МИКОЛА ПЛАВ'ЮК
Україна - життя моє
ОСОБИСТО ПРИЧЕТНИЙ

Слово пошани до Миколи Плав'юка

Лесь ТАНЮК

Історія вже зробила його одним з героїв українського відродження; він увійде на її скрижалі не лише як знаний у світі політик та громадський діяч, а - і це головне! - як Президент УНР в екзилі, якому Доля вручила почесний обов'язок приєднати Україну до України.
Він це зробив, і 22 серпня 1992 року, в першу річницю проголошення Незалежності України, ми стали свідками й учасниками цього історичного акту.
Акту величного й незабутнього.
Як член тогочасної Президії Верховної Ради України й голова Комісії з питань культури й духовного відродження я мав честь брати участь у підготовці тієї епохальної церемонії - Україна ж бо воскресала в усіх її іпостасях - від законочинного до Богообраного…
Срібні сурми сурмили у серці - а в голові снувалося не лише святкове. Це вже сьогодні, на відстані часу, усе сприймається як звичне, - а тоді ми ніби продиралися через мокрий очерет, і бризки летіли в обличчя.
Думалося про різне.
Геніальний наш драматург Микола Куліш мріяв написати роман про українські визвольні змагання. Це мав бути епос - ось у якому стилі:
"Пролог - урочистий, величний, мова важка, як бархат у золоті. Починається: слухай, люде пролетарський, на Вкраїні і поза її межами сущий…"
Тут - уся велич духу українського - від козацького бароко - через дзвони Святої Софії - до московського ГКЧП й нашого референдуму про незалежність.
Звичайно, написати такий роман Кулішеві не дозволили, натомість вийшла драма "Патетична соната", - світовий шедевр. Шедевр, заборонений до постави в Україні! Та й хіба міг дозволити її "люд пролетарський", якщо головна героїня п'єси Марина Ступай чорним по білому заявляла: "Хоч ярмо червоним стане, буть ярмом не перестане!"? Або: "Я знаю, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті у вічі скаже".
Українські ідеї перемогли, бо такі як Олег Ольжич і Олена Теліга, як Алла Горська та Василь Стус вийшли з ними на ешафот і сказали у вічі смерті.
Не менш страшний режимові був Маринин тато, старенький Ступай, звичайний український дядько, який любив ворожити на "Кобзарі".
- Грай, Маринко, "Патетичну"! - кричав він, вбігаючи. - Україна воскресає! Грай! Так! Отак! Гех, сучої ти мами святая Русь, гарбуз тобі тепер у твій товстий державний зад! Слухай, як дзвонить і гра Україна! Устають із могил сивоусі запорожці, сідають на коней! Сивоусі лицарі! Мчать по долю золоту вічними степами України!..
Не примчали… Порубано, постріляно, голодом помордовано нашого брата й закатовано по Магаданах і Соловках, розкидано нашого цвіту по всьому світу, спалено в Аушвіцах, побито на лісоповалах, у шахтах і на цілинах, виморено чорнобильською чумою, понівечено на чужих війнах і "будовах комунізму" - імена ти їх, Господи, знаєш… Геніального нашого драматурга Миколу Куліша і не менш геніального режисера Леся Курбаса, якого світ зарахував нині до першої п'ятірки світової режисури, а разом з ними тисячу сто дев'ять найвидатніших інтелігентів - розстріляно було у Сандормосі в листопаді 1937 року протягом трьох днів - "по случаю празднования ХХ годовщины Великой Октябрьской социалистической революции". І розстрілював їх один-єдиний російський чекіст Матвєєв, - щодня по триста, з револьвера в потилицю, зв'язаних і напівзамерзлих, - цвіт нації, її еліту й мозок!.. Робота була важка, і чекістові для відновлення порушеного здоров'я дали після цього путівку в санаторій на Чорному морі, а потім - орден Леніна…
Ось звідки ми вийшли, - думалося мені того святкового серпневого дня у залитому світлом та українськими національними прапорами залі палацу "Україна", - ось з якого пекла. І дехто вже проситься туди назад, кленучи напропале тризуб і незалежність. І дзвони наші були побиті, і храми понищені, і школи русифіковані, і душі людські покалічені примусовим атеїзмом та політичним шантажем. Як воно тепер буде? Чи здолаємо? Чи не затягнуть нас ізнову у дружні обійми, в яких навіть у дужих козаків тріщать ребра? Бо й досі дме з півночі холодний москаль, - недаремно так назвали цей мокрий північний вітер із сльотою…
Та дзвони Софії дзвонили тоді цілий день - грали, наче музики! Люди на вулицях усміхались, як рідні, здоровили один одного з нашим святом! Воно й справді вийшло, нарешті, і на нашій вулиці свято.
