Косовi. Знову з'їхалися туди пластовi керiвники, а серед них і Микола Плав'юк. Зрадiв тiй поїздцi i їхав, як на свято. Бо знав, що хоч i нелегкi отi вишколи, та матиме радiсть спiлкування з тими завзятими хлопцями i дiвчатами, які на очах виростають у справжнiх провiдникiв. I вперше спiзнався там з доктором Теодозiєм Самотулкою, з яким потiм ще не раз довелося стрiчатись. Той був одним з керiвникiв ВСУМу, а опiсля - керiвником пластового юнацтва в Нiмеччинi i США.
Скiльки й потiм довелося йому зустрiчати вiдданих справi людей, щирих українських патрiотiв! У Русовi, Снятинi, Коломиї, Львовi, Мюнхенi, Римi, Торонто, Нью-Йорку - скрiзь i всюди! I як швидко знаходив з ними спiльну мову i порозумiння! Таке складалося враження, що всi вони давно одне одного знали, думали те саме i жили одним. Але так воно й було - вони жили Україною. Всi. I Україна теж ними жила, бо доки будуть вони i їхнi побратими, доти не вмре i Україна.
Весна 1944 року принесла Миколi Плав'юку не лише новi вишколи та нових друзiв. А принесла й iншi змiни, що передусiм стосувалися ОУН. А саме: членство в Органiзацiї тодi роздiлялося на двi частини - на так званi "одинки" й "двiйки". Автором цiєї концепцiї був Олег Ольжич, який в тім часі, перед арештом гестапо, перебував у Львові. Прозiрливий провiдник, вiн передбачав, що перiод окупацiї нiмецькими вiйськами буде недовгий. Їх виженуть. А от "совіти" залишаться надовго. Тому вiн i пропонував, щоб якнайбiльша частина нерозконспiрованих членiв ОУН зосталася в Українi. I, включившись у життя, проводила потiм свою органiзацiйну, агiтацiйну та iншу дiяльнiсть. Це були "одинки". А члени ОУН, якi були розконспiрованi, а отже, не мали жодної перспективи дiяти в умовах радянської дiйсностi, мусили виїхати на емiграцiю ("двійки"). Бо iнакше вони просто потрапили б до НКВД. Розподiл членства Органiзацiї слiд було провести негайно, адже Червона Армiя уже пiдходила до захiдноукраїнських земель.
Миколу Плав'юка було призначено до "одинки". Це таїло в собi небезпеку бути арештованим, бо його вже багато людей знали, чули про нього, бачили на сходинах та вишколах. Та все ж Провiд вирiшив, що вiн мусить залишитися. Йому і самому хотiлося боротись на рiднiй землi. Микола Плав'юк мусив дiяти в окремiй мережi юнацтва, яке було зорганiзоване по рiзних районах захiдноукраїнських земель. Для того мав доручення виїхати до Львова, пройти належний вишкiл i очiкувати повороту Червоної Армiї та радянської адмiнiстрацiї.

Микола Плав'юк:
"В тому часі територія між Львовом та Карпатами ще не була зайнята радянськими військами, але перебувала під адміністрацією Вермахту і мадярських частин. Вони уклали угоду з командуванням УПА і дозволили організацію її формацій. Командування УПА проголосило фактичну мобілізацію всього здорового елементу, і почалось масове формування УПА-Захід. Це поставило наш гурт так званої "Одинки" у дуже складне становище. Ми, опинившись у рядах УПА, очевидно, не могли б сповнити доручення Проводу ОУН, яке спрямовувало нас на діяльність у часах радянської дійсности, а не у безпосередню підпільно-революційну боротьбу у формаціях повстанських. Тоді Касіян з керівництвом вирішили зібрати наших хлопців, які були з системи "Одинки", і утворити з них окремий відділ, що мав перебути в тому часі у лісах Бойківщини і з приходом радянської армії розформуватися, розійтися по пунктах призначення. (З метою ведення агітації.)

Усю цю справу поставили дуже серйозно, i вiдразу пiсля подiлу членства ОУН на "одинки" та "двiйки" було видано "одинкам" докладнi iнструкцiї про все те, що зветься комунiзмом... I ту правду про колективiзацiю, голодомори, тюрми, концтабори, русифiкацiю, знищення церков i все-все iнше, чого досить спiзнали схiднi брати-українцi та з чим уже зазнайомилися і західняки, треба було говорити людям, хоч кожної митi можна було натрапити на донощика. Але саме "одинки" у вислiдi тих розмов мусили знаходити людей, якi не хотiли миритися з радянським поневоленням. А потiм i органiзовувати їх для спiльних дiй.
Тодi якраз приходили рiзнi вiстки - дехто очiкував, що по закiнченнi вiйни з Нiмеччиною альянти вдарять на Радянський Союз, дехто навiть наївно думав, що вони визволять Україну...
Крайовим провiдником для старшої верстви членiв ОУН був тодi давнiй член Органiзацiї Кiндрат Швець, псевдо якого Зенон (йому згодом випала дуже важка доля - потрапив до НКВД, був засуджений i помер на засланнi у Казахстанi), а Миколi Плав'юку доручили тримати зв'язки з тими членами Органiзацiї, якi числилися в юнацтвi. Такий тодi був чiткий розподiл обов'язкiв i завдань серед членства ОУН.
Перед виїздом до Львова, не вiдаючи свого майбутнього, повернувся Микола Плав'юк до рiдного Русова. Подумки вiтав його:
- Ось i ти, село мого дитинства! Тi ж вулички i церковця на пагорбi... I ще ось верба, ну, звiсно, я впiзнав тебе, вербо! Русів, моя русява отчино, батьківська хата!
А в тiй хатi - смутно. Мама вже котрий тиждень майже не пiдводиться. Її лице геть змарнiло, а на ньому грає рум'янець. То нездоровий рум'янець. То сухоти. Маминi очi дивляться тоскно, боляче, та на них нi росинки. Вже недуга й сльози випалили...
Припав до материної руки, взяв у свою. А мамина долоня легенька, уже як осiннiй листочок.
Батько мовчить, лише скрушно зiтхає. А що тут скажеш? Таке наше життя: бийся над тiєю землею, сiй, коси, жни, рiк за роком - те ж саме, те ж саме, аж поки тебе самого не скосить безноса. В хатi темнiє... Мiсяць стелить за вiкнами на обійсті визоленi сувої полотна, такi самi, якi слала його жiнка, коли була здорова. Скiльки їй самiй того полотна, того життя вiдмiряно?
А потiм, коли повечеряли i мати важко заснула, батько з сином вийшли з хати. Помовчали. Перемовилися про щось незначне. А тодi батько сказав:
- Ти коли б i змовчав, та все одно бачу, чим дишеш. То й iди дорогою, на яку добрi та чеснi люди вивели. Тiльки... завтра скажеш матерi, що, мовляв, їдеш до Коломиї на працю, i не говори бiльше нiчого. Щоб не хвилювалася. Сам бачиш, яке в неї здоров'я.
- Добре, тату. Я мовчатиму. Зроблю, як Ви кажете.
А другого дня, прощаючись, батько додав до вчорашньої розмови:
- Я тобi найголовнiшого ще не сказав...
- Що, тату?
- Ось що... Коли так станеться, i ти змушений будеш покинути рiдний край, Україну нашу... то їдь уже в Канаду. Там двi мої сестри i твоя баба. Їдь, i - пробач мені, Господи, що я скажу! - не вертайся сюди... У цей рай, який принесло нам радянське визволення.
Хотiв ще щось сказати... Може, бажав би, щоб син лише у вiльну Україну повернувся? Та який батько б того не хотiв! I тiльки змахнув рукою...
Батьковi слова закарбувалися навiки. Казав - наче в воду дивився. Хоч о тiй порi Микола й гадки не мав залишати рiдну землю.
Нiчого нового Микола матерi не сказав, а говорив те, що й завжди: повертається до Коломиї на працю. Легенько гладив її чоло i обiцяв якнайскорше вернутися. Та чи можна материнське серце обдурити? Не обдуриш, не утаїш вiд нього нiчого! I коли вийшов з хати та вже звернув на леваду, на найкоротшу стежку, то раптом почув, як хтось його кличе. Оглянувся - мати! Встала з лiжка i з останнiх сил кинулася за ним, слiдом... Покликала, щоб ще раз попрощатися.
Бо вiдчувала, напевне знала, що бачить востаннє.
Микола виїхав до Львова, а опiсля до Самбора. Вiдбув належний вишкiл i готував себе до того, щоб лишитися в Українi. Тодi фронт стабiлiзувався мiж Львовом i Самбором, i на тому вiдтинку Плав'юк мусив дiяти. Органiзацiя призначила йому i мiсце побуту - поселення Турка (Львiвська область), де взяла його до себе родина Стахнових.
