Валентин МОРОЗ
ШІСТДЕСЯТІ РОКИ В УКРАЇНІ

IV. «КАЛЕНДАР» 60-Х РОКІВ: ОСНОВНІ АКЦІЇ

Формула 60-х років — це:
1) самвидавні твори (і окремі друки), що сприймалися читачем із небувалою зацікавленістю;
2) громадські акції;
3) арешти й суди, що самі по собі теж ставали громадськими акціями і викликали «нові хвилі на воді».

Все це було взаємопереплетеним. Відділити громадські акції від самвидаву дуже важко. Наприклад, підпал бібліотеки Академії наук у Києві 24 травня 1963 року викликав велику хвилю обурення і спричинив появу статті «З приводу процесу над Погружальським»1, яка зробила великий вплив на Україну і поширилась на Заході. Все ж дати основний хронологічний ланцюг важливих подій 60-х років необхідно. Сам по собі такий «календар подій» означав би дуже мало. Для зрозуміння його необхідно було спочатку проаналізувати тенденції українського Самвидаву і взагалі тенденції часу; тому ми зупинилися, скажімо, так детально на книзі Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», що стала дзеркалом епохи (розділ III).

Ми вже аналізували поняття перехідних груп. Хронологічно важко знайти для них місце, бо, наприклад, суд над УНФ відбувся уже після судів 1966 року над «модерним» дисидентизмом, у 1967 році2. Михайло Масютко відзначає, що відсоток українців у бачених ним політичних таборах досягає 60—70: «Українці, які серед народів Радянського Союзу ледве становлять 15 процентів, у таборах для політичних в'язнів становлять 60—70%. Росіяни, які серед народів Радянського Союзу становлять 52%, у таборах Мордовії ледве становлять 10%, а якщо від них відкинути поліцаїв та засуджених за релігійні переконання, яких аж ніяк не можна вважати політичними в'язнями, то відсоток росіян у цих таборах ледве чи буде перевищувати цифру 1—2»3.

Надмірно високий відсоток в'язнів-українців пояснюється регулярними судами на території України. Тут спинимося на процесах кінця 50-х — початку 60-х років, які не були згадані як процеси над типовими перехідними групами. Хронологічно вони співпадають з «епохою переходових груп» (беремо ці слова в лапки, щоб підкреслити абсолютну релятивність поняття). Ідеться про деякі групи з відомою програмою (як група Лук'яненка) чи бодай я відомими матеріалами справи. Але далеко не в усіх випадках диспонуємо цим.

1956 року в Києві було засуджено Кулька Павла4.

1960 року в Києві було засуджено «Північну групу ОУН», підпільну організацію, що існувала серед українців, змушених жити у Воркуті та інших північних містах Совітського Союзу. Перед судом стали Гасюк Ярослав, Леонюк Володимир, Христинич Богдан, Затварський Володимир, Кобилецький Ярослав5.

У Тернополі 1960 року було засуджено Стуса Петра, а 1962 року — групу українців, у тому числі Гогуся Богдана до розстрілу, а решту — на терміни від п'ятнадцяти до чотирьох років ув'язнення6.

У Чернівцях 1962 року засуджено Ковальчука Дмитра і Шершеня, в Рівному 1957 року — Кобринчука Василя, а 1963 року — Куриляка Степана; в Луцьку 1962 року — Шуста і Романюка, а 1963 року — Сачука Юрія, студента7.

Донецьк: у 1958 році засуджено Олексія Тихого, у 1963 році — групу з трьох людей.

Луганськ: у 1958 році було засуджено Кияна Бориса.

Дніпропетровськ: у 1958 році було засуджено Кичака Ігоря, на рік раніше — Турика Андрія (розстріл, замінений на 15 років ув'язнення).

Запоріжжя: у 1962 році засуджено групу з шести людей.

Суми: у 1960 році засуджено Полозка Івана.

Чернігів: у 1963 році засуджено Приймаченка.

І ще Донецьк: у 1961 році засуджено групу на чолі з журналістом Гайовим Григорієм8 .