Це були не просто врочисті дні - вони стали вікопомними для всієї України.
На трибуну ювілейного засідання Верховної Ради України зійшов стриманий як завше й підтягнутий Президент УНР в екзилі достойний Микола Плав'юк. Я вже знав його по інших виступах та спільних мітингах. І мимоволі тішився його спортивною статурою (пластун!), звучним голосом (речник!) і виваженістю (досвідчений політик!). Мить - і зала виплеснулася оваціями.
Він перечекав той шквал людського піднесення й оголосив "всьому народові в Україні і в розсіянні сущому" (майже як у Миколи Куліша!), що сімдесятидворічну діяльність Уряду УНР в екзилі, початок якої датується кінцем 1920 року, коли Голова Директорії УНРеспубліки Симон Петлюра й Уряд були змушені залишити землі України, щоб за її кордонами продовжувати боротьбу за державну незалежність, закінчено. Він складає свої повноваження і припиняє діяльність, позаяк постала на земній кулі Самостійна Українська держава, визнана світом і громадськістю.
Найвищою символікою його виступу стали наведені ним пророчі слова Симона Петлюри, який непохитно вірив у майбутнє України:
"Після ганебної віковічної неволі, після страшного божевільного лихоліття Ти переможеш, Народе-Лицарю, і в державі своїй незалежній установиш волю святу для всіх народів, що живуть на розкішних землях Твоїх. Вірний високим засадам волі і рівности, що кохав Ти за часів стародавніх, Ти явиш усім народам світлий образ правової держави демократичної із забезпеченням вольностей громадянських".
Це було сказано майже 70 років тому, страшних для України років - але вона повстала з руїни, - наголосив тоді Микола Плав'юк, - ось вона - тут!
І знову пролунали оплески.
Після того він передав на руки Президента України Леоніда Кравчука Грамоту про цей політичний Акт і Заяву, підписану ним, Головою УНРади Михайлом Воскобійником та Головою Уряду УНР в екзилі Іваном Самійленком. У цій Заяві на цілий світ було оголошено, що новопостала або точніше - відроджена Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки. Гвалтівно розірване більшовизмом і сталінізмом коло нарешті замкнулося - й історія нашої важкої боротьби за українську незалежність дістала єдино можливе тлумачення. Прийнявши цю Грамоту і цю Заяву, Україна потвердила світові, що в її державницькому підмурку - мільйони полеглих за українську самостійність, разом з героями, яких радянський режим вважав "ворогами народу", від Івана Мазепи й Богдана Хмельницького - до Симона Петлюри й Михайла Грушевського, від Євгена Коновальця й Степана Бандери - до Андрія Мельника й Олега Ольжича, від Миколи Скрипника й Миколи Хвильового - до Миколи Куліша й Леся Курбаса…
Урочистості продовжилися 24 серпня в ошатному Маріїнському палаці. А перед тим був молебень у Святій Софії, який відслужив Святіший Патріарх Мстислав в оточенні митрополитів, єпископів та священиків Української Православної Церкви Київського Патріархату. Ревно молився в Софії за майбутнє держави і Президент України Леонід Кравчук.
