СЕРГІЙ ЛИТВИН
СУД ІСТОРІЇ: СИМОН ПЕТЛЮРА І ПЕТЛЮРІАНА

11.
УБИВСТВО СИМОНА ПЕТЛЮРИ: ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ

"…"Петлюру", коли ходить не про особу, не так легко знищити, як думають росіяни,
і спинити природній розвиток національної свідомості
провокаційними заходами федерації ледве
чи пощастить росіянам"
Симон Петлюра

Перебування С. Петлюри в Парижі - на перехресті політичних доріг світу - збільшило його можливості як ідейного лідера української визвольної боротьби. Біля Державного Центру УНР почали гуртуватися найактивніші, найсвідоміші сили української еміграції. С. Петлюра залишався лідером Української Держави в екзилі.
Більшовики побачили небезпеку в самому існуванні Петлюри. Особливо їх непокоїла активність українського центру в Парижі, який дедалі більше консолідував еміграційні державницькі сили навколо журналу "Тризуб".
Серед ворожих до української справи сил поняття "Петлюра", "петлюрівщина", "петлюрівець" стали синонімами, що ними окреслювався незалежницький рух. Більшовицьке керівництво закономірно сприймало С. Петлюру як свого першочергового ворога.
Аналіз матеріалів, друкованих у "Тризубі", показує, що Москва мала повну і постійну інформацію з Парижа. У березні 1926 р. голова уряду УРСР Влас Чубар у Харкові - тогочасній столиці України - в промові на з'їзді комсомолу говорив: "Ви не уявляєте собі, товариші, що поруч з радянським урядом робітників і селян є за кордоном ще другий "уряд" УНР Симона Петлюри - "уряд" без території, без людей. Але цей "уряд" готується за допомогою Чемберлена знову спробувати зруйнувати наше будівництво, пошкодити трудящому людові йти мирним шляхом до соціалізму. Щоб остаточно знищити цю небезпеку, ми мусимо не тільки покласти надію на червону дипломатію та її переговори, але й стежити за тим, щоб у нас тут не було прихильників нової боротьби з нами, прихильників спілки з буржуазією"1315. На промову Чубаря С. Петлюра відповів статтею "Ловці душ", яка була надрукована у "Тризубі" 18 квітня. Виокремлюючи тези виступу, що спрямовані на "знищення позицій уряду УНР", Петлюра вважав, що промова Чубаря "зайвий раз доказує велике позитивне як політично-національне, так і ідеологічне значення діяльності української еміграції…"1316
Невдовзі, 16 квітня 1926 р., В. Чубар уже в Москві і на цей раз, - "вже не перед хлопчиками комсомольського віку, а перед "Верховним органом СРСР"1317, - на сесії ВЦВК СРСР продовжив гострі нападки на Петлюру і "петлюрівщину". В. Чубар, зокрема, говорив: "Навіть після того, як совітська влада змінилася на Україні, еміграція (українська) не заспокоїлась. До цього часу в Парижі існує і живе "український народний уряд" на чолі з Петлюрою. Ми зовсім не певні в тому, що ті, кому це корисно, не використають цього уряду для завдань, направлених проти Радянського Союзу"1318. Зважаючи на існуючу тогочасну радянську систему, чи можна ще сумніватися, що виступи тодішнього лідера Радянської України стали сигналом чи прямою вказівкою до дій для репресивної машини ГПУ. Цілком імовірно, що, можливо, Чубар просто озвучив уже існуючий сценарій ГПУ.
Зв'язок убивства з промовами Чубаря був зазначений іще в газеті "Соціал-демократ" від 28 травня 1926 р., що виходила в Празі, де в статті "Симон Васильович Петлюра" О. Безпалко писав: "У Харкові і в Москві теперішній начальник більшовицького правительства на Україні вказував на ті небезпеки, які загрожують більшовизмові з боку української активної еміграції, серед якої Петлюра, з огляду на свою минулість, займав особливе становище. І ось думка про помсту прокинулася у виконавця замаху через 7 років після описаних подій і на третій рік після переїзду Петлюри до Парижу"1319.
Більшовицька преса не випускала з поля зору ім'я С. Петлюри, постійно тавруючи його. У статті "Ловці душ" сам Петлюра висловився так: "Добрим тоном" для більшовицької преси вважалось опоганювати не тільки осіб і проводирів еміграції, але й ідеї останньої. Політична, ідейна і моральна "безвартість" української еміграції описувалась при кожній нагоді. Казенні пера не жаліли ні чорних фарб, ні огидливих вигадок, щоб підкопати довір'я до неї широких кругів українського населення і прищепити йому застереження і навіть ненависть до тих, кого воно уважало за проводирів, ідеологів і виразників своїх інтересів"1320.
С. Петлюра усвідомлював усю небезпеку свого становища: "Українська політична еміграція - це сіль в оці сучасним червоним окупантам України. Вони роблять все, щоб розкласти, перетягти на свій бік, знищити її - на це йдуть гроші, над цим працюють численні агенти"1321 - писав він.
5 червня 1925 р. у листі до А. Лівицького він наполягав: "Нам персонально треба обговорити й справу формального характеру - дальшого існування Державного Центру на випадок моєї смерті… щоб, боронь Боже, на грунті неполагодженості нашої справи не повстало яких ускладнень для неї в майбутньому"1322. Навіть можливість своєї смерті Петлюра розглядав під кутом неперервності продовження боротьби за державність.
С. Петлюра залишався фактичним лідером української визвольної боротьби, і більшовики не могли допустити, щоб навіть з чужини лунало слово провідника до свого народу.
25 травня 1926 р., о 14.12, на розі вулиці Расіна і бульвару Сен Мішель, у Латинському кварталі Парижа, перед виставкою книг магазину-книгарні Жільбер Самуїл Шварцбард, зробивши сім револьверних пострілів, обірвав життя Симона Петлюри, якому йшов 47-й рік.

Місце на розі rue Racine і бульвару St. Michel,
де було вбито Симона Петлюру (позначено хрестиком)

Вістка про смерть Петлюри боляче сколихнула українську еміграцію, викликала гнів і обурення серед українського громадянства. Відповіддю на цей злочин Москви були жалобні походи й панахиди в усіх куточках світу, де мешкала українська діаспора. У Харкові також відбулася велика протибільшовицька демонстрація, яку зі страхом розганяли загони міліції. У церквах відправлялися панахиди. Українські часописи всіх країн світу відгукнулися на цю трагічну подію публікаціями повідомлень про вбивство, похорон, панахиди, жалобні академії, поминання. Організовувалися центральні і місцеві комітети для вшанування пам'яті у Парижі, у Празі, що об'єднували 60 установ і організацій, у Подєбрадах, товариство ім. С. Петлюри у Варшаві, в Каліші, в Бухаресті та ін.
Збулося передбачення самого С. Петлюри, висловлене у листі від 16 травня 1926 р. до А. Лівицького: "…"Петлюру", коли ходить не про особу, не так легко знищити, як думають росіяни, і спинити природній розвиток національної свідомості провокаційними заходами федерації ледве чи пощастить росіянам"1323.
Проте сам факт убивства іще не означав доконаного факту викреслення Петлюри з історії. Сергій Єфремов записав у своєму щоденникові 8 червня 1926 р.: "...і можливо - мертвий Петлюра страшніший стане большевикам, ніж був живий. Їхнім лайкам та симульованій байдужості та брехням ніхто не вірить. Натомість кожне раде повітати образ героя, що впав жертвою підлотного підступу"1324.
Смерть Петлюри стала для еміграції фактором єднання, про що С. Єфремов 27 жовтня 1926 р. зазначав: "Видко, також, що смерть оця знову ніби збила до гурту еміграцію і помирила різні її відлами…"1325.
Справжні причини вбивства С. Петлюри довший час залишалися поза лаштунками публічного обговорення у радянській історіографії. Вони або замовчувалися, або фальсифікувалися. Проте і до цього часу вони залишаються предметом уваги української історіографії. Перші друковані матеріали за даними П. Зленка, поданими в "Матеріалах для бібліографічного покажчика", нараховують 367 публікацій. Багато матеріалів видала організована у Парижі 1926 р. громадська Судова комісія у складі провідних українських діячів В. Прокоповича, О. Шульгина, М. Шумицького, І. Токаржевського, Л. Чикаленка і М. Шульгиної. Комісія зібрала близько 70 письмових свідчень, у тому числі В. Падалка, С. Бережного, Л. Мартинюка, І. Дроваля, Б. Базілевича, підполковників Бутакова, Д. Гудзіва, М. Шадріна, М. Гальчука, полковників А. Дехтярова, М. Зоренка. Цікаві записки про діяльність С. Петлюри в армії, організацію і боротьбу української армії надіслали М. Омелянович-Павленко, А. Чернявський, В. Петрів.
Першими найбільш ґрунтовними працями про вбивство Петлюри стала книга генерала М. Шаповала "Про смерть Петлюри", фундаментальна монографія українського історика і юриста А. Яковліва "Паризька трагедія", праці Е. Добковського та І. Токаржевського-Карашевича.
Пізніше найпомітнішими працями, що більшою чи меншою мірою розглядали події, дотичні до вбивства С. Петлюри, стали дослідження В. Іваниса, І. Кедріна, Ю. Кульчицького, збірники праць та праці окремих авторів: П. Бербенця, О. Доценка, А. Жука, С. Левченка, О. Лотоцького, К. Мацієвича, присвячені річницям пам'яті Петлюри. Дуже цінні думки і свідчення, зокрема щодо причин і винуватців вбивства, містять щоденникові записи С. Єфремова.
Від 20-х років суперечливість у висвітлення проблеми вбивства внесли книги адвоката А. Тореса "Процес про погроми" та Б. Лєкаша "Єврейські погроми".
Отже, як бачимо, загалом складна і дражлива проблема вбивства Петлюри має чималу історіографію, в якій можна виокремити два напрямки: представники першого доводять, що вбивство - це справа рук Кремля, як знешкодження небезпечної для московського режиму особи; другого - це акт помсти єврея-одинака за єврейські погроми в Україні.
Навряд чи можна погодитися з позицією Д. Табачника, що "і перші, і другі мають на своєму рахунку чимало свідчень, фактів, документів, аналітичних гіпотез і просто припущень, котрі ані спростувати, ані достеменно обгрунтувати неможливо"1326. Адже чимало припущень, які були в обігу дослідників впродовж багатьох десятиліть, тепер спростовуються раніше невідомими архівними документами і матеріалами, тогочасною періодикою та іншими джерелами, що робить можливим достеменне дослідження даної проблеми.
На жаль, означена проблема в сучасній історіографії представлена всього декількома працями: В. Михальчука (Франція), а в Україні - Д. Табачника і Ю. Шаповала.
Найбільш дискусійним в названих працях є питання: чи було вбивство С. Петлюри "справою рук Кремля"?
Українська вільна громадсько-політична думка ніколи не мала найменшого сумніву щодо мети вбивства і його замовників, як і того, що воно було заплановане і зрежисироване Москвою. С. Єфремов уже наступного після вбивства дня, 26 травня 1926 р., записав у своєму щоденнику: "… тільки більшовикам міг заважати цей носій єдиного популярного на Україні і не заплямованого перекинчинцтвом політичного ймення. Навіть тепер, коли у нього не було жадної реальної сили, все ж сама мара цього ймення грізно стояла перед більшовиками"1327. 27 жовтня 1926 р. він знову повертається до цієї теми: "…в убивстві бачать керівничу руку, протягнуту звідси (з СРСР. - С. Л.)"1328.
На цей же московський слід вказувалось у комунікаті комітету з поховання С. Петлюри від 29 травня 1926 р.: "Вороги Українського Народу, окупанти його Країни, насильники його волі, а не месник жидівської народності на Україні, направили руку вбивці на Симона Петлюру"1329. Подібні комунікати і заяви робили представники українських громад багатьох країн світу.
