МАЗЕПА

П о е м а

В поемі, побудованій на обширнім фактичнім матеріалі, змальована очищена від навмисних і ненавмисних спотворень, від численних негативних нашарувань, постать одного з найвеличніших діячів України - гетьмана Івана Степановича Мазепи.
Показана виняткова роль Мазепи у відродженні, розвиткові і збереженні української ідеї, одвічних прагнень рідного народу та створенні власної незалежної держави.

Бібліотека часопису "Дзвін Севастополя"

Видавництво Севастопольського товариства "Просвіта" ім.Т. Шевченка.

ISBN 967639-03-9
(c) Вітюк Д.М., 2002.
(c) СТ "Просвіта"

Зміст
1. Зачин 3
2. Брехень та вигадок тумани 6
3. Карання нашої землі 10
4. Від Росі до Варшави 17
5. В Європі 23
6. З дорученнями короля 26
7. Руїна 31
8. З Дорошенком 33
9. На Дикім Полі спокій 40
10. Сірко 43
11. При Самойловичі 48
12. Він рукава не замочив! 56
13. Коломак 60
14. Почин гетьманування 64
15. З матір'ю 68
16. Петрик Іваненко 75
17. Ти не людина - ти портрет! 80
18. ЧАС І ПОДІЇ 89
19. ГРИГОРОВЕ ПИТАННЯ ПЕРШЕ 94
20. ГРИГОРОВЕ ПИТАННЯ ДРУГЕ 99
21. ГРИГОРОВЕ ПИТАННЯ ТРЕТЄ 104
22. ПЕРЕМОЖЕШ ВСЕ ОДНО! 108
23. ПІСЛЯМОВА

Зачин

На десятці муж бувалий:
Голене обличчя,
З сивиною вус чималий,
В погляді величчя.

Хто такий? - "Іван Мазепа", -
Прочитує дядько.
З ним була якась халепа,
Казали мій батько...

- Не ссилайся на халєпу,
Дарагой приятель,
Знаєм вашего Мазєпу:
Изменник, предатель!

- Справді, чув... про щось підхоже
Гомоніли люди...
Та хто ж зрадника на грошах
Малювати буде?

Знову глянув на банкноту,
Видать, намагався
Розібратись. Все ж достоту
Не второпав, здався.

Та й кому на його місці
До снаги ця справа?
В кого - у селі чи в місті -
Є чітка уява?

Сотні літ нам забивали
Оманою баки,
Аби правди ми не знали,
Хирні небораки.

З шкури лізли дяки думні,
Стольники, бояри -
Серед них були й розумні! -
Плели хитро чвари.

У всіляких іпостасях -
Малих і великих, -
Щоби Русь Свята звелася
До рабів безликих.

Щоби діти цуралися
Рідної оселі,
А московським пишалися -
Ним були веселі.

Щоб про лицарів славетних
Своїх і не чули,
А про котрих дещо знають,
Щоб мерщій забули.

Предків славних справи гарні
Щоб не споминали,
Або мали їх за марні,
Самих зневажали.

Та ретельніше завчали
Брехень недолугих,
Що найманці постачали
Одні перед других.

Не марними полишались
Підступні потуги:
Завдали, як намагались,
Тьменну тьму наруги.

Чинилось те, повторюю,
Не одне століття.
Тож нічого дивувати,
Що в головах сміття.

Не геть у всіх.
Були одиниці,
Що до отчої з жагою
Горнулись криниці.

Та знаходили струмини
Живильні, цілющі,
Здатні лютої години
Вивести із пущі.

Розбудити і не всує
Надати наснаги
У борні, що потребує
Розуму, відваги.

Слава їм, тим одиницям,
Сумлінним, невтомним,
Їх трудам і їх криницям,
Чистим, вікопомним!

Брехень та вигадок тумани

Аж нум наблизимось до того,
Розмову з кого почали.
Що звісно про героя мого?
На що б послатися могли?

Про нього казна-що казали,
А понаписано... Ого!
Увагою пошанували
Вольтер і Байрон, і Гюго...

Крім них митців пера і пензля
Та й музики предовгий ряд.
Чи був іще хто з українців
Таким уславленим? Навряд.

Жаль, мастаків чарівні твори
Не мали істинних засад.
На сонмі вигадок - їх гори! -
Розцвів мазепіани сад.

Там і про вдатного коханця,
Й коня, що степом басував,
Та голим зв'язаного бранця
На крупі в гетьмани примчав...

То ница вигадка. Магнату
Вона вдалась. Лукавий пан
Пустив її, як тать у хату,
В Європу - спритний інтриган!

А корифеї підхопили.
Ще б пак! Став образ до смаку:
З нагим коханцем кінь щосили
Летить до скону на скаку...

Тож заскрипіли вправні пера,
Лягали на папір рядки.
З Мазепи творена химера
Прочитувалась залюбки.

Це щодо віку молодого,
Роки весняні юнака.
Та час минав... і про старого
У світі чутка не вмовка.

Тепер вже про палке кохання
Похилого й на виданні
Юначки. Про їх сподівання,
Що не здійснилися, о, ні!

А ще чи не найбільше всього
Повторювали так і сяк
Про зраду гетьмана старого.
Аби зненавидів усяк,

Анафему йому, прокльони
З подачі гнівного Петра
Попи під бухання у дзвони
Вигукували з вівтаря.

Єхидне кривдження тривало
На протязі двох сотень літ.
Багато поколінь чувало
Прокльонів лють. До них звик світ.

Тож гетьмана не зміг правдиво
Через цей підлий трафарет
Подати творчих злетів диво,
Росії вславлений поет.

Потрактував як ницу мстивість
Відхід раптовий від царя,
Не запримітив справедливість
В рішучих діях бунтаря.

Смикнув, мов, гетьмана за вуса
Колись образливо Петро.
І він заприсягнув, що мусить
Узять реванш за те тавро.

В "Полтаві" так: "...В бессильном гневе
Отмтстить себе я клятву дал;
Носил ее - как мать во чреве
Младенца носит. Срок настал".

Отак, за вуса... в час бенкету...
Не вербі груші то, пусте!
Престиж великого поета
Цим анітроїхи не росте.

Припустімо, це випадковість,
Яку без наміру десь взяв
І неумисне дріб'язковість
Таку Мазепі приписав...

А мо, мистець-людинознавець
Замову потайки дістав?
І чи не сам йому державець
Так висвітлити загадав?

Тим і писав-то, як потрібно
Своїй державі, а не нам,
Та щоб читалося жадібно
Вельможним паням і панам.

Однак ще був Кіндрат Рилеєв:
Поет Росії, декабрист.
Мазепу він як Прометея
Подав. Сумлінний, чистий хист!

Жаль, послідовників Кіндрата,
Правдивих і непоказних,
Не густо у "старшого брата".
Чи дочекаємось таких?

Брехень та вигадок тумани
Клубочуться і по сей день.
Нелегко скинуть їх кайдани,
Очиститися від брехень.

Але потрібно. Я надію
На правди торжество зберіг.
Служити прагну їй, як вмію,
І прошу Бога, щоб поміг.

Карання нашої землі

Отож до правди про Мазепу.
Про нього і його діла,
Про справжнього, без того лепу,
Що учепився, мов смола.

Та спершу трохи про коханий
Мазепи і наш з вами край.
О Боже, мир йому жаданий
Пошли! Загинути не дай!

Річ звісна, біди України
Не із Мазепою прийшли.
Раніш багато. Дві причини
До їх появи призвели.

Одна з них - отчії простори
Не за круті сховались гори:
При уторованім шляху
Лягли на долю на лиху.

А тим шляхом і печеніги,
І многі дикі племена
Брели, вчиняючи набіги,
Все нищачи, мов сарана.

Недарма повна смутку пісня
Про птахи тяжкую біду
Ув Україні здавна звісна.
Строфу із неї наведу:

"Ой горе тій чайці,
Чаєчці небозі,
Шо вивела чаєнята
При бітий дорозі...".

В чаїній невеселій долі
Є відблиск нашого буття:
Гнобили зайди, ми ж до волі
Уперто йшли усе життя.

Свободи прагнули немарно
Наші звитяжних справ діди:
Русь Київську створили гарно.
Все ж не уникнули біди.

А через віщо? Тут упору
Назвати другу з двох причин.
Вона у тім, що рветься гору
Над братом взяти брат. І кпин

Дошкульних рідному негайно
Нагоди не мине завдать.
Замість того, щоб одностайно
На спільного врага постать.

Тому й монголам город Кия
Примушені були віддать,
Що не гуртом йшла на Батия,
А чубилася княжа рать.

Ця віковічна прикра хиба -
Карання нашої землі -
За нами без узстану диба.
Коли позбудемось її?

І знаємо про неї добре,
І опеклись на ній не раз,
І хочь не щезли яко обри
Ми через неї, та образ

Наруг і лиха ківш хильнули
Бездонний. По сей день п'ємо.
Бо розбратів не проминули,
У них по вуха живемо.

І нині люті злидні, втрати
Обсіли шлях наш до мети,
Бо владолюбці, депутати
Не здатні згоди досягти.

***

У юнь Мазепи ні Шевченка,
Ані Грицька Сковороди...
І до Франка та Винниченка
Ще сотні літ було ходи.

