СЕРГІЙ ЛИТВИН
СУД ІСТОРІЇ: СИМОН ПЕТЛЮРА І ПЕТЛЮРІАНА

10.
ЛІДЕР ДЕРЖАВНИЦЬКИХ СИЛ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

"Українська еміграція є органічною інтегральною частиною цілого українського народу,
що під чужою владою перебуває.
Політичні думи, культурно-освітні стремління і організаційні змагання
до утворення власної держави української нації повинні наскрізь пройняти
й українську еміграцію, яка в спеціальних умовинах свого перебування на чужині,
здебільшого в європейських державах,
мусить тут виконати відповідальну частину
загальнонаціональної і загальнодержавної програми української нації,
а власне ту частину, що її народ наш під окупаційною владою
доконати не може, а яка проте має величезне значення
в справі будівництва Української Держави"
Симон Петлюра

Як уже зазначалось, у листопаді 1920 р. уряд і Армія УНР, а разом з ними - десятки тисяч свідомого українського громадянства змушені були емігрувати, рятуючись від загрози розправи з боку більшовиків. Чисельність української державно-політичної (унеерівської) еміграції становила понад 30 тис. осіб. Найбільша її частина перемістилась на територію Польщі*. Значні осередки еміграції утворилися в Румунії, а також у Празі, Парижі та Берліні.
Еміграційний період життя і діяльності Симона Петлюри дав чимало підстав для фальшувань, спекуляцій та інсинуацій в історіографії. Разом з тим проблема - "Петлюра і еміграція" залишається в історіографії надто маловивченою, що спонукало автора до спроби її поглибленого аналізу, спираючись на наявні історіографічні та архівні джерела.
Відповідно до закону УНР від 12 листопада 1920 р. "Про Тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці" у Польщі почав діяти Державний Центр УНР в екзилі (ДЦ УНР), який став "державно-політичним центром, оборонцем і речником українського народу в його боротьбі за самостійну і незалежну Українську Державу"1193. ДЦ УНР включав еміграційний уряд УНР з відповідними міністерствами та відомствами, в тому числі - військовим, внутрішніх та зовнішніх справ. Його очолював С. Петлюра, залишаючись Головою Директорії і Головним Отаманом Військ УНР.
Еміграційний період життя і діяльності Петлюри, що тривав п'ять з половиною років - від листопада 1920 р. до травня 1926 р. - чи не найменше висвітлений в історичній літературі.
У комуністичній історіографії еміграція трактувалася як "буржуазно-націоналістичне охвістя", "контрреволюціонери", "зрадники", що втекли під захист польської буржуазії і вели бездіяльно-безтурботне життя за кордоном. Дії ж уряду УНР на чолі з Головою Директорії і Головним Отаманом С. Петлюрою замовчувались або ж розцінювались як прислужницька діяльність для чужих держав.
В українській зарубіжній історіографії період еміграції знайшов своє відображення найбільш повно у спогадах, що містять великий фактологічний матеріал, проте хибують на суб'єктивні оцінки авторів. У них відсутній аналітичний і дослідницький елемент, майже не робилося узагальнень та висновків. Дещо вирізняється розвідка С. Наріжного, присвячена культурно-освітній праці серед українського вояцтва. У пізніших загальних працях І. Нагаєвського, Н. Полонської-Василенко та інших щодо періоду еміграції постать Петлюри згадується досить побіжно. Повніше діяльність Петлюри досліджуваного періоду подана у працях В. Іваниса, М. Лівицького, В. Косака, В. Прокоповича, О. Шульгина та ін.
Певний інтерес до еміграційного періоду уряду УНР, та Симона Петлюри зокрема, спостерігається у сучасній історіографії. У 1992 р. зусиллями фундації ім. О. Ольжича та Інституту модерної історії України у Філадельфії видано збірник статей і матеріалів "Державний центр УНР в екзилі". Комплексному аналізу історії та соціально-правового становища міжвоєнної української еміграції в Європі присвячена монографія В. Трощинського "Міжвоєнна українська еміграція в Європі". Дослідженню життя і діяльності української еміграції значна увага надається у працях Б. Гудя, В. Голубка, М. Павленка, І. Срібняка, В. Сергійчука та ін. Цікаві факти про обставини перебування української еміграції у Польщі наводяться в публікаціях польських істориків О. Вішки, З. Карпуся, О. Колянчука, С. Степіна, В. Сулєї, Р. Потоцького та ін.
Цінний джерельний матеріал з еміграційного періоду зберігається у фондах ЦДАВО України. Це, перш за все, офіційна документація: постанови і накази Директорії, накази по армії, розпорядження міністерствам, посольствам, дипломатичним місіям, листування державних і військових установ, звіти, зведення, відозви, повідомлення, звернення. Значну частину становлять оригінали документів (або засвідчені копії), багато з яких власноручно підписані С. Петлюрою. Надзвичайно цінним джерелом для вивчення даного періоду становить публіцистична і епістолярна спадщина Петлюри, його листи до державних та військових діячів.
Вивчення та аналіз названих, хоч і нечисленних, історіографічних джерел, а головним чином - архівних документів та епістолярної спадщини, свідчать про активну діяльність Петлюри в еміграції як керівника держави та її легітимного уряду. А це, своєю чергою, дозволило відносно повно і детально вибудувати весь хід подій означеного періоду і на їх тлі показати діяльність Голови Директорії і Головного Отамана Військ УНР упродовж усіх років його перебування в еміграції.
Державний Центр УНР (і якраз головним чином завдяки С. Петлюрі) ні на мить не припиняв свого існування, бувши на той час чи не єдиним символом української державності. Національно-визвольна боротьба продовжувалась.
Поєднуючи політичну діяльність з публіцистикою, Петлюра залишався на чолі визвольного руху. Його погляди на сучасність, бачення перспективи України мали визначальний вплив на процеси в тогочасних політичних колах. Авторитет і вплив Петлюри залишалися високими. На відміну від інших політичних діячів, які або відійшли від політичної діяльності, або стали на шлях співпраці з більшовицьким режимом, він продовжував боротьбу. Треба сказати, що Петлюра перебував на напівлегальному становищі, під чужим ім'ям у Тарнові, де протягом 1920-1922 рр. працював уряд УНР і представницький орган - Рада Республіки.
Слід визнати, що лідери української визвольної боротьби болісно переживали збройну поразку. Тому зрозуміло, що умови еміграції нерідко породжували безпорадність, почуття безнадійності, невдоволення армії політичним проводом. Ширилась антиурядова пропаганда з боку емісарів П. Скоропадського, опозиційних еміграційних осередків Праги та Берліна. І. Мазепа констатував: "Більшість вважали, що центр УНР в своєму тодішньому складі збанкрутував і не міг репрезентувати перед світом ідею української державності"1194. У Меморандумі Міністерству преси і пропаганди від 13 грудня 1920 р. С. Петлюра заявляв: "Ідею Української Державности, не дивлячись на всі несприяючі умовини, провів по тяжкому хресному шляху Урядовий Центр, він мусить залишатись як єдино законний, досвідчений і через те маючий всі права, і обов'язок довести діло Української Державности до бажаного кінця"1195.
Продовження співпраці з Польщею стало єдиним шансом, який ще давав надію на звільнення території Наддніпрянщини від більшовицької окупації. Перед урядом УНР поставало завдання забезпечити всім колишнім громадянам УНР принаймні мінімальні умови існування на території Польщі. Хоча це було надзвичайно трудно з огляду на багато об'єктивних причин. Однак у тяжких умовах еміграції українці виявили неабиякий характер і здатність до самоорганізації. Опинившись у чужій країні, українська еміграція розвинула доволі жваву громадську діяльність. Існувала низка громадських організацій, фахових та наукових інституцій.
Калейдоскопічно змінювалися уряди. У березні 1921 р. відправлено у відставку уряд А. Лівицького і сформовано кабінет В. Прокоповича. Керівні діячі й активні учасники визвольної боротьби, опинившись на еміграції, по-різному оцінювали причини поразки, її наслідки і перспективи боротьби. Були спроби звинуватити один одного, звести особисті рахунки. Відчувався брак головного - бажання об'єктивно розібратися в тому, що сталося, об'єднатися навколо національної ідеї, відкинути особисті амбіції. Значна частина українських політичних сил на еміграції вбачала в Петлюрі винуватця програної справи. Опозиційні настрої переростали в наміри усунути С. Петлюру з провідного становища в ДЦ УНР. Опозиція виношувала плани висунути на голову держави Військового міністра в уряді В. Прокоповича - М. Омеляновича-Павленка, який, слід сказати, і сам плекав такі амбіції.
Проте значна частина організованого українства готова була продовжувати боротьбу за українську справу під проводом Петлюри. Йому довелося докласти чимало зусиль, щоб зберегти і сконсолідувати державний центр.
Тогочасні документальні свідчення, які, зокрема, наводить В. Сергійчук, підтверджують, що ім'я Петлюри продовжувало залишатися символом для патріотів України: "По всій Україні, де ви не підете, де ви не забалакаєте, всюду ви чуєте ім'я Петлюри. В різних фарбах розписують його; як людину, біля котрої і до котрої тягнеться спокутана думка за минуле всього населення України. З ім'ям Петлюри зв'язане все те, що чекає людей гарного в житті. За міркуванням селян і взагалі всього громадянства, лише Петлюра дасть спокій, який і раніше цього хотів, але ми його не розуміли, бо більшовики нас дурили, а ми їм вірили (так каже громадянство України), і чим надалі на схід, або ближче до московського кордону, тим більше ім'я Петлюри любіше й дорожче. Про це є свідки - ті повстання, які зв'язані лише з ім'ям Петлюри"1196. У суспільстві ще відчувалася напруга очікування того, хто зможе довести до кінця розпочату справу визволення України від більшовиків.
Тим часом своє перебування на еміграції Петлюра вважав тимчасовим. Він глибоко вірив у повернення на рідну землю. У листах до членів уряду УНР, політичних, військових діячів і господарників Петлюра накреслював плани відбудови життя в Україні, подавав конкретні пропозиції щодо різних галузей державного будівництва, війська, економіки, культури, освіти, міжнародних відносин.
Широту цього діапазону може підтвердити лише простий перелік деяких листів: лист до міністра юстиції УНР від 25 січня 1921 р. - про повернення власних українських прізвищ; лист до міністра внутрішніх справ УНР від 25 січня 1921 р. - щодо змін до закону про громадянство; лист до міністра ісповідань УНР від 25 січня 1921 р. - про відновлення в церковному будівництві національного архітектурного стилю; лист до голови Ради Народних Міністрів від 4 березня 1921 р. - про повернення українських географічних назв тощо.
В одній з найважливіших своїх праць цього часу "Сучасна українська еміграція і її завдання" Петлюра окреслив політику, ідеологію, стратегію і тактику української еміграції для досягнення її кінцевої мети - здобуття Української держави. З огляду на обставини, в яких перебувала тодішня еміграція, зважаючи на агресивну пропаганду і дії більшовиків, це виглядало до певної міри наївно, сказати б, романтично. Проте звинуватити Петлюру у відступі від своїх ідей, у непослідовності чи угодовстві - немає жодних підстав. Його віра була такою монолітною, що на неї не могли вплинути навіть жорстокі політичні реалії.
С. Петлюра розумів, що українська еміграція зобов'язана підтримати змагання українського народу шляхом міжнародної пропаганди справи українського соборного визволення та шляхом тісного організаційного єднання, щоб виконати перед нацією свою історичну місію. Він вважав, що "українська еміграція є органічною інтегральною частиною цілого українського народу, що під чужою владою перебуває. Політичні думи, культурно-освітні стремління і організаційні змагання до утворення власної держави української нації повинні наскрізь пройняти й українську еміграцію, яка в спеціальних умовинах свого перебування на чужині, здебільшого в європейських державах, мусить тут виконати відповідальну частину загальнонаціональної і загальнодержавної програми української нації, а власне ту частину, що її народ наш під окупаційною владою доконати не може, а яка проте має величезне значення в справі будівництва Української Держави"1197.
На його думку, лише уряд УНР, за плечима якого і збройна боротьба української армії, і безперервна оборона прав народу на свою суверенну державу, - має моральне право говорити і виступати перед будь-ким від імені всього українського народу.
Жодне інше з численних українських еміграційних політичних угруповань не мало подібних урядових структур і державного апарату, а через те не могло претендувати на "присвоєння" ексклюзивного права говорити від імені держави. Лише уряд УНР був легітимним представником української державності. Тому в листі до прем'єр-міністра уряду УНР А. Лівицького від 28 листопада 1920 р. Петлюра наголошував: "Опинившись в умовах перебування на чужій території, правительство не повинно ліквідувати ні себе, ні своєї державної роботи, а навпаки, вжити всіх заходів до скріплення свого становища й зміцнення тих кроків, яких воно повинно вжити в інтересах майбутнього відновлення праці на теренах України. Ці завдання я поділив би на дві категорії. До першої відношу комплекс певних заходів політично-дипломатичного характеру, що мають своєю метою зацікавити долею УНР рішальні світові чинники. До другої категорії відношу: 1. міри, направлені до схоронення нашої армії, що перейшла на терен Польщі - її реорганізацію; 2. реорганізацію самого Уряду в цілях приспособлення його до потреб майбутньої боротьби і 3. консолідацію всіх сил громадянських в суцільне й однолите ціле, перейняте однаковим розумінням державних потреб і почуттям обов'язку перед Державою"1198.
Навіть за умов еміграції цілком реальним і доцільним Петлюра бачить розширення народовладдя шляхом скликання тимчасового представницького органу - Ради Республіки, яка мала стати запорукою політичної консолідації навколо еміграційного уряду. Сесію Ради скликали 3 лютого 1921 р. у Тарнові. Головою Ради був обраний колишній заступник прем'єра і міністр народного господарства в уряді С. Остапенка І. Фещенко-Чопівський.
