Перші вияви національного відродження на західноукраїнських землях з’являються в ХІХ ст., тобто тоді, коли Галичина разом із Буковиною та Закарпаттям перебували в складі Австрії. Найбільш яскравими з них були: діяльність «Руської Трійці», що прагнула відродити українську народність у Галичині; видатний твір о. Василя Падолинського «Голос Перестороги», де проголошувалася ідея, щоб українці всіх земель об’єдналися і розвивали свою незалежну державу; створення в 1848 р. «Головної Руської Ради» у Львові, як першої політичної самоорганізації галицьких українців у новий час.

Ці спалахи національної самосвідомості свідчили про те, що вперше за довгий час українська ідея врешті вийшла з епізодичного стану на відкритий шлях історичного поступу та про великі потенційні можливості українства Галичини. Але в той же час засвідчили брак енергійних і досвідчених провідників, які б зуміли організувати народ на вирішення нагальних проблем. Помимо цього, ті люди, які стояли на чолі українського руху, пов’язували майбутнє українсько-галицького суспільства з інтересами австрійської держави й на здобуття прихильності Відня витрачали більшість своєї енергії. Вони вірили, що взамін лояльності українського народу до габсбурзької династії австрійський уряд захистить їх від агресивності поляків і задовольнить вимоги поділу Галичини на дві окремі провінції — українську й польську [1] . В галицько-українському політичному русі ці вимоги займали перше місце аж до розпаду Австро-Угорщини.

Сподіваючись на віденські кола, тодішні українські керманичі, в основному вихідці з греко-католицького духовенства, й не думали про створення політичної програми, що орієнтувала б народ на власні сили. Невдовзі помилковість такого підходу стала очевидною. Австрія, зазнавши дошкульних поразок на міжнародній арені, спочатку від французів та сардинців в Італії (1859), а згодом – від Прусії (1866), змушена була піти на радикальну реорганізацію свого внутрішнього устрою. Насамперед було зроблено поступки угорцям, які мали сильні позиції в імперії. Внаслідок австро-угорського компромісу Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську (1867). З українських земель до угорської частини монархії ввійшло Закарпаття, а до австрійської – Галичина і Буковина. Крім того, Відень погодився на неофіційний політичний компроміс із поляками, пообіцявши не втручатися у їхню політику в Галичині.

Політичне зближення австрійського уряду з польською та угорською шляхтою, передача їй фактично необмеженої влади над українським народом в імперії настільки паралізували енергію активних членів українського руху, що вони або зовсім усунулися від громадської роботи, або, зневірившись у результатах революції 1848-1849 рр. та надії на здобуття політичних переваг у Східній Галичині, почали звертати свої погляди у бік Москви, сподіваючись на її підтримку. До цього вдалася, головним чином, більшість галицького духовенства та старшого покоління інтелігенції. Водночас вони не відмовлялися від лояльності стосовно Австро-Угорщини. Так у Галичині, за словами Івана Франка, виник «темний, відвернутий від будь-якої культури напрям москвофільства. Будучи політично безхарактерним і безідейним, суспільно-гальмуючим, а національно-ворожим усьому рідному, фантастично мудруватим, він ділив і без того нечисленну галицько-руську інтелігенцію на два ворожі, неспроможні до об’єднанння, табори» [2] .

Москвофільську течію, яка спочатку існувала у мовно-літературній, а згодом суспільно-політичній формі, очолювали Денис Зубрицький, Богдан Дідицький, Михайло Малиновський та інші. Під впливом москвофілів у Східній Галичині діяли культурно-освітні товариства – Ставропігійський інститут, «Галицько-руська матиця», «Народній дім», «Общество им. М. Качковського», виходили газета «Слово», журнали «Галичанин», «Страхопуд», «Лада» тощо. У 1870 р. вони заснували Руську Раду – політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради.

Хоча москвофіли були за походженням українцями, вони виступали проти української мови, силкуючись писати ламаною російською. Так само москвофіли заперечували існування окремого українського народу, пропагували ідею «єдиної, неділимої російської народності» від Карпат до Камчатки. За таку позицію вони отримували щедру фінансову підтримку з Росії.

Однак москвофільські тенденції, влучно названі Осипом Назаруком «внутрішньою раною нашого народа» [3] , спроби зв’язати українців Галичини з російською ідеєю викликали значний опір нової генерації інтелігенції, так званих «народовців». Серед них відзначалися активністю Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Федір Заревич, Ксенофонт Климкович, Євген Згарський, Данило Танячкевич та інші. Вважаючи своїм ідеалом Тараса Шевченка та «Руську Трійцю», галицькі народовці виступали за єдність українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, створення єдиної літературної мови, обстоювали ідею окремішності українського народу. Поряд із цим вони залишалися лояльними до австрійської влади.

Поступово народовський напрям перетворюється на найвпливовішу силу українського національного руху в Галичині. Народовці пишуть, видають книжки і часописи народною мовою, творять народну літературу, намагаються наблизитися до народу. Першим їх друкованим органом був журнал «Вечорниці», який виходив протягом 1862–1863 рр. Видавали також журнали «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Батьківщина», «Діло» тощо. На сторінках цих видань друкувалися найкращі твори як наддніпрянських, так і галицьких та буковинських письменників.

Прагнучи об’єднати вияви національної самосвідомості з реальними інтересами народних мас, народовці започатковують й очолюють низку українських культурно-просвітницьких, господарських, політичних організацій, що своїми розгалуженнями сягали кожного села. Зокрема, важливою подією суспільно-політичного життя Галичини, могутнім кроком на шляху зростання українства стало створення в 1868 р. з ініціативи народовців культурно-освітнього товариства «Просвіта». Воно поставило за мету «спомагати народню просвіту в напрямках моральнім, матеріальнім і політичнім, поширювати дешеві книжки історичного, а також і економічного змісту» [4] . Першим його головою став учитель гімназії Анатоль Вахнянин (1868–1870).

У 70-80-х роках XIX ст. «Просвіта» відігравала провідну роль у громадському та політичному житті Галичини. У містах та містечках краю діяли філії товариства, які ідейно та організаційно об’єднували численні місцеві осередки. «Просвіта» вела досить широку видавничу діяльність. Виходили у світ твори українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газета «Читальня», літературно-наукові альманахи, щорічно читачі отримували «Народний календар». Їх редакторами були видатні діячі української культури Омелян Партицький, Володимир Шашкевич, Юліан Целевич, Юрій Федькович, Іван Франко, Петро Ого­новський, Кость Паньківський, Кость Левицький, Гнат Хоткевич та інші. З «Просвіти» вийшла ініціатива створення друкованого органу народовців – газети «Діло» (1880), першої політичної народовської організації «Народна рада» (1885).

Через друковані видання, читальні, самоосвітні, театральні, вокально-хореографічні, музично-інструментальні гуртки товариство несло в широкі народні маси і культуру, і знання, і національну свідомість. Кожен захід «Просвіти»: будівництво Народного дому, конкурси художньої творчості, спільні свят-вечері тощо – ставав важливим чинником консолідації українських народних мас. Безкорисливу просвітницьку роботу вели гімназисти, студенти, священики, вчителі, інші галицькі інтеліґенти.