Та вже про себе заявили
І Сагайдачний, і Богдан...
Козацтво набувало сили,
Затим втрачало... Польський пан

З москвином потайки ділили
Стражденну Неньку, мов пиріг.
Чверть року в андрусові пріли,
Тягнув до себе, хто що міг.

Ішов підступний і лукавий
Без нас за рідний край наш торг.
Два люті хижаки-держави
Перечились за кожен морг.

Переяславськую угоду
Царів сатрап ігнорував:
Статтям її не дати ходу
Тішайший строго наказав.
Урешті решт дійшли до згоди:
Москві, щоб лівий бік Дніпра,
Правобережні землі й води
Річ Посполита забира.

Ще Січ стриміла Запорозька.
На неї кожен посягав.
Тому її - о Матко Боска! -
Піддали владі двох держав...

Отака на нас омана,
Лиха і неждана
Впала через десять років
По смерті Богдана.

Україні брат по вірі
Показував зуби.
Намір мав у повній мірі
Довести до згуби.

Ото є достеменна зрада!
Її передбачав ще Хмель.
Дізнавшись, як у Вільні рада
Про вороття ляхам земель,

Котрі належать Україні,
Велась приховано від нас,
Богдан наближеній старшині
Гукав обурено: "Вже час

Нам розлучатися з Москвою!
Не дійдем з нею до пуття!
Ходім з країною другою!..".
Не встиг, урвалося життя.

Чи не без умислу лихого
Майстрів негласних справ з Кремля
Завчасно сина дорогого
Позбулась отчая земля?

Його думки останні, слушні
Стосовно зрадниці-Москви
Мав за накази недорушні
Наступний владар булави.

О, гетьман той Іван Виговський
Створив чудовий прецедент:
Добірне військо - цвіт московський
Розбив під Конотопом вщент.

Катастрофічної поразки
Зазнала тамечки Москва.
Вдягла жалобу. Ждати ласки
Підстав не мала. Та овва!

Москви не стали здобувати
Звитяжні гетьманські полки.
Не рушили з своєї хати,
Бо... посварились козаки.

За булаву вели змагання.
Багато хто її волів.
Позбавитися панування
В країні нашій москалів

Реальний шанс по Конотопі
З'явився, та... ліг в ряд утрат.
Курився перемоги попіл...
Підвівсь, оговтався царат.

Оговтався і звіром хижим,
Аби якмога більш урвать,
Плигнув на України крижі -
Палити, різать, грабувать...

В ту пору браття недолугі
Завзято віз тягли втрибіч:
Ті до Москви, до Порти другі,
А треті в Посполиту Річ.

І не завжди обов'язково
Тягнули з тим, щоб рятувать.
Здебільшого, а не частково,
Про власну дбали благодать.

І кожен сюзерен-суміжник
Поцупити принадний шмат,
Немов з мандрівника грабіжник,
Із України був би рад.

Тому охоче запроданців
Під руку владную приймав,
Водночас проміж тих поганців
Ворогування спонукав.

Цькував, під'юджував старанно
Кожен підступний супостат,
Бо знав, спрацює бездоганно
Канон "діли, щоб владувать!".

Один на одного війною
Пішли краяни, земляки...
У потязі за булавою
Втрачали розум козаки.

Унаслідок віз України
Не тільки поступу не мав -
Жахливої зазнав руїни,
Котився в прірву, потопав.

Від Росі до Варшави

Однак сказати зараз треба
Вже про Мазепу в ті часи.
Він не упав на землю з неба,
Не виник з піни чи роси.

Там, де в Дніпро невтомно рине
Правобережна річка Рось,
У самім серці України
Життя Мазепи почалось.

У Білій Церкві його тато
Степан тоді врядникував.
Спадковий шляхтич, небагато
В маєтку скромнім проживав.

З Мазепів-Калединських родом,
Повніше звавсь Степан-Адам.
Не раз, не два ходив походом,
Його вшановував Богдан.

Як шанував і його предка
Федька - повставнець ще один
З Мазепинського осередка -
Сам Наливайко Северин.

***

Чудове літо в Україні:
Буяють луки і поля,
Річки в задумливому плині,
Повна щедротами земля;

Чарують зорянії ночі,
Погожі сонцезлоті дні;
До танців з жартами охочі
Юнки виспівують пісні;

А парубки звитяжні, дужі,
У праці, в клопотах щодня,
До долі краю небайдужі,
Про шаблю дбають і коня.

У ніч коротку на Купала
Палають тисячі багать:
Доба - кажу, щоб молодь знала -
Найщасливіша для зачать.

В свята купальські свою мрію
Здійснив Степан: як повелось,
Взяв шлюбом панночку Марію -
Весіллям квітла річка Рось.

Невіста з Мокієвських - чемна,
На розум гострая, метка,
Знать, покохала недаремно
Вона Степана-козака.

Ішло сімнадцяте століття,
Сорокова його весна.
Лиш перший шпак злетів на віття,
Марія: "Ивана маєм, на!

Візьми до рук! Я скоро встану...
Пригожий хлопчик, най росте!" -
Тай усміхнулася Степану.
О щастя матері просте

Заполонило дні Марії.
Опікувалась малюком,
Плекала невідступні мрії
Побачить гідним козаком.

Під стародавню колисанку
Вкладала в люлечку містку,
Під скоромовку-розважанку
Купала, бавила в садку.

Коли Івась став підростати,
Навчала запорозьких дум
І на бандурі награвати;
Збагачувала хлопціів ум,

Розказуючи про події
У давні і близькі часи:
Про Святослава веремії,
Про хрещення в Дніпрі Руси;

Як морем козаки ходили
В Синоп, Самсун чи Трапезунт,
Турецькі галери палили,
Або пускали їх на грунт;

З неволі тяжкої, з кормиги
Ослобоняли земляків,
А як ставало не до шмиги,
Уміли вмерти без жалів.

Чимало і про збиткування
Над Україною ляха
Та про Сулими покарання
За зруйнування Кодака...

Далі й Степан став пильно дбати
Про виховання. Научав,
Як списом, шаблею владати.
Врага примусить, щоб тікав.

Як правувути досконало
Конем. Його як доглядать,
Як із пістоля й самопала
Стріляти, влучно поцілять.

Тут своєчасно підоспіло
У Братській школі навчання,
Затим в Колегії, де сміло,
Як губка воду, брав знання.

Скорилась Йванові латина,
Риторика, ще ряд наук.
Єпископ київський, мов сина,
Прийняв його до власних рук.

Велику виказав довіру
І для майбутнього добра
Направив Яну-Казимиру
До королівського двора.

Як хлопця здібностей великих
До того ж мужньої краси,
Шляхетного - не з хлопів диких...
"О, доле! Ти яка єси

У мене і у мого краю? -
Питався подумки Іван, -
Як жити, вестись далі маю?".
У відповідь вловив: "Будь пан

Своїм думкам. Учися ревно
На протязі життя всього,
Щоб, коли треба, словом певно
Переконать міг будь-кого.

Шляхи свої длав щоб сміло,
Не марнував би слушну мить,
Від котрої залежить діло.
То ж з Богом! Хай тобі щастить!".

Засвоїв змалечку слова ці,
Казала мати їх не раз.
Потужним закликом до праці
В душі відлунив той наказ.

Також з хлоп'яцтва поставали
Віщунки зайшлої слова.
Химеристого зміста мали,
Та їх тримала голова:

"Любитимуть тебе і спереду і ззаду,
Цього не обминеш.
Осудження лихе за праведную зраду
Не забариться теж!".

Ще "таємниця - душа справи",
Макіавеллі так навчав.
Читав про це ще до Варшави,
Уподобав, запам'ятав.

Сприйняв, як мудру настанову,
Як страхування від невдач,
Як для майбутнього умову
Здобуть полковницький пірнач.

Що не пірнач його чекає,
А гетьманськая булава,
Що долю України має
Вирішувать його глава,

Не сподівавсь за того стану...
Представши перед королем,
Зумів сподобатися Яну,
І був призначений пажем.

В Європі

Обласканий крулем неждано,
Іван став пажем хоч куди,
Служив патронові старанно,
Не відав Ян за ним біди.

Двір пишний не лише в догоду
Проводиреві своєму
Прийняв його, а більш з вроду
Й властиве Йвану самому

Уміння зі всіма люб'язно
Триматися і в акурат
Сказать, що треба, куртуазно -
Потомственний аристократ!

Також Іванові відваги
Доводилось не позичать,
Горів стремлінням до звитяги,
Умів за себе постоять.

Через все згадане, а може,
Властивості тій завдяки,
Яку назвать талантом гоже,
Йвана вподобали жінки.

В красунь мав феєричний успіх,
І ті, що звикли чарувать,
Змагалися, щоб пажу усміх
Чи, що жадає, дарувать.

Останній чин не до вподоби
Прийшовся декотрим панам.
Не обійшлося без їх спроби
Вчинити прикрість, тарарам,
Опінію створить осудну.
Мовляв, при польському дворі
Не місце, хто за схизму нудну:
Сзихмати вперті бунтарі.

Над Йваном хмарилось без міри.
Попри прихильність короля
Відчув: чужі йому жовніри,
Польські звичаї і земля;

Немилі Вісла і Варшава,
Додому кличе тоскний щем,
В місцини, котрі предків слава
Живильним зрошує дощем.

Одначе материні речі
Щодо навчання пам'ятав...
Потрапила якраз до речі
Нагода: круль пропонував

Відрядження, як кажуть нині,
Задля освіти за кордон -
Військову справу на чужині
Вивчать, підвищувать бонтон.