Як бачимо, і за Хрущова, і за Шелеста (що став диктатором на Україні в 1963 році9) машина репресій працювала повним ходом. Отже, можна говорити про течію, що потягла за собою бюрократів типу Шелеста чи й росіянина Даденкова; можна говорити про стихійну українізацію, яка буквально носилася в повітрі й осідала на всі бюрократичні столи; але не про свідому «контрольовану українізацію». Здається, версія про «замовлення Шелеста» на книгу Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» взагалі викликана нерозумінням одного з епізодів бурхливої осені 1965 року. Наприклад, один з авторів пише: «Восени 1965 року секретар ЦК КПУ А. Скаба покликав на розмову І. Дзюбу і запропонував йому з'ясувати свої критичні замітки до національної політики КПРС. Дзюба це зробив у своїм творі «Інтернаціоналізм чи русифікація» і віддав його Шелестові взимі 1965 року. Той розмножив і переслав цю працю всім першим секретарям обкомів України»10.

Це — типово еміграційне нерозуміння совітської ситуації. Пропозиція викласти свої погляди на національне питання — зовсім не означає «замовити книгу». Київ — не Нью-Йорк. (Зрештою, йдеться навіть не про Шелеста, а про Скабу.) Природно, що в умовах кризи 1965 року, коли арешти не злякали, а розбурхали українство, кожний бюрократ боявся за свою посаду. То типово совітська логіка: якщо є багато випадків «антирадянської пропаганди та агітації» — значить партійний комітет «занедбав роботу по вихованню трудящих», «втратив пильність», «втратив відчуття класового ворога» і так далі (царствію його не будеть кінця,— цей шизофренічний набір фраз можна продовжувати на цілі сторінки. Кожний партійний бюрократ знає його напам'ять і панічно боїться, щоб це не було сказано на його адресу. Бо тоді кінець кар'єри: зняття з посади і пониження на кілька щаблів). Вибух опозиційних акцій у 60-і роки привів до скинення голови КДБ в Москві — Семичасного. На його місце прийшов Андропов. Ясно, що і Шелест, і Скаба боялися такого ж фіналу. Ось що було в голові Шелеста чи Скаби, коли вони пропонували комусь «викласти погляди». Це зовсім не має нічого спільного з тими уявленнями, що зроджуються в нью-йоркських хмарочосах на якомусь там поверсі. Комуністичні керівники в умовах 1965 року думали, як зберегти свої посади, а не про те, як зробити «контрольовану українізацію». Вона й так здійснювалась, без усякого контролю. Природно, що вони хотіли мати якнайбільше інформації про ворога, з яким воювали. Авторові цих рядків теж пропонували після суду 1966 року викласти свої погляди на національне питання. І він це зробив. Але це зовсім не означало, що КДБ хоче почати «контрольовану українізацію» в Івано-Франківську. «Викласти погляди», зрештою, пропонують усім — це традиція в КДБ. То добрий спосіб збору інформації.
Але смішно було б думати, що Скаба (його таки зняли в ці бурхливі роки), пропонуючи скласти замітки, мав на увазі цілу книгу, до того ж з такими фразами, як «кадебістське засилля» тощо. За два-три місяці фізично неможливо навіть зібрати докупи ту гору матеріалів, які використані в книзі, а не те що написати її. Ясно, що книга була готова до розмови із Скабою; Дзюба лише використав пропозицію, щоб «законно» пустити свою працю в обіг. Це — випадковий збіг двох фактів.