У Маріїнському палаці було тісно - офіційна резиденція Президента України невелика. Президент запросив усю делегацію Державного Центру УНР у складі коло сорока осіб на чолі з Миколою Плав'юком. Навіть з членів Президії Верховної Ради було запрошено не всіх - комуністів і тих, хто виступав в опозиції до України, здається, не запрошували. Були, пригадую, Дмитро Павличко, Лариса Скорик, Володимир Яворівський, Ігор Юхновський, Олександр Ємець, Іван Плющ та Вітольд Фокін, тоді прем'єр-міністр України, був звитяжний міністр оборони Костянтин Морозов, міністри культури, освіти…
Голова Уряду УНР в екзилі достойний Іван Самійленко, хвилюючись і збиваючись зі слова, передав Леонідові Кравчуку, либонь, найдорожче - державну печатку УНР як найвищий символ її чинності. Передав він Леонідові Макаровичу й великий кольоровий альбом із світлинами творців і будівничих новітньої української держави ХХ століття - УНРеспубліки.
- Вони не лише відродили визвольну боротьбу українського народу за право бути господарем на своїй споконвічній українській землі, - підкреслив пан Самійленко, - але й заснували модерну українську державу 1918-1921 років. Майже всі з них не дочекалися цього щасливого дня. Вони відійшли у вічність на чужині. Їхні могили розкидані по всьому світу.
І наголосив, - може, найбільше розхвилювавшись у цьому місці:
- Вони не були ні маріонеткою, ні коляборантами чужих сил, як це пропагували вороги України, а гідно й чесно служили Україні в чужинецькому світі!
На цих словах пролунали оплески - тепер уже на славу тих, хто віднині буде натхненням і прикладом для сучасних і майбутніх поколінь України.
Виступали Голова УНРади Михайло Воскобійник і Голова Академічної Ради при Уряді УНР професор Любомир Винар, вірні соратники й друзі Миколи Плав'юка. Останній президент Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук передав право на все її майно ректорові Києво-Могилянської Академії професорові В'ячеславу Брюховецькому. Це був ще один подарунок Україні, тепер уже науковий.
Святіший Патріарх Мстислав попросив підвезти його крісло до мікрофона. Щиро й тепло привітав він нову українську владу, принагідно нагадавши, що в цьому палаці він уже колись був - у ранзі сотника Армії УНР…
Я мимоволі згадав їхню попередню зустріч - Патріарха Мстислава й Леоніда Кравчука - у залі Президії Верховної Ради; зустріч, до організації якої мав пряму причетність. Вони тоді обмінялися не лише обіймами й поцілунками, а й дотепними репліками.
- Справді нові часи! - жартливо докинув Патріарх. - А ви не боїтесь цілуватися зі мною, - петлюрівцем і племінником Симона Петлюри?
- А чого боятися? - не поліз по слово до кишені Кравчук. - Ви ж не боїтеся цілуватися з першим комуністом України!
І закінчив серйозно:
- Головне, що ми, які представляли колись протилежні позиції, сьогодні порозумілися! І говоримо однією мовою!
Святіший Патріарх Мстислав вручив Голові Верховної Ради України Іванові Плющеві коштовні клейноди - відзнаку Гетьмана України Івана Мазепи. Начебто з натяком - одному Іванові Степановичу - від іншого… Плющ був тим зворушений і по-доброму заскочений. Але державець є державець.
- Уряд України виражає волю народу, - сказав він, - і тому за дорученням Президії Верховної Ради я приймаю відзнаки як народ України. Але кожна відзнака має свого господаря. Мазепинська відзнака повинна сьогодні належати Главі нашої Незалежної Самостійної України - Президентові України Леонідові Кравчуку.
І передав її Президентові.
Це було увечері 24 серпня 1992 року.
Ці два символічні для України дні об'єднало 23-тє, коли відбулась ще одна акція, не менш значна для української духовності, ніж дві попередні.
Про це сказав Леонід Макарович:
- Учора, вважаю, сталася дуже важлива подія. Наша Церква зняла з патріота землі української анафему, якій колись було піддано його ім'я. Отже, ще раз засвідчено: Іван Мазепа, котрий віддав життя за долю своєї Батьківщини, за її духовність, державність, сьогодні повертається до нової України як людина-борець, людина, яка має нам бути за приклад, за взірець!