Три роки у девентерійців,
Французів, німців, італійців
Іван, не змарнуваваши й дня,
Удосконалював знання.

Поліпшував свої манери,
В дворах вельмож і королів
З дипломатичної взять сфери
Багато дечого зумів.

І вже не хлопцем у Варшаві
Став перед Яном-королем,
А мужем, що державній справі
Служити здатен - не пажем!

З дорученнями короля

Нову Іванову відміну
Король ласкаво привітав
Від того часу в Україну
З дорученнями посилав.

Вперш до стратега Конотопу
Йвана Виговського з листом
Та усним закликом в Європу
Рушати Гадяцьким мостом.

Підступні же мости, якими
Із півночі залоги йдуть,
Спалити - ворогам країни
Надійно перекрити путь.

Цікавою була розмова
Іванів двох в Чигирині.
Виговський крулевого слова
Не спростував, не мовив "ні!".

Казав, гетьманську вищу владу
До незалежності ключем
Зробити має, спинить зраду,
Що є ганьба, що серця щем

Вже, скараний за неї грізно,
Пушкар покинув білий світ.
На жаль, від втрат було завізно:
Лишились тисячі сиріт...

Йван молодий вслухався пильно
В Івана старшого думки.
Їх поціновував прихильно,
Виважував, брав утямки.
Думав про гетьманську персону,
Що виплекала такий план:
"Його з татарського полону
Доречно викупив Богдан

О, спадкоємцю гідний Хмеля!
Щасти в ділах тобі! Щасти!
Зумій у край, що став пустеля,
І мир і благо привести!".

Гай-гай! Виговського стремління
Не втілилися у життя.
Тонке Немирича* творіння
Трактовано як вороття

Зненависного панування
Ляхів-гнобителів ізнов,
Проти котрого на повстання
Недавно ще народ ішов.

Що ж, без козачої підмоги
Кашу в державнім баняку
Зварить, дійти до перемоги
Не стало змоги вояку.

Не пощастило... Забагато
Тяглось до влади хижих рук.
Не встояв Конотопа тато,
Над ним зловісно каркнув крук.

А славні гетьманські клейноди -
Знамено, булаву, бунчук -
З такої прикрої пригоди
До безпорадних пхнули рук
Юрка, Богданового сина.
Хоч знали добре, що Юрась
Безвільна, кволая людина.
Таким до влади завше зась.

Але ж увладнили. З руки бо
Комусь ставало так вчинить,
А не котримось іншим трибом,
Щоб вигоди собі зажить.

Мазепу Ян і до Юрася
З листами слав та щоб вітать.
А згодом також до Тетері
Клейноди гетьманські вручать.

Що ж, перший був ні в кут, ні в двері,
Другий освіту, розум мав.
Однак душі Павлу Тетері
Бог української не дав.

Однаково для України
Ці два, хоч різними були,
Окрім поглиблення руїни,
Нічого дати не змогли.

Ну а Мазепі? Сталось інше.
З реалії цих гетьманів -
Із їх оточення ще більше,
Він досвіду набуть зумів.

Обов'язки його носили
Країною уздовж і вшир,
І він пізнав, які в ній сили
Закручують за виром вир.

Навчився аналізувати
Подій перебіг, фактів плин;
Доходив тями, як впливати
На них, щоб мать вигідний чин.

О, королеві такий радник
Був би найперше до ладу
В поході, що його пан владник
Замислив людям на біду.

Ішов тоді шістдесят третій
Сімнадцятого віку рік.
У пишній їдучи кареті,
Король очолював потік

Сорокатисячний вояцький
У землі щедрії Дніпра,
Щоб звоювати край козацький,
Лівобережжя у царя.

У свиті Яна-Казимира
Мазепа також з військом йшов.
Протестувала душа щира...
До річки Росі як дійшов,

Згадалися роки дитинства,
Перекази старі, пісні,
Лагідність, ласка материнська,
Думи козацькії сумні...

Одна по одній настанови
Батенька стали виринать,
А рідної акорди мови
Так владно почали звучать...

І вже нітрохи не вагався:
Подякувавши королю,
З ним дуже чемно розпрощався,
Рішуче вимовив: "Ад'ю!".

Руїна

"Не королю, а Україні, -
Ставши на батьківський поріг,
Мовив, - служити маю нині!".
Почув: "Най помагає Біг!".

Зрадів і з отчої оселі,
І з рідних наддніпрянських слів,
З пісень, що і сумні й веселі,
З розмов, которі батько вів.

А мати гожа, не стара ще
Своє уміла вставить в них,
Від чого всім ставало краще,
Наче й немає в світі лих.

Насправді лих в країні рідній
Тоді сягало під рубель -
Прибиті ними люди бідні
Тікали зі своїх земель.

З земель насиджених, щедротних,
Обжитих протягом століть.
Лишали їх безповоротно,
Рятуючися від страхіть

Жорстокого панського гніту
Пихатих здирливих заброд.
Знедолений, хоч на край світу
Був ладен рушити народ.

Ще ж і свої мужі державні
За шкуру сала заливать
Людям ставали надто вправні.
Хоч би таке, наприклад, взять:
Вже згадуваний син Богдана,
Коли в руках мав булаву,
За послуги військові хана
На Канівщину татарву

Пустив безперешкодно брати
Ясир в сто двадцять тисяч душ.
Це замість того, щоб сказати
Сталево твердо: "Зась! Не руш!".

Яке нечуване злодійство!
Чи є мерзотніші гріхи
Ніж це безмежно підле дійство -
Пречорна пляма на віки?

Хіба тодішні міжусобні
Війни, що косять мов чума...
Побачили раби Господні:
Крім втечі - виходу нема.

Хрестилися... на плечі ноги
Та й: "Залишайтеся хати!..
Ми ж в слободи чи за пороги...
Прости нас, Господи, прости!..".

Безлюдними ставали села,
Дідівські весі і міста...
Земля - недавно ще весела -
Робилася німа, пуста...

Тяжка нагрянула година,
Як віником, добро змела.
Вужем огидлива руїна
На правий бік Дніпра повзла.

З Дорошенком

Андрусівськая процедура
Ганебную справляла тризну.
Окрім де-факто ще й де-юре
Розкраяла навпіл Вітчизну.

Крута заварювалась справа.
Чигало лихо з усіх всюд.
Не два-три вискочні - орава
Терзала землю нашу й люд.

Завзяті батьки-отамани,
Знайдибіди та інших тьма
Протискувалися в гетьмани,
Дотягувались до керма.

На Лівім боці Брюховецький,
Що у Богдана джурував,
Повівся, як Москви дворецький -
Їй гамузом усе продав:

Статті Богданової слави
Ще й куці пактики Юрка...
І вже на Лівім ні держави,
Ні автономії нема.

Шматок Московії та й годі.
О, Нене рідна, древня Русь,
Запроданців в твоїм народі
Перелічити не берусь!

Ніколи їх не бракувало -
Тоді, раніш і нині теж.
Їм кари жодної замало,
Злочинству їх немає меж.
А що ж на Правім? По Тетері
Опара привидом майнув.
І Дорош вже не на папері -
Насправді булаву здобув.

Іван служити Батьківщині
Саме у нього розпочав.
Гетьман Петро той Україні
І душу й серце віддавав.

Про об'єднання обох боків
Дніпра у спільну на віки
Державу - то були високі,
Омріяні його думки.

За їх утілення надійне,
За вигнання без вороття
Гнобителів з країни війни
Вів, не шкодуючи життя.

Мав і блискучі перемоги,
Одначе більше втрат, мабуть.
Надії з ним свої, тривоги
Зв'язав Іван на довгу путь.

Йому ж бо доля шлях проклала
До чигиринського двора
Саме тоді, як нуртувала
Найворохобніша пора.

Перше Іванові надвірну
Гетьман команду дав до рук.
І з нею охорону вірну
Свою без будь-чиїх порук.

Довірив і не помилився:
Мазепа справно службу ніс
І все потрібнішим робився
Для гетьмана, все ріс і ріс.

То слушну висловить пораду,
А то з дорученням складним
Так справиться, таку дасть раду,
Як жоден інший перед ним.

Склав Дорошенко погляд схвальний
На дії вдатні козака.
І от він - писар генеральний,
Правиця гетьмана тривка.

В посаді цій перипетії,
Як власні, Дороша сприймав.
Злітав з ним і на крилах мрії,
І в морок смутку поринав.

Все ж материну настанову -
Постійно вчитися - беріг.
З того, що діялось, все знову
Обдумав, зрозуміти зміг:

Двох Україн не згодна брати
Москва під свій протекторат,
Бо не бажає порушати
З ляхами творений трактат.

Тому і радить правобічним
Горнутися до короля
Варшавського, а Лівобіччя
Гребе щодуху під царя.

Се влучно розгадав Мазепа.
З його подачі гетьман теж.
І вирішив: шукати треба
Інакший шлях, бо пропадеш.

Союзника, який не зрадить,
Знаходити - мав Дорош план.
Взяв у тямки: справі зарадить
Нині спроможен лиш султан.

Як станем під його поруку,
То ні Варшава ні Москва
Не смітимуть підняти руку
На наші волю і права.

Що віра в турків не Христова
Тут не повинно заважать.
Адже Валахія, Молдова
Підстав не мають потерпать.

