МИКОЛА ПЛАВ'ЮК
Україна - життя моє
Від селянського сина - до державника

Дитинство

Його колискою була Русівська земля, що в Снятинському повіті. Горбиста і не вельми родюча. Земля і люди на ній чи з неї. Люди також своєрідні, з характером. Світ довідався про Русів через Василя Стефаника, найвражаючого українського новеліста, тутешнього уродженця. Його літературні герої здебільшого походять саме з цього села. І не дивно. Воно породило Василя Стефаника, і як зворотний зв'язок, - він творив гуртовий портрет своїх земляків. Хто на кого впливав? Навзаєм і невідокремішно. Адже прожив тут довше за проживання в європейських столицях і містах разом узятих. Тут і спочив навіки.
Його новели сумні, бо таке було життя на нашій - не своїй землі, сумні, болючі, та не безнадійні, як комусь видається. Сам письменник сказав так: "Я писав те, що серце співало. І половину з цього, що написав, я, коли б міг, зчеркнув би. Кажуть, що я песиміст. Але це неправда. Я оптиміст. Я представив темне життя і представив ваш настрій. І все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене, писав я горіючи, і кров зі сльозами мішалася. Але коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гриміти як грім і світити як зорі - то це оптимізм". І ще: "Іван Франко поставив мене малим наступником своїм..."
Коли малий Микольцьо пам'ятає себе, Василь Стефаник був уже тяжко хворий і тихо сидів на селі в Русові. Але ж перед тим, крім відлунистого по всьому світові письма, була звісна громадська праця: активне членство в Українській Радикальній партії, десять років - посол австрійського парламенту як оборонець селянства, організатор селянських страйків, палкий промовець на зборах, вічах, концертах, поїздки до Полтави 1903 року на відкриття пам'ятника Івану Котляревському і до Києва у 1919 на уроче проголошення злуки ЗУНР і УНР... А ще ж багатолітня праця в товаристві "Сільський Господар", у "Просвіті", зокрема і в русівській, і це гаразд пам'ятали односельці й шанували письменника, так само й Миколин тато, громадські стежки якого перехрещувалися зі Стефаниковими, коли той був при силі, як у партійній праці, так і в місцевій "Просвіті". Малий Коцьо, як кликали Микольця тато з мамою, тоді ще не розумів добре, хто то є для України Василь Стефаник, лишень слухав, нашорошивши вуха, татові легендарні оповідки про старого немічного діда, котрий, напівпаралізований, вигрівався на сонечку на лавиці під своєю клунею, - але згодом, з роками, збагне... Перефразовуючи Стефаникового сина Юрія, письменник належав "до тої могутньої когорти, що зросла на Даниловій землі (маючи на увазі короля Данила Галицького), що й досі з непослабною силою голосить правду своєї батьківщини, голосить з такою вірою і завзяттям, з якими колись, майже дві тисячі років тому, босими ногами проходили світ Христові апостоли". І починав Василь Стефаник, як і скінчив, не десь там, а в Русові, ще п'ятнадцятирічним узявши участь у заснуванні першої сільської читальні...
Ще знані тоді русівчани: посол до польського парламенту Михайло Вахнюк, директор русівської школи Іван Федорак, він же й письменник Іван Садовий, автор оповідань, повістей і роману "Безіменні плугатарі" - про подвижників української освіти, сільських учителів. Ось яких людей породжувала русівська земля. Нещодавно тут з'явилася пам'ятна таблиця і на честь Миколи Плав'юка та вулиця його імені...
А рід Плав'юків переселився на Покуття у XVIII столітті з козацької Полтавщини, у помазепинський час.
Орали Миколині прапрадіди землю, сіяли різне збіжжя і далі б так жили з хлібом та піснею. Та 1749 року хутір Плав'юків під Полтавою було спалено, п'ятеро братів вислано до Сибіру.
Двоє з братів, Степан та Микола, наважилися втекти з чужої холодної тайги. Поселилися в Гуцульщині, тепер це околиця Кутів біля Косова. Тож звідти і бере початок уперта гілка Плав'юків на Покутті.
Плав'юки були багатими не золотом, а дітьми. От і Миколин дід Ілля мав двох синів - Івана та Василя, і двох дочок - Марію та Параску. Дід ще перед Першою світовою війною побував у Канаді, заробив трохи грошей і повернувся з наміром переселити туди й усю родину. Пізніше він, його дружина і дві дочки виїхали, а сини ще залишалися, бо хотіли майно спродати. Та сталося не так, як гадалося. Почалася війна, покотилися за чужинців українські голови, шляхи загатилися, і сини вже до смерті залишилися на своїй землі.
Молодший Плав'юк звався Василем. То Миколин татко. Працьовитий, суворий. А коли випадала вільна хвилина, то саджав свого сина на коліна, гецав, підкидав... і маленький вершник у вишитому кептарику цвів, як квітка.