«Просвіта» здійснювала діяльність переважно на громадських засадах. Правда, за невелику плату доводилося наймати службовців філій та крайового товариства, а також деяких керівників художніх колективів. Кошти на просвітницьку діяльність здебільшого нагромаджували з членських внесків, різних платних заходів, а також пожертвувань меценатів.

За таких умов на хвилі національного відродження у Львові в 1873 р. виникає Товариство ім. Тараса Шевченка, яке підтримали народовці. Задумане як осередок розвитку української мови та літератури, товариство поступово перебирало на себе роль лідера у формуванні української науки, перетворювалося у першу новітню українську академію наук. Переломним для товариства був 1892 р., коли воно за новим статутом трансформувалося в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). Відтоді, крім гуманітарних наук, набувають розвитку в межах НТШ більш як двадцять наукових комісій і такі дисципліни, як математика, фізика, хімія, біологія, право, економіка. Основним науковим органом товариства стали «Записки НТШ». Було започатковано ще ряд періодичних видань – перших за нашу історію україномовних журналів у галузях історії, філології, права, демографії, математико-природничих наук.

Серед засновників товариства – письменник Олександр Кониський, філолог Омелян Огоновський, перший голова товариства Кирило Сушкевич, видатний етнограф Володимир Шухевич, славетний фізик Іван Пулюй. Особливі заслуги перед НТШ має його багатолітній голова – найвидатніший український історик Михайло Грушевський. Він реформував товариство на зразок національних академій, розгорнув багатопрофільну наукову роботу його секцій та безпрецедентну за масштабами видавничу діяльність.

1885 року народовцi заснували свiй керiвний полiтичний орган – Народну раду на чолi з Юліаном Романчуком. Вона оголосила себе спадкоємицею нацiональної програми Головної Руської Ради з 1848 р. i послiдовно домагалася автономiї для українських територiй у межах Австро-Угорщини.

Важливим чинником економічного життя західноукраїнського суспільства було зростання мережі господарських товариств. Зокрема, своєрідною формою економічної самооборони місцевого населення стала кооперація. Перше західноукраїнське кооперативне товариство – торгове підприємство «Народна торгівля» було організовано у 1883 р. у Львові. Діяльність «Народної торгівлі» спочатку зводилась виключно до підтримки української приватної торгівлі. Проте вже в 1907 р. воно перетворилося на союзне об’єднання споживчих кооперативів. Важливою подією в кооперативному русі Галичини було заснування в 1899 р. товариства «Сільський господар», яке у 1913 р. налічувало понад 32 тис. членів. Найчисленнішими серед кооперативів були кредитні спілки. Даючи десятипроцентні позики, вони швидко витіснили більшість лихварів. У 1909 р. українські підприємці заснували акціонерний земельний іпотечний банк, який фінансував інші кредитні заклади, зокрема «Крайовий союз кредитовий», «Народну торгівлю», «Крайову спілку господарства і торгівлі». Зміцнило позиції товариство «Дністер», яке у 1907 р. мало 213 тис. клієнтів. У 1911 р. воно почало діяти і на Буковині, де створило страхову компанію «Карпатія». Всього перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях налічувалося 1500 різних кооперативів [5] .

Селянські маси, які завдячували діяльності народовців не тільки поліпшенням своїх життєвих умов, але також новим почуттям людської гідності та громадянської гордості, переймалися духом  національної  свідомості. Таке єднання селянства та інтелігенції Галичини не тільки на духовному, а й на практичному терені приводило до зміцнення національного руху, з якого поволі формувалася політична сила. 

З другої половини ХІХ ст. Галичиною зацікавлюються наддніпрянські українці, які надавали їй особливого значення в справі українського національного розвитку. Це пояснювалося тим, що, попри політичні обмеження внаслідок сильних польських позицій, українці Галичини жили все ж у конституційній монархії, де основні права забезпечувалися набагато ширше, ніж у самодержавній Росії. Вони вже від часу революції 1848-1849 рр. брали участь у виборах, мали парламентське представництво, політичну пресу, громадські організації тощо. У підросійській Україні політичні змагання могли виявлятися тільки нелегальним шляхом. Тому, коли російський уряд розпочав репресії проти українського руху, його активні діячі перенесли свою діяльність до Галичини, в умови вільнішого конституційного життя, зміцнюючи цим місцевий національний рух, щоб пізніше використати його здобутки для всієї України.

Так Галичина стає місцем, де спільними силами розвивається українське національне життя, творяться українські національні цінності для потреб цілої України. З цього часу духовні зв’язки між двома частинами України зміцнюються, витворюючи одну національну культуру, одну політичну думку, один національний ідеал.

Серед перших визначних діячів Великої України, які налагодили тісні стосунки з  галицькими  українцями,  був  Пантелеймон Куліш. Іван Франко писав: «Доля судила, що власне Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до пол. 70-х років» [6] . Він перший звернув увагу молодих галицьких українофілів на потребу вивчати історію України, на необхідність літератури для простого народу [7] .

Сімдесяті-вісімдесяті роки в історії української самосвідомості були часом значного впливу Михайла Драгоманова. Саме навколо нього протягом 70-х років у Галичині згуртувалося вузьке коло представників старшого покоління та молоді, до якого, зокрема, належали Володимир Навроцький, Михайло Павлик, Іван Франко, і разом з ним почало європеїзувати галицьких русинів. Ця група започаткувала так звану «радикальну політику» в суспільному житті Галичини, «головним завданням якої було ознайомлення народних мас з насущними політичними питаннями з метою викликати в народі інтерес до політичних, суспільних і національних ідей» [8] . При цьому радикали у переважній більшості вважали національну ідею в Україні за явище другорядне, а національну проблему за таку, яка сама собою розв’яжеться з перемогою соціалістичного ідеалу. Теми для своїх творів вони брали з життя народу, різних його суспільних верств, розширюючи коло своїх спостережень.

«Він був для нас правдивим учителем вповні безкорисно не жалував праці.., щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута на кращі, ясніші шляхи Європейської цивілізації» [9] , — так згадував Драгоманова Іван Франко. Але «глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціяльної рівности і політичної волі, — за словами Каменяра, — заслонювали перед його очима ідеал національної самостійности, ідеал, що не тільки вміщує в собі обидва попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою» [10] .

Майже одночасно зі смертю Михайла Драгоманова з Києва до Львівського університету переїхав викладати історію визначний український історик Михайло Грушевський. Йому судилося стати представником найновішої фази українства, яка відштовхувалася від суспільних і політичних ідей драгоманівського критицизму, роблячи, однак, визначальним суто національне почуття, підсилене історичними дослідженнями. Наукова, політична і культурно-освітня діяльність Михайла Грушевського, ставши важливою єднальною ланкою між «двома Українами» у складі двох імперій, утверджувала спільність історичного походження, культури та національних інтересів усього українства.

