СЕРГІЙ ЛИТВИН
СУД ІСТОРІЇ: СИМОН ПЕТЛЮРА І ПЕТЛЮРІАНА

1.
СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПЕТЛЮРІАНИ

"Очевидна річ, що в оцінці моєї персони Ви повинні бути правдивим:
що було чи є в моїй особі, в моїй діяльності негативне,
те треба так і освітити, не замазувати, а на світло денне витягти.
Коли Ви знайдете щось в моїй діяльності доброго слова варте,
то і тут будьте вірним правді, своїй власній совісті.
Не прибільшуйте, але й не зменшуйте.
Залишайтеся вірним правді, як Ви її розумієте.
Хочу тут тільки одне зазначити. Для мене почався вже суд історії.
Я його не боюсь, бо маю в Бозі надію, що мене і мою діяльність
пізніш краще і вірніше зрозуміють, як сучасники"
Симон Петлюра

Вживаючи термін "петлюріана", слід насамперед зазначити, що він дуже умовний, бо фактично з наукової точки зору проблема життя і діяльності С. Петлюри не розроблялася.
Разом з тим постать С. Петлюри викликала потребу звертатися до неї численних авторів. Його особистість знайшла велике число як прихильників, так і опонентів. Уже з 20-х рр. виникли два протилежні історіографічні напрямки: радянський і державницький український. Перший з них представлений істориками, що працювали в специфічних умовах СРСР та комунізованої України в інтересах партійно-ідеологічного замовлення, обмеженого більшовицькими догмами. Їхні дослідження, в основному, зводилися до очорнювання С. Петлюри. Другий напрямок репрезентований головним чином творами української еміграції. Проте у ньому, в свою чергу, можна виділити декілька напрямків, насамперед УНР-івський, у якому домінує неприкрита апологетика Центральної Ради, Директорії та власне Петлюри, що також не дає повного об'єктивного аналізу його діяльності. Також у діаспорних працях представлені й інші політичні напрямки: гетьманський, галицький тощо.
У радянській історіографії петлюріана започаткована публіцистичними статтями В. Блакитного (В. Елланського), М. Кольцова, Б. Козельського, В. Скоровстанського (В. Шахрая)* з переважаючими різкими випадами як проти Петлюри, так і очолюваного ним руху. Зокрема, В. Блакитний у виданому в 1920 р. збірнику статей не добирав слів, характеризуючи Петлюру: "Скромний бухгалтер, середній публіцист, людина золотої середини і неширокого світогляду, ідеолог куркуля і поміщика... Нездатність до творчої праці, жмикрутський апетит і самодурство у відношенні до слабших; угодовство - перед силу маючими, повна безпринципність, окрім принципу власного інтересу, безкрайня здатність до компромісу на всі боки, до зради, до підлоти - ось характерні риси цього "бувшого соціаліста", бувшого "революціонера" і завжди сущого куркуля-власника, політичного спекулянта"7.
Більшовики чи не першими зрозуміли і "належно оцінили" значення постаті Петлюри для українського руху. Так, Л. Троцький - права рука В. Леніна - в інструкції більшовицьким агітаторам, що направлялися в Україну, писав: "Ні на хвилину не забувайте, що Україна має бути нашою, і нашою вона буде тільки тоді, коли буде радянською, а Петлюра вибитий з пам'яті народу назавжди"8.
Громадянська війна висвітлювалася тільки в одному аспекті - героїчної боротьби більшовиків проти зовнішньої та внутрішньої контрреволюції. Так, зі всієї наукової літератури 20-х рр., за підрахунками відомого дослідника цієї проблеми І. Л. Шермана, цьому аспектові присвячено до 80 відсотків усіх книг і журнальних статей9.
Дослідники історії громадянської війни в Україні, Ю. Білан, І. Білодід, Е. Герман, Р. Ейдеман, Н. Жаровський, І. Кулик, І. Рибалко, Н. Супруненко та інші, характеризують Петлюру як злочинця, зрадника українського народу, агента західного імперіалізму, що мав за мету продавати Україну закордонним капіталістам, реставрувати в Україні буржуазний лад тощо.
Разом з тим у більшовицькій партійній верхівці 20-х рр. ще зберігалися елементи демократизму, що дозволяло висловлювати свої судження щодо тих чи інших подій сучасності. В кінці 20-х - на початку 30-х рр. про революцію та громадянську війну було видано ряд збірників спогадів та документів і матеріалів. Серед них - спогади безпосередніх учасників подій, а пізніше - членів урядів радянської України В. Антонова-Овсієнка, Є. Бош, В. Затонського, А. Іванова, Г. Лапчинського та ін. Вони містять у собі цікаву інформацію, що стосується С. Петлюри та подій його доби. Із них вдалося отримати багатий фактичний матеріал, який при застосуванні методів зіставлення, порівняння та аналізу допомагає уточнити зміст тих чи інших подій і зробити висновки, наближені до істини.
Незаперечно позитивне їх значення - у свідченнях і оцінках людей, які безпосередньо впливали на хід подій або були їх очевидцями. У них використані військові та особисті архіви авторів. У подальші часи ці свідчення знайшли інше тлумачення на догоду новій керівній верхівці на чолі з Й. Сталіним. З цих причин, а також через те, що майже всі згадані діячі революційних подій були фізично знищені, їхні праці стали недоступними для широкого кола науковців. Тільки тепер вони наново відкриваються для дослідників. Проте необхідно відзначити, що не всі праці, про які йде мова, мають рівноцінне значення. Окремі з них містять лише поверховий - суб'єктивний - переказ баченого. Багато подій або відображено неповно або свідомо сфальсифіковано. Намагання виправдати політику більшовиків, прикрасити дійсність підштовхувало авторів до свідомого перекручування подій. Крізь призму цих праць проходить підкреслено-вороже ставлення до національно-визвольних змагань українського народу, як до контрреволюційного руху, що увійшов у суперечність з "високими" інтересами пролетаріату. Такий тенденційний підхід не тільки позначився на якості цих праць, а й створив перешкоди для ідентифікації справжнього характеру української національно-визвольної боротьби і практично унеможливив їх використання для дослідницької роботи.
Проте не всі тогочасні праці позбавлені об'єктивності. Найціннішими серед них з точки зору науки видаються "Записки о гражданской войне" В. Антонова-Овсієнка10, який очолював похід російських військ на Україну. "Записки..." позначені великим фактичним матеріалом, недостатньо профільтрованим на той час цензурою. Автор прямим текстом розкриває роль Ради Народних Комісарів (РНК) і Леніна в організації бойових операцій проти України з використанням фронтових російських частин та зведених загонів солдатів, матросів і червоногвардійців Петрограда, Москви та інших міст Росії, неодноразово відзначає слабкість більшовицьких організацій в Україні і вирішальну роль військ Раднаркому в розгромі Центральної Ради. В. Антонов-Овсієнко, зокрема, підтверджував: "Раднарком не міг допустити перемоги їх контрреволюційного руху, позбавитись вугілля Донецького басейну, залізної руди Кривого Рогу, продовольства України"11. Глибокому аналізові і гострій критиці піддано національну, соціальну й економічну політику РНК в Україні у публікаціях В. Шахрая, що виходили під псевдонімом В. Скоровстанського.
Деякі аспекти петлюріани окреслено у працях діячів російської військової еміграції, і передусім керівників російського "білого руху" -А. Денікіна, П. Краснова, А. Лукомського, Б. Савінкова та інших, що мають характер мемуарів. У питанні щодо українських національно-визвольних змагань російська військова еміграція стояла на позиціях великодержавного шовінізму, виступаючи за неподільність Росії, заперечуючи право українського народу на свою державність. Тому розгляд діяльності українських урядів та лідерів Української Народної Республіки (УНР) у згадуваних працях носив побіжний характер. Натомість неприховано демонструвалась прихильність до політики вождів "білого руху". Хоча загалом у російській еміграційній мемуаристиці були зроблені спроби об'єктивного аналізу ситуації, що складалася в суспільстві і в армії. Не вдаючись до більш детального їх переказу, зазначимо, що як події, так і дійові особи, особливо Петлюра, здебільшого показані у викривленому, спотвореному світлі.
У радянській історіографії ім'я С. Петлюри згадувалося тільки з принизливими, нищівними оцінками. У 1938 р. вийшов "Короткий курс історії ВКП(б)", який на довгі десятиліття визначив концепцію радянської історіографії. У стилі цієї концепції у 1940 р. Академією наук УРСР був виданий "Короткий курс історії України" з суцільними посиланнями на московське "першоджерело", з переважаючим переповіданням подій у Росії та їхньою проекцією на Україну. У ньому подавалась послідовна більшовицька доктрина: в першу чергу висвітлювалась класова боротьба в Україні під керівництвом комуністичної партії, а також підносилась єдність інтересів українського і російського народів. В українському варіанті "Короткого курсу…" Петлюра згадується декілька разів, як-то: у зв'язку з обранням головою Українського Генерального Військового Комітету (УГВК), а пізніше як "член буржуазної Директорії і головний отаман петлюрівських військ, які розправлялись з революційними робітниками і селянами, особливо з комуністами, віддаючи їх на муки і смерть. Петлюрівські загони жорстоко розправлялися з селянами, що захоплювали поміщицькі землі. Селян розстрілювали, селянські з'їзди забороняли, делегатів розганяли зброєю і сікли різками"12. Уряд УНР називається не інакше як "агентурою інтервентів на Україні, зрадниками, які на початку 1918 р. закликали німецьких окупантів"13. Автори не пропустили нагоди, щоб заплямувати Петлюру погромником, без будь-яких посилань і підтверджень нав'язуючи думку, що "протягом 1919 р. петлюрівці вчинили 800 погромів, замучивши і вбивши коло 100 тис. євреїв"14. В усіх наступних радянських підручниках відомості про С. Петлюру подаються в такому самому стилі. Калька виявилася живучою.
Так само тенденційно підбиралися матеріали і документи до хрестоматій з історії. У проаналізованих хрестоматійних збірниках В. Спицького (за редакцією І. Гуржій) та В. Спицького і І. Сургай15 не наведено жодного документа про національно-визвольну боротьбу і жодного про С. Петлюру.
Подібна інтерпретація минулого, як і оцінки історичних діячів, перекочували також на сторінки радянських довідкових видань. З радянських енциклопедичних словників можна довідатися лише таке: "Петлюра - один з верховодів української буржуазно-націоналістичної контрреволюції, один з лідерів УСДРП (Української Соціал-Демократичної Робітничої партії. - С. Л.). В 1917 - один з керівників контрреволюційної Центральної Ради, генеральний секретар у військових справах. У листопаді 1918 - один з організаторів, а з лютого 1919 - голова Директорії - контрреволюційного буржуазно-націоналістичного "уряду", що встановив на Україні режим жорстокого терору. Зазнавши 1919 р. краху під ударами радянських військ і повстанських загонів, у квітні 1920 підписав ганебну Варшавську угоду Директорії з Пілсудським. Улітку 1920, після вигнання військ буржуазно-поміщицької Польщі з України, втік за кордон, де продовжує антирадянську діяльність"16. Подібними оцінками також переповнені всі радянські енциклопедії включно до 1990-х років.