На дійсних убивць вказувалось і у відозві ЦК УСДРП від 22 червня 1926 р. "До українських робітників і селян". У цьому документі, зокрема, зазначалось: "25-го мая 1926 р. в Парижі убитий большевицьким агентом Симон Петлюра, голова Директорії і головний отаман військ Української Народної Республіки. Московські комуністи, які панують залізом і кров'ю над українським народом, підіслали свого найнятого ката, який горячою кров'ю вірного сина України зросив вулицю світового города… Звісно, всі заяви душогубця про помсту Петлюрі за жидівські погроми придумані для того, щоб затулити дійсну причину убийства"1330.
Пізніше закордонна делегація УСДРП у своєму меморандумі до Виконкому Соцінтерну від 15 лютого 1928 р. (за підписами І. Мазепи і П. Феденка), зупиняючись на питанні, чи був Шварцбард більшовицьким агентом, заявляла: "В розпорядженні нашої партії є факти, для опублікування яких ще не настав час, але які свідчать, що Шварцбард підготовляв убийство Петлюри в тісному контакті з агентами Москви. Хіба цього не досить, щоби політична партія мала повне право назвати такого "героя" також більшовицьким агентом?"1331
Оскільки факт причетності вбивці до більшовицької агентури і до наших днів знаходить заперечення, варто зупинитися на деяких біографічних даних Шварцбарда, що підтверджуються різними джерелами. Народжений у Балті в Україні. Емігрував вперше у 1908 р. Проживав у Відні, Будапешті, Парижі. У вересні 1917 р. на французькому кораблі "Мельбурн" подорожував до Петрограда. Бувши лівих поглядів, вів на кораблі комуністичну агітацію, за що, як стверджують документи французького Міністерства військових справ, "був заарештований і переданий російським властям по прибутті до Архангельська"1332. Пізніше, в Петрограді, вступає до червоногвардійського загону і в 1917-1920 роках перебуває у складі каральних спецгруп ГПУ в Україні, очолює єврейський загін кількістю 90 осіб, що підпорядковувався Котовському1333. У 1920 р. повернувся до Парижа, де жив на "консервації" як агент спеціального призначення. На суді ж його приналежність до більшовицької системи, що мало би стати важливим аргументом для слідства, була прихована. Недавно віднайдені документи, що підтверджують участь Шварцбарда в комуністичному осередкові в Парижі, подали Р. Сербин і М. Антонович1334.
Факт, що С. Петлюру було вбито з наказу Москви, підтверджується також свідченнями у сенатській комісії США колишнього офіцера ГПУ П. Дерабіна1335.
Французький дослідник Себастіян де Гаске на підставі документів Служби Безпеки Франції доводить зв'язок Шварцбарда з Союзом Українських Громадян у Франції, який, як значиться у висновках Служби Безпеки: "Створений, правдоподібно, за намовою українського совєтського уряду у Харкові, який мав би цю організацію утримувати, він насправді має за ціль "більшевізувати" українських емігрантів і зібрати тих, що бажають повернутися на свою батьківщину1336. С. Гаске доводить безпосередню причетність до вбивства члена Союзу Галіпа, на підтвердження наводячи той факт, що 29 липня 1926 р. Міністерство закордонних справ отримало повідомлення про дані німецької розвідки, що Шварцбард убив Петлюру за вказівкою Галіпа. Серед інших документів він наводить ноту Міністерства закордонних справ, в якій, зокрема, значиться, що "секретар Союзу Дзіковський, достовірно, був разом зі Шварцбардом співучасником у вбивстві Петлюри. Він йшов за Петлюрою і слідкував за ним…". Нота підсумовує, що члени Союзу Українських Громадян у Франції є "підозрілі у большевизмі і їх уважається як совєтських агентів і шпіонів в українській колонії Франції"1337. Названий документ був направлений до Служби Безпеки з коментарем: "Інформації, подані тут у залученій ноті, були уже одержані з різних джерел Головною контролею Адміністративної Поліції"1338. Документи доводять, що французькі урядові чинники запідозрювали Союз Українських Громадян у Франції у причетності до вбивства Петлюри, однак, щоб не псувати приязних франко-совєтських відносин, навіть у рамках судового слідства не провели допиту лідерів "Союзу" Борщака, Галіпа, Дзіковського, обмежившись їх висилкою з Парижа за "комуністичну пропаганду" та на вимогу преси домоглись відкликання совєтського посла Х. Раковського.
Безперечно, що зацікавлене, глибоке і прискіпливе тогочасне дослідження знайшло б сліди до амбасади СРСР і до Раковського. Зрозуміло, безпосередніх документів, які б містили письмовий наказ про здійснення акту, годі й шукати. Коли б вони навіть існували, то давно вже знищені. Але аналіз існуючих історіографічних та документальних джерел все ж дає змогу стверджувати про причетність московських чинників до вбивства Петлюри.
Про це йдеться у М. Шаповала, Е. Добковського, А. Яковліва, які по "свіжих слідах" виклали технологію підготовки і здійснення вбивства.
Генерал М. Шаповал, зокрема, доводив і на попередньому слідстві, і на судовому процесі, а також у пізніше виданій книзі, що "мала місце змова і головними змовниками виступали Володін і Шварцбард… головним і фактичним організатором вбивства є Володін Михайло, спеціально для цього прибувший до Франції в серпні 1925 р. …"1339.
М. Шаповал свідчив, що Михайло Володін брав участь у терористичних акціях на Далекому Сході у 1920-1921 роках, потім працював у більшовицькій місії у Празі і брав участь в організації повстання комуністів в Кладні, біля Праги. Через це виїхав до Берліна, де також працював у більшовицькій місії, а влітку 1925 р. нелегально емігрував до Франції. В Парижі він з'явився 8 серпня 1925 р. на з'їзді французьких соціалістів, де, видаючи себе за соціаліста, бідного безробітного емігранта, знайомиться з Шаповалом, у якого проживав протягом серпня і вересня. Потім Володін зникає і знов з'являється у Парижі в січні 1926 р. З цього часу він регулярно відвідує Шаповала. За допомогою Елії Добковського, есера і колишнього більшовицького підкомісара, з яким був знайомий ще з Берліна, Володін знайомиться з Шварцбардом і часто відвідує його на контактній квартирі лівих на бульварі Менільмонтан.
Володін у Шаповала розпитував про адресу Петлюри, але коли той запропонував влаштувати зустріч офіційним шляхом, Володін відмовився. Знаючи, що 23 травня 1926 р. в Парижі мав відбутися Третій з'їзд Союзу Українських Емігрантських Організацій за участю Петлюри, Володін попросив у Шаповала перепустки на з'їзд для себе і для свого приятеля Шварцбарда. Там вони стежили за Петлюрою під час його розмови з Андрієм Лівицьким і професором Ковалем у ресторані "Булонь". Шаповал свідчив, що зауважив підозрілих людей, які вешталися біля Петлюри, але оскільки він був політичним опонентом Петлюри, то передав цю інформацію не безпосередньо Петлюрі, а через Н. Карбовського.
Е. Добковський стверджував, що Володін і Шварцбард знали, де звичайно обідає Петлюра. Напередодні вбивства вони обидва обідали в тому самому ресторані "У Шартьє" і бачили там, як потім зізнався Володін Добковському, Ольгу Петлюру та доньку Петлюри - Лесю. Потрібна була лише нагода, щоб зустріти Петлюру самого.
Згідно з пізнішими зізнаннями Шаповала Шварцбард перед самим убивством зустрівся біля вулиці Расіна з Володіним, отримав від нього останні інструкції і передав, щоб той відправив поштою листа до своєї дружини, на якому олівцем дописав: "Його акт має завершитися сьогодні".
Д. Табачник доводить, нібито, будучи викликаний до слідчого, Микола Шаповал "одразу виклав увесь каскад своїх показань"1340. Шаповал у своїх свідченнях був непослідовним, боячись підозрінь у зв'язках з убивцями.
Якби М. Шаповал мав відвагу відразу викласти всі свої докази, то процес, напевно, пішов би іншим шляхом. На жаль, так не сталося. На слідстві Володін заперечив своє знайомство з Шварцбардом, так і залишившись поза лаштунками злочину.
Але наведені вище і давно відомі факти не переконують Д. Табачника, який погоджується з С. Фрідманом, що "нема ніяких прямих свідчень, які б доводили, що Шварцбард мав організованих спільників у вбивстві"1341. Навіть свідчення Шаповала - опонента Петлюри - Табачником не беруться до уваги.
Е. Добковський у двадцятисторінковій заяві до прокурора, зачитаній на судовому процесі Шварцбарда, також стверджував, що Володін причетний до вбивства і є агентом ГПУ. Ці факти він виклав також у своїй книзі, що вийшла у Парижі невдовзі після процесу. За тих умов для Добковського - єврея це було сміливим вчинком, проявом громадської і персональної мужності.
Переконливо представив картину вбивства та інсценування процесу в добре аргументованій розвідці "Паризька трагедія" професор А. Яковлів - політичний діяч, адвокат, дослідник історії українського права, що брав участь у суді як дорадник цивільної сторони. У ній він доводив, що С. Петлюру вбито за планом, розробленим ОГПУ СРСР. Праця цінна фаховим висвітленням процесу і тим, що написана зразу ж після згадуваних подій.
Мета вбивства Петлюри була двовекторною: знищити небезпечного ворога і викликати антиукраїнські настрої серед єврейства. І саме вбивство, а згодом і паризький судовий процес було вдало використано для дискредитації українського національного руху загалом на багато десятиліть уперед.
Проте Д. Табачник намагається переконувати читача, що "Радянський Союз тоді ще знаходився у дипломатичній ізоляції, не мав дипломатичних відносин з багатьма країнами світу, надзвичайно дбав про свій міжнародний престиж і тому ніколи б не наважився тоді, у 20-ті роки, піти на такий безглуздий і небезпечний крок"1342.
Малопереконливий аргумент. Відомо, що більшовицький режим намагався нищити все, що могло б призвести до відриву України від Росії, особливо провідних особистостей українського руху. Однак Табачник вважає, що "важко стверджувати, що Петлюра був більш небезпечним противником, ніж, скажімо, Денікін, Врангель, чи Кутепов, але ж вони ніколи не стали жертвами замаху"1343.
Справді, чому ж убили саме Петлюру, а не Денікіна, Волинця, Булака-Балаховича чи когось іншого з відомих погромників, які на той час теж перебували в Парижі і вільно жили під своїми прізвищами? Відповідь тут очевидна, одначе чомусь важко дається для розуміння Д. Табачника: Петлюра очолював український визвольний рух і саме цим був найбільш небезпечний. Теза про начебто "боязнь" СРСР нашкодити своєму міжнародному іміджу не витримує жодної критики, оскільки причетність Радянського Союзу до серії подальших убивств чільних опозиціонерів, а то й непримиренних діячів, як-от Коновальця, Троцького, Бандери та інших, свідчить якраз про протилежне. Хіба в усі інші роки, окрім 20-х, більшовикам потрібен був менш заплямований імідж на міжнародній арені?
Важливим аргументом, на який чомусь звертається мало уваги, є те, що ще у 1921 р. в Україні відбувся судовий процес проти членів уряду Української Народної Республіки і провідних діячів українських партій соціал-революціонерів та соціал-демократів. В обвинувальному висновку*, що готувався до процесу, серед інших винесено вирок (під порядковим № 10): "по відношенню до колишнього члена Генерального секретаріату, Голови Директорії і головного отамана, члена франкмасонської ложі України, члена світової франкмасонської ложі, члена Української соціал-демократичної партії Симона Васильовича Петлюри - застосувати вищу міру покарання, але позаяк він не заарештований, оголосити Симона Васильовича Петлюру поза законом"1344. Отже, Петлюрі був винесений смертний вирок ще за п'ять років до його виконання.