То були приязнi, доброзичливi люди. А надто дочка - Ольга. Вона оточила Миколу своєю турботою та увагою.
З нею, щоб себе легалiзувати, Плав'юк повинен був одружитись. Та не женихання було в нього на думцi. У нього був iнший стиль життя - сувора конспiрацiя, наказ, виконання наказу. Контакти з Органiзацiєю вiн тримав через Степана Касiяна, який належав до найближчого оточення Олега Ольжича. Через нього познайомився i з "Батьком" - то було псевдо Теофiла Бак-Бойчука.
Коли нацисти схопили Олега Ольжича, ОУН залишилася пiд колективним керiвництвом. Органiзацiю очолили генерал Микола Капустянський, Ярослав Гайвас та професор Юрiй Бойко. До керiвництва увiйшли i Степан Касiян та Теофiл Бак-Бойчук. Але контакти Микола Плав'юк мав не з усiма. Пiдпiльна боротьба вимагала конспiрацiї та необхiдної доцiльностi стосункiв.
У тому часi нiмцi вiдступали все далi. Вони лютували, що їх гнали червонi. А бiльшовики теж лютували, що українцi їх уже не зустрiчали хлiбом-сiллю, як у 1939 роцi. Отже, часи настали такi, що людське життя нiчого не важило. I будь-який прикрий випадок мiг скiнчитися смертю.
Через одну таку прикрiсть Микола Плав'юк теж опинився в гестапо. Сталося так: якась з боївок ОУН експропрiювала нiмецький банк. Операцiя пройшла успiшно. Охоронцi не встигли й отямитися.
Грошi потрiбнi були на органiзацiйну та iншу роботу ОУН. Для цiєї мети певну суму видiлили i Миколi Плав'юку.
Вiн взагалi не знав про експропрiацiю банку, а тому, нiчого не пiдозрюючи, прийшов до того самого банку, щоб помiняти великі купюри на дрiбнiшi. Але в банку були записанi серiйнi номери тих банкнот, якi попали до рук учасникiв операцiї. Отже, звiривши цi номери з номерами, якi були на купюрах Миколи Плав'юка, нiмцi його вiдразу заарештували.
Працiвники банку, якi були присутнi при експропрiацiї, заявили, що бачать Миколу Плав'юка вперше. Отже, участi в операцiї вiн не брав. Однак це не задовольнило нiмцiв. I вони обшукали помешкання Плав'юка.
Інших грошей не знайшли. Але знайшли на квартирi рiзнi документи, якi свiдчили про його приналежнiсть до Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв. Це й стало причиною його арешту та допитiв у гестапо.
З допитiв зрозумiли, що мають справу з людиною невипадковою.
Допити тривали. I щось треба було на них казати. Микола Плав'юк знайшов просту i прийнятну для нiмцiв вiдповiдь. Мовляв, вiн планував залишитися в радянському пiдпiллi, щоб дiяти проти бiльшовикiв. А бiльше нiчого не знає i знати не може. Щодо контактiв з керiвниками ОУН, то з нього тiєї iнформацiї вони й клiщами не змогли б вирвати.
Очевидно, в iнший час його просто розстрiляли б чи вислали в концтабiр. Але на ту пору все ближче гримiли радянськi гармати. I нiмцi вже бiльше дбали про втечу, анiж про цього впертого хлопця. Тим бiльше, що заарештованих було багато. I на всiх не вистачало часу. Коли Миколу Плав'юка, нарештi, вiдпустили, вiн не був певний, чи за ним не стежать. Цiлий день блукав мiстом. Плутав вулицi i провулки i лише як стемнiло далекими околицями прийшов до Степана Касiяна. Той так i кинувся до нього.
- Миколо, друже! Ти живий!
Вони мiцно обнялися. I вiдразу заговорили про справу.
Невдовзi Провiд вирiшив перевести Миколу Плав'юка до Турчанщини.
Для початку йому вручили пiдробленi документи. I, звичайно ж, довелося змiнити свiй зовнiшнiй вигляд.
Його так замаскували, що й мати рiдна не впiзнала б. Знайшли на нього якогось обтрiпаного пiджака, закороткi штани, але великi черевики. Той маскарад доповнювали окуляри. У такому виглядi Микола Плав'юк перебрався на Турчанщину, де нiмецька адмiнiстрацiя уже втратила свiй контроль над мiсцевiстю. Замiсть неї там дiяли угорськi вiйськовi частини.
А ще Турчанщина була заповнена втiкачами. То були вояки дивiзiї "Галичина", яку червонi розгромили пiд Бродами.
Учорашнi дивiзiйники виглядали втомленими i розгубленими. Вони не знали, як їм бути далi. Чи йти на Захiд з нiмцями, чи залишатися на своїй землi i чекати на бiльшовикiв? Було ясно, що ті їм не пробачать "Галичини". I багато з дивiзiйникiв знайшло iнший вихiд - вони пiшли в УПА.
Нiмцi ж підозрювали й упiстiв, i тих, хто в УПА не пiшов (до цих ставилися ще з бiльшою пiдозрою). Через це з Миколою Плав'юком стався прикрий випадок, коли нi за що, нi про що його знову заарештували.
Ситуацiя дiйшла до комiчного (хоч вона й була вельми прикметною для того часу). Микола Плав'юк слухав з друзями радiопередачi через приймач старої конструкцiї. А тому треба було прикладати до вух слухавку. Саме в цей час до помешкання вбiгли нiмецькi солдати. Очевидно, то була облава. I коли побачили Миколу Плав'юка iз слухавкою бiля вуха, то їм здалося, що то - радiостанцiя, а бiля неї радянськi диверсанти, якi передають таємнi вiдомостi. Цього разу арешт був коротший за попереднiй. Але все це вказує на напружену тодішню атмосферу. Сказано: на війні - як на війні...
I справдi, час був тривожний та непередбачуваний. Люди чекали якогось просвiтку, надiї i гуртувалися разом. Юнаки ОУН оформилися тодi у воєнiзований загiн i пiшли в лiси.
Їхній загін спочатку базувався на горi Магура - це неподалiк вiд села Михнiвцi. А потiм вони вже отаборилися в околицi Стопусян.
Командиром загону був Степан Касiян. А старшиною - Кость Гiмельрайх, який ранiше служив у Червоній Армiї.
Степан Касiян був людиною далекоглядною i розважливою. Вiн виробив простий, але найправильнiший за тих обставин план: зачекати, доки фронт перейде на Захiд, а потiм вiддати наказ "одинкам" роз'їхатися за їхніми призначеннями. I включитися в активну боротьбу з бiльшовиками.
Одного лiтнього дня загiн Степана Касiяна перепочивав у лiсi пiсля важкого переходу. Вгомонилася гроза, i небо було свiтле й м'яке. Аж раптом над видноколом з'явилися сiрi цятки. Бiльше, бiльше... Їх розгойдував вiтер i вiдносив трохи вбiк, де вони й опускалися на землю.
А невдовзi неподалік вiд табору з'явилися радянськi парашутисти. Очевидно, вони мали пiдкрiпити словацьке повстання, але помилково були скинутi на околицi Стопусян.
Парашутисти незабаром виявили загiн Степана Касiяна. I, не роздумуючи, кинулися його атакувати. Робили це, що називається, наскоком, бiгли вперед i стрiляли, не цiлячись, поперед себе. Становище касiянових хлопцiв виглядало кращим. Їх прихищали кущi та дерева. Тим часом парашутистiв зупинили пострiли, вони спiткнулися, залягли, потiм ще разiв зо два схоплювалися, бiгли вперед... Але вiдiйшли-таки, залишивши на землi кiлькох своїх забитих товаришiв.
Тiльки-но скiнчилася та сутичка, як бiля табору з'явилися вояки УПА. Виходило так, що вони очiкували недалеко, щоби будь-якої хвилини вiдкрити вогонь... по своїх.
- Не стрiляти! - вiддав наказ Степан Касiян.
Упiвцi поставили вимогу: скласти зброю i всiм загоном увійти до УПА. Вони не могли погодитися, щоб, крiм них, дiяли ще й iншi вiйськовi групи ОУН.
Так загiн Степана Касiяна увiйшов до формування "УПА-Захiд". Але Касiяна i Плав'юка вiд частини вiддiлили. З ними проводили слiдство. I так само, як свого часу Миколиного батька допитували "свої" українськi мiлiцiонери, так тепер теж "свої" вимагають зiзнання у його сина.
Вони й справдi - "свої" i "не свої". Споконвiчна українська трагедiя. Коли почалася вона? I коли скiнчиться?
Хоча Степана Касiяна i Миколу Плав'юка тримали окремо пiд вартою, а проте їм вдавалося контактувати з хлопцями свого загону. I вони довiдувалися про те, що дiялось. Так i дiзналися, що їх мають розстрiляти. Iншої ради не було, як надiятись на темну нiч, свою спритнiсть та прихильнiсть долi.
