Притулене тут під горою —
Спокійне Підзамчя усе.
Лиш вітер стрімкою рікою
І хмари, і зорі несе.

В хатках порушаються люди,
Ткачі, кушнірі, ковалі,
Шукаючи щастя чи злуди,
І чується запах землі.

Ні хмарам, ні зорям не вузько,
Сповняючи вічний закон.
І вишні набряклі галузки
Вночі стукотять до вікон.

26.I.1941
 
 
  ЯБЛУНЯ НА ГОРІ

Над кручею, за садом, на горі
Розквітла яблуня. Іди, тебе немає.
Здалека злото котять дзвонарі,
І вітер тихо квіти коливає.

Тебе немає. На траві прибитій
Не буде видко сліду ні на мить,
Як станеш ти угледіти крізь віти
Густу, глибоку і м’яку блакить.

25.I.1941
 
 
  ШЯКУНТАЛА

Все нижче сонце потойбіч дороги,
А тут, в тиші, ростуть платани скраю,
Смагляві і сухі дівочі ноги
Дрібні сліди у пилі залишають.

Гарбу двоколу тягнуть до оселі
Бики слухняні, і минають люди,
А у лісах пустельники веселі
Ще досі відають блаженства й чуда.

В твоїх очах вся мудрість незглибима.
Ходім, нехай я спробую, закутий,
Своїми недовірами-очима
Її до дна пізнати і збагнути.

26.I.1941
  ПРОРОК

*

Голубіє земля, оповита прозорим серпанком,
Хвилі кидає в берег море важке і зелене.
На обличчя і груди людини лягає небо,
Небо в білих хмаринах, що тихо чекає слова.

Поверта по шляху селянин легкою гарбою,
Гомонять рибалки, пробігаючи бруками міста.
І велика земля, і глибокі її криниці,
І слова на устах товпляться, мов злотні бджоли.

* *

Безконечні шляхи, що збігають на гори за обрій,
Наче білі стрічки, щоб у мряці згубитися синій.
Сонце важко спадає. Іди повз густий виноградник.
Над криницями дзвонять вода і сміх, розілляті.

Тут спинити ходу на землі, що пухка і привітна,
Окопатися білою хатою проти долини.
Рівний стан у обраниці, гордий, мов вежа наріжна,
Наче смоква, багатий, позначений ласкою Бога.

* * *

Ні! Не білені стіни оці і затишне подвір’я.
Уночі висихають уста від розкритого неба.
Тіло рівно горить. І страшна, ще не збагнена правда
Розриває на ложі важкі і задихані груди.

Увижається шлях під гарячим пополуднім сонцем,
Тупіт зморених ніг в клубовинні червоного пилу,
Велелюдні торжища, палаци, халупи і храми,
Отяжілі жерці, вояки, і юрба, і каміння.

І простелиться шлях. І прийдуть і халупи, і храми,
І у ямі між левів, і там, для потіхи бенкету,
Нестерпимо-сліпучою буде остання хвилина
Обгорілому серцю, що прагне солодкого чуда.

**** Поза збірками ВЕСНА

Не повітря - найтонші звуки,
Не долина - блакитний дим.
І весни пустотливі руки
У волоссі моїм.

В наших пестощах щось зелене,
Хоч жагуче тужна вона.
Вона трохи старша за мене,
Ця смаглява весна.

Ой, це примха тільки, напевне, -
Зрада тут, під цими грудьми.
Я схоплюсь, я обурюсь ревне.
І посваримось ми.

30.ХII.1931
  ЗИМА

О мамо, мамо! Хвилі щасні,
Неповторима оп’янілість.
Твого обличчя чиста ясність
І перс твоїх солодка білість.

Коли, чолом схилившись милим,
Стуляла ти у нізі вії,
Як тріпотів я цілим тілом,
Тобі охоплюючи шию!

Коли б то, не проснувшись, згинуть
Зерну майбутньої отрути...
Твоїм синам — тебе покинуть,
Але ніколи не забути.

31.ХII.1931
  Зимовник

З кедрових квадрів, тісно при собі,
Вона стоїть, простора і широка,
Ця хата з ганком, що в його різьбі
Відбився блиск гетьманського барокка.

Кедрина курить мед. Чи це сплива
Ополудні розтоплена живиця?
Метелик заблудився. В’ється. Два!
Проміння ллється важко, як пшениця.

Ось полетіли прудко над гумном,
Де мазанок жовтогаряча глина
І де лани метнулись табуном
У збитий степ, наїжуючи спини.

Що там пасуться справжні табуни —
Твоя пиха, і втіха, і багатство,
Товаришу значковий кремезний,
Що голосний у Низового Братства.

Вертаєшся. У холодку садка —
Дзвінка, а то сором’язно-несміла,
З черешневими лицями дочка,
Південне, смагле, нетілесне тіло.

Та ти загаданий. Ти знов сьогодні снив
Про київські фортеці і святині,
Де в Академії ти маєш трьох синів,
Метких в диспутах, віршах і латині.

О,  не для них є цей зимовник, ні!
В світлиці, де килими волохаті,
Три шаблі їх чекають на стіні,
Що пам’ятають Корсунь і Охматів.
  ПЛАСТОВИЙ КАПЕЛЮХ

Він висить в мене в хаті на стіні,
Широкополий, трошечки прим’ятий,
І ось, здається, нині вже вдесяте
Киває і всміхається мені.

Він оптиміст, яких є мало в світі,
І стоїка такого не знайти.
От і тепер: попробував би ти
Шість місяців так на цвяху чипіти!

Але — близька вже довгождана путь
По пралісах, по долах і по горах.
Знов дощ, і спека, і роса, і порох,
Від кого, а від нього не втечуть!

На голові, незручно неспокійний,
Він буде озиратись навкруги:
«Ну, й небеса, і де їх береги?
А хмари! А простори вітровійні!

Наплечник — він обвис, немов мертвяк!
А підтягнися, посоромся, брате!
Гедзь пролетів... (мале, але завзяте!)
І що це ноги шкандибають так?»

Увечорі ж — о, де узяти мови!
Ліс — чорна прірва. Небо — оксамит.
А ватра, ватра — дивовижний світ,
Золотоцвітний сад казковий!
.................................................
Брати, в нас дужий і зухвалий сміх,
Усе пригадане тут — не єдине;
Стежки далекі, сонце й верховини
Ми відшукали у собі самих.

1934
  МЕЖА

По рівній грані двох світів ідеш,
Що, наче скло, невидима і гостра.
І тягне, рве глибинами без меж
Одкрите серце ненаситний простір.

Ступи ліворуч: легкий буде спад,
Повільні луки, мляві серпантини.
Від інтелекту через хліб назад
До жаху і безсилости клітини.

А вправо ступиш — прірва і провал,
І знову сплеск. І в клекотінні виру —
Лише твій шал щитом проти навал.
Одвага ж, коли ти запрагнув. Віра.

1937

До "Олег Ольжич і Олена Теліга"