СЕРГІЙ ЛИТВИН
СУД ІСТОРІЇ:
СИМОН ПЕТЛЮРА І ПЕТЛЮРІАНА
ВСТУП
І, осягнувши долі височин,
Відроджена, щаслива Україна
Вшанує гідно героїчний чин
Свого найбільш улюбленого сина.
Борис Лисянський
Відомі хрестоматійні слова "нові часи нового
прагнуть слова" цілком логічно могли б стати визначальними
у процесі переосмислення, а також у незаангажованій оцінці
чільних діячів доби національно-визвольних змагань 1917-1921
років, коли в огні збройної боротьби український народ відроджував
свою державність. Саме цей період є найбільш замовчуваним
та сфальсифікованим радянською історіографією. Праці радянських
істориків та їхні наукові концепції будувались відповідно
до вимог комуністичного тоталітарного режиму і захисту його
ідейних постулатів, а також мали чіткий обрис ідеологічної
заангажованості. Всіляко заохочувалися кон'юнктурні "дослідження"
щодо викриття "українського буржуазного націоналізму".
Радянський режим упродовж свого більш ніж сімдесятилітнього
існування доклав зусиль, щоб спотворити образ борців за самостійну
незалежну Україну і загалом вирвати цей процес з контексту
розвитку історії боротьби народів за свою державність. Цілою
системою свого деспотичного управління, терором режим намагався
задушити всілякий прояв національного менталітету. Найвишуканішими
методами нівелювалося українство як таке, заперечувався факт
самого його існування. Прояви ж національної самобутності
чи самоідентифікації розглядалися у площині більшовицьких
ідеологем. Апологети режиму в усі часи уникали об'єктивності
про українську революцію та боялися правди про її лідерів,
"найрепресованішим" з яких, на нашу думку, був і
залишається Голова Директорії і Головний Отаман Військ Української
Народної Республіки Симон Петлюра.
"Репресовані" - не так історією, як істориками -
події, а також окремі діячі, які відігравали нерідко переломну
роль для України, залишаються, на жаль, досі нереабілітованими
в сенсі політичному, суспільному, оскільки не є реабілітованими
в сенсі науковому.
Нова політична та ідеологічна кон'юнктура останніх років (формальне
зміщення акцентів у бік національного, а не класового підходів
при розгляді подій, пильніша увага до "білих плям"
історії, "мода" на використання джерел колись закритих
архівів тощо), здавалося б, сприяє поглибленому викладу і
трактуванню подій означеного періоду. Та чи завжди це відбувається
методологічно достовірно, науково добросовісно і об'єктивно?
На жаль, в історичній науці, і зокрема історіографії та джерелознавстві,
спостерігаємо сталу тенденцію розробки та введення в науковий
обіг виключно нових - маловідомих чи взагалі невідомих - фактів
та імен. І невиправдано мало місця відводиться об'єктивному
висвітленню подій чи історичних діячів, начебто відомих, однак
до кінця так і не осмислених, не визначених у суспільному
і в науковому сенсі. Це спричиняє появу розірваного ланцюга
як самої історії, так і історичної науки загалом, коли знані,
сказати б, хрестоматійні події чи особи не вписуються в заново
пропоновані наукові концепції. Як вважає дослідник української
історіографії В. Коцур, зміна парадигми класового підходу
на парадигму національного у висвітленні подій доби національно-визвольних
змагань призвела до простої перестановки понять: герой - зрадник,
націоналіст - патріот, інтернаціоналіст - шовініст тощо1.
Однак, коли йдеться про минуле, уже простежується стійкий
суспільний попит на істину, а його можуть задовольнити переважним
чином науковці-історики. Дотеперішнє існування сказати б "неоднозначних"
тем та імен, до яких належить, насамперед, постать Симона
Петлюри, звужує діапазон пізнання свого минулого, заважає
повноцінно розглянути історію України в контексті всієї світової
історії.
Як зазначає В. Потульницький, "на сьогодні українська
історична наука ще не має власної науково-дослідницької версії
історії України в її національно-державному вимірі, котра
би знаходилась у відповідності зі світовою історією. Маємо
в наявності російську, польську, єврейську та інші схеми історії
України, котрі перебувають у протиріччі і не відповідають
одна одній, оскільки, що цілком зрозуміло, не враховують й
ігнорують або ж представляють у міфологічному обрамленні специфіку
українського історичного процесу в контексті історії Східної
Європи і світу"2.
Проблема відсутності власної версії своєї історії особливо
проявляється в "петлюріані". Українське суспільство
у значній своїй частині не знає або знає дуже мало про С.