По-друге. Говорити про «закритий наклад» тут не доводиться. Закритий наклад — це у совітській практиці видання, призначене для внутрішнього користування членів партії. (Наприклад, журнал «Америка» російською мовою. В Америці мають ілюзію, що його кожен може прочитати в Москві чи Києві. Насправді ж його можна побачити лише в бібліотеках обласних комітетів партії та «вище». Оце і є закритий наклад.) А переслати книгу першим секретарям обкомів — це означає дати її на Україні 26 людям,— про який «наклад» тут можна говорити? Врешті, Шелест, отримавши такий документ від Дзюби, у першу чергу був зобов'язаний передати його до КДБ (і передав, без сумніву). І книга Дзюби, очевидно, надійшла в усі відділи КДБ для інформації, аби вишколювати кадебістів, як боротися з націоналізмом. Коли врахувати, що на Україні є 26 обласних відділів КДБ і кілька сотень районових, то виходить вже таки «наклад». Чи й тут будемо говорити, що Шелест «поширював книгу Дзюби»? Це (повторюємо) типово еміграційне нерозуміння совітської системи.
Те, що дехто вважає «контрольованою українізацією», нібито свідомо запровадженою Шелестом, насправді було вітром епохи. Аби зрозуміти дану ситуацію, досить згадати, що деякі в'язні, отримавши у 1966 році невеликі як на совітські поняття терміни (2—3 роки), з запалом говорили в таборі, що планують пробути на волі «найбільше два роки». Тобто далі працюватимуть у системі Самвидаву і знову потраплять до тюрми. Це неймовірно, але тюрма в атмосфері 1965—66 років була романтичною мрією! На процесі Горинів та Масютка у Львові 1966 року великий натовп людей кричав «Слава!», коли в'язнів вели до залу11 Осадчий пише, що тодішній табір був своєрідним університетом, де зібралися найкращі інтелектуали Совітського Союзу12.Автор цих рядків може засвідчити, що й на його процесі 1965 року в Луцьку панувала атмосфера своєрідного свята. Увага і повага публіки до двох підсудних були неймовірні. Про суддю і прокурора всі ніби забули. Вони сприймалися в залі як меблі і почували себе досить непевно, хоч від них залежало, скільки років підсудні просидять у Мордовії. (Під час другого суду, в 1970 році, атмосфера вже була абсолютно іншою.)

Природно, що в таких умовах комуністичне керівництво мусило додержувати обережності. Воно пробувало лавірувати і застосовувати дипломатичну гру, від якої у Совітському Союзі відвикли за кілька десятилітьсталінщини. Ясно, що у Москві це сприймалося як «націоналізм» українських комуністів (навіть таких кадебістів, як Нікітченко); за це Шелест і багато інших були усунуті з посад, у 1972 році й пізніше. У Москві відверто нарікали на те, що українські керівники вважають совітську економіку несправедливою до України13. Тут просто маємо справу із стихійним «націоналізмом» бюрократів. Кожен бюрократ неохоче віддає кошти і ресурси за межі своєї території. Кожен хоче більше взяти із «загальносоюзного» бюджету і менше дати. Це «націоналізм» чисто територіальний. Він був не лише українським. Він був також донбасівським, ленінградським, житомирським...

Врешті-решт, усі люди в принципі є націоналістами, здебільшого неусвідомленими. Китайські комуністи теж є ними; як тільки з'явилась можливість вискочити з-під контролю Москви, вони це зробили. І Шелест теж відділився б від Москви, якби мав можливість (кожен воліє бути диктатором, а не ставлеником диктатора). Отже, можна говорити про загальнолюдську «тенденцію в потенції»; Шелест, як один із чотирьох мільярдів Homo sapiens, мабуть, теж підлягає їй. Але щодо свідомого сприяння з його боку людям типу Дзюби, то про це ми не маємо жодних доказових матеріалів. Усунення Шелеста в 1972 році не є жодним доказом. Скажімо, у Києві і Львові Скабу, секретаря ЦК КПУ з питань культури, вважали московським поліційним псом. У Харкові ж і Донецьку його вважали... українським націоналістом (?!) Осадчий пише, що Гальський, слідчий КДБ у Львові, навіть Маланчука вважав занадто українським14. Це природно: між КДБ і партійним апаратом було приховане напруження. До смерті Сталіна КДБ не було під контролем партійного апарату; воно підлягало безпосередньо Сталінові. Після XX з'їзду КПРС партія знову, по двадцятирічній перерві, взяла під контроль КДБ. Звичайно, це викликало затаєну антипатію. У розмовах Гальського з Осадчим виразно чується радість кадебіста з приводу того, що такий націоналіст, як Осадчий, в обкомі партії обіймав важливу посаду. Мовляв, партія пропаде без нас. Лише ми надійні; без нас не обійдеться.
1963 року в Києві відбулась республіканська нарада з питань культури української мови. Конференція була масовою: зібралося понад тисячу делегатів, які висунули низку домагань про розширення прав української мови15. У всьому чулась атмосфера наступальності українства. Одночасно з'являлися гострі статті проти цієї тенденції; але це лише збільшувало інтерес публіки. У червні 1963 року Маланчук виявив невдоволення тим, що шестидесятники забагато критикують Сталіна16. Це було важливим симптомом: Маланчук вважався головним «протинаціоналістичним» ідеологом на Україні. Ще перед тим, у квітні, була гостра стаття в «Літературній Україні»17 проти Дзюби і Світличного.
У цій атмосфері 24 травня 1963 року було підпалено бібліотеку Академії наук у Києві. Згоріло понад 600 тисяч томів цінних старих книг та архівних матеріалів18. У середовищі шестидесятників (зрештою, і в ширших колах) пожежу сприйняли як свідомий план нищення українських історичних скарбів, зокрема архіву Центральної Ради. Ця концепція розроблялась у статті «З приводу процесу над Погружальським»19. Уже самий перелік спалених документів та книг робив очевидним для кожного той факт, що підпал не був випадковістю,— відділ «марксизму-ленінізму» вогонь чомусь не зачепив...