І батько прояснів на обличчі. Та й співав:

А вже двісті років
як козак в неволі...

Гарно співав. І синові передав любов до пісні.
А в мами ім'я - Марія. І Микола її пам'ятає завжди у білому.
Ось вона у білій домотканій сорочці перед сном його цілує. Ось у білій кожушинці прийшла з морозу... А ось у білому одязі іде з ним до тети - їх у Миколи дві, та ще й вуйко є, материн брат. Ідуть вони удвох, білі хмарки над ними пливуть, білі тополі зацвітають, і в Миколи на душі теж біло та світло.
У селі Русові декілька відомих родів - Стефаників, Вахнюків і Лазаренків. Мама була з роду Вахнюків і через те мала багато родичів, братів та сестер. Видна, гарна жінка, висока зростом, розважлива, працьовита. Їй доводилося опікуватися і дітьми й господаркою, адже батько, крім своєї селянської праці, переймався справами в "Просвіті", був активний у політиці і не завжди знаходив час, щоб допомогти дружині. Тож добре материне серце і дітей зігрівало, і мусило бути справедливим до кожного з дітей, щоб зберігати родинне вогнище в ладі та порядку. І хоч їхня селянська хата небагата та невелика (бо мали лише два морги поля), а все ж у ній завжди чисто й прибрано, все прикрашено вишитими рушниками, обрусами та доріжками - то витвори маминих рук.
У селі існував гарний звичай - якогось теплого сонячного дня збиралися разом сусіди та родичі, сідали на призьбі під хатою, і велася тиха та добра бесіда між людьми. І не було жодного випадку, щоб на матір тоді хтось ображався чи пам'ятав від неї якусь кривду - а це теж свідчило про її доброту і щирість... Навіть різні батькові конфлікти через політичні справи на неї не поширювалися - люди шанували Марію за те щоденне тепло, яке було в її душі, яким вона щедро обдаровувала кожного. І то в найтяжчі часи, яких доводилося звідати селянам в роки польської, німецької чи радянської окупації.
Вона так любила квіти - щоб і біля хати цвіли, і на полотні оживали червоними й синіми кольорами... Хоч... були й інші квіти! Без роси плакали. Знайшлося в їхній родині шестеро дітей. Троє померло. А мама захворіла на сухоти. Та хвороба й зведе її зі світу. В останню дорогу її теж уберуть у біле, так і перед Всевишнім стане - біла, як приморожений сніг у горах...
Лишилася в живих Миколина сестра Євдокія. А по-домашньому її звали просто Доцею. Та ще - молодший брат Ярослав. Після смерті матері батько одружився вдруге, тож Микола мав згодом ще зведеного брата Володимира.
Варто більше сказати про його вуйка Івана. Був він у сусідньому селі Ганківці поважною людиною - секретарем сільської громади. Мав дружину Павлину, яку в селі також шанували. Знала вона грамоту і потім, коли разом з чоловіком у 1939 році переїде до Снятина, то стане там працівницею пошти. Вуйко помер 1942 року. А тета Павлина, дякувати Богові, живе дотепер.
Але повернімося до появи на світ малого Коця.
Микола Васильович пригадує:

"Я не знаю напевно, коли я народився, тільки з оповідань мами і батька знаю, що в документах є записаний день 5 червня, одначе це напевно не точний день мойого народження. Справа в тому, що мій батько ходив до школи, закінчив декілька класів середньої школи (не пригадую собі скільки) і належав до освічених селян, працював за Польщі крамарем і книговодом у місцевій кооперативі. Як багато людей - активістів свого часу, був членом соціал-радикальної партії, соціалістичного (а не марксистського) спрямування. Другий табір, якщо так можна говорити, - це був табір клерикальний, який очолював дуже добрий інтелігентний священик. Одначе, за словами моєї матері, може, беручи до уваги важкі обставини, в яких перебувало наше селянство і що багато вмирало немовлят, церква і священик настоювали на тому, щоб діти були хрещені якомога швидше по народженні. Здається мені, моя мама мала труднощі з породами і стан її здоров'я не дозволяв сповнити належного обов'язку, пов'язаного із традиційною гостиною з нагоди хрестин немовлят. Так що довелось перенести дату хрещення на деякий час. Мама настирливо намагалася приспішувати той учинець, але батько радив і настоював на тому, щоб не робити хрестин, поки стан здоров'я матері не поправиться.
Ну, очевидно, згідно з традицією, принаймні так мені розповідали в нашому селі, хресні батьки і батько мій були у церкві, а мати приготовляла вдома гостину. Знаючи, що священик буде лаяти і сварити за спізнені хрестини, мати нетерпеливо очікувала, і коли повернулися з церкви, запитала:
- Василю, а добре сварив тебе ксьонз?
Мій батько стоїчно відповів:
- А зовсім не сварив!
- А як це так?
- Ну, то ж нічого, я йому сказав, що Коцьо народився, здається, на два тижні пізніше. Це ані священикові, ані Коцьові не пошкодило, а мені заощадило клопоти із ксьондзом.