Петлюру. Поняття "петлюрівщина" залишається у свідомості
людей чимось непізнаним і небезпечним. Наукові та ідеологічні
стереотипи, що сформувалися навколо його постаті, заважають
в сучасній, обтяженій пострадянськими стереотипами, дійсності
добитися істини. Становлення нового рівня ментальності, громадсько-політичної
та національної свідомості вимагає перегляду цих стереотипів.
Але у наукових колах більшість, яка притримується прорадянської
політики, не поспішає розв'язувати ці питання, хоча цього
вимагає час.
Уже надійшов час об'єктивно і неупереджено оцінити постать
Петлюри. Один із шляхів відновлення істини означає спростування
усталених міфів і висвітлення справжнього його образу шляхом
вивчення різнопланової вітчизняної і зарубіжної історіографії,
а також раніше не відомих архівних документів і матеріалів,
інших джерел. В Україні в останні роки розкриті недоступні
колись архіви і "секретні" відділи та спецфонди
в цих архівах, передані значні фонди "спецхранів"
з Росії. Збереглася і нині стала доступною для широкого загалу
дослідників величезна документальна база, яка містить справжні
поклади малодослідженої інформації і дає можливість поглибити
наші знання про Петлюру в різних сферах його діяльності: військового
організатора, політика, державного діяча.
У вступному слові до книги В. Короліва (В. Старого) "Народний
герой Симон Петлюра", що вийшла ще у 1919 році, щодо
Петлюри було поставлене пророче, підтверджене часом і актуальне
й у наші дні запитання: "Чи ж зумієш ти, Народе Український,
оцінити все, що вже зроблено ним для щастя Рідного Краю, чи
ж зумієш ти віддячити своєму ліпшому Синові за всю його надлюдську
працю для твого добра?"3.
Справедливим буде визнати нашу невдячність і невміння по-справжньому
цінувати своїх героїв - так мало ми знаємо легендарну постать
Симона Петлюри, навколо якої ще продовжують точитися дискусії.
Постать Симона Петлюри - цього (за визначенням польського
дослідника Анджея Станіслава Ковальчика) "запізнілого
ідеаліста ХІХ століття"4 виявилася чи не найдражливішою
з-поміж низки діячів доби української національно-визвольних
змагань. Важко знайти іншого діяча, навколо якого точились
би такі гострі суперечки, перетиналися різні, часто полярні,
думки. Захоплення, міфологізація, різке несприйняття, замовчування,
фальсифікації - такий, щонайменше, діапазон суджень про нього.
Опоненти намагалися очорнити Петлюру. Друзі і однодумці -
возвеличити до рівня провідника української нації і національного
героя.
Очевидно, до суджень як одних, так і інших слід ставитися
не як до основоположної аксіоми, а всіма доступними способами
дошукуватися істини, яка найповніше проступає з узагальнених
і ретельно систематизованих фактів та джерел. У будь-якому
випадку, слід провести чітку лінію розмежування між міфом,
ідеологією та наукою. Остання, за В. Потульницьким, "завжди
виконуватиме деміфологізуючу функцію, оскільки саме вона покликана
позбавити міфів національну самосвідомість"5. Чи варто
нагадувати, яким сплетінням міфів, ідеології і, меншою мірою,
науки оповита особистість Петлюри.
Контроверсійність в оцінках постаті С. Петлюри відзначав його
сучасник, колишній ад'ютант Головного Отамана Ф. Крушинський:*
"Одні кажуть, що С. Петлюра був у нашій боротьбі уособленням
найчистішого патріотизму, втіленням найкращих змагань і символом
найбільшої відданості провідному ідеалові. Був представником
і прапором справжніх сподівань і стремлінь народу. Інші кажуть,
що С. Петлюра був злим духом нашої визвольної боротьби й причиною
всього нещастя, ледве не інспіратором самої поразки. А ще
інші кажуть, що С. Петлюра був звичайнісіньким чоловіком,
уродженим на рядовика, а не на провідника, людиною, яку випадкова
революційна хвиля винесла на чоло руху, котрого ця людина
не творила й котрого не вміла відчути, не вміла відчути великого
наказу хвилі, а тому й не потрапила зробити щось корисне для
своєї доби, та не є ні великою, ні славною... Та історичні
постаті не з'являються для того, щоб їм кадити, чи проклинати
їх, ні!.. Вони з'являються в першу чергу для того, щоб збільшити
ваш досвід, поширити світогляд та стати зразком і прикладом:
одні - зразком і прикладом, як треба чинити, а інші - зразком
і прикладом, як не треба чинити на службі Вітчизні й народові"6.
