Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом
БІОГРАФІЯ ПОЛКОВНИКА АРМІЇ УНР ЯКОВА ГАЛЬЧЕВСЬКОГО 

Літин-2004

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”

Рецензент – к. і. н. Костянтин ЗАВАЛЬНЮК

Головною постаттю книги є один із найдостойніших отаманів доби Визвольних змагань українського народу 1917 – 1920-х років – Яків Орел-Гальчевський. Невловимого месника Поділля, одне ім’я якого викликало у червоних жах і заціпеніння, Головний Отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив 1922 року керівником повстанчого руху Правобережної України.

Міцний національний стрижень завжди допомагав отаманові Орлу орієнтуватися, хто є другом, хто – ворогом, а хто – попутником. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл,” – такою була настанова геніального ватажка українських повстанців, організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі.

Книга розрахована на широке коло читачів, які цікавляться історією свого народу.

Редактор і коректор Олеся КОВАЛЬ. 

© Роман Коваль, автор, 2004

Витоки

Яків Гальчевський 1 народився 22 жовтня 1894 р. 2 (за ст. ст.) в с. Гута-Літинська Сосонської волості Літинського повіту Подільської губернії 3. Його батько – Василь Лукович – був селянином, а мати – Мотря Іванівна (в дівоцтві Русавська) – походила з давнього козацького роду 4. Саме родина матері “дуже рано збудила в душі (Якова) ненависть до Москви” 5. Батькові на виховання сина Боги відвели небагато часу: 1901 року Яків став сиротою.

Невдовзі його матір (11 лютого 1902 р.) вдруге вийшла заміж – за односельчанина римо-католицької віри Войтеха Антоновича Ферфецького 6, від якого в Мотрі народився син Іван. Невдовзі вона овдовіла вдруге: 8 липня 1906 р. внаслідок “невідомої хвороби” помер її другий чоловік. На час його смерті Мотря і троє її синів були православними 7.

Та вже 3 жовтня 1907 р. Мотря Ферфецька стала парафіянкою Літинського костьолу, приєднавшись до римо-католицтва разом зі своїми дітьми – Яковом, Федором та Іваном, про що зберігся запис в “Особливій книзі Літинської римо-католицької парафіяльної церкви про приєднання з інших християнських (конфесій) до римо-католицького сповідання” 8.

Невдовзі матір Якова знову одружується, на цей раз – із молодшим від неї Іохимом (Йоахимом, Юхимом, Іоаном, Євгеном – так у різних документах) Антоновичем Ферфецьким, ймовірно, братом попереднього її чоловіка Войтеха. Іоахим також був римо-католицької віри. На час одруження йому було 25 років. Під час третього шлюбу, 31 січня 1908 р. 9, Мотрі вже виповнилося 30 років.

Ця, як комусь може здатися, надмірна деталізація потрібна для того, щоб вияснити національність Якова Гальчевського. Адже, подаючи документи до польської армії 1928 року, Яків Войнаровський (Гальчевський) зазначив, що його батько є поляк римо-католицької віри. Більше того, Гальчевський стверджував, що його “дід Януш” брав участь у польському повстанні 1863 – 1864 рр., а бабуся Марія була полькою з міста Гродно 10.

Однозначно брати на віру ці твердження я б не став. Тому що в рукописі 11, який зберігається в моєму архіві, Яків Гальчевський однозначно і категорично стверджує, що він є українцем. А в розділі “Про поляків” (цього ж рукопису) його серце палає гнівом на поляків за багатолітнє жорстоке гноблення українського народу.

Подати національність батька як польську Яків міг, щоб прискорити своє прийняття на службу до Війська Польського.

Отже виглядає ймовірним, що не батько Якова Гальчевського, а Войтех та Іохим Ферфецькі були поляками або українцями римо-католицької віри. Стосовно “діда Януша” і “бабці Марії”, то логічно припустити, що вони були родичами Войтеха та Іохима Ферфецьких, а не рідного батька Якова – Василя Луковича Гольчевського. Як би там не було, але на Якова найбільший вплив мала мама, тому й зростав він як українець.

У вісім років Яків став учнем початкової школи в рідному селі, а 1908 року Вступив до “второкласной” учительської школи в с. Майдан-Курилівський (невдовзі перейменований на Майдан-Трепівський 12). У своєму “Curriculum vitae” (“Життєписі”) Яків Гальчевський зазначав, що, навчаючись у цій школі, він “об’єднував біля себе чимало патріотично настроєної української молоді, яка тихесенько плекалась у козачих традиціях. Після першої російської революції ожив дух бунту проти Москви, і ми вели агітацію, освідомлювали маси і діставали через Кам’янець-Подільський з Австрії нелегальну літературу” 13.

У 1912 – 1913 рр. Яків навчався на однорічному педагогічному курсі при Майдано-Трепівській школі. “За відмінної поведінки” мав такі оцінки: Закон Божий, арифметика, алгебра – задовільно (3), російська мова та церковно-слов’янська мова – цілком задовільно (3,5), “отечественная история”, історія педагогіки, дидактична і педагогічна пропедевтика, методика, географія, сільське господарство – добре (4), твір – цілком задовільно (3,5), практичний урок у зразковому класі – задовільно (3). Зазначено також, що він навчався “воєнному строю”. Свідоцтво про закінчення педагогічного курсу Яків отримав 8 червня 1913 року, а вже 17 червня 1913 року, склавши іспит у Раді Вінницької церковно-учительської школи, отримав звання вчителя церковно-приходської школи 14. І 1913 року він почав вчителювати в подільському с. Сахни, заробляючи таким чином на хліб насущний і готуючись до іспитів в учительський інститут 15.

В російській армії

Та не довго довелося вчителювати Якову: влітку 1914 р. вибухнула Світова війна, а у вересні його мобілізовали до російського війська. І поїхав Яків із рідних країв на дикий російський схід: до Казані – колишньої столиці Казанського ханства. Саме тут дислокувалася його частина – 2-га запасна гарматна бригада 16.

Та доля посміхнулася Гальчевському – невдовзі він знову опинився в Україні, в 2-й Житомирській школі прапорщиків, яку закінчив у червні 1915 року. Якщо вірити його евіденційній карті, то в липні він командував маршовою ротою 22-го запасного піхотного батальйону у Вінниці та в серпні вирушив з нею на Західний фронт – до 1-го стрілецького полку 1-ї Туркестанської дивізії 1-го Туркестанського корпусу, яким командував генерал від кавалерії Сергій Шейдеман. Спочатку Гальчевський служив молодшим офіцером, а потім командиром роти кінної розвідки 17.

Під час бойових дій Гальчевський неодноразово виявляв героїзм, внаслідок чого його постійно (практично щотримісяці) підвищували у званні та нагороджували бойовими нагородами. Так він отримав орден Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, орден Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та орден Святої Анни 4-го ступеня 18.

Отримав він й інші “відзнаки”: поранення у бік, контузію; був отруєний німецькими газами. Проте, частини своєї не залишив: після лікування в дивізійному лазареті повертався на передову 19.

Не дивно, що його цінувало начальство, а підлеглі ставилися до нього буквально з любов’ю. Гальчевський сам пише про це: “Мене всі любили за мою військову вдачу” 20.

Після жовтневої 1916 року катастрофи, яка сталася внаслідок жахливої повені на р. Стоход, рештки 1-го Туркестанського корпусу було відведено в запілля. Під час реорганізації корпусу Гальчевський потрапив до новоствореного 29-го Туркестанського полку 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії, де очолив роту піхоти, а згодом – кулеметну роту. Якийсь час виконував і обов’язки ад’ютанта командира полку. В квітні 1917 р. йому доручили командування навчальною дивізійною командою. У вересні, вже у званні штабс-капітана, він повернувся до 29-го Туркестанського полку – на посаду командира 3-го батальйону.

Гальчевський взяв активну участь в українізації частин російської армії. Під час творення Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії його було обрано помічником голови, тобто заступником. Оскільки командування дивізії чинило опір українізації, то Гальчевський “всіма правдами і неправдами відправляв козаків до Київа в українські частини” 21. Він і сам мав гаряче бажання повернутися на Батьківщину, але начальство не відпускало, а дезертирувати йому “не дозволяло сумління” 22.

Лише після Жовтневої революції, що привела до повного розвалу російської армії, Гальчевському вдалося оформити відпустку і разом із братом Федором та кількома військовими-українцями своєї частини виїхати до Києва. В дорозі захворів на тиф. Брат і товариші доглянули хворого і довезли додому.

За Директорію

Вилікувавшись, Яків почав вчителювати в сусідньому селі Брусленів. До того ж, він взяв на себе обов’язки завідувача школою. Став членом повітової шкільної ради. Вступив до Українського національного союзу – опозиційної до Гетьманату політичної організації. Коли в Кам’янці-Подільському заснували Державний український університет, Гальчевський став його вільним слухачем (на правничому факультеті).

Хіба міг уявити Яків Гальчевський, що саме його ректор Іван Огієнко (в майбутньому архієпископ Іларіон) в далекому 1943-му проводжатиме його в останню дорогу?..

Навчання в університеті Яків очевидно використовував для творення таємної організації, яка готувала повстання проти Гетьмана України. У своєму “Життєписі” Гальчевський стверджував, що за дорученням керівництва УНС відповідав за підготовку повстання у чотирьох повітах Подільської губернії: Літинському, Вінницькому, Летичівському та Кам’янець-Подільському. “В перевороті Директорії, – писав він, – я грав на Поділлю видну ролю, хоча мене і не видно було… Після опанування Вінниці в листопаді 1918 року я з літучим відділом очистив північне Поділля, установлюючи владу Директорії. Отаборився в м. Літині, де сформував Окремий Літинський курінь, який увійшов до 2-го корпусу українського у Вінниці, і провадив мобілізацію, наслідками якої до 15000 багнетів було відправлено на фронт під Київ. У грудні 1918 р. я залишив залоги на відповідних пунктах півночі Поділля; Шепеля Якова, який у мене був ад’ютантом, з кількома сотнями залишив в Літині, а своїх добірних козаків – піхоту, кінноту і 3 гармати з’єднав по наказу комкора-2 Колодія з курінем Гайсинським А. Волинця…” 23.