Стереотипи в історіографії громадянської війни дещо змінилися під час процесу десталінізації. У цей період з'являються праці, автори яких на базі історичних джерел подають цікавий фактичний матеріал про революцію та громадянську війну в загальноросійському масштабі. Але в оцінках української революції і її дійових осіб радянська історіографія залишалася на позиціях великодержавного шовінізму і не змогла відійти від доктрини "контрреволюційності і буржуазного націоналізму". Ім'я Петлюри згадується побіжно і переважно з негативними оцінками.
У 70- 80-х роках, коли ідеологічна боротьба з "українським буржуазним націоналізмом" досягла свого піку, офіційними і обов'язковими для всіх дослідників були оцінки, викладені у виданнях АН СРСР, АН УРСР та Інституту історії партії при ЦК КПУ. Тому у працях М. Варварцева, Ю. Гая, Ю. Кондуфора, С. Королівського, І. Кічія, М. Супруненка, М. Якупова та інших беззмінними залишаються догми: чітко прослідковується тенденція возвеличення, а нерідко - ідеалізації більшовицької влади в Україні, нещадним чином тавруються прояви будь-якої національної свідомості. Тема боротьби більшовицької УСРР та Директорії УНР знайшла своє відображення у десятитомній "Истории Украинской ССР", у монографіях І. Кураса, А. Лихолата, І. Рибалка та ін. Важливою рисою згаданих праць є їх насиченість багатим фактичним матеріалом, але класовий підхід, від якого були залежні і якого суворо дотримувалися автори, обмежував дослідження заданими параметрами комуністичної ідеології. Така тенденція в розвитку радянської історіографії зберігалася до кінця 80-х рр.
Завершуючи огляд радянської історіографії щодо питання української революції і зокрема Петлюри, слід відзначити, що вона, навіть серед тенденційно поданих даних, фактів, документів тощо, містить цілі пласти зумисно "непомічуваної" історичної інформації, неупереджений аналіз котрої дозволяє по-новому реконструювати історичну дійсність досліджуваного періоду, простежити оригінальні сюжети багатьох процесів і подій.
Перші кроки української історіографії щодо висвітлення і характеристики особистості С. Петлюри були зроблені сучасниками ще за його життя, під час національно-визвольних змагань. До таких досліджень належать біографічні нариси, есе, політичні біографії.
Новий етап у висвітленні постаті Петлюри розпочався з часу його вбивства, від травня 1926 р. Саме вбивство стало поштовхом для потоку споминів та мемуарних праць учасників національно-визвольних змагань - як його соратників, так і опонентів. За підрахунками автора бібліографічного покажчика "петлюріани" П. Зленка, у 1926-1927 рр. з'явилося близько 500 книг, журнальних та газетних публікацій про С. Петлюру17.
Розвиток української історіографії про Петлюру суттєво відрізнявся від радянської. Його осібність формувалася за межами СРСР - в іншому методологічному середовищі, в іншому ментальному світі, в місцях поселень української еміграції. "Генераторами" власне українського напрямку історіографії визвольних змагань 20-х рр. стали переважно колишні їх учасники.
Науковий доробок дослідників української політичної еміграційної історіографії досить плідний. Завдяки урядовій дотаційній підтримці в Чехословаччині, Польщі, Франції, Німеччині, підтримці з боку українських політичних партій, української церкви та широкої громадськості розбудовувалося наукове життя, утверджувалася державницька школа української історіографії. Широко розвинулась видавнича справа.
Активну науково-дослідну роботу та видавничу діяльність вели колишні військові Армії УНР та Української Галицької Армії (УГА). З кінця 20-х рр. створилися і працювали такі наукові установи: у Варшаві - Український Науковий інститут; у Празі - Український Вільний Університет, Український Високий Педагогічний Інститут, Студія Пластичного Мистецтва, Українське Історично-Філологічне Товариство та Український Соціологічний Інститут; у Подєбрадах - Українська Господарча Академія та Український Технічно-Господарчий Інститут; Український Науковий Інститут у Берліні. Для координації українських наукових сил у Празі в 1925 р. було створено Український Академічний Комітет. Більшість наукових установ проіснувало лише до 1945 р., згодом вони змушені були самоліквідовуватися або переміщатися до країн з більш сприятливими умовами. У зазначених наукових установах формувалися відповідні історичні школи, що залишили певний - більш об'єктивний - слід у розвитку петлюріани.
На результати висновків істориків-українознавців суттєво впливали політичні пристрасті, які вирували серед емігрантських діячів. Спогади цих людей нерідко разюче протилежно пояснювали здобутки і прорахунки різних урядів та лідерів часів національно-визвольних змагань. Належність істориків до різних політичних угруповань та їх концептуальне співчуття до позицій лідерів чи навпаки - несприйняття цих позицій - яскраво проявлялись і в наукових працях. Супротивні сторони звинувачували одна одну у всіляких прорахунках і навіть у "зраді національних інтересів", безапеляційно і некритично перекладали одна на одну повну відповідальність за поразку у боротьбі або за невдачі внутрішньої політики.
Значне поповнення петлюріани відбулося до 10-ї річниці смерті Головного Отамана. У вищезгаданому покажчику П. Зленко наводить близько 400 окремих видань, журнальних, газетних статей та інформацій з нагоди цієї дати. Правда, при безперечній цінності цих матеріалів, вони здебільшого поверхові і однобічні, почасти - не підтверджені фактичними даними і документами, з розходженнями, помилками і неточностями у датах, місцях подій тощо. У них превалює надмірне вихваляння, возвеличення, майже обожнювання С. Петлюри. Одначе, писані по слідах гарячих подій, ці матеріали відображають тогочасний дух і народні настрої щодо свого улюбленця.
У своїх роботах більшість істориків, представників української еміграції як основну джерельну базу використовували спомини та збірники документів, видані учасниками подій, і лише спорадично користувались архівними матеріалами, оскільки тоді більшість документальних колекцій знаходилась у приватних власників. Мемуари, що були основним історичним джерелом, в основному не піддавалися критичному осмисленню. У цьому - основний недолік еміграційних праць.
Першою цілісною книгою про Петлюру був "Збірник пам'яті Симона Петлюри". Виданий у 1930 р. заходами Празького Міжорганізаційного Комітету для вшанування пам'яті Петлюри, він тривалий час залишався найціннішим збірником першоджерел до його наукової біографії. У збірнику вміщено 16 статей різних авторів (М. Славінського, І. Мазепи, П. Феденка, В. Проходи, М. Добриловського, І. Гаврилюка, С. Сірополка, О. Шульгина, В. Короліва-Старого, В. Прокоповича, Г. Порохівського, В. Кедровського, В. Куща, В. Сінклера, Ф. Щербини, А. Яковліва), які особисто добре знали Петлюру і по свіжій пам'яті відновлювали його діяльність в різних галузях та в різні періоди. Перевиданий у Києві у 1992 р., цей збірник здобув тепер відомість у широкого загалу в Україні.
Добрим доповненням до нього став виданий до 10-річчя смерті Петлюри збірник "Симон Петлюра в молодості" під редакцією А. Жука. Автори статей І. Рудичев, А. Жук, М. Порш, Л. Ганкевич, В. Левинський знали Петлюру з молодих літ. Через те їхні спогади - цінне джерело для цілісного вивчення його постаті.
У подальшому петлюріана поповнювалася до ювілейних дат, річниць пам'яті. Зусиллями діаспори видавались збірники пам'яті до 20-ї, 30-ї і 70-ї річниць трагічної загибелі С. Петлюри та до 100-річчя з дня його народження.
Великою заслугою української діаспори є видання до 30-ї річниці пам'яті і 100-річчя з дня народження двох томів статей, листів і документів Петлюри, які і до сьогодні залишаються основним джерелом вивчення його творчого доробку.
Важливим внеском у петлюріану можна вважати біографічні праці В. Іваниса, О. Лотоцького, В. Проходи, М. Славінського, С. Сірополка, М. Степаненка, П. Феденка.
Значний пласт літератури, виданої українською діаспорою, становлять ґрунтовні праці лідерів УНР, членів українських урядів, воєначальників, які були сучасниками Петлюри і активними учасниками подій. Це стосується насамперед О. Доценка, М. Ковалевського, М. Капустянського, Є. Коновальця, В. Кучабського, І. Мазепи, М. Омеляновича-Павленка, О. Удовиченка, П. Христюка, М. Шаповала. Вказані праці дають цікаву інформацію не тільки про події, політичні та військові акції і про роль у них Головного Отамана, але і про особисті стосунки між їхніми авторами і С. Петлюрою. Характерним для цих праць є те, що вони часто писані під кутом оборони власних чи партійних позицій. При цьому беруться до уваги лише негативні чи вразливі моменти в опонентів, а свої помилки і прорахунки авторами або замовчуються, або про них згадується поверхово, зате успіхи значно перебільшуються.
Серед названих праць слід окремо виділити книгу колишнього старшого ад'ютанта Петлюри О. Доценка - "Літопис української революції". Книга багата важливими відомостями про С. Петлюру, разом з тим вона хибує чималим суб'єктивізмом у судженнях про окремих діячів та політичні угруповання. Доценко користувався багатьма оригінальними документами, листами, навів чимало протоколів різних засідань, зібрань тощо, і в цьому - особлива історіографічна цінність праці. Починаючи з 1917 р., він брав активну участь у перебігу політичних подій, а отже, мав доступ до різних урядових документів, а також був широко поінформований. Доценко використав архіви Ставки і центральних установ, власний архів та щоденники, спостереження, нотатки розмов з відповідальними військовими і державними діячами, періодичну пресу як свою - українську, так і ворожу - денікінську, більшовицьку та закордонну. Проте в "Літопису…" йдеться лише про невеликий період національно-визвольної боротьби. Пізніші життєві обставини, в яких опинився колишній ад'ютант Головного Отамана, не дали йому змоги продовжити працю.
Слід констатувати і такий факт, що М. Грушевський, як Голова Центральної Ради і визначний історик, який відповідно до своєї наукової кваліфікації міг сказати авторитетне слово про С. Петлюру, з невідомих мотивів не залишив про нього майже нічого. Один з найпомітніших українських істориків Д. Дорошенко, імовірно, через приналежність до консервативного табору та ідеологічні розбіжності з Петлюрою також обділив його своєю увагою, обмежившись переважно замовчуванням ролі Петлюри у визвольних змаганнях. Разом з тим праці Дорошенка містять велику джерельну базу доби визвольних змагань та багатий фактичний матеріал і є цінними для дослідження даної проблеми.