Виступаючи на відкритті першої сесії Ради Республіки, Петлюра закликав до національної єдності і державної дисципліни, наголошуючи на важливості співжиття з сусідніми народами, а головним чином - з Польщею: "Ми створили не тільки осередок, центр, до якого прислухається вся Україна, до якого тягнуться люди за поміччю, якого ждуть, до якого летять думки з кожного кутика України, від якого чекають спасення, а й певні, досить значні цінності в обсягу культурно-національного життя, що увіходить до вжитку народнього, піднімаючи рівень народу нашого на вищий щабель. Зв'язок наш з населенням України, незважаючи на те, що перебуваємо ми за її кордоном, ідейно, психологічно тривкий, міцний. І ця оцінка нашої роботи, це довір'я, задля якого ми мусимо ще більше напружити свої сили, аби виступити перед цілим світом, як свідома нація, яка бажає одного - спокійного, але самостійного життя, являється порукою позитивних наслідків наших зусиль"1199.
Український парламент розгорнув законодавчу діяльність, намагаючись позитивно впливати на поточні справи уряду. Спираючись на парламентську більшість, сформував свій уряд В. Прокопович. Як випливає з архівних джерел, до його складу входило 67 депутатів, в їх числі: соціал-демократів - 7, соціалістів-революціонерів - 7, народних республіканців - 5, самостійників-соціалістів - 5, селянських соціалістів - 4, соціалістів-федералістів - 5, хліборобів-демократів - 5, народної партії - 2, трудової партії - 1, єврейських партій - 6, польських партій - 2, німецьких - 1, спілки залізничників - 4, спілки поштовиків - 2, спілки кооператорів - 4, спілки місцевого самоврядування - 4, від культурно-освітніх організацій - 31200. Рада Республіки працювала у складі комісій: адміністраційно-законодавчої, закордонних справ, військових справ, фінансово-економічної, культурно-просвітня, регулямінова*. Однак легальне існування ДЦ УНР продовжувалося недовго. Після підписання у березні 1921 р. у Ризі польсько-радянського мирного договору уряд УНР і всі його організації втратили свій офіційний статус і право легального існування на території Польщі. Статтею 5 договору заборонялось перебування на території Польщі всіх протибільшовицьких організацій та збройних формувань та припинення підтримки еміграційних політичних і військових організацій. Довелося скорочувати число міністерств і урядових інституцій. Державні установи перейшли на напівлегальне становище. Ліквідовувалась дипломатична місія УНР. На місці офіційних почали створюватися громадські та благодійні емігрантські організації. Об'єднуючі функції перебрав на себе створений у Варшаві у квітні 1921 р. громадсько-допомоговий Український Центральний Комітет на чолі з А. Лукашевичем.
Між урядом УСРР і урядом Польщі йшло "нотне" листування. Більшовики заявляли ноти протесту щодо утримання українського війська та причетності Польщі до перекидання загонів на територію Радянської України. З свого боку, польський уряд заявляв претензії щодо утримання галицьких військ в Україні, підготовки військових кадрів галичан у Києві, зв'язків з львівським більшовицьким підпіллям тощо.
Рада Республіки, на яку покладалися великі надії, проіснувала всього півроку. Її діяльність була обтяжена "дитячою хворобою" парламентаризму. Незабаром дійшло до суттєвих міжпартійних суперечок, міжфракційної боротьби та непорозумінь між Радою Республіки та урядом - головним чином через проблеми інтернованої в таборах української армії та підготовки повстанської акції.
Аналіз історіографічних та архівних джерел дає можливість стверджувати, що власне конфлікту як такого - не було. С. Петлюра виявив великий такт у відносинах з Радою Республіки, про що свідчить його листування з І. Фещенком-Чопівським. Так, 16 березня в листі до Голови Ради Республіки І. Фещенком-Чопівського Петлюра наполягав: "Вже другий місяць засідає Рада Республіки, але Уряду немає, того Уряду, який би мав довір'я Ради Республіки… І от маємо такий стан речей. Кабінет Міністрів не існує, між окремими групами точаться безконечні суперечки щодо складу кабінету майбутнього уряду, а міністерські апарати виявляють млявість в роботі, вичікуючи кінця кризису, і терплять на свойому моральному стані… Звертаюсь до державної совісти і патріотизму Членів Ради Республіки і прошу якнайскорше приступити до позитивної праці, обравши в першу чергу Міністерство"1201.
Послабило Раду Республіки відокремлення кількох парламентських фракцій, а це породило урядову кризу. Відставка В. Прокоповича і нездатність сформувати новий уряд, конфліктна ситуація навколо особи міністра закордонних справ А. Ніковського (липень-серпень 1921 р.) поглибили кризу.
У червні 1921 р. соціал-демократи відкликали своїх представників з Ради Республіки, мотивуючи це неможливістю діяльності в нелегальних умовах, викликаних ратифікацією Ризького договору. За ними з Ради Республіки вийшли соціалісти-федералісти, відкликавши В. Прокоповича і Ніковського з уряду, а також залізничники і поштовики.
Усе це зайвий раз свідчило про кризовий стан кабінету. 6 липня 1921 р. В. Прокопович подав Голові Директорії прохання про демісію, посилаючись на "внутрішні політичні відносини", що не дають йому змоги "зоставатись на чолі Правительства"1202, на що Петлюра відповів: "при сучасному стані наших справ вважаю Вашу демісію не до прийняття і навіть шкідливою"1203. Того ж дня він пише Голові Ради Республіки: "Вважаючи сучасний стан наших державних справ не сприяючим зміні Прем'єра на иншого, убачаючи в такій зміні шкоду велику для цих справ, я прошу Вас, Пане Голово, поставити мене в курс тих причин, які спонукали п. Прем'єра Прокоповича податись на демісію, разом з тим прошу Вас, в ім'я згаданих інтересів, які Вам добре відомі і мають для кожного патріота обов'язуючу силу, вплинути на п. Прокоповича в тому напрямку, щоб він взяв назад своє прохання про демісію"1204. Не отримавши належних пояснень, Петлюра 18 липня 1921 р. вдруге звертається до І. Фещенка-Чопівського: "…я бачу, що криза Кабінету проходить не звичайним парламентським шляхом, не внаслідок будь-якого висловленого недовір'я до уряду з боку Ради Республіки, а з якихось невідомих мені обставин, які очевидно викликають і вихід фракції соціалістів-федералістів з Ради Республіки, і той розлад і розбрат, що останнім часом намічається в нашому органі народного представництва. Несучи, як Голова Держави, всю відповідальність за нашу державну справу і передбачаючи, що розлам в Раді Республіки може спричинитися до небажаних негативних наслідків для цієї справи, я не можу в належний спосіб їм запобігти, не будучи в курсі всіх причин, що утворили нинішню важку внутрішню ситуацію. Отже, вважаючи за конечне прискорити розв'язання ситуації, що склалася, прошу Вас п. Голово, подати мені вичерпуючі відомості щодо цієї справи, щоб я міг свідомо прийняти певне рішення"1205.
Для утворення уряду Рада Республіки не набирала кворуму і півторамісячні намагання не дали бажаного результату. Архівні документи дають змогу підтвердити намагання Петлюри уникнути урядової кризи. Так, 3 серпня 1921 р. С. Петлюра звертається з пропозицією до Голови Ради Республіки очолити уряд, а 4 серпня пише повторно, наполягаючи на відповіді1206. І. Фещенко-Чопівський відмовився, посилаючись на те, що "ні міжпартійна нарада, ні Сеньорен-Конвент Ради Республіки, котрі були присвячені цьому питанню, … не наділили мене ані потрібним для цього підпертям, ані відповідним довір'ям"1207.
Петлюра змушений був 4 серпня звернутися до П. Пилипчука з проханням "сформувати Кабінет Міністрів до 1-ї години 5 серпня"1208. 5 серпня було видано відповідні накази про відставку уряду В. Прокоповича і про призначення П. Пилипчука Головою Ради Міністрів і міністром фінансів УНР1209.
В. Сергійчук наводить документи, з яких випливає, що тоді ж, 5 серпня 1921 р., на підставі ухвали Ради Народних Міністрів С. Петлюра у наказі Директорії УНР констатував, що фактичне функціонування Ради Республіки на день 5 серпня 1921 р. припинено і "з огляду на уплив строку повноважень депутатів з ради Республіки першої легіслятиви (арт. 8. закону про Раду Республіки) постановляє першу легіслятиву Ради Республіки вважати закінченою, другу легіслятиву скликати в найскоршому часі"1210.
7 серпня 1921 р. законодавчо-адміністраційна комісія Ради Республіки ухвалила: "наказ Директорії від 5 серпня 1921 р. і наведену в цьому наказі ухвалу Ради Народних Міністрів вважати незаконним і нікого незобов'язуючим"1211. Проведені 13, 14 і 15 серпня наради представників партій дійшли висновку "вважати першу легіслятиву Ради Республіки чинною і оголосити вакаційну перерву, доручивши президії опреділити час і місце скликання Ради"1212. Однак Рада Республіки більше зібратися не змогла.
Тим часом зростали вимоги Москви до Польщі про дотримання умов Ризького договору і заборону діяльності уряду УНР на її території. Через небезпеку бути заарештованим у листопаді 1921 р. С. Петлюра переїхав з Тарнова до Варшави. О. Вішка описує, що переїзд відбувся за сприяння відомих польських політиків, зокрема міністра закордонних справ Польщі К. Скірмунта, колишніх міністрів уряду УНР С. Стемповського і Г. Юзевського. Очевидно, це була щира демонстрація союзницького обов'язку. Спочатку Г. Юзевський примістив Петлюру у своєму помешканні. Згодом С. Стемповський перемістив його в село Косьмин біля Груйца1213. Тільки через декілька місяців Петлюра повернувся до Варшави і мешкав довший час з дружиною і дочкою на конспіративній квартирі на вулиці Мокотовській, 5.
Проте в історичній літературі є й інші твердження. Зокрема, з посиланням на радянські агентурні дані, О. Вішка стверджує, що від листопада 1921 р. Петлюра переїхав до Варшави, де мешкав у законспірованій квартирі на вулиці Жаблінській, 5 під прізвищем Полтавченко1214. Ця розбіжність, на думку автора, пояснюється тим, що, імовірно, С. Петлюра мав декілька законспірованих квартир.
А на той час Варшава стала справжнім центром українського руху. Тут знайшли притулок члени уряду, державні та військові українські діячі, відомі вчені, письменники і поети, маляри; працювало Українське Воєнно-Наукове Товариство, видавництва "На чужині", "Наша культура", "Бібліотека Українського Державника" та ін.
Підписання Ризького договору було важким ударом для Петлюри, однак він не впав у розпач чи паніку і продовжував працю, обравши найбільш дієвий для тих умов засіб - боротьбу пером. У часописах "Трибуна України", "Українська Трибуна", "Табор" під різними псевдонімами (С. Тронтон, С.Т., О. Ряст) він друкує статті з аналізом різних галузей суспільного життя та їх значення в державотворчому процесі України.
Як вказують документи, на той час Петлюра всіляко намагався активізувати українську закордонну політику, шукав шляхів для зближення із західними сусідами і через їхнє посередництво знайти для України надійну базу у світовій міжнародній спільноті. Першочерговим завданням закордонної політики уряду УНР в еміграції він бачив відновлення зв'язків з дипломатичними представництвами уряду, які в тому часі існували і діяли майже у всіх європейських державах. Він наполегливо закликав своїх представників брати участь у всіх міжнародних конференціях (в Генуї, Каннах, Женеві) і засіданнях Ліги Націй, подаючи від України відповідні меморандуми і заяви, наполягав на проведенні роботи для прийняття України до Міжнародного Товариства Прихильників Ліги Націй.
С. Петлюра був упевнений, що "передишку" треба використати для підготовки такої міжнародної ситуації, яка дасть змогу перемогти в майбутньому. Посли та голови дипломатичних місій мали доручення "розвинути якнайбільшу ініціативу і енергію у формі: 1) оголошення різних інформацій - статей про Україну та інтерв'ю в органах преси, 2) організацію виступів в парламентах на користь - а) визнання нашого уряду, б) державності нашої, в) необхідності нав'язання зносин торговельних з Україною тощо"1215.
Він пропонував урядові інформувати впливові кола Європи про українську справу, постійно шукати з цими чинниками ділову мову, вимагав від Міністерства закордонних справ давати точні директиви нашим представництвам за кордоном, тримати їх працю під систематичним контролем. О. Шульгин згадував: "Він (С. Петлюра. - С. Л.) з властивою йому енергією підганяв, подавав ініціативу, щоб ні одної нагоди не було пропущено, де можна було б заманіфестувати своє національне ім'я, де можна говорити за Україну. Чи це буде політичне товариство прихильників Ліги Націй, чи науковий з'їзд, чи міжнародний союз інвалідів, чи міжнародна жіноча ліга - все одно, скрізь мусять бути українці"1216.
Торкаючись конкретних умов дальшої визвольної боротьби, Петлюра насамперед зазначає необхідність забезпечення України матеріально-технічними засобами. Він розуміє важливість науково-технічного прогресу: "Єдиною дорогою, якою можна тут дійти до мети і забезпечити потреби боротьби, є дорога торговельних договорів і концесій. Цим засобом користувалися всі новопосталі держави. Він і для України є одиноким виходом зі становища, хоч вимагає певних жертв з її боку. Та якими б тяжкими не були ці жертви, вони окупляться тими вигодами, які українська Держава отримає від договорів і випливаючих з них реальних можливостей будівничої праці… Ці жертви, як вчить історичний досвід вже поставших держав, сторицею окупляються працею поставших націй і то в найближчому часі"1217.
За умов необхідності скорочення дипломатичних представництв через брак коштів на їх утримання Петлюра вносить пропозицію про створення Експозитури уряду УНР, тобто мобільної мережі представництв у зарубіжних країнах, яка б опікувалася українською еміграцією та координувала діяльність дипломатичних представництв. Як свідчать архівні джерела, Петлюра цій проблемі надавав великої ваги. Принципи загальної діяльності Експозитури він викладав у листі до А. Лівицького від 12 січня 1921 р. та в пояснювальній записці до "Закону про Експозитури". В останньому сказано: Експозитура має складатися з трьох міністрів - фінансів, закордонних справ і військового, а також представника Державного Контролера1218. С. Петлюра відновлював свої домагання в цій справі до урядів В. Прокоповича та П. Пилипчука. У листі до прем'єр-міністра від 14 січня 1922 р. він знову викладає своє бачення цієї проблеми і дає відповідні директиви1219.