Втім, зв’язки між двома частинами України не обмежувалися лише посередництвом провідних діячів. Галичину відвідували як представники старшого, так і молодшого покоління Наддніпрянщини. Вони часто перебували тут по кілька тижнів, придивляючись до життя тутешнього українства, прислухаючись до його думок, оглядаючи місцеві інституції. Дехто з молодих наддніпрянців брав участь у «вакаційних мандрівках» галицької молоді по краю і навіть виробилася традиція, що з українських центрів, насамперед з Києва, щороку на громадські кошти відправлялися до Галичини 2-3 здібніших молодих людей, щоб вони знайомилися з західноукраїнськими землями та набиралися патріотичного духу [11] . Яку користь для української національної справи мало розширення таких живих зв’язків, як багато непорозумінь узгоджувалося в усній розмові, скільки відомостей передавалося з однієї частини України в іншу і навпаки — важко переоцінити. Словом, обопільні відносини ставали щораз інтенсивнішими, взаємовплив щораз більшим. Український народ, хоч і розділений державними кордонами, ставав свідомим своєї єдності і переводив її в практичні справи, витворюючи спільні цінності єдиної національної культури, єдиної політичної думки.

У цьому процесі кожна з двох частин України відіграла свою роль. Отямившись після поразки в боротьбі з Польщею та Росією за свою свободу, український народ — як на Сході, так і на Заході — відповідно до обставин робив свій внесок до національної скарбниці. Українці з Російської імперії, не маючи можливості національного розвитку в себе, давали передовсім ідею, яка впроваджувалася на західноукраїнських землях в практичну справу, творячи новочасне українське національне життя. Галичанам Велика Україна давала почуття сили, яку можуть мати тільки сини великого народу. Національні досягнення Західної України служили підбадьоренням і зразком для наслідування українцям під російським пануванням.

Говорячи про ідейний вплив громадських і культурних діячів з Великої України на західноукраїнське життя, Іван Франко писав: «Можна сміло сказати, що всі оті ідеї і напрями були б на Галицькій Русі виросли й самі, без ніяких посторонніх впливів; та не менш певне й те, що при загальній слабосильності галицько-руського розвою на їх зріст потрібно б не 50, а зі 100 літ, як би не сильний прилив оживлюючих ідей з України під Росією» [12] .

Починаючи з середини ХІХ ст., завдяки співпраці українців Російської та Австро-Угорської імперій, все чіткіше вимальовуються контури української національної ідеї. Один із найвидатніших релігійних філософів ХХ ст. М. Бубер підкреслював: «Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю й призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі» [13] . Всі ці, вище означені М.Бубером, умови та обставини мали місце в другій половині ХІХ ст. і в Україні.

Найвищим виявом національної ідеї є ідеал національної незалежності. Очевидно, що про здійснення такого ідеалу в тогочасній Україні годі було й думати. Протягом ХІХ ст., починаючи ще з діяльності «Руської Трійці» та «Кирило-Мефодіївського братства», ідея самостійної України розглядалася лише як теоретична концепція, що придасться в майбутньому. Однак, як зазначав Іван Франко у праці «Поза межами можливого»: «Ідеал національної самостійности в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомости цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки... Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом усвідомлювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватися до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його там...» [14] .

Сімдесяті-вісімдесяті роки ХІХ ст. позначилися залученням до лав українофілів Заходу і Сходу різночинної інтелігенції, частини національної буржуазії. Це інтенсифікувало, радикалізувало політичне життя краю, дало матеріальну підпору масовим починанням. Євген Чикаленко писав, що національний рух сягнув «не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені» [15] . Відтепер українофільство, попри впертий опір своєї консервативної частини, набуло чітко окресленого характеру політичного руху.

Характеризуючи процеси останнього 20-річчя минулого століття, Іван Франко зазначав: «Як для лікаря нема нічого приємнішого понад слідження, як хворий звільна приходить до здоров’я, як у нього вертає органічне тепло, обіг крові наближається до правильної норми, появляється апетит, вертає блиск очей і здорова краска на лиці, а там починають прибувати сили, росте бажання руху, — так і для історика нема нічого приємнішого, як слідити регенераційний процес нації, що з важкого духовного й політичного пригноблення звільна, але постійно двигається до нормального життя» [16] . У цей час на підмогу, а частково на заміну давнішим діячам, вийшла нова генерація, яка оживила пульс народного життя, повела боротьбу з байдужістю й рутиною. Це був той запас свіжих сил, який віднайшла в собі українська нація в хвилі тяжкого пригноблення. Іван Франко називав цю генерацію, що «своєю працею збудувала той замітний ступінь, який визначується... між роком 1880 і 1900, молодою Україною» [17] .

Досить промовистим жестом цього часу був написаний Каменярем у 1880 р. вірш «Не пора!..», який став своєрідним заспівом для руху «молодоукраїнців», що не хотіли миритися з москвофільським плазуванням перед Росією та політикою народовців, які оглядалися на Відень і загравали з польською шляхтою:
 

Взявшись до праці, радикальна молодь ставила в центр своєї концепції «народ». Але як тільки вона почала щиро йому допомагати, то дуже швидко збагнула, що це не «народ взагалі», а конкретний, український народ, з українськими поняттями й інтересами. Так само ці молоді люди незабаром зрозуміли, що справедливість в умовах України — це означає самостійність; і що говорити в умовах України про соціальну справедливість — це фактично означає говорити про національну справедливість, бо практично всі багаті в Україні були чужинцями [19] . Як зазначав пізніше Володимир Винниченко: «... ні політичне, ні соціальне визволення не може бути дійсним визволенням без визволення національного» [20] . Наслідком таких висновків стало переміщення українського національного руху в центр політичного життя Галичини та поступової його радикалізації.

Останнє десятиліття ХІХ ст. стало переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням в цей час у Галичині українських політичних партій, національна ідея виходить за рамки суто інтеліґентського середовища і проникає вглиб суспільства. Це створює умови для формування масового національного руху з яскравим політичним забарвленням. Галичина, попри власні важкі умови національного й економічного існування, стає центром українського руху, в тому числі й по відношенню до східноукраїнських земель, відіграючи роль полігону, де створювалися і вдосконалювалися засоби національно-культурного та суспільно-політичного відродження українського народу.

Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні 1890 р. Русько-українська радикальна партія. Від самого початку в її середовищі існували ідейні протиріччя між «старими» і «молодими» радикалами з приводу характеру партії. Перші, репрезентовані Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким, були прихильниками ідей Михайла Драгоманова, який, висуваючи програму федералізації Російської і Австро-Угорської імперій, фактично заперечував потребу творення самостійної української держави. У той же час другі — В’ячеслав Будзиновський, Юліан Бачинський, Семен Вітик, Микола Ганкевич, Володимир Охримович та інші виступали за негайне введення в максимальну частину програми партії вимоги створення власної національної держави, а в мінімальну — положення про поділ Галичини на українську та польську частини [21] . Після кількарічних суперечок перемогла «молодь». Спочатку в 1895 р. Юліан Бачинський видав свою працю під назвою «Україна irredenta», де обґрунтував положення про те, що політична самостійність України є умовою її економічного і культурного розвитку, як і умовою можливості її існування взагалі [22] . Цим самим, за словами автора, ідея політичної самостійності України перший раз була поставлена «ясно і умотивовано» [23] . А в кінці грудня 1895 р. на ІV з’їзді радикалів ця ідея врешті була внесена в програму партії. Було також усунуто з програми положення про автономію Галичини та замінено його вимогою утворити окрему українську область зі Східної Галичини і Північної Буковини. Успіхом «молодих» було і введення в програму домагання «піднесення національної свідомості і солідарності в масах всього українського народа Австро-Угорщини і Росії через літературу, збори, з’їзди, товариства, маніфестації, печать, відчити і т. ін.» [24] . Тим самим було заманіфестовано ідею соборності українських земель.