Осібним від праць лідерів УНР є "Відродження нації" у трьох томах В. Винниченка - колишнього Голови Директорії. Ця праця і зроблені в ній висновки мали чи не вирішальний вплив на радянську і зарубіжну історіографію, оскільки широко використовувалися як доказ помилковості стратегії і тактики Центральної Ради, відсутності в неї збройних сил. Доктрина Винниченка про відсутність у Центральної Ради соціалістичної політики, яка, мовляв, і призвела до її повалення власним народом, стала однією з найбільш уживаних аргументів більшовицької пропаганди, отже, і історичної науки.
На жаль, особиста неприязнь, задавнені порахунки та нездійснені амбіції не дозволили Винниченкові-письменникові подолати в собі опір Винниченка-політика, що найяскравіше сконцентрувалося у нищівній критиці діяльності як самого Петлюри, так і української державної політики загалом. При цьому Винниченко замовчує свою особисту роль, а відповідно, і відповідальність за перебіг тогочасних подій.
Український історик З. Книш писав про цю працю Винниченка: "Недивно, що "Відродження нації" було обов'язковою лектурою в політичному вишколі КПЗУ і навіть в польській тюрмі доручали комуністам-неукраїнцям знайомитися з тією книжкою, як оцінює визвольну боротьбу України перший голова її уряду"18. У цьому сенсі, очевидно, не випадково "Відродження нації" стало першою "ластівкою" з еміграційної літератури, перевиданою видавництвом "Політичної літератури" ще у 1990 р. Саме про це йдеться в історика В. Кравцевича: "Амбіції, хитання в курсі держави, намагання в "лівизні" "переплюнути" російських більшовиків, повторюючи їх демагогічні, замішані на імперських тенденціях гасла про "землю", "мир", "хліб для всіх"... Як же це так, що Винниченко, про якого ще так недавно і згадувати не можна було, раптом став тепер авторитетним джерелом у всіх марксистів-сталіністів і на його покликається кожний жрець минулого большевицької системи?"19
Винниченко, як один із лідерів української революції, відійшовши на прокомуністичні позиції, своїми працями до певної міри перекреслив і справжні причини української революції, і справжню вагу багатьох її діячів, у тому числі С. Петлюри. Загалом же, коли йдеться про самого Винниченка, то у цьому контексті виникає проблема його морального права на оцінку подій, нерідко архітектором і Геростратом яких був він сам.
Значну роботу в дослідженні й аналізі історичних подій періоду національно-визвольної боротьби провів військовий історик Л. Шанковський. Його перу належить чимало праць, які відрізняються неупередженістю, високою професійністю та компетентністю. Проте в автора простежується певна тенденційність стосовно Петлюри. Для його праць характерна манера стриманості, а то й замовчування діяльності С. Петлюри в даний період.
Величезний вплив на формування наукових оцінок діяльності Петлюри мала також мемуаристика сучасників із середовища української еміграції. Авторами мемуарів виступають колишні генерали, старшини, політичні діячі, дипломати. Мемуари хоч і позначені суб'єктивним характером й переповнені полемікою з політичними противниками з інших українських партій, проте містять багатопланові свідчення про С. Петлюру в конкретних умовах його державної, військової повсякденної діяльності. Уважне вивчення та аналіз доступної мемуарної літератури дало змогу виявити чимало цікавих фактів, а головне - пояснити мотиви, якими керувався Петлюра, розв'язуючи конкретні завдання, що їх висували обставини. Разом з тим та обставина, що кожний мемуарист "страждає" суб'єктивним баченням історичної реальності та історичних персоналій, дотримується різних політичних поглядів, вимагала критичного ставлення до написаного.
Чимало мемуарів опубліковано у книжках, але ще більше розпорошено по журналах, часописах, календарях, наукових та ювілейних збірниках статей. Серед них найвартіснішими в контексті даного дослідження є праці М. Галагана, О. Доценка, А. Кравса, В. Кедровського, М. Омеляновича-Павленка, В. Петріва, О. Удовиченка, І. Фещенка-Чопівського. Їхньою основою, головним чином, є особисті враження про тогочасні події, окремі бої чи операції, діяльність окремих підрозділів. Незважаючи на різну з точки зору історіографії глибину осмислення військово-історичних подій, ці мемуари поєднані в цілому позитивним висвітленням діяльності Петлюри, хоч здебільшого - фрагментарним. Крім того, деяким з них бракує об'єктивності, що зумовлено намаганням колишніх командирів високих щаблів приховати свої прорахунки, а то і перекласти вину на вище командування, зокрема на Головного Отамана. Однак вони зберігають свою історіографічну цінність, оскільки мають справді величезне значення для неупередженого, об'єктивного вивчення надзвичайно складного і суперечливого феномена, яким залишається С. Петлюра.
Та все-таки, бувши цінним історичним джерелом, дані праці вплинули на формування ідеалізованого образу С. Петлюри. Вони страждають, за визначенням О. Чекмишева, стереотипом "іконізації"20.
Виняток становлять мемуари Ю. Тютюнника. У них переважають негативістські оцінки стосунків між членами вищого військового керівництва УНР, увагу акцентовано на їх протиборстві за контроль над повстанським рухом і лідерство у військовому будівництві в умовах еміграції, моральне падіння. Малооб'єктивними і суперечливими є оцінки С. Петлюри. Проте до цих спогадів слід ставитися критично, враховуючи, що Ю. Тютюнник писав їх уже після свого арешту в 1923 р. Тому вони носять характер соціального замовлення радянської влади, яка намагалася будь-якими методами розкласти українську військово-політичну еміграцію.
Значним внеском в історіографію українських національно-визвольних змагань стало видання за кордоном низки узагальнюючих досліджень документально-довідкового характеру, де знаходимо чимало відомостей про С. Петлюру. Найповажнішим серед них можна вважати видання "Енциклопедії українознавства".
Серед узагальнюючих праць істориків діаспори помітно виділяється "Історія українського війська" Івана Тиктора. Це перша і єдина у своєму роді, дуже амбітна за задумом аналітично-синтетична українська військова історія, науково-популярна за зовнішнім оформленням та критично-наукова за своїм змістом. Але період визвольних змагань 1917- 1921 рр. подається тенденційно, має місце замовчування окремих її сторінок, а то і цілих періодів: відсутні відомості про Перший Зимовий похід, боротьбу Армії УНР у 1920 р., Зимовий похід 1921 р. тощо. Перебільшується роль УГА і применшується роль Армії УНР та, зокрема, Петлюри. Ці ж недоліки мають місце і в пізніших виданнях книги, у тому числі - 1994 р. Також має місце значне викривлення багатьох фактів. Книга позбавлена підрядного наукового апарату. Тому, послуговуючись "Історією українського війська" як науковим джерелом, потрібно бути дуже уважним. Попри все, незаперечливим залишається колосальний фактичний матеріал цієї праці.
Пізніші праці істориків української діаспори Т. Гунчака, Р. Млиновецького, І. Нагаєвського, Н. Полонської-Василенко та інших опираються на ширше коло джерел, хоч здебільшого зарубіжних. Автори роблять оцінки концептуального характеру та важливі теоретичні висновки. Їхні праці насичені багатьма новими фактами, інформацією про діяльність С. Петлюри, державних діячів і партій періоду національно-визвольних змагань. Хоча і вони не позбавлені певної заангажованості в політику, упередженості до особи Петлюри. У них часто превалюють тільки ті факти, які вигідні певній політичній течії, що її представляють названі автори. Через те зазначені праці до деякої міри одновимірні.
Праці протилежних - до УНР-івського - політичних напрямків, зокрема гетьманського, самостійницького та галицького, характеризуються переважно відсутністю об'єктивності та негативізмом в оцінках місця і ролі С. Петлюри у визвольній боротьбі. Б. Коваль, О. Левицький, М. Лозинський, Р. Млиновецький, О. Назарук, М. Ростовець, В. Тимошевський, С. Томашівський, Л. Цегельський вдаються до звинувачень Петлюри у "зраді" національних інтересів, перекладають на нього персональну відповідальність за прорахунки політичного і військового керівництва та за поразку національно-визвольних змагань у цілому. Галицькі історики "зациклюються" переважним чином на "зрадництві" Петлюри, який "запродав" Західну Україну полякам, апелюють до невдач Галицької армії, її незадовільного забезпечення тощо.
Характерною у цьому ряду є книга С. Томашівського "Під колесами історії", надрукована у 1922 р. в Берліні. Це публіцистичне за формою есе обтяжене пафосом і гнівом на "невдах" - провідників визвольної боротьби, пронизане сарказмом і викриттями. Особливо піддано нищівній критиці діяльність Петлюри. Не залишилося осторонь і саме політичне явище "петлюрівщина". Скажімо, "політичний портрет" Петлюри в інтерпретації Томашівського виглядає так: "Як індивідуальність - він людина вбога. Що дало Петлюрі моральне право посягати на найвищу військову владу? Чому українське громадянство задовольнило цю амбіцію та цілі чотири роки бачило в Петлюрі олицетворенного генія озброєної України? Відповіді на ці й їм подібні запити хіба в сфері психологічних загадок. Бо ж за весь час свого начальства не виявив він найменших признак справжнього вояцького духу, військової організаційної здібности, не згадуючи навіть про який-небудь стратегічний талант, або хоч би деякі прикмети воєнної тактики. Навпаки, всі об'єктивні свідоцтва про мілітарну діяльність Петлюри стверджують однодушно повну ділову нікчемність головного отамана, теоретичну некваліфікованість і практичну бездарність. Під таким проводом не могло бути жодної армії у справжнім розумінні цього слова"21.
Інший представник консервативного напрямку - Б. Коваль, стверджуючи, що "за шаблю вхопився повний неук у цій справі, людина від пера, від журналістики", тут же визнає, що "Симон Петлюра - не буденна постать і вимагає не тарахкотіння утертих, пустопорожніх слів,.. а уважної і поважної оцінки"22.
Слід визнати, що й до сьогодні навіть у виданнях української діаспори немає єдності поглядів на місце і роль Петлюри в історії. Показовою у цьому сенсі є фундаментальна праця Юрія Цегельського "Зага (Сага. - С. Л.) роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову", де автор висуває твердження, що Петлюра був ставлеником Христіяна Раковського - голови уряду Радянської України, приписуючи Петлюрі федералізм, пацифізм, і доводить, що він був мало не комуністом і т.п.23
Підводячи певний підсумок цієї проблеми, необхідно зазначити, що хоча історики української діаспори і створили солідну історіографічну базу, але навіть найближчі однодумці, соратники і послідовники Петлюри не змогли достатньо повно розкрити його образ. Розмірковуючи над причинами цього, варто погодитися з думкою М. Славінського, що для об'єктивного висвітлення такої історичної постаті, яким був Петлюра, потрібен певний час: "Лише тоді, коли довершений буде український революційний цикл, коли революційна доба пластичною картиною ляже до нашої історії, - тоді тільки виступить виразно й яскраво постать Симона Петлюри, тоді буде дано йому і його чину достойну й правдиву характеристику"24. Отже, це завдання стоїть перед сучасними істориками.