I вони наважились на втечу. Зробили це тихо й непомiтно. А коли втекли з табору, то за ними спохопилися лише наступного дня. Однак наздоганяти не стали. А двоє недавнiх бранцiв пiшли на Закарпаття. Там, у Перечинi, була родина одного з вiйськових керiвникiв ОУН Iвана Кедюлича.
Вони йшли, обминаючи села та великi дороги. Годувалися, чим Бог послав. Люди, якi їм зустрiчалися, були наполохані та зневiрені. Вони не знали, чого вiд кого чекати i на що сподiватися в майбутньому.
- Це ж уся Україна така, - сумно говорив Степан Касiян. - А тi, хто мав би її боронити, арештовують одне одного, як оце, Миколо, нас із тобою.
I вони ще раз повернулися до свого "полону" в УПА.
- Бач, - обурювався Касiян, - хотiли нас за те стратити, що ми з тобою "мельникiвцi".
- Знаєте, друже, - озвався Микола Плав'юк, - отой так званий блискавичний розкол ОУН стався не лише через амбiцiї... Я тисячу разiв переконаний, що його дуже добре пiдiгрiвали нашi спiльнi вороги.
- Колись про це скажуть вголос, як Україна буде вiльною, - погодився з ним Степан Касiян.
Так вони йшли, аж доки не добилися до Перечина. Але треба ж таке безталання: в Перечинi їм сказали, що Кедюлич поїхав до Братислави, на засiдання Проводу ОУН. Iншої ради не було, як податися слiдом до Словаччини.
На цей раз їм пощастило. I то просто в дорозi. В одному із сiл майже випадково вони зустрiлися з Кедюличем. А вiн їм повiдомив, що рiшенням Проводу його призначено до штабу УПА.
- От i маєш! - вихопилося в Степана Касiяна. - А ми з УПА ледве вирвалися. Хотiли нас розстрiляти.
- Розстрiляти? Вас? За що?!
- За те, що ми "мельникiвцi".
- Не до подумання! Ну та з тим розберемося. А ви тепер добирайтеся аж до Вiдня. Провiд перебрався туди, то мусите перейти в його розпорядження.
Що залишалося робити? Одна дорога закiнчується і починається iнша, ще довша. На Вiдень - так на Вiдень! I коли Микола Плав'юк добився, нарештi, до австрiйської столицi, то дiстав там доручення вiд Проводу увійти до Українського Нацiонального Об'єднання (УНО), осередок якого був у Вiднi.
То була дуже важлива дiлянка роботи. Адже в Нiмеччинi опинилося багато українських робiтникiв, а надто тих, якi були родом з Карпатської України. Треба сказати, що українськi робiтники, що були вихiдцями iз центральних та схiдних земель (так званi остарбайтери) не мали права належати до тiєї органiзацiї (вони жили в окремих таборах працi). I хоч офiцiйно УНО займалося культурно-освiтницькою дiяльнiстю, та насправдi ж воно будило й скрiплювало нацiональний дух серед українського робiтництва, репрезентувало його iнтереси перед владою. У мережi УНО, включно з Головною Управою, та в її друкованому органi - "Вiснику" (його редагував Володимир Маруняк) були члени ОУН, якi i використовували УНО для прикриття дiяльності ОУН.
О тiй порi постало також питання статусу Миколи Плав'юка. Через те, що вiн опинився за кордоном, його статус "одинки" вимагав свого вияснення. Мiж тим Органiзацiя доручила йому багато нових справ. Серед них - закрiпити контакти з українцями iз схiдних та центральних земель. Це було важливим ще й тому, що нiмцi намагалися поповнити українцями так звану РОА - "Русскую Освободительную Армию" генерала Власова.
Всюди нишпорили нiмецькi шпигуни та "свої ж" донощики, то ж було небезпечно агiтувати українцiв не робити тiєї дурницi та не вступати до РОА. А проте Микола Плав'юк узявся за нове завдання iз належною вiдповiдальнiстю.
- То ради кого, - казав вiн робiтникам, - i ради чого ви повиннi гинути разом iз власiвцями? Заради "єдiной i нєдєлiмой"? Заради Москви? Та ж вона вiками чинила кривди українцям. Хто колись вiльних козакiв поробив крiпаками? А хто Київ спалив? Хiба не Муравйов, якого Ленiн послав, нищив Україну? А голод? Чи не була то команда з Кремля, щоб провчити українських селян за те, що вони не хотiли колгоспiв?
Але були й такi, що йому заперечували.
- Та на трясцю нам та Москва! Але ж нам казали, що коли кiнчиться вiйна, то кожному, хто буде в тiй армiї, дадуть землю.
Запальнi слова Миколи Плав'юка та багатьох членiв ОУН переконували остарбайтерiв, i з поповненням РОА українцями нiчого путнього не виходило. Цьому сприяли й подiї на фронтах, якi вказували, що Нiмеччина незабаром програє війну.
Восени 1944 року було звiльнено з концтаборiв лiдерiв українського нацiонального життя. Великою подiєю в дiяльностi Органiзацiї стало звiльнення з концентрацiйного табору Саксенгаузен Голови Проводу ОУН полковника Андрiя Мельника.
Андрiй Мельник! Цим сказано так багато. Пiд його орудою дiяли боївки Органiзацiї на Буковинi. Названi iменем полковника, "похiднi групи" йшли на Схiдну Україну, щоб iз самого початку боротися з окупантами. I яку треба було мати мужнiсть та вiдвагу, щоб поставити вiд iменi українських нацiоналiстiв категоричнi вимоги на переговорах з нiмецьким урядом:
"Як передумову включення українцiв у активну боротьбу проти СССР, нiмецький уряд мусить видати деклярацiю, в якiй:
1. Признає природне право українського народу на власне життя в самостiйнiй Українськiй Державi в українських етнографiчних межах.
2. Заявляє готовiсть пiддержати визвольнi змагання українського народу всiма засобами, зосiбно мiлiтарно, сприяючи створенню української армiї пiд одноцiлим українським командуванням.
3. Проголошує територiяльну незаiнтересованiсть до українських земель i готовнiсть пошанувати суверенiтет української влади на українських землях.
4. Зобов'язується з хвилею заключення миру стягнути нiмецькi вiйська з українських земель..."
I коли нацисти не прийняли тих передумов, полковник Андрiй Мельник вiдмовився вiд будь-яких переговорiв з нiмецьким урядом.

...Тепер вiн знову на волi. Разом з полковником були звiльненi й iншi члени Проводу ОУН. Серед них - Осип Бойдуник, Дмитро Андрiєвський, Володимир Мартинець, Орест Зибачинський.
Нiмцi були вже зовсiм не тi, що ранiше. Де й дiлися їхня пихатiсть та категоричнiсть! Вони вiдчували свiй крах i в тiй безвиходi змушенi були зважати на вимоги українцiв. Так, заходами створеного у березнi 1945 року Українського Нацiонального Комiтету, до якого входили генерал Павло Шандрук i професор Володимир Кубiйович, гітлерівці погодились на виокремлення українцiв з усiх нiмецьких формацiй: Вермахту, Армії СС та формування з них Української Нацiональної Армiї (УНА). Генерал-хорунжий Павло Шандрук став командувачем Першої Української Дивiзiї цiєї армiї. Вiн приймав у дивiзiйникiв присягу за новим текстом i водночас вживав усiх заходiв, щоб вiдiрватися вiд червоних i прискореним маршем іти на захiд та сполучитися з англо-американцями.
Цi подiї вiдбудуться дещо згодом, а навесні 1945 року Микола Плав'юк зустрiвся з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем i Олегом Штуль-Ждановичем. Вони щойно звiльнилися з гітлерівського концтабору i навiть прийшли в тому самому одязi, в якому їх заарештували нiмцi.
I ось вiн бачить їх перед собою - тих, про яких стiльки чув i знав, з якими давно прагнув запiзнатися! Тарас Бульба-Боровець... Немає найменшого сумнiву, що вiд весни 1941 року на захiдноукраїнських землях уже iснували збройнi загони пiд командуванням отамана. Це ж вiн, ще перед вiйною Нiмеччини з Радянським Союзом, 1940 року прибув на Волинь, щоб зорганiзувати повстанський рух проти бiльшовикiв. А коли вибухнула вiйна, отаман утворив вiйськову формацiю "Полiська Сiч", яка проводила воєннi операцiї проти більшовиків в районi мiста Олевська на схiдному Полiссi. Тодi вона також координувала свої дiї з Бiлоруською Народною Самообороною, яку вiв у жорстокi бої командир Вiтушка. А потiм, коли нiмцi почали лiквiдовувати усi прояви незалежного українського життя, "Полiська Сiч" була реорганiзована: її командир i бiйцi перейшли в пiдпiлля i почали творити пiдпiльнi вiйськовi вiддiли. Цi вiддiли дiяли в околицях Рiвного, Костополя, Сарн, у Людвипольському районi i щонайбiльше - в лiсах вздовж рiчки Случ. I вже тодi цi збройнi загони iменували себе Українською Повстанчою Армiєю.