Одночасно на Україні стала ширитись самвидавна збірка Василя Симоненка «Берег чекань» та його «Щоденник»20. Симоненка вже не було серед живих (помер у 1963 році), і це надало поетові ореол своєрідного апостольства; його твори сприймалися майже як Біблія.
Все це підсилювалось атмосферою свята коло пам'ятника Шевченка у Києві 22 травня. Традиція зародилась спонтанно і стала щорічною.

Нарешті, у вересні 1965 року режим вирішив заарештувати лідерів українського відродження21, що співпало у часі з такими ж арештами у Москві та інших містах Совітського Союзу. Отже, це була перша спроба припинити хрущовську відлигу у масштабах всієї держави. Все ж центр репресій припав, без сумніву, на Україну, засвідчивши, що українська проблема і тепер лишалася в центрі імперських клопотів.
За задумом, суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вийшло навпаки: арешти й суди 1965—66 років уперше показали всім, «скільки нас є» і хто ми. Дійсно, ці процеси були своєрідним парадом шестидесятників на очах України і всього світу.

Характерно, що на відміну від 30-х років, влада нині віддала перевагу судам над невеликими групами або й над поодинокими особами, відмовившись від масових процесів (на зразок процесу СВУ).

Кожний дослідник даної теми зробив би велику помилку, якби не відзначив, що арешти й суди 1965—66 років (а головне — реакція на них) були першою українською подією, сприйнятою Заходом так негайно і так зацікавлено.

З арештів 1965 року, що закінчились судами 1966 року, варто виділити такі справи.

1. Справа братів Горинів, Масютка, садчого і Зваричевської у Львові22.

2. Справа Валентина Мороза та Дмитра Іващенка в Луцьку (хронологічно це був перший процес у 1966 році.) Тому КДБ вирішило пустити всіх бажаючих на суд, в розрахунку, що вдасться створити атмосферу загального цькування «врагов народа». Але все вийшло навпаки: суд став могутньою трибуною для пропаганди ідей шестидесятників. Наступні суди були вже щільно закритими23.

3. Справа Івана Геля, Ярослави Менкуш, Ярослава Геврича у Львові24.

4. Справа Святослава Караванського в Олесі25.

5. Справа Чорновола у зв'язку з відмовою давати свідчення в суді. (Географія процесів показала, що режим має справу з рухом, яким охоплена вся Україна.)

Названі справи викликали найбільший громадський резонанс. У зв'язку з цим резонансом декого з арештованих звільнили без суду (Світличний, Косів)26 — явище, що не знало прецедентів у совітській каральній системі на протязі десятиріч.