У новітню добу, започатковану процесами розпаду Радянського Союзу, склалася принципово нова ситуація для розвитку історичної науки. Вона характеризується як зацікавленістю істориків більш глибоким і об'єктивним висвітленням подій, так і початком інтеграції української історичної науки у світовий науковий процес, вивченням "білих плям" в історії України, розробкою нових тем, зняттям ідеологічних заборон на використання архівних матеріалів, раніше недоступних для залучення до наукового обігу.
Цей період вигідно вирізняється більш об'єктивним висвітленням подій в Україні, критичним осмисленням радянської історіографічної спадщини, спробою відійти від догм та схем радянської історичної науки у дослідженнях періоду 1917- 1921 рр. Це характерно для праць Б. Андрусишина, В. Верстюка, А. Гриценко, І. Гошуляка, М. Литвина, К. Науменка, О. Реєнта та ін.
Уже в 1990 р. спостерігаються перші контакти українських радянських істориків з колегами з діаспори. Розширився доступ до зарубіжної історіографії, з'явилася можливість знайомитися з раніше маловідомими в Україні працями авторів діаспори та цілою низкою раніше заборонених вітчизняних істориків. Усе це поклало початок якісно новому етапові в дослідженні доби національно-визвольних змагань. До наукового обігу було введено величезний масив нових архівних документів і матеріалів, ведеться їх систематичне опрацювання.
Доба української революції посідає провідне місце у дослідженнях Т. Бевз, Д. Веденєєва, В. Верстюка, Я. Грицака, О. Копиленка, С. Кульчицького, Л. Радченко, В. Солдатенка та інших істориків. Їхні праці відповідають новим концептуальним підходам до оцінок української революції. Особливістю цих видань є опора на широку джерельну базу, в тому числі на документи та матеріали колишніх спецсховищ. Разом з тим декому із названих авторів великою мірою притаманні радянофільські тенденції, сором'язливе ставлення до терміну "національно-визвольна боротьба". Дослідники вибирають, як пише Л. Радченко, "звичну і більш відповідаючу почуванням та духу описуваної епохи формулу - "національно-демократична революція"25.
Новітнє українське відродження викликало підвищений інтерес і до С. Петлюри. Розширився діапазон можливостей для дослідження петлюріани, стали доступними документи та матеріали, що стосуються діяльності Петлюри. Активізувались наукові пошуки істориків, які намагаються вибудувати об'єктивний ланцюг подій, пов'язаних з Головою Директорії і Головним Отаманом Військ УНР. Значний внесок у петлюріану зробили в останні роки історики В. Верстюк, В. Сергійчук, І. Срібняк, А. Ткачук, Ю. Шаповал та інші. Тепер уже вони отримали суттєву перевагу над своїми колегами з-за кордону, оскільки мають можливість послуговуватися значно більшою кількістю документального матеріалу. Отже, достовірність і певна вичерпність їхніх досліджень не викликають особливих застережень.
Деякі аспекти проблеми знайшли відображення у докторській дисертації Л. Гарчевої та кандидатських дисертаціях С. Варгатюка, Д. Веденєєва, Т. Геращенко, Н. Городньої, Р. Задунайського, Л. Зінкевич, О. Макарчука, Л. Радченко, І. Срібняка, В. Стрільця.
З 90-х років в Україні активізувалось перевидання праць С. Петлюри, збірників спогадів, окремих досліджень, розгортається вивчення його життя і діяльності. Зусиллями Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі та її представництва у Києві проведено низку "петлюрівських читань", історично-літературних конкурсів, наукових конференцій, за результатами яких видано збірники праць. У них викладено нові цікаві дослідження з життя, літературної творчості і політичної діяльності С. Петлюри з використанням раніше невідомих архівних матеріалів. Тематика і науковий діапазон праць, опублікованих у збірниках, не обмежуються лише регіональними, місцевими проблемами. Вони виходять на всеукраїнський простір і намагаються піднімати весь величезний пласт "петлюрознавства". Значним також є географічне представництво авторів збірників - Україна, США, Польща, Австралія. Петлюрівські читання зробили безсумнівний внесок у справу розвіювання стереотипів, насаджених комуністичною пропагандою, розширення і поглиблення знань про С. Петлюру.
У названих працях все ж таки іноді присутні елементи надмірного пієтету. Але хіба варто кардинально заперечувати молодому історикові І. Срібняку, який вважає, що Петлюра "став символом збройної боротьби України за власну державність..., як і гетьман Б. Хмельницький, уособлював душу народу, його думки і почуття... повніше, ніж будь-хто у той час, відбив столітні, споконвічні прагнення українського народу до самостійного життя, вільного існування у європейській сім'ї народів"26?
Зрозуміло, що, як для історика, сентенція І. Срібняка видається дещо помпезною, одначе закид йому В.Солдатенка у втраті "почуття міри"27, на нашу думку, стосується радше більш філологічного оперування матеріалом, аніж наукової недбалості чи неточності. Ще одним поясненням подібної "втрати почуття міри" можна вважати намагання дослідників надолужити нестачу позитивного матеріалу про Петлюру у сучасній українській історіографії. Заповнюючи прогалини, вони подеколи і справді "обрамлюють" дослідження емоційно забарвленими характеристиками, що, власне, не може бути серйозним огріхом. Питання про те, чи був Петлюра "символом збройної боротьби України за власну державність..., як і гетьман Б. Хмельницький…", тепер, на нашу думку, перестає бути контроверсійною проблемою, оскільки перед дослідниками уже постає інша проблема, що витікає з попередньої. А саме: якою мірою дії Петлюри відповідали боротьбі за державність і до яких наслідків вони призвели? Інша справа, що дається взнаки найбільша, так би мовити, "репресованість" Петлюри з-поміж ряду чільних діячів української революції, у тому числі М. Грушевського і В. Винниченка, а це і собі позначається на дещо пуританських характеристиках його як державного і військового діяча.
Але повернімося до аналізу історіографічних джерел. Особливу зацікавленість петлюрознавців викликають проблеми, пов'язані з таким явищем, як єврейські погроми в Україні і зв'язок з ними вбивства С. Петлюри. Погроми проти мирного єврейського населення чинились як окремими українськими військовими частинами, так і більшовиками, денікінцями та іншими анархічними бандами, однак, у силу певних обставин, про які йтиметься далі, єврейські погроми було приписано виключно петлюрівцям. Під виглядом помсти за погроми впав жертвою і сам Симон Петлюра. Впродовж десятиліть над українцями тяжіє важке звинувачення у погромництві. Пік цієї інсинуації припадає на час після вбивства Петлюри.
В останні роки з проблеми погромів видано декілька праць дослідників Т. Гунчака, В. Михальчука, В. Сергійчука. Вони документально обґрунтовують причини погромів, показують їх справжніх виконавців і винуватців, спростовують звинувачення Петлюри у антисемітизмі.
У травні 1996 р. світове українство відзначало 70-річчя трагічної загибелі С. Петлюри. Серед заходів найпомітнішими були: конференція "Політичні ідеї й дії Симона Петлюри", що відбулася в Парижі, та конференція-меморіал "Вшанування пам'яті Симона Петлюри", організована і проведена в Києві товариством "Україна-Польща" та Інститутом Українознавства Національного університету імені Тараса Шевченка. Матеріали цих конференцій видані окремим збірником "У 70-річчя Паризької трагедії". У збірнику містяться цікаві розвідки дослідників В. Михальчука, В. Сергійчука, А. Жуковського, В. Косика, Я. Йосипишин та ін. До цієї самої дати вийшов збірник документів і матеріалів "Симон Петлюра та його родина", у якому до нововіднайдених архівних документів і матеріалів петлюріани долучені вступні статті В. Михальчука, В. Сергійчука, Д. Степовика.
В останні роки велику увагу приділяють Петлюрі в контексті українсько-польських відносин. З цієї проблеми опубліковано цілу низку праць, серед яких найпомітнішими є праці львівських істориків З. Баран, Б. Гудя, В. Голубка, М. Литвина.
Від межі 80- 90-х років, коли Польща вирвалася з-під пресу комуністичної ідеології, а Україна здобула незалежність, активізувався інтерес польських дослідників до петлюрівської теми, особливо у контексті союзу Петлюра-Пілсудський. У Польщі проведено низку наукових конференцій, видані збірники наукових праць. Серед них найбільш цікавими і ґрунтовними є публікації Я. Бруського, В. Вашкевича, О. Вішки, З. Карпуся, М. Клімецького, А. Ковальчика, О. Колянчука, Е. Коко, Т. Кутчеби, Ю. Лукомського, А. Новака, С. Партача, Б. Поляка, Р. Потоцького, А. Середницького, С. Степієна, В. Сулєї, В. Резмера, Р. Торжецького.
Особливо активним дослідником петлюріани, добрим знавцем і правдивим інтерпретатором українсько-польських взаємин у різнобічних сферах є польський історик А. Середницький. 1997 р. польською мовою вийшла книга А. Середницького "Симон Петлюра", в якій подано життєпис Головного Отамана, фрагменти його праць, листи до Ю. Пілсудського, В. Сальського, А. Лівицького і А. Ніковського, хроніку подій життя і діяльності. Цього самого року А. Середницький опублікував нарис "Symon Petlura. Їycie i dziaіalnoњж", у якій критично використав півсотні авторитетних джерел, намагаючись дати неупереджені оцінки у висвітленні контроверсійних питань петлюріани.
У 1998 р. у Варшаві побачив світ великий есеїстичний твір А. Ковальчика "Пан Петлюра?", у якому, головним чином, розглядається проблема єврейських погромів. Автор, хоч і уникає стереотипних звинувачень Петлюри, але й не прагне до їх заперечення. Водночас саме дослідження "Пан Петлюра?" можна сміливо віднести до видань, у яких тогочасні події в Україні не є законсервованими, а розглядаються у більш широкому контексті - контексті подій у Європі. Разом з тим, на думку А. Середницького, книга Ковальчика є "повною антипетлюрівських вигадок і суміші правдивих і неправдивих фактів та фактичних помилок"28.
Що стосується окремих сучасних українських істориків, то, незважаючи на помітний прогрес у об'єктивному висвітленні діяльності Петлюри, нерідко їхні дослідження базуються на старих догмах радянської історіографії, і далі тиражуючи різко негативні оцінки його діяльності. Спостерігається стійка тенденція до збереження комуністичних стереотипів на зразок "Петлюра-диктатор", "Петлюра-погромник" і т. ін.
Серед них слід назвати праці І. Хміля, Д. Табачника, В. Солдатенка, Ю. Павленка та Ю. Храмова тощо. Зокрема, В. Солдатенко у монографії "Українська революція", широко цитуючи тексти В. Винниченка, М. Шаповала, П. Христюка, І. Мазепи, акцентує увагу переважно на прорахунках і помилках Петлюри, що порушує баланс між об'єктивністю і суб'єктивізмом. Дослідник мало послуговується новими джерелами, до певної міри уникаючи їх. А між тим останнім часом з'явилися більш повні, уточнені дослідження, які вносять суттєві корективи у завчені постулати. Імовірно авторові не вдалося утриматись від явних симпатій до прорадянського трактування розвитку української революції, від простої констатації невдач без наведення об'єктивних факторів, що спричинили ці невдачі. На сучасному етапі розвитку історіографії та розширення джерельної бази про С. Петлюру некритичне використання заяложених цитат, введених у науковий обіг радянською історичною наукою, звужує діапазон знань про складні періоди української історії.