І ось Бульба-Боровець сидить перед ним, посмiхається та уважно слухає, хто що говорить...
А Олег Штуль-Жданович... Його iм'я асоцiювалося з дiями усiєї ОУН, а передусiм - з боротьбою за український Київ, де найкращi кадри Органiзацiї виявили таку високу жертовнiсть у 1941-1945 роках.
Аж ось Олег Штуль-Жданович пiдвiвся, пiдiйшов до Миколи Плав'юка i, знявши зі свого плеча рушницю, сказав:
- Друже Миколо! Передаю вам мою повстанську рушницю. Повертайтеся з нею в Україну i продовжiть нашу справу.
Не судилося Плав'юку повернутися так швидко в Україну... Але Олег Штуль-Жданович, даруючи рушницю, тодi й сам не вiдав, що передає Миколi Плав'юку своєрiдну естафету нацiоналiстичного керманича...
Того ж таки березня 1945 року вiдбувалося формування уже Другої Дивiзiї УНА пiд командуванням полковника Андрiя Долуда. Ця дивiзiя повинна була перейти фронт i дiяти в запiллi Червоної Армiї, подiбно до акції Зимового походу 1920 року, учасником якого був Долуд. Органiзацiя доручила Миколi Плав'юку разом з iншими членами ОУН включитися в ряди Другої Дивiзiї i повертатися з ними в Україну. Тож, не гаючись, вiн i прибув до Берлiна, де в казармах i примiщалася та частина.

Пiслявоєнна доба була такою, що майбутнє становище України видавалося неясним i неоднозначним.
З одного боку, було зрозумiло, що радянський тоталiтарний режим продовжить - i ще активніше! - тиск на все, що є українське. А з другого боку, теж не викликало сумнiву, що український народ уже не буде такий слухняний i покiрний, яким вiн став пiсля сталiнського терору перед вiйною. Колишнi вояки Червоної Армiї вже побачили Європу, побачили, як там живуть люди i якi там суспiльнi стосунки. Тож, вернувшись в Україну, вони вже менше вiритимуть комунiстичнiй брехнi. Крiм цього, на захiдноукраїнських землях постала збройна боротьба проти московських окупантiв. Унiкальна роль у вiдродженнi України належить i українськiй емiграцiї, в якiй опинився iнтелект нацiї. Та й захiдний свiт уже не мiг бiльше залишатися пасивним спостерiгачем того, що вiдбувалося в Українi (як то було ранiше, наприклад в роки голодомору). Тож саме в пiслявоєннi роки Україна була - якщо можна так висловитись - квiнтесенцiєю надiй і розпачу, розбрату і прагнень, вiри i зневiри. ОУН добре розумiла, що єдиними лiками в цiй ситуацiї були праця, невсипуща робота для згуртування свiдомого українства i пробудження та пiдтримки в українськiй спiльнотi почуття i нацiональної, i просто людської гiдностi - саме так, бо елементарна людська гiднiсть уже була протестом проти системи. Виконуючи органiзацiйнi та iншi завдання ОУН, Микола Плав'юк i перебував у цi невизначенi, але надзвичайно важливi роки в Нiмеччинi.
Берлiн весни 1945 року... Поруйнованi, понiвеченi будинки, чорнi отвори вiкон, розкидане камiння. Стелиться дим над пожарищами. Пахне перепаленим залiзом i кров'ю.
А Миколi Плав'юку стояла перед очима Україна. Серед чорного попелу бiлi димарi, як отi снятинськi бусли... Край дороги сидить сирiтка, їй немає до кого i куди йти... лише доросла, смертельна туга в очах. Тут, у поруйнованому Берлiнi, навiть в останнi днi вiйни видавали людям пайки - а там? Та ж дiтей саджали в тюрми, якщо вони з голоду обривали кiлька колоскiв пшеницi... I знову ж кожного дня, пiсля чергового нападу лiтакiв, нiмцi ретельно прибирали вулицi, хоч знали, що завтра повторяться черговi бомбардування. А там? Хто лишився живим в Українi пiсля кривавої бойнi, а якщо й лишився, де вiн? Воює в лiсах? Гибiє в концтаборi? Надривається на колгоспному феодальному полi? Для нiмцiв i росiян вiйна кiнчається. А для українцiв вона закiнчиться лише тодi, коли стануть вiльними на своїй землi.
У Мюнхенi був осередок ОУН, з Берлiна туди мали дістатися Плав'юк і члени ОУН, якi були в Другiй Дивiзiї УНА (кiнець вiйни їх застав у Захiднiй Чехiї, де вони потрапили до американцiв).
Отож, вони й добиралися до Мюнхена - де потягом, де випадковою машиною, а де й на своїх двох. Минали мiстечка й села, поруйнованi, а часом і цiлi, нiби їх зовсiм не торкнула вiйна.
Якось увечерi вони зупинилися в одного господаря. У нього був великий, на два поверхи, будинок, за ним стояли рiзнi прибудови i комори. Господар видiлив хлопцям другий поверх, наказав принести їм хліба та молока. Тихо, мирно... Лише цокає чудернацький годинник: мине година, як угорi, над циферблатом, вiдчиняться дверцятка, з'явиться чоловiчок у бiлiй перуцi i кланяється рiвно стiльки разів, скiльки годин показує циферблат.
- Наче й вiйни тут не було, - озвався хтось із хлопцiв.
А iнший додав:
- Не те, що в нас. Усе понищено та попалено.
- I чого воно так? - не мiг угомонитися перший вояк. - А може, тому, що ми на перепуттi? Як горох при дорозi. Татарин бiжить - скубне, турок - смикне, поляк - ще дужче сiпне... Ну, а москалi, то тi вже з корiнням виривають.
- Про це ще Франко писав, - заговорив худорлявий чолов'яга, якого ще в дивiзiї називали Вчителем. Чи справдi вiн ним був, чи то його псевдо - нiхто тим не цiкавився. А Вчитель продовжував:
- Ось так Франко й писав, що народ наш - як паралiтик на роздорiжжi.
Микола Плав'юк вiдiрвався вiд своїх думок i втрутився в розмову:
- Не в тому рiч, що ми на роздорiжжi чи на перехрестi. Хiба нiмцi не на перехрестi? I через Нiмеччину тисячi дорiг лягає, та й через кожну країну так само... А рiч у тому, що держави своєї не маємо. Була б своя держава, то й не скубли б нас, кому не лiнь.
- Це правильно, - вiдказав Учитель. I ще й повторив: - "Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбi за неї". Iншого не дано.
"I все-таки, - подумав про себе Плав'юк, - якi ми люди! От можна почути, що українцi - безбатченки, перевертнi... Ну, є всякi, як i в кожному народi. Але от тепер - про що б вони не говорили, а на Україну звернуть. Всiма переслiдуванi, цькованi, зневажуванi, а говорять про долю свого народу. Це i є той нацiоналiзм, який передається в кровi".
А далi вже продовжив уголос:
- Я про те, що кожен, хто шанує свою землю, хто в думках до неї i з краю свiту вертається, є нацiоналiстом. I мусимо гордитися своєю землею, а не лише нарiкати на долю.
- А я з вами не згоден, - заговорив той молодий хлопець, який і почав усю цю розмову. - От я зi Сходу, з Полтави. Так у нас просто кажуть - нiколи Україна не буде самостiйною. Бо всiм захочеться прибрати до рук такий ласий шматочок. I оце ви говорите про нацiоналiзм, про народ... От i мене занесло до вас, захiднякiв, i тут я свiту побачив. То скажiть, та чи є хоч один у свiтi народ, щоб так довго терпiв над собою пана, як от ми Москву терпимо? Ну, хай рiк, хай десять рокiв, п'ятдесят, а ми ж сотнi рокiв терпимо! Такий ми народ, бидло, хлопи, як кажуть вашi поляки. I нiякий нацiоналiзм тут не поможе. - Вiн ображено примовк i припав поглядом до Миколи Плав'юка, чекаючи вiдповiдi саме вiд нього.
- Чекайте, друже, - м'яко заперечив йому Плав'юк. - От ви говорите, чи є хоч один народ на свiтi, який би так довго тримав над собою пана. На жаль, були такi народи, i то правда. Сотні рокiв iснував Рим, гнiтив iншi нацiї, а вони таки звiльнилися i збудували власнi держави.
- То колись було, давно...