Арешти й суди викликали хвилю протестаційних листів, як особистих, так і групових. Серед них варто відзначити лист сімдесяти восьми, підписаний зокрема Іваном Дзюбою, Зеновією Франко, Борисом Антоненком-Давидовичем, Іваном Драчем, а також лист із 131 підписом27; серед інших підписалися навіть такі, як авіаконструктор Антонов, що вважався належним до найвищого совітського істеблішменту. (...)

У серпні 1965 року на нараді ректорів вузів України міністр вищої освіти республіки Даденков виступив із пропозицією переведення університетів та інститутів України на українську мову28. Ці пропозиції залишилися на папері. Але сам факт висунення їх бюрократом такого високого рангу свідчить про потужність ресурсів українського відродження в 60-і роки. Підкреслюємо ще раз: щоб зрозуміти українські 60-ті, необхідно збагнути одну істину: дух цих років витворював атмосферу подібних нарад, магнетизував і електризував її; пхав людей типу Даденкова у бік вищезгаданих пропозицій. Усього цього не було б без часом голосної, часом тихої «лоббістської» праці таких людей, як Дзюба, Світличний, Чорновіл, Сверстюк, Осадчий і ще кількох тисяч, що їх імена історія не винесла на поверхню. Не шелести приходили на наради і з'їзди з планами «контрольованої українізації»; сама українізація тягнула їх за своєю стрімкою течією.
П'ятий з'їзд письменників України, що відбувся у листопаді 1965 року, ще раз показав, що недавні арешти були не гальмом, а каталізатором опозиційних процесів на Україні. З'їзд пройшов під гаслом поширення прав української мови й українства взагалі; ці вимоги звучали в більшості виступів. Часто люблять цитувати промову Шелеста на цьому з'їзді, зокрема наступне місце: «Треба бережливо, з повагою ставитися до нашої рідної чудової української мови. Це наш скарб, велика спадщина, яку кожний з нас і в першу чергу ви, письменники, повинні берегти і розвивати. Романи, повісті, новели, поезії високого ідейного звучання, написані прекрасною українською мовою на високому художньому рівні,— ось те, що необхідно для подальшого збагачення і розвитку національної культури і мови. Ваш труд у цьому напрямку підтримувався і завжди буде підтримуватися комуністичною партією»29.

Звичайно ці слова наводять як доказ Шелестового «націоналізму». Ми вже висловили свою точку зору в цьому питанні. Хочемо додати лише, що подібні твердження — то був дух часу. Навіть Леонід Вишеславський, голова групи російськомовних поетів у Спілці письменників України, писав у «Літературній Україні»: треба вивчати українську мову, бо хто не знає добре української мови — не знатиме й російської (?!). До подібних курйозів у Совітському Союзі звикли. Якби прийшла мода на китайську мову — Вишеславський сказав би, без сумніву, що «хто не знає добре китайської мови — не знатиме й російської».

Але ми далекі від того, щоб недооцінювати самого факту (незалежно від мотивів) подібних фраз у промовах Шелеста. Помимо всього, шестидесятники дістали могутній аргумент: «сам Шелест» виступає за розвиток української мови — хто ж може бути проти? Це зв'язувало руки будь-якому російському шовіністові. Промова Шелеста дала можливість іншим учасникам з'їзду висловити досить сміливі думки. Наприклад, Олесь Гончар зазначив: «Не можна не сказати на з'їзді взагалі про стан викладання української мови в середній і вищій школах, про те, що в силу певних умов рідна мова в школі опиняється в становищі гіршому, ніж чужоземна. Мова народу — це найбільший скарб, і ми всі маємо його оберігати, в тому числі й авторитетними державними заходами, маємо наполегливо розвивати, оновлювати, збагачувати мову народну своєю літературною творчістю»30.