З іншого боку, на багатьох сучасних українських істориків, насамперед тих, що вийшли зі старої наукової школи, як зазначає В. Коцур, тисне "тягар радянських історіографічних традицій", котрі "по-старому чекали вказівок і розпоряджень зверху, які б визначали в історичних дослідженнях "межі дозволеного"29.
Страх "не догодити" новітній політичній кон'юнктурі дотепер тяжіє над українськими істориками, які беруться "освоювати" тему петлюріани. Демонтаж старих наукових стереотипів дається важко, через те нерідко рівень осмислення історичних фактів стосовно Петлюри надзвичайно поверховий, сказати б, "сором'язливий", не вилаштуваний у струнку, послідовну картину, не систематизований. Очевидно, має рацію Г. Грабович, коли говорить про збережене досі тоталітарне середовище у різних інституціях пострадянської України, включно з науковими. "Багато в чому незалежна Україна й досі живе за правилами совєцької системи. Грандіозним бачиться й завдання подолати цю негативну спадщину - але починати треба з принципової рішучості глибоко дослідити цю проблему й учинити гідний опір проектові амнезії", тобто вчинити опір намаганням "навіки забути, щоб не досліджувати, не переглядати, не переосмислювати недавнє совєцьке минуле"30.
Найпростіше пояснення відсутності досліджень, які б відповідали вимогам посттоталітарної науки, на думку автора, полягає у стійкій заангажованості дослідників. Деякі сучасні історики, хоч і не наважуються прямо заперечувати значимість постаті С. Петлюри, проте намагаються за будь-яку ціну принизити його роль. Показовими у цьому сенсі є висновки, до яких вдаються автори монографії "Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду". Визнаючи, що "найбільш послідовно національно-визвольної ідеї тримався Петлюра", вони, проте, стверджують: "але його здібності були надто малі, щоб вибитись до рівня харизматичного лідера - провідника революції... Петлюра прийшов до ідеї вождізму, але не мав на те особистісних даних"31. Однак належного обґрунтування такого висновку автори не наводять.
Поштовхом на шляху долання догм і міфів навколо імені Петлюри стало відзначення у 1999 р. 120-ї річниці від дня його народження. На честь ювілею ентузіасти-петлюрознавці організували проведення наукових конференцій у Києві, Кам'янці-Подільському, Кіровограді, Полтаві тощо, за матеріалами яких видані збірники праць.
Помітним явищем стало видання до цієї дати третього тому його статей, листів, документів, укладеного професором Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, доктором історичних наук В. Сергійчуком. Видання здійснене київським Видавництвом імені Олени Теліги за сприяння Інституту Досліджень Модерної Історії України в США та Фундації імені Симона Петлюри в Канаді. Ця книжка є логічним продовженням перших двох томів, виданих зусиллями української діаспори у Нью-Йорку в 1956 та 1979 рр. Вона містить цілі пласти раніше невідомих документів, що були віднайдені в архівах, переважно - епістолярна спадщина С. Петлюри 1917-1923 рр. У більшості листів викладено засадничі положення державотворчої політики Директорії і уряду УНР. Мовою документів перед читачем Петлюра постає як державний муж, зрілий політик, гуманіст, який набагато випередив свій час.
Однак, як справедливо вважає сам В. Сергійчук, зібрані в книзі статті, листи, документи - "лише частина з невідомої досі спадщини людини, котра несла на своїх плечах неймовірний тягар державної влади в чи не найскладніший період нашої історії"32.
Робота автора в архівах дозволила відшукати численні документи, які віддзеркалили багато нових фактів позитивного плану (через те - довгі роки замовчуваних або ж "арештованих" у спецсховищах), що допомогли розкрити деякі "білі плями" петлюріани, а також ввести їх у науковий обіг. Це документи, що містять законопроекти, закони, меморандуми, декларації, постанови, резолюції, стенограми та протоколи засідань Центральної Ради, Малої Ради, Генерального Секретаріату, Директорії та урядів Української Народної Республіки; листування з міністерствами та державними установами; звернення та відозви до населення і до війська; виступи і статті керівників різних рангів; заяви, доповідні записки, телеграми, скарги, а також протоколи військових з'їздів, накази Головного Отамана тощо. У відтворенні справжньої картини минулого дуже важливу роль відіграють видання-листівки: відозви, повідомлення, заклики до українського народу, універсали тощо, які були ще донедавна недоступними для пошукувачів.
У даній праці найбільш широко використані близькі до теми фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), де найповніше відклалися документи про С. Петлюру. Архів, зокрема, зберігає документи вищих урядових інституцій, політичних партій його доби. У ЦДАВО України за приблизними підрахунками знаходиться близько 400 фондів періоду УНР. Тепер практично неможливо дослідити походження матеріалів, з яких створювалися ці фонди. Як стверджує дослідниця з Українського Гарвардського інституту Патрисія Кеннеді Грімстед, деякі з них "походять з передвоєнних фондів Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі, які були розпорошені по архівах Москви, Києва, Харкова, Мінська"33.
Окремо слід зупинитися на характеристиці особового фонду С. Петлюри (3809). Він невеликий - налічує всього 17 справ загальним обсягом 486 аркушів. Сформований у 1949 р., він, природно, мав гриф секретності і за останнє півстоліття майже не поповнювався. Документи охоплюють період з 1907 по 1926 рр., але ні тематично, ні хронологічно вони не систематизовані. Питома вага документів власне Петлюри незначна. Спроба проблемно-хронологічної систематизації цих вельми еклектично зібраних матеріалів дозволяє (при певній мірі умовності) виділити кілька найзначніших груп. Насамперед це листування С. Петлюри з А. Лівицьким, І. Мазепою, М. Васильком, С. Шелухіним та іншими чільними урядовцями і дипломатами УНР. Воно охоплює період з 1919 по 1923 рр. і стосується широкого кола внутрішньополітичних, міжнародних, фінансових питань. Інша група матеріалів відбиває діяльність Петлюри як голови Всеукраїнського земського союзу. Збереглися численні звернення до нього представників земств у зв'язку з переслідуваннями їх з боку гетьманських властей. Частина документів містить відомості про членів родини Петлюри: листи дружини Ольги, матеріали стосовно брата Олександра та інші. Велика кількість візитних карток може дати уявлення про коло тогочасних контактів Петлюри. Збереглися два його фото - одне дореволюційного часу, інше - 1917 р.
Однак нечисельність особового фонду С. Петлюри компенсується величезним масивом документів, що відбивають його діяльність як державного і військового діяча доби Центральної Ради та на посту Голови Директорії і Головного Отамана Військ УНР. Вони зберігаються в багатьох інших фондах цього архіву. В першу чергу, це фонди Української Центральної Ради (1115), Генерального Секретаріату Центральної Ради (1063), Генерального секретарства з військових справ (1076), Ради Народних Міністрів (1065), Військового міністерства УНР (1075), Головного управління Генерального штабу Армії УНР (1078), Канцелярії Директорії УНР (1429), Канцелярії Головного Отамана Республіканських військ УНР (526), провідних міністерств УНР - закордонних справ (3696), внутрішніх справ (1092), земельних справ (1062), юстиції (2208), єврейських справ (2060), управління преси і пропаганди (1113) тощо. Важливі документи щодо еміграційного періоду життя і діяльності Петлюри містять фонди закордонних посольств і місій (3619), Судової комісії для ведення процесу у справі убивства С. Петлюри (3890), Міжорганізаційного комітету по увічненню пам'яті С. Петлюри (4011), Управління Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі (4362) та інших. Із них автором монографії опрацьовано понад 40 фондів. Це сотні описів, тисячі справ, головною рисою яких є цілковита роз'єднаність і безсистемність документів про діяльність Петлюри. Їх пошук -надзвичайно трудомістка робота, а тільки тематична характеристика варта поважної монографії.
Другим за кількістю і значимістю документів про діяльність С. Петлюри є Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГО України) - колишній Партійний Архів Інституту історії при ЦК Компартії України. За тематичним універсалізмом він єдиний у своєму роді, оскільки компартія була "керівною і спрямовуючою силою" усіх сфер суспільного життя. Саме у фонді ЦК Компартії України (Ф. 1) відклалися документи Політбюро, Оргбюро, Секретаріату, тимчасових парторганів, за якими можна відстежувати зародження і реалізацію упродовж десятиліть стратегії і тактики політичної, військової, контрпропагандистської боротьби проти С. Петлюри і петлюрівщини. Головне вістря цих заходів спрямовувалося на компрометацію Петлюри, його імені та очолюваного ним національно-визвольного руху.
Фонд "Комісії по історії Громадянської війни при ЦК КП(б)У" (Ф. 5) містить документи і матеріали центральних та місцевих органів радянської влади з організації боротьби проти українських урядів та партизансько-повстанського руху. Серед них також збереглися окремі "петлюрівські" документи і матеріали: Центральної Ради, Генерального Секретаріату, Директорії, урядів УНР тощо.
У фонді "Колекція документів по історії Компартії України" (Ф. 57) зібрані постанови, резолюції, заклики компартійних органів щодо боротьби з "петлюрівщиною", телеграми, виступи, спогади діячів КП(б)У тощо, які дають змогу відчути неприйняття і непримиренність більшовиків до українського національно-визвольного руху, що уособлювався з іменем С. Петлюри.
Велика група документів архіву, пов'язаних з іменем С. Петлюри, зберігається у колекції фонду "Український музей у Празі" (Ф. 269), що налічує близько 1600 справ. Фонд містить об'ємну епістолярну спадщину Петлюри, автографи його листів до найближчих соратників і друзів К. Мацієвича і В. Садовського, А. Лівицького, воєначальників В. Сальського, В. Петріва, а також сотника Армії УНР В. Шевченка за 1920, 1924-1926 рр. Серед особистих документів В. Садовського та І. Рудичіва є листи від дружини С. Петлюри - Ольги Петлюри. Серед матеріалів фонду також наявні окремі документи щодо роботи створеної за наказом Петлюри Особливої слідчої комісії для розслідування єврейських погромів в Україні 1919 р.: примірники законів УНР, накази по війську, інструкції щодо ведення розслідування, кримінально-слідчі справи окремих отаманів Армії УНР, звинувачених у погромах, тощо. Частина матеріалів фонду стосується подій, пов'язаних із убивством Петлюри, заходами по вшануванню його пам'яті, судом над убивцею - С. Шварцбардом тощо. Тут містяться також окремі документи створеної в Парижі української громадської Судової комісії для ведення процесу в справі вбивства Голови Директорії і Головного Отамана Військ УНР С. Петлюри 1926-1927 рр. Слід зазначити, що хоча збірка документів цього фонду була передана із "спецсховищ" КДБ до ЦДАГО України ще у 1988 р., дотепер він залишався майже неторканим. І тільки останнім часом фонд опрацьовується співробітниками архіву. Більшість документів, що мають надзвичайну цінність, потребують реставрації, тому, на жаль, вони досі для широкого кола дослідників є недоступними і у широкий науковий обіг ще не можуть бути введені.