Так що я не знаю точно, в який день я народився. Є також неясності відносно року мойого народження. Згідно з інформаціями, які я отримав, якщо б слідувати за документами, то я маю щось п'ять різних дат і років народження, коли тепер я переглядаю свідоцтва, видані у початкових та в снятинській школах, які збереглися.
Мої офіційні документи тепер вказують, що я народжений 1925 року. Перевірка документів вказує, що я народжений 1927 року, одначе тепер уже запізно мені змінювати всю офіційну документацію, так що офіційно залишаюся з датою народження 1925 року".

Росте Коцьо геть неспокійний! Тільки що не так, не по його - і в крик! Протестує. Одного разу батьки зібралися на ярмарок. Ну, а той ярмарок аж у Снятині. Тато й мама поїхали туди, а Коцьом заопікувалася сусідка. Та хлопчик лементує, плаче, бо ж відчув, що то не його мама. В його мами і руки тепліші, і голос м'якший. Ну, в сусідки терпець і урвався. Вона знала, що коли дитину напоїти гарячим запареним маком у молоці, то вона заспокоїться й засне. Тож дістала глечика, запарила в молоці мак і напоїла дитину:
- Пий, Микольцю, ще ковточок!
І так до самого денця. Хлопчик справді заспокоївся й заснув. Але, мабуть, молоко було аж занадто маком запарене, бо спав він після цього аж дві доби. Мати місця собі не знаходила, коли б чогось не сталося з дитиною - спить і спить. Батько теж стурбувався, хоч і заспокоював матір - мовляв, не хвилюйся, то він богатирем росте, а всі богатирі багато сплять, бо сили набираються.
Згодом про ту пригоду дізнався вуйко Іван. Він висварив Миколиного тата й сказав:
- Вам важко, ви в клопотах, у вас багато дітей. То дайте мені Коця. Хай трішки в мене поживе. І нам веселіше буде.
Тато не погоджувався, а проте вуйко Іван продовжував правити те ж саме:
- У мене діток немає, живу я сам з жінкою, а ти ж знаєш, яка вона в мене - останнє дитині віддасть. Та ще Павлина моя і кравчиня добра, обшиє хлопчика, вбере, буде він у мене, як писанка.
Батько й погодився. П'ять років жив Коцьо у Ганківцях, у свого вуйка Івана. Ходив справді у вишитому кожушку, ніби тета Павлина все захотіла вишити йому червоними нитками - ба, навіть стежку до школи, яка була обсаджена чорнобривцями і ружами.
Такі ті стежки дитячі швидкі, такі вони прудкі! От уже й до школи побігли. Школа у Ганківцях була більшою, ніж у Русові. Мала вона багато кімнат, а ще більше - сонця і дитячого лементу. А ще жив просто в школі її директор. Тоді діти мусили поводитися тихо й шануватися.
Тета Павлина була приятелькою дружини директора. Вони часто стрічалися, коли разом шили одяг. Через це Микольцьо приятелював з дітьми директора, і виходило, що він ніби теж з "панських" дітей. Хоч паненям не був, а лишався маленьким селючком. Через що не раз і попадав у халепу.
От хоч би й того дня... Біг він до своєї тети Павлини. А вона саме була в директора. Тоді періщив дощ, лило з неба, як з відра. І щоб не човпати в черевиках по болоту, Миколка натягнув жіночі калоші з високими закаблуками, накинув на голову каптур з мішка та й гайнув. Геть забрьохався, поки дістався директорового помешкання. А коли відчинив двері і зайшов, то побачив, що середина підлоги встелена гумовим кольоровим килимком. Як "розумна панська дитина", не міг же Миколка бруднити той килимок! Тому й обійшов його старанно, збоку, по підлозі. Можна собі уявити, скільки тієї багнюки понаносив, коли пройшов через усі кімнати...
- От бачиш, не мають "панські" діти багато глузду! - сміявся вуйко. Але сміятися то сміявся, а таки вчив Миколку розуму, часом і знизу, ремінцем, якщо той розум не пробивався до нього зверху.
Чи то вуйко був вимогливим, чи скорше за все Коцьо вдався тямовитим хлопчиком, але почав він ходити до школи не в сім, як було тоді заведено, а в п'ять років, бо міг уже й читати і навіть трохи писати. Добре, що міцненький був, як горішок, тягав ті тайстри з книжками.
Минав час... Коли це в Русові якесь шкільне начальство спохопилося, і Миколині батьки дістали повідомлення: мовляв, пора вашому хлопцеві до школи записуватись.
- Та ж він уже два роки у школі вчиться! - стенув плечима батько. А тоді подумав, порадився з матір'ю, та й вирішили: нехай вертається додому. Будемо разом, досить йому рости без батьків. Крім того, тета Павлина заопікувалася ще однією дитиною.