Отже, вперше в історії українського руху постулат політичної самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалізувати потрібна була довга й копітка праця. Розуміючи це, Іван Франко з 1896 р. послідовно й цілеспрямовано розробляє у своїх працях програму національного будівництва, що мала підкреслено комплексний характер. «Нині ми розуміємо, — писав він, — що перша і головна основа розвою народнього — освідомлюванє і розбуджуванє мас, праця над їх просвічуванєм у каждім напрямі, отже не тілько господарськім і історично-національнім, але наперед усего політичнім та суспільнім. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) — ось головна мета, яку поклала собі українсько-руська радикальна партія... Тілько інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів... щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості» [25] .

Минуло небагато часу і з’явилися перші результати органічної праці. За період від Франкового «Не пора!..» (1880 р.) до 1898 р. український рух зміцнів і організаційно, і кількісно настільки, що поет констатував: «Ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре!». Широкі кола українства Галичини усвідомлювали свою окремішність і поступово переходили до примату національної ідеї. Так, у 1893 р. відбулося урочисте перевезення останків Маркіяна Шашкевича з Новосілок до Львова. Ця подія сколихнула десятки тисяч галичан до вияву національного самовизначення. Тоді вулиці Львова вперше рясно замайоріли жовто-блакитними прапорами. Уся Галичина маніфестувала вдячність «Пробудителеві» краю [26] . У 1895 р. постулат політичної самостійності України підтримала газета «Робітник». А через два роки у Львові на вечорі пам’яті Тараса Шевченка голова «Академічної громади» І. Голубович проголосив політичну самостійність України найважливішим ідеалом української молоді [27] . У 1898 р. на всенародному вічі у Львові з нагоди 50-річчя скасування панщини в Галичині, усі українські політичні угрупування зійшлися на принципі самостійності української нації [28] . Це, по суті, була перша міжпартійна платформа на самостійницькому ґрунті. З цього ж року дедалі послідовніше поширюються терміни «Україна» й «український», замість дотеперішніх «Русь» і «руський» [29] . Така активізація українського руху наприкінці ХІХ ст. наочно показувала його потенційні можливості.

Усе більшого резонансу серед широких мас набувала радикальна преса. Якщо демократичні видання 70-80-х років були розраховані головним чином на інтелігенцію та молодь, то видання 90-х років адресовані переважно селянам і міським робітникам. Ще з початку  1890 р. під редакцією Івана Франка та Михайла Павлика виходив радикальний часопис «Народ». Видавалися газети «Хлібороб» і «Громада». Друкувалася політична література, зокрема серія брошур І. Франка під загальною назвою «Радикальна тактика».

Дбаючи про ріст національної самосвідомості галицьких українців, радикали не забували й про інші землі України. Так, коли в 90-х роках відзначалося тисячоліття Угорської держави, що проходило в умовах наступу шовіністичних і католицьких сил з метою асиміляції населення Закарпаття, Іван Франко, Михайло Павлик, Володимир Гнатюк та інші діячі опублікували «Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття» [30] . У ньому піддавалися гострій критиці угорські загарбники, що проводили політику пригнічення закарпатських українців, указувалося на відступництво української інтелігенції, яка мадяризувалася, цуралася рідної мови.

Наприкінці XIX ст. Русько-українська радикальна партія пережила кризу. Намітилися суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортанням радикального руху і охопленням ним трудящого люду дедалі більше виявлялася політична диференціація в її лавах. До цього призвели соціально-економічні, політичні й ідеологічні чинники, пов’язані з дальшим розвитком капіталістичного господарства, соціальним розшаруванням суспільства, виходом на політичну арену робітничого класу, піднесенням національної свідомості. Внутріпартійна боротьба викристалізувала три основні фракційні групи: власне радикальну, яку очолили Михайло Павлик, Кирило Трильовський, Лев Бачинський, соціал-демократичну на чолі з Романом Ярославичем, Миколою Ганкевичем, Михайлом Новаковським та національно-демократичну, якою керували Іван Франко, Євген Левицький, Вячеслав Будзиновський, Теофіль Окуневський. У результаті, розпочалася підготовка до створення нових політичних організацій.

Рух за об’єднання всіх лівоцентристських елементів, що стояли на самостійницьких позиціях, очолила народовська «Народна Рада» та група діячів, котрі стояли поза нею: Іван Франко, Михайло Грушевський, Євген Левицький та Володимир Охримович [31] . 26 березня 1899 р. таке угрупування було створене під назвою Української національно-демократичної партії (УНДП). На своїх установчих зборах ця партія проголосила, що найвища мета її змагань — «дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм...» [32] . В її програмі одним з головних пунктів стала найпекучіша проблема українців Австро-Угорщини: поділ Галичини на українську й польську частини й об’єднання Галичини та Буковини в український коронний край. Важливою була також резолюція з’їзду про Наддніпрянщину й Закарпаття. Тут українська політика Галичини вперше після 1848 р. ґрунтувалася на загальнонаціональних принципах. Зокрема, про Наддніпрянщину було сказано: «Будемо піддержувати, скріпляти та розвивати почуттє національної єдности з російськими Українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільности; будемо серед російських Українців підтримувати такі змагання, котрі ведуть до перетворення російської держави з абсолютної і централістичної в державу конституційно-федералістичну, оперту на автономію народностей» [33] . Відносно ж Закарпаття з’їзд констатував: «Будемо змагати, щоби серед угорських Русинів викликати подібний рух національний, який є між галицькими й буковинськими Русинами, щоби загріти їх до уживання й плекання рідної мови, до борби проти винародовлювання та до культурної, економічної і політичної діяльности в користь угорсько-руського народу» [34] .

На Різдво 1900 р. Народний Комітет, як керівний орган УНДП, опублікував першу відозву до народу. У ній наголошувалося: «Ідеалом нашим повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з’єдинилися в одну новочасну, культурну державу...» [35] . Ці слова, як і програма УНДП, припали до вподоби багатьом галицьким українцям. Вже незабаром національні демократи, відкриваючи свої осередки на місцях та розгортаючи широку політичну діяльність по всьому краю, стали домінуючим чинником українського життя в Австро-Угорщині.

На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-демократична партія (УСДП), яка з’явилася майже одночасно з національно-демократичною. Її друкований орган «Воля» писав, що метою українських соціал-демократів є «вільна держава українського люду, українська республіка» [36] . УСДП, як і УНДП, також вийшла з лона радикальної партії, перша була в ній лівим крилом, а друга правим. За висловом російського жандармського полковника Мезенцова, члени всіх цих партій були «одними й тими ж мазепинцями» [37] .