Значний джерелознавчий матеріал для дослідження проблеми дисертації мають фонди Державного Архіву Служби Безпеки України (ДА СБУ), якому передані архівні фонди колишнього КДБ, починаючи з періоду громадянської війни. Так, у монографії наводяться матеріали, зібрані працівниками ЧК України під умовною назвою "Справа уряду УНР" (40 томів), які, як підкреслюється в анотації до них, мають "величезне історико-політичне і міжнародне значення і виявляють яскраву картину авантюристичної і підступної політики уряду Директорії т. зв. УНР проти інтересів робітників і селян..."34. Слід зауважити, що матеріали справи підібрані тенденційно і подані в прорадянському, проросійському, а відтак - в антиукраїнському дусі і містять малооб'єктивні і маловартісні висновки.
У фондах Центрального державного історичного архіву України (ЦДІА України) у м. Києві зберігаються документи 1902-1914 рр., які висвітлюють революційну діяльність С. Петлюри. Це матеріали жандармських, прокурорських та інших охоронних структур. Вони стосуються участі Петлюри в організаціях Революційної української партії (РУП) та УСДРП (розповсюдження листівок, зберігання нелегальної літератури), журналістської, редакторської роботи.
У фондах ЦДІА у Львові, який є одним з найбільших історичних архівних сховищ України, зберігаються численні документи щодо досліджуваного періоду і ті, що стосуються С. Петлюри. Правда, вони розпорошені по численних збірках особових фондів: О. Назарука (Ф. 359), В. Старосольського (Ф. 360), Р. Лащенка (Ф. 370), С. Федака (Ф. 373), Г. Степури (Ф. 760), а також серед документів фондів Галицького намісництва (Ф. 146), Польської Ліквідаційної комісії (Ф. 212), Наукового товариства ім. Т. Шевченка (Ф. 309), Колекції документів урядів і армій УНР та ЗУНР (Ф. 581) та багатьох інших. У результаті співпраці ЦДІАУ у Львові з Національною Бібліотекою у Варшаві архівом створена велика збірка копій мікрофільмованих документів, що зберігаються у Варшаві і серед яких є цінні матеріали про діяльність С. Петлюри (про що йтиметься нижче). Така співпраця є прикладом позитивного досвіду повернення в Україну архівних документів з архівів інших країн.
У Державному архіві Вінницької області (ДАВО) цікавими щодо проблеми нашого дослідження були документи про діяльність місцевих органів самоврядування в період Директорії УНР та про єврейські погроми (Ф. 4155, 1196 та ін.).
Державний архів Полтавської області (ДАПО) має документи про навчання С. Петлюри в духовній семінарії, вступ його на шлях революційної боротьби та деякі матеріали стосовно родичів Петлюри.
Чимало документів, які характеризують соціально-економічну ситуацію в Кам'янецьку добу Директорії УНР (Ф. 260, 263, 3026), збереглося в Державному архіві Хмельницької області (ДАХО) та його Кам'янець-Подільській філії (К-ПФ ДАХО).
Внаслідок трагічної долі визвольної боротьби документи і матеріали цієї доби опинились по архівосховищах та бібліотеках багатьох інших держав Європи та інших континентів. Авторові вдалося частково віднайти їх та використати у даній праці.
Найповніше зібрання історіографічних праць та джерел петлюріани містять фонди Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, заснованої з ініціативи самого Петлюри, який у квітні 1926 р. склав відозву щодо створення бібліотеки. Урочисте її відкриття відбулося 26 травня 1929 р. Бібліотека є найстарішою інституцією в українській діаспорі і має завдання популяризувати ім'я Петлюри. В її фонді налічується понад 30 тисяч книг і періодичних видань, архівний фонд. При Бібліотеці створено Музей Симона Петлюри, в якому зберігаються цінні експонати та документи, що стосуються діяльності Петлюри. (Автор монографії мав змогу працювати у фондах Бібліотеки, що дало можливість поглибити різні аспекти дослідження.) У Музеї при Бібліотеці зберігаються бойові прапори Армії УНР та інші цінні реліквії, пов'язані з боротьбою Армії УНР, особисті речі С. Петлюри.
Під час війни німецьке гестапо вивезло Бібліотеку до Берліна і передало у східний відділ Великої бібліотеки, а в 1943 р. її евакуювали до Ратібору. У 1945 р. фонди Бібліотеки та архів попадають у руки радянської армії, і на довгі роки слід їх загубився.
Завдяки відданій праці української громади Парижа в післявоєнні роки Бібліотека і Музей відродилися. До нашого часу дбайливо зберігається періодика часів Петлюри, його листи, особисті речі тощо - цей безцінний скарб, за що паризький осередок української еміграції заслуговує великої вдячності всієї української світової спільноти.
Тільки нещодавно зусиллями Патриції Кеннеді Грімстед вдалося віднайти частину передвоєнних фондів та архіву Бібліотеки у московських архівах: Центрі зберігання історично-документальних колекцій (ЦХИДК) та Державному Архіві Російської Федерації. Частково матеріали і документи Бібліотеки у різні роки передані до архівів України (про що йшлося раніше).
Значна їх частина тепер міститься у Російському Державному Військовому Архіві (РГВА), куди вони були передані у березні 1999 р. із ЦХИДК із збереженням свого попереднього опису, і складається з 9 окремих фондів: документи Українського Народного Союзу у Франції (Ф. 265); Тимофія Котенка (Ф. 267); документи, пов'язані з убивством Петлюри і судовою комісією (Ф. 268); документи колишнього товариства комбатантів у Франції (Ф. 269); архіви журналу "Тризуб" (Ф. 270); різна кореспонденція, документи Митрополита Шептицького (Ф. 271); архів П. Чижевського (Ф. 272); документи української Спілки Ліги націй (Ф. 273); документи стосовно українських організацій у Чехословаччині (Ф. 297). Інша частина архівів Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі складає 6 фондів Державного Архіву Російської Федерації (ГАРФ): Бібліотека Симона Петлюри в Парижі (Ф. Р-7008, 141 одиниць); пресове досьє "Тризуба" (Ф. Р-7498, 9 одиниць); Комітет вшанування пам'яті Петлюри (Ф. Р-7437, 9 одиниць); Українська Громада у Франції (Ф. Р-9107, 667 одиниць); товариство бувших Вояків Армії УНР у Франції (Ф. Р-9305, 14 одиниць); Найвища Рада Української Православної Церкви у Франції (Ф. Р-9305, 14 одиниць). П. Грімстед вважає, що Бібліотеці ім. Симона Петлюри в Парижі можуть належати ще ряд інших фондів ГАРФ: дипломатична місія УНР в Парижі (Ф. Р-6275); делегація УНР на Мирній Конференції в Парижі (Ф. Р-7027); посольство УНР в Німеччині (Ф. Р-5889); секретаріат УНР (Ф. Р-7527); Міністерство закордонних справ УНР (Ф. Р-6087) та ін.
Унікальним серед українських наукових закладів за кордоном є Наукове Товариство імені Шевченка в Європі (Париж, Сарсель), в якому акумульована чи не найбагатша історіографічна спадщина національно-визвольної боротьби українського народу. Величезний масив літератури та джерельних матеріалів зібрано у фондах Українського Вільного Університету у Мюнхені.
У даній праці також використані опрацьовані автором джерела Центрального Військового архіву у Варшаві (Рембертов). Великий масив документів, дотичних до діяльності Петлюри, зосереджено в окремому фонді (Ф. 380) під назвою "Інтернована Українська Армія", який містить 1270 справ. Найбільше зацікавлення з них являють собою документи Канцелярії Головного Отамана (80 справ), Військового міністерства (557 справ), Головного Управління Генерального штабу (213 справ), Штабу Дієвої Армії (89 справ) та ін.
У Національній Бібліотеці у Варшаві зберігається значне зібрання документів і матеріалів під умовною назвою "Наукове Товариство імені Т. Шевченка". З них створено фонд мікрофільмів. Найцікавішими для дослідження були документи Партизансько-повстанського штабу (ППШ) (м/ф 68754-68755; 68845-68849; 68863-68868), а саме: накази ППШ у повному обсязі, щоденники штабу, склад апарату ППШ, ситуаційні рапорти, інструкції, донесення, кореспонденція, в тому числі і від Головного Отамана. Їх опрацювання дало можливість прояснити цілу низку проблем, пов'язаних з діяльністю С. Петлюри у роки його перебування у Варшаві, зокрема щодо керування повстанською боротьбою, впливу на роботу ППШ, стосунків з керівництвом штабу. Окремі документи стосовно досліджуваної проблеми вдалося віднайти у збірках канцелярії Директорії УНР (м/ф 87285), міністерства закордонних справ (м/ф 87286, 87287), канцелярії уряду УНР (м/ф 87499), персональної управи Армії УНР (м/ф 87503), дивізій Армії УНР (м/ф 87542-87544), особових збірках А. Жука (м/ф 77055, 77056), Є. Архипенка (м/ф 79909-79912; 80286, 80361) та ін.
Слід зазначити, що багато документів цих збірок, на жаль, знаходиться у вкрай поганому стані і не придатні для прочитання. У деяких матеріалах відсутні окремі сторінки, інші - без зазначення авторства, дати, місця тощо. Так, зокрема, через втрату двох перших сторінок неможливою є ідентифікація авторства цікавого рукопису "Спогади одного ад'ютанта Ставки про події 1919 р." обсягом 304 арк. (м/ф 87502), написаного в Каліші і датованого 20 серпня 1922 р. Вони містять сміливі і нестандартні оцінки та характеристики щодо чільних діячів УНР. Однак, як для автора - ад'ютанта Петлюри, вони є вкрай "антипетлюрівськими", що наводить на думку про їх фальшивий, провокаційний характер.
Велику українську архівну спадщину зберігає Державний архів у Празі. В ньому є багаті особові збірки сучасників і сподвижників Петлюри: М. Омеляновича-Павленка, В. Петріва, М. Шаповала. Вони містять величезну епістолярну спадщину С. Петлюри, яка ще чекає на своїх дослідників. Цінні архівні джерела про Петлюру містить архів Української станиці у Каліші, що зберігається у Познані, архівні збірки українських наукових інституцій США, Канади тощо. Далеко не всі вони залучені до пропонованої праці, проте незаперечно одне: майбутнім дослідникам ще є широке поле діяльності.