Поет із Дніпропетровська Віктор Корж проголосив: «Будучи інтернаціоналістами, ми завжди залишаємося Українцями»31. Це ясно показало, що русифікація є досить поверховою і не зачепила глибин. Совітизований українець зберігає українські ресурси. У 1968 році увагу всієї України привернув роман Гончара «Собор»32. Характерно, що після галасливої критики роману в Дніпропетровську, вийшло нове, стотисячним накладом видання «Собору» в Києві. Полеміка навколо «Собору» привела до появи «Листа творчої молоді Дніпропетровська», в якому сказано: «Обком КП України заборонив вшанування 50-річчя письменника (Гончара. — В. М.) на історико-філологічному факультеті Дніпропетровського університету, в міській бібліотеці, хоча цьому передували численні оголошення. Ще згодом декан згаданого факультету т. Павлов заборонив навіть обговорення роману «Собор», що його збиралися провести історики. Всіх, хто в будь-якій мірі й формі висловлював незгоду з кампанійщиною чи бодай випадково «взяв не ту ноту», якої вона вимагала,— всіх суворо карали. Недарма ж завідуючий ідеологічним відділом обкому т. Васильєв заявив на семінарі працівників області: «Роман «Собор» — зто такой коловорот, вокруг которого группируется все идейно вредное, враждебное нашей действительности»33.

У наступному, 1969 році, в Дніпропетровську були засуджені Сокульський, Кульчинський і Савченко за авторство вищезгаданого «Листа...»34. Симптоматично, що на цьому процесі уперше фігурувала книга Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» як доказ злочину; до того моменту її забирали при обшуках, але до списку «антирадянської літератури» не заносили. Це було, мабуть, першим симптомом майбутніх змін, що завершилися великими арештами 1972 року. Другий процес Чорновола в 1967 році ще проходив у дусі хрущовської відлиги і закінчився порівняно ліберальним як на совітські умови вироком. Процес викликав значний інтерес на Україні та за її межами й породив кілька самвидавних документів. (...)

У тому ж 1967 році відбувся процес над дев'ятьма членами УНФ 35. У 1968 році в Києві відбувся процес Назаренка, Кондрюкова і Карпенка, звинувачених у поширенні Самвидаву36.

Зміну «ліберального» курсу, що почалася приблизно з 1968 року, можна частково пояснити подіями «празької весни». Кремль боявся, що в Україні почнеться «чеський варіант». Тим більше, що на частині української території — Пряшівщині — він таки почався. Українська преса Пряшівщини виступала з підтримкою шестидесятників. Наприклад, у журналі «Дукля» було вміщене інтерв'ю з Іваном Дзюбою; пряшівська газета «Нове життя» дала схвальну рецензію на книгу Дзюби37.

Сталіністи у партійному керівництві Спілки письменників почали вимагати виключення Дзюби з цієї організації. Але виявилося, що за роки хрущовської відлиги партійний контроль над письменниками дуже ослаб. Київське відділення Спілки письменників проголосувало за виключення Дзюби. Але президія Спілки це рішення відкинула. Тричі збирали засідання, і тричі більшість була проти виключення Дзюби. Справа набула широкого розголосу. Нарешті, в умовах спаду руху і поступового послаблення громадського тонусу Дзюбу змусили написати заяву, в якій він зрікався націоналізму. Це означало повну капітуляцію і справило гнітюче враження на всю Україну. Адже за 60-і роки всі (і друзі, і вороги) звикли бачити у Дзюбі своєрідний прапор руху. Тому його заяву було сприйнято як «початок кінця» шестидесятників. Символічно, що заява Дзюби була опублікована 6 січня 1970 року, на початку нового десятиліття. Це було ніби сигналом, що не лише 60-і роки закінчились, але й рух, що носить їхнє ім'я, вичерпав себе. Історичний маятник хитнувся в інший бік; починалася нова «зима» реакції.

Найвиразнішим симптомом зміни курсу в Україні було усунення голови КДБ Віталія Нікітченка і заміна його Віталієм Федорчуком, присланим з Москви38.

«У липні 1970 року замінено голову КДБ в Україні, і правдоподібно вже тоді політбюро в Москві рішило підготовити ширшу акцію проти українців-дисидентів і партійних оборонців лінії Шелеста. 17 листопада 1970 року почався суд над Валентином Морозом з остаточним вироком — 6 років тюрми, 3 роки таборів суворого режиму і 5 років заслання. Сама жорстокість вироку була сигналом, що почався новий курс проти українства»39.
Це стало фінальною крапкою 60-х років.