Убивство С. Петлюри пов'язується також з поверненням до влади у Польщі Ю. Пілсудського у травні 1926 р., що таїло в собі небезпеку поновлення польсько-українського союзу для боротьби проти Москви. Про це висловлювались різні відповідальні чинники з оточення Пілсудського та польська преса. Так, зокрема, газети "Кур'єр Варшавські" та "Діло" недвозначно заявляли, що "Симон Петлюра заплатив життям за поворот до влади маршала Пілсудського"1345.
На цю причину вбивства наголошували С. Єфремов, І. Кедрін, М. Ковалевський та ін. Так, С. Єфремов уже 26 травня записав у своєму щоденнику: "Розійшлася чутка, що вбито в Парижі на вулиці С.В. Петлюру… не без радянської руки тут. Надто під теперішній момент, коли в Польщі гору взяв Пілсудський, спільник Петлюри"1346.
Таку ж однозначну заяву зробив і М. Ковалевський: "Це була перша і найтяжча жертва нового "проукраїнського" курсу польської політики. Рука Москви діяла швидко, щоб знейтралізувати саму можливість актуалізації польської політики на Сході"1347.
Побоювання більшовиків не були безпідставними. Перейнявши владу, Пілсудський дозволив утворити штаб українського Військового міністерства на чолі з генералом В. Сальським, котрий розпочав роботу по розробці мобілізаційного плану. Про своє бажання вступити на службу заявило понад 100 українських старшин. Однак смерть Петлюри загальмувала здійснення цих планів. Пілсудський також відійшов від їх спільної з Петлюрою ідеї "прометеїзму" - об'єднання емігрантських сил поневолених Росією народів.
Кримінальне слідство розпочалося 2 червня і було проведено дуже поверхово. Маючи достатньо фактів, що злочин був скоєний не вбивцею-одинаком, а в результаті змови, воно не заглиблювалось у цей напрям і мало завершитися вже на початку 1927 р. Лише за наполяганням Ольги Петлюри та Олександра Петлюри, брата Головного Отамана, полковника Армії УНР, слідство було поновлено з метою переслухання свідків - М. Шаповала, Е. Добковського та М. Володіна. Але вже в квітні слідство закінчено, і справу передано прокурору.
Судовий процес відбувався з 18 по 27 жовтня 1927 р. Від самого початку процес пішов усупереч результатам слідства. До повного висвітлення всього, що залишалося поза лаштунками вбивства, не дійшло. Дебати на процесі під спритним "диригуванням" відомого адвоката, комуніста Анрі Тореса були спрямовані не на розгляд самого вбивства і його виконавця, а під кутом зору погромів в Україні*. Із суду над убивцею суд перетворився на публічний процес над тими силами українського національно-визвольного руху, яким приписали єврейські погроми. Адвокат Торес, талановитий адвокат і спеціаліст такого роду процесів, уміло перекрутив ролі позивача і підсудного, і таким чином весь хід суду зосередився на особі Петлюри, який, звісно, уже не міг боронити свою опінію.
Перебіг процесу і його висліди були і залишаються карикатурою процесуальної судової практики над кримінальним злочином. Інспірована навколосудова істерія зробила свій негативний внесок у сприйняття українського визвольного руху на досить тривалий час. М. Рябчук вважає, що "фактично судовий процес перетворився на показову розправу над фантастично здемонізованим українським "націоналізмом" і "сепаратизмом" - жодна Луб'янка нічого ліпшого не спромоглася б придумати"1348.
На суд чинився тиск єврейської громадськості через пресу, організовувались масові маніфестації, що розпалювали антиукраїнську стихію. Організовувались фальшиві свідчення, що межували з суцільною брехнею.
Велика частина єврейської діаспори цілком включилась в оборону Шварцбарда. Під впливом московської більшовицької пропаганди світова опінія євреїв зосередила увесь свій запал на особі виключно Петлюри. Спільними зусиллями усіх зацікавлених сторін дискредитація тих сил українського національного руху, складовою частиною яких був Петлюра, вдалася. На це С. Єфремов у своєму щоденнику 28 листопада 1926 р. записав: "Вражіння таке, що жидівство справу душегуба зробило своєю і за всяку ціну намагається очорнити замордованого. Вчинили насильство над неповинною людиною та ще й хочуть її затоптати"1349.
Судді постійно слухали про неймовірні злочини в Україні, про ріки єврейської крові, про участь у погромах денікінців, червоних, будьоннівців, навіть поляків. Але все це відбувалося в Україні, за яку, мовляв, був відповідальний Петлюра, і якщо він не припинив погромів, отже, він і винний.
На захист честі Петлюри представники українства провели велику, важку і складну роботу, збирали документальний матеріал, розшукували свідків, у пресі і на суді доводили безпідставність звинувачень проти нього.
Українському громадянству треба було зібрати всі свої моральні й матеріальні сили, щоб стати на захист честі С. Петлюри і цілого українського народу, якому кинуто звинувачення в антисемітизмі та погромництві. Судова комісія подала список свідків у кількості 31 особи, які дали свої свідчення перед слідчим суддею. Серед них - В. Прокопович, І. Токаржевський, О. Шульгин, О. Безпалко, О. Удовиченко, М. Шумицький, І. Косенко, В. Коваль, М. Шаповал, В. Сальський, О. Доценко, І. Мазепа, П. Феденко, Б. Мартос, І. Романченко та ін. Юридичну допомогу комісії надавав А. Яковлів.
За дорученням Слідчої комісії О. Шульгин написав меморандум, в якому висвітлив правду про ситуацію в Україні під час визвольної боротьби, про взаємовідносини українського і єврейського населення, про причини погромів, роль війська і населення, про ставлення до погромів С. Петлюри, уряду УНР, політичних партій. Меморандум був виданий французькою мовою під назвою "Україна у визвольній боротьбі".
На час судового процесу журнал "Тризуб" випустив 10 чисел надзвичайних щоденних видань з висвітленням ходу процесу. За підрахунками П. Зленка українські часописи в ці дні присвятили процесові 57 публікацій. Він також наводить (лише вибірково) 117 публікацій про процес в іншомовних періодичних виданнях1350.
На процесі було представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги. Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитувалась 20 сторінкова заява Добковського до прокурора, в якій він твердив, що Володін є агентом ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству. Добковський впевнено пов'язував убивство з резолюцією Комінтерну про політичні вбивства від 9 січня 1926 р. Та свідчення Добковського були дискредитовані заявою російського есера А. Бурцева, що нібито Добковський є "агентом-провокатором царської охранки".
Не вдаючись до більш детального аналізу, слід сказати, що в тодішніх умовах обороні Шварцбарда легко вдалося схилити суддів на свій бік. Цьому сприяли слабкість оскаржуючої сторони на процесі, зокрема адвокатів Вільма і Кампінкі, порівняно з агресивністю і наполегливістю Тореса, а також незнання французької мови свідками з української сторони.
Навіть ряд чесних, правдивих свідків під тиском обставин відмовлялися від своїх позицій. Серед них - видатний публіцист і один з ідеологів сіонізму Володимир Жаботинський (Зеєв). Він добре знав Петлюру, а у вересні 1921 р. при підписанні договору у Карлсбаді про створення українсько-єврейського легіону у випадку повороту Петлюри в Україну говорив: "Я пишаюся угодою з Петлюрою, не зважаючи на те, що вона не дійшла до здійснення. Коли я вмру, ви зможете написати на моїй могилі: "Це була людина, що уклала угоду з Петлюрою"1351. Ще 4 липня 1926 р. у часописі "The Jewish Morning journal" В. Жаботинський писав: "Ані Ланс, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконати, що людей цього типу (С. Петлюри. - С. Л.) можна вважати за антисемітів"1352. Проте свідчити на процесі на користь Петлюри В. Жаботинський відмовився.
Суд Присяжних завдяки неймовірній допомозі так званих Комітетів оборони та політичним обставинам того часу виправдав убивцю. Відвертим глузуванням було рішення суду оштрафувати вбивцю за забруднення бруківки в сумі одного франка.
У заяві уряду УНР з приводу виправдання вбивці говорилось: "Правительство глибоко певне, що той факт, що убивця являється тільки знаряддям в руках Москви, що він є тільки слухняним агентом її, - на що й судове слідство і розправа сама постачили чимало доводів - вийде таки на світло денне і викриє раніше чи пізніше ту ганебну провокацію, якої допустилися наші вороги"1353.
С. Єфремов у щоденнику від 27 жовтня 1927 р. писав: "Чисту людину зроблено погромником, а убийника - героєм. Дванадцятеро французьких міщан, які навіть не уявляють собі, яка була складна ситуація та рахунки на Україні 1917-1920 рр., своїм "авторитетним" словом спробували розв'язати ті рахунки. Вийшла, звісно, обурлива кривда, якої без сорому і здумати не можна, якої не зрозуміти ніколи людям, що знали і замордованого, і його діла. Чи фанатик з убийника, чи найманий душогуб - тепер нам нема до цього діла, бо французький суд і жидівство усього світу взяли його провину на себе і зав'язали ще один вузол на майбутнє, ще одну кривду додали до тих, яких так рясно зазнав наш безчасний народ, винний тільки тим, що доля не дала йому створити своєї державності. "Сипнули грішми" - ось загальна у нас оцінка цього ганебного процесу. Виправданням Шварцбарта процес не скінчено, а тільки нову завдано рану, за яку може одбувати доведеться майбутнім поколінням"1354.
Головна управа товариства імені С. Петлюри в резолюції від 8 листопада 1927 р. відзначала, що вирок "є новою тяжкою кривдою для покривдженої української нації… трагічною помилкою французького суду, якому не були відомі обставини російської революції та українського визвольного руху і який був впроваджений в блуд свідомою і ганебною брехнею мобілізованого жидівства… Звичайного злодія, караного судом за крадіж і грабунок, жорстокого ката московської чрезвичайки, жиди зробили своїм національним героєм і перед цілим світом солідаризувалися з ним та гльорифікували його підлий злочин"1355.
Там само зберігається копія резолюції Українського Центрального Комітету в Польщі, ухваленої 5 листопада 1927 р. з цього приводу. У ній, зокрема, відзначається, що "внаслідок фатальної помилки французьких суддів присяжних українському народові, якому добре відома висококультурна й глибоко гуманна постать народного героя Симона Петлюри, нанесено тяжкий моральний удар, що надовго не зітреться з його пам'яті, і нанесена українському народові цим вироком кривда тим тяжче відчувається ним, що Симон Петлюра був виразником останньої історичної доби визвольних змагань… Комітет з обуренням відкидає свідомо безпідставне твердження представників світового жидівства про відповідальність Симона Петлюри за жидівські погроми"1356.
Виправдання Шварцбарда мало негативні наслідки для українців, оскільки тавро погромника і антисеміта було намертво припасовано до Петлюри, а з ним - і до всіх українців. Закордонна делегація УСДРП у меморандумі до Виконкому Соцінтерну від 15 лютого 1928 р. (за підписами І. Мазепи і П. Феденка) відзначала, що вбивство Петлюри спричинилося до погіршення відносин між українською і єврейською людністю в Україні, що в своїх інтересах "використала цей факт російська влада на Україні, яка в своїй політиці керується правилом: розділяй й пануй"1357.
Про те, як сприйняли вирок процесу в Україні, промовисто свідчить запис у щоденнику С. Єфремова від 28 жовтня 1927 р.: "Тільки і розмов по місту, що про присуд над Шварцбардом. Обурення страшне, особливо поміж молоддю, що приймає вирок судовий за національну образу. Зростає юдофобство. Мабуть, найбільший ворог жидівський не міг би вигадати для них нічого гіршого, як те, що зроблено процесом Шварцбарда. "Увесь світ закупили", "купили приговор" - це звичайні фрази, які почуєш всюди. Багато говорять про помсту. От перший наслідок нетямущого суду й безтактного присуду, що мав претензію вирішити те, чого не знає й не розуміє"1358.
Постає питання: чому так трапилось? Як могло дійти до такої пародії на суд, який виправдав злочин? Яким чином процес міг перетворитися на пародію процесу?