- То візьмімо ближче. Чотириста рокiв скнiли болгари пiд турками. Ще довше, нiж ми тепер пiд Москвою. А зберегли свою мову, вiдродили Болгарiю, свою державу. Ми зробимо те саме.
- Дай-то, Боже! - сказав полтавець. - Коли б так i сталося. Та в нас на Полтавщинi кажуть - доки сонце зiйде, роса очi виїсть.
- Так допоможiть, щоб наше сонце швидше зiйшло! - сказав, як припечатав, Микола Плав'юк.
Хлопцi ще довго гомоніли та складали рiзнi плани. А наступного дня пiшли далi. I зовсiм випадково зустрiлися з вояками тiєї ж Другої Дивiзiї УНА. Почули вiд них зовсiм дивне... вони йшли до табору для вiйськовополонених.
- Бо, - казали вони, - генерал Шандрук має домовлення з американськими та англiйськими вiйськовиками, що вони вдарять по Радянському Союзу i звiльнять вiд Совєтiв Україну.
Микола Плав'юк лише плечима стенув.
Йому вже досить набридла оця стара пiсенька про те, що хтось прийде визволяти Україну. Що за наївнiсть! Нiхто нiкому не дарував волi. Кожен народ iде до неї сам, власною дорогою.
Коли вони дісталися Мюнхена, то там, на Розенгаймштрасе, уже дiяв Допомоговий Комiтет, опiсля очолений професором Олександром Корсунським. Це був визначний науковець iз центральних земель, людина iнтелiгентна й толерантна, але "мотором" Комiтету був член ОУН Якiв Маковецький. То ж через нього Микола Плав'юк нав'язав свiй зв'язок з Проводом Органiзацiї i був введений до мережi ОУН на теренi Баварiї. Займався там органiзацiйними справами, вiдшукуючи серед переселених осiб членiв або прихильникiв ОУН. Одне з перших доручень Якова Маковецького таке: Микола Плав'юк мусив або сам, або з допомогою зв'язкових передати потрiбнi документи до табору полонених, в якому перебували вояки Другої Дивiзiї УНА. Це для того, щоб ними могли скористатися члени ОУН, якi там перебували. Мета зрозумiла: прикинувшись цивiльними та маючи на руках потрiбнi папери, вони могли звільнитися з табору. Микола Плав'юк узяв ту справу пiд контроль, дістав потрібні документи. Дивiзiйники, з якими йому довелося зустрiтися, були дещо розчарованi тим, що стало зрозумiлим - з американцями та англiйцями визволяти Україну вони не йтимуть.
У Мюнхенi Микола Плав'юк працював вiд травня до серпня 1945 року. Бiля цього мiста, в таборi Карльсфель, знаходилося близько 7-8 тисяч українських бiженцiв. За згодою адмiнiстрацiї там почали органiзовувати українськi середнi школи. Скориставшись нагодою, Микола Плав'юк звернувся до крайового Проводу ОУН за дозволом теж закiнчити середню освiту, на що вiн таку згоду й отримав. Тодi ж сталася подiя, яка визначила весь дальший життєвий шлях Миколи Плав'юка, - рішенням керiвництва Органiзацiї його статус "одинки" був змiнений на статус "двiйки".
Те рiшення не було для нього несподiванкою. Адже, опинившись за кордоном, вiн не шкодував нi сил, нi часу, щоб розпорошених, розкиданих на чужих теренах українцiв оформити в органiзацiйнi структури ОУН. Адреси, знайомства, листування, поїздки... - ретельна, копiтка щоденна робота. Все це треба робити, i все це вiн робив. Але завжди, ще з перших днiв, коли вихором вiйни його закинуло за кордон, вiн нi на мить не припускав, що може залишитися там назавжди. Було в нього найдорожче - Україна, i вiн дякував Богу, що вона в нього є. Вона була i зоставалася його єдиною любов'ю - до скону, до останнього видиху легень, останнього поштовху серця. I тому вiрив, що до неї повернеться. Хоча щодалі вiд України - реальнiсть повернення дедалі бiльше танула, покривалася спочатку легеньким туманцем, а потiм зав'южувалася хмарами, хмаровинням, а все одно дурив себе надiєю, що це ненадовго, це скiнчиться... Бо ж як без неї вiн житиме? Це буде повсякденна туга, з якою ходитиме вулицями нiмецьких мiст і їздитиме по iнших країнах, iнших свiтах... I щодалi вiдходила вiд нього можливiсть повернення на рiдну землю, то дужче хапався за ту соломинку, ту надiю, що якось воно перемiниться, i вiн знову буде там, удома...
Єдиним порятунком вiд тiєї журби за рiдною землею була праця. I Микола Плав'юк кинувся до неї, як вогонь на сухе. Йому вдалося залучити до активної дiяльностi молоде членство ОУН. Вiн працював з багатьма активними молодими людьми, хоч i сам був таким самим юнаком, як i вони.
У Баварії 1948 року була створена Українська Нацiональна Рада. До її складу увiйшли всi українськi полiтичнi об'єднання та групи (крiм колишніх гетьманцiв). УНРада стала основою зорганiзованого Державного Центру Української Народної Республiки, очоленого пiд ту пору Андрiєм Лівицьким. Було також реорганiзовано Провiд ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника. До нього увiйшли: О.Бойдуник, Д.Андрiєвський, В.Мартинець, М.Мушинський, О.Зибачинський, А.Стратiєнко, П.Шатун, О.Лащенко, М.Бiгун, С.Росоха, Я.Маковецький, Ю.Степовий, П.Шумелда i К.Мельник.
Серед українцiв, якi опинилися в Нiмеччинi, поновив свою дiяльнiсть "Пласт". Микола Плав'юк спiвпрацював з такими його визначними провiдниками, як П.Пясецький, А.Фiґоль, О.Тарнавський, Я.Гладкий, Р.Рогожа, Б.Кравцiв, В.Янiв, О.Бойчук, Г.Коренець та К.Палiїв. Кожне це прiзвище тодi багато говорило українськiй молодi.
Микола Плав'юк належав до пластового куреня "Лiсовi чорти". То був час, коли без романтики лiсу та викличного завзяття нiяк не можна було обiйтися. З "Пластом" його пов'язувала i колишня праця у Виховнiй Спiльнотi Української Молодi в Коломиї та Снятинi. Отож, пластова дiяльнiсть нагадувала Миколi Плав'юку і про молодечi, романтичнi вишколи на рiднiй землi.
В ОУН Плав'юк працював разом з другом Кременем - в тому часi це був псевдонiм Ярослава Гайваса. Доля ще не раз зводитиме їх на крутих життєвих поворотах.
Та це буде потiм. А нинi вiн повторює про себе iнше iм'я, думає про iнше...
А тепер у його життя увійшла Славка.
Це нiжне жiноче iм'я наче вiдлунилося вiд тих далеких вiкiв, коли ще великий київський князь Ярослав зводив на подив усього свiту Святу Софiю i ставив величну браму Києва - Золотi Ворота. I Миколина Славка теж нiби звiдтiля, з казкової далеч-далини, хоч насправдi вона родом з села Бiла, яке недалеко вiд Тернополя.
Її тато Володимир Бойко - професор, мама - донька пароха греко-католицької церкви отця Колянкiвського. Маму звали, як і Миколину, Марiєю. Вона дуже гарно вишивала i передала свiй талант дочцi, яка потiм усе життя кохатиметься у вишивцi та картинах.
Мала Славка ще двох братiв - Романа i Богдана. А через те, що доля українських гiмназiйних професорiв за Польщi була нелегкою, то, щоб дiстати працю, вся родина мусила слiдом за батьком виїжджати на захiднi польськi землi. Як жартував Славчин тато, вони жили "мiж мазурами", тобто польськими селянами.
Друга свiтова вiйна застала їх у Равi-Руськiй. За першої, ще радянської, окупацiї професор Бойко працював шкiльним iнспектором. А за другої, уже нiмецької, переживав тяжкi часи в околицях Тернополя. Там Славка ходила до гiмназiї.
Однак 1944 року родина професора Бойка опинилася в Австрiї. А згодом доля занесла їх ще далi, в Баварiю. Ну, а восени 1945 року Славка вписалася до середньої школи в таборi Карльсфель. Там вчився i Микола Плав'юк.
Уперше, як вона прийшла до школи, вiн i промовив її iм'я. I молодечi сходини, на яких вони зустрiлися, набрали для нього вже зовсiм iншого забарвлення.
А потiм готували виставу у шкільному драматичному гуртку...
То був кiнець сiчня. Понамiтало кучугури снiгу, потiм ударили морози, задули холоднi вiтри, i вулицi стали похмурими та непривiтними.
Зате в примiщеннi таборової їдальнi було весело.