Повернувся Коцьо додому та й пішов відразу до третього класу. І швидко скінчив русівську школу.
Одного дня батько покликав Миколу й сказав:
- Пора тобі, сину, тепер переходити до снятинської школи! Цю вже ти пройшов.
У високочолого батька одне на думці - синова наука. "То є найліпший скарб - знання, - часто повторював він. - А без того людина ні на що не здатна".
А Миколу просто гріх не вчити. Бо росте цікавим та допитливим. Одначе сільські діти, які хотіли вчитися в снятинській школі, мусили складати вступні іспити. І найперше, що від них вимагалося, то це знання польської мови.
І от настав день іспитів.
Почали з польської мови.
Микола старався, та все одно його відповіді польською мовою розсмішили вчителів. А було це так:
- Переклади, - наказав йому вчитель, - з української мови на польську ось це речення:
"Пес сидить у буді і гавкає".
Микола й "переклав":
- П'єс седзє на будзє і гада!
А щоб він здох, отой пес, що гадить на буді! Вчителі посміялися, та мусили визнати, що інші відповіді Миколині були кращі. Тож його й прийняли до п'ятого класу.
Так з того підступного пса, а якщо без жартів, то з доброго серця вчителів, які приймали іспити, і почалося навчання у Снятині. Скільки пішачком сходжено до нього з рідного Русова! Тож дорогою він і арифметики добре навчився. Іде Миколка, йде та все рахує - он до тієї каплички п'ятсот метрів, он до того гайка ще тисяча, і ще тисяча до крутояру... А всього буде сім кілометрів і ще трошки.
Зате вже як задощить, як закружеляють холодні білі оси, то з пізнього листопада і до ранньої весни Микола жив у бурсі "Рідної школи". Опікувався нею священик отець Йосип Проць. Був удівцем, жив з дочкою. Добрий і суворий водночас. Викладав Закон Божий і українську мову. Єднав Святе Письмо і Рідне Слово...
У бурсі жили діти бідних селян, а сама вона містилася у новенькому будинку, який стояв на високому побережжі метрів за п'ятсот від мальовничої звивистої річки Прут. Поруч була маленька церковця, і коли випогоджувалося, то все навколо було синє-синє... І небесна блакить над тихою церквою, і широка стрічка з улагіднілого Пруту, і далекі полонини, над якими снувався чи то туман, чи то пахучий дим вівчарських вогнищ.
Та не все безхмарно і в снятинській школі. А починалися непорозуміння часто з того, що третина дітей була в ній українська, третина - польська, а ще третина - єврейська. І це вже різнило дітей. Надто, коли вчилися вони релігії. Тоді учнів розводили по трьох різних класах і виховували їх маленькими фанатиками, кожний священнослужитель - своєї віри...

А в бурсі "Рідна школа" відбувалися цікаві події.
Сама бурса була добре зорганізована, і вчителі пильно стежили, щоб діти гарно вчилися та не гайнували часу. Одночасно з цим у бурсі дбали про національне виховання дітей. Займалися цим також старші бурсаки. І користалися тут кожною нагодою. В їдальні, наприклад, відбувалися сходини на Шевченківські свята, відзначали пам'ять загиблих студентів під Крутами. Приходили на такі урочистості також діти з сусідніх шкіл. Стануть, вгомоняться, ловлять кожне промовлене слово. Відзначали тоді й свято Першого листопада - день проголошення Західно-Української Народної Республіки. Всюди - осіннє золото і блакить. А в залі також - золото-блакитні прапори, перевиті стрічками портрети Тараса Шевченка й Івана Франка.
Через ці свята учні дізнавалися про важливі події з історії України, бо всього того майже не було в тодішніх шкільних програмах. Довідуючись про героїчні сторінки минулого, Микола мріяв про незалежність України і мучив уже тоді себе одним і тим самим питанням: навіщо той Богдан поєднався з Москвою? Та були ж ті запорожці і сміливі, й нескоримі, навіть Стамбул палили. А бач, втратили волю!
Тим часом доходили чутки, що у Східній Україні лютує голод, люди вмирають без кусня хліба. Микола б і радий був з ними поділитися хоч і оцим шматком, що дають у бурсі до сніданку, та як це зробити? Може, кинути все і побігти на допомогу, як колись запорожці кидалися своїх братів визволяти? Казав про це навіть учительці. Та вона лише перехрестила його - і не думай про те, тобі ще вистачить власного лиха...