Такий же широкий діапазон наукового висвітлення постаті Петлюри
і в сучасній історіографії. Воно так само супроводжується
великими протиріччями, неоднозначними, полярними, здебільшого
- звинувачувальними оцінками. Дотепер відчутна стійка політична
обережність у процесі переосмислення постаті Петлюри як з
боку чільних державних ідеологів, так і науковців, яким однаковою
мірою притаманні консерватизм та заангажованість.
Майже вщухли дискусії стосовно М. Грушевського. Подеколи не
зовсім заслужено, на думку автора, вивищився над сучасниками
В. Винниченко-політик. І хоча, як мовиться, Бог любить трійцю,
- місце третього (а може, першого ?!) залишається майже порожнім.
Якщо й не порожнім, то в будь-якому разі надзвичайно хистким
і вразливим для однолінійної критики.
За шлейфом неоднозначних, переважно звинувачувальних оцінок
Петлюри, який тягнеться з радянських часів, подеколи важко
продертися до суті проблеми через нібито раз і назавжди визначене
йому місце в історії. А це призводить, з одного боку, до надмірної
міфологізації того ж Петлюри, а з іншого - до певного снобістського
цинізму деяких дослідників.
Навіть така вибухонебезпечна колись для суспільства і, зрозуміло,
для науки тема, як ОУН-УПА, тепер видається більш "безпечною",
аніж поняття "петлюрівщина" і сам Петлюра. Динаміка
суспільного життя таки підтверджує гостру необхідність визнання
ОУН-УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. І в цьому
своє слово уже сказали історики. Цьому не останнім чином сприяє
те, що в Україні є мільйони людей - живих учасників цих подій.
Чого не скажеш про період 20-х років. Отже, нікому вперто
педалювати на більш доскіпливому, ґрунтовнішому рівні вивчення
того періоду? Можливо, це також не останній аргумент певної,
м'яко кажучи, суспільної і наукової "сором'язливості"
стосовно означеного часу і постаті Симона Петлюри.
Так, у науці, як і в житті, немає одномірності і однозначності.
Задавнені хрестоматійні постулати іноді важко спростовувати
чи розвінчувати не так через нестачу аргументів, як через
звичайнісінький консерватизм, який однаковою мірою притаманний
і науковцям. Зрештою, ми всі з минулого, і його "дамоклів
меч" ще довго висітиме над багатьма.
Метод історіографічного та джерелознавчого аналізу видався,
на думку автора, найбільш сприятливим, щоб знайти відповіді
на складні запитання, що постали при зображенні такої особистості,
як Симон Петлюра. Автор жодним чином не намагався відкинути
чи заперечити уже існуючі праці. Навпаки, саме історіографічний
та джерелознавчий матеріал, який вдалося віднайти, опрацювати
і певним чином систематизувати, дає підстави більш об'єктивно,
повно і аргументовано відповісти на питання: хто він - Симон
Петлюра в історії України?
Запропонована праця - суто наукова і має за мету спростувати
усталені міфи, відновити істину і показати справжній образ
Симона Петлюри. Автор має надію, що положення і висновки праці
можуть бути корисними для ознайомлення широкого загалу з маловідомими
сторінками життя і діяльності С. Петлюри та творчо використаними
при подальшому дослідженні піднятих проблем.
1 Див.: Коцур В., Коцур
А. Історіографія історії України. - Чернівці, 1999. - С. 411.
2 Потульницький В. А. Українська та світова історична наука:
рефлексії на межі століть // Український історичний журнал
(далі - УГЖ). - К., 2000. - С. 16.
3 Королів В. (В.Старий). Народний Герой Симон Петлюра (спроба
характеристики); Серія біографічна. - Число 2. К.-Прага: Т-во
"Час", 1919. - С. 5.
4 Цит. за: Рябчук М. Спокуса метафізичних провин // Критика.
- Ч. 11(25). - С. 24.
5 Потульницький В.А. Українська та світова історична наука.
- С. 6.
* Тут і далі при цитуванні автор зберігає орфографічні та
стилістичні особливості мови документа. Автор робить незначні
граматичні правки, які не впливають на суть цитованого документа.
6 Крушинський Ф. Герой української легенди // Пам'ять століть.
- К., 1999. - № 3. - С. 108.
До змісту Сергій
ЛИТВИН СУД ІСТОРІЇ: СИМОН ПЕТЛЮРА І ПЕТЛЮРІАНА