Етапним у розвитку українського руху став 1900 р., коли прагнення до самостійності України, як національного ідеалу, стало загальноукраїнським: його заманіфестувала молодь Наддніпрянщини, Галичини та Буковини. Спершу харківський адвокат Микола Міхновський, основоположник і перший ідеолог українського націоналізму, виголосив у Полтаві та Харкові свою знамениту промову «Самостійна Україна», де підніс гасло самостійної України, і яка була видрукована як програмна брошура для Революційної Української Партії [38] . 14 липня того ж року на вічі студентської молоді у Львові серед загального ентузіазму було прийнято резолюцію, де підкреслювалося, що «тільки в самостійній, власній державі знайде українська нація повну свободу розвою», а тому «здвигнинє самостійної української держави в етнографічних границях є непримінним і доконечним» [39] . Тут же було зачитано телеграму молоді Чернівецького університету, в якій зазначалося: «Єдина, неподільна, самостійна Україна від Сяну й Тиси по Кавказ, без холопа й без пана, є і ніколи не перестане бути нашим найвисшим ідеалом» [40] .

Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз ширші кола українського народу, особливо в Галичині, набувають ознак суспільно-перетворюючої сили. З цього приводу польсько-єврейський ліберал Вільгельм Фельдман у 1907 р. писав: «У ХХ ст. багато народів постало з попелу, але відродження небагатьох відбулося так швидко й енергійно, як відродження українців Австрії... їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки тому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток» [41] . Безсумнівно, вирішальну роль у цьому процесі відіграли українські організації, завдяки яким галицькі українці нарешті брали свою долю у власні руки, а їхній національний рух невпинно зміцнювався.

Аналізуючи розвиток українського руху в Галичині в кінці ХІХ — на початку ХХ ст., необхідно підкреслити і той факт, що величезну роль в його активізації відіграла молодь, яка в цьому процесі стала своєрідним локомотивом відносно своїх старших колег. Особливо ця роль зросла на зломі століть з її об’єднанням у лавах нової організації під назвою «Молода Україна». Ініціатором її та одним з провідних ідеологів був студент права Львівського університету Володимир Старосольський. До засновників також належали Лонгин Цегельський, Теофіль Мелень, Сень Горук, Антін Крушельницький, Володимир Темницький та інші. Багато з них пізніше стали організаторами стрілецького руху, провідниками та активними членами УСС. «Молода Україна» мала тисячі ідейних членів і сильні організації в усіх осередках вищих шкіл Австрії та середніх Галичини й Буковини. Виступаючи під різними назвами, як Організація української молоді, Комітет української молоді, Український студентський союз, Драгоманівські громади тощо [42] ці організації зберігали дух, основні ідеї та внутрішній зміст «Молодої України».

Для поширення своїх ідей організація видавала щомісячний журнал «Молода Україна», перше число якого вийшло в січні 1900 р. У програмній статті цього видання, зокрема, говорилося: «Наша національна ідея, се не само питаннє мови, не само питаннє етнографічної відрубности, се питаннє політичної независимости» [43] .

За ініціативою членів «Молодої України» було проведено ряд маніфестацій та акцій, серед яких вже згадуване віче української студентської молоді від 14 липня 1900 р., бурхливі демонстрації за український університет у Львові, організація селянського страйку проти польських поміщиків у 1902 р. «Молодоукраїнці» мали тісні контакти з численними студентськими громадами та революційними гуртками з Великої України, обмінювалися делегаціями; у Львові друкувалися різні брошури, зокрема, праця Миколи Міхновсь­кого «Самостійна Україна» [44] . Такі взаємини значно зміцнювали соборницьку солідарність спільної боротьби українців за незалежність.

Iз прискоренням полiтичного й нацiонального розвитку українцiв їх i без того складнi взаємини з поляками погiршилися. Інтереси двох народів розходилися мало не в кожному питанні: якщо поляки вперто стояли за збереження єдності Галичини, щоб вона могла слугувати основою їхньої майбутньої держави, то українці вимагали її поділу, аби отримати змогу в східній частині провінції творити своє національне життя; якщо у Східній Галичині поляки становили вищі кола суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими верствами. Українці вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників обстоювали статус-кво.

Уся адміністративна влада в Галичині, як і на Буковині, зосереджувалася в руках намісника, якого австро-угорський імператор призначав з верхівки найбагатших польських поміщиків. Повітовими старостами призначали польських графів, князів та поміщиків. Роль органів місцевого самоврядування відігравали Галицький та Буковинський сейми. Вони проіснували до початку Першої світової війни.

Діяльність Галицького та Буковинського сеймів було підпорядковано центральній владі. Їх постанови обов’язково мав затверджувати імператор, який часто зволікав із цим. Йому належало право розпускати сейм у будь-який час і призначати нові вибори. Цим правом імператор часто користувався. Головними у законодавчій діяльності Галицького та Буковинського сеймів були господарські справи. Їхні бюджетні права були обмежені.

Виборчий закон відповідав інтересам панівних верств. Вибори не були загальними і рівними. Усі виборці ділилися на чотири курії, з яких кожна окремо обирала депутатів у сейм терміном на 6 років. Курія земельних власників обирала 44 депутати з розрахунку один депутат від 52 виборців-поміщиків, які платили податок понад 200 крон. Друга курія – «торговельно-промислових палат» – захищала інтереси великих підприємців і мала три депутатських мандати. Третя, міська курія, представляла середніх та дрібних підприємців. Одного депутата обирали 2264 виборці. Четверта, сільська курія, була найнерівноправніша. Тут одного депутата обирали від 8764 виборців. Вибори в цій курії були не прямими, а двоступеневими: спочатку від кожних 500 селян обирали по одному виборцеві, котрі потім обирали депутатів до сейму. Однак і це обмежене право виборців було надане не всім селянам, а тільки тим, хто платив податок не менше 8 крон [45] . «Сільське населення» (до цієі категорії зараховували всіх селян) з четвертої курії представляли в сеймі головним чином заможні господарі і великі землевласники. Внаслідок цього в Галицькому та Буковинському сеймах переважали представники заможних верств населення, зокрема в першому – польські, а в другому – румунські та німецькі.

Від виборів до австрійського парламенту, Галицького і Буковинського сеймів незаможні верстви населення фактично було усунено за допомогою високих майнового і вікового цензів. За такою системою до списків виборців не заносили робітників і бідняцько-середняцькі маси. Жінки взагалі не мали права голосу. На початку XX ст. в Галичині у виборах фактично брало участь лише близько 7%, а на Буковині – 4,9% населення [46] .

Під час підготовки та проведення виборів місцеві органи влади вдавалися до всіляких зловживань. Найпоширенішими були фальсифікація списків виборців, зміна місць та часу проведення виборів за кілька годин до їх початку, викрадення виборчих урн. Щоб перешкодити передвиборній агітації українських кандидатів, власті кидали їх до в’язниць на підставі дрібних звинувачень. Шляхом підкупів та погроз рядових неписьменних виборців змушували голосувати за представників панівних кіл. Проти непокірних використовували жандармерію та військо.