3 січня 1919 р. об’єднаний загін за згодою Головного Отамана і наказом № 3 командира Подільського корпусу Федора Колодія було перейменовано на курінь ім. отамана Симона Петлюри 24.

Курінь рушив на Летичів, де більшовики мали досить міцні позиції. Після нетривалого бою увійшли до міста – якраз у переддень Різдва. Червоні в паніці відступили до ст. Деражня 25. Потім курінь, в якому Гальчевський був командиром сотні, штурмом взяв Меджибозький замок – оплот більшовицького “ревкому”.

Тим часом, один із керівників більшовицького заколоту Мушлін, якому вдалося втекти під час захоплення Меджибозького замку, переніс штаб збаламучених повстанців у с. Голосків. Мушлін змобілізував на боротьбу з “буржуазною” Центральною Радою лайдаків біля двадцяти сіл: Голоскова, Щедрової, Копачівки, Писарівців, Богданівки та інших.

Обстрілявши з гармат Голосків, Русанівці, Лисогірку, Гальчевський захопив Лисогірку, а Волинець увірвався у Голосків… Так була ліквідована “Меджибозька республіка”26.

Рішуче загасивши братовбивчий конфлікт, який намагалися розпалити чужинці Мушлін і Лайнер, курінь ім. отамана Симона Петлюри з честю виконав доручене завдання. В телеграмі, яку 27 січня 1919 р. отаман Ананій Волинець послав із Меджибожа до 19-ї дивізії Дієвої Армії УНР, повідомлялося: “На місці справи гаразд, спокійно, селяне здають зброю. Курінь смерті наробив добрих діл, почуєте” 27.

25 січня 1919 р. згідно з наказом № 43 штабу Холмсько-Галицького фронту курінь ім. отамана Симона Петлюри було переформовано на 61-й піший дієвий полк (у складі 19-ї дивізії) з осідком у м. Старокостянтинові на Волині 28. Станом на 2 лютого Яків Гальчевський значився серед командного складу 61-го полку як сотник гарматної батареї 29.

Незабаром 61-й полк вирушив на Північно-Західний фронт у розпорядження отамана Армії УНР Володимира Оскілка. Попри виснаження особового складу, полку вдалося відбити ворога від Рівного 30.

З другої половини лютого 1919 р. приблизно до 20-го березня 1919 р. 61-й полк вів бої проти частин Красної армії в районах Костополя – Домбровиці (нині Дубровиця) – Століна – Речиці. Після тривалих боїв частини Красної армії відступили 31.

Під час березневого наступу Армії УНР 61-й полк брав участь у боях біля Костополя, Немовичів і Сарн. Разом із 56-м Немирівським і 57-м Гайсинським полками м. Сарни, 61-й полк відкинув совєтські частини за р. Прип’ять.

Та наприкінці квітня Красна армія, завдавши відчутних ударів Армії УНР, прорвала фронт у напрямку на Житомир і Новоград-Волинський. 61-й полк виявився в оточенні. Ананій Волинець, отримавши спеціальне завдання від командира дивізії Г. Добрянського, в ніч на 23 квітня зі своїми гайсинцями вирушив у запілля більшовиків – на з’єднання з повстанцями Дмитра Соколовського, які діяли в районі Радомишля, щоб звідти вийти в рідний Гайсинський повіт 32.

Яків Гальчевський, перебравши від Волинця командування, з рештою козаків і старшин залишився. Відтоді він став командиром 61-го полку ім. Симона Петлюри.

Оскільки Армія УНР відкотилася у бік Рівного, Гальчевський повів свій пошарпаний полк їй навздогін. Йому вдалося вивести змалілу частину з оточення.

У Рівному Гальчевський взяв участь у придушенні державного перевороту, який 29 квітня вчинив командувач Північного фронту Армії УНР Володимир Оскілко 33.

Невдовзі Яків Гальчевський отримав наказ Симона Петлюри прибути на ст. Радзивілів. Тут і відбулася їхня перша зустріч. Головний Отаман наказав Гальчевському з кількома старшинами й козаками вирушити через фронт на зв’язок із партизанами та організувати акцію руйнування запілля Красної армії 34. Здавши полк старшині Шинкаренкові, Гальчевський із бойовими побратимами вирушив назустріч повстанцям. Власне тоді, в травні 1919-го, й почалася його повстансько-партизанська епопея, яка тривала до 1925 року.

“Це був час, коли Головний Отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григорьєв оголосив свій Універсал, в якому закликав до повстання проти “комуни, чрезвичайки і комісарів з Московської обжорки і тої землі, де розіп’яли Христа”. Заклик отамана Григорьєва підтримали і на Поділлі. За короткий час було звільнено Літин, Гайсин, Могилів, Брацлав, інші міста і містечка” 35.

У червні в одному з боїв проти більшовиків Гальчевського було поранено в лице і ногу 36. Та це не зупинило його.

З приходом української армії повітовий комісар М. Харусь запросив Гальчевського до Летичева, наказавши провести мобілізацію. “І я, – згадував Гальчевський, – їздив із карним відділом і провадив мобілізацію. Після відходу української влади до Польщі я залишився на Україні і провадив працю проти денікінців і большевиків” 37.

На повстанській стежці

Восени 1919 р. Яків Гальчевський одружився з учителькою Марією Оксентіївною Жуматій (Шуматій). Одружився, бо “коли б загинув, – пояснював він свій “некозацький” вчинок, – то вона була б моєю наслідницею” 38.

Яків Гальчевський почав підготовку до повстання. “В квітні (1920 р. – Ред.) я і Шепель увійшли в контакт із галичанами (з частинами колишньої УГА, які тимчасово перебували у складі Красної армії. – Ред.) і перед польською офензивою, ми з двома бригадами галичан і повстанцями зліквідували фронт Богунівської і Таращанської дивізій: всі комісари були нами розстріляні. Між нами і большевиками йшли вперті бої. Прийшли польські війська: нас і галичан було обеззброєно, – повстанцям був даний наказ розійтись по домах.

Після відвороту поляків нам було дуже трудно, бо населення явно співчувало большевикам, поки ті не далися взнаки. Тоді знову повів я повстанчу роботу проти червоних. Під час відвороту большевиків з-під Варшави знищено дотла мою оселю, брата Федора, який ні до чого не мішався, розстріляно після знущань; навіть робітників-селян повбивали. Одна мати спаслася втечею. Це мене зробило звірем, і я з повстанцями нападав на большевиків і вдень, і вночі, незважаючи на кількість і якість” 39.

Вбили Федора 17 вересня 1920 року. “Почувши звістку про розстріл брата, я закаменів, – згадував Яків Гальчевський. – У душі забушувала страшна ненависть до червоних і я перед мамою присягнув, що цю смерть криваво помщу, але не на безпосередніх убивниках брата, а на всіх партійних комуністах.

Питаю матері, чи бачила вона свого сина мертвим? Каже, що ходила по всім місті (Літині – Ред.), питалася й знайшла Федора у рові. Одну руку мав на грудях, а праву – відкинуту на бік, з мотузком на кісті. Лежав горілиць і мав між очима чорну дірочку від пострілу.

“Рештки” большевицької влади в Літині не хотіли дозволити мамі забрати труп, але вона під’їхала зі знайомими селянами возом і привезла небіжчика-мученика до хати, та на другий день, у супроводі священика й багатьох селян, поховала його на цвинтарі поруч мого батька й сестри (Ганни – Ред.). Місцеві большевики сказали матері, хто застрілив мого брата, й що комісар Уланський додав: “Нє можем разстрєлять старшево Гальчєвсково, – разстреляєм младшево: ето одна кровь!”

Чи не жидівська талмудна логіка?

Федір Гальчевський був тоді останньою жертвою в Літині, бо після його розстрілу комісар Уланський із великим штабом жидів-чекістів поїхав у напрямку Винниці…

Заворушились ми з Кузьменком, Мандзюком і козаками по всіх селах навколо, знайшов я повстанців, яких бачив у лісі під селом Майданом-Голоським. Через три дні був під моєю командою відділ піхоти, добре озброєної, 220 багнетів.

Я палав жадобою ворожих жертв. На озброєні відділи большевиків робив напади день і ніч. Вже чути було канонаду на заході. В брусленівських та винницьких лісах не перейшов ні один обоз большевиків, щоб не був нами обстріляний, або знищений. В лісі коло Миколаївки засіли ми на червону кінноту 8-ї кінної дивізії. На перший вогонь попав нам Революційний трибунал тієї частини. Під нашими кулями впало до 20 військових чекістів. Втікаюча решта захопила по дорозі 14-літнього хлопця з с. Майдану Грузького й замучила його пізніше в м. Янові. Той хлопчина збирав у лісі в мішечок жолуді.

Почала відходити на південний схід армія Будьонного. Вона мала завдання вдарити в Криму на генерала Врангеля, який обняв команду над білими москалями після генерала Денікіна. По дорозі через наш район ми добре потріпали, один по другому, два кінні полки із засідки. Між іншим, в цій армії червоноармійці вистріляли тоді всіх своїх політкомісарів-жидів, а в м. Пикові і Уланові зробили жидам погром і зґвалтували всіх жидівок. По дорозі будьоновці розбивали горільні й їхали п’яні цілі полки. Таких п’яних ми заскакували і нищили.

Вже пройшов місяць вересень. Польсько-український фронт із большевиками дійшов до лінії Уланів – Хмільник – Дяківці – Багринівці – Бар і завмер. Настав місяць жовтень, – а фронт є непорушний. Вже й холод дошкуляє. Повстанці починають деморалізуватися. Одні хочуть по домах, а другі почули, що в м. Хмільнику стоїть відділ отамана Шепеля й до нього рвуться, щоб лише бути по цей (по той. – Ред.) бік фронту.