Тепер є досить доказів того, що у Паризького процесу були свої "драматурги" з ОГПУ СРСР та ГПУ УСРР, які значною мірою доклали рук, щоб він засудив "петлюрівський рух" і виправдав С. Шварцбарда.
Визначальний вплив на хід і вирок процесу мало те, що Франція була вірним союзником CРСР. Відповідні чинники Парижа очей не спускали з ходу процесу і допомогли Москві вжити всіх належних засобів, щоб спрямувати процес у русло процесу проти погромів і Петлюри як головного винуватця за них.
Про обізнаність московських чинників з ходом процесу свідчить лист члена колегії Народного комісаріату іноземних справ СРСР, уповноваженого цього комісаріату в Україні О. Шліхтера до генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича. Лист став наслідком розгляду 21 січня 1927 р. на політбюро ЦК КП(б) України питання "Про процес Шварцбарда". Документ, що на десятиліття був надійно захований, тепер зберігається в ЦДАГО України у Києві і вперше опублікований Ю. Шаповалом у книзі "Людина і система". В листі викладено директиви щодо ведення процесу, надання захисту відповідних документів, направлення потрібних свідків, застороги не допустити до свідчення небажаних свідків тощо. З цього документа напрошується висновок: давати директиви на кшталт наведених вище могли лише ті, хто відчував у собі сили контролювати і впливати на хід подій.
З архівних матеріалів тепер відомо, що більшовики через своє посольство в Парижі надали всі належні матеріальні засоби, щоб Паризький процес пішов у потрібному їм напрямку. За спеціальним рішенням політбюро ЦК КП(б)У від 18 лютого 1927 р. на відрядження в Париж на процес відомого партійного діяча М. Попова було виділено чималу суму - 2400 карбованців1359.
Мети досягнуто: факт виправдання Шварцбарда упродовж багатьох десятиліть був і залишається досі для антиукраїнських сил головним аргументом для поширення у масовій свідомості шаблонних уявлень про Петлюру як погромника і про його відповідальність за єврейські погроми в Україні.
Насправді ж слідство і обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів причетності Петлюри до погромів. Жоден факт не підтвердив найменших антисемітських нахилів Петлюри, не вказав на його будь-яку причетність до антиєврейських погромів. Тому не можна погодитися з висновком О. Войцехівського, що "слідство, яке тривало понад 16 місяців, повністю підтвердило заяву Шварцбарда" про те, що він скоїв вбивство як акт помсти за вчинені Петлюрою єврейські погроми в Україні в 1917-1920 рр.1360
В. Михальчук у своїй розвідці про процес Шварцбарда доводить, що і слідство, і обвинувачення відзначали боротьбу С. Петлюри з погромами всіма можливими засобами. На підтвердження він наводить "Акт обвинувачення", у якому, зокрема, говорилось: "Ніколи не було встановлено, щоб Петлюра організував або навіть сприймав з байдужістю колективні вбивства, порушення законів людської совісті та цивілізації. Причину їх, здебільшого, треба шукати в страшній анархії, яка панувала в різних частинах колишньої Російської імперії і особливо на Україні… З другого боку, самий принцип відповідальності, зрештою, в цім випадку цілком теоретичної, яка падала на Петлюру, треба рішуче відкинути на вид тої надзвичайної енергії, яку він розвинув проти погромів, тих широких, благородних і глибоко гуманітарних концепцій, які він ретельно поширював серед свого війська, тих мудрих заходів, які він умів робити в найтяжчих обставинах, того безперервного напруження зусиль, які він робив для осягнення цієї мети"1361. Важливо те, що в акті обвинувачення правдиво подано визвольну боротьбу в Україні, викладено деталі підготовки вбивства і зроблено аналіз його мотивів.
Непричетність Петлюри до погромів доводив у промові на процесі також Генеральний Адвокат п. Рейно. Він, зокрема, говорив: "Петлюра ніколи не був ворогом євреїв. Ніколи він не був погромником. Він не був антисемітом. Коли розглядати уважно його діяльність, кидається у вічі його глибоке бажання оберегти єврейський народ в Україні… Важко собі сьогодні уявити щось більше і досконаліше в політиці і в соціальних проблемах (від того, що робив Петлюра). Важко собі уявити людину з більшою прихильністю до поляків і до євреїв від прихильності Петлюри до них… З неймовірною чіткістю Петлюра виступав проти погромів, санкціонуючи їх суворими карами. Шляхетними словами він закликав до братньої згоди між євреями і українцями… "1362
Важливими аргументами на користь Петлюри є те, що проти обвинувачень його в погромах виступали французькі генерали Табуї і Фрейденберг (в листах до О. Шульгина), капітан генштабу Байс (в листі з Марокко на ім'я слідчого), лейтенант Левитсон (у зізнанні перед слідчим суддею в Тунісі), інженер Бодрі (на попередньому слідстві і в суді)1363.
Перекладання відповідальності за білогвардійські та більшовицькі погроми євреїв на Петлюру стало одним із найзручніших методів підриву української державності. Збереглося чимало свідчень, що пропаганда оцінок щодо "погромницького" характеру діяльності Петлюри і українського національно-визвольного руху взагалі була розпочата ще задовго до вбивства. Ще на початку 20-х років синонім погромника зайняв чи не найголовніше місце в очорнюванні постаті Петлюри.
Неперевершеними антипетлюрівськими "шедеврами" стали публікації Б. Козельського, М. Кольцова, З. Островського та ін. Б. Козельський, зокрема, пише: "Єдина галузь, де петлюрівське військо мало змогу показати себе за весь час існування - це єврейські погроми. Петлюрівська кіннота набула величезного досвіду щодо розтрушування пір'я з містечкових перин, а піше військо з не меншим завзяттям пороло животи вагітним жінкам та виймало старим очі… Після якогось, скажімо, чотиригодинного проскурівського чи бердичівського погромів на вулицях знедолених міст валялися тисячі по-мистецьки покалічених трупів. Такі погроми проваджено за старанно розробленим планом, організованим порядком, навіть без основних принципів розгортання бою… З усіх петлюрівських звірств і злочинів не було паскуднішої й безглуздішої речі, як єврейські погроми. Разом із тим, ніщо так не скомпрометувало петлюрівщину, ніщо не поклало на неї такого ганебного тавра, ніщо так не розкладало її загонів, як хвиля, яку вона організувала, найжорстокішої різанини мирного єврейського населення"1364.
Комуністична історіографія активно продовжувала справу перекладання відповідальності за погроми на "петлюрівщину" і після вбивства Петлюри. Ще до початку процесу у Москві було видано спеціальний альбом З. Островського "Еврейские погромы. 1918-1921", в якому вина за погроми повністю покладається на уряд УНР і С. Петлюру. Автор вважає, що "бандитизм так пишно розцвів під крилом "петлюрівщини", яка озброювала, постачала й інструктувала його, підтримуючи найтісніший зв'язок з усіма розбійницькими отаманами і батьками. З усього сказаного виходить з безумовною ясністю, що діячі української контрреволюції на чолі з самою "Директорією" є відповідальними авторами, першопричиною нечуваних звірств, об'єктом яких було все населення України"1365.
Тема погромництва була центральною в протипетлюрівських виданнях радянської історіографії. Її суть зводилася до того, що "замість шляхетної, інтелектуальної, саможертовної, високоталановитої особи ми мали якесь потворне, антилюдське, оперетково-шароварне, з великим сікачем за халявою, розбійно-відлюдькувате бридке створіння… Добряче попрацювала московсько-кагебістська імперія, списавши всі свої гріхи на світлу постать Симона Петлюри", - пише П. Мовчан у післямові до збірника вибраних творів С. Петлюри1366.
До беззастережного перекладання відповідальності за погроми на Головного Отамана і уряд УНР спричинилися також перші українські історики і мемуаристи В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал.
В. Винниченко погоджувався з тими, хто вважав С. Петлюру погромником, і сам, зокрема, писав: "Його обивательська психіка й дрібноміщанський світогляд також, як і в його отаманців, не могли дати йому ні стимулюючих стимулів, ні розумного аналізу національних явищ, ні бажання боротись з дикими ексцесами. Навпаки, він сам уважав усе єврейство винним за те, що серед його були більшовики". Винниченко наводить приклад, що начебто саме він почав вимагати пояснень, на що С. Петлюра відповів: "А чого ж вони (євреї) не боролися з нами проти гетьманщини?!"1367 Саме на цьому базується висновок Винниченка про те, що Петлюра вважав: євреї заслужили на погроми.
Винниченко вибудовує розлогі розмірковування, переважно - без конкретних документів чи доказів на підтвердження своїх слів, зосереджуючи усі звинувачення за погроми на С. Петлюру. Неприязнь В. Винниченка до С. Петлюри на ґрунті особистих непорозумінь підштовхувала його до неправдивих оцінок. "Директорія це бачила, - пише В. Винниченко, - і настійно, категорично вимагала від Головного Отамана, щоб він припинив ці злочинства своїх малих отаманів проти України. Але він не виконував постанов Директорії. Не виконував через те, що він був ідейним прихильником тих поліцаїв, поміщиків, куркулів, погромників. Він, повторюю, ніяких своїх твердих ідей не мав, а не виконував через те, що не хотів рішучими заходами, репресіями підривати свою популярність у тих злочинців, які вважали його за свого представника і вождя"1368. По-перше, тут, очевидно, слід нагадати, що Петлюрі доводилося діяти головним чином в анархічні часи; по-друге, усі оті отаманські формування не були у безпосередньому підпорядкуванні Петлюри, а значить, він не міг контролювати їхньої діяльності; по-третє, не слід відкидати планомірного - провокаційного - впливу більшовиків на діяльність "отаманщини". А отже, теза Винниченка про небажання Петлюри впливати на отаманщину, м'яко кажучи, є досить тенденційною.
Пізніше у "Заповіті борцям за визволення" Винниченко писав: "Я мав сказати, що Петлюра ніколи не був ідейним, чи іншим антисемітом, що він ставився негативно і з огидою до погромів, але через свою слабохарактерність не міг вжити радикальних заходів проти справжніх погромщиків. І в цьому його була вина"1369. На відміну від В. Винниченка, П. Христюк звинувачує у погромах усю Директорію, насамперед її першого керівника В. Винниченка та військове командування, вважаючи, що "прямим обов'язком вищих військових властей було, щонайменше, садовити отаманів-погромщиків до в'язниці. Одначе військові власті не виявили особливого завзяття в боротьбі з погромщиками-отаманами"1370.
Представники свідомого українства завжди відстоювали точку зору про непричетність Петлюри до погромів. У резолюції жалобної академії в Парижі 30 травня 1926 р. зазначалось: "Академія висловлює свій рішучий протест проти ганебної спроби ворогів наших накинути пляму на ясну пам'ять нашого Мученика, нашого Голови Держави, що завжди стояв на сторожі інтересів всіх громадян України, рішуче обороняючи і жидівське населення, коли темні елементи чинили йому шкоду"1371. Громадська Слідча комісія зібрала і видала французькою мовою найважливіші документи щодо погромів.
Дослідники з української діаспори десятиліттями намагалися довести безпідставність звинувачень Петлюри, створивши досить обширну історіографію, представлену працями В. Іваниса, Ю. Кульчицького, В. Михальчука, М. Стахіва та інших авторів.
Питання про єврейські погроми більшою чи меншою мірою було темою розгляду у збірниках, присвячених річницям пам'яті С. Петлюри.
Проблема погромів викликала зацікавленість також багатьох іноземних авторів. Цінною в їхньому ряду є книга французького журналіста А. Деcрюша, в якій автор відкидає всі закиди С. Петлюрі щодо його причетності до єврейських погромів в Україні, представляє його як державного діяча без тіні антисемітизму. Більше того, Десрюш доводить, що Петлюра боровся проти погромів. Полярними до вищеназваних є оцінки С. Фрідмана у книзі "Погромник" та Б. Лєкаша у книзі "Єврейські погроми".