Під Портою благополучно
У автономії живуть,
Радіють і вважають влучно
Таку собі обрали путь.

Писав о цім в універсалах,
У зверненнях до козаків,
До посполитих і повсталих
Славутича обох боків.

Заприсягав: беззастережно
Покласти ладен булаву,
Аби лише Правобережну
Й Лівобережну сторону

Злучити у єдине ціле.
А далі, дасть Бог, пощастить
Створити ріднеє, уміле
Правління. О, жадана мить!

Та мить ледь-ледь не наступила,
Як Брюховецького змели.
Однак Москва не допустила.
Сіпаки царські не могли

Дозволить вороття Вкраїни
Богдана славного часів.
Спрямовували до руїни
Стражденну землю козаків.

Нехай слухняний Многогрішний
Одягне гетьманський жупан
Лівобережжя - був поспішний
На дії Дороша контрплан.

Проте слухняним та не дуже
Царю цей козарлюга був.
До Неньки ставивсь не байдуже,
І врешті у Сибір загув.

Через доноси віроломні,
За заохотою Москви
Нашіптувачі неутомні
Їх винахідливо плели.

Ролю мерзотну Самойлович,
Лівобережний генсуддя -
З духовних кіл самий: попович! -
Зіграв серед того гаддя.

До Многогрішного, в подяку
За ним даровані чини,
Удерсь вночі. Взяли вояку,
Коли той спав і видів сни.

Потай - іще не піли півні -
Зв'язали, кинули до хури
І у північнії катівні
Мерщій віддали на тортури.

Отак вчинив. Лівобережний
Посів за тим вслід гетьманат -
Москві слуга беззастережний,
Хапуга та новий магнат.

І Самойловича до справи,
Якій не припиняв служить -
Добутись вільної держави! -
Хтів Дорошенко залучить.

Не воювати один з одним -
Діяти спільно закликав.
Із покликом цим благородним
Гінцем Мазепу посилав.

Востаннє в сімдесят четвертім,
У Переяслав навесні.
Там Самойлович у одвертім
Діалозі промовив: "Ні!".

Підставу мав: йому Ханенко
Без бою булаву віддав.
Тим самим перед Дорошенком
Чимдуж амбітності додав.

Тож намірявсь гетьманувати
Сам на обох боках Дніпра.
Упевнений, Москві забрати
Під себе їх - давно пора.

Засмучений з такого стану,
Лише на Порту Дорош мав
Іще надію і султану
Про це докладно написав.

З листом тим вирядив Мазепу,
Котрий, коли його узяв,
На південь через простір степу,
Не гаючись, попрямував.

Обоє ще не знали, звісно -
Ані сам гетьман, ні Іван, -
Що це остання їх сумісна
Дія. Й на неї жде аркан.

На Дикім Полі спокій

Лишилася далеко ззаду
Дубів фортеця - Чорний Ліс.
Тут самі трави... Тне руладу
Жайвір, злітаючи у вись.

Над Диким Полем млосний спокій.
Дрімотно хлюпає Інгул.
Густо на ноті невисокій
Бринить чмелів і бджілок гул.

Безмежний, напредиво гарний
В усі боки розлігся степ.
Повітрям лине дух нектарний.
Не завбачається халеп.

Поквапно писар генеральний
На добре кованім коні
Їде. Пекучії, навальні
Думки рояться в голові.

Чи покладатись на султана
Не хибний гетьманів був крок?
Настала сподівань омана...
Який безжалісний урок!

Не захисток, а пограбунок,
Розор і нищення людей
Принесла Порта. Прорахунок,
Крах найзавітніших ідей

Звитяжця волі - Дорошенка
Наспів на превеликий жаль.
Чолом Мазепи борозенка
Лягла помітна. Степу даль
Верстається не дуже швидко.
Загін малий: кілька татар,
Він з почтом та на возі видко
Невільників. То хану дар

Від гетьмана. Чи не ганьба це -
Вітчизни рідної краян
Чужинцю в рабство віддавати -
Байдуже, хан то чи султан?

Це рабство, правда, слід вважати
За змогу врятувать життя.
Були засуджені до страти,
Мали піти у небуття.

Напередодні покарання
Гетьман дав право їм обрать:
Чи у невільники віддання,
Чи дати голову відтять.

Всі, як один, обрали перше.
Адже з неволі дременуть
Надія є, поки не вмер ще,
А з того світу не вернуть!

І все ж... і все ж... Платить синами,
Котрих належить боронить?!
Не сила взяти це до тями,
Великий гріх - таке робить!

Тривоги душу опікають:
Чи слід чекать од турків лад?
І сумніви чимдуж терзають
Жорстокі. Хоч вертай назад!

Та гетьману, щоб схаменувся
Кажи. Проси його, проси,
Щоб віри в турчина позбувся,
Як луг збувається роси

В промінні сонечка уранці.
Потрібно круто повернуть.
Переконались: мусульманці
Добра в країну не несуть.

Від дум у голові завізно.
З листами муляє гаман...
Аж раптом пролунало грізно:
"Стривайте!". Просвистів аркан,

Гадюкою упав на тіло,
Обвився, вихопив з сідла.
Рука, знать, діяла уміло -
Опам'ятатись не дала.

Хвилина й зв'язані раптово
В траві він з почтом горілиць.
Татари утекли частково.
Інших поклали шаблі ниць.

Невільників порозкували -
Діждались бідаки добра! -
Тоді гуртом усеньким мчали
На Січ, до сивого Дніпра.

І знов на Дикім Полі спокій.
Прощально вслід хлюпнув Інгул.
Густо на ноті невисокій
Бринить чмелів і бджілок гул.

Сірко

Кипіли кипнем, нуртували
У Чортомлику козаки,
Коли на Раді їм читали
З гамана вийняті листки.

"Ганьба, - гукали, - Дорошенку!
Геть з України, бусурман!
Не даймо на поталу Неньку,!
Мазепі смерть! Під ятаган!

Закованих віз до неволі
Братів! Й довіз би, певно, він,
Якби на Дикому на Полі
Не перейнято той загін!

Бороді слава, що з чамбулом
Своїм як треба службу ніс!
Стеріг недремно над Інгулом!
Щоб жоден ворог не проліз!

Умри, Мазепо, скурвий сину!
На гак його! На гостру палю!
В Дніпро, щоб скубав рак чуприну!
Киями! Катувать без жалю!..".

Закований, під той гармидер
Мазепа подумки благав,
Щоб Бог його у смерті видер,
Раптово згинути не дав.

Знать, Бог почув палкі волання.
Зняв раптом шапку кошовий.
Спинилося галасування,
Неначе дух злетів новий.
Враз кожен, - хто горлав надсадно,
Хто шаблею махав, свистів,
Ногами тупав, хто безладно
Викрикував щось, гомонів, -

Очима впився в Кошового,
В улюбленця Січі - Сірка.
Доля, всі знали, у котрого
І вередлива, і гірка.

З поразками він не братався
В численних битвах і боях,
Високо цінував, боявся
Його татарин, турок, лях.

Він гетьманів скидав і ставив,
Сам око мав на булаву.
Та підступом його позбавив
Враг волі, кинувши в Москву.

А звідтам у Сибір сувору,
Де і загинув би, мабуть.
Та королівському враз двору
Й царю приспічило вернуть

Щасного полководця. Знали,
Загрозлива настала мить,
І бусурманської навали,
Крім нього, нікому спинить.

Писаря Дороша не знати
Сірко, звичайно що, не міг.
Ще й перед Радою спитати
У нього дещо також встиг.

Сам шапку скинув недаремно.
Поки кричали, помовчав.
Як стихли, уклонився чемно
І тоді повагом почав:

"Панове браття! Перед нами
Хто? Дорошенка посланець.
До хана простував з листами
Та віз живий йому ралець.

Хоч дуже мався не до шмиги
Від того, що є у листах
І що повинен до кормиги
У Крим одвезти бідолах.

Про це як на духу повідав.
Не можу віри я не йнять.
Колись-то батька його відав.
Доводилось козакувать

Разом під проводом Богдана.
Вкраїні віддана людина
Була то, в службі бездоганна.
Таким і виховала сина,

Котрого судимо ми з вами.
Служив сумлінно Дорошенку.
Той теж Вкраїну не словами,
А серцем уважа за Неньку.

Та на біду свою велику
І нашу втрапив у оману.
Видать, що збився з пантелику:
Піддався сліпо бусурману.

Про це нагальна є потреба
Сказати Дорошу одверто,
Аби на сиру землю з неба
Спустився та не пер уперто

В ярмо Вкраїну, рідну мати.
Як не прислухається, годі
Йому вже булаву тримати -
З гори та стане враз насподі!

Тож заходімось Дорошенку
Дошкульні написать слова.
Нехай подумає гарненько
Ота вихраста голова!

А посланця його, Мазепи
Життя позбавити - крий Боже! -
Нема ніякої потреби
І лицарям Січі негоже!

Розумна, вчена він людина.
За волю стать не побоїться.
І має наступить година,
Коли Вітчизні знадобиться!".

Скінчив. І шапку на чуприну...
Знов сколихнулись козаки.
Нову здійняли хуртовину
Почутій мові завдяки.

"Нехай живе!" - гукнули Борода
Й брати Темниченки з його чамбула.
"Й не робить більше так!" - ревла
Сірома - перші вигуки забула.