Моя розвідка доносить, що поляки з большевиками заключили перемир’я без відома й згоди Головного Отамана. От союзники! Тепер не жалію, що ми їх били!

Знаю, що в нашім повіті фронт проти червоних тримають українці. Одного разу приходить до мене сотник (Павло) Саранча. Радимося, що робити? Він є тієї думки, щоб я свій відділ розпустив, або послав до отамана Шепеля в Хмільник, коли повстанці так хочуть, а ми перейдемо фронт до Української армії. Так ми і зробили 25 жовтня 1920 року” 40.

Знову в Українській армії

Перейшовши кордон між Багринівцями і Дяківцями, друзі вийшли на відтинок Запорозької дивізії. В Стасьовому Майдані натрапили на Чорних Запорожців Петра Дяченка. Той скерував їх далі – до штабу 1-ї Запорозької дивізії, де їх прийняв комдив Гаврило Базильський, якого було проінформовано про ситуацію в запіллі ворога. “Довідавшись, що має бути наступ між 10 – 11 листопада” 41, Яків Гальчевський вирішив залишитись у дивізії. “Подавши рапорт до штабу дивізії, долучивши свій послуговий список і різні засвідчення”, отримав приділення “до 2-ї бригади полковника Литвиненка у Дорошенківський курінь молодшим старшиною” 42. В іншому місці Гальчевський стверджує, що став до служби у Наливайківському курені. Далі Яків писав: “Те, що я, штабс-капітан царської 43 служби, який командував уже куренями і 61-м полком минулого року, не перешкоджає мені тепер командувати хоча би й чотою.

Врешті, наступ. Ми женемо 17-у Башкирську бригаду. Доходимо до залізничного шляху Жмеринка – Вінниця. Наш лівий сусід – російський генерал 44 Яковлів – під Винницею. В нічних випадах здобуваю чи­мало коней. Моя популярність серед коза­ків, як запримічую, зачинає зростати. На відтинку Залізної дивізії прорива­ються большевицькі вожді Котовський і Примаков, що змусило цілий наш фронт до відвороту. В нічнім бою під селом Голенищевим я з хорунжим Слободяником так ­довго стримували ворога, що, вскочивши нарешті в село, потрапили просто у ру­ки совітським кіннотчикам. Поки ручними гра­натами відбились від ворога, то наших трудно було наздогнати. Таким чином ми залишились серед ворогів” 45.

Це був останній бій Якова Гальчевського у складі регулярних частин Армії УНР.

Дійшовши до Сахнів, розпрощалися. Гальчевський сказав, що його “мрія прожити бодай одну зиму спокійно, хоча б за кордоном, не здійснилася” 46. В іншому документі уточнив, щоб “не вести життя звіра” 47.

В університеті

“З великою небезпекою, – писав пізніше Я. Гальчевський, – я пробрався до с. Брусленова, де здорові ліси…” 48. Тут вчителювала його дружина. Та довго перебувати коло неї було небезпечно – адже не один у селі знав, що чоловік вчительки Жуматій був у “петлюрівській” армії. І Яків вирішив на час зникнути. Тим більше, що йому страшенно хотілося відновити навчання в Кам’янець-Подільському українському університеті. У грудні 1920 р. Яків разом із товаришем Оникієм Місюрою вирушили до Кам’янця-Подільського. Вже 24 грудня його було зараховано вільним студентом.

“В університеті застали бага­то змін, – писав у своїх спогадах “Проти червоних окупантів” Гальчевський, – урядував уже студентський комітет із секретарем-комуністом, а один студент став навіть комісаром університету. Мій правничий факультет влада перейменувала на факультет соціальних наук. Почав я вчаща­ти на виклади. Викладали нові професори, бо більшість старих разом із ректором Іва­ном Огієнком виїхали за Збруч. Нова влада почала до­биратися поволі до решти професорів і студентів: (вже було) арештовано декількох осіб. Ходжу цілий час із револьвером у кишені. Довідуюсь, що є наказ зголоситись усім студентам-офіцерам до комендатури... Бачу, що не викручусь, бо в університеті лежать мої папери, з яких видно, що я старшина бувшої царської армії… Бачу, що земля під моїми ногами зачинає горіти. Тієї ж ночі вийшов я з Кам’янця у напрямку Ярмолинець, маючи при собі нерозлучного приятеля – револьвер. Всі свої речі та книжки залишив у Кам’янці” 49.

Без надій і сподівань

З Нового 1921 р. почався новий – найактивніший – етап повстансько-партизанської діяльності Якова Гальчевського. “Я знав, – говорив він, – що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проже­немо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по-козацьки. Дамо криваво відчути зайдам – москалям і жидам – та своїм песиголовцям, які злигались з комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але як ліс рубають, то тріски ле­тять. Кожна нова жертва – цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно!

Думалося, а може, Захід, коли довідається про повстанчий рух, скоріше здійснить інтервенцію. А коли ні, то своїми виступами змусимо комуністичних зверхників бодай на фікцію українства… Отже, з Богом – до діла!” 50.

Почалась тяжка праця. Кожну ніч Гальчевський вирушав у дорогу. Обійшов Літинський, Вінницький та Летичівський повіти. “Вишукував товаришів по зброї, які зі зрозумілих причин переховувалися від більшовиків. Переконував їх продовжувати боротьбу, організовував, давав завдання, наполягав, щоб вони не сиділи, а також рухались.

Гальчевському було легко працювати – його в околиці знало і поважало чимало людей. Але багатьох товаришів Яків не знаходив: хтось поліг на полі бою, комусь вкоротив віку тиф, дехто під час минулорічних наступів української армії пішов до регулярного війська, когось мобілізували більшовики. Інші, намагаючись врятуватися від ЧК, виїхали в інші губернії. Хтось ховався на хуторах” 51.

19 березня в Ризі Україна отримала підступний удар: колишні союзники – поляки – уклали з росіянами та їхніми “українськими” маріонетками (урядом т. зв. УСРР) мирний договір. Цей договір розділив Україну на дві частини – по річці Збруч. Яків Гальчевський так оцінив наслідки цього страшного для України миру: “Говорять про “геніяльність” Пілсудського... А чому він не передбачив пізнішої катастрофи своєї держави і не створив під своїм політичним впли­вом українсько-білоруського буферу між Польщею й Росією? Відпала Литва, але її місце “хотіла” зайняти Україна (свідомо чи несвідомо – інша річ) в особах своїх тодіш­ніх репрезентантів. Ідея Ягайлів була близька до здійснення, й великих перепон не було.

Чи Україна на тому виграла б, чи програла? – питав сам себе Гальчевський. – Мені здається, що Україну в за­маскованій федерації з Польщею чекала би така сама політична доля, як УССР під Москвою, бо політично поляки ХХ століття ще менше вироблені, як за часів своїх королів. Чи вдержалася б Україна на поверхні політичного життя, коли б по­стала як УНР? Це були б передчасні “роди”, бо політична концепція з опертям одних на Москву, а других – на Варшаву від віків фальшива” 52.

Яків Гальчевський був переконаний, що Україна мала більше шансів визволитися, коли б знаходилася під одним окупантом… Але й в умовах окупації України арміями кількох держав боротьбу не можна було припиняти.

“Ми є месники за кривди народу”

“Як військовий фахівець Гальчевський від самого початку організував ефективну розвідку та контррозвідку. Його поінформованість вражала навіть близьких товаришів. Він завжди знав, що і де відбувається, бо скрізь мав своїх інформаторів: на залізниці і телеграфі, в ревкомах і “комбєдах”, навіть у військових частинах та ЧК. Особливу увагу він надавав викриттю і знищенню “сєкрєтних сотрудніков ЧК”… Він не шкодував винагород для місцевого єврейського населення. І євреї справно збирали для нього інформацію. Розуміння особливої ваги розвідки і контррозвідки оберігало життя отаману та його козакам” 53.

Гальчевський міг помститися батькові вбивці свого брата – балинському корчмареві Хаїму Бурґу. Козаки підбивали Якова вчинити розправу над ним – на тій же підставі, що “це одна кров”. “Сензюк хотів навіть вступити до клятого жида й пригадати йому подле звірство. Але я не дозволив, – писав у своїй мемуарній книзі “Проти червоних окупантів” Яків Гальчевський. – Ми є месники за всі кривди, заподіяні нашому народові, особистих ворогів залишаймо поки-що у спокою. Не міг я зрештою мститися на родичах вбивника, хоч “то одна кров”…” 54.

Розмірковуючи на прикладі вбивці-чекіста про роль єврейства у Визвольних змаганнях українського народу, Яків Гальчевський дійшов таких висновків: “Я не раз бачив біля (балинської) корчми купу жиденят, в тім числі було сморкате жиденя – пізніший кат багатьох соток селян і мого брата. Це не спорадичний випадок. Всі жиди, які виростали на селах, у корчмах і крамничках своїх батьків, на хлібові українських селян, коли прийшли більшовики, стали опорою червоної влади. Вони володіли добре українською мовою, знали кожний своє село, під кожним оглядом із них вербувалися агенти внутрішньої розвідки, добрі чекісти. Страшним чекістом був також сільський жид із с. Трепівського Майдану…

Українське селянство засвідчило – до большевиків жиди по селах деморалізували селянство, в часі большевиків жиди вийшли з сіл та стали зпричинниками фізичного нищення наших братів.

Жиди по містах і містечках тримали наше селянство в економічній і торговельній залежності, а потім утворили кадри большевицького урядництва, судівництва, міліції і грізної чрезвичайки. Все разом жидівство в Україні зіграло ганебну й жахливу ролю. Воно судило, катувало, в’язнило й розстрілювало наш нарід, а само кричало: “Ґівалт! Погром!” А на ділі, то всі жертви, які понесла наша нація від жидів, на 5 млн. перевищує тепер все жидівство в світі!” 55.