Там проводили останню репетицiю вистави. А невдовзi мала вiдбутися i прем'єра. За все вiдповiдав Микола Плав'юк. Усе б гаразд, якби не пронизливi протяги, якi гуляли в їдальнi. Артисти мерзли, а Славцi багато й не треба - сама вона невеличка - тож i вистачило тих протягiв i холодiв, щоб застудитися.
I навiть дуже. Її вiдвезли до лiкарні. Дiагноз був серйозний - запалення легенів.
- От бачиш, який ти! - мучило його сумління. - Через тебе дівчина й застудилася... З тобою нiчого не станеться, а вона хворiє.
Микола Плав'юк знайшов ту лiкарню. Умовив лiкарiв, i його впустили до палати. Ярослава побачила його i кволо усмiхнулася:
- То як там вистава? Задоволенi нашi вчителi?
- Все добре. А як ти тут?
- Нiчого в мене не болить! - хоробро вiдповiла дiвчина. - От тiльки трохи пече в грудях.
Начебто Микола Плав'юк не мав нi часу, нi права на любов. У нього мусили бути лише справи. А тут, як снiг на голову, - i ця виболена усмiшка в бiлiй палатi, це розкидане на подушцi волосся... I ця долоня, яка торкнулася ненароком його руки, стрiпнулася, як пташка, i не втекла.
"Невже, - боявся собi повiрити, - невже вона мене любить?"
А тоді набрався духу і сказав, що думав:
- Знаєш, здається, ти мені дорожча за все на світі...
Вона ж дивилася на нього пильно-пильно, наче вже знала, що отой упертий Микола Плав'юк і є її неспокійна, але, всупереч усьому, щаслива доля.
...Пiсля закiнчення середньої школи Микола Плав'юк записався на студiї у Мюнхенському унiверситеті. Та вже восени 1946 року отримав доручення вiд Проводу нелегально перебратися через Австрiю до Iталiї, щоб вiдвiдати там українську громаду в Римi. А рiвночасно й налагодити зв'язки з полоненими вояками Першої Дивiзiї УНА. Їх близько десяти тисяч перебувало тодi в таборi біля мiста Рiмiнi.
Був гарний осiннiй вечiр.
Славка й Микола йшли принишклим містом до вокзалу.
Якось так склалося, що вони навчилися, не кажучи слiв, вловлювати думки одне одного. Нiби й мовчали про одне й те саме. Тепер Микола Плав'юк мусив знову їхати, щоб виконати те завдання Проводу. Так не хотiлося розлучатись...
Та ось уже й залізнична станція.
От i в дорогу. Коли вони знову зустрiнуться?
- Ти ж, Микольцю, бережи себе! - почув наостанок. - I повертайся, якщо зможеш, разом з моїм братом, який у тому таборi полонених... Я чекатиму!

Група, очолена Миколою Плав'юком, перейшла нiмецько-австрiйський кордон.
Через рiзнi окупацiйнi зони вийшли до мiсця, де сходилися трикутником Австрiя, Iталiя та Югославiя. Тут, нелегально, без будь-яких документiв перебралися на iталiйську землю.
Вони йшли за допомогою звичайних карт. А втiм, у них був провiдник, Микола Мамус. Звали його ще Мамаєм. Разом з ними брався i Мiлько Мушинський, колишнiй секретар полковника Євгена Коновальця. От саме Мiлько Мушинський i сперечається з Миколою Мамусом, як найлiпше та найскорiше добратися до Рiмiнi, до табору вiйськовополонених.
I таки врiзали дороги, бо вже наступного дня дiсталися того Рімiнi. А Мiлько з дружиною поїхали до Риму.
Наші подорожні ловили на собi пiдозрiлi погляди, уникали розмов iз надто цiкавими людьми.
Та знайти табiр - це ще не все. Тепер треба знайти спосiб поспiлкуватися з тими, хто там перебував.
За кiлька кiлометрiв вiд Рiмiнi - мiсцевiсть, яка звалася Рiччонi. Там окремо жили дiвчата-медсестри з колишньої дивiзiї УНА. Вони були передбачливими - мали в себе однострої полонених воякiв. I коли хтось приїздив на зв'язок до табору в Рiмiнi, то брав у дiвчат такий однострiй, перевдягався в нього i потiм непомiтно прилучався до групи полонених, якi за табором виконували рiзнi роботи.
Нiхто не пильнував i не звертав уваги, скiльки полонених верталося назад через табiрнi ворота. Отож, перевдягнений у солдатський однострiй, Микола Плав'юк тим самим способом опинився в таборi.
Там щонайперше зустрiвся з його комендантом, майором Яськевичем. Вiн зрадiв Миколi Плав'юку, довго розпитував про рiзнi новини, а потiм порадив поспiлкуватися з "учительською громадою".
- Там освiченi люди, - говорив вiн, - i Вас зрозумiють та гiдно приймуть. То не обов'язково вчителi. У громадi чимало старшин, так що розмова буде широкою. Про все запитуватимуть, бо ми тут вiдiрванi вiд свiту.
I справдi, зустрiч з "учительською громадою" видалася цiкавою, але й непростою. Адже треба не лише вiдповiсти на рiзнi, часто зовсiм неочiкуванi запитання, а й необхiдно пiдтримати в цих людях вiру та надiю на краще. Микола Плав'юк розповiв їм про приїзд iз Канади отця Василя Кушнiра, який заiнiцiював створення так званого Контактного Комiтету, що ставив своєю метою примирення та консолiдацiю всiх полiтичних груп, якi дiяли в тому часi в Нiмеччинi. А втiм, про це варто розповісти докладніше. Отець Кушнiр приїхав до Захiдної Європи як представник Комiтету Українцiв Канади (КУК) i його Президент. Вiн мав зорiєнтуватися в ситуацiї у переселенських таборах, а вiдтак, через свiй Комiтет, скоординувати допомогу з Канади українцям, якi захочуть переселитися туди з європейських країн, заснувати Фонд допомоги. Рiвночасно з тим вiн активно вступив у переговори з українськими полiтичними партiями та органiзацiями i запропонував, щоб вони порозумiлися мiж собою та створили спiльний осередок для громадських та iнших справ. Очолив Контактний Комітет колишнiй посол до польського сейму Володимир Кохан. Згодом на зiбраннях Комiтету обговорювалися питання координацiї та консолiдацiї українського життя, i значною мiрою саме завдяки цьому заiснувала громадська установа пiд назвою Центральне Представництво Української Еміграції Нiмеччини (ЦПУЕН), а згодом i Українська Нацiональна Рада (УНРада).
Розповiдь про дiяльнiсть отця Василя Кушнiра, як i iншi пояснення та вiдповiдi на запити, подобалися не всiм старшинам. Це тому, що серед них було чимало прихильникiв ОУН-р. Вони вдалися до рiзних дискусiй, якi, проте, не мали нiякого стосунку до предмета розмови, а потiм раптом запропонували Миколi Плав'юку повторити інформацію усьому вояцтву в таборі. Вiн погодився на ту зустрiч, бо нiчого підступного в їхнiй пропозицiї не пiдозрював. Майор Яськевич теж дав згоду на таку зустрiч. Вiдбутися вона мала на тиждень пiзнiше. А в мiжчасi Микола дiстав можливiсть вiдвiдати Рим.

Юнак любив вiдвiдувати мiста, в яких нiколи не бував. Ось вiн блукає вулицями вічного міста, зупиняється на площi перед Собором Святого Петра... Та нiщо його так не вразило в Римi, як мiкельанджелiвський Мойсей. Яка напруга тiла, яке чоло, як гнiвно вiн озирається на тих людей, якi разом з ним пiшли через пустелю, а тепер знайшли собi нового бога - золоте теля! Мойсей нiби чує, як просять його брати-євреї то хлiба, то м'ясива, i вже Бог послав їм i небесної манни, й перепелиць, а вони все нарiкають, усе скаржаться... Вже й волi перехотiли. Та ж останньої миті, коли зовсiм поряд буде Обiтована Земля, вони сполохаються i побояться в неї ввiйти.
А хто виведе наш народ з московського, ще важчого вiд єгипетського, рабства? - думалося безперестанку.
У Римi його помiстили в студентки Тамари Мисечко, яка належала до Органiзацiї. Дiвчина була привiтною i щирою. Вранцi, коли пiшла до унiверситету, залишила йому записку:
"На снiданок є вермут i помаранчi.
На жаль, моєї студентської стипендiї не вистачає, щоб пригостити Вас кавою".
Вермут i помаранчi в Італії були багато дешевші за каву...
Того ж дня вiдбулась зустрiч з українцями Риму в пансiонi родини Онацьких.
- А ми очiкували на виступ старшої людини, - сказали йому в пансiонi щиро. - А Ви ще зовсiм молодий.
- Нiчого, - вiдповів жартома Микола Плав'юк, - з часом ця вада проходить.