Так вплинув виступ кошового,
Улюбленця Січі - Сірка.
Доля, відомо нам, котрого
І вередлива, і гірка.

Він перемогою вінчався
В усіх баталіях, боях.
Високо цінував, боявся
Його татарин, турок, лях.

Своїм вояцьким дужим хистом
Вітчизні славно слугував.
Коштовним перемог намистом
Січ Запорозьку уквітчав.

Але найвищою горою,
Говерлою його Карпат
Є те, що нашому герою
Не допустив зробити мат.

Не дав загинути завчасно,
Не ставши тим, чи врешті став.
Пишу, аби це стало ясно,
Щоб сумніву ніхто не мав.

При Самойловичі

Спровадила Івана доля
До Самойловича з коша.
Нового там торкнулась поля
Тонка Мазепина душа.

Лівобережний гетьман радо
Його в свою когорту взяв.
Помічників, як пастир в стадо
Вівчарок, пильно добирав.

На цей раз вдалим із удалих
Його черговий вибір був:
Достоїнств, гідностей чималих
Сподвижника собі добув.

Багато що імпонувало
Гетьману і його сім'ї
В особі, що нараз постала
В столичному Батурині.

І розум гострий, і освіта,
В розмовах бездоганний такт...
Вбачалося, сама еліта
В його особі - дійсний факт.

Мав здатність в себе закохати
Усіх, не тільки що жінок.
Подбать про це веліла мати.
Веління слухався синок.

В свою старшину генеральну
Гетьман Мазепу залучив.
Але посаду спеціальну
Допоки ще не доручив.
Знатним товаришем військовим
Спочатку чемно величав.
Тримав для виконань готовим
Складних доручень, що давав.

Також ще гетьманичів юних
Виховувати запросив,
Аби ростив із них розумних,
Непересічних діячів.

Мазепа взявся і тим самим
У Самойловича сім'ї
Завсідником постав бажаним -
Немов би справжній член її.

В той час ідею Дорошенка
Спіткав безжалісний провал.
Побіг від нього, покотився
Прихильників колишніх вал.

Сім'ї поважнії, впливові
Посунули з Чигирина
На Лівій Бік, у землі нові,
Частково до Батурина.

І Кочубеї, і Ханенки,
Кандиби й Гамалії теж,
Урешті також Дорошенки
Цурались чигиринських веж.

За ними інших ще чимало -
Рангів високих й незначних -
Від Дорошенка утікало
І його спільників лихих.

На Самойловичевім боці
Все більш ставало козаків -
Потрібно мати це на оці! -
Стать і Мазепі Бог велів.

Заходились нову державу
На лівім березі творить.
Зі сподіванням давню славу
Та незалежність відновить.

Про самостійність, волю мрія,
В уми тодішніх козаків,
Як незгасимая надія
З давніших перейшла віків.

Що ж Дорошенко? Аби далі
Братерську кров не проливать,
Затамував свої печалі,
Рішився булаву віддать.

Поклав перед січовиками
З Сірком незламним на чолі,
Щоби прийдешніми роками
Не кермувать в своїй землі.

А Самойлович ночі й днини
Шукав вагомий аргумент,
Аби Вкраїну під єдиний,
Свій об'єднати регімент.

Доказував, просив, канючив,
Не шкодував і хабарів...
Боярам, стольникам наскучив -
Переконати не зумів.

Не турбувало те нікого
В столиці білокам'яній,
Проте наші шляхи-дороги
Вирішувались саме в ній.

В останньому не бачив скрути
Гетьман. Той статус поділяв,
Вважав таким, як має бути,
Інакшим і не уявляв.

Тому і слухався покірно
Всього, що з стольної ішло
І що неквапно, але вірно
До знищення Русі вело.

Мабуть, не бачив цю загрозу
Мазепа у той час також.
Спрямовував свій хист і розум,
Щоб увійти в число вельмож.

Маєтки - батьківський і той, що
Дістав, женившись на вдові, -
Втратив на Правім Боці, в Польщі.
Клопітно наживав нові.

Їх заробляв за виконання
Важливих гетьманських завдань.
До чого докладав старання,
Гарт досвіду, чарівність знань

Й неперевершене уміння
Людей до себе прихилять,
На співбесідника сумління,
Думки і почуття впливать.

З такою зброєю ясною
Вмів перемогу вигравать
Там, де, здавалось, головою
Зосталося лиш накладать.

Шанований за це високо,
Мазепа буйно розквітав
Під Самойловичевим боком.
Усе вагомішим ставав

Не тільки на Лівобережжі,
А також у самій Москві.
У царедворному безмежжі
Прихильність роздобув собі.

З'являючись туди у справах
Гетьманського батурина,
Знайомств набув в державних лавах
І з того користав сповна.

"Жальваньє государьово"
Зумів для себе роздобуть.
Сприятлива цим винятково
Службова відкривалась путь.

В житті щоденнім Батьківщини
Виходив на найперший план.
Із працелюбністю бджолини
Зміцняв, поліпшував свій стан.

І от вже перед ним старшина
Мушкет бере "на артикул",
Бо досягнув такого чина,
Як генеральний осавул.

Одноразово торговельних
Не проминав торкатись справ,
Котрі засновував ретельно
І з того зиск великий мав.

За царським дозволом без мита
Горілку постачав Москві.
Збагачувала оковита
Його нечувано тоді.

Зробила українським Крезом.
О, він багатству ціну знав!
Ума свого прегострим лезом
Ним віртуозно керував.

В часи ті, також у прийдешні
Дбав, щоб лишить пристойний слід -
У справи зовнішні й тутешні
Не допустити скрути, бід.

Між тим з відродження держави
На лівім березі Дніпра,
Із мрій про воскресіння слави
Дідів не виділось добра.

В уми вітчизняного панства,
Немов голодним псам маслак,
Спокусу досягти дворянства
Сприятно шпурнув московський дяк.

Не гаючись, чини військові -
Не певен, може, не усяк! -
Мов по нечистого намові
Накинулись на той маслак.

Хапали весі і фільварки,
Ставки, озера і гайки,
Влаштовуючи бійки, сварки...
А ще доносам завдяки.

"Донос"... Яке огидне слово,
Викохуване у Москві.
Його цуралась наша мова,
Але прижилось, далебі.

За допомогою доносу
Брат брату ніжку підставляв,
Частенько завдяки доносу
Хутчій в дворяни потрапляв.

І вже до мрії про вітчизну
Не мав той неборак снаги.
Хіба що правив по ній тризну,
Як винищеній до ноги.

На Самойловича доносів
Теж йшло чимало до Москви.
Та довгий час глибока осінь
Його цуралась голови.

То ж став, сердега, уважати,
Що він - беззаперечна твердь,
Котору щастям доля-мати
На все життя налила вщерть.

Мався упевненим, здоровим,
Не сумнівався ні на мить,
Що гетьманство пора спадковим
За його родом учинить.

Надією на це зміцнився,
Коли, порушивши канон,
Митрополитом учинився
Єпископ луцький Гедеон.

То сват і ставленик гетьмана -
Не особистість, а пішак.
Він українській церкві пана
В Москві вбачав. Мав рабський смак.

Упродовж тридцяти двох років
По переяславських статтях
Чинила наша церква опір.
При Гедеоні стався крах.

Її удвох - він і попович -
В задушливий патріархат
Втягли. Благ Самойлович
За те чекав на гетьманат.

Через донос його жаданням
Не довелося фактом стать.
А як? Про те маю завданням
В главі наступній розказать.

Він рукава не замочив!

Пекуче полум'я стовпами
Здіймалось в небеса, гуло.
Немов з вулканової брами
Жаром на сотні верст мело.

Усе живе мерщій тікало
Від ненажерного вогню.
Та жевриво наздоганяло,
На жертву кидалось свою.

Смалило, шкварило, палило,
У попіл обертало, в дим.
Винищувало, не щадило,
Як нищив Карфагена Рим.

Там, де учора ще стояла
Сонцем підсушена трава,
Сьогодні купами лежала
Вітром ворушена зола.

Сморід горілого повсюди
Поширювався, панував,
Настирно в ніздрі ліз, у груди,
Дихнути вільно не давав.

То підпалили степ Таврійський
Татари, щоб не допустить
У Крим ворожого їм війська.
Здавна уміли так робить.

У цей раз Крим завоювати
Московські тужились полки,
Царів-недолітків солдати.
З ними вкраїнські козаки.
Голіцин - регентші коханець,
Державних виповнений прав,
Долі мінливої обранець
Походом кримським керував.

Не скористався він простою
Порадою, що гетьман дав:
Похід розпочинать весною.
Все зволікав та зволікав.

Рушив, як сонце вже смалити
Взялось. Посохла вся трава,
Котору легко підпалити
Дістала змогу татарва.

Можливості не упустили
Досвідчені степовики.
Півня червоного пістили
Степом шугать в усі боки.

І він бенкетував на славу.
Полишив коней без кормів,
Чим змусив зупинить навалу.
Назад вертати князь велів.

Пригноблені, закіптявілі
Навспак чвалали вояки.
Охлялими - душа лиш в тілі!,, -
Самари досягли ріки.

На ній, споруджені зарання,
Чекали кількоро мостів.
Переплавлятись ними зрання
Наступного дня князь велів.

Допоки ж стать на відпочинок,
Довкіл розставивши пости.
Біди не ждав. Аж прикрий вчинок
Хтось учинив - спалив мости.