Стіни мініатюрного Маріїнського палацу здригнулися від оплесків. Це аплодувала вся Україна!
Я зумисне почав з розповіді про ці кульмінаційні в житті Миколи Плав'юка дні. Бути людиною-символом нелегко. Уряд України в екзилі зліквідовано, а постійно змінні українські кабінети міністрів не виходять з перманентних криз. Леонід Макарович Кравчук, відійшовши від президентського престолу, звузив поле своєї стратегії до рівня соціал-демократії, яка опинилася нині на маргінесі української політики. Україна потрапила в ще більшу кабальну залежність від Росії по енергоносіях. Преса, телебачення, радіо майже забули, що вони українські. На одну українську книгу в Україні припадає 56 російськомовних. Корупція набула загрозливого розміру. Церкви в роздорі. В культурі українцям намагаються прищепити комплекс меншовартості. Плав'юкові часто задають питання - чи не поспішив він з передачею повноважень? Дехто йде й далі - чи не вважає пан Микола, що може скластися ситуація, яка вимагатиме від нього знову створювати уряд в екзилі?
Не кожен знайде що відповісти на це дошкульне питання. Але Плав'юк не з тих, в кому є місце для зневіри.
Ви прочитаєте в цій книзі розлогу відповідь, яку дає мудрий і досвідчений політик журналістові Тарасу Унгуряну. Він не намагається зняти гостроти проблеми, не відбувається загальниками. Кожне його слово, кожна порада - снайперський постріл у самісіньку серцевину проблеми. І залишається лише пошкодувати, що досвід таких людей як Микола Плав'юк чи Богдан Гаврилишин, знаний фінансист і економіст, не стає в пригоді Україні офіційній. У неї, у влади, - інша ментальність, вона, як правило, виступає в ролі бігуна на коротку дистанцію. Вона неспроможна виробити саме ту політику, яку виробили для себе люди, далекі від влади, - мільйони простих українців, які всупереч усім бюрократичним перешкодам, всупереч хабарям і беззаконню, бажанню наживи у будь-який спосіб, за будь-яку ціну - народжують і виховують дітей, саджають городи й сади, мають хліб і до хліба, ходять до церкви і вірять в Україну.
Причин стагнації багато, але Микола Плав'юк знає головну, найдраматичнішу. Вона в тому, що Україна досі намагається жити за старим марксистським принципом, в якому на перше місце висували так званий "базис", а десь позаду пленталась "надбудова". У "базисі" була економіка й пролетаріат, фінанси й ресурси, у "надбудові" - культура, наука, церква, мораль. І спочатку, стверджували марксисти, треба вирішити проблему "базису", а вже після того, як у бюджеті залишаться гроші, можна буде кинути їх на "неприбуткові" галузі, на гуманітарію, від медицини до освіти й культури. На думку Плав'юка, вирішальним є передовсім моральний стан суспільства, а він узалежнений від моралі й культури, саме він диктує той чи інший спосіб реформування економіки, той чи інший спосіб ведення господарства. Низька культура визначає низький рівень виробництва. Новітні високі технології вимагають передовсім ринку ідей, а не тільки ринку товарів.
Мені здалось, що посилена увага до культурно-просвітницьких проблем, допомога різного роду виданням, пропаганда творчості Олени Теліги, Олега Ольжича та інших раніше заборонених письменників і поетів, підтримка спортових і, зокрема, пластових імпрез, активна діяльність на міжконфесійній ниві, участь у всіх конференціях і круглих столах, які мають відношення до освіти, мови, книговидання, театральної справи, малярських виставок тощо - все це йде звідси, від упевненості: спочатку людину слід виховати гарним громадянином, патріотом, - без того вона не годна бути фахівцем у жодній справі, крім хіба що кримінальної. Лише на добре пророблений е т и ч н и й ґрунт можуть лягти знання, ерудиція, законослухняність.