- На жаль, юначе, Ви маєте рацiю, - мовив один iз священикiв. I продовжив ту розмову, яку, очевидно, провадив до приходу Миколи Плав'юка:
- Отож кажу, що дивом вирвався з того бiльшовицького пекла. Вони тиснули на мене, щоб я зробив заяву по радiо та в пресi, що релiгiя - це опiй для народу. У росiйськiй церквi знайшлося багато служителів культу, якi робили такi заяви, але на вiдмiну вiд них українськi священики або зовсiм не робили таких заяв, або робили заяви, якi були набагато стриманіші.
Окрiм справ церковних, римлян-українців цiкавила доля "переселених осiб" у Нiмеччинi i Австрiї. Недавня насильна репатрiацiя "радянських громадян" до СРСР викликала широкий розголос у свiтi.
Намагання совєтських репатрiацiйних мiсiй представити українську емiграцiю в Захiдну Європу наприкiнцi Другої свiтової вiйни як "колаборантiв" або "ворогiв народу" були рiшуче запереченi не лише вiдомою брошурою Iвана Багряного "Чому я не хочу повертатись до СРСР", але й безперечними фактами з тоталiтарного радянського життя: тисячами й тисячами заарештованих і ув'язнених чоловіків, безвинних дiтей i жiнок, якi повернулися з-за кордону. I тепер українськi емiгранти волiли за краще смерть, анiж повернення "на родiну".
Зусиллями Апостольського візитатора українців у Західній Європі, архієпископа Iвана Бучка, Ватикан став однiєю з перших держав, яка повiрила не бiльшовицькiй брехливiй пропагандi, а сотням тисяч людей - біженців з рiзних країн Схiдної Європи, окупованої радянською армiєю.
Усi присутнi на зустрiчi щиро радiли зусиллям консолiдувати дiї українських полiтичних партiй, провідники яких опинилися в Нiмеччинi.
...Пiсля зустрічі в пансіоні родини Онацьких, виконавши інші доручення Проводу, Микола Плав'юк знову став "полоненим" - вiн повернувся до табору. А там його очiкувала несподiванка: у великому наметi стiльки зiбралося людей, що не було де яблуку впасти.
То було стрiлецтво, i переважно - прихильники ОУН-р. Через своїх старшин вони уже знали, про що буде говорити Микола Плав'юк, а тому й змовилися наперед про те, щоб зiрвати зустрiч. Бiля намету товпилися також iншi полоненi, якi хотiли через гучномовець усе те почути.
Микола Плав'юк скiнчив свою iнформацiйну доповiдь. Вiн наголосив на єдностi, на тому, що у створеному Контактному Комiтетi в Мюнхенi мають відбутися переговори усiх полiтичних груп, i закiнчив словами:
- Хтось колись жорстоко пожартував, що нацiоналiсти можуть об'єднатися лише перед лицем смертельної небезпеки. Невже ми так і не навчимося це робити в екстремальних умовах?
Почалися дискусiї, аж раптом один з воякiв, який кричав найдужче, вискочив на середину намету i кинув Плав'юку рiзкi слова:
- Досить! Ми переконалися, що все це зайве, що є правильною лише лiнiя ОУН-р i її треба слухати. За нас сама iсторiя, а iсторiю треба знати, пане Плав'юк!
- Iсторiя? Так згадайте ж нашу iсторiю! - Микола Плав'юк вiдiрвався вiд інформаційних паперiв i говорив так само рiзко й категорично. - Поглянемо в глиб столiть, якщо вже ви так цього хочете! Он, пiсля Хмеля вже, розгромив гетьман Iван Виговський москалiв пiд Конотопом, злiквiдував тi нiкчемнi переяславськi угоди, так нi! Пiшов на нього Сiрко із запорожцями - i втратили Україну. А як при Полтавi було? Мазепа з шведами потиснули б москалiв, якби не фастiвський полковник Палiй - i чим скiнчилося? А за УНР як було? Хiба не свiй таки Юрчик Коцюбинський, що великого батька свого осоромив, воював з петлюрiвцями? А хiба мельникiвцi та бандерiвцi мали iншого ворога, нiж нiмця й москаля? Може, дасте менi вiдповiдь?
Вiдповiдi не було... Притихли. А тоді знову зняли галас, мовляв, у таборі чужа людина, що порушує спокій... Майор Яськевич порадив Плав'юку покинути табір, аби не привернути увагу охоронців-англійців.

Микола Плав'юк:
"Такі були тоді відносини, але я згадую про цей епізод, я вважаю, що успішно виконав доручення і повернувся тим самим шляхом. Так що наприкінці листопада 1946 року я привів групу людей в мюнхенську Експозицію Проводу і між ними був брат моєї майбутньої дружини Роман Бойко, старшина, який нидів у таборі полонених, - на прохання родини Бойків я запропонував йому, щоби він перейшов зі мною кордон. Щасливо, на радість його батьків, брата і сестри, моєї майбутньої дружини Ярослави, я привів його до табору Берхтесґаден.
Так закінчився той епізод моєї ескапади до Італії, і я, повернувшись із Італії, активно включився в студії у Мюнхенському університеті та в громадське студентське життя, яке тоді процвітало на терені Мюнхену. Моїм безпосереднім зверхником був Борис Суховерський, референт Проводу, а я був його помічником у студентських справах. Моє завдання полягало в зорганізації мережі членів і прихильників ОУН серед різних студентських клубів, які існували на терені Німеччини і Австрії, поширюванні наших впливів на студентські централі, бо тоді точилися суперечки між так званими прихильниками і опонентами Центрального Союзу Українського Студентства (ЦЕСУСу), які закінчились успішним поєднанням студентських централей в одну.
Це довело нас до створення студентського ідеологічного товариства національного солідаризму - "Зарева". Початки "Зареву" дала студентська організація "Січ" у Мюнхені, але ми тоді розбудували її, і "Зарево" очолив доктор Марко Антонович. Дуже активну діяльність проводив у "Зареві" Аркадій Жуковський. Він був, до речі, тим, хто запропонував видавати, після появи одного чи двох чисел бюлетеня "Зарева", журнал "Розбудова держави".
Отож, 1946-1949 років я діяв у структурах організаційних "Двійках", спочатку на студентському секторі, а опісля в загальноорганізаційному секторі в якості організаційного референта теренового Проводу ОУН Німеччини, який очолював тоді доктор (лікар за фахом) Тома Лапичак. Морально наснажувало нас у нашій праці і те, що Україна офіційно стала співзасновником ООН".

Усі розуміли, що Україна та Білорусь опинилися у складі Організації Об'єднаних Націй в результаті компромісу між Радянським Союзом та західними державами. Через те, що Велика Британія домоглася участі в ООН своїх колишніх домініонів (Канада, Австралія та Нова Зеландія), то і Радянський Союз, щоб мати більше голосів, отримав окремі місця для України та Білорусі. Однак включення України в ООН поставило перед ОУН низку важливих питань, на які вона повинна була дати відповідь.
З одного боку, це членство давало можливість для ОУН вести переговори з урядами західних країн з міцніших, державницьких позицій. Звичайно, це було позитивним фактором. З другого боку: як ставитися до самої УРСР? Адже вона існувала, і від цього нікуди не дінешся.
Така позиція визначала й організаційні принципи роботи Миколи Плав'юка. Наприклад, при "Зареві" було створено ряд комісій, які й намагалися поєднати ідеали націоналізму з конкретикою поточного моменту. Однією з таких комісій була історична, яку заініціював Любомир Винар. Згодом вона переросла в Українське Історичне Товариство (скорочено УІТ), яке випускає свій журнал "Український Історик".
"Зарево" також зорганізувало Комісію з вивчення існуючої ситуації в Радянській Україні. Її діяльність мала значний вплив як на "Зарево", так і на Організацію в цілому. Діяли й інші комісії, які давали змогу студентам оцінити реальну політичну ситуацію під кутом націоналістичного світогляду. До речі, саме через ці комісії пройшло свій духовний вишкіл чимало перспективних націоналістичних кадрів.
Отже, і членство України в Організації Об'єднаних Націй, і реальне становище маріонеткової УРСР, і післявоєнна потуга Радянського Союзу та певна розгубленість країн Західного Світу - всі ці та безліч інших факторів впливали на визначення засадничих позицій та методів діяльності ОУН. І тут також виникло різне бачення існуючої ситуації та пріоритетності завдань між членами Проводу.
Авторитетні політичні діячі ОУН, які були вихідцями із центральних та східних земель України (як-от: Юрій Бойко, Петро Шатун-Голубенко, Андрій Стратієнко та інші), виокремлювали насамперед чинник державницький, який був для них пріоритетним, причому з наголошеною увагою на соціальний аспект у незалежній державі. А її національний зміст - само собою зрозумілий для них.