У той час, коли багато західних політиків сподівалися на воскресіння колишньої могутності Російської імперії, Петлюра вважає, що "ми повинні скомпрометувати ідею реставрації великої Росії, як ідею нереальну, штучну і невигідну для Європи, натомість виставляючи план поділу її, як найбільш доцільне розв'язання остогидлої, неспокійної справи, що все таїла в собі загрозу і небезпеку для Європи, що й тепер таїть в собі ті ж самі тенденції"1220 та поборювати наміри деяких груп еміграції (Грушевського, Винниченка) прихилити українців до федеративного співжиття з нею.
У листі до прем'єра А. Лівицького від 14 травня 1922 р. він наголошує, що "найбільшою перешкодою для визнання суверенності України є гіпноз самого імені Росія. Цей гіпноз треба розвіяти, особливо в Америці (Північні Штати) та Франції. Справу поділу Росії треба поставити як справу покою цілого світу, як справу європейської рівноваги та реально-матеріальної вигоди держав, у тій конфігурації їх, що уклалась після Версальського трактату"1221.
Саме на цей час припадає повне навернення Петлюри до Заходу. Очевидно, починаючи з цієї пори, Петлюру слід розглядати як першого українського політика, що найбільш послідовно відстоював європейський вектор розвитку України. У цьому сенсі можна вести мову про Петлюру-першопрохідця в цивілізовану Європу. Розуміючи силу загрози радянської Росії для всього світу, Петлюра розтлумачує далеким і близьким сусідам на Заході, що "всі держави, утворені після 1917 р. на території бувшої Росії, не мають шансів на тривке існування і будуть завжди загроженими, поки на півдні бувшої імперії не організується і в силу не увійде незалежна держава українського народу. Тільки вона одна, як найсильніша численністю свого населення, матеріальними ресурсами і мілітарною відпорністю, може бути базою, підставою більш-менш незахитного життя державних новотворів, з бувшої Росії організованих. Тільки постання і зміцнення цієї держави може фактично вирішити долю Росії і призвести до остаточного та безповоротного поділу її"1222.
У зв'язку з цим Петлюра велику увагу надавав поширенню знань про Україну за її межами. Він постійно цікавився підготовкою до видання так званої "Синьо-жовтої книги", в якій різними іноземними мовами розповідалося б про Україну. Коли випуск її затримувався з посиланням на дорожнечу, обурювався: "Пояснення вважаю незадовольняючими. Книжку можна було вже тричі видати у Варшаві за дешевшу ціну, ніж вона могла би коштувати у Празі"1223.
С. Петлюра багато сприяв справі популяризації української культури у світі. За дорученням Головного Отамана в Києві було створено і затверджено законом УНР від 25 січня 1919 р. Українську Республіканську Капелу під керівництвом Олександра Кошиця. У березні капела з Кам'янця-Подільського виїхала за кордон, де чаром українських народних пісень агітувала за українську справу. Під опікою Петлюри концертна подорож національної капели в складі 80 осіб простяглась на такі країни: Чехословаччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Голландія, Англія, Німеччина, Польща, Іспанія, США, Канада, Куба, Мехіко, Бразилія, Уругвай, Аргентина. Упродовж 1919-1926 рр. було дано близько тисячі концертів. Це був тріумф української пісні, українського хорового мистецтва, духовної культури українського народу.
Петлюра давав практичні поради еміграції щодо вивчення мови народу, серед якого вона проживає, та європейських мов, видання українських книжок та перекладної літератури з науки, мистецтва, освіти для піднесення рівня культури та для чинної участі в міжнародному житті. Він запропонував створити національну бібліотеку, зародком якої пізніше стала Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі.
Дбаючи про освіту молоді, Петлюра писав: "За всяку ціну студентство мусить іти до чужоземних університетів, політехнік і спеціальних академій, щоб пройти систематичний курс наук і повернути в Україну підготовленими до тієї ролі, яка їх там чекає"1224.
С. Петлюра спричинився до створення українських культурних і науково-дослідних закладів за кордоном. Він високо цінував працю таких наукових установ, як Українські Вільні Університети у Відні і в Празі, Українська Господарська Академія - пізніше Український Технологічний Господарський Інститут у Подєбрадах, Українська Могилянсько-Мазепинська Академія Наук, Український Високий Педагогічний Інститут тощо.
Він вважав, що українські вчені на еміграції, працюючи в наукових установах, можуть зміцнити свою кваліфікацію, багато зробити для української науки і для української справи. Разом з тим він відстоював думку, що освіта і наука не можуть бути під контролем партійним, виступав проти втручання празького Українського Громадського Комітету з деякими партійними тенденціями до керування Українською Господарською Академією. Визнаючи наукову працю української еміграції за кордоном за одну з найважливіших сторін національного чину, він, зокрема, наполягав на створенні академічної організації, що об'єднувала б зусилля українських наукових товариств, які перебувають на чужині, на ґрунті української науки та нав'язування контактів з міжнародними науковими організаціями.
В опублікованих В. Сергійчуком матеріалах знаходимо підтвердження про те, що навіть серед несприятливих обставин кінця 1921 р. Петлюра спільно з провідними діячами українського національно-церковного руху, що опинились на еміграції, сформулювали цілісну концепцію церковного будівництва. У виступі на відкритті сесії Ради Республіки 3 лютого 1921 р. Петлюра говорив: "Щодо відбудови Церкви Української, то тут треба мати ясний план церковного будівництва: зокрема подбати про те, щоб всі Книги Святого Письма й инші книги для церковних служб були перекладені, щоб кадри національного священства були підготовлені, щоб рядом мір наша молода Церква позбавлялась від того тлетворного впливу, який залишила після себе стара бюрократична російська церква, з її мертвими формами і змістом, позбавленим Духа Живого. Особливу ж увагу слід звернути на внесення духа народності в обряди церковні, як і на прищеплення національного стилю в будівлі церков українських"1225.
Кінцеву модель помісної Церкви Петлюра бачив у формі Київського патріархату: "Я думаю, що українська автокефальна Церква головою своїм повинна мати власного патріарха як цілком логічне завершення її ієрархічної архітектоніки і еволюції нашої національної думки, нашої національної церковної ідеології. Український патріарх - рівний патріархові московському - це річ, потреба якої вимагається інтересами української Церкви та своєчасною оцінкою тих небезпек, що загрожувати будуть, - я це передбачаю, - в її натуральному розвитку"1226.
Ці заходи сприяли активній діяльності УАПЦ в Україні, яка ще 5 травня 1920 р. проголосила повний розрив із Московським патріархатом і свою соборноправність. 14 жовтня 1921 р. відбувся перший Всеукраїнський собор УАПЦ, в якому взяли участь майже 500 делегатів від духовенства та мирян. Собор обрав В. Липківського на посаду єпископа-митрополита.
Слід відзначити, що С. Петлюра доклав чимало зусиль для об'єднання й координації зусиль всієї української еміграції. А внутрішнє становище еміграції було важким: велика розбіжність у поглядах, суперечки партійного та особистісного характеру. Петлюра з сумом констатував: "неконсолідованість, непідпорядкованість окремих партійних угруповань єдиній ідеї, - ідеї виборення власної державності, брак державної дисципліни у окремих осіб і партій відіграли роль фатуму в історії нашої боротьби"1227.
На той час під впливом невдач, а головним чином - під впливом агресивної більшовицької пропаганди, серед еміграції зростає дезорганізація та захоплення "радянством". Так, закордонна група українських соціал-революціонерів під проводом М. Грушевського, М. Шаповала, М. Чечеля та інших ще у лютому 1920 р. на конференції в Празі закликала до якнайшвидшого здійснення в Україні "диктатури трудового народу" у формі "селянсько-робітничих рад" як у центрі, так і на місцях. Перебуваючи у Відні, група М. Грушевського нав'язувала контакти з Радянською Україною. В журналі "Борітеся - поборете" М. Грушевський недвозначно висловлювався: "Ми відкидаємо боротьбу з Совєтською Росією, з комуністами-більшевиками, явну і тайну: тактику оружних повстань і політику зривання зсередини. Ми навчились шанувати в більшовиках провідників світової революції, котрим за це мусимо пробачити не одно з того, що нам боком вилазить, тим більше, що наші власні помилки оправдують не одно в їх упередженнях і помилках в відносинах до нас"1228. Як стає зрозуміло, група Грушевського фактично відкрито виступила проти уряду УНР. Під час віча місцевої робітничої колонії у Празі 3 жовтня 1920 р. вона запропонувала резолюцію, в якій говорилося: "Щодо уряду Петлюри, або так званого уряду УНР, делегація заявляє, що сей так званий уряд являється вповні фіктивним… не має ніякого права виступати іменем УНР і українського народу, і всякі акти, зобов'язання і заяви його неправосильні, а для українського народу не обов'язкові"1229. Ясна річ, ішлося уже не стільки про амбіції, скільки про невизнання легітимної влади, яка на той час перебувала в екзилі. Ситуація стала загрозливою з огляду на гостроту внутрішніх суперечностей.
Українські соціал-демократи В. Винниченко, В. Левинський, Г. Паламарчук та інші, оголосивши себе закордонною групою Української Комуністичної партії (УКП), агітували за радянську владу в Україні. Перебуваючи у Берліні (а з 1920 р. - у Відні), вони видавали журнал "Нова Доба", згодом разом з Микитою Шаповалом - "Нова Україна", де влада УНР змальовувалась у найчорніших тонах, протиставлялась урядові УСРР. Спостерігаємо закономірні для Винниченка метаморфози і "шарахання". Так, у статті "Українська державність" В. Винниченко розмірковував так: "Хто стоїть за перемогу контрреволюції, хто мобілізує і організує де-небудь сили для боротьби з Радянською Україною, з соціалістичною революцією, - той є зрадник своєї нації, той є ворог української державності, той є злочинець супроти свого народу… Є на Україні, на всій її території друга українська державна влада. Ця влада є владою робітництва і трудового селянства, себто якраз тих кляс, які складають майже всю нашу націю, отже, дійсно, це є суто національна українська влада… Отже, перед кожним українцем, який щиро, не на словах, а всім болем свого серця хоче повного визволення свого народу, який на те віддавав свої сили і готовий далі віддавати, перед таким українцем є на вибір дві влади: одна за кордоном, по готелях, ресторанах і передпокоях буржуазії, зрадницька, заплямована, нікчемна, безсила, без території, без народу, без поваги; і друга - на українській землі, з своїми працюючими класами, у великій боротьбі за свою національну й соціальну незалежність, відродження, волю і розцвіт"1230. Проте Винниченко і словом не обмовився, що першим у свій час проторив дорогу "по готелях, ресторанах і передпокоях буржуазії" (нижче автор розкриє усі "принади" закордонного життя Петлюри, коли задля кусня хліба доводилося спродувати особисті речі. - С. Л.). Більше того, В. Винниченко їздив до Москви, де йому пропонували пост заступника голови Раднаркому УСРР з портфелями наркома освіти та іноземних справ, однак він висунув умову: включити його до складу Політбюро ЦК КП(б)У1231. У віднайденій автором у архівах резолюції закордонної групи УКП від 20 жовтня 1920 р. стосовно дискусії навколо звіту В. Винниченка після його поїздки на Україну сказано, що "закордонна група і далі стоїть на грунті диктатури пролетаріату в цій перехідній добі від капіталізму до соціалізму, яку переживаємо, на ґрунті радянського устрою громадянства… і вважає, що її місце може бути тільки в рядах української комуністичної партії, входить до неї як складова організація, застерігаючи собі в деяких програмних питаннях вільну руку. Група закликає все українське робітництво в Європі і Америці зорганізуватися тільки під прапором цієї партії"1232.
Лідер лівого крила УПСР М. Шаповал також вважав: "Всякі подібні "уряди" (Петлюри, Мазепи, Петрушевича) УПСР мусить поборювати, щоб натомість влада в Українській Соціалістичній Республіці могла організуватись через виявлення волі і бажання трудових мас в радах селянських і робітничих депутатів і скріпитись шляхом непохитної диктатури їх над класами експлуататорів і хижаків"1233.
У чвари були втягнуті деякі інші політичні сили. Так, проти Петлюри скеровували свою діяльність також і гетьманці, що об'єднувалися навколо Українського Союзу Хліборобів-Державників. Нараховував він декілька десятків людей, а невдовзі розпався на дві ворогуючі групи.
Усі вони протидіяли заходам уряду УНР на еміграції, різними способами унеможливлювали його діяльність, компрометували Петлюру. Конформізм, непослідовність, відступництво, угодовство, переродженство, - очевидно, є сенс говорити саме про такі прояви поведінки у названих угруповань. Оцінюючи шкоду, завдану ними, С. Петлюра писав у листі до К. Мацієвича від 12 червня 1925 р.: "Я гадаю, що власне кроки цих двох визначних людей української новітньої історії (Грушевського і Винниченка. -С. Л.) внесли більше каламуцтва в українське життя, як що інше, і захитали відпорність громадянства українського в найбільш переломову добу… Нація, що винесла на поверх свого життя таких проводирів, не може імпонувати чужинцям, бо вони ніколи не матимуть певності щодо витривалості її в боротьбі за ті ідеали, без яких вона й нацією не може уважатися. Я не кажу вже про ту колосальну шкоду, яку в лоні самої нації викликають подібні поломані, суперечливі лінії національної політики"1234.