... Пробігаючи зграйкою повз подвір'я Василя Стефаника у Русові, Микола з друзями помічали, як господар, виставивши клинцювату борідку у вікно, невідривно дивився кудись угору. Куди? Простежували його погляд і розуміли, що дивиться вельмиповажний пан Василь на південно-східний край села, на цвинтар на вершку гори... На гроби своїх предків, родаків, подумки готує і собі там місце... Ходили про нього чутки, що відмовився він від пенсії совітів, котру висилали йому в американських доларах. Не міг прийняти, коли у Великій Україні голод, подейкують, страшні речі творяться: люди одне одного поїдають... Ще раніш не схотів і звання академіка Всеукраїнської Академії наук, мовляв, який з нього академік, він не учений, а просто - письменник. Часом Микола бачив Василя Стефаника і ближче, коли той, підпираючись палицею, у поношеному плащику, худорлявий, дибав до своєї лавиці під клунею, аби погрітися на осонні, і привітно відповідав на шанобливе Миколине вітання, лагідно всміхаючись до хлопчика. Говорив мало - тяжко було вимовляти слова...
Недужий тілом, але такий міцний духом. За рік до смерті, дізнавшись про кончину свого ліпшого приятеля Юрка Морачевського-Окуневського, львівського правника і перекладача Стефаникових новел на німецьку, вибрався в далеку для його фізичного стану дорогу. Супроводив до Львова рідний брат Лука. Він і розповів односельцям про страдницький шлях старшого брата...

"Юркова могила досить далеко від головного входу на Личаківський цвинтар, який кілометр, а мо' і більше. Ми приїхали фіякром, але на самий цвинтар не можна їхати повозкою, тому ми мусіли іти пішки. Це була чи не найдовша і найтяжча дорога в моєму житті... Я схопив Василя за лівий бік, у правиці він тримав грубу дубову палицю. Так ми почали мандрівку, що дуже нагадала мені його нарис "Дорога"... Василь тяжко дихав, ледве тягнув ноги, уста його посиніли, жовте обличчя вкрилося потом... Кожні десять кроків він сідав, майже лягав на зустрічні могили, ледве лапаючи повітря. Я чув, як тяжко, ніби великий дзвін, стугоніло його серце... Коли я спробував переконати його, що нам треба повертати назад, що цієї мандрівки він не видержить, він скрикнув: "Ні, ніколи! Навіть аби я здох, то до Юрка я ще дійду". І він ішов, спотикався, падав, відпочивав і йшов далі. І ми таки дійшли!"
...Після початкової школи була гімназія. Однак до першого класу снятинської гімназії приймали тільки 35 учнів. А значить, треба було знову складати вступні іспити.
Микола мав добрі оцінки. А проте його перестерігали, що не досить бути добрим учнем, щоб вступити до гімназії. Треба бути надзвичайно добрим учнем.
Наскільки серйозні були вимоги, видно на прикладі двох синів одного багатого дідича. Ці два хлопці з села Княжого також ходили до початкової школи. Навіть не ходили, а їздили. І приїжджали вони до школи автом, що на той час було ознакою неабиякого розкошу.
Але на вступних іспитах вони провалилися...
І коли потім гімназійному вчителеві сказали - мовляв, як це так, що отой Плав'юк, який приходив у школу в полатаних штанях, іспити склав, а діти багатія, яких привозили автомашиною, іспитів не склали, то вчитель пан Рудко зовсім просто відповів:
- Бачте, розум не в штанях, подерті вони чи ні!
Про це дізнався Миколин батько. І його селянське серце сповнилося гордістю.
- Отак-от, - хвалився він. - Панські діти вийшли дурнішими за "холопського" сина, хоч і ходить він у полатаній сорочині.
- Еге ж, - підтакували йому дядьки. - Будуть з твого хлопця люди. Якщо далі його вчитимеш.
- Але ж тонка селянська кишка, щоб дітей навчати! - казали інші. - Грошей треба. А їх у тебе катма.
І мати теж скрушно зітхала.
- Ой, чоловіче, - казала вона. - Немає для бідних науки! Чим ти оплатиш його навчання у гімназії?
Батько зводив густі брови, тер високе чоло і нарешті сказав, як відрубав:
- Я кажу те, що знаю. А знаю те, що гроші на навчання будуть. Корову продам.
Продати корову, яка напувала й годувала родину, означало одне - записатися в старці. Мати лише за голову взялася.
Однак батькові допоміг... сам Микола. Він не лише вступив до гімназії, а й відразу виграв важкий конкурс на право отримувати стипендію.
Батько за це йому подякував зовсім як дорослому.
- Дякую тобі, сину.
Витер зволожнілі очі і додав:
- Тепер я вже напевно знаю, що в мене є неабияка підмога. Це ти, Миколо.

Наступила чорна хмара,
А за нею - синя.
Була Польща, була Польща,
А стала Росія...
(З народної пісні)

Почалася Друга світова війна.
Пішла селами тривога, постукала у вікна велика біда. Сумно задзвонили церковні дзвони.
Заплакали жінки, і грізно задумалися чоловіки. За кого тепер проливатимуть кров? Коли б то за рідний край. А то за чужинців.
Поляки пануватимуть - до свого війська візьмуть. Прийде москаль, поголить чуби і забере до совєтського. І угорці, й чехи, і німці теж захочуть, щоб українці за них воювали. Щоб ішли брат на брата. А треба, щоб брат за брата. Як-то воно буде?