Лиш козаки устигли ними
Напередодні перейти.
Лупнув на це очима злими
Голіцин. Не досяг мети.

Він у виснажливім поході
Зазнав нежданої поразки.
Позбутися боявся ласки
І у царівни, і в народі.

А тут цей гетьман з козаками...
Немов глузують зпідтишка.
Покористалися містками
Та й витинають гопака.

А що, коли то не татари
Вчинили степовий пожар?
Може, то гетьманові чвари
І звернено лиш на татар?

Князь стрепенувся. Таку думку
Підкинув декому з старшин,
Чим зачепив потрібну струнку,
Спровокував бажаний чин.

На гетьмана свого доноса
Поважних рангів носії,
А не якась сірома боса,
Спартолили. Мов з сулі!

З ядучим зіллям поливали
Всі Самойловича діла.
Вину в підпалі покладали
На нього. Прийняла Москва.

Веліла заарештувати
Гетьмана і його синів.
Натомість іншого обрати.
Голіцин-князь повеселів.

Мазепа був за того стану.
Сумлінно, як завжди, служив.
Достойний, в капостях гетьману
Він рукава не замочив!

Коломак

Маленька річка Коломак,
Але в історію ввійшла.
Хід саме з неї - скажу так -
Доба Мазепи почала.

Якраз на річці Коломаці,
Куди у відступі своїм
Війська - московське і козаче -
Дійшли, не змігши взяти Крим,

Мазепу гетьманом обрали.
На той час військом керував
Борковський - владні причандали
Доби на три у руки взяв.

А Самойловича закутим
Транспортували до Москви.
Звідтіль не трапилось вернути -
В Сибір припало загусти

І животіти там до скону
Без волі, честі, без майна,
Не сподіваючись пардону.
Пора минула осяйна

Для нього і його синочків,
Котрих Мазепа научав:
Заслали Якова з панотцем,
Грицька на горло кат скарав.

П'ятнадцять літ гетьманування
Урвались миттю, і тоді
Їх гонор, їхні сподівання
Де й ділись: бульки на воді!
Спіткало люте покарання
І Самойловича, і рід.
Нового гетьмана обрання
Не забарилося услід.

Серед козацької старшини
Здатнішого до булаві,
Аніж Мазепа, в Україні
Було в ту пору не знайти.

Тож і не довгою тривала
Рада на річці Коломак:
"Ма-зе-пу!!!" - лунко прогукала
Старшина і простий козак.

Борковський знітився від того -
Каліфом був на куций час! -
Не чуючи наймення свого
У голосі козацьких мас.

Обрали... вручено клейноди,
Жичено доброї путі...
Та не забуто про угоди
Державної нові статті.

Так повелось: після Богдана
Із кожним гетьманом новим
Угода знов переглядана,
Новіший поставав режим.

Все більш жорстоким робивсь поволі
Для українського життя,
Щоб до Богданової волі
Не допустити вороття.

В угоді, складеній за Хмеля,
Статей продуманий букет
Дбав, щоб козацькая оселя
Свій мала суверенітет;

Щоб в наші внутрішнії справи
Москвин втручатися не міг,
А боронити честь держави
Своєю зброєю поміг.

З обранням вже синка Богдана
Москва шле ряд статей нових,
Які обмежують гетьмана,
Зокрема в справах судових.

За Брюховецького подушне
Та інші податі збирать
По Україні - то за слушне
Взяла собі московська рать.

В час Многогрішного Дем'яна
Знову поновлені статті.
Обмежень збільшено. Додана
Нова мудрація - стрільці,

Обзброєная одиниця,
Щоб гетьмана оберігать.
У дійсності - Москви десниця:
Приховано контролювать.

Угода, що на Коломаку
Мазепа мусив підписать,
Не викликала його дяку,
Не надавала благодать

Державі, тьмарила дорогу.
Поділ андрусівський признать,
По-перше, ставила вимогу -
Вітчизни цілою не мать.

По-друге, геть забороняла
Дипломатичний ритуал.
І Україна поставала
За нею як лишень васал.

Ще між людьми Москви й Вкраїни
Вона протегувала шлюб.
Перечить не шукав причини,
Лиш усмішку сховав між губ.

Враховував чужинську силу,
Яку не просто подолать,
Старшину маючи не зрілу,
Вельми охочу панувать.

Душею розумів, віднині
Ступає на тернисту путь,
Яку йому і Україні
Ні замінить, ні оминуть.

Та ні на йоту не сахався
Справи великої ваги.
Знав, акція, за котру брався,
Йому одному до снаги.

Маленька річка Коломак,
Але уславилась не в жарт -
Саме із неї, як-не-як,
Взяла доба Мазепи старт!

Почин гетьманування

Мазепине гетьманування
Початок мало нелегкий:
У багатьох полках повстання -
Старшин громив козак простий.

За їх стремління панувати,
За до збагачення свербіж
Узявся грізно віддячати,
До рук сокиру взявши, ніж.

Водночас дошкуляли круто
Татари селам, хуторам.
І звісно, не було забуто
Походу в Крим пекучий страм.

Через свої універсали
Гетьман потроху гамував
Ображених, що повставали,
За ворохобництво карав.

Загрозу щоб орди надійно
Урешті звести нанівець,
Почав будову енергійно
На півдні серії фортець.

У запорожців це відразу
Збудило спротив: їх права
Взялись порушувати разом,
Вважали, гетьман і Москва.

У рік вісімдесят дев'ятий
Голіцин другий свій похід
На Крим почав. Був князь затятий,
Не сподівався з того бід.
Одначе напад знов не вдався,
В Москву вернулися ні з чим.
Як фаворит не намагався
Оманливий пускати дим,

Його і регентшу Софію
Державний змів переворот.
Петро очолив веремію.
Гудів з натуги ешафот.

Міг би потрапити до нього
І гетьман. Дехто цього ждав.
Кого до булави нового
Поблагословлять? - міркував.

Якраз у цю буремну пору
Мазепа з почтом чималим
У Білокам'яну до двору
"Ізба посольська" прибули.

Про зміну у столиці влади
Гетьман відомостей не мав -
Перед очима амбасади
Голіцину хвалу складав.

Цей крок був дуже небезпечним.
Позбавити міг булави,
А з нею в підсумку конечнім
Також, мабуть, і голови.

Але вчинилося інакше.
Ролю зіграв Мазепин дар:
Під час розмови з ним пом'якшав,
Лагідним став московський цар.

Гетьману дружньо усміхнувся,
Дарунки взяв... обдарував...
Мазепа остраху позбувся,
Піднісся духом, просіяв.

Ще б пак, йго чарівна мова
Йому і зараз помогла!
Як помагало йому слово
В покоях Яна-короля.

В розмовах з гетьманом Виговським,
З відважним кошовим Сірком,
Із Самойловичем, з московським
Купцем чи князем, чи дяком.

Згадав наказ: "Учися ревно
На протязі життя всього,
Щоб, коли треба, словом певно
Переконать міг будь-кого!".

"О, материнська настанова!
Зі мною скрізь ти і завжди!
Задумів, дій тривка основа!
Надійний захист від біди!".

Припали до смаку й Петрові
Доречні гетьмана слова.
Спитав, чи не хотів би нові
Статті в Угоді мать, бува?

Як мудрість царськую високу
Двір оцінив питання те.
Чекав зловтішно, що з наскоку
Мазепа втрапить на слизьке.

Таке попросить дописати
У Коломацький договір,
За віщо варто покарати,
Принаймні вислати в Сибір.

Та ситуацію Мазепа
Належним чином розумів.
Межу знав, котрої не треба
Перетинати. Відповів:

"Статті всі складені чудово.
Лиш бажано б до них додать,
Щоби без гетьманського слова
Старшинам пільг не надавать".

- Резонно, - мовив цар прихильно
І знову усміхом сяйнув.
За кожним рухом його пильно
Двір стежив: бачив усе, чув.

Безвусий сімнадцятирічний
Московський спадкоємний цар
Й Мазепа, майже півсторічний
Муж та козацький володар

Один до одного повагу
В ту зустріч першу відчули.
Якому буть між ними змагу
Завбачить, звісно, не могли.

З матір'ю

Старшинам пільг не надавати
Поза представлення його -
О, гетьман знав, як слід зіграти
На цім для задуму свого.

Дійовий дуже важіль впливу
На стан старшин в царя добув.
Був радий, що таку щасливу
Оказію не оминув.

Вертаючи в цей раз додому,
Віз у столичний Батурин
Щедрот царевих не одному
Десяткові своїх старшин.

То були грамоти на весі,
Містечка, села, хуторки...
Як кола від кидка по плесі
Звістка про це пішла в боки.

Враз загострилася спокуса
Маєтковий поліпшить стан,
В багатство обмакнути вуса,
Дорожчий одягти жупан.

З тим разом досягти дворянства.
Ще з Самойловича часів
У колах гетьманського панства
Багато хто цього хотів.

Але цареві нагороди -
Тепер й в наступнії роки -
З Петром встановленої моди
Йтимуть від гетьмана руки.
Тому-то лише та старшина,
Которій гетьман довіря,
Буде зиск мати з того чина.
Про це Мазепа вже подба.

І стане добирать уміло.
Як вчений-селекціонер
Кропітко робить своє діло
Задля майбутнього тепер.

Буде витворювать еліту
З верстви багатих козаків.
Тож турбуватись про освіту,
Про кадри для своїх полків.