В одній з публікацій Микола Плав'юк висловив думку про те, що ми живемо в інерції старого ставлення до держави, яка була для людей за радянських часів ворогом і визискувачем і яку треба було дурити. Тоді домінував принцип: "Скільки у держави не кради, свого не повернеш". Тепер - держава наша, ми створили її власноруч, і ставлення до неї має принципово змінитися, а люди з цим не поспішають… Це дуже точне спостереження. Як і прикрість від усвідомлення тієї правди, що "лише 10% населення України вважає пріоритетними питаннями національне відродження, культурне життя, потреби армії, необхідність збереження політичного плюралізму та інші демократичні цінності. І 60% (або й більше!) ставлять на перше місце питання економічні й соціальні". І пояснює: "Для мене ясно - якщо ми не змінимо пріоритетів, то зовсім не закріпимо держави".
І тут я з автором книги абсолютно згодний.
Книжка, яку Ти, любий читачу, тримаєш у руці, і є спробою навернути громадську думку на зміну пріоритетів. Миколі Плав'юкові, звичайному українському сільському хлопцеві з Покуття, випала нелегка доля одірватися стефаниковим кленовим листком від України й 48 років не мати змоги повернутися до рідної оселі. Та цей листок не всох, не затерся в поросі, гнаний вітором. Сьогодні в Миколи Плав'юка вже дев'ять онуків є й правнук. Йому поталанило з дружиною - пані Ярослава родом з Тернопільщини, він зустрів її юнаком у німецькій школі, і це стало коханням на все життя. Старший син Орест народився в Німеччині, молодші діти - Нестор, Уляна й Оксана - у Канаді, куди молода родина перебралася вже 1949 року. Там він закінчив університет Конкордія в Монреалі, отримавши економічну освіту. І, почавши з посади робітника, став менеджером у компанії "Есекс-Пекерс", поступово дорісши до посади президента компанії. То були нелегкі роки, доводилося у всьому собі відмовляти.
- Життя за кордоном, - згадував Микола Плав'юк, - навчило мене, що часом важче жити для України, аніж згинути за Україну.
Економічна освіта, вміння швидко наводити контакти з людьми, внутрішня самодисципліна, потужний робочий режим, певний життєвий аскетизм, невибагливість у побуті, - з його підприємливою вдачею і темпераментом Микола Плав'юк давно міг би стати мільйонером! Але він пішов у політику. Коли його спитали про це, він відповів, що давно мільйонер; його мільйони - це його сини, це його родина, це Україна…
І то не були пишні слова. Він справді міг би віддатися бізнесові й успіхові (та й активно сприяв зміцненню матеріальної бази організацій, якими керував) і зажити безтурботно, як це зробили деякі його знайомі, - якби…
Якби не та постійна гризота, якби не всеспалююча любов до рідного краю, до материзни, якби не пекуче самоусвідомлення власної місії, якби не гасло, яке заповів малому хлопцеві його улюблений шкільний священик: "Часу мало! Сину, дбай про те, аби ти щодня щось доброго зробив… Для людей!".
Сталося так, що лікар у дитячі роки напророчив йому, що він не доживе й до тридцяти - його брати і сестри слабували на туберкульоз, і вирок лікаря мав під собою ґрунт. Хлопець пішов порадитись до священика, і той сказав йому, що лікарів, звісно, треба слухати, але найвищий лікар - Господь Бог, він один знає, кому скільки присудила доля. "Але в усіх випадках ти повинен поспішати. Якщо тобі відпущено тридцять років, маєш прожити їх якнайповніше. День за три!"
Може й це спричинилося до такого напруженого режиму, коли віддаєшся кожній людині і кожній справі сповна. Коли говориш усе на повен голос, економлячи на околясах. Коли не пристосовуєшся до оточення, а переконуєш, ведеш за собою. Бо говориш правду і ще раз правду, хоч би якою гіркою вона була.
В українських організаціях - незміряна кількість аматорів верховодства, і молитва "Боже, нам єдність подай!" досі залишається актуальною. Проте люди добре відчувають, хто є хто і на кого можна покластися. У непростій еміграційній ситуації, при силі амбіцій і недовір'я молодий Микола Плав'юк відразу виділився у лідери. Його було обрано одним з провідників Центрального Союзу Українських Студентів (ЦЕСУС, 1947-1949) і організації "Зарево" і "Пласт" (1949-1956).