- Нічого, - заспокоювали старші чоловіки, котрим не одна біда висріблила голови. - Нічого. Потопчуться одні й другі та й назад підуть.
- А наше нам залишиться.
- То так, бо нікого ми не кликали, то ні за кого й життя не будемо класти.
Але ті, що були зі Сходу або встигли там побувати, на все те заперечували:
- Не знаєте ви москалів! Доки вони виберуться, то вам самі злидні зостануться!
І коли 17 вересня 1939 року Червона Армія перейшла Збруч, повтікали польські управителі, які нещадно притискували людей, а гімназія стала україномовною. Вчителі заговорили по-своєму, а на тому місці, де висів портрет "маршалка" Пілсудського, з'явився великий портрет Тараса Шевченка. Та невдовзі почали діятися дивні речі.
По-перше, наче вітром здуло товари з крамниць. Їх скуповували старшини та бійці Червоної Армії. А самі вони були одягнені погано, та й зброя була в них застаріла, хіба що трохи краща за старі мисливські рушниці. А по-друге, дивними людьми були ті радянські вояки! Бувало, їх запитували:
- Ну, як там живеться на Великій Україні?А вони завчено, як автомати, відповідали:
- Всьо єсть, завод работаєт!
Сміх та й годі! І якщо хтось запитував у червоного командира й зовсім інше, наприклад, чи є в Радянському Союзі помаранчі та цитрини, то він поправляв кашкета із зіркою і поважно відповідав:
- Да, да! Всьо єсть! Завод работаєт.
Відразу ж, як вступили червоні, почалися мітинги та демонстрації. Глянеш - усі несуть портрети Сталіна, всюди Сталін, Сталін... Промовці говорять про визволення України від польських дідичів, а поміж людьми сновигають якісь типи. Все помічають і до всього прислухаються.
Дивно було й те, що кожні такі збори старанно організовували. І говорити на них можна було тільки з дозволу нових начальників.
А тоді й зовсім незрозуміле почало діятись. Було, під'їде уночі чорний "ворон" до чиєїсь хати - і вже немає чоловіка. Як у воду впаде. І цікавим було те, що комуністи в першу чергу заарештовували своїх же, також комуністів. Найчастіше це були люди, які виїхали в 20-30-х роках до Канади й Америки на заробітки і повернулися звідти комуністами (це тому, що в тих країнах тоді дуже поширився робітничий рух). Але вони надивилися світу, побачили порядки в західних країнах. Отже, могли все те порівнювати з "радянським раєм". Тож, щоб менше розповідали, їх і "підбирали" енкаведисти.
Дивишся - і знову якась жінка ставить у церкві свічку за свого чоловіка. Й інша за свого молиться, а хтось уже й душу його поминає. І тільки гучномовець верещить біля сільради:
- Жіть стало лучшє, жіть стало вєсєлєй!
А вже й учителі почали зникати. Замість них нові понаїжджали. І ті, нові, були подібні до червоних командирів, які не говорили, а рапортували - "завод работаєт". Так і ці вчителі на кожному уроці повторювали:
- Сталін - наш батько! Сталін за нас думає!
От уже десь зник і портрет Шевченка. А замість нього почепили Сталіна. Дивиться вусатий Йосип, і здається, от-от зійде з стіни і почне допитуватися в учнів:
- Чи добре вивчили вірша про партію?
Невдовзі "ворогів народу стало більше, ніж людей". Арештували й чоловіка Миколиної сестри. Якось незбагненно він вирвався і прийшов додому. Чорний, наче з того світу вернувся.
- Що то є, тату? - питався Микола в батька. - Людей хапають. А люди терплять, як поніміли.
Батько по-філософськи відповідав:
- Те сталося, що мусило статися. Ну, а що люди, як поніміли, то про це краще не говорити.
А потім таки додав:
- Люди згодом договорять. Тільки їхня мова буде іншою.
Одного дня в Русові люди зібралися на сходини. Треба було когось обирати до сільської Ради.
Кого? Зрозуміло, що не комуністів. Одне діло, що їх уже майже й не залишилося ("воронки" попідбирали), а інше, що й не потрібно. Подумали й постановили одного з порядних господарів обрати головою сільради, а секретарем - Василя Плав'юка, Миколиного тата.
Обрані голова й секретар мали одну мету - захистити село. Будь-що, а порятувати у цей непевний час. Ніхто перед владою не запобігав, але намагався не пхати пальці в двері. Дурили районне начальство та робили вигляд, що селяни - за нові порядки. І таки зуміли зберегти село від червоної більшовицької коси, бо ні директора школи, ні священика не зачепили. Навіть діячів "Просвіти" не заарештували. Хоч по інших місцях страшне коїлося.
Хто себе не беріг, так це молоді. І, звичайно ж, Микола Плав'юк - теж казав, що думав.