У період новітнього українського відродження стали доступними відозви Головного Отамана до війська і народу з проблем погромів, документи Паризького судового процесу 1927 р., спомини С. Гольдельмана, А. Марголіна, М. Рафеса, І. Чериковера та ін.
Проблема "Петлюра і погроми", яка до сьогодні викликає чи не найбільшу дискусійність, у новітній історіографії представлена працями істориків з діаспори Т. Гунчака і В. Михальчука, а в Україні її досліджували С. Єкельчик, В. Сергійчук, Ю. Шаповал та інші.
На підставі архівних документів вони показують справжню сутність єврейських погромів, подають фактологічні матеріали, які доводять неправомірність перекладання відповідальності на С. Петлюру за погроми; наводять низку заходів, що здійснювалися Головою Директорії і урядом УНР, щоб запобігти погромам, хоч через складність обставин вони були обмеженими і малоефективними.
На жаль, дотепер українське суспільство у своїй більшості дотримується переконань, нав'язаних йому радянською пропагандою, про особисту вину Петлюри за погроми. Ця теза виявилася надзвичайно живучою і повторюється у працях О. Войцехівського, І. Хміля, частково - Д. Табачника та ін. Так, у статті І. Хміля "Петлюра і петлюрівщина", надрукованій у березні 1990 р. в "Українському історичному журналі", знаходимо перекручення історичних фактів. Автор пише, що на процесі "ніхто з колишніх поплічників не наважився навіть говорити про знайомство з Петлюрою, не кажучи вже про те, щоб спростовувати висунуті проти нього обвинувачення"1372. Ці самі думки повторює О. Войцехівський у статті "Симон Петлюра: міфи і реальність", надрукованій у газеті "Радянська Україна" 16 вересня 1990 р. Він також стверджує, що начебто "ніхто з колишніх соратників Петлюри не наважився і словом захистити честь покійного головного отамана"1373. Наведені вище факти заходів української громадськості у той час переконливо спростовують тези цих авторів.
Д. Табачник на своє ж запитання, чи був Петлюра погромником, пише: "Остаточної відповіді на нього не змогли вичерпно дати десятки вчених протягом останніх шестидесяти років… І я теж, мабуть, не наважився б самостійно відповісти на це болюче питання - чи була вина Петлюри у страхітливих єврейських погромах в Україні"1374.
Важко погодитися з такою, сказати б, пасивною позицією. Тим більше тепер, коли з'явилися широковідомі праці В. Сергійчука, що містять незаперечне документальне висвітлення проблеми погромництва в Україні і непричетності до нього С. Петлюри.
Табачник обрав найбільш "зручний" прийом: посилання виключно на старі джерела. В основному Д. Табачник цитує інвективи Винниченка про Петлюру із "Відродження нації", від яких і сам Винниченко пізніше відмовився (про що йшлося вище), та посилається на книжку французького журналіста і юриста Бернара Лєкаша, а також на свідчення, які "спонтанно" були прислані з України на процес Шварцбарда. Безперечно, ці мемуарні публікації є передусім історичним джерелом, але вони, можливо, як ніякі інші, потребують критичного розгляду.

Адже Табачник нічого не каже про те, що Б. Лєкаша у 1926 р. відрядили до Радянського Союзу кола з оборони Шварцбарда і що там французьким журналістом опікувалися чинники ГПУ, організовуючи йому, як офіційній особі, переїзди з місця на місце у супроводі і під охороною чекістів. В СРСР Лєкашу були створені всі відповідні умови для збирання "компромату" на організаторів погромів (в першу чергу проти прибічників Петлюри). То ж нічого дивного в тому, що Лєкаш вернувся до Парижа з багатими "свідченнями", на які чекала оборона і ті всі кола, які оплачували журналістові його подорож по Україні. Ціна матеріалам, що їх оприлюднив Лєкаш у Парижі, майже нульова. На нашу думку, вони не повинні були мати ні моральної вартості, ні юридичної ваги. А історична вартість книги Лєкаша, яка була поспішно видана під протекцією більшовиків ще до паризького процесу, є також дуже сумнівною. Разом з тим книга Б. Лєкаша - це документ, який з повною очевидністю свідчить, що радянська сторона була прямо зацікавлена у виправданні Шварцбарда і в підтримці за всяку ціну обвинувачень С. Петлюри в погромах, щоб цим обвинуваченням відволікти увагу слідства і заховати сліди своєї причетності до вбивства.
Про те, як збиралися у той час свідчення для процесу, цікавий запис від 20 грудня 1926 р. зробив у своєму щоденнику С. Єфремов: "Приїздив недавно якийсь адвокат-жид з Франції, щоб збирати матеріал на процес убийці С. Петлюри. Матеріал, звичайно, мусить показати погромницьку діяльність замордованого. В Києві справили приїжджого до Інституту книгознавства: там, мовляв, усі газети - вибирайте. Він і повибирав… переписано було так, що коли в статті були відомості про погроми денікінців, червоноармійців і українського війська ("петлюрівців"), то лишалось тільки про останніх; фраза часто на півслові уривалась, щоб не згадувати про червоноармійців… Справили його до директора, славнозвісного махера Іванова-Меженка. І договорились. Меженко… завірив, що копія цілком відповідає оригіналові. Тепер ці "документи" за підписом Меженка мають фігурувати на суді, як доказ злочинності С. Петлюри…"1375.
Д. Табачник посилається на монографію С. Фрідмана "Погромник. Вбивство Симона Петлюри", яка також зіставлена з уже давно відомих матеріалів. У ній Фрідман твердить, що Шварцбард убив "жидоненависницького провідника жидоненависницького народу" (ці слова поміщені на обкладинці) за вчинення жидівських погромів, а також намагається довести, що Шварцбард не мав спільників у вбивстві. Загалом, книжка вражає своєю необ'єктивністю. Вона переповнена надуманими фактами, зокрема, начебто "в жидівських історичних архівах в Берліні знаходиться 1200 документів, що стосуються погромів, з яких 500 свідчить про безпосередню причетність Петлюри до погромів"1376. Названих документів ніхто не бачив опублікованими і досі. Але Д. Табачник чомусь вважає, що ця книга "ґрунтовністю своєї джерельної бази і великою кількістю цитованих документів поставила останню крапку в багаторічній полеміці"1377.
Намагаючись відстоювати старі стереотипи, названі автори не беруть до уваги уже відомих нових фактів, документів і аргументів, що суттєво міняють акценти у задавненій дискусії стосовно цієї жахливої події. Такий характер має і книга Ю. Фінкельштейна "…За дела рук своих", що вийшла в Нью-Йорку у 1995 р., а також низка публікацій в "Новом русском слове" (Нью-Йорк): О. Наймана "Петлюра на пьедестале", Ю. Фінкельштейна "Правда на всех", Р. Левчина "О ненависти и прощении". І не можна не погодитись з В. Сергійчуком, який, аналізуючи ці праці у своїй книзі "Погроми в Україні: 1914-1920", пише, що "вже давно час ламати нав'язані стереотипи, відкриваючи правду, якою б вона не була гіркою як для євреїв, так і для українців"1378.
Суперечливість підходів до цієї проблеми та її міфологізованість робить її актуальною для дослідників. Архівні джерела, які можуть додатково пролити на неї світло, далеко ще не вичерпані. Дослідники отримали значний документальний матеріал, який розкриває всі перипетії цієї проблеми. Так, у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, у фондах Ради Народних Міністрів УНР (Ф. 1065), Міністерства внутрішніх справ УНР (Ф. 1092), Міністерства юстиції УНР (Ф. 2208), Міністерства єврейських справ УНР (Ф. 1199 та 1748), Особливої слідчої комісії для розслідування протиєврейських погромних подій при Раді Народних Міністрів УНР (Ф. 1123), Всеукраїнського єврейського центрального комітету допомоги потерпілим від погромів при Міністерстві єврейських справ УНР (Ф. 3301) та громадського Центрального єврейського комітету допомоги потерпілим від погромів (Ф. 3299), особистому фонді Симона Петлюри (Ф. 3809) та інших є величезна кількість документів, що дають можливість з'ясувати правду. Зокрема, майже неторкнутими залишаються документи Особливої слідчої комісії для розслідування протиєврейських погромних подій та Всеукраїнського єврейського центрального комітету допомоги потерпілим від погромів, архівні фонди яких зберігаються в ЦДАВО України (Ф. 1123 та 3303).
Аналіз фактів і джерел доводить безпідставність поширених міфів про антисемітизм Петлюри. Не вдаючись до розгляду всіх аспектів широкої проблеми погромів, слід зосередити увагу на тих заходах, які в складних умовах здійснювали український уряд і Головний Отаман для запобігання погромам, боротьби з погромами та допомоги, що надавалася потерпілим.
Ще за доби Центральної Ради Петлюра серед перших актів (липень 1917 р.) видав відозву до українських вояків проти погромів, а також відозву від 15 листопада 1917 р., в якій, зокрема, закликав: "Не допускайте погромів та безпорядків, бо як ви їх допустите, ви ганьбою покриєте славне ім'я українського війська. Ніякі погроми не повинні бути припущені на нашій землі. Я вже викликав українські полки та дивізії, щоб охоронити порядок на Україні… Війська будуть розміщені по цілій Україні, по всіх залізничних лініях і шляхах, аби скінчити з безладом і погромами"1379. У січні 1918 р. уряд УНР надав євреям персонально-національну автономію, якої єврейське населення до того не мало ніде у світі. Мова єврейського народу була однією з чотирьох офіційних мов в УНР, уряд утримував єврейські школи. Це - більш ніж доказ толерантності УНР до національних меншин.
Єврейські погроми, безперечно, були чорною плямою у визвольній боротьбі українського народу 1917-1921 рр. Неправильно було б заперечувати явище погромів в Україні. Така тенденція має місце сьогодні серед публіцистів і частково - істориків. А проте погроми є трагедією як єврейського, так і українського народів. До погромів були причетні певні елементи як українського населення, так і української армії. Підбурювана більшовицькими гаслами про експропріацію буржуазії, у них брала участь стихійна маса, на чолі якої була неосвічена отаманія. Один з найжорстокіших погромів у Проскурові 15-16 лютого 1919 р. мав не стільки антисемітський характер, скільки був актом придушення більшовицького повстання проти УНР і помсти за участь євреїв у повстанні, які становили більшість більшовицького ревкому і основну масу повсталих. Під час акції громили не лише євреїв, а й українців, що брали участь у повстанні. Проте це жодним чином не виправдовує жорстокості і садизму, проявлених гайдамаками. Але самі обставини Проскурівського погрому також були викривленими. Після придушення повстання бригада Самосенка 15 лютого відбула з Проскурова, а найжорстокіше продовження трагедії відбулося вже в ніч на 16 лютого за участю солдатів Подольського збільшовиченого полку. Вину ж за погром прийнято покладати тільки на Самосенка.
У той же час, хоч якими обмеженими були засоби для боротьби з погромами, уряд та Головний Отаман вживали всіх можливих заходів для запобігання їм. Петлюра боровся з погромами своїми промовами і зверненнями до населення, декретами УНР до громадян, директивами і наказами до старшин і вояків армії, накладанням кари, включно з смертною карою, створенням надзвичайних комісій для розслідування погромів. Про це свідчать документи і матеріали, опубліковані в двотомному збірнику творів С. Петлюри, а також нововіднайдені архівні документи, які досі особливо старанно ховалися від дослідників. Останнім часом багато нових документів стосовно даної проблеми опубліковано В. Сергійчуком. Важливими з нових документів є, зокрема, відозва, віднайдена в особовому фонді Петлюри, підписана С. Петлюрою і датована 30 листопада 1918 р. під час протигетьманського повстання. Вона містила таку вимогу: "Не допускати чорносотенців, злодіїв та погромників до погромів та вибухів проти євреїв, бо євреї допомагають українцям в Галичині і у нас на Україні повинні йти разом з нами"1380, а також телеграма Головного Отамана від 28 січня 1919 р. комендантові станції Миргород з вимогою покарати тих, хто допустив наругу над євреями на станції Яреськи, що на Полтавщині1381.