А ще про православні храми,
І про мистецтво, і про друк.
На все на це складе програми,
Не шкодуватиме ні рук,

Ні коштів. Адже є багатство,
Которе ширилось, росло.
Тож буде гартувать козацтво,
Його військове ремесло.

Бачив, вернути Україну
На власную її орбіту
Можливо в цю лиху годину
Лиш гідну маючи еліту.

Такими сповнений думками,
Кордон державний перетнув
І в монастир хутчій до мами
Побачитися завернув.

Відзначив з сумом: помарніла
Колишня матері краса,
Зрідилась, густо попеліла
Раніш каштанова коса.

Одначе рідні очі сині
Лагідним розуму вогнем,
Як і колись, світили нині.
Тут спогадів дитинства щем

Наринув хвилею раптово,
На мить якусь заполонив...
Враз матері ласкаве слово
Урвало згадування плив:

- Молилась я за тебе, сину,
Просила Бога, щоб поміг,
Од прикрощів лихих, від згину
В граді чужинськім оберіг.

- О, дорогі мої Матусю,
Знать, Бог слова Ваші почув.
Царя московського примусив
До мене щоб прихильним був.

Щоб не корив за вірну службу
Голіцину й своїй сестрі,
Підтримку обіцяв та дружбу
Мені і гетьманській землі.

- Слава Всевишньому, гетьмане -
Для мене ти усе Івась -
Подивимось, що з того стане...
Чи знатиме Петро той зась...

Може, наслухавшись доносів,
Які либонь на тебе шлють,
Як і на інших слали досі,
На протилежну стане путь?

- Доносів, Мамцю, не позбутись,
Не встановити їм кінця.
На вплив же у Москві здобутись
Є шлях - вплив слова і ральця.

- Нехай же користатись плідно
Шляхом цим настановить Бог
Тебе, наш гетьмане, щоб гідно
Ти простував до перемог!

Щоб вмів до себе прихиляти
Кого потрібно і будь-де.
Вітчизни землі об'єднати -
Така на тебе праця жде!

Краяни є, що ворохоблять
Не знати скільки вже років.
З них ворогів країни роблять,
А ти роби помічників.

Якщо котрі у стан ворожий
Не остаточно перейшли,
Дивись уважно, хто з них гожий,
Того до себе пригорни.

Та юд, що зі своєї волі
Подалися у вороги,
Затамувавши серця болі,
Понищить маєш до ноги...

Обачним будь, дитино мила!..
В люті Москва не знає меж.
Бач, Многогрішного згубила
Й Поповича без жалю теж.

- Згубила, Мамо, і згубити
Здатна іще не одного.
Тож вміло треба з нею жити,
Не втратить щоб життя свого.

І Самойлович, й Многогрішний
Надто відвертими були.
Це хибний шлях, позаторішній...
На нім обидва й загули.

Наслідувати не збираюсь
Я, Мамо, жодного із них.
Однак обмежить постараюсь
Прихід нових в країну лих.

Царю служити маю ревно,
Дам відчувати кожну мить,
Що я один спроможен певно
Вкраїну до Москви хилить.

Думки московської держави
Бачить навчусь, випереджать.
І буду задля її слави
Козацьким військом воювать.

Та слушні ради надавати
Московській владі повсякчас.
Але найперше пильно дбати
Про найістотніше для нас!

Про рідної країни долю:
Іще ж в роки мої малі
Навчали Ви мене про волю
Мріять коханої землі!

- Так, сину, маєш ти всебічно
Нені-Вітчизні послужить!
А я за тебе денно, нічно
Рада Всевишнього молить...

Подякував і в поцілунку
До рідної руки припав.
Живильного немов би трунку
Спожив: полегкість відчував.

На виході вже, біля брами,
В юрбі обдертих жебраків
Уздрів Віщунку - ту, що в мами
Зустрів за молодих років.

Тоді про любощі віщала
Та ще химернії слова -
"Праведна зрада" проказала.
Яка їх втямить голова?

Зараз наблизилась ходою
Легкою: "Гетьмане, здоров!
Гора не сходиться з горою,
Ми ж люди, стрілися ізнов.

Ти обраний на Коломаку...
Води його тримають путь
У Ворсклу Богові в подяку,
Значить, Полтави не минуть!..".

Рекла і раптом десь поділась...
Мимрили глухо жебраки...
Вислухувати не хотілось,
Подав від щедрої руки.

Обдумував, як невідкладні
Країни справи розв'язать.
Що у свої брать руки владні,
А що кому з старшин надать.

А все ж до слів - "Праведна зрада,
Полтава, Ворскла, Коломак" -
Тягла якась таємна знада.
Повторював їх так і сяк.

Петрик Іваненко

- Ніколи час не спочиває.
Безперестанку йде та йде.
Одне у ньому виринає,
Інше в минуле собі йде.

Щоб потім в пам'яті постати.
Коли на пам'ять є резон.
Частіше ж - в Лету поринати:
На перевіз, мовляв, Харон.

Отак і Петрик... Об'явився,
Метався довго, з шкури ліз.
Нічого врешті не добився.
Серед дороги з воза зліз.

Не сам, сердега.. підсобили.
Без мене й тут не обійшлось...
Шкода, губити власні сили
Уже не вперше довелось.

Одначе я не міг інакше
З тим ворохобником чинить.
Якби повівся трохи м'якше,
Знову скрутна настала б мить.

Знов почалося б лихоліття
В ледь втихомиреній землі,
Сплило б наверх всіляке сміття.
Блукати б довелось в імлі...

Мазепині метикування
Урвав раптово Кочубей:
- Чолом, гетьмане! - виник зрання
Біля прочинених дверей -
Вість добра: Петрикові в спину
Вечірко списа увігнав!
Хотів отримать тисячину,
Яку пан гетьман обіцяв!

- Не буде вбивці нагороди,
Не піде з нею на базар,
Не купить файної господи:
Загинув сам од рук татар.

- О, ви торкнулися, гетьмане,
Раніш від мене цих вістей?
- Ти ж думав?! Скрізь у мене, пане,
Доволі вух є і очей.

Твій Петрик надто вже тривалий
Час збуджував січовиків,
Аби оружно поставали
Проти Москви і москалів!

- "Мій Петрик"... цим колоти очі
Мені здобув нагоду всяк.
Понасміхатись є охочі,
Спитать: "Вклепався неборак?

Віддав за Іваненка доню?
Багато з того мав хісна?".
Хісна... лиш сивину у скроню
Та ночі каторжні без сна!

Він втік, не став писарювати,
Покинув жінку і майно...
Бач, захотів гетьманувати...
Яке лайно!.. Яке лайно!..

На лихо, писар той, гетьмане,
Мій зять... - все нидів Кочубей.
- Видать, не вмів ти його, пане,
Тримать біля своїх дверей.

- Як втримаєш?.. Зарозумілий,
Упертий дуже чоловік!
- Упертий? Овоч недозрілий!
Щенюк він, трясця йому в бік!

Хоч і покійний вже, нетяга...
Не варто Господа гнівить...
По правді й хист був, і відвага...
Зумів до себе прихилить

Татар. Та й козаків чимало
Псяюха часом гуртував.
Одначе воював невдало...
Здебільша драпака дава.

З ордою вкупі з-під Полтави,
З Дніпрових берегів, зі Псла.
Богиня перемог і слави
З ним разом вівці не пасла.

А врешті то моїх рук справа.
Вважав нема як допустить,
Щоб з іскор Петрика заграва
Змогла Вкраїну охопить.

Годі, однак про зятя твого...
Чи маєш інше що сказать?
Як ні, зостав мене самого:
Недужий трохи, хочу спать!

Лишившись сам, всміхнувся сумно:
- Феніта, Петрику... кінець...
Не поєднали ми розумно
Своїх зневолених сердець.

Не зрозумів ти серця мого,
А я твоє, хоч розумів,
Та вдіяти чогось другого,
Ніж діяв, розум не велів.

Тут вухо уловило ясно -
Петрик ущипливо стогнав:
"Дивіться но, який нещасний -
Царю Вкраїну запродав!".

- Кепкуєш? Бо не хтів збагнути
Мене ні серцем, ні умом.
А мали б спільниками бути
В справі, що люба нам обом.

Палкі твої універсали...
Такі б міг підписать і я...
Кликав, щоб люди повставали,
З Вкраїни гнали москаля.

Як гнали за часів Богдана
Хижих гнобителів-ляхів.
Ця дія і мені бажана,
Та час на неї не назрів.

Наразі ти постав зарано.
Мов дерево мигдаль в Криму,
Що в січні зацвіте старанно,
А тут мороз - каюк йому.

Все ж вірю, Лета безумовно
Таких хоронить не на вік.
Харон візьме тебе до човна,
Він справедливий чоловік.

Можливо, нас колись Вітчизна
Поставить поряд. Зачекай!
А зараз по тобі йде тризна...
Так сталось, друже... Вибачай!

Ти не людина - ти портрет!

Палац чудовий у Мазепи
Був поблизу Батурина.
Його льохи, підвали, склепи
Повні заморського вина,

Медів подільських і черкаських,
В яких здавен кохавсь козак,
Та горілок всіляких наських
На самий розмаїтий смак.

Багатством і смаком убранства
Вражала кожна із світлиць.
Бенкети в них давав для панства
Гетьман свого й чужих столиць.