Якось узимку з галасом та шумом організували в колишній гімназії, а нині середній школі, великі спортивні змагання. Це щоб заохотити вступ до комсомолу. Та з того нічого не вийшло. Не вийшло - так і ніхто б не знав, що все скінчилося балачками. А Микола написав статтю "Початок є, а кінця немає". І помістив її в стінній газеті.
Комсомольські зверхники прочитали і відразу до Плав'юка:
- Ти писав?
- Я.
- Як ти смів? Хто тебе намовляв?
- Ніхто мене не намовляв, - просто відповів Микола. - Написав я сам, так написав, як є насправді. От і все.
Але то було "не все".
Справа наробила доволі шуму. Хоч усе-таки та синя хмара пройшла над Миколою стороною. З часом начальство облишило Плав'юка, а із снятинської районної газети навіть попросили, щоб він туди дописував. Плав'юк не змусив себе довго чекати, то й послав у редакцію нову статтю.
У редакції вже добре знали автора - це той, який пише "так, як є насправді". Тому статтю прочитали і ще раз уважно перечитали кожен рядок, дещо підкоректували "під вимоги часу", але все ж надрукували.
Згодом Микола Плав'юк одержав навіть свій перший заробіток за журналістську працю - гонорар. Приніс додому і віддав батькові. Бо гроші справді були дуже потрібні, адже мати знову почала часто хворіти.
Тим часом до Русова понаїжджали представники з району і почали організовувати меморіальний музей покійного Василя Стефаника і... колгосп. Музей - це добре, а от колгосп...
По хатах ходили агітатори та все розказували, як буде добре, коли все стягнуть "на одну копу" - і худобу, й усяке збіжжя та реманент.
Люди тому не хотіли вірити й питали в районних представників:
- А чому ж там, на Східній Україні, де організувалися колгоспи, - бідність і голод?
Та згодом зрозуміли, що переконувати агітаторів - марна справа. Та й небезпечно, бо пильно стежило енкаведистське око.
Люди огиналися, перечікували, а тоді таки йшли в колгосп. Щоб у другий, сибірський, не заслали.
Проте стиха поміж собою гомоніли, що це, може, ненадовго. Треба лише обрати на керівників розумних людей, як то зробили в сільраді. Ось тоді й вибрали Миколиного вуйка Івана Остафійчука головою колгоспу, а батька - бухгалтером.
- Не думав я, - казав вуйко, - що стану найголовнішим колгоспником. Де це головування взялося на мою голову?
Та іншої ради не було - мусив хтось ту справу робити.
Колгосп тоді розташовувався на землях дідича. Та хоч ті землі і були родючими, а в колгоспі вони чомусь відразу перестали родити. І кожен господар, як і раніше, надіявся на свою нивку та свій город. А в колгосп ходили про людське око.
- Якщо хтось думає, що вони нам у колгоспі платять, то нехай так само думає, що ми там працюємо, - по-філософськи казали люди.
Утім, і для голови колгоспу, і для бухгалтера та інших членів управи їхня праця ще принесе неприємності! Однак те станеться згодом. А нині у календарі - друга половина 1940 року. І ще є той колгосп, та громадська панщина, яку все голосніше кленуть люди. І все частішають арешти, все важче уникати репресій. Справді, червоним став "золотий вересень" 1939 року! Червоним від безвинно пролитої крові.
Однак ширилися вістки, що за Сяном діють українські націоналістичні організації. В юнаків од тих чуток запалювались очі, потайки зітхали матері, потерпаючи за своїх синів. А сини все частіше поглядали на ліс та змовлялися поміж собою.
- Самі собі як не зарадимо, - казали, - то ніхто нам не допоможе!
- Ото й наша сила - я, ти, всі наші люди. Треба гуртуватися.
І здавалося, що й сама природа передчувала грізні та неминучі події. Бо казали люди: ще ніколи раніше не бачили такого кривавого червоного місяця. Великий, круглий і наче справді кров'ю налитий - от-от не втримає, і крапля за краплею проллється, щоб з'єднатися з ріками крові, що незабаром потечуть землею.

Настав червень 1941 року. Почалась війна Німеччини проти СРСР. Покуття окупували угорці, союзники Німеччини. Вони перейшли Прут і Дністер, а потім посунули далі на Схід як спільники Німеччини. Снятин тоді дістався румунам, які ще перед тим зайняли Буковину. На ратуші знову змінився прапор.
Чоловіки дивилися на нього й стинали плечима:
- Навіщо вони оту ганчірку повісили?
З ними погоджувалися й інші:
- То, як кажуть, ненадовго старий жениться. Повисить трохи та й знімуть.
Між тим у Русові з великим галасом зорганізувалася так звана сільська міліція. Набилося в неї доволі багато не підготованого до тієї справи люду. У міліціонерів свербіли руки, і дуже їм хотілося побавитися у владу. Тож і почали вони проводити чистку "небезпечного" елементу. А таким "елементом", на їхню думку, були люди, які працювали в керівництві колгоспу або сільради. А те, що багато працювало в управі виключно задля того, щоб уберегти село від Сибіру, ніхто з них і слухати не хотів. Міліціонери хапали багатьох людей і везли на розправу в село Підвисоке, де було їхнє начальство.