Боляче відчував Петлюра всі групові та партійні розходження і намагався зменшити вплив внутрішнього протистояння. У статті "Сучасна українська еміграція та її завдання" він наголошував: "щоб відповідна праця наша не обмежувалась окремими угрупованнями партійними… Кожне з них пам'ятати повинно, що над ними верх мати мусять і цілі державні, загальнонаціональні… Роз'єднаності і сепаратизму праці тут не може бути. Той, хто кличе до цього, несвідомо працює над нашим ослабленням і загибеллю і не дає собі звіту в злочинності свого поводження… Коли б там, на Україні Великій, відчули розбіжність політичної думки серед нашої еміграції, брак єдиної волі в праці цілого громадянства на чужині, то це боляче відчула б наша нація і гостро засудила б нас за нашу дріб'язковість та малий розум в справах великої і державної загальнонаціональної ваги"1235.
З огляду на тодішню атмосферу на еміграції, багато уваги Петлюра відводить питанням ставлення до уряду УНР: "Наше еміграційне громадянство - треба правду казати - часто не давало своєму законному урядові тої допомоги і підтримки моральної, якої він не раз од нього потребував… Окремі елементи її, ясна річ, шкодили не урядові, а загальній нашій справі, даючи цим доказ своєї державної нерозвиненості і недозрілості… Треба свіжого повітря і ясного світла, щоб розвіяти чад і притлумити безкарність державно-недисциплінованих елементів нашої еміграції"1236.
У листі від 14 травня 1922 р. до прем'єра А. Лівицького він наголошує на необхідності "об'єднання цілої нашої еміграції за кордоном біля нашого державного центру, прищеплення їй державних інтенцій і координована праця для блага держави"1237.
Для успішності цієї акції еміграція має бути сконсолідованою, її повинен вести уряд УНР, легальний представник української державності. Цей лейтмотив пронизує всю політику Петлюри щодо завдань української еміграції.
Він вважав, що "консолідація сил нації для одної великої цілі - відбудування самостійної Народної Республіки мусить бути одним з невідкладних завдань уряду. Він повинен притягти до участі в цій великій справі всі групи нашого громадянства, всі його шари, використавши всі його творчі сили"1238.
Симон Петлюра вважав, що лише уряд УНР, що мав у своєму активі і збройну боротьбу української армії, і безперервну оборону прав українського народу на свою суверенну державу, має моральне право говорити і виступати перед ким би то не було від імені цілого українського народу. Підтримання нормального функціонування Українського уряду в екзилі мало надзвичайно важливе значення.
Петлюра розумів, що українська еміграція зобов'язана надати підтримку змаганням українського народу шляхом міжнародної пропаганди: "Не марнотратним, не яловим повинно бути життя й перебування нашої еміграції поза межами Батьківщини, а повним глибокого змісту та корисних наслідків для рідного краю! Глибоке розуміння потреб нашого національно-державного руху і конкретне узгіднення праці з тою роботою, що провадиться на Україні - ось що головним чином буде цінувати працю еміграції за кордоном, коли вона захоче як слід виконати свій обов'язок перед рідним народом… Українська еміграція є органічною інтегральною частиною цілого українського народу, що під чужою владою перебуває. Політичні думи, культурно-освітні стремління і організаційні змагання до утворення власної держави української нації повинні наскрізь пройняти й українську еміграцію, яка в спеціальних умовинах свого перебування на чужині, здебільшого в європейських державах, мусить тут виконати відповідальну частину загальнонаціональної і загальнодержавної програми української нації, а власне ту частину, що її народ наш під окупаційною владою доконати не може, а яка проте має величезне значення в справі будівництва Української Держави"1239.
Однак невдачі Другого Зимового походу викликали ще більшу роз'єднаність серед еміграції. Брали верх особисті політичні амбіції окремих політичних діячів. Опозиційні настрої переростали в наміри усунути Петлюру з провідного становища в Державному Центрі УНР. Особливо наполягали на цьому П. Андрієвський, А. Макаренко і Ф. Швець - колишні члени Директорії УНР, неодноразово розповсюджуючи заяви з критикою Петлюри, надсилаючи звернення до урядів інших країн про "незаконність" його уряду тощо. Такі дії за тих складних для української еміграції умов могли мати важкі наслідки, а то і призвести до ліквідації Державного Центру УНР. Апогеєм діяльності "трьох" стало засідання 8 грудня 1921 р., на якому ухвалено постанову про відновлення роботи державного апарату Української Народної Республіки у Відні. Постанову засідання та звернення до громадянства опублікували у віденській газеті "Український Прапор" від 17 грудня 1921 р.* У постанові змовники відзначили, що "утворене Директорією Правительство УНР з причин окупації української території більшовиками перенесло свою діяльність до Польщі… де не мають можливості правної, а останнім часом і фактичної змоги провадити державну роботу, через це державний апарат належно не функціонує…", тому вони "постановили налагодити роботу Державного центру УНР, виконуючи обов'язки Директорії, зазначені в вищезгаданому Законі, з тим, що відсутні Члени Директорії можуть приєднатися до співробітництва"1240.
Водночас на засіданні було ухвалено регламент діяльності новоствореного державного центру, яким передбачалось: негайно приступити до виконання державних обов'язків, призначити трьох міністрів: закордонних справ, фінансів та внутрішніх і військових справ. Змовники здійснили ще ряд розпоряджень, наказів, посадових призначень. Проте вони не мали ні державного апарату, ні структур, ні механізму здійснення своїх задумів, ні підтримки громадянства.
Опублікувавши ці документи, їхні автори розіслали їх посольствам та дипломатичним місіям УНР, українським партіям, організаціям і товариствам по всіх країнах перебування українських громад. Проте авантюрна суть і самого засідання, і прийнятих документів була очевидною і отримала рішучу відсіч, про що свідчать такі факти. Так, уже 18 грудня 1921 р. посол УНР в Австрії Г. Сидоренко зробив заяву Віденського посольства УНР, в якій, зокрема, сказано: "У зв'язку з надрукованою в "Українському Прапорі" з 17 грудня 1921р. (Ч. 50) заміткою під назвою "Два документи", Посольство УНР в Австрії на підставі постанови Директорії УНР з 15 листопада 1919 р. (Ч. 1219/Д) і постанови Ради Міністрів з 21 травня 1920 р., належно затверджених, сим об'являє, що пани Андрієвський, Макаренко і Швець являються за кордоном приватними особами й тому не мають жадних законних прав виступати як урядові особи"1241. З свого боку, 21 грудня 1921 р. ініціатори змови від імені самопроголошеної Директорії за підписом П. Андрієвського віддали наказ з таким формулюванням: "за публічний виступ проти Директорії яко законної влади УНР звільнити посла УНР при Австрійському Урядові Г. Сидоренка з сьогоднішнього числа"1242.
До викриття змови долучилися відомі українські діячі, зокрема в.о. посла УНР у Берліні, Уповноважений міністр УНР М. Василько, який 29 грудня 1921 р. писав до канцлера Австрійської Республіки Шобера: "У Відні перебуває троє українських підданих, які свого часу були членами Директорії Української Народної Республіки, пп. Андрієвський, Макаренко і Швець. Тоді як перший вже давно виступив з Директорії, два останні вже більше року, як були покликані президентом Директорії до осідку Уряду і рішуче не мають жадного права виступати за кордоном як уряд, але мусять уважатися тільки приватними особами. Позаяк п. Макаренко під час свого перебування за кордоном допустився різних фінансових зловживань, то найшов кращим не повертатися до осідку свого уряду і підбив також п. Швеця залишитися з ним у Відні, звідки він нав'язав зносини з закордонними колами, ворожими українській державній ідеї, між іншим, також з більшовиками і тепер, з матеріальною піддержкою останніх, пробує дискредитувати уряд Української Народної Республіки тим, що разом з Андрієвським, котрий, як вже згадано, взагалі не є більше членом Директорії, хочуть утворити новий український уряд з осідком у Відні.
Нехай мені буде дозволено, перш ніж наш Посол у Відні п. Сидоренко виступить у цій справі більш компетентно перед Вашою Ексцеленцією з вербальною нотою, довести до ласкавого відома Вашої Ексцеленції про це становище, що це підприємство не знайшло може серйозної оцінки в Міністерстві Закордонних Справ у Відні, підвладному Вашій Ексцеленції, через брак інформації з нашого боку.
При цій нагоді я не можу не згадати, що не лише мій уряд, але також переважна більшість українських підданих, які користуються гостинністю Австрії, відчують полегшення, коли не уповноваженим виступам цих трьох панів буде покладено кінець через висилення їх поза межі австрійської території…"1243
Як бачимо, і в цьому разі, як і у випадку з отаманщиною, як і з історією Другого Зимового походу, а далі - з убивством Петлюри, очевидно, не обійшлося без "руки Москви". Певна річ, М. Василько мав якісь серйозні підстави говорити про зв'язки Макаренка з більшовиками: адже йшлося про надто важливі справи, щоб просто так кидати звинувачення у співробітництві з більшовиками. Про це Василько також писав у листі до міністра закордонних справ Угорщини графа Людвіга Амброзі: "На жаль, існує оправдане підозріння, що б. (колишній. - С. Л.) член Директорії Макаренко спеціально дістає платню з большевицьких російських джерел"1244.
Підозру про зв'язки А. Макаренка з більшовиками висловлював також посол Г. Сидоренко, про що у віднайденому автором архівному документі - повідомленні до міністра закордонних справ УНР від 28 грудня 1921 р. з Відня він стверджував, що "злочинна праця названих панів провадиться під очевидним керівництвом агентів радянської України, доказом чого являється конференція, відбута тут Макаренком з радянським представником у Празі Михайлом Левицьким"1245.
С. Петлюра, отримавши інформацію щодо самозваної Директорії, написав Голові Ради Міністрів УНР ґрунтовного листа від 24 грудня 1921 р., в якому, спростовуючи випади змовників, він, зокрема, писав: "Державний центр наш існує, маючи два інтегральних чинника: уряд і військо та виконує свої функції зносин з чужоземними державами, влада яких офіційно визнає наші посольства і визнає їх за рівноправних представників на рівні з іншими державами… Я глибоко певний, що здоровіша, морально не зіпсута і державно освічена та вихована частина громадянства нашого дасть належну оцінку виступові п.п. Андрієвського, Макаренка і Швеця, не інакше як "новою авантюрою" цей виступ охрестивши… Думаю, що надавати цій справі занадто великого значення було б непотрібним. Слід лише громадянським кругам нашим до відома довести позицію уряду у цій справі"1246.
Уряд УНР на своєму засіданні 6 січня 1922 р. констатував протизаконність виступу "Віденської псевдодиректорії" та його шкідливість для інтересів УНР і ухвалив спеціальне "Повідомлення Уряду Української Народньої Республіки в справі виступу в м. Відні 8 грудня 1921 р. П. Андрієвського, А. Макаренка та Ф. Швеця", в якому аргументовано і доказово виклав незаконність домагань "віденських змовників" і довів легітимність влади уряду УНР на підставі закону від 12 листопада 1920 р. "Про Тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці". "Свідомий свого обов'язку перед Українським Народом, - говорилось, зокрема, у повідомленні, - Уряд УНР й надалі буде провадити свою відповідальну працю, які б не були для неї тяжкі й невідповідні умови та які б не були спроби до ріжних деструктивних виступів. Приймаючи на увагу вищезазначені фактичні, правні й державно-політичні моменти, Уряд Української Народньої Республіки, в повній єдності з думкою Українського Громадянства, констатує протизаконність виступу п.п. Андрієвського, Макаренка й Швеця та цілковиту шкідливість цього виступу для інтересів Української Народньої Республіки"1247.
На підставі цього урядового документа Міністерство закордонних справ УНР розповсюдило серед дипломатичних представництв та урядів інформацію, в якій наголошувалось, що "Андрієвський, Макаренко і Швець мають вважатися приватними особами, без будь-яких на те урядових повноважень і компетенції"1248.
Віденська псевдодиректорія опинилася у повній ізоляції, без будь-якого визнання. У доповідній записці міністрові закордонних справ УНР від 5 лютого 1922 р., віднайденій автором в архіві, посол у Відні Г. Сидоренко писав: "На Макаренка, Швеця та Андрієвського звертає українське громадянство все менше уваги, їх просто забувають, не зважаючи на їх авантюрницькі виступи"1249.
З ініціативи українських політичних партій у Відні 21-23 лютого 1922 р. відбувся Всеукраїнський конгрес, що мав на меті консолідацію українських політичних сил за кордоном, а також накреслення чергових завдань української політики. Ліві групи М. Шаповала та М. Грушевського, М. Чечеля і М. Шрага відмовилися від участі у Конгресі. Спроби Андрієвського, Макаренка і Швеця провести на Конгресі резолюції чи, принаймні, поправки супроти Державного центру УНР і С. Петлюри не мали успіху і підтримки. Конгрес продемонстрував єдність устремлінь українських партій і підтримку уряду УНР.
Такі заходи уряду змусили змовників визнати, що їхні наміри зазнали краху. Державний Центр УНР залишався об'єднуючим центром української визвольної боротьби, а С. Петлюра - лідером Української держави в екзилі.
Слід зазначити, що А. Макаренко і Ф. Швець і далі вважали себе членами Директорії. Щоправда, документів, які свідчили би про якусь їхню діяльність у наступні роки, знайти не вдалося. Тим більш дивною і несподіваною є постанова членів Директорії УНР Макаренка і Швеця (вже без Андрієвського) від 22 січня 1929 р. (Ч. 1) "Про відзначення вояків армії УНР" і постанова від цього ж дня (Ч. 2) "Про вшанування і увіковічення пам'яті Симона Петлюри", якою вони ухвалили: "перші військові відзнаки та ордени Армії УНР, як також і цивільні відзнаки, які будуть видані з нагоди боротьби за УНР в 1917-1926 рр., перше число кожного ордена чи відзнаки надається Симону Петлюрі і пересилається його родині, а по смерті її - на руки Голови Української Держави для передачі й збереження його в Національному Музеї"1250. У цьому ж фонді Канцелярії Директорії УНР ЦДАВО України автор віднайшов декілька наказів про підвищення в ранзі низки старшин від травня-червня 1929 р., підписаних Макаренком і Швецем. Очевидно, іще чекає дослідників тема про реалізацію цих намірів. Адже не виключено, що вони так і залишилися лише "паперовими" рішеннями.