Поряд із обмеженням політичних прав західні українці потерпали від національного гніту. Зокрема, хоча Галичину, передусім Східну, заселяли переважно українці, політична, економічна і культурна перевага цілком належала полякам. Австро-угорський уряд спирався в Галичині на польську аристократію, яка відігравала важливу роль. У її руках перебували всі місцеві адміністративні посади, суд і поліційне управління. З цього приводу один польський автор відверто заявляв, що «Галичина лише формально вважалася австрійською провінцією, з австрійською конституцією, австрійськими законами, австрійським правосуддям та адміністрацією, насправді ж все управління краєм, здійснення правосуддя і представництво краю перейшли до рук шляхтичів, які, обійшовши конституційні закони, впровадили в Галичині порядки терору, хабарництва і прямого насильства» [47] .

Шовіністична антиукраїнська агітація знаходила сприятливий ґрунт серед польських підприємців і дрібного міщанства в Галичині. Характерною в даному випадку була передвиборна промова професора Львівського університету С. Томбінського у вересні 1904 р., в якій він закликав до боротьби з українським народом під гаслом: ніяких поступок у галузі політичній, економічній чи культурній [48] .

З особливою рішучістю антиукраїнська політика здійснювалася в галузі освіти. Навчали у Львівському університеті, інших вузах, професійно-технічних закладах Галичини польською мовою. Великої полонізації зазнали також середні школи, або гімназії. У 1914 р. у провінції налічувалося 96 польських і лише 6 українських гімназій, тобто по одній на кожні 42 тис. поляків і 520 тис. українців. У початкових школах польських класів було втричі більше, ніж українських [49] .

Українці зазнавали дискримінації на всіх рівнях. Так, у 1907 р. польські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку, ніж українські [50] . Інвестиції направляли, звичайно, у західну, польську частину провінції. На кожному кроці українці натикалися не лише на байдужість, а й на активний опір уряду.

Корінне населення реґіону не мирилося зі своїм важким становищем, ведучи вперту боротьбу за кожну установу, кожну посаду, кожне призначення, по суті, за кожне українське слово. На кривду і визиск воно відповідало все активнішим спротивом. Істотну роль у численних акціях протесту відігравали українські політичні партії, різноманітні організації, в тому числі й молодіжні, громадські діячі. 

Щораз гострішими ставали страйки галицьких робітників. Протягом 1900–1904 рр. у Галичині відбулося 143 страйки, у яких взяли участь близько 32 250 чол. Страйки все частіше закінчувалися повною або частковою перемогою страйкарів (у 1900 р. – 16 страйків, в 1904 р. – 34 страйки увінчалися повною або частковою перемогою). Важливою подією був страйк робітників-будівельників Львова у червні 1902 р. Хоча страйкарі боролися героїчно, власті жорстоко придушили виступ, заливши вулиці міста кров’ю робітників. У 1904 р. відбувся великий страйк нафтовиків дрогобицько-бориславського нафтового басейну [51] . Ці акції набули політичного характеру, супроводжувалися демонстраціями. 

Широкого розмаху набрав аграрний рух. У страйку сільськогосподарських робітників, що відбувся в Східній Галичині влітку 1902 р., взяло участь близько 200 тис. чол. Головною вимогою було підвищення заробітної плати. Найактивніше боролося за свої життєві інтереси селянство Гусятинського, Збаразького, Тернопільського, Золочівського повітів. У ході аграрних виступів виникли страйкові комітети, які формулювали спільні вимоги селян до поміщиків, встановлювали зв’язки між селами, розробляли заходи боротьби проти штрейкбрехерів. Іноді створювали повітові комітети, які закликали селян до єдності дій. Так, Гусятинський повітовий комітет звернувся 13 липня до всіх селян із закликом продовжити боротьбу «в згоді і єдності, рука в руку, плече в плече» [52] . У зверненні комітету зазначалося: «Брати селяни-русини, все одно, чи ви грецького, чи латинського обряду... Вже досить нашого горювання, досить наших сліз, нужди і кривди. Браття! Не в Канаді і Бразилії наш хліб. Наша Канада і Бразилія на тій землі, яку наші прадіди кров’ю поливали» [53] . Завдяки наполегливій боротьбі страйкарі змусили землевласників піти на поступки: платити за працю в полі не 12-й сніп, а 9-7-й.

У 1905–1907 рр. страйковий рух на західноукраїнських землях під впливом першої російської революції досяг кульмінації. Значно частішими стали не тільки страйки, а й політичні мітинги, демонстрації, селянські віча. За цей час у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, в яких взяли участь понад 40 тис. робітників. Лише протягом першої половини 1906 р. в краї відбулося 2323 мітинги і 171 демонстрація [54] . Їхнім лейтмотивом була рішуча одностайна вимога демократизації антинародної виборчої системи. Під могутнім натиском народних мас Австро-Угорщини, в тому числі й західноукраїнських земель, правлячі кола імперії Габсбурґів змушені були швидше провести реформу виборчої системи до парламенту (рейхсрату). Відповідно до закону від 28 січня 1907 р. було впроваджене загальне виборче право, щоправда, недосконале.

Ліквідувавши в 1907 р. куріальну систему, уряд Австро-Угорщини зберіг низку цензів, що обмежували права простих трудівників. Новий виборчий закон не скасував старої системи дискримінації українського населення. Так, німці обирали одного депутата від 40 тис. чол., а українці – від 102 тис. [55] У рейхсраті та в місцевих сеймах панували австрійські, угорські, польські, румунські великі землевласники та підприємці, урядовці. Тому трударі Галичини протягом 1907–1914 рр. не припиняли боротьби за загальне виборче право до крайового сейму та органів місцевого самоврядування.

Яскравим виявом радикалізації національної боротьби українців стала справа польського графа Анджея Потоцького, натхненника та організатора антиукраїнської політики. Як намісник Галичини він мав широкі права, котрі давали йому змогу бути не стільки конституційним австрійським намісником, скільки самодержавцем краю. Зробивши Галичину своєю вотчиною, А. Потоцький привселюдно заявив, що тепер для українців влаштує друге Берестечко. Слово у графа не розходилося з ділом. Під час виборів до Галицького сейму 1908 р. у селі Коропець (нині Монастириського р-ну Тернопільської обл.), від якого балотувався граф Казимир Бадені, було вбито селянина Марка Каганця. Перед тим він звинуватив претендента на депутатський мандат у виборчих махінаціях, зокрема у викраденні бюлетенів. На очах у всього села до М. Каганця підійшло троє австро-угорських жандармів і багнетами закололи його. «Це була остання крапля, – писав у ті дні Гнат Хоткевич, – котра переповнила чашу народного терпіння» [56] . Одним із виразників глибокого обурення широких верств українства нестерпною сваволею галицької адміністрації став 23-річний студент Львівського університету Мирослав Січинський. 12 квітня 1908 р. він трьома пострілами смертельно поранив ката українського народу Потоцького. Ця подія дала сильний поштовх антиукраїнським настроям польських політиків. У Львові за абсолютного невтручання поліції відбулися українські погроми. Шалену антиукраїнську пропаганду почала польська преса.