Одного дня вони прийшли і по Василя Плав'юка. Він саме щось робив у господарстві, не виявив ні страху, ні навіть якоїсь цікавості до непроханих гостей.
Один з міліціонерів - мабуть, старший - раптом "офіційно" запитав:
- Це ти Василь Плав'юк?
- А ти що, не бачиш? - відповів Василь Плав'юк. - А тобі що?
- От навчимо тебе бути приязним!
- З ким? З вами?
- А хоч би й з нами! - навперебій заговорили міліціонери. - Хоч би й з нами!
- Якщо ви своїх людей арештовуєте, то з вами взагалі нема про що говорити! - махнув рукою Василь Плав'юк. - Бандити - вони і є бандити!
І вже не зронивши й слова, з тією ж вродженою гідністю пішов разом з міліціонерами із свого обійстя. А вони... примусили шанованого чоловіка колінкувати до Підвисокого...
На щастя, директор школи Федорак був людиною розумною і коли довідався, що Василя Плав'юка знічев'я забрала так звана "міліція", відразу зв'язався з головою повітової управи доктором Іваном Подюком у Снятині.
- Вони там що, збожеволіли? - не вірив почутому Подюк, який добре знав Василя Плав'юка. - Ну, гаразд, дамо раду тій справі.
Він одразу звернувся до румунської влади. Там його послухали, навіть подивувалися, що "своя" міліція хапає своїх же людей, а потім послали окремий військовий відділ, щоб ту міліцію роззброїти. Що й було зроблено.
Так Василь Плав'юк був звільнений. Микола, який останнього часу якось відразу подорослішав, посерйознішав, сів до столу навпроти батька і запитав:
- Як же це так, тату? От у Львові проголосили Українську Державу. Радіти б треба, що навіть і міліція у нас уже своя, українська! А вона українців арештовує.
- Та я й сам не знаю, - відповів батько. - Чи така міліція, чи така держава. Однакові, мабуть... - а тоді батько сам собі й заперечив:
- Тут не те, сину. Знаєш, у кожного народу є своє шумовиння. От воно зараз шумить, вирує, ну піна й спливла нагору. Покрутиться й піде за водою. Одне ясно, що Україна тут ні до чого. І річка... хіба вона винна, якщо у ній хтось брудні руки помиє?
Ледве відшуміла та "міліцейська піна", а краєм пішла вже інша прикра вістка: стало відомо, що Галичину відділено від України і включено до німецького генерального губернаторства, яке було створено на території колишньої Польщі. Це обурило людей. Бо як це так, Галичину відірвати від України? І тепер уже кожному стало зрозумілим, куди тягне Гітлер. Карпатську Україну обсіли угорці, румуни вхопили Буковину, а ще й Бессарабію, німці окупували центральну та східну Україну, створивши рейхкомісаріат з осередком у Рівному під контролем німецького міністерства східних територій... От вам і німецьке "визволення", яке прийшло на зміну "визволенню" більшовицькому!
Весною 1942 року почався голод. Щоденно Снятинщиною тяглися сумні вервечки гуцулів. Люди йшли, щоб поміняти останні речі на якийсь житній окраєць. І то вперше було таке на Покутті. Не вистачило хліба до жнив і в родині Плав'юків, доїли останнє м'ясиво, яке консервували, заливши салом у горщиках.
Звичайно, та голодна скрута не йшла в порівняння з тим голодомором, який був у совєтській Україні в 1932-1933 роках. Там померлих з голоду вантажили, як колоди, на вози, звозили до спільних ям, скидали і поливали вапном...
Що ж, тепер і Покуття скуштувало як більшовицького раю, так і німецького "нового порядку".
Поновили навчання у школах. Старших від Миколи віком хлопців кликали і висували до Німеччини на роботу. Але він залишився у школі в Снятині, і та школа в Снятині, до якої ходили діти з цілого повіту, стала важливим центром політичного життя. Розкол Організації Українських Націоналістів дався взнаки і в Снятині. З так званої еміграції, себто Засяння, повернувся до Снятина Степан Касіян. Він був родом з Микуленець, кооператор, підприємець, служив у польській Армії. Довголітній член ОУН. Касіян приїхав у район Снятина з повноваженнями від Проводу зорганізувати мережу ОУН. Більшість членства по селах підкорились керівництву бандерівської групи. Інтелігенція стояла за Степана Касіяна і полковника Андрія Мельника. Степан Касіян вирішив зорганізувати на базі снятинської школи мережу юнацтва ОУН. Одним із перших, кого він зорганізував, був Осип Зінкевич, а рік по тому зорганізував до юнацької ОУН і Миколу Плав'юка.

До змісту книги