* * *

Слід зауважити, що далеко не всі нації комуністичного блоку створили такий виразний рух в умовах післясталінської відлиги. Згадуючи цифру 1200 — кількість українців, засуджених від 1957 року, Ізраїль Кляйнер вважає, що це приблизно 10% реальної кількості переслідуваних40. «Український Самвидав за політичним, науковим і художнім рівнем посідає одне з найперших місць серед позацензурних літератур народів СРСР»41,— каже вищезгаданий автор.

Український рух 60-х років має історичне значення у трьох вимірах.

По-перше, він розкрив потужність українських визвольних ресурсів для самих українців і рішуче сприяв піднесенню національної свідомості на Україні.

По-друге — «примусив навіть тих російських дисидентів, які взагалі не дуже схильні визнавати права не-російських народів на усамостійнення, визнати окремішність українського народу та його право на національне самовизначення».

Третій результат, найважливіший: світ побачив (уперше так виразно), що ідея української самостійності є реальністю і що трактування Совєтського Союзу як «Росії» є шкідливою фантазією. 60-і роки переконали Захід, що у майбутньому він буде мати справу з національно-визвольними революціями в СРСР, а не з «російським питанням».

«Московська імперія перебуває в глибокій кризі, і це можуть не помітити лише дурні». Ця формула з книги Аріє Вудки «Московщина», що є тепер у принципі загальновизнаною, була підготовлена сумою всіх чинників, що діяли у 60-і роки.

Торонто — Мюнхен

ПРИМІТКИ

1 М. Брайчевський. Приєднання чи возз'єднання? «Нові дні», Торонто, 1972.

2 «Национальный вопрос в СССР». Документи. Вид. «Сучасність», 1975, с. 37.

3 «Українська інтелігенція під судом КГБ», с. 233.

4 Там же, с. 230.

5 Там же.

6 Там же.

7 Там же, с. 230—231.

8 Там же, с. 231.

9 «Погром в Україні 1972—1979», с. 8.

10 Там же, с. 9-10.

11 Михайло Осадчий. Більмо, с. 24.

12 Там же.

13 «Политический дневник», июнь 1965, вып. 9, Амстердам, 1972, с. 90-91.

14 Михайло Осадчий. Більмо, с. 24.

15 «Наша Культура» (Варшава), ч. 3(59), 1963.

16 «Комуніст України», ч. 6, 1963.

17 «Літературна Україна», 2 квітня 1963 р.

18 «Погром в Україні 1972—1979», с. 9.

19 «Сучасність», ч. 2, 1965, с. 78-84.

20 «Сучасність», ч. 1, с. 3—18.

21 В'ячеслая Чорновіл. Лихо з розуму. Париж, (П.У.Д.Ф.), 1967.

22 «Українська інтелігенція під судом КГБ», с. 63—116.

23 Валентин Мороз. Бумеранг. «Смолоскип», 1975.

24 «Українська інтелігенція під судом КГБ», с. 161-168.

26 Там же, с. 176—177.

26 Там же, с. 189—191.

27 Там же, с. 185—186.

28 В'ячеслав Чорновіл. «Що і як обстоює Богдан Стенчук». «Український Вісник», ч. 6,
березень 1972, «Смолоскип».

29 «Літературна Україна», 17 листопада 1966 р.

30 Там же.

31 «Літературна Україна», 22 листопада 1966 р.

32 «Вітчизна» (Київ), січень 1968 р.

33 «Молодь Дніпропетровська в боротьбі протии русифікації». Вид. «Сучасність». 1971. с. 10.

34 «Погром в Україні 1972—1979», с. 12.

35 «Сучасність», ч. 7—8, 1977, с. 219—222.

36 «Погром в Україні 1972—1979», с. 12.

37 «Нове життя» (Пряшів), 16 листопада 1968 р.

38 «Радянська Україна», 21 липня 1970 р.

39 «Погром в Україні 1972—1979», с. 14.

40 Ізраїль Клейнер. Цит. праця, с. 178—179.

41 Там же, с. 178.

42 Там же, с. 183.

«Всесвіт» 1990 р.