СЕРГІЙ ЛИТВИН
СУД ІСТОРІЇ: СИМОН ПЕТЛЮРА І ПЕТЛЮРІАНА

ПІСЛЯМОВА

За період від 20-х рр. до 2000 р. виникла об'ємна історіографічна та джерельна база для дослідження життя і діяльності С. Петлюри. Вона створювалася у складних і суперечливих суспільно-історичних процесах ХХ століття, в умовах як співіснування, так і гострого протистояння історичних шкіл різних політичних напрямків.
Узагальнюючи науковий доробок вітчизняних та зарубіжних українських дослідників, автор прагнув дати правдиві, підтверджені і максимально об'єктивні оцінки. При цьому важливо було підкреслити, що пізнання епохи відбувається через особистість, а пізнання історичної особистості - через події епохи. Саме тому ця книжка містить спробу виявити і дослідити вплив, який справила особистість С. Петлюри на перебіг історичного процесу. Історіографія та джерела, що їх вдалося опрацювати, вивчити і систематизувати, дають підстави відповісти на питання, ким був С. Петлюра в історії України.
Усвідомлюючи, що постать і діяльність С. Петлюри залишаються контроверсійними в історіографії, автор, спираючись на факти, доводить, що С. Петлюра, ставши символом української державності, виявився з-поміж сучасників найбільш послідовним, самовідданим її творцем і оборонцем, а в 20-ті роки став ключовою постаттю національно-визвольної боротьби. В його особі вдало поєдналися риси державного мужа і військового вождя, сполучалися якості політика і військовика. Недарма найбільші недруги української самостійної державності назвали визвольний процес України у ХХ столітті "петлюрівщиною".
Йому належить концепція державної структури України - самостійної, соборної, демократичної, правової республіки. Ця політична концепція, програма та ідеологія відповідали потребам державотворчої парадигми українства.
Під проводом С. Петлюри український народ мав у означений період свою державність, і це стало історичним здобутком національно-визвольної боротьби. І хоч через багато причин боротьба зазнала поразки, набутий досвід став джерелом, з якого наступні покоління черпали віру в державність. Боротьба за її здобуття, хоч і в інших формах, після падіння УНР практично не припинялась. При тому ім'я С. Петлюри стало загальнонаціональним символом.
С. Петлюру слід розглядати як першого українського політика, що найбільш послідовно відстоював європейський вектор розвитку України. Сучасна політика самостійності і європейської орієнтації України є, по суті, продовженням політики С. Петлюри.
Запропонована праця є фактично першим комплексним узагальненням сучасної історіографічної і джерельної бази, що охоплює усі сфери життя та діяльності С. Петлюри, на відміну від наявних фрагментарних праць. Акцентуючи увагу на найсуперечливіших історіографічних концепціях, прискіпливо аналізуючи їх, автор прагнув уникати історичної симплістики. Насамперед видавалося необхідним демонтувати чимало з багатьох традиційних постулатів щодо особистості С. Петлюри, зокрема про відсутність у нього військових здібностей; помилковість українізації війська; провину за нестворення українських збройних сил та за поразку в першій більшовицько-українській війні; помилковість протигетьманського повстання і доцільність збройного спротиву гетьманському режимові; легітимність владних повноважень С. Петлюри; диктаторство і узурпацію ним влади; відповідальність за поразку національно-визвольної боротьби; помилковість Варшавського договору; причетність до єврейських погромів в Україні тощо.
Колишня офіційна комуністична і нинішня прокомуністична (або ліва) історіографія свідомо перекручує і фальсифікує та негативно оцінює діяльність С. Петлюри. Автори такого роду публікацій сповідують сектантський, нетолерантний, монологічний, а відтак по суті псевдонауковий дискурс. Це диктується в першу чергу політико-ідеологічною заангажованістю представників цього історіографічного напрямку.
В українській (діаспорній) історіографії здебільшого переважають апологетичні тенденції, надмірна глоріфікація особи С. Петлюри. Водночас декотрим представникам української закордонної історіографії тією або іншою мірою притаманний негативізм, продиктований насамперед власними конкретними партійними позиціями. Однак все це, на думку автора, не знецінює загального історіографічного доробку закордонної історіографії, але потребує виваженого і об'єктивного аналізу.
Для сучасної посткомуністичної історіографії притаманні інерція старого мислення, консерватизм, політико-ідеологічна обережність. Дефініції ролі С. Петлюри в історії України однобічні і зводяться в основному до розгляду внутрішньої ситуації, міжособистісних взаємин лідерів УНР, до "отаманщини" та до одіозних єврейських погромів. Чимало істориків в оцінках діяльності С. Петлюри здебільшого спираються на праці його сучасників - політичних супротивників (В. Винниченка, М. Шаповала, П. Христюка та ін.), вилущуючи з них антипетлюрівський "негатив" і при цьому залишаючи поза увагою інші праці та джерела. До того ж ці дослідники, як правило, мало послуговуються архівним матеріалом, який, на думку автора, дає достатні підстави для критичних переоцінок згаданих праць.
Вказуючи на небажання деяких дослідників вийти за межі артикульованих упродовж попередніх десятиліть традиційних постулатів і тривіальної "антипетлюрівської парадигми", водночас слід зазначити тенденцію до об'єктивного визначення ролі і місця С. Петлюри в політичній історії України ХХ століття. Незважаючи на те, що наукові та ідеологічні стереотипи все ще заважають паросткам нового історичного мислення, воно пробиває собі шлях у сучасній історіографії та сучасному джерелознавстві. Передусім це диктується становленням нового рівня ментальності, громадсько-політичної та національної свідомості.