Але інші члени Проводу вважали, що недоцільно і непотрібно одне вивищувати над другим. От саме таке протиставлення було віддзеркалене на різних конференціях та нарадах провідного активу ОУН.
- Та ж уся історія, - говорили противники такого штучного протиставлення, - переконливо довела, що держава, яка не має свого міцного національного підґрунтя, є приреченою. З іншого боку, нація також, якщо не спроможеться на власну державу, зникне не лише як політична й духовна окремішність, а й навіть як субстанція біологічна. Останній приклад: якби Україна була суверенною державою, то ця держава не допустила б такого жахливого голодомору, який забрав з цього світу мільйони українців. І так само, коли б Українська Народна Республіка опиралася на свідомішу, національно згуртованішу спільноту, якби її творив справді свідомий своєї місії народ (а не зросійщене наполовину населення), то УНР не впала б від більшовицьких багнетів. Держава, народ, нація - то все поняття одного порядку. І лише національна держава нам необхідна. Без неї народ мертвий. Підтвердження думок про національно свідому одностайність народу, як запоруку його державної незалежності, знаходимо і в провідного члена ОУН Володимира Мартинця, який писав:
"Національна революція - це, насамперед, духово-політичний переворот у царині думки, волі й чину української нації. Це вщіплення українським масам одного самостійницького хотіння, наставлення на один такт українських сердець і пірвання їх до одного самостійницького чину, привчання мас до прийняття й збереження самостійного державного існування".
Ці і подібні дискусії кристалізували політичне й ідеологічне кредо Миколи Плав'юка та його покоління.

Зустрічі з Австрією, Німеччиною, Чехією, Італією і нарешті з Францією, з незнаною раніш так званою західною цивілізацією, західним світом, прискорили дозрівання людської суті Миколи. Він мужнів, набирався знань і все одно розумів, що йому ще треба вчитися й вчитися... У Парижі Микола опинився нелегально як делегат "Пласту" на одному з скаутських зібрань Джемборі. Добиралися з пригодами, але юним - море по коліна, які там перешкоди, коли є можливість подивитися Париж... Єлисейські поля, Тріумфальна арка, Ейфелева вежа і Лувр. Тут він провів майже цілий день, але того було замало. Лувр потребував тижнів, яких Микола не мав у Парижі. Колишня резиденція французьких королів була прекрасна з вулиці, та ще прекрасніша - всередині. Лишень відчуття доступності до найбільшої у світі колекції скульптур, картин, усіляких прикрас, відчуття демократичності, адже колись тут могли прогулюватися і милуватися тільки високосановні особи...
Величні античні статуї, Рембрандт, Тиціан, Рубенс, Джорджоне, і найбільший натовп - біля "Джоконди" Леонардо да Вінчі. Добра, чарівна, загадкова, манлива усмішка... Картини - яскравий, життєлюбний Ренуар, жаркий Ван-Гоґ, грайливий Тулуз-Лотрек... Але найбільше привабила "Свобода на барикадах" Делакруа, і вистояв перед нею найдовше. Гарна, горда жінка з французьким прапором-трикольором. Париж - здавна цитадель вільної думки і виразу її в мистецтві у найрізноманітніші способи, творчі стилі. Як і Франція загалом, народ котрої доводить це, позбувшись гітлерівської окупації. Та і під час неволі Франція лишалася центром європейського Опору. І ось вона вкотре вільна. Держава. Коли ж український двоколір потуги-тривкості і честі - жовто-блакитний - візьме до своїх рук Україна?.. - гадав Микола Плав'юк, заворожено стоячи перед "Свободою на барикадах".
І як мало його вчили у школі, гімназії про світ, про культуру інших народів... як мало він ще знає!
Є події, які запам'ятовуються на все життя. Такою подією для Миколи Плав'юка стала його перша зустріч з полковником Андрієм Мельником.
Це було в травні 1948 року на сходинах, які присвятили пам'яті полковника Євгена Коновальця. Проминуло 10 років з дня його трагічної загибелі від рук більшовицького агента.
Те зібрання відбувалося у Високій Економічній школі в Мюнхені. Зала була переповнена. І раптом - несподіванка: на зібрання прийшли члени Проводу ОУН. І серед них - полковник Андрій Мельник і генерал-хорунжий Армії УНР Микола Капустянський. Особи легендарні!
Микола Плав'юк зачитав доповідь про Євгена Коновальця, його бойовий і життєвий шлях (за мотто виступу узяв рядок з вірша Олександра Олеся - "На згарищах Европи ми, мов черви..." - цей рядок відбивав невдоволення тим станом політичної активності, який заіснував серед української спільноти і який не витримував порівняння з динамікою та чином ОУН за полковника Коновальця) і бачив, як Микола Капустянський щось тихо сказав Андрію Мельнику, а той усміхнувся і ствердно хитнув головою. Вони уважно слухали, і це Миколі Плав'юку додавало впевненості. Тому говорив не лише про полковника Коновальця, а й про речі, які дехто замовчував чи й свідомо їх уникав. Це стосувалося і єдності в націоналістичному русі, і організаційних справ, роботи з молоддю й таке інше.
Він скінчив доповідь і хотів уже повертатися на своє місце. Зала притихла. А полковник Андрій Мельник підвівся і потиснув йому руку, мовивши:
- Мені сподобалася Ваша доповідь. Я надіюся на вас, друже.
Доповідь Миколи Плав'юка декого зачепила за живе - аж до з'ясування особистих стосунків. Так, наприклад, Костик Мельник, який був діловим керівником осередку Проводу в Мюнхені, почав ту справу виясняти і дійшов до того, що сказав Миколі Плав'юку, ніби його доповідь звелася до применшення авторитету полковника Андрія Мельника. Микола Плав'юк заперечив йому, тим більше, що й сам Андрій Мельник сприйняв доповідь позитивно, потвердивши це своїм жестом.
У червні 1948 року Микола Плав'юк одружився з своєю Славкою.
Важко зрозуміти, міряючи міркою прийнятих сучасних стандартів, його рішення. Він не знав, що його жде в майбутньому, де і як буде жити, не закінчив студій. Але таке рішення можна пояснити лише гарячою молодечою любов'ю до Славки.
У скромних таборових умовах відбулось вінчання - і почались нелегкі, насичені працею Славки і студіями Миколи, місяці.
Розуміючи обов'язки Миколи, бо ж вона також член ОУН, Славка робила все, щоб допомогти в його праці, і, як вияв щасливої любові, рік пізніше Микола і Славка стали щасливими батьками першого сина Ореста.
Почався довгий шлях понад 50 років подружнього життя, переповнений не лише радістю і щастям. Четверо дітей і дев'ятеро онуків - але з переборенням багатьох негараздів на чужині, з невгаваючою тугою за Україною і глибокою вірою в повернення на Батьківщину...
Хто думав тоді, що цей шлях через континенти і океани буде тривати довше, ніж біблійних 40 років, бо проминуло 48, поки Микола і Славка повернулись в Україну.

Мюнхен тоді був у зоні, окупованій американцями, і професорів, які були членами нацистської партії, з роботи позвільняли. Нових викладачів бракувало. Тому Миколі Плав'юку доводилося надолужувати знання самотужки. Книжки, бібліотеки, конспекти... Він уперто лупав тверду скелю науки і в 1949 році успішно закінчив свої економічні студії.
Коли б його батько, Василь Плав'юк, побачив свого сина, який з успіхом закінчив університетські студії, то, певно, був би з того задоволений... Бо ж так йому хотілося вивчити свого Миколу!
Микола Плав'юк тоді працював у студентському секторі ОУН, і коли його запитували: "А що ми, молоді, можемо і повинні в цій ситуації зробити?", - то він відповідав: "Вчимося і працюймо! Шукаймо за нашим розумінням українського націоналізму".
Студентські диспути та суперечки з посиланням на історію не минули марно. Виникла тоді ідея створення і окремого Студійного Товариства, яке стало доброю школою з політичної освіти молоді. Та віддаючи шану минулому, всі сходилися на тому, що жити тільки історією не можна. А треба брати уроки з історії для продовження боротьби.
Микола Плав'юк міг звітувати перед Проводом про успішне виконання поставленого йому завдання: невдовзі після проведення Ідеологічного Конгресу Студентства воно об'єдналося в одну організацію - Центральний Союз Українських Студентів. Була обрана спільна Управа, яку очолив доктор Мирон Залуцький. Микола Плав'юк увійшов до складу Проводу ЦЕСУСу як організаційний референт. У діяльності Центрального Союзу Українських Студентів брали участь багато згодом відомих діячів, як-от: Олекса Горбач (секретар Союзу), Михайло Сосновський (пресово-інформаційний референт), Марко Антонович, Аркадій Жуковський, Михайло Данилюк, Петро Стерчо, Борис Суховерський, а в 50-х роках - Павло Дорожинський та Всеволод Мардак.

До змісту книги