Велике значення мало відоме "Звернення Директорії до козаків та євреїв" від 14 січня 1919 р., теж підписане С. Петлюрою: "Директорія наказує козакам народної армії, всім чесним громадянам, хапати таких провокаторів і тих, хто підбурює на насильства, і негайно доставляти до військового суду"1382.
Коли навесні 1919 р. вибухнула хвиля погромів, декретом Ради Народних Міністрів, що його Симон Петлюра затвердив 10 квітня 1919 р., вводилась смертна кара для погромників. Але кара на смерть застосовувалась до погромників і раніше, зокрема після погрому в Проскурові 15-16 лютого 1919 р., що його вчинила занархізована військова частина отамана Самосенка. Отамана було заарештовано, і він сидів у Кам'янецькій в'язниці, звідки йому у листопаді 1919 р. вдалося втекти, а у травні 1920 р. - вдруге заарештовано. Призначений за розпорядженням Петлюри військовий суд засудив Самосенка на смерть, і його було розстріляно1383. Однак на паризькому процесі адвокат Торес запевняв суд, що цього погромника не було покарано. Факт страти отамана Самосенка у травні 1920 р. підтверджує також полковник О. Доценко1384. Після погрому в місті Смотричі теж відбувся суд над 24 погромниками, яких після суду розстріляно. Також розстріляно 83 вояків за вчинення погромів у Христинівці1385.
Однак слід враховувати психологію козаків, що не хотіли збройно виступати проти погромників, виявляли незадоволення діями Директорії і С. Петлюри, що він нібито розкладає армію, переслідуючи справжніх героїв. Як справедливо писав Б. Мартос: "Дехто звинувачував С. Петлюру, що не заарештував (вчасно. - С. Л.) Самосенка, забуваючи про те, що при тодішньому стані державного і військового апарату це було зробити дуже нелегко, адже на боці отамана-героя (23-літній Самосенко був ранений 17 разів) була вся частина"1386.
У меморандумі закордонної делегації УСДРП до Виконкому Соцінтерну від 15 лютого 1928 р. (за підписами І. Мазепи і П. Феденка), зокрема, вказувалось на той факт, що, починаючи від квітня до листопада 1919 р., були заарештовані і сиділи у в'язницях близько 20 старшин, винних у грабіжництві і погромах. Серед них були Палієнко, Самосенко, Козир-Зірка та ін. Обґрунтовувалась думка і про те, що за погромницьку діяльність різного роду отаманів (на кшталт Соколовського, Ангела, Мордалевича, Струка, Волинця та ін.) український уряд не може нести відповідальності, оскільки "отаманщина" була за своїм характером явищем стихійним і мала далеко не однолінійну ідеологічну спрямованість1387.
Проте, замовчуючи ці заходи, Винниченко пише: "І не було ні кари, ні управи, ні суду, ні контролю над цими злочинцями й ворогами не тільки революції, але й національного руху. Бо вся система військової влади була збудована й свідомо Головним Отаманом і неголовними отаманами піддержувана так, щоб над ними не було ніякого контролю"1388.
Боротьба з погромами багаторазово обговорювалась в уряді УНР. В урядовій Декларації від 12 квітня 1919 р. Петлюра власноручно дописав додаток: "Обстоюючи порядок, спокій і законність, як необхідну умову вільного життя всіх громадян УНР, Народне Правительство всіма силами буде боротися з усякими порушеннями спокою і ладу і винних у цьому розбійників, хуліганів, погромщиків і інших злочинців, безпощадно каратиме судом народної совісти. Зокрема, Правительство не допустить до погромів над єврейським населенням України і рішуче буде боротися з цим ганебним протидемократичним явищем, яке принижує Український Народ в очах культурних націй усього світу"1389.
Єврейський громадський і політичний діяч А. Марголін писав: "Серед військ армії Петлюри, на противагу денікінській армії, все ж спостерігалися випадки, коли окремим особам, або частинам вдавалося відвернути чи зупинити погроми. Так, 13 березня 1919 р. підоспілі солдати української армії зуміли припинити єврейський погром у Коростені, вчинений Червоною армією. А в Лубнах погрому вдалося уникнути лише завдяки тому, що в рядах української армії знайшлося сто осіб, котрі з зброєю в руках вийшли проти погромників. Місто було врятоване, але чотирнадцять із ста загинули, обороняючи лубенських євреїв"1390.
Для розслідування погромів уряд і Директорія створювали спеціальні комісії. Такі комісії були утворені 26 січня 1919 р. для розслідування погромів в Овручі, Коростені, Сарнах, Бахмачі і Літинському повіті; 3 березня 1919 р. - для розслідування в Житомирі; 9 квітня 1919 р. - для розслідування в Проскурові і Фельштині. 27 травня 1919 р. С. Петлюра затвердив "Закон про Особливу Слідчу Комісію для розслідування протиєврейських погромних подій". Комісія мала своїм завданням: "а) всестороннє розслідування протиєврейських погромів на території України і злочинної агітації проти єврейського населення, б) виявлення винних та притягнення їх до карної відповідальності"1391. Ця комісія отримала значні повноваження і мала право заводити судові справи проти урядовців усіх рангів. Для функціонування комісії та на відрядження слідчим у липні 1919 р. було виділено 200 тис. гривень, а в серпні ще 500 тис. гривень1392.
Петлюра неодноразово звертався до єврейських громадських організацій з пропозицією створити міжнародні комісії для розслідування погромів. Уряд УНР виявляв готовність прийняти діячів зарубіжної єврейської громадськості, аби вони самі могли розібратися в ситуації на Україні. На жаль, усі запрошені під різними приводами відмовилися від поїздки в Україну, хоча й вітали цю пропозицію уряду УНР.
Рада Народних Міністрів на засіданні 14 червня 1919 р. обговорювала питання про погроми і погромницьку протиєврейську агітацію. Було прийнято звернення до населення і армії, в якому , зокрема, вказувалось на "сумні наслідки і величезну шкоду, яку несуть для українського народу і для діла визволення Української Народної Республіки протиєврейські погромні події", та закликалось населення і козаків "ділом допомогти Народному Уряду знищити в корні всі ці злочинні для нашої республіки явища"1393.
17 липня 1919 р. у Кам'янці-Подільському С. Петлюра зустрічався з делегацією єврейського населення. Члени делегації заявили, що "всі кола єврейського населення готові разом з українським народом боронити самостійну Українську Державу. Вони певні, що лише демократичний український уряд зможе забезпечити єврейському народові повні права"1394. Зберігся протокольний запис зустрічі, в якому значиться: "Головний Отаман дав своє слово, що він всю силу свого авторитету використає для того, щоб усунути всі виступи проти євреїв, котрі так перешкоджають державній праці, вимагати від державних інспекторів і військового начальства, щоб вони вживали самих рішучих заходів у боротьбі з погромами"1395. Як наслідок цієї зустрічі, 20 липня 1919 р. С. Петлюра видав наказ, у якому говорилось, що всі командири частин, а також представники державного інспекторату в армії за їх особистою відповідальністю повинні "неуклінно стежити за тим, щоб на місцях їх розташування не проводилось жодної агітації проти євреїв"1396.
Велику роль у відверненні погромів під час наступу Об'єднаних українських армій відіграв наказ Головної команди військ УНР від 26 серпня 1919 р. (Ч. 131) за підписами Петлюри та Начальника Штабу Головного Отамана М. Юнаківа, який містив такі вимоги: "Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з вашого війська й віддавати під суд, яко зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх учинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону"1397. Ці ж вимоги були сформульовані у відозві Головного Отамана "Проти погромів" від 27 серпня 1919 р. ще чіткіше: "Уникай провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів. Більше карности і дисциплінарности я вимагаю від вас (старшин і козаків) в цьому відношенні, щоб ні один волос не впав з голови невинного. З Богом на велике і святе діло визволення народів з ярма большевицького!"1398.
Петлюра застерігав: "Провокацією, на яку більшовики витрачають величезні суми, вони хотять розкласти нас зсередини, підкуплюючи злочинний елемент, який підбурює наших козаків до різних бешкетів і до погромів над невинним єврейським населенням, і тим хотять накласти тавро погромників на чоло лицарів, які несуть визволення всім народам на просторах України"1399. Важливим було те, що ці документи читалися у війську в той же день, коли вони видавалися.
Ю. Кульчицький наводить факти, що вище командування армії УНР, щоб запобігти погромам, використовувало так звану "жидівську стратегію" генерала В. Сальського, засадою якої було зайняття міста насамперед дисциплінованими військовими частинами1400. У багатьох випадках регулярні військові частини виганяли з міста анархічні "отаманські" відділи, якщо вони займали місто раніше від частин УНР. Це мало позитивний вплив. Якщо порівняти ту частину України, яка залишалася під владою УНР, з іншими, то більшість погромів припадає на непідконтрольні їй території.
Про це ж пише в своїй книзі "Українсько-єврейські взаємовідносини" О. Брик: "На території влади Директорії мали місце погроми лише там, де вона не могла негайно кинути дисциплінованих частин з метою здушення перших погромних проявів. Тому то ці погромні злочини були доконувані всупереч виразним наказам Директорії і Головного Отамана Петлюри, то за них ні Директорія, ні Головний Отаман суб'єктивно вини носити не могли. В міру військових сил, які були до розпорядження в ході постійних відступів, Директорія і Головний Отаман Петлюра притягали заподозрених у доконанні погромних злочинів до воєнно-судової відповідальності. В таких обставинах ніяка державна влада не відповідає карно і морально за злочини, доконані на території, підлягаючій її екзекутиві. Злочинів допускалися не якісь регулярні частини Дієвої Армії УНРеспубліки, але або самовільні загони під різними назвами, або вкінці різні повстанські отамани. Їх вина не паде ні на військо УНРеспубліки, ні на владу УНРеспубліки"1401.
Зрештою, безпідставно обвинувачувати Петлюру і Директорію за те, що діялося на решті 5/6 території України в той період, коли вона контролювала всього 1/6 частини українських земель. Звичайно, з висоти гуманістичних ідеалів сучасності можна покладати на них вину за неспроможність не допустити погромів, за те, що вони не мали такої сили, яка серед моря анархії змогла б стримати від погромів усіх отаманів, бандитів і грабіжників. Відповідальність за погроми несуть усі, хто допомагав створенню атмосфери ненависті між різними народами, які заселяли Україну, хто підсилював ворожнечу між ними.
Винуватці погромів, як-от отамани Соколовський, Ангел, Мордалевич, Зелений, Григор'єв, Струк, Волинець та інші, були цілком незалежні від командування Армії УНР і оперували виключно на території, зайнятій більшовиками. Більшість із них були прихильниками радянської форми влади і влади Директорії УНР не визнавали. Справедливо характеризував цю ситуацію єврейський соціаліст С. Гольдеман: "Панувала безмежна отаманія в різноманітних її формаціях. Кожна окрема частина мала свою політику, свої плани, свої методи війни"1402.
С. Петлюра також намагався запобігати вчиненню погромів повстанськими загонами. Так, з цією метою 18 серпня 1919 р. урядом УНР у згоді з Головним Отаманом була прийнята постанова, в якій, зокрема, зазначалось: "Від імені Уряду і Головного Отамана домагатися від повстанців по тім боці фронту, щоб вони також рішуче боролися з погромною агітацією і підбурюванням та окремими зрадницькими погромними бандами, знищуючи їх і пам'ятаючи, що армія Української Народної Республіки на своєму побідному шляхові не допустить погромів і суворо покарає всіх винних1403.