Вирішальною для Миколи Плав'юка стає зустріч з полковником Андрієм Мельником.
Молоді Українські Націоналісти (МУН) під проводом Михайла Орихівського запланували величну імпрезу - вшанування 25-річчя створення УНО (Українського Національного Об'єднання Канади), яким Микола Плав'юк керує вже з 1956 року. На річницю вирішено було запросити Андрія Мельника, який дав згоду приїхати до Канади. Сама лише звістка про це спричинилася до великого розвою української справи не лише в Торонто й Монреалі, а й по інших містах Канади, де було багато українців; народжувалися фестивалі, створювалися гуртки й співочі групи, починала кипіти українська робота.
І тут виникла перешкода, якої не так легко було здолати. "Джуіс Пост", єврейська газета з Вінніпега, виступила з великою провокаційною публікацією, де звинуватила Андрія Мельника у єврейських погромах на Україні. Це був нонсенс, вибух ідеологічної бомби, скандал! Ми знаємо сьогодні, що такого роду "акції" постійно планувала "рука Кремля", - маємо на те десятки документальних потверджень. Маємо нарешті й трагічну загибель Симона Петлюри від рук чекістського провокатора, політично загримованого під єврейського месника. Але на той час усе це виглядало мало не катастрофою - канадська громадська думка жахалась самої можливості запросити до цнотливої Канади воєнного злочинця.
Микола Плав'юк і його друзі зуміли подолати цю застрашену опінію. Комітет Українців Канади опротестував публікацію і документально довів її провокативність. Але навіть після того, як єврейські активісти через лондонські канали переконалися у безпідставності своїх звинувачень, вони гонорово не хотіли давати заднього ходу. Спростування було надруковане лише після погрози позовом до суду; українці розгорнули широку кампанію правдивого висвітлення проблеми власними силами. Редакція врешті-решт змушена була вивісити білий прапор і вибачитись за наклеп. Це була перша велика перемога канадських українців у пресі проти безпідставних закидів з боку єврейських українофобів, яких уміло направляли з Москви. Доходило до фарсу: Плав'юка було звинувачено у німецькому колабораціонізмі. Коли ж апологетам фальшивого пера було доведено абсурдність цих тверджень, бо Микола Плав'юк був тоді ще малим хлопцем, опоненти швидко перекваліфікувалися і почали творити з нього агента "Інтелідженс сервіс"…
Акція одержала розголос не лише в Канаді, але провокації проти полковника Мельника не припинилися. Напередодні банкету, в якому брали участь високі канадські урядовці, і, зокрема, міністр закордонних справ Канади Пол Мартін, хтось повідомив поліцію Торонто, що будинок заміновано. Це ще дужче підняло бурю спротиву провокаторам. Пол Мартін заявив, що Андрій Мельник є гість Уряду, і канадська сторона не допустить ані тероризму, ані шантажу терором. Банкет почався на годину пізніше, але тепер він носив уже тріумфальний характер. Полковник Мельник виступив із закликом до українців об'єднатися у світовий союз, і йшлося не лише про закоренілих антагоністів з різних угруповань старого гарту, але й про молоду українську громаду третього покоління. Ювілей УНО за участю Андрія Мельника став тим успішним чинником, після якого акції канадійського українства різко пішли вгору.
Микола Плав'юк та очолювана ним Президія УНО береться до справи єднання. Від Форуму Комітету Українців Канади він поступово переходить до братніх організацій в інших країнах, пропонуючи скликання Світового Конгресу українців. Це була важка, виснажлива, але історично необхідна праця. Микола Плав'юк від мельниківців та редактор Гнат Білинський від бандерівців продемонстрували можливість співпраці двох націоналістичних організацій, дали приклад взаємотолерантності.
Світовий Конгрес Вільних Українців відбувся 1967 року, і Миколу Плав'юка обирають Генеральним секретарем СКВУ.