Та слід зазначити, що Гальчевський ніколи не боровся проти євреїв, які прихильно ставилися до Української держави і не співпрацювали з окупантами. Отаман боровся лише проти тих, хто йшов збройно проти України чи був сексотом совєтської влади.

Так, Гальчевський був жорстоким чоловіком. “Це був час, – писав він, – коли всіх майже большевиків я із своїми козаками пускав у “розход” особисто, щоб їхня якнайбільша кількість зустрілася “там” із моїм братом! Коли мені приходилося стріляти якого комуніста, то обов’язково він діставав кулю в ніс, де брови сходились: в це місце, після страшних мук, жид Хаїм Бурґ із нагана застрілив мого молодшого й єдиного брата 56! Почуття помсти є страшне й робить людину, поки вона не заспокоїть жадоби помсти, також страшною. Всякі екзекуції мені були противні, та жадоба помсти і ненависть робили мене жорстокою людиною, а головне: я мав силу зносити все, щоб найгірше досолити комуністам” 57.

“До нас твердий час не мав сантименту, як і люди з противного боку, – резонно стверджував Гальчевський. – Не могли й ми мати жалості до представників совітських катівень” 58.

Не мав жалості Гальчевський і до українців, які зрадили свій народ і пішли на службу до окупанта: їх він винищував особливо ретельно. Тобто Гальчевський боровся не проти євреїв, українців чи росіян, як представників тієї чи іншої національності, а боровся проти представників “совітських катівень”.

Окрім того, що Гальчевський не зводив особистих порахунків (особисті порахунки у нього були з поневолювачами!), він був принциповим противником єврейських погромів. І засуджував тих отаманів, які дозволяли реквізиції в євреїв, “псуючи ідейних козаків” 59.

Відомий такий епізод з єврейською родиною, яка “на свою біду верталася з Америки до Проскурова. Їхала вона через Літин на Летичів. Якраз на цій дорозі проектувалася засідка проти червоних, тому повстанці змушені були на якийсь час затримати родину. Під час обшуку в євреїв знайшли 25000 доларів – на той час просто величезну суму. Старшини запитали у отамана, що робити з грішми? Орел наказав гроші віддати. Через деякий час здивовані й вдячні євреї вирушили далі. Та не довго вони дякували Єґові за дивовижне спасіння: незабаром по дорозі їм зустрілись більшовики, які не тільки забрали гроші й речі, а навіть постягали з жінок панчохи.

Єврейська родина, зрозуміло, широко розголосила про ці два випадки. Внаслідок розголосу чимало євреїв з Літина, Ялтушкова, Бара та Летичева виявили бажання вступити до повстанчого відділу Орла. Власне, вони й раніше не один раз могли пересвідчитися, що Яків Гальчевський завжди виступав проти погромів. Отаман, зрозуміло, ввічливо відмовився від пропозиції “посилити відділ”, та все ж послугами єврейського населення користувався” 60.

“Нам одна дорога”

1 квітня 1921 р., під час формування нового відділу, Якову Гальчевському козаки дали ім’я Орел. На той час він вже сформулював основи партизанської тактики. Ось вони.

“Треба бути здалека від родин, любих дівчат і знайомих. Не заявлятися одинцем на хуторах і селах. Хо­дити найменше удвох. Треба всім якнайскоріше придбати совітські уніформи і завсіди переодягатися в них для якоїсь акції. Озброєння мусить бути добре і перевірене. Кожний мусить мати: кріс, один-два револьве­ри, дві-три ручні гранати, кинджал або ша­блю. Кинджал і шабля особливо доречні тоді, коли треба ворога утихомирити без стрілів і га­ласу. Не вільно навіть між своїми козаками оповідати про те, де ми були, що робили чи що думаємо робити. Намагатися, щоб днями нас якнайменше бачили. Наладнати розвідку, щоби нас негайно повідомляла, коли й де прийдуть совітські військові чи агенти. До своїх зрадників… мусимо бути нещадні...

Ми сильні своєю таємничістю, дібра­ним елементом, нежданим нападом-заскоченням, використанням ночі, поганої пого­ди, безпосередньою бійкою руками і скорим зниканням. Нам одна дорога, а воро­гові, що хотів би нас знайти, двадцять доріг до нас. І коли ворог знайде нас, то ми можемо вибрати: зникати, гублячи сліди, або робити засідку, дати йому прочухана і відходити. Ми не боронимо терену боротьби, не треба нам здобувати осель, містечок, міст, мостів, високих тактичних пунктів та втримувати їх. Ми нищимо, коли самі захочемо, лише живу силу. Знаючи правильники кількох армій польової служби, ми мусимо діяти завсігди не так, як каже правильник.

Найчастіше діяли ми, українські повстанці, під покровом ночі малими гуртами, атакуючи по черзі знані об’єкти: штаб, телефонічну централю, варту, касарні, черезвичайку, міліційну станицю, всеобуч, ревком та інші установи, що ними большевики тримали в ярмі Україну. До приватних мешкань повстанець, щоб не розпорошуватись, не повинен без наказу заходити. Тільки на виразний наказ можна зайти до дому, щоб витягнути з нього якусь важну большевицьку рибу, зайти до в’язниці і визволити політичних в’язнів. Криміналістів (кримінальників. – Ред.) треба залишати під замком, як тих, що їх кожна влада мусить замикати. Акти у штабах Чека, ревкому й інших важних урядах треба конче забирати, бо вони – це найкраще джерело інформацій про ворога, своїх патріотів і зрадників. Військове майно обов’язково брати, але в міру, не переладовуватись. Чого не можна забрати, треба знищити. Побажано палити перед відходом військові об’єкти: вогонь вночі має свою психологічну силу і мову, а пізніше свої і вороги довго ще будуть оглядати пожарища та з острахом згадувати і думати про тих, що таку помсту на комуні заподіяли…

Наша засада була: ніколи не перебувати вдруге на цьому самому місці, де ми вже раз були й ніколи не робити на одному місці постою довше, як один день” 61.

Постійні переходи не лише ускладнювали чекістам пошуки, але й сприяли тому, що козаки досконало вивчали ліси. Окремо отаман вияснив питання, де не слід проводити боїв: “Озброєним повстанцям ворог ніде не страшний, однак прикро мати сутичку в хаті чи біля хати щирих людей, які переховують повстанців, годують, а потім їх червоні помордують за це та ще й зруйнують господарку і сконфіскують майно. Сутичка з ворогом у лісі не шкодить нікому, крім повстанців або червоних – залежно від того, хто ліпше воює. Повстанець мусить завсіди так поступати, щоби ніколи не дати себе заскочити, а тому треба чимало стриму, обережності, сміливості, доброї зброї і доброго володіння нею. Треба також вміти використовувати терен, знати його та знати вже раніше, де ворог. Го­ловне ж – повстанець не сміє марнувати стрілу: кожний стріл, від першого почавши, мусить давати жертву – убитого або раненого” 62.

“Наказую отаманам ділати більше на уяву ворогів і свого населення, а тому треба ночами палити всякі військові об’єкти. Обгорілі стовбури й димарі ще довго після нас “говоритимуть” про нас. Не шкодуймо майна: буде своя держава, то на місті зруйнованого чи спаленого дому поставимо палати” 63.

Щоб зрозуміти причини жорстокості “святих і страшних” в обороні рідного краю, досить навести короткий спогад Якова Гальчевського з його партизанської епопеї, який навів у своїй книзі “Національні спецслужби в період Української революції 1917 – 1921 рр. (невідомі сторінки історії)” доктор історичних наук Володимир Сідак.

“Кожному з нас розстріляно кого-небудь близького, рідного… – писав Яків Гальчевський. – У мене є козак. Два роки вже зі мною. За його повстанчу діяльність більшовики в серпні 21 року застрілили його брата Давида. Цього року піймали сестру Оляну; питаючи за Ониська, катували її, насилували, живою засипали в яму, яку вона сама собі викопала. Вона нічого не казала, бо нічого не знала; забрали її в губчека, де розстріляли, за що? Є козак Гриць Осидчук, з 19 року в повстанні: йому за нього розстріляли сестру і старого батька. В с. Літинці 4 брати Антонюки в повстанні з 19 року. Торішнього року в серпні їхнього батька Гриця Антонюка, питаючи за синів, мучили: поодрізували вуха, носа, очі викололи, по суглобах розбирали руки, обрізали губи, язика вирізали і шаблюкою в горло закололи, вивезли за село і затоптали в болото і наказали не ховати мученика. Коли поїхали кати, все село почало голосити, але боялось ховати. Тоді прийшли сини, збили домовину в своєму садку і там сховали мученика за Україну, без попа і хреста. Таких випадків мільйони. Сльози навертаються, коли пишеш і пригадаєш все” 64.

Дике насильство ворога породжувало цілком адекватні дії. Слушно висловився інший отаман – Юрко Тютюнник. “Для боротьби проти артилерії необхідна артилерія. Для боротьби проти воюючого націоналізму одних є необхідний воюючий націоналізм інших”.

Подільська повстанська група

У цій праці не буду описувати повстанської діяльності отамана Орла в 1921 – 1925 роках: вона детально висвітлена в моїй книзі “Отаман святих і страшних” (Київ, 2000). Скажу лише, що 1 травня 1922 р. Гальчевському вдалося створити надзвичайно дієву українську збройну формацію – Подільську повстанську групу. Складалася вона з чотирьох кінних бригад: станом на 1 серпня 1922 р. командиром 1-ї був Яків Голюк, 2-у очолював Василь Лісовий, командиром 3-ї кінної бригади був Мирон Лихо, а на чолі 4-ї стояв Семен Хмара-Харченко. Була ще Вінницька сотня ім. Богуна, якою командував підхорунжий Онисько Грабарчук (Рубака) 65.