Цінними, але малоопрацьованими до сьогодні джерелами є періодичні видання, які також повернулися із "спецсховищ". Це, зокрема, офіційні видання вищих державних інституцій УНР - Центральної Ради ("Вісті з Української Центральної Ради", "Нова Рада"); Генерального Секретаріату ("Вістник Генерального Секретаріату УНР"); Генерального секретаріату військових справ ("Вісник Генерального Секретарства Військових Справ УНР", "Вісник Українського Військового Генерального Комітету"); Директорії ("Вісник Української Народної Республіки", "Вісник Державних Законів для всіх земель УНР", "Україна", "Українське слово"); Ради Народних Міністрів ("Вісник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки"); газети найвпливовіших українських партій ("Боротьба", "Воля", "Народна Воля", "Правда", "Робітнича газета", "Самостійна Україна", "Трудова Громада"); військові ("Бюлетень інформаційного бюро Армії УНР", "Військовий вісник", "Вісник українського війська", "Українська Ставка"); незалежні друковані органи ("Народна газета", "Киевская Мысль") тощо. Тут міститься багатий матеріал: відповідні державні акти, репортажі, стенограми, протоколи засідань, звернення, постанови, циркуляри, військові повідомлення, накази, розпорядження, інтерв'ю з офіційними особами, виступи і статті керівників різних рангів, інформації про з'їзди, пленуми, конференції тощо. Зрозуміло, що їх інформація носить фрагментарний характер, відображає здебільшого лише офіційну точку зору. Проте матеріали періодики відбивають чимало подробиць, не зафіксованих в архівних джерелах або історичних виданнях, що дозволяє краще зрозуміти тогочасну історичну атмосферу.
Виняткову джерельну вартість серед видань того часу мають періодичні видання таборів інтернованих у Польщі. За підрахунками О. Вішки, лише у польських таборах за період 1920-1924 рр. видавалося 58 видань - найбільше в Каліші, Олександрові Куявському, Вадовицях і Ченстохові35. Дослідник української періодики В. Маруняк нараховує 14 газет та 20 журналів36.
Виданням преси займалися дивізійні культурно-освітні відділи. Видання виготовлялися на друкарських машинках, лише деякі - на шапірографі, невеличкими тиражами і тому сьогодні є вже великою рідкістю. Одні з них мали лише декілька чисел, інші - до сотні чисел. Пізніше організувались друкарні, зміцнилась поліграфічна база. Матеріали цих видань були писані учасниками по свіжій пам'яті, до того ж були живими чимало очевидців та учасників тих подій, які кожний неправдивий факт могли спростувати. Видання мали антирадянський характер і були лояльними до польської влади. Найбільші збірки таборової періодики є у Львові (бібліотека ім. В. Стефаника), у Києві (ЦДАВО України). Авторові вдалося опрацювати окремі з цих видань у фондах Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, бібліотеки НТШ в Європі (Сарсель), бібліотеки Українського Вільного Університету (УВУ) в Мюнхені, а також у Варшаві. Не вдаючись до детальної характеристики, наведемо лише назви окремих часописів, що найбільш заслуговують на увагу в контексті дослідження. Це - газети: "Вісті", "Військова Думка", "Запорізька Думка", "Залізний стрілець", "Наша Зоря", "Нове Життя", "Промінь", "За дротом", "Козацька Думка", "Український сурмач"; журнали: "Запорожець", "Військовий вісник", "Літературно-науковий вісник", "Військово-науковий вісник", "Залізний Стрілець", "За Україну", "Джерело", "На хвилях життя", "Український Стрілець".
Після ліквідації таборів у 1924 р. значне місце проблемам визвольних змагань продовжували надавати такі періодичні видання, як "Бюлетень товариства вояків УНР" (Каліш, 1924), "Бюлетень об'єднаних емігрантських організацій" (Каліш, 1924-1925), "Вісті Українського Центрального Комітету" (Варшава, 1925-1927), "Українська Справа" (Варшава, 1924-1925), "Українська Нива" (Варшава, 1926-1927), "Український Інвалід" (Каліш, 1923-1929), "Наш Світ" (Варшава, 1924-1927), "На Чужині" (Варшава, 1924-1925), "Студентський Голос" (Варшава, 1927-1928), "Український Емігрант" (Львів, 1927-1937), "Табор" (Каліш, 1923-1927; Варшава, 1927-1939) та інші. На своїх сторінках вони друкували різнопланові матеріали, що стосувалися С. Петлюри та його діяльності.
Із періодичних видань слід особливо виділити військово-літературний журнал "Табор", який видавало засноване у липні 1923 р. у Каліші "Воєнно-наукове видавництво". Редактором журналу був генерал-хорунжий В. Кущ. Видавався журнал до 1939 р. і всього налічує 37 чисел. Вони містять офіційні документи уряду УНР, накази по армії, статті і спогади про визвольні змагання. Майже в кожному номері журналу і за життя Петлюри, і після його трагічної смерті знаходимо матеріали, присвячені йому. Дух Петлюри, справа, за яку він боровся і загинув, завжди були присутні на сторінках цього журналу. Найбільшу джерельну цінність серед матеріалів "Табору" становлять статті військових діячів, співробітників С. Петлюри: генералів В. Куща, М. Капустянського, П. Єрошевича, В. Сальського, П. Шандрука; полковників В. Савченка, Б. Сулковського; підполковників А. Марущенка-Богданівського, В. Проходи, М. Янчевського, В. Євтимовича; сотників Б. Монкевича, О. Шпилинського.
Надзвичайно важливим мемуарним джерелом, зокрема про дії Армії УНР і діяльність Петлюри, є збірники журнального характеру "За Державність" (Матеріали до історії війська Українського), що почали виходити у 1929 р. у Каліші, а пізніше - у Варшаві зусиллями Українського Військового Історичного Товариства. До 1938 р. їх вийшло дев'ять збірників, а після значної перерви ще два - у 1964 і 1966 рр. (у Торонто).
Великий масив періодики видавався також у Чехословаччині. Опинившись у важких життєвих умовах, сюди перемістилась українська еміграція з Польщі. Переселилась також більшість українських емігрантів із Відня. Керівництвом Чехословаччини (президент Т. Масарик, прем'єр-міністр К. Крамарж, міністр закордонних справ Е. Бенеш) була розроблена і втілювалася так звана "Російська акція", тобто широка програма всебічної допомоги політичним емігрантам з колишньої Російської імперії. Прага стає найважливішим центром українського культурного життя поза межами УРСР. Починаючи з 1921 р., завдяки матеріальній допомозі чехословацького уряду, моральній підтримці наукових кіл у Празі та інших містах Чехословаччини створено ряд українських наукових і освітніх установ. Сюди був перенесений з Відня Український Вільний Університет, був заснований Український Високий Педагогічний інститут імені М. Драгоманова. В Подєбрадах почала працювати Українська Господарська Академія. Тут розгортається видання різноманітної періодики, найбільше матеріалів, корисних щодо проблем даного дослідження, було у часописах "Військовий Вістник" (Прага, 1928), "Гуртуймося" - неперіодичний журнал військово-громадської думки (Прага, 1928-1938), "Наша Громада" (Подєбради, 1924-1926), "Нова Україна" (Прага, 1922-1928), "Пробоєм" (Прага, 1938-1943), "Розбудова Нації" (Прага, 1928-1934), "Трудова Україна" (Прага, 1928-1932), "Українська Справа" (Прага, 1933-1934), "Українське Життя" (Прага, 1932-1938), "Український Тиждень" (Прага, 1933-1938), "Український Студент" (Прага, 1920-1924) та "Український Скиталець" (видавала еміграція УГА).
Опорою воєнно-історичної науки і провідним центром історичних досліджень української еміграції став Музей Визвольної боротьби України (МВБУ), заснований у Празі 1925 р. Він мав за мету збереження пам'яток українських визвольних змагань та надбань української еміграції і утримувався її коштом. Власником Музею було Товариство МВБУ, яке очолювали І. Горбачевський, С. Смаль-Стоцький, А. Яковлів, Д. Дорошенко. Директором Музею був Д. Антонович, заступником - С. Наріжний. Музей мав власне архівосховище і вів роботу щодо акумуляції і збереження надзвичайно цінних документів та експонатів до історії українського війська й визвольної боротьби 1917-1921 рр. Серед них: військові архіви Армії УНР і УГА; архіви таборів полонених українців у Німеччині і Австро-Угорщині та таборів інтернованих у Польщі; архіви дипломатичних місій УНР; архіви політичних партій, громадських об'єднань, державних установ і еміграційних організацій, листування різних українських державних діячів і дипломатів; величезна бібліотека з рідкісними пресовими й книжковими виданнями часу війни. Було зібрано близько одного мільйона різних матеріалів. Результати дослідницької роботи співробітників Музею публікувалися на сторінках його друкованого органу - бюлетеня "Вісті Музею Визвольної Боротьби України", що виходив за редакцією відомого історика Д. Антоновича (Прага, 1924-1944). У 1945 р. Музей частково постраждав від бомбардування, але продовжував існувати. Проте у березні 1948 р., коли до влади в Чехословаччині прийшли комуністи, Музей було ліквідовано. Майно передано до Словацької Бібліотеки у Празі, а всі архівні матеріали вивезені до Москви, де були частково знищені, а решта - на довгі роки заховані в "спецсховища" НКВД-КГБ. Частково, разом з іншими скарбами "спецсховищ", вони тепер повертаються в Україну, але, як відзначає Л. Яковлєва, "у вигляді напівпорожніх папок з надписом "НКВД", ретельно ревізованих більшовицькими нишпорками"37.
Відомості про життя та діяльність двадцятитисячної української еміграції у Франції та, зокрема, Петлюри під час його паризького періоду містить тогочасна паризька українська періодика. На особливу увагу заслуговує часопис "Тризуб" (Париж, 1925-1939), створений за ініціативою С. Петлюри. Редактором журналу був В. Прокопович. "Тризуб" друкував цінні воєнно-історичні матеріали, спогади та посмертні згадки про різних військових діячів. Він яскраво вирізняється своєю багатою зовнішньополітичною сторінкою, широким оглядом життя української еміграції та аналізом підрадянського життя в Україні.
Крім того, в Парижі виходять: "Бюлетень Союзу українських емігрантських організацій у Франції" (1925-1940); "Українські Вісті" (1926-1929), ред. І. Борщак; "Вісник Союзу Українців-громадян Франції" (1926-1930), ред. І. Борщак; "Бюлетень Українського Народного Союзу" - орган націоналістичного крила середовища УНР (1931), ред. О. Бойків; "Вісник Української Громади у Франції" - орган соціал-революційного крила середовища УНР (1929-1931), ред. М. Шаповал; "Український робітник" (1926-1929), ред. М. Шаповал; "Українська Воля" (1932-1939), ред. М. Шаповал; "22 січня" - на позиціях УНР (1931-1932); "Українське Слово" (1933-1939; 1948 - до наших днів), редактори: О. Бойків, М. Сціборський, В. Мартинець, О. Штуль-Жданович, Б. Кентржинський, В. Маруняк, М. Стиранка, К. Митрович, Ю. Лазарчук; "Молода Україна" (1934-1935); "Військова Справа" (1927-1928); "Вояк" (1936); "За збройну Україну" (1938-1939), ред. М. Капустянський; "Війна і техніка" (1938-1939), ред. М. Капустянський; "Україна" (1949-1953), ред. І. Борщак; "Бюлетень Головної Ради НТШ" (Сарсель, 1949-1951); "Вісті з Сарселю" (1963-1975); "Інформаційний бюлетень Бібліотеки імені С. Петлюри в Парижі" (1953 - до ц. часу).