Ми ж наведемо ще два цікавих документи, також віднайдені автором у ЦДАВО України: перший - лист Макаренка і Швеця до генерал-хорунжого В. Петріва від 7 травня 1929 р. з проханням "взяти участь у військовій колегії, яка займеться справою… надання військових рангів старшинам, що мають вислугу років на військовій службі в армії УНР, та переведення загальної реєстрації військовиків на еміграції"1251, а другий - лист-відповідь В. Петріва від 29 травня 1929 р. Уславлений генерал на таку пропозицію відповів, що "ні один з так званих українських урядів на еміграції не є правним провадити підвищення та нагородження військовиків, не понижуючи поваги до минувшої визвольної боротьби українського народу. Ніякого правомочного на таку акцію уряду чи угруповання на еміграції без волі Українського Народу, на Україні сущого, створити не можна. Армії Української, як організованого цілого як на Україні, так і поза нею не існує, тому не можу прийняти жодної участі в будь-якій колегії, яка намагалась би привласнити не належні їй права та провадити підвищення та нагороди, бо вважаю їх творення в настоящий мент шкідливим"1252. Можна з певністю стверджувати, що більшість вояків армії УНР та свідомого українського громадянства дотримувались такої ж точки зору.
За умов такого розбрату і чвар Петлюра подавав зразок стійкості і витримки. Він зосереджує сили на тому, щоб зберегти в українському емігрантському середовищі єдність, усунути розбіжності між різними політичними проводами. Він підтримує і заохочує всі ініціативи, спрямовані на консолідацію українських державотворчих сил за кордоном.
Невдовзі після Другого Зимового походу, 2-4 грудня 1921 р., Головний Отаман провів нараду за участю Військового міністра, Начальника Генштабу, Генерального Інспектора, Начальника Військово-Ліквідаційної комісії і деяких командирів дивізій, на якій було "обговорено, які завдання стоять перед Державним осередком і практичні шляхи, якими ці завдання осягнути"1253. Під враженням наради С. Петлюра 5 грудня 1921 р. пише листа до прем'єр-міністра "Про чергові завдання боротьби проти окупаційної влади на Україні", в якому на десяти сторінках щільного тексту ґрунтовно виклав, по суті, програмні завдання майбутньої боротьби. Він, зокрема, пише: "Почуття обов'язку не може позволити нам припинити боротьбу, яка може бути розрахована не на короткий час… Здорові сили нашої еміграції переживають новий етап нашої боротьби і виконають ті завдання, які стануть, як завдання державної ваги перед Державним нашим центром"1254.
У цей же день С. Петлюра пише додаток до свого першого листа, в якому дає характеристику різних угруповань української еміграції, що відстоювали свої партійні та групові інтереси, і пропонує заходи щодо її консолідації, щоб "при нових катаклізмах і змаганнях Москви повернути до неволі збуджену до самостійного життя українську державну і політичну думку"1255.
У своєму третьому листі до прем'єра, копії якого адресуються також міністру закордонних справ та Військовому міністру, Петлюра звертається до проблем української еміграції на Балканах, обґрунтовує важливість "пригорнення до активних борців за українську державність більше як 25.000 українців", що перебували на той час в Туреччині, Сербії і Болгарії, та вимагає, "аби уряд знайшов засоби для здійснення державного завдання щодо згаданої української еміграції"1256. Наведені листи є свідченням послідовності Петлюри в цей дуже складний і драматичний час, спричинений поразкою Другого Зимового походу*.
Засадничі положення стратегії подальшої боротьби Петлюра виклав у листі до начальника Генерального штабу від 30 грудня 1921 р., в якому, зокрема, писав: "Проводячи нашу боротьбу, а в боротьбі цій організуючись, ми прийшли до необхідності обґрунтувати і ширше розвинути нашу військову доктрину… Україна як самостійна Держава не може повстати внаслідок міжнародних конфліктів і комбінацій, як це сталося з Польщею або Чехо-Словакією. Її попередня історія і стан національної організованости в даний мент не дають підстав думати, що згаданою дорогою зможе вона вибитись до виборення собі прав Держави. Лише власною боротьбою мілітарною в її ріжних формах, до партизанського повстання включно, зможе вона своєї мети досягти, поставивши впливові круги міжнародні перед фактом, або одночасно з мілітарною боротьбою схиляючи опінію тих кругів до признання своїх прав суверенних. Од цієї боротьби в даний мент не повинні ми ухилятись, а навпаки її зміцнювати і поширювати… Боротьба ця повинна проводитись проти 1) Москви, якою б вона не була - більшовицькою, конституційно-царською чи абсолютично-монархічною - і проти 2) того українського (нині совітсько-більшовицького) уряду, який санкціонує залежність України од Москви, федеративну в деклараціях, а фактичну в дійсності. Оця вимога логічно випливає з усієї історії українсько-московських стосунків, висновки та наука котрих говорить нам, що Москва є і залишається навіки нашим історичним, непримиримим ворогом… Головний стратегічний план Генерального Штабу, забезпечуючий Україні її державне буття, повинен базуватись на: а) організації власних збройних сил наддніпрянської території, б) устаткуванню і гарантіях мирного співжиття з Польщею і Румунією, і в) системі певних союзів та договорів з ворогами Москви… Хай Вас не дивує, що серед сьогочасних обставин, так несприятливих для нашої ідеї, я піднімаю програмові питання нашого державного будівництва. Ми повинні вірити в свою ідею націоналізму і в свою концепцію державну і готовими бути переводити практично її в життя при першій можливості для цього. А практична робота, як Ви знаєте, без попереднього плану, передуманого в головних своїх рисах, нічого не варта"1257.
Проте невдовзі, з огляду на більшовицькі вимоги до Польщі заборонити діяльність уряду УНР на її території і видати Петлюру, подальше його перебування там стало небезпечним. Для польського уряду, що хотів зберегти добрі відносини зі своїм новим більшовицьким сусідом, перебування Петлюри у Варшаві теж було невигідним. Новий міністр закордонних справ Дмоховський узяв чіткий курс на русофільство. Петлюра з цього приводу писав до М. Василька в листі від 20 липня 1923 р.: "Сьогодні, п. Міністре, політика польського уряду - дурна і недалекоглядна; люди хочуть бути москвофілами й думають таким чином утримувати стосунки Польщі з Росією. Знаючи, чим дихає на Польщу Росія (як комуністична, так і всяка інша), не можна інакше оцінити таку позицію, як політичним блудом, але в Польщі цих блудів скільки хочете! В кожному разі така позиція негативною стороною відбивається на нас… Для загальної справи було б, може, більш доцільним, коли б я на деякий час виїхав звідси. Та щоб виїзд мій не був трактований невірно; щоб він був доцільний та оправданий певними результатами, необхідно на увагу взяти слідуюче: я ніколи не виїхав би, коли не був би певен, що в новому місті свого перебування не буду продовжувати політичної праці для добра державності нашої… Байдикувати - це не мій фах, так само й по-дурному гроші витрачати"1258.
Про намір переїхати з Польщі С. Петлюра пише у листі від 15 вересня 1923 р. до М. Шумицького: "Велику охоту і бажання я маю в зв'язку з цим (ставленням з боку польського уряду. - С. Л.) перемінити місце свого перебування і в нових умовинах розпочати ширшу політичну працю, - принаймні спробувати дещо в цьому напрямку зробити. Цю потребу відчуваю особливо в зв'язку з фактом прийняття до відома польським урядом нової конституції совітських республік"1259.
На цей час з'ясувалося, що в багатьох державних структурах і навіть у найближчому оточенні Петлюри діють радянські агенти та провокатори. Навіть в уряді УНР міністр народного господарства М. Шалдун був агентом ЧК, засланим ще у жовтні 1917 р. Як стверджують документи, наведені М. Ковалевським, у близькому оточенні Петлюри ще з часу УГВК агентом був старшина Лисенко, що пізніше відіграв значну роль в ЧК і НКВС, відомий під прізвищем Запорожець1260. За версією П. Ващенка, до Головного Отамана був наближений більшовицький агент П. Жидківський1261. Г. Бурнашов стверджує про близькість до вищого керівництва Армії УНР агента ВЧК, підполковника Снігіріва1262.
У дослідженні Г. Бурнашова знаходимо відомості про те, що розвідка ВЧК завербувала дружину особистого секретаря С. Петлюри професора Зайцева, через яку мала доступ до таємних матеріалів уряду УНР. Зайцева передавала інформацію до резидентури ВЧК у радянському посольстві у Варшаві. Крім того, вона навіть отримала завдання отруїти Голову Директорії, яке, втім, не змогла виконати1263. Більшовицьким агентом виявився і помічник начальника ППШ Добротворський, через якого до радянських спецслужб надходила інформація про плани діяльності Штабу, і вони могли завчасно протидіяти заходам повстанських формувань - стверджує С. Мечник1264. Наявність на той час у структурі ДЦ УНР розвідувальних та контррозвідувальних підрозділів дозволила до певної міри запобігати і знешкоджувати ці наміри. Зокрема, як про це пише В. Сідак, завдяки зусиллям контррозвідки вдалось запобігти замахові на С. Петлюру й затримати організатора цієї злочинної акції Шульзельмана1265.
Петлюра писав у листі до К. Мацієвича від 25 січня 1925 р., що "під час одного процесу в Польщі (комуністичного) в зізнаннях свідків виявилося, що ніби існував план викрасти С. Петлюру з Польщі і перепровадити в Совдепію"1266. Через те доводилося дотримуватися якнайретельнішої конспірації.
З огляду на реальну небезпеку подальшого перебування у Польщі, 31 грудня 1923 р. Петлюра разом з В. Прокоповичем, тодішнім прем'єр-міністром уряду УНР, змушений був покинути Польщу.
Пояснюючи мотиви від'їзду Петлюри, начальник охорони Головного Отамана і контррозвідки Армії УНР М. Чеботарів у листі до сотника В. Шевченка від 12 січня 1924 р. писав, що Петлюра "не покинув справу, а виїхав для справи, не втік з Польщі, а виїхав легально з поворотними візами. Коли побачить, що в Європі можна щось зробити, то він там залишиться на довший час, а коли переконається, що нічого не можна зробити, що його перебування нічого позитивного не дає, то тоді хутко повернеться. Він ілюзій собі не робить і певен, що прийдеться багато працювати, поки відчується в позитивному розумінню його перебування за кордоном"1267.
Переїзд Петлюри з Польщі є недостатньо висвітлений у літературі, тому на його перебігові слід зупинитися детально. Спочатку довелося виїхати до Угорщини, де офіційно перебувала українська дипломатична місія і угорський уряд доброзичливо ставився до українських емігрантів. Їхали через Відень, де їм випало відсвяткувати новий рік у колі українських емігрантів - П. Чижевського, засновника української парламентської групи в Першій Думі, колишнього міністра фінансів УНР та Є. Чикаленка, відомого громадського діяча і мецената. Того ж дня вони відбули до Будапешта, де їх зустрів голова репатріаційної комісії при посольстві УНР в Угорщині, генерал-хорунжий В. Сікевич. Проживали у приватному помешканні. С. Петлюра намагався не випускати з рук керування діяльністю уряду, підтримував зв'язки з дипломатичними місіями, вів інтенсивне листування з соратниками і друзями. У листі від 21 лютого 1924 р. до А. Лівицького він висловлює незадоволення з приводу відсутності інформації з Варшави1268. Листи з цього періоду частково зберігаються в особовому фонді С. Петлюри ЦДАВО України.
Навесні 24 травня 1924 р. Петлюра з Прокоповичем перебираються до Цюріха в Швейцарії*. Їхали через Берн, де гостювали у Л. Курбаса. Про мету свого переміщення - Париж - С. Петлюра недвозначно писав у листі від 23 липня 1924 р. до В. Кедровського (у США): "Наша еміграція у Франції збільшилась. Сюди на заводські заробітки та польові переїхало з Польщі, мабуть, уже більше 600 чоловік (більшість старшини); мають на протязі липня - серпня виїхати з Польщі, під протекторатом Ліги Націй, до Франції ще 353 чоловіка. Отже, все це вимагає утворення тут своєї центральної організації. До цього йде, тим більше, що цього вимагають обставини"1269.
Однак влаштування переїзду до Франції ускладнювалося. У Цюріху поселилися нелегально в скромному готелі "Сімплон" на Шюценгасе. У листі від 14 липня 1924 р. до М. Шумицького Петлюра просить "не розголошувати мого нового місцеперебування, бо це було б передчасним і шкідливим для діла"1270. На цьому ж він наголошує у листі від 23 липня до В. Кедровського: "Адреси моєї прошу нікому не давати і взагалі не розголошувати мого місцеперебування. Це, будь ласка, візьміть на увагу, бо мене з усіх боків попереджають про "охоту" большевиків"1271. Тут Петлюра з Прокоповичем мешкали два місяці на скупі кошти, тягнучись з останнього. У Цюріху мала відбутися їх зустріч з М. Васильком, послом УНР у Берні. Але 4 серпня 1924 р. несподівано, по дорозі до Швейцарії, М. Василько помер. Це було болючою втратою для УНР і особисто для С. Петлюри. У листі від 7 серпня 1924 р. до М. Шумицького він писав: "Смерть М. Василька мене приголомшила і вибила з рівноваги, позбавивши мене і того матеріального ґрунту, на якому я за останні два роки стояв… Мушу з чогось жити і допомагати своїй сім'ї, але матеріальних засобів у мене немає ніяких, особливо для того, щоб жити в такій дорогій країні, як та, де тепер перебуваю…. Обміркувавши ситуацію, вирішення справи про те, що мені далі робити, віддаю на волю тих патріотичних елементів, що стоять за національну доцільність схороняти конфігурацію і деякі атрибути нашої державності. Коли на протязі двох тижнів не виясню можливостей, зв'язаних з цим джерелом, то тоді примушений буду з цього витягти певні висновки і зняти з себе тягар формальної і моральної одповідальності за справу, щоб, залишившись приватною людиною, знайти і собі, і сім'ї своїй засоби для життя та тільки уже в якості приватної людини працювати для справи"1272. Ясна річ, така мотивація демонструвала не більше, як хвилинну слабкість людини, на яку впродовж останнього часу звалився тягар змови, переміщень, утрат, про що й було висловлено у приватному листі. Окрім цього, фіксуємо таку немаловажну рису характеру Петлюри, як відповідальність у широкому її розумінні. Тобто навіть за дуже складних обставин він не втрачав здатності ясно мислити і оцінювати ситуацію, розуміючи, що він відповідальний однаковою мірою як за свою родину, так само і за державу, уособленням якої він був.