В 1921 – 1922 рр. отаман Орел воював проти частин дивізій Котовського та Осадчого: з полками 1-ї дивізії, з 10-м, 11-м, 12-м полками 2-ї дивізії Червоного козацтва. Не злічити боїв і з частинами 24-ї Самарської (Башкирської) дивізії та іншими частинами – 2-м ескадроном Брацлавського полку, Вінницькою школою піхотних червоних командирів, артилерійською школою, відділами особливого призначення тощо. Оперував на Літинщині, Летичівщині, Брацлавщині, Гайсинщині, Уманщині, Бердичівщині, рейдував у Вінницькому, Проскурівському, Кам’янець-Подільському, Ново-Ушицькому, Могилівському, Балтському та Ольгопільському повітах, на Ямпільщині.

У серпні 1922 р. Головний Отаман Армії УНР, визнаючи бойові заслуги, підвищив Гальчевського у військовому званні – до полковника Армії УНР. Водночас Симон Петлюра призначив Гальчевського командувачем повстанськими загонами Правобережної України. Ось фрагмент із книги “Отаман святих і страшних” про цю подію: “Разом із козаками отамана Байди-Голюка прибув і хорунжий Богданенко. Богданенко коротко, по-військовому склав звіт… Потім Богданенко мовчки передав Орлу згорнутий листок паперу. Це було подання команданта Подільської повстанської групи про підвищення старшин-повстанців. У лівому верхньому куті червоним чорнилом була написана резолюція:

“Воєнміну. За працю на користь Батьківщини сотника Української Армії Якова Гальчевського (Орла) підвищую до ранги полковника У. Н. Р. До всіх інших старшин застосувати приписи, передбачені статутами і інструкціями Військового Міністерства. С. Петлюра. Ставка, 20. 8. 1922 р.”

Цей листок з історичною для Гальчевського резолюцією Головний Отаман передав через хорунжого Богданенка…” 66.

Наприкінці своїх мемуарів про збройну боротьбу в 1921 – 1922 роках Яків Гальчевський дав оцінку повстанським кадрам Української революції.

“В повстанчих відділах був український елемент безсумнівно ідейний, – писав він. – Може, були одиниці малосвідомі початково та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могли нам заступити неба, куди наші душі рва­лись, бо там була ідея. Смерті ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кож­ний із нас уявляв, як легкий перехід в інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, (знали), що не один ворог поляг від кожного з нас.

Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі.

На землі не залишаємо нічого, чого б нам було шкода. У мене особисто – ні золота, ні речей не залишилося б. Ціле моє майно на мені, і з нього найціннішим була зброя. Ще залишалася б мати, однак вона хутко відійшла б з цього світу. Була дружина, але вона молода, без дітей, здібна до праці і без мене дала б собі раду.

Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апо­столами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непо­мильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра несмертельності” 67.

Свій особистий двобій Гальчевський виграв: на його рахунку значно більше перемог, ніж поразок. Виграли свої двобої і підпорядковані йому отамани: втрати особового складу загонів отамана Орла були неспівмірно меншими, ніж втрати ворога: наприклад, за весь 1921 рік, наповнений боями і сутичками, було втрачено вбитими лише кілька осіб. Було й кілька поранених 68.

Якби ж такі люди, як Гальчевський, були у проводі нації…

Безмірна трагедія Гальчевського та його побратимів: все зробити, навіть те, що понад їхню силу, перемогти власні амбіції і вади, розтрощити своїх противників, і, врешті, програти…

Якова Гальчевського поразка не зламала, навпаки – зміцнила його дух: він мріяв не лише про звільнення України, але й про розбиття нашого історичного ворога – росіян – на їхній території, в Росії, і звільнення поневолених ними народів. 15 серпня 1922 р., звертаючись до козаків Подільської повстанської групи, отаман Орел сказав: “У запалі боротьби ми звільнимо Україну й кинемо революційний вогонь на землі Московщини...” 69.

Яків Гальчевський вірив у відновлення боротьби – “тими самими знаряддями і під тими самими гаслами, що ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917 – 1920-х рр.” 70.

Попри тяжкі втрати

Звісно, що живучи в польській державі і здійснюючи з її території розвідницьку й диверсійну діяльність, Гальчевський змушений був співпрацювати із польськими спецслужбами, а саме: з 5-ю експозитурою 2-го відділу Польського генерального штабу. У Генеральному штабі (через полковника Чеботаріва) він отримував потрібні документи для себе та для своїх товаришів, а Симон Петлюра покривав фінансові видатки. Що цікаво, Польський генеральний штаб приховував свою діяльність від Міністерства внутрішніх справ Польщі 71.

У червні 1923 року Орел переправив через Збруч Волинську групу, яка нараховувала 22 чоловіки. Її очолював колишній начальник штабу Волинської підпільної організації Лукаш Костюшко. За нею відправилася Київська група Івана Трейка. Сам же Гальчевський перейшов кордон орієнтовно на чолі Подільської групи в 20 чоловік 8 липня. Збруч переходили малими групами. Прикордонники не зауважили нічого підозрілого… Отаман Хмара, який мав завдання організувати вісім округів Поділля, подався у Жмеринський район. Орел попрямував до Літинського повіту. Разом із ним було 7 чоловік (штаб), з якими Гальчевський планував, як згодом розповідав Хмара, “кинутися по Дніпро”. Попри заляканість селянства терором окупантів та тяжкі втрати, Орлу все ж вдалося сформувати партизанський загін. Та невдовзі надійшов наказ Симона Петлюри повертатися.

“В 1923 р. по наказу Головного Отамана Петлюри, – писав Яків Гальчевський, – була прикорочена партизанка на терені цілої України, а було приступлено до нової системи організаційно-підготовчого характеру на Великій Україні в боротьбі з червоними окупантами. В кінці 1923 р. я перейшов зі штабами трьох загонів до Польщі…” 72.

Це було в жовтні. Разом з отаманом перейшли Збруч 60 кінних козаків і старшин 73. “Велика кількість повстанців моїх подалась до Румунії”, – зазначав отаман 74.

З того часу Гальчевський весь час працював “на кордоні проти большовиків на Україні” 75. Для зручності оселився у волинському містечку Корець (Фабричний провулок, дім 111 а) 76, неподалік кордону.

“Як представник воюючої України Гальчевський-Орел відвідав посольства різних держав і закликав підтримати боротьбу проти більшовиків. Тим часом Совєтська Росія вимагала у польського уряду видачі Якова Гальчевського. Це примусило його змінити прізвище на Войнаровський” 77.

Не один раз задумувався – чому саме Войнаровський?

Очевидно, Яків Гальчевський за псевдонім взяв собі прізвище Андрія Войнаровського, племінника гетьмана Івана Мазепи. В їхньому житті, справді, є чимало подібного: Андрій Войнаровський був довіреною особою гетьмана Івана Мазепи, Гальчевський – довіреною особою Головного Отамана Армії УНР (фактично, гетьмана) Симона Петлюри, який, як й Іван Мазепа, перебував на вигнанні. Обидва з поразкою не змирилися, а, заручившись підтримкою керівництва інших держав та завдяки довіреним людям продовжували працю, готуючи ґрунт для повернення в Україну.

Гальчевський, як і Андрій Войнаровський, живучи на еміграції, провадив дипломатичні переговори з представництвами інших держав із метою спонукати їх до інтервенції проти Росії з метою визволення України.

Їхньої видачі (А. Войнаровського і Я. Гальчевського) домагався російський уряд.

Але чи цими аналогіями все обмежується? Чи було ще щось важливе, що спонукано Якова Гальчевського прийняте саме це прізвище – Войнаровський?

Може, глибока недовіра до польської влади, яка, зрадивши в Ризі 1921 р. союзника – Україну, могла зрадити й особисто Гальчевського, видавши його Росії? Так, як колись гамбурзький сенат, видав російській владі Андрія Войнаровського.

Проти “поважних нездар”

Про діяльність Якова Гальчевського в середині та другій половині 1920-х р. мало що відомо. Знаємо, що в 1925 р. він здійснив останній рейд у поневолену росіянами Україну... Пізніше, в той чи інший спосіб напевно продовжував роботу на кордоні, засилаючи з допомогою поляків агентів до підсовєтської України.

А 1 вересня 1930 р. капітан Яків Войнаровський (Гальчевський) почав свою службу в польській армії. Перша його посада – командир сотні 67-го пішого полку 4-ї польської дивізії, дислокованої на колишніх німецьких землях у Помор’ї...

Про політичні погляди Якова Гальчевського в 1930-х рр. свідчить його відповідь на передовицю “Треба протиділати” генерального секретаря УНДО Володимира Целевича в газеті “Діло” (ч. 154) 78. Під псевдонімом Я. Правобережець відгук 20 червня 1933 р. вмістив донцовський “Вісник” 79. Стаття називалася “Затрування 80 душ молоді, чи Гіпохондрія?” Як виглядає з неї, Володимир Целевич, зараховуючи себе до “авторитету національного проводу”, від імені всього “старшого громадянства” нарікав, що галицька молодь – це майже виключно “анархісти – неетичні, аморальні, нечесні” й майже “революціонери”, тобто молодь зовсім не така, якою “старше громадянство” хотіло би її бачити 81.

Зазначивши на початку статті, що зараховує себе до так званого “старшого громадянства”, “бо вже сивина чуба припорошила”, Я. Правобережець (Гальчевський) погодився, що, справді, “молодь не слухається поважного “олімпу”, не падає навколішки перед “авторитетами” (яких шукає і не знаходить!), випереджає їх, шукаючи в лабіринті своїх світовідчувань нових доріг, що відповідають духові часу”. То чого ж хоче п. Целевич?! Все закономірно: молодь не хоче слухати тих, хто переконливо довів свою неспроможність: маючи шанс у 1917 – 1920-х роках збудувати Українську державу, вони цей шанс бездумно і злочинно змарнували.