Ідеї і настанови Андрія Мельника стали по смерті Українського Полковника дороговказом для М. Плав'юка. Саме Мельник прищепив йому ідею, чому Державний Центр УНР в екзилі не може бути вузькопартійним, і чому ОУН зробила правильне рішення, вступивши до Національної Ради Центру. Йшлося ж бо про всі варіанти можливого об'єднання перед лицем тоталітаризації СРСР, процесу, який все більше закріплював за Радянською Україною роль маріонетки Кремля.
Андрій Мельник ставив на молодь. Він розумів, що майбутнє залежатиме від того, наскільки молоді будуть здатні перебрати керівництво й відповідальність за долю організації. І він не помилився.
Все це потім буде втілено у стислому й виразному есеї М. Плав'юка "Великий Полковник", присвяченому 20-річчю з дня смерті Андрія Мельника, - він є в цій книзі, і значення його непроминальне.
Українські правозахисники добре знають, який великий був внесок Миколи Плав'юка й керованих ним організацій у справу допомоги силам спротиву радянському режимові. Акції на захист Валентина Мороза, Ніни Караванської, В'ячеслава Чорновола, Івана Світличного та Юрія Бадзя, Леоніда Плюща й Петра Григоренка, Василя Стуса, Михайла Осадчого та Валерія Марченка - все це не лишалося поза увагою ані українського дисиденства, ані каральних органів. Чи не найбільша хвиля "викриття" знялася в Союзі напередодні третього Світового Конгресу Вільних Українців - і тривала весь 1979 рік. Було зрозуміло, що діяльність СКВУ таки добряче допекла радянському істеблішментові та кагебістам. Не було, мабуть, тижня чи місяця, щоб у котрійсь із українських газет чи журналів не з'явилися галасливі наклепи на суть і діяльність СКВУ. Про це теж є в цій книзі, зокрема, в інтерв'ю, що його дав М. Плав'юк Ганні Бойчук з "Українського слова". Тоді ж, у листопаді 1979 року, коли Союз лихоманило підготовкою до Олімпійських ігор і до міжнародної наради у Мадриді, це інтерв'ю було передане по радіо "Свобода" в Україну. Передачі "Свободи" - окрема подвижницька сторінка нашого суспільного життя, і сьогодні важливо підкреслити величезну роль цих передач у формуванні нової української свідомості.
А для мене було приємною несподіванкою знайти раптом у цій книзі текст нашої з Іваном Світличним листівки, поширеної у вересні 1969 року в університеті. Взагалі-то вона була травнева, і планувалося розкидати її 22 травня на вшануванні Шевченка. Там ішлося про варварське нищення українських культурних пам'яток, про руйнування старовинних церков, про підпал Погружальським Публічної бібліотеки з унікальною українікою, про п'ятирічну річницю якого хотілося нагадати українській спільноті. Була там і згадка про жахливе самоспалення Василя Макуха у листопаді 1968 року на Хрещатику. Але в травні я до Києва не потрапив, передавати ж такі речі через кого іншого було ризиковано, і реалізували ми цю ідею лише на початку нового навчального року…
Жив я тоді й працював на еміграції в Москві, звідки багато легше було передавати дисидентські матеріали в Україну, а українські - за кордон. Ідучи в театр на репетицію, я нерідко купував принагідно у кіоску "Націоналя" свіжу югославську "Borby" чи грубезну "Humanite Dimanch"; газета була комуністична, проте французи іноді дозволяли собі "ревізіонізм"; та й про радянські новини вичитати можна було чимало такого, чого в наших газетах, звісно, не друкували. Того дня я несподівано знайшов вкладеним в "Юманіте" паризьке "Українське слово". Це було вперше - раніше траплялися хіба польські "вклейки" - очевидно, десь на поштах працювали поляки. Та української - жодного разу. У тій газеті було звернення Секретаріату СКВУ "Українки й Українці!", підписане серед інших Миколою Плав'юком. Ми скоротили все, що торкалося закордоння, й назвали "Листом з Парижа". Листівка, кажуть, мала успіх. Отож можна говорити й про "пряму агітацію та пропаганду ідей СКВУ на терені Радянської України" - нам дуже ходило про те, щоб українська молодь знала - про неї не забули і там, за кордоном, Україна - не сирота, є організації та люди, яким її доля небайдужа. Запізніло складаю подяку достойному Миколі Плав'юкові і перепрошую, що подали тоді його текст неповно, відібравши, як нам здавалось, найсуттєвіше, - листівка є листівка.