Але повернімося до наведеного листа до Шумицького. Петлюра долучив до нього ще й додаток, у якому йдеться про інформацію Головному Отаманові, яку він отримав безпосередньо від одного робітника з України, що самотужки розшукував його у Парижі. В додатку наводиться послання до Петлюри українського громадянства: "Вся Україна щоденно чекає кінця чужоземної влади і повороту національного уряду, що персоніфікується в особі "Петлюри", який став для народу за ці роки страждань вже не "національним героєм", а святим"1273.
8 серпня 1924 р. Петлюра з Прокоповичем переїхали до Женеви. Поселилися у маленькій кімнатці в пансіоні на rue Candole. До Женеви переїхав також П. Чижевський. Він мешкав у готелі "Вікторія" і був уже дуже хворий. Петлюра регулярно відвідував його. Двічі вони з В. Прокоповичем відвідували також Є. Бачинського, визначного громадського і політичного діяча, що мешкав у мальовничому селі Anieres, неподалік від Женеви. Є. Бачинський згадував про скрутне матеріальне становище, в якому перебували Петлюра, Прокопович та Чижевський у Женеві. Він писав, як на початку вересня Чижевський нарікав, що "…вони тут разом втрьох вже й забули, коли обідали по-людськи!"1274. Сам Петлюра у листі до В. Кедровського від 9 вересня 1924 р. повідомляв: "Поки що я і мій сопутник В. Прокопович, живемо швейцарськими "акридами" в формі баклажан (це - поки що найдешевше) та чаєм. Нічого… може якось перетерпимо! Зле те, що все це - гальмує деякі мої плани і проекти праці"1275. Зрозуміло, що ці факти спростовують поширені вигадки про розкішне життя Петлюри та "декілька палаців", які нібито мав С. Петлюра у Варшаві. Це, очевидно, звучить також безсумнівним докором українському еміграційному громадянству, що неспроможне було забезпечити ні матеріальне існування, ні безпеку свого (хоч і на вигнанні), але ж легітимного голови держави.
Лише 16 жовтня 1924 р., отримавши дозвіл на в'їзд до Франції, Петлюрі вдалося прибути до Парижа. Незадовго до цього, 3 жовтня, у листі до М. Шумицького Петлюра повідомляв: "Мені хотілося б пожити хоч місяць у спокійній обстановці, бо я маю таку моральну утому і такі пошарпані нерви, дякуючи всьому, що прийшлось пережити, що мрію про спокій - хоч протягом одного місяця - як про передумову і моральної рівноваги і дальшої праці"1276. Чи мав він цей місяць у Парижі - поки що важко сказати.
Перебування у Франції почалося без розголосу, хоч праця не припинялася ні на день. Але слід сказати, що ніхто з українських політичних кіл не вважав переміщення Петлюри до Парижа його примхою. Переїзд був доцільний і виправданий. Тільки знайшовши притулок в осерді Європи, можна було, за словами самого С. Петлюри, "зберегти ідею державності в недоторканості"1277.
Париж як політична столиця світу з найбурхливішим політичним життям відкривав для Петлюри великий простір для його діяльності та можливості ширшого впливу. В Парижі перетиналися шляхи міністрів і послів УНР, місто відвідували соратники і друзі Голови Директорії.
У Парижі він деякий час мешкав у М. Шумицького (78 Rue Gay Lussak), пізніше в готелі "Ideal Hotel". Тільки після приїзду до Парижа 21 серпня 1925 р. дружини і доньки Петлюра поселився в Латинському кварталі, біля Сорбонни, по вулиці Тенар, Ч. 7, де вони наймали дві скромних кімнати. Жили бідно. Своєї кухні не мали, обідати ходили до маленьких ресторанів, яких багато в Латинському кварталі.
Як свідчить у спогадах Юхим Бацуца, у перші часи перебування у Парижі С. Петлюра почувався пригніченим і усамітненим. Частина соратників почала відходити від боротьби. Його гнітила відірваність від України та від українського політичного життя, про що він писав у листах до К. Мацієвича, віднайдених автором серед особистих документів К. Мацієвича у ЦДАГО України, зокрема у листі від 22 травня 1925 р.: "Почуваєш себе одрізаним од більш жвавіших осередків нашого життя, а через це ніби виснаженим, збіднілим на безпосереднє враження від всього того, що творить "наше" життя за кордоном"1278. У листі до нього ж від 12 червня 1925 р. Петлюра знову зізнається: "Наша відірваність від рідного грунту і випадковість звісток "з того боку" не дає можливості ні відчути того, чим "дихає" Україна і на що саме там можна сподіватись під час ускладнень, ні зробити певні припущення щодо розвитку ймовірних подій…"1279.
Невдовзі Петлюра зумів стати визнаним лідером паризького українського центру, зібравши навколо себе відданих людей завдяки вмінню уникати конфліктів в емігрантському середовищі. Він веде інтенсивне листування з А. Лівицьким, В. Прокоповичем, П. Чижевським, Є. Бачинським, Л. Чикаленком, К. Мацієвичем. Через В. Кедровського отримує інформацію про українську еміграцію в Америці, намагається скерувати її працю в загальнонаціональне русло.
В. Прокопович, тодішній один з найближчих співробітників Петлюри, давав йому таку характеристику: "Що найбільше вражало в особі С. Петлюри всіх, хто його знав, - це непохитність. Всупереч уславленій в українській історії "шатости малоросийской" Петлюра ніколи не відмовлявся від поставленої мети, ніколи не зраджував ідеї незалежності України і своєю рішучою позицією умів вселяти духа і віру в тих, що готові були схилити голови"1280.
На жаль, є дуже мало джерел про паризький період життя Петлюри. Лише окремі епізоди наведено у спогадах І. Токаржевського-Карашевича, І. Косенка, в розвідці В. Косика. Проте, на думку автора, найціннішим джерелом є листи Петлюри цього періоду, які частково зберігаються в особовому фонді С. Петлюри, у фондах Канцелярії Директорії УНР, Міністерства закордонних справ УНР ЦДАВО України, у фонді Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі тощо. З них постає більш-менш повна картина його перебування у Парижі. Вони свідчать, що йому вдалося тут зреалізувати себе як особистість і як політика.
Українська громадськість у Франції в цей час була розділена на три частини: прибічники УНР згрупувались в Союзі Українських Емігрантських Організацій (СУЕО); лівіші угруповання - в "Українській Громаді" Миколи Шаповала. Ще лівіші, "зміновіхівці" - створили "Союз Українських Громадян у Франції (СУГУФ), який разом зі своєю газетою "Українські вісті" на чолі з І. Борщаком були підпорядковані режимним чинникам в Україні. Пізніше вони відіграли найбільш ганебну роль у вбивстві Петлюри (вистежували кожен його крок у Парижі та інформували радянські органи). Згадувана газета, виконуючи вказівки Москви, всіляко оббріхувала і дискредитувала діяльність Петлюри і уряду УНР.
Петлюру непокоїла розпорошеність сил української еміграції. Так, у листі від 30 грудня 1924 р. до В. Кедровського знаходимо цікаві фрагменти із життя паризької української еміграції: "В Парижі 3-4 січня має відбутися перша конференція тутешньої нашої еміграції, що мусить обрати і свій комітет. Організація конференції в руках певних (надійних. - С. Л.). Але є елементи, що бунтують, граються в опозицію і самі не знають, чого хочуть. До цієї опозиції належать і обидва Удовиченки. В основі опозиції лежать персональні амбіції. Це люди дезорганізовані: старший "брат" цілком незрівноважена людина, молодший має претензії, що не виправдовуються інтелектуальним "багажем". От собі генеральська амбіція та й більш нічого. Є тут і чоловіка з шість "большевиків", на чолі з Борщаком, який, будучи по суті гетьманцем і взагалі морально брудною людиною, хоче виманити гроші у большевицького посольства. Але я гадаю, що морально здорова частина місцевої еміграції переможе розкладові елементи і надасть майбутній центральній (місцевій) інституції певний з національного погляду напрям. До Парижу приїхав і Токаржевський з жінкою. Отож разом з ним, М. Шумицьким та Прокоповичем, намітив деякий план праці"1281. У листі від 1 лютого 1925 р. до П. Чижевського він пише: "Життя тут українське ніби трохи оживляється… Можна було б і більше трохи зробити, але немає: 1) людей і 2) грошей. Очевидна річ, якби друге було, то і перше не грало б ролі. А проте, кого можна, притягаємо до праці. Знайшли Лагутенка, викопали Косенка (бувшого тов. міністра пошт - тепер токар по металу в Парижі на заводі). Отже "своїх" людей ніби трохи прибуло"1282.
Петлюра виношує ідею створення координуючого органу - загальноеміграційного Українського Громадського центру, який здійснив би чергову спробу подолати існуючі суперечності і об'єднати зусилля для боротьби за українську державність, забезпечивши її репрезентацію перед світовим співтовариством. Необхідність такого органу в останні роки свого життя він неодноразово обґрунтовував у листах до багатьох українських діячів. Так, у листі від 19 квітня 1925 р. до К. Мацієвича він писав: "Потрібна перш за все згода думок, єдність в оцінці нашої сьогоднішньої дійсності… Я відчуваю конечну необхідність певної і ревізійної праці над нашими дотеперішніми методами будівництва і усталення єдності думки та чину між елементами співзвучними… Боюсь я, що коли ми не знайдемо в собі сил організаційних для цього, - то майбутні події пронесуться хуртовинами над нашою нещасною землею, і ми не в силі будемо ні спинити їх, ні використати в наших інтересах"1283.
Однак ця справа була надзвичайно непростою і наражалась на невдачі, про що Петлюра пише у листі до В. Садовського від 7 лютого 1926 р., що був віднайдений автором в ЦДАГО України: "Хочу ще згадати про утворення Громадського Об'єднання. Я рахуюсь з контракцією (політичним тиском. - С. Л.) різних ворожих груп. Але гарантією її невдачі уважаю нашу власну акцію, власний рух і власну ініціативу. Боюсь, що коли триматися безконечного вичікування, на всі боки оглядатися, то інші перехоплять цю ідею і поставлять нас перед створеним фактом. Під лежачий камінь і вода не тече. "Чехія" (українська еміграція в Чехо-Словаччині. - С. Л.) тут багато шкодить своєю млявістю і неорганізованістю. Боюсь, що поки сонце зійде - роса очі виїсть. Коли наші діячі не можуть видобути з себе духа ініціативи, енергії - тоді нічого не поробиш. Це зле. На цьому ми занадто багато губимо"1284.
У 1925 р. Петлюра веде роботу щодо створення друкованого органу. Його ідейну спрямованість Петлюра окреслив у листі до Л. Чикаленка, запрошуючи його співпрацювати з "Тризубом": "метою нашого журналу буде: стояти на засадах УНР, розгорнути конструктивну програму державного будівництва і перепровадити певну систематичну працю в напрямку створення української державної ідеології"1285.
У листі від 16 вересня до Є. Бачинського він повідомляв: "Незабаром, тижнів за два-три в Парижі почне виходити наш тижневик. На сторінках його редакція має взятись за обґрунтування української державної ідеології та взагалі розвинути конструктивну програму українського державного будівництва"1286.
Перше число тижневика політики, культури, мистецтва і громадського життя "Тризуб" вийшло 15 жовтня 1925 р. У передовій статті С. Петлюра декларував: "Ми свідомо виступаємо під знаком Тризуба, як символа української державності… В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо, - в її неминучості ми переконані. Для нас вона є до певної міри живою реальністю, бо ідею її ми носимо в серці, бо її духом, потребами овіяне все життя… Наша ідеологічна праця полягатиме в розгорненню й обгрунтуванню ідеї української державності"1287.
Слід визнати, що журнал користувався великою популярністю серед українців на еміграції, відразу ставши рупором ідей УНР: закликав до продовження боротьби, розвінчував брехливу ворожу пропаганду. "Тризуб" відіграв велику роль у мобілізації і згуртуванні культурних і політичних сил української еміграції по всіх країнах її поселення. "Це біля державного прапору УНР, - писав Петлюра у "Тризубі", - організувалося все, що було найактивнішого, найсвідомішого серед нашої нації; це під бойовим прапором її почалася організація сил нації для великої мети незалежності, і справжня боротьба не словами, а кров'ю і жертвами за цю незалежність"1288.
Петлюра посередництвом "Тризуба" ніс до української еміграції віру в Україну: "В урочистих актах законодавчих, у війні за волю і повстаннях міцно виявив наш народ свою волю непохитну жити незалежним державним життям. Боротьба за це нашого народу не припиняється і не припиниться. Нехай вона буде довга і уперта, нехай вона бере нові і нові жертви, але Україна незалежна, - хоче чи не хоче того Європа, - таки буде"1289. Він твердо заявляв, що боротьба не закінчилася і що з окупантом і його наймитами треба боротися. А для цього, виходячи з невдач попередніх змагань, необхідна єдність сил нації: "Справа здобуття Української Держави - це справа цілої нації української, а не якоїсь кляси її чи партії… Приорітет державності над партійністю, загальнонаціональних інтересів над класовими та груповими мусимо ми на еміграції зрозуміти і відчувати як категоричний імператив, як одну з головних умовин нашого державного будівництва… Наша сила в єдності, а порука успіху наших змагань - в державній слухняності…"1290.