Але Целевич бачить причини поразки в іншому. Він вважає, що в усьому винна “публіцистична діяльність п. Донцова”, у світогляді якого Целевич розгледів “прикмети східньої анархістичної психіки”… Слід зазначити, що Яків Гальчевський, оцінюючи творчість Дмитра Донцова, якого шанував, прохопився, що, на жаль, український націоналізм Донцова не подібний “ні до гітлеризму, ні до фашизму, ні (додам) комунізму!” 82.

Отаман Орел, безперечно, мав право так стверджувати, бо не один раз впродовж 1914 – 1925 років переконувався, яку страшну силу становить московська орда з її інтегральним націоналізмом, а отже, щоб вижити, українська нація мусить протиставити ворожій расі щось надзвичайне, виняткове – сильніше і жахливіше!

Володимир Целевич, закидаючи Донцову “прикмети східної анархістичної психіки”, “східний анархізм”, натякав, що в поразці Визвольних змагань 1917 – 1920-х років винне “анархічне” селянство Східної України. Яків Гальчевський – представник і організатор цього “анархічного” селянства – добре знав ціну аргументам целевичів та й самим целевичам, завдяки партійному ворохобництву яких і безвідповідальній демагогії й була збаламучена частина селянства. Отаман Орел не з газетних публікацій знав, що таке масовий героїзм українського селянства Східної України, знав, яка могутня сила була закладена в ньому; знав і чому вона не була використана. Причина – в горе-проводі, який і зараз – по гучній поразці! – хоче вчити-повчати.

Не дивно, що “молодь інстинктивно сама намагається собі зарадити, роблячи часами помилки, – каже автор. – З презирством дивиться (вона) на нарікаючих мальконтентів, котрі вимагають собі біблійної пошани і “фіміаму”. Громадянство, котре історія “поклала на лопатки”, не може бути для нього авторитетом…

Наприкінці Яків Гальчевський радить п. Целевичу “не вносити хаосу, не затруювати душ нового покоління іпохондрією”, а радіти, що молодь на них – “поважних нездар” – не схожа. “Хай голос незнаного автора, – завершує свій відгук Я. Правобережець (Гальчевський), – голос із народу, теж старшого громадянина, буде пересторогою, щоби те “старше громадянство”, яке репрезентує п. Целевич, не вдавало з себе патріархів і непомильних авторитетів та не претендувало, коли нездібне, на провід, а сміливо з громадською мужністю це собі усвідомило” 83...

У Війську Польському

“Ще за життя сл. п. Головного Отамана Симона Петлюри, коли він перебував на еміграції у Варшаві, з його ініціативи були здійснені заходи, щоб наших старшин, переважно штабових, примістити в армії тих держав, де перебувала українська військова еміграція. Ціль була ясна: виробити кадри (майбутньої) Української армії. Інакше сказати – постійною службою в тій, чи иншій чужій армії тримати наших старшин у “формі” модерного військового знання на випадок війни з Совітами чи революції в СССР” 84.

Так починаються спомини “З воєнного нотатника” Якова Гальчевського.

Скажемо відверто: нашим сусідам-полякам буде важко і прикро читати цю книгу. Ми б не хотіли зачіпати їхнього самолюбства, але наша до них доброзичливість не може бути приводом для замовчування сторінок рідної історії, тим більше таких дивовижних, як пожовклі сторінки воєнного нотатника Якова Войнаровського (Гальчевського).

У польській армії, як контрактовий старшина, Гальчевський служив із 1 вересня 1930 року до 18 вересня 1939 року. Для поляків було дивною справою, що українець, “гайдамака” є серед польського старшинського корпусу. Войнаровський “тримався гідно і досить скромно: намагався не реагувати на їхні спроби “вдарити по амбіції”. Багато працював. Незабаром – на старшинських вправах іх тактики виявилося, що знання всіх без винятку польських капітанів і майорів полку є значно нижчими, ніж у “гайдамаки”. Начальство помітило це і направило капітана Войнаровського на Вищі піхотні курси для штабових старшин, які він успішно скінчив...

“Декому з українців здається, – писав Орел-Гальчевський у своїх спогадах “З воєнного нотатника”, – що старшини українські зробили неетично, служачи в польському “ворожому” війську. Одне скажу: нам тільки ходило здобути військові знання”. Далі Гальчевський пише, що пережив багато душевних мук, коли, наприклад, під час державних польських свят в офіційних промовах звучали обов’язкові антиукраїнські висловлювання (“завжди в офіційній публічній промові почуєте щось злого про українців”) 85.

“Не раз мимоволі чоловік був свідком викладів поляків, як треба нищити українців... – згадував Гальчевський. – В касині жидки – резервові старшини – мають “лише одне бажання” в часі обіду: щоб їм казали різати українців! Коли є підхорунжі-українці, то ваш начальник дає вам сугестію, щоб, боронь Боже, не пропустити українця в офіцера резерви. Приділять до полку українців із Полісся і ви бачите (запис у графі) “народовість” – тутешній; коли спитаєте, чому це так або переправите в евіденції на слово “українська”, то на вас напишуть донос до вищої влади. Коли кілька старшин-поляків говорить про щось, а ви підійдете, то вони мовкнуть, щоб “тен украінєц” не чув. Коли від вас ховають всякі “моби”, накази, таємні речі, то ви чуєтесь незавидно. Тисячі прикладів є, що майже кожному контрактовому старшині-українцеві не раз серце обливалося кров’ю в часі його перебування в чужій шкурі. Може були такі, що з польками поженились, цуралися свого, стали більшими поляками за Пілсудського, але й на них польський офіцерський загал дивився зневажливо, як на менш вартісні індивідууми. Та завжди до них було підозріння, що ті типи непевні” 86.

Як один із прикладів дикого, нелюдського ставлення поляків до українців Гальчевський згадує розповідь польського полковника Равіча-Мисловського “про його бійку з українцями під Городком-Ягелонським у 1918 – 1919 роках... Равіч-Мисловський (тоді поручник. – Ред.) взимку зробив випад на українську позицію і взяв кілька полонених. Він негайно наказав повбивати на ставу в лід палі з поперечними листвами. До тих поперечок на його наказ поприв’язувано українців за ноги. Цілу ніч поливали поляки водою українців при 25о морозу. На другий день рано мав пан польський підпоручик, як казав, чудову картину, бо в промінцях зимового сонця в льоді виблискували заморожені українці” 87.

Полковник Равіч-Мисловський “часто і охоче повертався” до цієї історії, особливо любив повторювати її в присутності українців, які служили під його командою.

Взагалі, політика польської держави та її інституцій до українського населення була жахливою. Досить згадати пацифікації українського населення, щоб серце облилося кров’ю. А руйнації старовинних українських церков та цвинтарів на Лемківщині, Холмщині, Підляшші та Волині?! А насильне перетягування українських дітей до костьолів?! А злочини польських каральних відділів “Кракусів”?

Перед початком Другої світової війни поляки в усіх сферах життя пресингували українців. Польський шовінізм було де факто возведено у ранг державної політики. Повсюдно і настирливо поширювалися гасла “Польща для поляків” та “Польща від моря до моря”. І це на етнічних українських землях!

На населення лемківських, холмських та інших українських сіл, споконвіку українських, різко посилився тиск римо-католицької церкви: дітей учнівського віку таємно від батьків перехрещували в чужу віру. В школах, навіть у чисто українських селах, викладання велося лише польською. Поляки, поставивши собі за мету асимілювати або вигнати українців, поводилися вкрай зухвало. Від погроз вони перейшли до фізичного винищення. Особливо полювали поляки за “мужами довір’я” – свідомими українцями і найкращими господарями.

Не дивно, що по селах почали стихійно творитися українські відділи самооборони. Люди змушені були ночувати в одній частині села – під захистом самооборони. Вночі до їхніх, залишених напризволяще, хат приходили поляки: били вікна, ламали меблі, розкидали в коморах продукти, товклися по них, залишали образливі написи на стінах будинків…

Незвичайно морально важко було Гальчевському в цей час перебувати в польському війську, яке підпирало державу, що відкрито боролася проти його братів і сестер. Тому й не дивно, що німецько-польську війну 1939 року Яків сприйняв із радістю. “З першим гарматним стрілом на німецько-польському кордоні моя мрія про відбудову Української державності набрала більш конкретних форм...” – писав він 88.

Основний масив спогадів “З воєнного нотатника” стосується блискавичної, 18-денної, польсько-німецької війни 1939 р., в якій майор Яків Войнаровський (Гальчевський) був примушений своїм безпосереднім командиром Равічем-Мисловським брати участь на боці Польщі – всупереч домовленостям між українським еміграційним центром і Генеральним штабом польської армії, згідно з якими використовувати контрактових офіцерів-українців можна лише було в боротьбі проти більшовиків.

Та все ж Гальчевський до кінця добросовісно виконував свої обов’язки командира батальйону. І лише, 18 вересня 1939 р., коли польська катастрофа стала довершеним фактом, маючи веселий настрій, що “перестає існувати бундючне панство” 89, “майор Войнаровський” здався до полону німецькому офіцерові. Розвал гнобительки Польщі справді був для Якова святом.

Останні роки

У полоні Гальчевський здобув велику пошану до себе з боку німців, які дуже скоро – в січні 1940 р. – його відпустили.

Повернувшись 1 лютого 1940 р. додому, в с. Пересоловичі до дружини Надії Которович, Яків нарешті ґрунтовно засів за письмовий стіл. Насамперед він завершив рукопис “З воєнного нотатника”, який розпочав у німецькому таборі в Люкенвальде. Ця книга ще 2002 року підготовлена до друку. Ось назви її розділів: “В польській армії. Поляки і німці: передісторія війни. Напередодні національної ганьби. Суперечливі накази. Марш до Бзури і наступ. Оборона над Бзурою й відступ. Марш під Ілов і капітуляція. В німецькому полоні. У в’язниці Ленчиці. В Баварію. Табір для полонених в Айнштедті. Щаслива поїздка. Українсько-білоруський табір у Люкенвальде. Свят-вечір у Люкенвальде. Останній обід у таборі. Зустрічі з українцями Берліну. Кінець сезону польської держави. Повітове місто Варшава. Зустріч із Миколою Чеботарівом. В гостях у Андрія Лівицького. Додому. Політичні висновки з польсько-німецької війни” 90.