Значне число української періодики видавалося у Львові, що був культурним центром української території, окупованої Польщею. Львів став також центром воєнно-історичної науки, яка мала в основному мемуарний характер. Найпомітнішими виданнями були: історичний календар-альманах Червоної Калини та календар-альманах "Дніпро"; журнали - "Літопис Червоної Калини", "Літературно-науковий вісник", "Дзвони", "Поступ"; газети - "Час", "Українські вісті", "Новий час". Багатий внесок у дослідження воєнної історії, який не має собі рівного в анналах української воєнної історіографії, зробило видавниче товариство "Червона Калина". Проте воно спрямоване лише на проблеми історії січових стрільців та УГА. Праці про Армію УНР подавалися лише у контексті об'єднаного походу на Київ у серпні 1919 р.
Проблеми визвольної боротьби 1917-1921 рр. також висвітлювали такі українські періодичні видання, як: "Вісник Спілки Визволення України" (Відень, 1915-1918), який від 1918 р. перейменовано на "Вісник політики, літератури і життя", ред. О. Бачинський, В. Дорошенко, М. Возняк, А. Жук; "Вільне Слово" (Зальцведель, Австрія, 1916-1918), ред. П. Карманський, З. Кузеля, в 1919-1920 виходить під назвою "Шлях"; "Громадська Думка" (табір Вецляр, 1916-1918); "Розсвіт" (табір Раштат, 1916-1918); "Сучасність" (Мюнхен, 1961-1975), з 1990 - у США та в Україні; "Нове Слово" (Берлін, 1920), ред. З. Кузеля; "Українське Слово" (Берлін, 1921-1923); "Український Вісник" (Берлін, 1936-1945); "Українські Вісті" (Новий Ульм, 1945-1951); "Українська Трибуна" (Мюнхен, 1946-1948); "Український Козак" (Мюнхен, 1923- 1924), ред. І. Полтавець-Остряниця; "Український історик" (Мюнхен, 1965-1975, пізніше - у США); "Український Прапор" (Відень, 1919- 1923), орган уряду ЗУНР, ред. С. Баран, П. Лисяк, І. Німчук, від 1923- 1931 - на радянофільських позиціях; "Борітеся - поборете" (Відень, 1920-1922), закордонний орган УПСР, ред. М. Грушевський, П. Христюк, вийшло 10 чисел; "Нова Доба" (Відень, 1920-1921), ред. В. Винниченко, В. Левинський; "Нова Громада" (Відень, 1923-1924), ред. С. Вітик; "Хліборобська Україна" (Відень), орган УСХД, ред. В. Липинський, вийшло 5 книг; "Шлях Перемоги" (Мюнхен, 1954-1975); "Штурм" - місячник Легіону ім. С. Петлюри (Новий Ульм, 1954-1957), перенесено до США; "Бюлетень Об'єднання українців у Великій Британії" (1948 - до ц. ч.); "Визвольний шлях" (Лондон, 1947-1975); "Наш клич", Лондон, 1945-1947.
У даній праці аналізуються також матеріали, надруковані в багатьох сучасних наукових журналах, насамперед таких, як "Український історичний журнал", "Український історик", "Державність", "Розбудова держави", "Сучасність", "Київська старовина", "Пам'ять століть" та інших.
Проте далеко не вся періодика несе повну і достовірну інформацію. У багатьох публікаціях прикрашався стан справ, замовчувались труднощі і невирішені проблеми, подавались суперечливі дані і відомості з питань внутрішньопартійної та міжфракційної боротьби. Тому слід ставитися із певними застереженнями до такої інформації і покладатися передусім на інші джерела і перш за все - архівні.
Таким чином, аналіз історіографії та джерел дозволяє зробити висновок, що історичною наукою здійснено прогрес у висвітленні доби національно-визвольних змагань і її діячів. Разом з тим це меншою мірою стосується С. Петлюри.
Більш ніж за 80-річний період акумульовано значну кількість літератури з історії національно-визвольних змагань, проте питома вага праць власне про Петлюру є незначною. Загальний образ С. Петлюри поки що залишається маловідомим, а ті його фрагменти, що були нав'язані колишньою ідеологізованою історичною наукою, несуть на собі переважно негативний відбиток. Тим часом немає жодного узагальнюючого дослідження про Петлюру, яке б містило науковий аналіз його ролі і діяльності. Немає жодної наукової монографії, яка б давала повний образ його багатогранної постаті. Немає військової біографії Петлюри, як синтезу аналітичних досліджень його ролі в розбудові української армії й керівництві українськими збройними силами. У науковий обіг не введено повної і докладної політичної біографії. Згадувані праці В. Іваниса, В. Проходи, О. Доценка та інших не дають повної інформації. У цьому контексті доречними видаються слова Л. Шанковського, який у своїй книзі "Українська армія в боротьбі за державність", що вийшла у Мюнхені 1958 р., писав: "Сором мусить палити лице наших істориків, коли вони ще не зуміли дати українському народові великої історичної біографії вождя наших Визвольних змагань, мученика за визволення українського народу, великого українського патріота, знаменитого журналіста і публіциста, якого життя, як нічиє інше, пройшло на службі українського визволення"38. Цей докір історикам є актуальним і сьогодні.
Отже, виходячи з цього, автор пропонує результати дослідження розвитку, сучасного стану і напрямків історіографічних та джерелознавчих студій життя і діяльності С. Петлюри, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу 1917-1926 рр., а також намагається дати наукові відповіді на численні складні, а нерідко - контроверсійні запитання.
Глибоке, об'єктивне вивчення життя і діяльності С. Петлюри є не тільки даниною відновлення історичної правди, а й суспільною потребою сучасного національного державотворення. Будуючи сьогодні українську незалежну суверенну державу, ми не тільки маємо віддавати належне своїм великим попередникам, а й використовувати їх історичний досвід, щоб не повторювати помилок.

* Тут і далі, якщо не наводиться дослівне цитування, називаємо тільки автора. Назву праці див. у Переліку використаних джерел.

7 Винниченко проти Петлюри: Зб. статей / Редагував і дав передмову В.Блакитний (Елланський). - Харків: Всеукр. вид-во, 1920. - С. 4-5.
8 Мета (Філадельфія). - № 352. - Березень 1997.
9 Див.: Шерман И.Л. Советская историография гражданской войны в СССР (1920-1931 гг.). - Харьков: Изд-во ХГУ, 1964. - С. 31.
10 Див.: Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне. Воспоминания: В 4 томах. - М. - Л.: Госиздат-Госвоениздат. - Т. 1. - 1924. - 297 с. - Т. 2. - 1930. - 297 с. - Т. 3. - 1932. - 350 с. - Т. 4. - 1933. - 343 с.
11 Там само. - Т. 1. - С. 163.
12 Історія України. Короткий курс // С. Бєлоусов, К.Гуслистий, О.Оглоблін та ін. - К.: Вид-во НАНУРСР, 1940. - С. 314.
13 Там само. - С. 286.
14 Там само. - С. 315.
15 Див.: Спицький В. Книга для читання з історії Української УРСР з початку ХХ ст. до наших днів / Під ред. І.Гуржій. - К.: Радянська школа, 1971. - 245 с.; Хрестоматія з історії УРСР / Упоряд. В.Спицький, І.І.Сургай. - К.: Радянська школа, 1971. - 199 с.
16 Радянська енциклопедія історії України / Під ред. А.Скаб. - Т. 3. - К., 1971. - С. 371.
17 Див.: Зленко П. Симон Петлюра. Матеріали до бібліографічного покажчика. - Париж, 1939. - 72 с.
18 Книш З. Так перо пише... Вибрані статті. - Торонто: Срібна сурма, 1965. - С. 160.
19 Кравцевич В. Кієвскіє вєдомості: розтиражована неправда про Петлюру // Культура і життя. - 1992. - 8 грудня.
20 Див.: Чекмишев О. Під дамокловим мечем розбрату (Симон Петлюра. Міфи і міфотворчість) // Він з когорти вождів. - К.: Дніпро, 1994. - С. 74.
21 Томашівський С. Під колесами історії. - 2-ге вид. - Нью-Йорк, 1962. - С. 41.
22 Коваль Б. Симон Петлюра в перспективі історії // Ідеї і люди визвольних змагань 1917-1923. - Нью-Йорк, 1968. - С. 259.
23 Див.: Цегельський Ю. Зага роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. - Балтимор: Смолоскип, 1992. - С. 288.
24 Збірник пам'яті Симона Петлюри (1979-1926). - К.: МП "Фенікс", 1992. - С. 8.
25 Радченко Л.О. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні. 1917-1920 рр. - Харків, 1996. - С. 26.
26 Срібняк І. Симон Петлюра на чолі держави та війська. До питання про польсько-українські взаємини 1919-1920 років // Симон Петлюра та українська національна революція: Збірник праць Другого конкурсу петлюрознавців України / Упоряд. та передмова В.Михальчука. - К.: Вид-во "Рада", 1995. - С. 162.
27 Солдатенко В. Українська революція: концепція та історіографія (1918-1920 рр.). - К., 1999. - С. 13.
28 Цит. за: Ротач П. Польський дослідник петлюріани // Полтавська петлюріана. Збірник Четвертих Петлюрівських читань. - Полтава, 1999. - С. 39.
29 Див.: Коцур В., Коцур А. Історіографія історії України... - С. 402.
30 Грабович Г. Україна: підсумки століття // Критика. - Ч. 11(25). - С. 8.
31 Кремінь В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду. - К., 1996. - С. 210.
32 Див.: Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т. 3. - К.: Вид-во ім. О.Теліги, 1999. - С. 7.
33 Див.: Йосипишин Я. Віднайдено передвоєнні архіви української бібліотеки ім. С.Петлюри в Парижі // Інформаційний бюлетень Української бібліотеки ім. С.Петлюри в Парижі. - Ч. 62. - 1999. - С. 33.
34 ДА СБУ. - Спр. 69270 фп. Т. 2. - Арк. 1.
35 Див.: Wiszka E. Praca wojsk Ukrainskiej Republiki Ludowej internowanych w Polsce w latach 1920-1924 // Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego nastкpstwa. - Torun, 1997. - S. 326.
36 Див.: Приватний архів В.Маруняка. - Видавнича діяльність української еміграції в роках 1876-1975. Рукопис. - Мюнхен. - 77 с.
37 Яковлєва Л. Празькі архіви в Києві // Пам'ятки України. - 1994. - Ч. 3-6.
38 Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. - С. 11-12.

До змісту Сергій ЛИТВИН СУД ІСТОРІЇ: СИМОН ПЕТЛЮРА І ПЕТЛЮРІАНА