Складовою частиною національно-визвольного руху українського населення західноукраїнських земель була боротьба за народну освіту. На багатолюдних зборах усе рішучіше лунали вимоги ліквідувати дискримінацію українців у галузі освіти. 5 квітня 1905 р. в Тернополі відбулося селянське віче, у якому взяли участь понад 600 чол. З палкою промовою виступив Іван Франко. Засудивши австро-угорську систему освіти, він закликав краян взяти шкільну справу у свої руки, зробити школу й науку доступними для широких мас українства. Збори робітників та ремісників Личаківської дільниці міста Львова, що відбулися 19 листопада 1905 р., вимагали відкриття чотирикласної української школи [57] . Подібні ухвали прийняли народні збори у Дрогобичі, інших містах і селах Галичини.

Тривалими і напруженими були змагання за український університет. Цю ідею підтримували різні прошарки галицького українства. Особливо активно за втілення її в життя виступала студентська молодь. 13 листопада 1901 р. велика група студентів Львівського університету, зібравшись у одній з найбільших аудиторій, вимагала створення українського вузу. Невдачею закінчилися спроби адміністрації зірвати збори. Після їх закінчення відбулася демонстрація. На знак протесту проти національних утисків понад 500 студентів-українців у листопаді 1901 р. залишили навчання у Львівському університеті. Бурхливі виступи студентів цього вузу відбулися у 1907 р. 23 січня 150 студентів-українців вигнали з університету реакційних викладачів, в тому числі й ректора.

5 березня 1910 р. в Академічному домі відбулися збори української студентської молоді, на яких було винесено рішення не визнавати Львівський університет польським доти, доки не буде офіційного рішення австрійського уряду про час і місце побудови українського університету. Газета «Діло» на першій сторінці надрукувала велику відозву «3а український університет». Опублікування цієї відозви, а також бойкот Львівського університету як польського вузу привели до того, що польська шовіністична преса почала нахабно нападати на все без винятку українське населення Галичини. Знову оте одвічне: Львів був створений Господом-Богом лише для поляків, нема місця під сонцем українцям, їх треба вирізати.

Загострилися взаємини між студентами університету. Його коридорами розгулювали озброєні групи вшехпольських студентів. Тих, хто розмовляв українською мовою, збивали з ніг і лупцювали будь-чим. Напівтрупа викидали за двері під загальний регіт і задоволення присутніх, які товпилися біля університету. 10 травня 1910 р. шовіністи окупували університет і не допускали на навчання студентів-українців.

Українські студенти вирішили зібратися на своє віче і обговорити план протидії. Віче було призначене на 9 год. 1 липня 1910 р. Дозволу на проведення зборів у приміщенні університету не було. Ректорат у таких випадках українським студентам постійно відмовляв. На віче зібралося понад 300 студентів-українців. Не встиг виступити перший промовець, як дійшла чутка, що поляки перекрили вихід з університету. Почалася жорстока сутичка між українськими та польськими студентами. Пролунали постріли. Від ворожої кулі загинув українець Адам Коцко, чимало студентів отримали поранення. Поліція заарештувала 127 чоловік, серед яких не було жодного поляка, — всі українці [58] .

4 липня 1910 р. відбувся похорон Адама Коцка. Від каплиці міського моргу до брами Личаківського цвинтаря – 250 метрів. На цьому маленькому майдані вмістилося 20 тис. людей. Вони прийшли провести А. Коцка в останню дорогу. 40 вінків і написи на червоних стрічках перелякали поліцію і кинули в холодний піт польських шовіністів. Над майданом гриміла пісня «Шалійте, шалійте, шалені кати!» [59] . Кожне місто, кожне містечко Галичини прислали делегації з вінками та квітами. Це був день національного смутку. Сміливо на тому маленькому бастіоні-майдані звучали українська мова, українські пісні-гімни.

Вбивство Адама Коцка і кривава розправа над українським студентством сколихнули Європу. На ім’я студентських організацій і матері А. Коцка приходили телеграми підтримки, співчуття й болю. Вперше за свою історію на події в Галичині відгукнулась Америка. Прогресивна преса Європи засудила дії польських шовіністів. У селах і містах розповсюджували листи із закликом продовжувати справу, за яку загинув Адам Коцко. На ім’я галицького намісника Бобжинського надходили резолюції і вимоги зборів та віч. Офіційний Відень зрозумів, що час діяти, і в 1912 р. пообіцяв протягом наступних 5 років відкрити окремий український університет. Проте війна не дозволила реалізувати цю давню мету галичан.

Таким чином, на початку ХХ ст. польсько-український конфлiкт iз боротьби мiж двома нацiональними елiтами, за словами Ореста Субтельного, вирiс у конфронтацiю мiж двома народами, що набирала загрозливих масштабiв [60] . Радикалізація національного руху — як українського, так і польського — неминуче ставила на порядок денний питання: хто стане господарем у Східній Галичині? Доки питання влади не було остаточно вирішене — поляки робили все, щоб там утриматися. З цією метою вони навіть порозумілися з росіянами. Польська адміністрація в Галичині мала підтримувати місцевих москвофілів, аби знищити український національний табір [61] , діючи за принципом: «Пусьціць Русіна на Русіна» [62] . Така ситуація змушувала українців зміцнюватися ідейно й організаційно, щоб належним чином протистояти польським зазіханням.

Ще бiльше занепокоєння наростання нацiонального руху в Галичинi викликало в Росiї, яка, починаючи з 1848 р., з тривогою стежила за поступовим вiдродженням українства в Австрiйськiй iмперiї. Росiйськi урядовi кола усвiдомлювали, що всi заборони разом з iншими русифiкацiйними заходами у Схiднiй Українi будуть марними, поки частина українських земель перебуватиме поза сферою їхнього впливу. Спроби, якщо не задушити, то хоча б дискредитувати українську нацiональну iдею в Галичинi, якi Росiя робила протягом тривалого часу, не дали практичних результатiв. Галичина й надалi залишалася для росiйських шовiнiстiв «розсадником українського сепаратизму», про що свiдчили як офiцiйнi декларацiї уряду Росiї, так i її преса [63] , де, серед iншого, зазначалося, що український рух є для Росiї небезпечнiшим, нiж усi iншi нацiональнi рухи разом узятi.

Дедалi очевиднiшим ставало, що росiйський уряд вбачає єдиний шлях боротьби з «українським сепаратизмом» в анексiї Захiдної України — доки розвиток нацiонального руху не набрав там таких розмiрiв i такої сили, коли вже жоднi репресiї його не спинять. З цiєю метою в Галичинi спiшно будували модерну мережу агентури, сюди спрямовували потужний струмiнь золотих рублiв, агiтацiйнi брошури i таке iнше [64] . У червнi 1914 р. росiйський посол у Вiднi заявив протест вiд iменi своєї держави австро-угорському урядовi з приводу проекту заснування українського державного унiверситету у Львові. При цьому було пiдкреслено, що подiбний крок росiйський уряд розцiнюватиме як ворожий випад у свій бік, що може призвести до вiйни [65] .