Не сумніваюся, що твір Якова Гальчевського будуть критикувати звідусіль: українські націоналісти і демократи – за критичне ставлення до їхніх ватажків, євреї та поляки – за висвітлення їхньої ролі в історичній долі українського народу, росіяни – за вороже до них ставлення, німецькі демократи, які бояться власної історії і не хочуть нічого чути навіть про те добре, що було в 1930 – 1940 роках в їхній історії…  І мені не все подобається, наприклад, критичне ставлення Якова Гальчевського до Гетьмана України Павла Скоропадського. Не один раз я робив різні купюри – щоб не дражнити гусей, та потім знову вертав вирізані фрагменти – розуміючи, що я не суддя, а упорядник, справа честі якого донести до нащадків, може, і неоднозначні думки героя Національно-визвольної української революції Якова Гальчевського.

Справді, якби скорочувати все те, що мені чи ще комусь не подобається, то з цінного історичного рукопису лишилися б уривки, які мали б невелику цінність. Тому й вирішив я подавати все як є – без купюр. Але хто допоможе видати цю книгу?..

Завершив працю Гальчевський і над двотомником “Проти червоних окупантів” та видав його (за найактивнішого сприяння свого швагра Геннадія Которовича): перший том 1941 року в Кракові, другий – 1942 року у Львові.

Написав Яків Гальчевський також історіософічну працю (без назви) з 25 великих розділів. Працю над нею він завершив у січні 1942 року. Ось назви її розділів: “Вступне слово. Історичні вороги України. Про москалів. Про поляків. Про жидів. Наші приятелі. Державність і неволя України. Про українців. Політика українців – мрії і дійсність. Погляд на німецьку політику. Україна без большевиків. Провідна верства в Україні. Традиції і дух нації. Релігія й українська національна Церква. Земельне питання й селянство. Робітниче питання. Українське міщанство. Українське жіноцтво. Здобування колонізаційних теренів. Українські комбатанти. Суспільна опіка. Пропаганда. Освіта, наука й мистецтво. Еміграція і державність. На шляху до державності” 91.

Рукопис історіософічної праці зберегли для нащадків Геннадій та Надія Которовичі. Тепер його зберігаю я. Але досі він не дійшов до читача. Причини більше, ніж прозаїчні: брак коштів...

Процитую фрагмент вступного слова автора цієї праці.

“Живемо в бурхливий час, коли цілий світ є в огні титанічного змагу. І наша доля, майбутня (доля) української нації, є на терезах ваги динамічної епохи. Темні сили старого світу валяться у безодню, а в борні кристалізується новий світ, нові ідеї.

Довге поневолення української нації витиснуло на збірній психології українців негативні риси, і тому ми в боротьбі за новий порядок у світі є поки що чинником пасивним. Великий український нарід хвилево не має національного голосу, а в той час малі, але зорганізовані народи виступають на світову арену.

В перебудові Світу на нових засадах чимало народів зникне, державні організми будуть розтрощені, з іншого боку історична справедливість визволить чимало поневолених народів, але лише під умовою вартості й значіння їх для нового Світу. Долею нежиттєздатних народів народи порядкуючі не будуть займатися.

З остраху, щоб колесо історії нас не змололо в порошок – бо події йдуть через нас і без нашого впливу – мусимо розважити цілий шерег питань.

Нам потрібно позбутись всіх негативних прикмет, набутих у довгім, недержавнім житті. Нам треба здобути нові, творчі прикмети, які знаменують нації здобитчиків, а не стояти в маразмі етнографічною масою. В іншому випадку наша Батьківщина стане колонією чужих народів, як це було дуже часто протягом нашої історії, а автохтони-українці й далі житимуть на своїй благословенній землі життям нещасних паріїв та можуть зникнути, як національна збірнота...

Підходьмо поважно до всього, що зв’язане з духом і тілом усієї української нації, бо ми стоїмо перед питанням: “бути нам, чи не бути на своїй землі?”

Маймо на увазі, що світова історія поставила хрест на могилі багатьох народів, які були безхребетні, роз’єднані всередині, слабі назовні та не хотіли, чи не вміли боротися за своє місце під сонцем” 92.

Фінальні постріли

Яків Гальчевський вмів боротися за місце своєї нації під сонцем.

І оскільки польський терор набирав обертів, він змушений був знову взятися до військової справи – хоч вік його вже схилявся до полудня. “Творив не лише “пасивні” організації, але й активні – загони самооборони, спочатку сільські, потім – кущові, й згодом ним була створена високоефективна Грубешівська (повітова) самооборона. Його безцінний досвід отамана та професійного військового призвів до того, що Грубешівська самооборона, яку він очолив, не тільки успішно захищалася…” 93.

Попри збройний конфлікт, Гальчевський неодноразово звертався до поляків із пропозиціями замирення, зрозуміло, не через велику любов, а через розуміння, що українсько-польський конфлікт простилає шлях червоній російській орді. Розумів це і дехто з поляків... На жаль, явна меншість...

Життєва стежка Якова Гальчевського добігала кінця…

“21 березня 1943 року, повертаючись із похоронів товариша Домбського, забитого поляками, Яків Гальчевський заїхав до Пересоловичів провідати родину. Але зрадник вже вирішив його долю: в ніч проти 22 березня школу, де жила дружина з сином Романом, оточили тридцять бойовиків Армії Крайової, озброєних автоматами. Гальчевський мав лише пістолет.

На пропозицію здатися він відповів пострілами.

Боївкарі Армії Крайової знали, що в приміщені знаходяться дитина і жінка. Попри це, вони закидати школу гранатами. Гальчевський, на льоту зловивши кілька гранат, викинув їх назад через вікно – і п’ятеро недолюдків поплатилися за свою жорстокість. Та під час перестрілки все ж кілька куль поранили відважного отамана. Озвірілі “жолнєже” витягнули на подвір’я стікаючого кров’ю лицаря і на очах дитини та дружини почали ламати йому руки і ноги.

А потім добили багнетами…” 94.

Коли добивали, нелюди кричали: “Досить наївся, бик, польського хліба!”

Вже мертве тіло польські недолюдки порубали сокирами на шматки 95.

Після вбивства Гальчевського, поляки направилися в сусіднє село Трещани, що в 5 кілометрах, де вбили батька і брата Антона Богуна – завідувача кооперативу “Пробоєм” у Грубешові... 96.

Свій життєвий шлях один із найкращих синів України ХХ століття закінчив 22 березня 1943 року. “Стривожена Холмщина величаво ховала свого героя, лицаря й отамана... Людину боротьби, а не переговорів з ворогом... Без благань і нарікань йшов він важким шляхом служби Україні і Військові... Полковник Гальчевський навіки пов’язав себе з українською визвольною ідеєю” 97.

Поховали Якова Гальчевського в місті Грубешові на Холмщині (нині Польща) за масової участі населення та приїжджих з інших українських земель. Проводжав його в останню дорогу архієпископ Холмський і Підляський Іларіон – колишній ректор Кам’янець-Подільського державного університету Іван Огієнко. Труну не розкривали – настільки порубаним і посіченим був батько-отаман... Поховали його на українсько-польському кладовищі коло залізничного вокзалу 98.

Недоброзичливці України з польського табору можуть втішитися, адже бойовики Армії Крайової 23 березня 1943 р. вбили таки Якова Гальчевського, а могилу його на цвинтарі у Грубешові зрівняли із землею. Незважаючи на те, що він послідовно виступав за припинення українсько-польського збройного конфлікту, бо вважав головним ворогом України і Польщі Москву.

Так що поляки – хоч і незаслужено – все ж поквиталися з Гальчевським. Але луна його голосу і голосів його побратимів дійшла до нас.

Дай Боже, щоб слово Гальчевського допомогло збагнути причини українського-польського протистояння і посприяло нам не повторювати більше помилок, якими завжди талановито користувалася імперська Москва.

Пам’ять

1951 року, в тридцяті роковини героїчного повстанського чину, в одному з українських емігрантських журналів друзі вмістили пам’ятну згадку про отамана Гальчевського-Орла: “Ніхто не робив йому реклами і не співав дифирамбів; ані Уряд УНР, ані Міністр військових справ не визнали йому посмертно ранги генерала: ніхто досі навіть не затвердив його номінації Головним Отаманом у полковники Армії УНР, ніхто не називає його вождем, не влаштовує на його честь галасливих академій, не пише шумних похвал, не розповсюджує погрудь та портретів. Бо великий Повстанець, полковник Яків Гальчевський-Орел-Войнаровський був тільки вірний син України і залізний старшина Симона Петлюри. Жив і боровся не для партії і не для слави. Він жив, боровся і поліг за невмирущу ідею Української Державності.

Полковник Гальчевський – великий Петлюрівець, оборонець Поділля і Брацлавщини, захисник і мученик Холмщини, лицар лицарів і командир безстрашних невідомих, згинув як вояк, обороняючись до останнього набою.

Слава його імені житиме вічно в серцях хоробрих, мовчазних і вірних.

Dulce et decorum est pro Patria mori! 99” 100.

Це правда, помирати за Батьківщину солодко і почесно.

Якову Гальчевському поталанило: він загинув у бою.

Поталанило і нам: до нас дійшло слово великого українського воїна Якова Гальчевського. З’явилось слово і про нього.

Роман КОВАЛЬ, письменник,
президент Історичного клубу “Холодний Яр”

Примітки, джерела

1. Згідно з метричною книгою Свято-Успенської церкви с. Балин Літинського повіту Подільської губернії за 1891 – 1900 рр. – Гольчевський. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО), ф. Д – 904, оп. 16, спр. 40, арк. 150 зв. – 151. У деяких інших документах також зустрічається написання “Гольчевський”, та все ж значно частіше – “Гальчевський”, до того й Яків саме так підписувався. Тому надалі вживатимемо “Гальчевський”.