У "Тризубі" Петлюра писав головним чином на теми недавніх визвольних змагань, про завдання еміграції і становище України під більшовиками. Його участь у журналі була постійною. Петлюра виступав з оглядами політичних подій в контексті українських проблем. Найважливішими серед надрукованих статей були наступні: "Розпочинаючи видання…" (Ч. 1), "Од комуністичної революції до буржуазної реставрації" (Ч. 9), "Пам'яті полеглих за державність" (Ч. 15), "Ловці душ" (Ч. 26-27), "Російська меншість" на Україні", (Ч. 30), "Компетентне признання Чубаря" (Ч. 31), "По іспиті на матуру" (Ч. 32). Статті і брошури Петлюра підписував власним прізвищем і багатьма псевдонімами. За даними Бібліотеки ім. Симона Петлюри у Парижі, він користувався такими псевдонімами і криптонімами: В.М. , В. Салевський, Зілот, В. Марченко, М. Нагаєць, Г. Рокитний, О. Ряст, О.Р., О. Р-ний, П. , П. С. , Святослав Тагон, Си-то, СТ., Симон, С. П-ра, С. Торнтон, С.Т. та іншими.
З журналом співпрацювала практично вся українська еміграційна еліта. Постійно друкувались В. Прокопович, О. Шульгин, О. Саліковський, О. Лотоцький, В. Садовський, І. Мазепа, Є. Бачинський, М. Славінський, професор В. Коваль та інші.
Найголовнішим із завдань "Тризуб" вважав інформування еміграційного українського громадянства про справи в Україні. Журнал друкує статті Петлюри "Нова "Республіка" на Україні" (Ч. 2, 3), "Українські селяни" (Ч. 6), "Міліція пана Балицького і юстиція пана Скрипника" (Ч. 9, 10-11), "Тенденція Центрального Комітету московської комуністичної партії" (Ч. 17), "Панас Любченко в ролі Горемикіна" (Ч. 18), "Уривки з листа комсомолки" (Ч. 32).
Петлюра у "Тризубі" розвінчував політику більшовиків в Україні, доводив, що республіка не має ні фактичної, ні юридичної самостійності. У статті "Ловці душ" у квітні 1926 р. він наголошував: "Уряд УСРР має лише фікцію самостійності… Україна стала фактичною колонією… Чому Україна повинна бути обов'язково в залежності, чи в "злуці" з Москвою? Які матеріальні і моральні користі вона з цього має, крім тих, що їй припала доля знову бути, як за царських часів, дійною коровою для Москви з її модернізованими претенсіями на всесвітнє панування? Чому і за що Україна повинна віддавати Москві свій хліб, цукор, вугіль, марганець і інші багатства своєї землі і муравлиної праці і не отримувати з Москви нічого потрібного їй, крім постолів і вагонів баламутячої голови й деморалізуючої душі комуністичної літератури? І чи не краще для України буде, коли вона піде шляхом, проказаним їй її національним урядом, вступить у безпосередні зносини з Європою та її віковою здоровою культурою, з якою у неї стільки спільних традицій в минулому і здорових споріднених зв'язків та рис в сучасному?"1291.
У поглядах на перспективу національно-визвольної боротьби в українському еміграційному середовищі мали місце "союзницькі" чи федеративні тенденції, що підживлювалися ілюзією "державності" України в союзницькому співжитті з Москвою. Найбільше Петлюру обурювало те, що московська політика в Україні базувалась на підтримці українських більшовиків, яких він називає "зрадниками і перекинчиками нації", що завзято слугували справі "осягнення модернізованих на комуністичний лад імперіалістичних інтересів Москви"1292. Методами збереження влади у більшовицьких руках залишалися арешти, адміністративні заслання, насильство щодо свідомих українців - переважно інтелігенції. За таких умов, на думку Петлюри, підтримка ідеї єдності з Москвою була злочинним "самогубством для України як державним, так і національно-культурним"1293.
Петлюра відкидає подібні тенденції. Він був переконаний, що "логіка розвитку національного руху на Україні веде до повторення військових подій 1918-1920 рр. Ми хотіли б, щоб неминучість їх була засвоєна широкими кругами громадянства, як і той факт, що цей конфлікт матиме місце незалежно від форми влади в Росії. Всі вони для нас мають однакову вагу, бо однаково не миряться з існуванням державної незалежності України і однаково будуть боротися проти неї і з нею, як політичними, так і мілітарними засобами. Між царською Росією і сучасною комуністичною для нас немає різниці, бо обидві вони являють собою тільки різні форми московської деспотії та імперіалізму. Ідеал державності української не може бути втиснутий у вузькі межі федерації, конфедерації, тим більше автономії, ні з Росією, ні з ким би то не було. Всі ці форми "братнього" співжиття ми на протязі нашої історії добре на собі зазнали і відчули, переконавшися в деструктивно-деморалізуючому впливові їх на наш народ"1294.
Петлюра краще від М. Грушевського та інших сучасників розумів політику і справжню мету так званої українізації в радянській Україні. Ще у листі до М. Шумицького від 20 липня 1923 р. подав їй таку оцінку: "Большевики хочуть зробити з України до певної міри "Ельдорадо", допускаючи сьогодні не лише українські школи, гімназії та вищі трудові школи, а навіть переводячи формальну українізацію діловодства в адміністраційних установах. Звичайно, все це переводиться з тенденцією в національні форми втиснути комуністичний зміст і спасти своє становище, обдуривши волиняків та галичан. Звичайно, це є чергова провокація більшовиків…"1295.
Пізніше, у травні 1926 р., у статті "Російська меншість" на Україні" Петлюра напише: "Точнісінько так, як робили конквістадори в завойованих колоніях, виучуючи мову темно-кольорових диких народів і користуючися нею для плантаторських цілей. Таку саму ролю українській мові відводить національна політика уряду УССР: російська меншість… повинна знати мову українського селянства, щоб воно мало ілюзію, що над ним панують і майно забирають не чужі зайди, а "свої" брати, бо, мовляв, розмовляють вони "по нашому". Для цього, властиво кажучи, і зводиться життєвий сенс більшовицької "українізації" і "української державності" в її більшовицьких формах"1296.
Зрозумівши справжню сутність курсу "українізації", Петлюра у блискучому публіцистичному стилі розвінчує цей більшовицький обман. Цим єзуїтським заходом, зазначав він, влада намагалася "викупити свій злочин перед нацією… але "українізація" нікого в Україні обдурити не може. Там знають справжню ціну їй і, використовуючи легальні можливості її для широких національних завдань, думають і дбають про те саме, про що дбає уряд УНР"1297.
Проте тут слід визнати, що всупереч сподіванням Петлюри "українізація" дала певні результати на користь більшовиків. Багато хто щиро сподівався на те, що в УСРР справді впроваджується національна автономія. Цим можна пояснити повернення багатьох українських діячів з еміграції, пробуджені симпатії митців і науковців до більшовицької влади, а також зміни у ставленні до більшовизму в українському суспільстві загалом. Таким чином комуністичні лідери отримали необхідний час для зміцнення режиму і підготовки тоталітарного наступу. Їм вдалося "замашкарувати і затушкувати диктатуру зайшлих російських елементів над тубільним українським населенням"1298, - з гіркотою констатував незабаром С. Петлюра. Пізніше, у 30-ті роки, більшовики розтоптали здобутки національного відродження і жорстоко розправилися з усіма "українізаторами". Тобто передбачення Петлюри щодо фальшивого характеру українізації, на жаль, невдовзі збулося.
У квітні 1926 р. Петлюра пише у передовій статті "Тризуба": "Так, тільки обличчям до заходу! Тільки національна, ні від кого не залежна українська держава! Це ми ісповідуємо твердо й непохитно. За це ми боролися, боремося і боротимемося до краю. І в цій боротьбі за визволення нашої отчизни, за відбудування людського життя на Вкраїні, за відновлення нашої державності, нам, що ведемо ту працю на чужині, велику моральну допомогу дає те, що так думають і до того ж ідуть і свідомі сини свого народу і там, на поневоленій батьківщині"1299.
Ці думки він також викладає у листі до К. Мацієвича від 12 червня 1925 р.: "Бути хоч в якійсь мірі причетним до цього "приспання" національної волі, до пригашення енергії в напрямку державного усамостійнення національного життя - а фактично до надщерблення національного ідеалу, я не хочу. Думаю, що ця роль не випадає не тільки мені, а й усім політичним українським діячам, що так чи інакше зв'язали своє ім'я з кров'ю і жертвами нашої боротьби за самостійність. І кров, і жертви ці мають свої закони і свою логіку. Потреба цих елементів і органічних рис боротьби прищеплена нашому народу нами. І народ ніколи не міг би зрозуміти нових позицій, коли б ми на них перемінили наші "старі", освячені традицією і легендою боротьби"1300.
Разом з тим Петлюра обґрунтовує необхідність продовження боротьби за державність навіть за найскладніших умов еміграції. У цьому ж листі до Мацієвича він визнає: "Думаю, що закон доцільного поділу національних сил вимагає, щоб в найбільш катастрофічних вислідах боротьби за самостійність завжди залишалась певна група осіб і угруповань непримиримих щодо надщерблення національного ідеалу і яскравих представників національного ідеалу в формі національно-незалежницького втілення його. Не знаю, чи ми як слід виконуємо цю роль сьогодні, але доцільність нашого існування, як національної еміграції, виправдовується низкою доказів об'єктивної ваги і позначується до певної міри може й на "українізації", що її проводять большевики. В конечному разі, "ми" не зайвий і не непотрібний елемент в розвитку збудженого українського життя"1301.
Аналізуючи цю позицію Петлюри, дослідник ОУН А. Кентій вважає, що є всі підстави стверджувати, що С. Петлюра геніально передбачив появу в політичному житті українства на еміграції радикального напрямку політичної думки і чину - радикального націоналізму1302.
Усвідомлюючи неспроможність за існуючих обставин власними силами добитися самостійності України, Петлюра наполягає на об'єктивній потребі спиратися на зовнішні сили. Надаючи велику вагу у будівництві Української Держави зовнішньополітичним чинникам, 16 березня 1925 р. він звертається до українців у Канаді: "Ледве чи ми знайдемо в історії хоч один приклад, де якийсь народ звільнився би від чужої влади та повернув би загублену державність тільки за допомогою своїх власних сил"1303. На цій же думці він наголошує у листі від 19 квітня 1925 р. до К. Мацієвича: "Я велику вагу надаю зовнішнім чинникам і гадаю, що без своєчасної допомоги з їхнього боку ми знову провалимося по всіх швах і закінчимо нову спробу українського державного ренесансу катастрофою"1304.
Петлюра вважав, що добитися реалізації цього завдання ближчим часом не вдасться. "Сьогоднішня ситуація в Європі така, що тут більше всього і бояться і не хочуть будь-яких конфліктів і заворушень, що загрожували б мирові. Цей настрій тягтиметься роками. Це природна річ і логічний висновок з напруження під час останньої війни. Ось через що і всі українські плани та домагання, зв'язані можливістю порушення status quo в Європі, не знайдуть ні зрозуміння, ні симпатій серед впливових чинників європейської політики", - писав він у вищеназваному листі до українців у Канаді1305.
Мабуть, саме із цих міркувань він висловив сумнів у листі від 22 травня 1925 р. до доньки Лесі: "Тільки ж немає в мене певності, що за мого ще віку ця боротьба розпочнеться. Скоріше всього, що за Україну боротись буде молодше покоління, до якого і ти будеш належати. Дай Бог, щоб цьому поколінню пощастило більше, як нашому!"1306
Тоді ж у листі від 6 квітня 1925 р. до Є. Бачинського він наголошує на тому, що "з різних боків можна і слід провадити підготовчу працю в тому сенсі, щоб не повторився сумний досвід 1919-1920 рр., коли українська політика не дала в руки українській стратегії максимуму тих засобів, за допомогою яких можна б було з більшим успіхом закінчити боротьбу нашу"1307.
Багато уваги приділяв "Тризуб" справам еміграції, її консолідації, "лікуванню" від фракційності. Ці проблеми С. Петлюра порушував у статтях "Перемагають організовані і нерозпорошені" (Ч. 3), "З літературного сита" (Ч. 20), "Скликання українського наукового з'їзду за кордоном" (Ч. 28), "Посмертна згадка" (Ч. 29).
Петлюра ні на день не випускає керування діяльністю екзильного уряду УНР, має широку інформацію про всі події, активно втручається в них. Він живо цікавився справами української громади Франції, безпосередньо або опосередковано брав участь у всіх заходах громадського і політичного життя. Цікавився Парижем, його історією, культурою, архітектурними пам'ятками, любив це місто.
Через конспірацію і заходи безпеки С. Петлюра, зрозуміло, не міг брати участі у масових публічних акціях, не міг бути публічним політиком, а тому мало з'являвся на людях. Вважаємо, що саме з цієї причини у травні 1926 р. газета "За свободу" у статті з приводу вбивства С. Петлюри писала, що "останнім часом Петлюра відійшов від політичного життя. Близькі до нього люди розповідали про те, що все його життя ділилось між інтересами сім'ї і літературною працею"1308. Як бачимо з наведених вище фактів, по суті, це не відповідало дійсності.
Тоді ж, як стверджує О. Вішка, за участі Петлюри та Ю. Пілсудського через посередництво Т. Голувка у січні 1926 р. була створена організація "Прометей", в основу діяльності якої була покладена ідея об'єднання всіх поневолених більшовиками народів для боротьби з радянською Росією. Організація об'єднувала українську, грузинську, азербайджанську, туркменську, татарську еміграції.
У Парижі проводилися з'їзди Союзу Українських Емігрантських Організацій. Але з названих причин Петлюра не міг брати участь у цих з'їздах, однак надсилав привітання, у яких відчувалося палке слово провідника нації. "Нація, що усвідомила свій державний ідеал і організувала її сили для здійснення його, дійде до цієї дорогої для неї мети. На шляху до неї ми стоїмо. Організація нашої еміграції у Франції зміцнює нашу національну силу і загартовує нашу відпорність. Хай свідомість великої ваги організації як чинника, консолідуючого силу нації, стане за провідну лінію в творчій праці з'їзду, а жертви, що їх понесла Україна в боротьбі за свою державну незалежність, хай не тільки викличуть зайвий раз пошану до них, але й нагадають про великі обов'язки, що заповіли лицарі і мученики нашої державності всім нам живим - творцям і будівничим самостійної держави української" - писав він1309.