Умови нелегальної роботи, динамічний перебіг подій доби визвольних змагань, обставини еміграції - все це негативно відбилося на збереженні документів про С. Петлюру. Багато з них незворотно втрачені для науки. Однак збереглася і нині стала доступною дослідникам і широкому загалу доволі широка документальна база, яка містить справжні поклади малодослідженої інформації. Разом з тим для публікацій використано лише незначний масив цінних архівних джерел. Усе ще не віднайдено і не оприлюднено чимало праць самого С. Петлюри. Дотепер залишається не зібраною й не опрацьованою його епістолярна спадщина. Відтак пошуки в архівних фондах необхідно продовжувати.
Праця в архівах інших держав дала авторові підстави для висновку про те, що значна частина матеріалів і документів про українські національно-визвольні змагання 1917-1920 рр. і, зокрема, джерел, що стосуються С. Петлюри, знаходяться за межами нашої країни і їх доцільно повернути в Україну. Однак роботу для встановлення міждержавних контактів та зв'язків із зарубіжними інституціями петлюрознавчого профілю і науковими установами, де зберігаються документи про С. Петлюру, слід визнати малоефективною. Хоча саме від повернення архівів в Україну визначальною мірою залежить подальший процес розвитку історіографії, її концептуальний рівень та розширення джерелознавчої бази про С. Петлюру і про національно-визвольний рух українського народу. Добрий початок у цій справі закладено у співпраці між ЦДІА у Львові та Бібліотекою Народовою у Варшаві. Одначе і тут ще належить зробити більше, ніж зроблено.
Є очевидною певна політична недалекоглядність, яка полягає в тому, що нинішня Українська Держава мляво і невиразно ідентифікує себе з Українською Народною Республікою, не використовує її досвіду та досвіду таких діячів, як С. Петлюра. С. Петлюра ще не знайшов в Україні того пошанування, на яке заслуговує. Доводиться констатувати не просто байдужість до імені С. Петлюри, а й те, що явище петлюрівщини вищі посадові особи держави все ще сприймають на рівні однолінійних тлумачень доби комуністичного тоталітаризму, а недруги української державності продовжують сповідувати стосовно нього руйнівний негативізм. Сучасним політичним і державним діячам для розуміння націотворчих проблем корисним було б знання ідей С. Петлюри, які були рушійною силою у відродженні українського народу та в його визвольній боротьбі.
Документи і матеріали про С. Петлюру, на думку автора, невиправдано розпорошені по різних архівних установах. Нагальною є потреба створення окремого архівного структурного відділу (скажімо, у рамках ЦДАВО України), який би сконцентрував усю джерельну базу і координував науково-дослідну роботу в царині петлюрознавства.
Суттєвим практичним кроком з точки зору виявлення, вивчення, публікації матеріалів мала б стати підготовка анотованого покажчика фондів та колекцій документів про С. Петлюру.
Активізація пошукової та джерелознавчої роботи могла б стати міцним підґрунтям для підготовки зусиллями українських істориків науково-документального видання про С.Петлюру. На часі також написання його повноцінної наукової політичної біографії. З огляду на велику кількість віднайдених в архівах документів та матеріалів, що належать перу С. Петлюри, доцільно було б розпочати підготовку до видання чергового тому його праць. Необхідно провести роботу стосовно належного впорядкування хронології дат, подій, фактів періоду національно-визвольної боротьби в цілому та діяльності С. Петлюри зокрема. Для реалізації цих проектів доцільно було б створити авторитетний авторський колектив під егідою Інституту української археографії та джерелознавства НАН України та Інституту історії України НАН України.
Доцільно, на думку автора, створити відділ петлюрознавства в Національній парламентській бібліотеці України. Він міг би концентрувати усю петлюріану та збирати історіографічні джерела з приватних збірок, налагоджувати зв'язки з бібліотеками інших країн тощо.
Зважаючи на сьогочасну повноту свідчень і нових документів, громадськість та Уряд України, на переконання автора, мають підстави виступити з пропозицією перегляду вироку Паризького процесу 1927 р. і повної реабілітації С. Петлюри. Доцільно також дати моральну оцінку подіям, пов'язаним із вбивством С. Петлюри. Ще належить назвати імена дійсних винуватців та ініціаторів його вбивства, засудити ті сили, які провокували випадки насильства над єврейським населенням. Початком цієї справи могло б стати заснування міждержавної українсько-французько-єврейської комісії в складі вчених, правників, представників МЗС, зацікавлених громадських організацій.
Донині в Україні немає жодного пам'ятника С. Петлюрі. Автор переконаний, що прийшов час спорудити такі пам'ятники у Києві, Полтаві, Кам'янці-Подільському тощо та відкрити його музеї, назвати його іменем вулиці міст, увіковічити пов'язані з ним місця. Назрілою є потреба створення музею С. Петлюри насамперед у Києві, Полтаві, Кам'янці-Подільському.
Автор сподівається, що результати його наукових пошуків сприятимуть подоланню застарілих і хибних стереотипів щодо особи С.Петлюри, стимулюватимуть подальші дослідження його життя і діяльності.

До змісту Сергій ЛИТВИН СУД ІСТОРІЇ: СИМОН ПЕТЛЮРА І ПЕТЛЮРІАНА