Наполеон говорив, що велика політика - не більше як здоровий глузд, застосований до великих справ. Миколі Плав'юку здорового глузду ніколи не бракувало. Він був і залишився бігуном не на коротку дистанцію, а стаєром. Найдовше на вершині залишається той політик, який за будь-яких умов робить те, чого не можна не зробити. Тобто це мусить бути людина стратегічного мислення, яка співдіє в межах і параметрах руху самої історії, невблаганності її поступу. Микола Плав'юк - великий політик, він ніколи не боявся змінювати стратегію і тактику боротьби, як того вимагали час і українська справа. Визнаючи постійний пріоритет допомоги силам спротиву в Україні, М. Плав'юк завжди намагався уникнути зайвої конкуренції з тими силами, які на тому пріоритеті не наполягали. Але усвідомлював, що потрібні зміни, в тому числі і не лише тактики, а й певних гасел. ОУН була і залишилась носієм ідей українського націоналізму, мобілізуючої сили у боротьбі з радянським тоталітаризмом та імперською русифікацією України. Але повоєнна доба внесла багато правок в оцінку тих чи інших ідей. Сьогодні український націоналізм, на відміну від учорашньої вимоги диктатури і монопартійності має збагатитися принципами політичного плюралізму. В інтерв'ю "Українському слову" від 3 січня 1982 року М. Плав'юк говорить:
"Усвідомлення відповідальности за закріплення державного життя в майбутній суверенній державі довело нас до гасла "Україна - спільне добро для всіх її громадян". Наступила переоцінка кличу "Нація понад усе", нова ситуація в світі і в Україні вплинула на основну ревізію нашого відношення до багатьох народів - сусідів України".
Таку демократичну позицію активно підтримала Українська Гельсинська Група, на такій позиції стояв Вячеслав Чорновіл і керований ним Народний Рух України, така позиція допомогла Україні виграти свій вирішальний референдум і здобути незалежність.
Якщо перша третина книги багато цікавіша для істориків, і деякі суперечності міжпартійних баталій належать здебільша минулому, то завершальна її частина, присвячена сучасній політиці, - читається як добрячий підручник політичного життя. Відточені дефініції, чіткі прогнози і глибокий аналіз, ясне бачення історичної перспективи - все це ще раз потверджує, що в особі Миколи Плав'юка маємо першорядного політика з філософським ухилом до осмислення історії і до макетування завтрашнього дня.
А перегорнувши кінцеву сторінку, розумієш, чому саме він став останнім Президентом Українського Уряду в екзилі. Бо вся його ідеологія - підсумок зробленого попередниками, звитяжцями українського духу, керманичами української волі. Він однієї з ними крові, однієї плоті, однієї снаги.
Я мав честь виступати від Народного Руху України й "Меморіалу" імені Василя Стуса на ХІІ Великому Зборі Українських Націоналістів в Ірпіні у травні 1993 року. Я побачив там людину, якій можна довірити майбутнє. Цей Збір почав нову сторінку не лише в історії ОУН, а й у житті України. Як Божий дар, сприйняв я присвоєння того ж року Миколі Плав'юкові українського громадянства.
Він на те заслужив усім своїм подвижницьким життям.
Це Великий Громадянин, речник українського визвольного духу і гідний продовжувач усіх тих звитяжців, які очолювали до нього Український Уряд в екзилі.
Лікар з його пророцтвами помилився. Та не помилився найкращий лікар - Господь Бог.
Многая літа достойному Миколі Плав'юкові!

До змісту книги