Послідовна позиція Головного Отамана щодо засудження погромів та різного роду підбурювальної агітації з часом дала свої результати. Особливо помітно покращилась ситуація між червнем та жовтнем 1919 р. А. Марголін, підтверджуючи це на підставі своїх особистих вражень під час перебування в Україні, писав: "В цей, так званий Кам'янецький період Петлюрі й правительству вдалося нарешті оздоровити армію, яка була під його керуванням… Утворилися дуже приязні відносини між українським і жидівським населенням"1404. Практично єврейських погромів не було під час Зимового походу грудня 1919 - травня 1920 рр.
Тяжкі воєнні обставини, анархія та розруха не завжди дозволяли виконувати всі накази та вказівки Петлюри і уряду. Очевидно, і сам уряд діяв не завжди рішуче, як треба було. Отже, історична правда полягає в тому, що Петлюра та уряд УНР не змогли відвернути трагедію українського єврейства, хоча намагалися зробити це в міру своїх сил і можливостей. І все ж багатьма чинниками доводиться відповідальність С. Петлюри, оскільки він був головою Держави і тому мав забезпечити дієздатну владу, яка б здатна була забезпечити керованість процесами, утвердити правопорядок.
Страшні погроми чинила армія Денікіна, червона армія більшовиків та різні з'єднання анархістів, що виступали проти УНР разом з білими і червоними. Численні документи свідчать, що найстрашніші за розмахом погроми в Україні чинили денікінці, прикриваючи свої злочини участю євреїв у більшовицькому русі. Про денікінські погроми свідчать праці Шехтмана і Штифа. Документи свідчать про особливо тяжкі погроми, вчинені денікінцями в Новоархангельську Херсонської губернії у вересні 1919 р., в Одесі та в Кривому Озері у грудні 1919 р., а також у Києві та Фастові.
Архіви також містять документи про численні погроми, вчинені більшовицькими військами, зокрема будьоннівцями. Серед них: повідомлення інспекції Політуправління Реввійськради РФРСР, бюлетені єврейського пресового бюро в Україні, меморандуми Центрального Комітету надання допомоги євреям, що постраждали від погромів, доповідні записки та інші. Найстрашніші із вчинених більшовиками - погроми в Глухові, Новгород-Сіверському, Кременчуці, Сімферополі. Відомі більшовицькі погроми в містечку Теофіль 29 липня 1919 р., де Таращанською бригадою було "знищено 176 будинків, вбито 76 осіб, як розправа за те, що озброєні селяни з євреями під керівництвом Шишко виступили проти більшовиків"1405, в Новоград-Волинському від 20 серпня до 3 вересня 1919 р., де грабіжництвом і погромами займалася Новгород-Сіверська та Таращанська бригади. У місті з 28 тис. населення залишилося 2 тис.1406
Окремі єврейські діячі, які розуміли ситуацію в Україні і були свідками зусиль УНР припинити погроми, висловлювали довір'я Петлюрі і його урядові. Вони розуміли, що не військо Петлюри займається погромами, а стихійна отаманія, яка відмовлялася підпорядковуватися законній владі. Прихід Армії УНР у населений пункт завжди означав встановлення порядку, законності і безпеки.
Такі представники єврейства, як І. Зангвіл, М. Вішніцер, А. Марголін, В. Жаботинський, вважали Петлюру невинним у погромах. Вони доводили відсутність антисемітизму у С. Петлюри. Вони розуміли ситуацію в Україні і були свідками зусиль УНР припинити погроми. А. Марголін писав, що погроми чинили і до них підбурювали злочинці, "чорносотенці" з наміром дискредитувати український уряд, а Армія УНР активно поборювала погроми1407. У листі від 12 квітня 1920 р. до Петлюри з Лондона він писав: "Я не маю жодного сумніву в абсолютному демократизмі і в повній відсутності антисемітизму тих, хто стоїть на чолі всього нашого урядового апарату"1408. С. Гольдельман писав, що "зараз ніхто не посміє сказати, що погромна ідеологія ще займає яке-небудь значне місце в тій армії"1409.
Вони були свідками прихильного ставлення Симона Петлюри і Директорії до єврейства. В уряді УНР сім євреїв (Зільберфарб, Рафес, Золотарьов, Ревуцький, Вульф-Ляцький, Красний, Гольдельман) очолювали міністерства, а понад 200 осіб працювали в нижчих ланках державного апарату. Єврей Марголін був делегатом на Мировій конференції у Парижі (Версаль) від уряду УНР. У Кам'янець-Подільському університеті було засновано кафедру єврейської літератури і історії. В УНР, чи не в єдиній державі світу, існувало Міністерство єврейських справ, роботі якого Симон Петлюра надавав велику увагу.
Уряд УНР надавав потерпілому від погромів єврейському населенню фінансову та організаційну допомогу, підтримував ініціативи єврейської громадськості у цій справі. 17 червня 1919 р. українським урядом при Міністерстві єврейських справ був створений Центральний Комітет для допомоги єврейському населенню, яке постраждало від погромів. Головна мета цього органу полягала в тому, щоб швидко організувати допомогу пограбованим містам та селам і в найближчий час відновити в них господарче життя. ЦК направляв своїх представників у потерпілі місцевості, де організовувалися комітети, які своєю чергою засновували кооперативи та кредитно-ощадні каси. На місцях відкривалися споживчі пункти для хворих та безробітних, сирітські будинки, відбудовувались та впорядковувались громадські інституції, ремонтувались зруйновані будинки. Родинам, що потерпіли від погромів, видавалась одноразова допомога.
Усі прохання міністерства про виділення необхідних коштів для підтримки погромленого єврейського населення, як правило, розглядалися негайно, і всі можливі суми виділялися. Про це свідчать урядові документи, що надруковані у "Віснику Державних Законів УНР". Так, 18 січня 1919 р. Директорія УНР затвердила постанову Ради Народних Міністрів (Ч. 371), якою передбачено "асигнувати в розпорядження Міністра Єврейських справ з коштів Державної Скарбниці 3.000.000 (три мільйони) карбованців для негайної попередньої допомоги постраждавшому від погромів єврейському населенню, а саме: населенню міста Житомира 2.000.000 (два мільйони) карбованців та населенню міста Бердичева 1.000.000 (один мільйон) карбованців"1410; постановою Кабінету Народних Міністрів (Ч. 502), затвердженою Директорією 9 квітня 1919 р., - "асигнувати 2.000.000 гривень на допомогу населенню м. Проскурова, постраждавшому від погрому 15-16 лютого цього року"1411; постановою Ради Народних Міністрів (Ч. 426), затвердженою Директорією 30 липня 1919 р. і на якій стоїть підпис С. Петлюри, ухвалено: "асигнувати 11460000 (одинадцять мільйонів чотириста шістьдесят тисяч) гривень на допомогу біднішому єврейському населенню міст і містечок, які постраждали від погромів"1412; 24 жовтня 1919 р. Директорія УНР затвердила закон про "асигнування у розпорядження Міністерства єврейських справ 20000000 (двадцять мільйонів) гривень для видачі допомоги потерпілим від погромів"1413.
Подібних документів можна навести багато. На щастя, досить повне зібрання документів уряду УНР за 1919 рік вдалося вивезти за кордон. Під час процесу Шварцбарда ці документи увійшли до збірника, що був виданий громадською слідчою комісією французькою мовою. Автентичність цих документів підтверджує їх відповідність копіям, віднайденими автором у "Віснику Державних Законів" та інших джерелах.
За підрахунками В. Михальчука, загальна сума допомоги потерпілим, виділена лише шістьма рішеннями Ради Народних Міністрів, становила в перерахунку понад 7500000 американських доларів того часу1414. Крім того, часто за особистими вказівками С. Петлюри потерпілим надавалась одноразова допомога, що не завжди відбивалось в офіційних документах.
Деякі єврейські історики нарікають, що це були мізерні суми, не беручи до уваги той факт, що Україна вела війну і фінансовий стан був критичним. І ці кошти виділялися у той час, коли грошей не вистачало на військові потреби. Очевидно, що на допомогу єврейському населенню уряд віддавав буквально останнє. Але ж ні денікінці, ні Червона армія не давали ніяких компенсацій жертвам погромів.
В. Сергійчук стверджує, що світове єврейство тоді Петлюрі довіряло. Він наводить факт, що у вересні 1920 р. Петлюра зустрічався з представниками американсько-єврейської комісії, які повідомили Головного Отамана, отримавши пояснення про причини погромів в Україні, що "ними буде доставлено медикаментів на суму 100000 доларів для безплатної роздачі населенню України без різниці національності і релігії"1415.
Навіть у 1921 р., коли Армія УНР відступила з території України, Петлюра дотримувався послідовної позиції щодо недопущення погромів. Відома його відозва "До населення України і повстанців" 1921 р., в якій Петлюра писав: "Наші кати більшовики розпускають скрізь чутки, ніби повстанці нищать єврейське населення. Я, Головний Отаман українського війська, не вірю в це, бо знаю український народ, який пригнічений грабіжниками-завойовниками, не може сам утиснути інший народ, що однаково з ним страждає від більшовицької влади… У своїй боротьбі з нашим народом більшовики користуються і брехнею і підкупом… ганьблять наше святе діло - визвольний рух нашого народу, малюють його, як бандитське, погромницьке і на кожній сторінці горланять про єврейські погроми, які ніби чинять українські повстанці… наказую вам: більшовиків, комуністів і інших бандитів, що чинять єврейські погроми і винищують населення, карати без жалю і як один стати на захист бідного змученого населення і нашими воєнними судами розправлятися з бандитами негайно"1416.
У листі до міністра єврейських справ від 17 лютого 1921 р. Петлюра повідомляє про допомогу біженцям-євреям, що перебувають у тяжкому матеріальному становищі на території Польщі, і просить "переслати Комітетові допомоги євреям-біженцям, громадянам УНР, п'ятнадцять тисяч марок польських, які при цьому прикладаю"1417. А коли Симон Петлюра дізнався про банкрутство єврейського видавця Якова Оренштейна, то доручив своїм урядовцям допомогти йому, оскільки той зробив багато й для українського книгодрукування1418.
І пізніше єврейські політичні діячі, які свого часу близько співпрацюючи з Головою Директорії і Головним Отаманом, достеменно знали його ставлення до єврейського народу, захищали Петлюру від звинувачень в організації погромів. Серед них А. Марголін, що засвідчив у листі до Андрія Лівицького вже після вбивства Петлюри1419, та С. Гольдельман, що написав дві чесні, об'єктивні праці1420.
Усе наведене підтверджує, що, Петлюра не був погромником і антисемітом, а був швидше євреєфілом. У часи війни, розрухи та військових поразок це був, очевидно, максимум того, що можна було зробити взагалі, а погроми були наслідком політичної та економічної ситуації, яку В. Жаботинський назвав "антисемітизмом обставин"1421.
І злою іронією долі стало те, що, бувши, по суті, захисником єврейської меншини в Україні, як пише у своїй есеїчній праці під назвою "Погромник?" польський дослідник А. Ковальчик, Петлюра "уособив на довгі десятиліття найгірші (себто антисемітські) риси "українського націоналізму" та "східноєвропейського варварства" загалом"1422.
З нинішньої історичної перспективи можна з певністю стверджувати, що вбивство Петлюри було здійснене московськими чинниками. Їх підштовхнула до цього масштабна праця української еміграції, а головним чином С. Петлюри і Державного Центру за кордоном, що було виявом вірності ідеалам української державності, політичної відповідальності і послідовності. Саме це непокоїло Москву, і більшовицька агентура організовує вбивство С. Петлюри, пов'язавши його з відповідальністю за єврейські погроми в Україні під час національно-визвольних змагань. Москва розраховувала, що вбивством знищить популярність Петлюри в народі та вдарить по ідеї української самостійності. Проте так не сталося: вбивство Петлюри сконсолідувало еміграцію, піднесло її роль в українській національно-визвольній боротьбі.