2. Згідно з тією ж метричною книгою; в Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського від 25 грудня 1928 р. зазначена інша дата – 21 жовтня того ж року. Centrale Archwum Wojskowe (далі – CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

3. Нині с. Малинівка Літинського району Вінницької області.

4, 17, 18. Карта евіденційна сотника Якова Войнаровського. CAW, zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

5, 10, 13, 15, 19, 20, 21, 22, 23, 33, 34, 36, 37, 38, 39, 42, 47, 48. Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

6. ДАВО, ф. Д – 904, оп. 16, спр. 53, арк. 73 зв.

7. Там само, спр. 49, арк. 308 зв.

8. Там само, ф. Д – 711, оп. 1, спр. 9, арк. 11 зв., 12.

9. Там само, ф. Д – 904, оп. 16, спр. 59, арк. 23.

11. Гальчевський Я. Історіософічна праця без назви в 25 розділах. – Грубешівщина, січень 1942. – На правах рукопису.

12. З 1960 р. – с. Кам’янка.

13, 34. Коваль Р. Отаман святих і страшних. – Київ, 2000. – С.17, 19, 20.

14. Дані зі Свідоцтва № 28 Майдано-Трепівської школи від 8 червня 1913 р. та зі Свідоцтва №760 Ради Вінницької церковно-вчительської школи від 17 червня 1913 р., які зберігаються в особовій справі Я. В. Гольчевського в архіві Кам’янець-Подільського університету.

16. Реєстраційна картка вояка Армії УНР, заповнена сотником Яковом Орлом-Гальчевським. – CAW, zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

24. ДАВО, ф. Р – 1691, оп. 2, спр. 3, арк. 6.

25, 26. Середа М. Отаман Волинець // Червона Калина. – 1930. – № 7 – 8. – С. 22.

27. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВОВУ), ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 5.

28, 29. Там само, ф. 1078, оп. 1, спр. 93, арк. 4, 21.

30. Там само, арк. 106, 106 зв.

31, 32. Архів Управління Служби безпеки України у Вінницькій області, спр. 8217, арк. 19 зв., 48.

35. Коваль Р. Отаман святих і страшних. – Київ: Просвіта, 2000. – С. 19.

40. Фрагмент невідомого твору Я. Гальчевського. З архіву Р. Коваля.

41. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. – Краків: Українське видавництво, 1941. – Т. 1. – С. 7.

43. Неточно. Військове звання штабс-капітан Я. Гальчевський отримав у наприкінці серпня 1917 р. – в добу Тимчасового уряду. Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського.

44. Неточно. Насправді осавул.

45, 46. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. – Краків: Українське видавництво, 1941. – Т. 1. – С. 7, 8.

49. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. – Краків: Українське видавництво, 1941. – Т. 1. – С. 10.

50. Там само. – Т. 1. – С. 12.

51. Коваль Р. Названа праця. – С. 34.

52. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. – Т. 1. – С. 8.

53. Коваль Р. Названа праця. – С. 36.

54. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. – Т. 1. – С. 23.

55. Фрагмент невідомого твору Я. Гальчевського. З архіву Р. Коваля.

56. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. – Т. 1. – С. 97.

57. Брат по матері й по батькові, – бо Гальчевський ще мав братів по матері – Івана Ферфецького, Антона Ферфецького (22.1.1909 р. нар.), Петра Ферфецького (2.10.1911 р. нар.), Йосипа (13.4.1918 р. нар.) та сестру Ганну Ферфецьку-Гончар (8.7.1914 р. нар.)

58. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. – Т. 1. – С. 110, 111.

59. Там само. – Т. 1. – С. 21.

60. Коваль Р. Названа праця. – С. 171.

61. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. – Т. 1. – С. 29 – 32.

62. Там само. – Т. 1. – С. 25.

63. Там само. – Краків – Львів: Українське видавництво, 1942. – Т. 2. – С. 131.

64. ЦДАВОВУ, ф. 1092, оп. 5, спр. 17, арк. 45.

65. Там само, ф. 1, спр. 1303, арк. 54. Копія.

66. Коваль Р. Названа праця. – С. 201 – 202.

67. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. – Т. 2. – С. 146, 147.

68. Там само. – Т. 1. – С. 198.

69. Там само. – Т. 2. – С. 132.

70. Петлюра С. Пам’яті поляглих за державність // Тризуб. – 1926. – 22 січня – – Ч. 14.

71, 73, 77. Коваль Р. Названа праця. – С. 216.

72, 74, 75. Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. Centrale Archwum Wojskowe (далі – CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

76. Реєстраційна картка вояка Армії УНР, заповнена сотником Яковом Орлом-Гальчевським. – CAW, zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

78. “Діло” – найстаріша українська щоденна газета, що виходила в Галичині у 1880 – 1939 роках. Від часу створення виражала точку зору народовців, а з 1925 р. – УНДО. Попри це, “Діло” офіційно було позапартійним виданням, яке надавало шпальти й представникам інших політичних поглядів. 1933 року її редагував заступник Голови УНДО і водночас заступник голови “Просвіти” Василь Мудрий, який у часи польської окупації був речником т. зв. нормалізації українсько-польських відносин. Не дивно, що він став віце-маршалом польського Сейму. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 2. – С. 521, 522.

79. “Вісник” – місячник літератури, мистецтва й громадського життя націоналістичного напрямку. Виходив у м. Львів у 1933 – 1939 рр. Фактично став продовженням “Літературно-Наукового Вісника” (головний редактор Д. Донцов). В ньому співпрацювали провідні українські національні публіцисти, письменники та поети. У 1930-х роках “Вісник” відігравав визначну роль у формуванні світогляду громадянства. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 1. – С. 287.

80. Тобто, затруювання.

81, 82, 83. Правобережець Я. Затрування душ молоді, чи Гіпохондрія? // Діло (Львів). –1933. – 30 серпня. Мова цитати статті приведені до норм сучасного правопису.

84 – 90. Гальчевський Я. З воєнного нотатника. – Холмщина, 1940. – На правах рукопису.

91, 92. Гальчевський Я. Історіософічна праця без назви в 25 розділах.

93. Коваль Р. Названа праця. – Київ, 2000. – С. 233.

94. Там само. – С. 234.

95, 96, 97. Спогад Євграфа Йосиповича Романюка, 1925 р. нар, с. Бересть Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Записав Роман Коваль 15 грудня 2002 р.

97, 100. Чеботарів М. Лицар без реклами // Неділя. Український незалежний часопис у Німеччині. Спеціальне видання. – 1951. – № 13 (211).

99. “Солодко і почесно вмерти за Батьківщину!” (латинське прислів’я).

Автор щиро дякує члену Історичного клубу “Холодний Яр” к. і. н. Костянтину ЗАВАЛЬНЮКУ за низку наданих документів.

БІОГРАФІЯ АВТОРА

Роман Коваль народився 10 квітня 1959 р. в м. Горлівка Донецької області в родині вчителів – Надії Василівни Курило та Миколи Федотовича Коваля. Українець. Освіта вища медична (Київський медичний інститут, лікувальний факультет, 1982 р.). Працював лікарем-інтерном 7-ї клінічної лікарні м. Києва, терапевтом 10-ї клінічної лікарні міста Києва, терапевтом, старший терапевтом та завідуючим поліклінічним відділенням 7-ї (4-ї) клінічної лікарні м. Києва.

Від 1989 р. – член Української гельсінської спілки, редактор газети “Прапор антикомунізму”, член редколегії газети “Вільне слово”, у 1990 р. – редактор газети “Визволення”, в 1991 – 1993 рр. редактор газети “Нескорена нація”, від грудня 1993 р. – редактор газети “Незборима нація”.

У 1990 – 1991 рр. – член проводу Української республіканської партії (секретар із питань ідеології). Від грудня 1992 р. – заступник голови Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, а з 1993 р. – незмінний голова об’єднання. Член Національної спілки журналістів України з 1995 р. Президент Історичного клубу “Холодний Яр” (від січня 1997 р.). З 1998 р. – член Національної спілки письменників України.

Автор книг: “Гасла і дійсність” (1990), “Чи можливе україно-російське замирення?” (1991), “З ким і проти кого” (1993), “Про ворогів, союзників і попутників” (1993), “Підстави націократії” (1994), “Філософія українства” (1995), “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії” (1998), “Отаман святих і страшних” (2000), “Повернення отаманів Гайдамацького краю” (2001), “Трагедія отамана Волинця”(2002, у співавторстві з Костянтином Завальнюком), “Ренесанс напередодні трагедії” (2003), “Нариси з історії Кубані” (2004).

Упорядник, редактор та автор передмов (післямов) книг: “Невольницькі плачі” Зеновія Красівського, “Українські герої” Анатолія Бедрія, “Героїзм і трагедія Холодного Яру”, “Кость Блакитний, отаман Степової дивізії”, “Записки повстанця” Марка Шляхового, “Медвин в огні історії”, “Українська афористика”, “Рейд у вічність”, “Самостійна Україна” Миколи Міхновського, “Над блакитним Чорним морем” Леоніда Полтави, а також “Кубанська Україна”, “Моя боротьба (спогади) та “Кобзарі в моєму житті” Рената Польового.

Автор понад 700 статей у газетах, журналах, альманахах, історичних календарях, енциклопедіях України та української діаспори. Автор циклу радіопередач “Отамани Гайдамацького краю” (2000 – 2001). Автор сценарію документального фільму “Незгасимий огонь Холодного Яру”. Автор циклів радіопередач “Кубанська Україна” (2002 – 2004) та “Історія, яка не завершується”.

Батько двох дітей: сина Євгена (1981 р. нар.) та дочки Олесю (1986 р. нар.).