У споминах сучасники наводять епізоди, які характеризують скромність приватного життя Симона Петлюри. У Франції Петлюри жили надзвичайно бідно. Доходило до того, що Петлюра просив доньку почистити його фронтовий плащ і тоді дав той плащ ад'ютантові О. Доценкові, щоб він продав його на базарі1310. Я. Токаржевський-Карашевич свідчить: "Коли згадуєш той холод у цьому помешканні, з яким Отаман боровся, роздмухуючи сам вугілля у каміні, коли згадуєш скромність щоденної страви та бідність хатньої обстановки, начиння, то вже не серце стискається, а сльози ллються з очей"1311. Інший факт з листа Петлюри, наведений С. Сірополком: "Лежать наші архіви десь на складі. Хазяїн учинив скандал, бо довго не платили. Щоб уникнути процесу судового, довелося з наших грошей заплатити 300 фр. Все це призвело до того, що ми перестали обідати і живемо кавою… Ми з В.К. (В. Прокоповичем. - С. Л.) не живемо, а животіємо. Звичайно, деякий час можна терпіти, але шкода, що ці злидні тяжко відбиваються на більш важливих справах"1312.
Аналізуючи ці факти, важко погодитися з бездоказовим припущенням В. Сідака: "Цілком імовірно, що левова частка валюти і коштовностей, що потрапила за кордон, була використана не для забезпечення роботи закордонних установ, а заощаджена для лідерів республіки на випадок евакуації з України. Інакше важко зрозуміти, за рахунок чого з листопада 1920 р. підтримував своє існування та проводив активну розвідувально-підривну роботу проти УРСР Державний центр УНР в екзилі"1313. У будь-якому разі, немає підстав підозрювати Петлюру у розтринькуванні валютних коштів, про які йдеться у дослідника. Якщо валюта та коштовності і потрапили за кордон, то у всякому разі - не в руки Петлюри, інакше його приватне життя не видавалося б мало не жебрацьким.
Маловідомою широкому загалу є трагічність родинного життя Симона Петлюри. Ще під час переправи через Збруч дружина - Ольга Петлюра - захворіла на тиф і назавжди оглухла. Після того вона розгадувала слова лише по губах доньки Лесі, а з чоловіком та іншими спілкувалася за допомогою паперу і олівця. Ольга Петлюра набагато пережила чоловіка. Жила вона в Парижі, де і померла у 1959 р. Донька Леся померла від хвороби у 1941 р.
Рідних Симона Петлюри, що залишилися в Україні, - матір, сестер Феодосію і Марину та небожів Андрія, Валеріана та Сильвестра Скрипників - було заарештовано у серпні-жовтні 1937 р. за те, що вони були ріднею Петлюри і підтримували зв'язок із Степаном Скрипником - згодом першим Патріархом Київським і всієї України Мстиславом. Смертні вироки винесені їм за постановою ЦК ВКП(б) від 17 квітня 1933 р., були виконані 19 жовтня 1937 р.1314
Аналіз історичної літератури та джерел дозволив нам показати, що українська політична еміграція в означений період 1921-1926 рр., зберігаючи вірність ідеї незалежності України, продовжувала національно-визвольну боротьбу.
С. Петлюра залишався її визнаним лідером. Він дав теоретичне обґрунтування визвольної боротьби, першим проаналізував соціальні та національні причини збройної поразки, довів повну утопічність поглядів своїх опонентів щодо можливого реально рівноправного існування української нації у складі федерації, що підтвердилось історичним досвідом перебування України у складі Радянського Союзу.

* За різними даними у Польщі перебувало від 37 до 43 тис. українських громадян, здебільшого військових Армії УНР. Див.: Мазепа І. Україна у вогні… - Ч. 3. - С. 65,68; Вісті Українського Центрального Комітету в Польщі. - 1928. - Ч. 18-19. - С. 49.

1193 Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі… - С.68.
1194 Мазепа І. Україна в огні… - Ч. 2. - С. 77.
1195 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 3. - С. 332.
1196 Сергійчук В. Національний міф про Петлюру… - С. 85-86.
1197 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 302.
1198 Там само. - Т. 1. - С. 394-395.
1199 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 3. - С. 386.
1200 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 3656. Оп. 1. Спр. 8. - Арк. 10; Ф. 1429. Оп. 5. Спр. 3. - Арк. 23.

* У ЦДАВО України створено фонд документів Ради Республіки (Ф. 3656), де зберігається 78 справ, які містять протоколи та стенограми засідань, закони, постанови, декларації, звернення до українського народу, ноти до урядів інших держав світу, листування, фінансові документи тощо. У даній монографії використовується значний масив фонду.

1201 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 3. - С. 403-404.
1202 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 3. - С. 454.
1203 Там само.
1204 Там само.
1205 Там само. - С. 459.
1206 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 1429. Оп. 4. Спр. 4-в. - Арк. 56-57.
1207 Там само. - Арк. 58.
1208 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 1429. Оп. 4. Спр. 4-в. - Арк. 59.
1209 Див.: Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 3. - С. 465-466.
1210 Там само. - С. 465.
1211 ЦДАВО України.- Ф. 3656. Оп. 1. Спр. 6. - Арк. 47.
1212 Там само. - Арк. 56.
1213 Див.: Вішка О. Симон Петлюра в Польщі і Франції… - С. 168.
1214 Див.: Там само. - С. 165.
1215 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 259.
1216 Шульгин О. Симон Петлюра та українська закордонна політика… - С. 176.
1217 Лотоцький О. Симон Петлюра як політик і державний муж. Париж-Лондон, 1951. - С. 35-36.
1218 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 3696. Оп. 2. Спр. 81. - Арк. 12-13.
1219 Див.: Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 3. - С. 553-557.
1220 Там само. - Т. 1. - С. 321.
1221 Сергійчук В. Гіпноз Росії треба розвіяти // Пам'ять століть. - 1996. - Ч. 2. - С. 118.
1222 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 319 .
1223 ЦДАВО України. - Ф. 3696. Оп. 2. Спр. 270а. - Арк. 48.
1224 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 335.
1225 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 3. - С. 388.
1226 Симон Петлюра. Народе український. Вибрані статті, листи, документи. - Харків, 1992. -С. 146.
1227 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 308.
1228 "Борітеся - поборете". - 1920. - Ч. 1. - С. 48.
1229 Там само. - 1920. - Ч. 4. - С. 60-61.
1230 Винниченко В. Українська державність. - Відень-Київ, 1920. - С. 22-29.
1231 Див.: Кравцевич В. Український державний флот. - К., 1992. - С. 129-130.
1232 ЦДАВО України. - Ф. 4. Оп. 1. Спр. 14. - Арк. 34.
1233 "Борітеся - поборете". - 1920. - Ч. 1. - С. 59.
1234 ЦДАГО України. - Ф. 269. Особисті документи К.Мацієвича.
1235 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С .312-315.
1236 Там само. - С. 310-311.
1237 Сергійчук В. Гіпноз Росії треба розвіяти // Пам'ять століть. - 1996. - Ч. 2. - С. 120.
1238 Мацієвич К. Симон Петлюра і сучасність // Тризуб (Париж). - 1933. - Ч. 35 (393). - С. 9.
1239 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 302.

* Про цей малодосліджений драматичний період у діяльності Директорії, який в історіографії має назву "Віденська Директорія", автор на основі нововіднайдених ним у фонді Канцелярії Директорії УНР ЦДАВО України документів опублікував в "Українському історичному журналі" статтю під заголовком "Історія однієї змови". Див.: Литвин С. Історія однієї змови // УІЖ. - 2000. - № 1. - С.
123-130.

1240 ЦДАВО України. - Ф. 3696. Оп. 2. Спр. 513. - Арк. 4.
1241 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 1429. Оп. 5. Спр. 6. - Арк. 3-4.
1242 Там само. - Ф. 3696. Оп. 2. Спр. 513. - Арк. 5.
1243 ЦДАВО України. - Ф. 1429. Оп. 2. Спр. 142. - Арк. 151-152.
1244 Там само. - Ф. 3696. Оп. 2. Спр. 490. - Арк. 65.
1245 Там само. - Спр. 513. - Арк. 11.
1246 Там само. - Ф. 1429. Оп. 4. Спр. 191-197.
1247 ЦДАВО України. - Ф. 3696. Оп. 2. Спр. 405. - Арк. 138-139 зв.
1248 Там само. - Спр. 490. - Арк. 66.
1249 Там само. - Ф. 1429. Оп. 2. Спр. 142. - Арк. 94 зв.
1250 ЦДАВО України. - Ф. 1429. Оп. 5. Спр. 3. - Арк. 40.
1251 Там само. - Спр. 11. - Арк. 82.
1252 Там само. - Спр. 3. - Арк. 83.
1253 ЦДАВО України. - Ф. 1429. Оп. 4. Спр. 1. - Арк. 137.
1254 Там само. - Арк. 137-146.
1255 ЦДАВО України. - Ф. 1429. Оп. 4. Спр. 1. - Арк. 151.
1256 Там само. - Арк. 152-153.

* Співзвучність сьогоденню та актуальність багатьох думок, викладених С. Петлюрою у листах, спонукала автора даної монографії до їх опублікування у повному обсязі в журналі "Пам'ять століть". Див.: Литвин С. Непохитна віра в українську державність (Три нововіднайдені листи С. Петлюри до прем'єр-міністра уряду УНР щодо боротьби проти окупантської влади на Україні) // Пам'ять століть. - 2000. - № 5. - С.134-142.

1257 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 3. - С. 526-530.
1258 Шудря М. Листи Петлюри з Польщі… - С. 204-205.
1259 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 2. - С. 539.
1260 Див.: Ковалевський М. При джерелах боротьби... - С. 433-434.
1261 Див.: Ващенко П. До рейду 1921… - С. 176.
1262 Див.: Бурнашов Г. Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник… - С. 67-68.
1263 Див.: Там само.
1264 Див.: Мечник С. Від оприччини до КГБ… - С. 187-188.
1265 Див.: Сідак В. Національні спецслужби… - С. 178.
1266 ЦДАГО України. - Ф. 269. Особисті документи К.Мацієвича.
1267 ЦДАГО України. - Ф. 269. Особисті документи сотника армії УНР В. Шевченка.
1268 Див.: Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 2. - С. 548-549.

* Є. Бачинський наводить іншу дату переїзду до Цюріха - 3 червня. Див.: Є. Бачинський. Яблуня цвіте // Тризуб (Париж). - 1938. - Ч. 25 (625). - С. 3-8.

1269 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 2. - С. 557.
1270 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т.2. - С. 554.
1271 Там само. - С. 559.
1272 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - С. 559-560.
1273 Там само. - С. 561.
1274 Бачинський Є. Яблуня цвіте… - С. 5.
1275 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 426.
1276 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 2. - С. 563.
1277 Шудря М. Листи Петлюри з Польщі… - С. 204-205.
1278 ЦДАГО України. - Ф. 269. Особисті документи К.Мацієвича.
1279 ЦДАГО України. - Ф. 269. Особисті документи К.Мацієвича.
1280 Прокопович В. Україна на переломі // Симон Петлюра державний муж. Збірник. - Нью-Йорк, 1957. - С. 72.
1281 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 2. - С. 570.
1282 Там само. - С. 575.
1283 ЦДАГО України. - Ф. 269. Особисті документи К.Мацієвича.
1284 ЦДАГО України. - Ф. 269. Особисті документи Садовського.
1285 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 446.
1286 Там само. - Т. 2. - С. 591.
1287 Петлюра С. Розпочинаючи видання // Тризуб. - 1925. - Ч. 1. - С. 1-3.
1288 Петлюра С. Розпочинаючи видання... - С. 3.
1289 "Тризуб". - 1925. - №9.- С. 2.
1290 Див.: Симон Петлюра. Статті, листи, документи… -Т. 1. - С. 308-309.
1291 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 369-372.
1292 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - С. 369.
1293 Там само. - С. 371.
1294 Симон Петлюра. Розпочинаючи видання… - С. 4.
1295 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 2. - С. 531.
1296 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 1. - С. 383.
1297 Там само. - С. 373.
1298 Там само. - С. 381.
1299 Тризуб. - 1926. - Ч. 26-27. - С. 1.
1300 ЦДАГО України. - Ф. 269. Особисті документи К.Мацієвича.
1301 Там само.
1302 Див.: Кентій А. Українська Військова Організація (УВО) в 1920-1928 рр.). Короткий нарис. - К.: Інститут історії України НАН України, 1998. - С. 61.
1303 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 2. - С. 579.
1304 ЦДАГО України. - Ф. 269. Особисті документи К.Мацієвича.
1305 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 2. - С. 584.
1306 Там само. - Т. 1. - С. 438.
1307 Там само. - Т. 2. - С. 589.
1308 ЦДАВО України. - Ф. 3809. Оп. 2. Спр. 5. - Арк. 3.
1309 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… - Т. 2. - С. 572.
1310 Див.: Доценко О. Заповіт Головного Отамана Симона Петлюри (в 10-ті роковини його трагічної смерті) // Календар "Дніпро". - Львів, 1936. - С. 31.
1311 Токаржевський-Карашевич Я. Симон Петлюра в Парижі… - С. 35.
1312 Сірополко С. Сторінка з приватного життя С.В.Петлюри // Тризуб. - 1931. - Ч. 20-21(278-9). - С. 25.
1313 Сідак В. Національні спецслужби… - С. 164.
1314 Див.: Київська старовина. - 1993. - Ч. 1. - С. 54- 72.

До змісту Сергій ЛИТВИН СУД ІСТОРІЇ: СИМОН ПЕТЛЮРА І ПЕТЛЮРІАНА