Українська державницька еміграція і після підступного вбивства Петлюри підтримувала Державний Центр УНР в екзилі, який успадкував легітимну владу від Директорії і ніс прапор національно-визвольної боротьби через важкі випробування впродовж довгих десятиліть, а з проголошенням незалежної Української Держави, як правонаступниці УНР, передав 22 серпня 1992 р. свої повноваження Президентові України.
Аналізуючи історіографічні та архівні джерела, можна з великою мірою достовірності стверджувати, що в складних еміграційних умовах дезорієнтації, деморалізації, групівщини, ідеологічного протистояння Петлюра виявив політичну далекоглядність, ясність мети, ставлячи конкретні завдання, які відповідали умовам і потребам часу. Ніхто інший з діячів української еміграції того часу (Грушевський, Винниченко, Шаповал) не зміг дати таких орієнтирів.
Відомий історик, академік А. Жуковський так оцінив діяльність Петлюри: "Сьогодні, з перспективи майже трьох чвертей століття бачимо, якими малими, невірними і облудними були оцінки, програми і директиви колись визначних державних діячів! Лише шлях Петлюри був виправданий. За ним пішла більшість сучасників, а згодом - пізніші генерації. На нього взорувалися українські дисиденти, промотори Руху Опору. Його перебрали творці відновленої незалежности України. План Петлюри починає знаходити свою реалізацію і в добрих починах сучасної української державности"1423.
Здійснилася мрія С. Петлюри в українську державність, в яку він безмежно вірив і висловлював цю віру такими словами: "Ти переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної матері - України. Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дасть спокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні"1424.
Практична організаційна діяльність Петлюри як державного мужа на найвищому щаблі та науково-публіцистична спадщина є цінним матеріалом для української політичної думки.
На жаль, духовна спадщина Петлюри залишається для більшості українського суспільства маловідомою. Конференції до пам'ятних дат, реферати та доповіді не можуть замінити її систематичного, глибокого вивчення.
Очевидно, іще попереду повні неупереджені дослідження про Петлюру, що дозволить демістифікувати його постать, подолати стереотипи, нав'язані ідеологією минулого і, нарешті, відродити історичну правду.

1315 Петлюра С. (В.М.). Ловці душ // Тризуб. - 1926. - Ч. 26-27. - С. 4.
1316 Там само. - С. 8, 10.
1317 Петлюра С. (В.М.). Компетентне признання Чубаря // Тризуб. - 1926. - Ч. 31. - C. 6.
1318 Там само.
1319 Безпалко О. Симон Васильович Петлюра // Соціал-демократ. - 1926. - 28 травня.
1320 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 365.
1321 Петлюра С. Українська політична еміграція // Тризуб. - 1925. - Ч. 5. - С. 1.
1322 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 439.
1323 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 454.
1324 Єфремов С. Щоденники, 1923-1929. - К., 1997. - С. 383.
1325 Там само. - С. 421.
1326 Табачник Д. Постріли на тихій вулиці Расін // Київська старовина. - 1999. - Ч. 1. - С. 148.
1327 Єфремов С. Щоденники, 1923-1929. - С. 378.
1328 Єфремов С. Щоденники, 1923-1929. - С. 421.
1329 Комунікат Комітету вшанування пам'яті Симона Петлюри // Тризуб. - 1926. - Ч. 34. - С. 4-6.
1330 Шаповал Ю. Людина і система… - С.99.
1331 Там само. - С. 101.
1332 Яковлів А. Паризька трагедія… - С. 231.
1333 Див.: Кульчицький Ю. Симон Петлюра і погроми… - С. 139.
1334 Див.: Науковий збірник УВАН у США. - Нью-Йорк, 1999. - Випуск 4.
1335 Вараниця І. Світлій пам'яті Головного Отамана Симона Петлюри // За державність. Зб. 11. - Торонто, 1966. - С. 238.
1336 Див.: Гаске С. Справа Петлюри і Франція // Інформаційний бюлетень Української Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі. - Ч. 62. - 1999. - С. 13.
1337 Там само. - С. 14.
1338 Там само.
1339 Шаповал М(икола). Про смерть Петлюри… - С. 70.
1340 Табачник Д. Сім пострілів… - Ч. 9. - С. 145.
1341 Табачник Д. Постріли на тихій вулиці Расін… - Ч. 1. - С. 150.
1342 Там само.
1343 Там само.

* Стенографічний звіт зберігається в архіві СБУ (Спр. 69270 фп. Т. 2. Арк. 104) і ще у 1921 р. був виданий у Харкові видавництвом ВУЧК окремою книжкою. Див.: Дело членов Центрального Комитета Украинской партии Социалистов-Революционеров Голубовича, Петренко, Лызанивского, Часныка, Ярослава и др. Стенографический отчет / Под ред. Д.З. Мануильского и С.С. Дукельского. - Харьков, 1921.

1344 Державний Архів СБУ. - Спр. 69270 фп. Т. 2. - Арк. 104.
1345 Хроніка // Тризуб. - 1926. - Ч. 44. - С. 29.
1346 Єфремов С. Щоденники, 1923-1929. - С. 377.
1347 Ковалевський М. При джерелах боротьби… - С. 616.

* У фонді Слідчої комісії… ЦДАВО України (Ф. 3890. Оп .1. Спр. 1. - Арк. 20) автор віднайшов свідчення, що Шварцбард після арешту заявив, що буде свідчити тільки в присутності адвоката А.Тореса, який був також адвокатом посла СРСР у Парижі. Цей зв'язок є ще одним вагомим аргументом причетності до вбивства радянських чинників.

1348 Рябчук М. Спокуса метафізичних провин // Критика. - 1999. - Ч. 11(25). - С. 24.
1349 Єфремов С. Щоденники… - С. 435.
1350 Див.: Зленко П. Матеріали до бібліографічного покажчика… - С. 36-48.
1351 Фельдман А. Угода Жаботинський - Славинський // Сучасність. - 1976. - Ч. 10 (190). - С. 116.
1352 Цит. за: Рябчук М. Спокуса метафізичних провин… - С. 24.
1353 Тризуб. - 1927. - Ч. 42(100). - С. 2.
1354 Єфремов С. Щоденники… - С. 538.
1355 ЦДІА у Львові. - Ф. 327. Оп. 1. Спр. 46. - Арк. 1-1 зв.
1356 Там само. - Арк. 2-2 зв.
1357 Шаповал Ю. Людина і система… - С. 102.
1358 Єфремов С. Щоденники… - С. 539.
1359 Див.: Шаповал Ю. Людина і система… - С. 107.
1360 Див.: Войцехівський О. Симон Петлюра: міфи і реальність // Радянська Україна. - 1990. - 16 вересня.
1361 Михальчук В. Вбивство та процес Петлюри… - С. 32-33.
1362 Там само. - С. 37.
1363 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 3890. Оп. 1. Спр. 1. - Арк. 16.
1364 Козельський Б.В. Шлях зрадництва і авантюр… - С. 9-10.
1365 Островский З. Еврейские погромы… - С.11.
1366 Симон Петлюра. Вибрані твори та документи… - С. 261.
1367 Див.: Винниченко В. Відродження нації. - Ч. 3. - С. 367.
1368 Винниченко В. Заповіт… - С. 37-38.
1369 Там само. - С. 52-53.
1370 Христюк П. Замітки і матеріали… - Ч. 4. - С. 166.
1371 Комунікат Комітету вшанування пам'яті Симона Петлюри…
1372 Хміль І. Петлюра і петлюрівщина // УІЖ. - 1990. - № 3. - С.118.
1373 Войцехівський О. Симон Петлюра: міфи і реальність // Радянська Україна. - 1990. - 16 вересня.
1374 Табачник Д. Постріли на тихій вулиці Расін… - Ч. 2. - С. 160.
1375 Єфремов С. Щоденники… - С. 443.
1376 Див.: Friedman S. Pogromchik. The Assassination of Simon Petlura. - Hart Publishing Co, New York, 1976. - P. 79.
1377 Табачник Д. Сім пострілів у Симона Петлюру… - Ч. 9. - С. 143.
1378 Сергійчук В. Погроми в Україні… - С. 14.
1379 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 219-220.
1380 ЦДАВО України. - Ф. 3809. Оп. 1. Спр. 6. - Арк. 8.
1381 Див.: Там само. - Ф. 2060. Оп. 1. Спр. 23. - Арк. 10.
1382 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 2. - С. 353.
1383 Див.: Трагедія двох народів. Матеріали спору між українськими та російськими Соціал-демократами з приводу вбивства С. Петлюри. - Прага-Київ, 1928. - С. 56.
1384 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 1123. Оп. 1. Спр. 6. - Арк. 4.
1385 Див.: Христюк П. Замітки і матеріали… - Ч. 4. - С. 164.
1386 ЦДАВО України. - Ф. 3890. Оп. 1. Спр. 10. - Арк. 3.
1387 Див.: Шаповал Ю. Людина і система… - С. 101.
1388 Винниченко В. Відродження нації… - Ч. 3. - С. 188.
1389 Христюк П. Замітки і матеріали… - Ч. 4. - С. 121-122.
1390 Марголин А. Украина и политика Антанты… - С. 312-313.
1391 Вістник Української Народної Республіки. - 1919. - Ч. 32. - 2 серпня.
1392 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 2208. Оп. 1. Спр. 270. - Арк. 1-2, 10-13, 20.
1393 Там само. - Ф. 2060. Оп. 1. Спр. 24. - Арк. 11.
1394 Іванис В. Симон Петлюра… - С. 184.
1395 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 2. - С. 375-379.
1396 Вістник Української Народної Республіки… - 1919. - Ч. 21. - 20 липня.
1397 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 229.
1398 Там само. - Т. 2. - С. 360-363.
1399 Симон Петлюра. Статті… - К., 1993. - С. 185-186.
1400 Див.: Кульчицький Ю. Симон Петлюра і погроми… - С. 151.
1401 Див.: Брик О. Українсько-єврейські взаємовідносини. - Вінніпег, 1961. - С. 279.
1402 Гольдеман С. Листи жидівського Соціал-демократа… - С. 34.
1403 Див.: Dokuments sur les poqromes en Ukraine et l'Assasinat de Simon Petlura a Paris 1917-1921-1926. - Paris, 1927. - S. 10.
1404 Марголин А. Украина и политика Антанты. - Берлин, 1922. - С. 187.
1405 ЦДАВО України. - Ф. 2060. Оп. 1. Спр. 22. - Арк. 3.
1406 Див.: Там само. - Ф. 3890. Оп. 1. Спр. 15. - Арк. 9-11.
1407 Див.: Margolin A. The Jews of Eastern Europe. T. Seltzer. New York, 1929. - P. 139.
1408 ЦДАВО України. - Ф. 3890. Оп. 1. Спр. 21. - Арк. 1.
1409 Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні… - С. 7.
1410 Вісник Державних Законів. - 1919. - 27-й випуск. - С. 196.
1411 Там само. 34-й випуск. - С. 254.
1412 Там само. 30-й випуск. - С. 227.
1413 Народна воля. - 1919. - Ч. 14. - 13 листопада.
1414 Цит. за: Гунчак Т. Симон Петлюра та євреї… - С. 43.
1415 Сергійчук В. Національний міф про Петлюру… - С. 47.
1416 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 287-288.
1417 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 3. - С. 382.
1418 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 3639. Оп. 2. Спр. 423. - Арк. 141.
1419 Див.: Лист А. Марголіна - А.Лівицькому // У 70-річчя паризької трагедії… - С. 292-294.
1420 Див.: Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні…; Його ж: Листи жидівського Соціал-демократа…
1421 Цит. за: Рябчук М. Спокуса метафізичних провин… - С. 25.
1422 Там само.
1423 Полтавська Петлюріана. Число 3. Матеріали ІV Полтавських читань. - Полтава, 1999. - С. 6.
1424 Симон Петлюра. Статті, листи документи… - Т. 1. - С. 292.

До змісту Сергій ЛИТВИН СУД ІСТОРІЇ: СИМОН ПЕТЛЮРА І ПЕТЛЮРІАНА