Такий демарш Росiї ще раз засвiдчив, що одними з найголовнiших її завдань у майбутнiй вiйнi мали стати захоплення захiдноукраїнських земель і лiквiдацiя там українського нацiонального руху. Зi всiєю очевиднiстю ця думка пiдтвердилася в першi днi вiйни, зокрема, у виступi мiнiстра закордонних справ Росiї в Державнiй Думi, де вiн пiдкреслив, що однiєю з головних причин вступу Росiї у вiйну була «українська iдея» [66] . А коли в лютому 1915 р. на таємному засiданнi Державної Думи обговорювали проблеми й умови можливого миру, то не було жодної партiї, жодного депутата, якi б не вимагали, як мiнiмум, приєднання Галичини до Росiї [67] . Але чи не найкраще справжнi намiри Росiї виявилися пiд час окупацiї її вiйськами Галичини в 1914–1915 рр., внаслiдок чого там тривало цiлеспрямоване i планомiрне нищення українського нацiонального життя.

Коли стало очевидним, що конфлікту між Австрією та Росією не минути, українство Галичини вирішило заманіфестувати свою позицію з цього питання. Усім було зрозуміло, щ? чекає український рух у разі російської перемоги, а тому ставка робилася на Австрію. 7 грудня 1912 р. на засіданні провідних діячів усіх галицько-українських політичних партій було вирішено, що на випадок збройного конфлікту між згаданими державами, «ціла українська суспільність однозгідно і рішучо стане на стороні Австрії, проти російської імперії як найбільшого ворога України» [68] . Подібну резолюцію винесло й українське жіноцтво Львова на своїх зборах 14 грудня того ж року. Причому наголошувалося, що українці будуть підтримувати Австрію до тієї пори, «як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національним достоїнством» [69] . В антиросійському дусі висловився і другий з’їзд українських студентів (2-4 липня 1913 р.), де цю позицію обґрунтував Дмитро Донцов [70] , майбутній ідеолог українського інтегрального націоналізму. Так само поставилися до Росії й буковинські українці [71] .

Отже, перед Першою світовою війною галицькі українці завдяки широкій громадсько-політичній і культурній діяльності перетворилися у самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Весь край покрився мережею культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних організацій. Це, звичайно, не йшло ні в яке порівняння зі становищем українців у Російській імперії. А тому певні успіхи українства в Австрійській імперії, на фоні виразно антиукраїнського курсу Росії, привели його до орієнтації на Австрію в майбутньому світовому конфлікті, що стрімко наближався. Основним завданням українцiв у ньому мали стати домагання визволення Великої України вiд росiйського поневолення i створення з неї самостiйної держави та забезпечення вiльного розвитку українства в межах Австро-Угорщини.

Список використаної лiтератури

Бачинський Ю. Мої спомини про Драгоманова // Вістник Союзу визволення України. – 1915. – 15 серп.

Бачиньский Ю. Україна irredenta. – 2-е вид. – Львів, 1900. 

Будзиновський В. Йшли діди на муки (Введення в історію України). – Тернопіль, 1994. 

Велика історія України: У 2-х т. Т. 2 / Зладив М.Голубець. – К.: Глобус, 1993. 

Верига В. Нариси з історії України (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.). – Львів: Світ, 1996. 

Винниченко В. Відродження нації: У 3-х ч. Ч.2. – Репринтне відтворення 1920 р. – К., 1990. 

Возняк М. Українська державність. – Відень, 1918. 

Гей, там на горі «Січ» іде... Пропам’ятна книга «Січей». – Вінніпег, 1985. 

Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Т. ССХХІІ. Праці історико-філософської секції. – Львів, 1991.

Діло. – 1912. – 13 квіт. 

Донцов Д. Сучасне політичне положеннє нації і наші завдання... – Львів, 1913.

Дорошенко В. Українство в Росiї. – Вiдень, 1916. 

Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. Т. 1 // Березіль. – 1991. – №  11. 

Думін О. Історія Леґіону Українських Січових Стрільців 1914–1918 // Дзвін. – 1991. – №  9, 11. 

Жмир В. На шляху до себе (Історія становлення української національної свідомості) // Філос. і соціол. думка. – 1991. – №  3. 

Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. – К.: Основи, 1993. 

Історія України: Курс лекцій: У 2-х кн. Кн. 1 – Від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. / Мельник Л., Гуржій О., Демченко М. та ін. – К.: Либідь, 1991. 

Кучабський Ю. Василь Кучабський // Україна в минулому. Збірник статей. Вип. 2. – Київ—Львів, 1992. 

Лановик Б., Лазарович М. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Знання-Прес, 2001.

Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914–1918: В 3-х ч. – Львів, 1928–1930. 

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. – Львів: Накл. власним, 1926. 

Лозинський М. Галичина в життю України // Вістник Союза визволення України. – 1916. – № №  61-80.

Міхновський М. Самостійна Україна // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали: У 3-х т. Т. 1 / Упорядкували Т. Гунчак і Р.Сольчаник.. – Мюнхен: Сучасність, 1983. 

Молода Україна. – 1900. – № №  1, 8. 

Мороз В. Україна в двадцятому столітті. – Тернопіль, 1992. 

Нагаєвський I. Iсторiя Української держави двадцятого столiття. – К.: Український письменник, 1993. 

Назарук О. Що то є нарід або нація. – Львів, 1911. 

Програма національно-демократичного (народного) сторонництва // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали: У 3-х т. Т. 1 / Упорядкували Т. Гунчак і Р.Сольчаник. – Мюнхен: Сучасність, 1983. 

Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Нью-Йорк: Червона калина, 1956. 

Соловей Д. Винищення українства – основна мета Росії у війні 1914 р. // Новий літопис. – Вінніпег—Манітоба, 1963. – №1.  

Степанів О. На передодні великих подій. Власні переживання і думки 1912–1914. – Львів: Червона Калина, 1930. 

Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1991. 

Томашiвський С. Галичина. Полiтично-iсторичний нарис з приводу свiтової вiйни. – Б. м., 1915. 

Франко І. Ukraina irredenta // Вивід прав України. – Львів: Слово, 1991. 

Франко І. З кінцем року // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали: У 3-х т. Т. 1 / Упорядкували Т. Гунчак і Р.Сольчаник. – Мюнхен: Сучасність, 1983. 

Франко І. З останніх десятиліть ХІХ в. // Зібр. творів: У 50 т. Т. 41. – К.: Наукова думка, 1984. 

Франко І. Не пора!.. // Стрілецька Голгофа: Спроба антології / Упряд., авт. вступ. ст. і прим. Т. Салига. – Львів: Каменяр, 1992. 

Франко І. Поза межами можливого // Вивід прав України. – Львів: Слово, 1991. 

Франко І. Українці // Зібр. творів: У 50 т. Т. 41. – К.: Наукова думка, 1984. 

Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). – Львiв, 1931. 

Шляхи. – 1913. – №  7.

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА

З 1989 р. працював викладачем у Кременецькому педагогічному коледжі ім. Т. Шевченка. Брав активну участь у процесах українського національного відродження другої половини 1980-х — початку 1990-х років. Протягом 1993 — 1995 років навчався в аспірантурі Тернопільської академії народного господарства. В 1996 р. захистив кандидатську дисертацію “Українське Січове Стрілецтво: формування, ідея, чин”. 

Автор понад сорока наукових робіт, у тому числі монографій та навчальних посібників, з історії України та економічної історії. Нині працює доцентом кафедри українознавства Тернопільської академії народного господарства.