Всіх етикетом бездоганним,
Як в європейських королів,
Словом дотепним, філігранним
Вражати, прихиляти вмів.

Взірці дорогоцінні зброї
Минулих лицарських віків
У колекційному покої
Тішили очі вояків.

А на освічених, учених
Впливала зала, де застиг
У задумі в рядах численних
Потужний осередок книг.

Рукописи, розкішні друки,
Твори славетних авторів
Із різних галузей науки,
Ще й інкунабули зумів
Зібрать хазяїн тут дбайливо.
На усіляких язиках
Тримало те писемне диво
Знання набуті у віках.

Був там і твір Макіавеллі.
Його вряди-годи гортав
Гетьман й тамтого мудрагеля
Читати Орлика привчав.

У залі цій також портрети
Значну відігравали роль.
Зі стін дивилися поети,
Учені, Франції король -

Сам чотирнадцятий Людовик,
В Європі знаний володар,
Звиклий до підданих любові
За видатний державний дар.

Мав звичку гетьман за нагоди
Лишатись в книгозбірні сам.
Любив гетьманства епізоди,
Плани обдумувати там.

Де тиша, де не докучають
Догідливі помічники,
І де на працю надихають
Улюблені його книжки.

От і цього разу з книжками
Лишивсь хазяїн віч-на-віч.
Та не вони його думками
Владали, а інакша річ.

Зітхнув: - Роки гетьманування
Майнули мов одна доба.
За ніччю блимнуло світання,
Там ранок, день і от вже - ба! -

Невідворотно суне вечір.
Часу лишилося в обріз.
Те, що завдав на власні плечі,
Доконче треба, щоб доніс.

Другий про це не стане дбати.
Не та снага, не той і смак...
Раптом почулось, наче мати
Потверджує: "Іване, так!".

Водночас короля персона
Всміхнулася з-під парика.
Ближче підсунула ослона
До нього гетьмана рука.

Сів, уклоняючись портрету...
Здається, навіть підморгнув
Не за каноном етикету.
Завважити не проминув:

- Ти чотирнадцятий, я перший.
Та не у тім, королю, суть,
А в тім, що ти багато звершив.
Мені не гріх би так сягнуть.

Не можу я, як ти, сказати
Буцім держава то є я.
Про долю Батьківщини дбати -
Незмінна заповідь моя.

Хочеш послухати, королю,
На яку саме став я путь?
Найперш - чому? Тому що волю
Вкраїні заповзявсь добуть.

А як? Відкривсь лише Матусі.
Та можу тут оце тобі...
В Макіавеллієвім дусі
Ховать таємне у собі.

Я від людей таїти вміло
Навчився будь-який секрет.
Тобі ж сповідуюся сміло:
Ти не людина - ти портрет!

Спитаєш, чом московській славі
Я самовіддано служу,
У вірності чужій державі
Не встановив собі межу?

Почнемо з того, що країна
Мені підвладна - не моя:
В полоні Ненька-Україна,
В лапах чужинського царя.

Ці жорсткі лапи загребущі
Її схопили й нум гнітить.
Стискаються все дужче й дужче,
Щоб остаточно задушить.

Сил вирватися з них одначе,
На превеликий жаль, нема.
І я сказав: "Терпи, козаче,
Гартуйся, набирайсь ума!".

Потрібно нам ввібратись в силу.
Зміцнівши, влучить слушну мить
Й тоді за Батьківщину милу
Повстати, ворога розбить.

Принаймні скинуть його лапи
З простору рідної землі.
Ми ж коні бойові - не шкапи!
І гострі маємо шаблі!

В перші роки мого гетьманства
Вкраїна зазнавала глуму
Через незгоду серед панства.
Про це - мо чув? - складав я "Думу":

"Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж всі тягнуть:
Той направо, той наліво,
А всі браття, тото диво!

. . . . . . . . . . . . . . .

Проз незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали.
Гей, братища, пора знати,
Що не всім нам панувати,

Не всім дано всеє знати
І річами керувати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічімо;

Однак стерник сам керує,
Весь корабель управує;
Пчілка бідна матку має
І оноє послухає...".
Королю! Я дійти поставив,
Щоб всі тягнули в "єден гуж",
Як матка бджолами, щоб правив
Один лиш я, стерничий муж!

Навіщо? Для химери слави?
З гордині? З пихи? Сто раз ні!
В ім'я майбутньої держави,
Своєї на своїй землі!

Бо лиш тоді як кермо владно
Одна утримує рука,
Котру скеровує доладно
Мети свідома голова,

Є змога об'єднати сили
В чварах розсіяні досіль.
Змусить, щоб разом те робили,
Що найпотрібніш. В цьому сіль!

Для цього варто йти на жертви,
Королю. Я на них і йшов.
Роками працював уперто,
А все ж, чого шукав - знайшов!

Однак, щоб працювати плідно,
Кермо всяк час в руках тримать,
Було доконче необхідно
Москві всіляко догождать.

Неначе тій лихій болячці,
Як чабанові вірний пес...
Я це вписав собі у святці,
Стеливсь листом. І до небес

Вознісся тим в очах Петрових,
Його міністрів і бояр,
Пожадливих, всяк час готових
Приймати лестощі, хабар...

Зумів їх всіх переконати,
Що краще ніж вони самі
Здатен Вкраїну я тримати
В незміннім послуху Москві.

Аби усталить таку славу,
Я часто сам пропонував -
Най вибачить Господь - лукаво
Те, що робить царат бажав.

Наприклад, радив будувати
Фортеці по Дніпра низах,
Та гарнізони царські мати
Потужні в багатьох містах.

Сприймали це як особливу
До них прихильність москалі.
Адже таке сприяло впливу
Їх в межах нашої землі.

Але і я також чимало
Хісна від заходів тих мав.
Фортеці стримували вдало
Татарських орд грабіжний вал.

Під захистом їх господарство
Країни кріпло і росло:
Рільництво ширилось, скотарство,
Гараздувало ремесло.

Залоги помогли рішуче
Мені порядку досягать;
Анархії, безладдя, бучі
В нашій землі не допускать.

Також утримать від завчасних,
Непідготованих повстань,
У котрих ані цілей ясних,
Ні вмотивованих завдань.

Перше, чим ласки я й подяки
Зумів Петрової добуть,
Був звіт про змову, що поляки
З турком проти Москви плетуть.

Далі здобув Кизикермена
І Петрика ліквідував,
Поміг, щоб під царя знамена
Город Азов покірно став.

І цим усім перед Москвою
Я повсякчасно ріс і ріс.
Так що зрівнятися зі мною,
Кажу, не міг би жоден біс.

Тим часом ремство і доноси
Ішли на мене косяком.
Писали ниці малороси
Цидули виповнені злом.

Віри доносам цим, одначе,
Петро ніскілечки не йняв.
З моєї, перш за все, подачі.
Такий я вплив у нього мав.

Здебільша за "брехню" на мене
Донощик зазнавав карань:
Сибір, на горло чи скажене
Пекло нелюдських катувань.

У кілька літ таким маніром
Я в середовищі старшин
Позбувся ворогів, що звіром
Нищити кидались мій чин.

Одноразово церкви, школи
По всій країні фундував.
Вивчати Божії глаголи,
Триматися їх закликав.

Королю! Дбав я про освіту.
І знаю, коли час прийде,
Покластись зможу на еліту,
Котру створив: не підведе!

А ти, королю, сподіваюсь,
Не розголосиш мій секрет.
Тобі без страху одкриваюсь:
Ти не людина - ти портрет!

Умовкнув... тоді встав з ослона,
Зблиснула персня бірюза.
Вуса торкнулася солона,
Жагуча гетьмана сльоза.

Сонце світило на портрета,
В світлицю, заливало двір...
Король на гетьмана-поета
Дививсь інак, ніж до сих пір.

ЧАС І ПОДІЇ

А час точився. В його плині
Крутивсь подій калейдоскоп.
Не просто розрізнить між ними
Майстерно схований зв'язок.

Між тим, що є і тим , що буде
Та тим, котре давно пройшло,
Котрого слід, як кажуть люди,
Мітлою часу замело.

Часу хода завжди однака.
На крок його одвічних ніг
Не здатна вплинути ніяка
Штука: ні гальма, ні батіг.

По-іншому ідуть події:
Та ледь помітно, спроквола,
А та в нестримній веремії
Гірським потоком шлях дола.

Зі дня розмови із портретом
Минули лічені літа.
Головоломним в них курбетом
Кінчалась змаги суєта -

Відважна гетьмана потуга
Вкраїні волю повернуть.
Чи буде ще нагода друга?
Яка веде до неї путь?

На ці питання та по змозі
На інших ряд відповідав
Орлик синку - його в дорозі
Далекій при собі тримав.
О, цей допитливий Грицюньо
Хотів як мога більше знать,
Любив Пилипа він, татуня
Завжди про віщось запитать.

В обозі війська, що з Північним
Левом стрічатися ішло,
Гриць їхав хлопцем шестирічним
І весело йому було.

На возі поруч брат, сестричка,
Траплялось батько підїздив...
Жвавенько микалася мичка
Всіляких придорожніх див.

Йшов листопад - ліски, поляни
Велична течія Десни,
У селах, в хуторах селяни...
І все мінялось мовби сни.

А трохи більш як за півроку
Дорога слалась вже не та:
Степами, в спеку у жорстоку,
Безводдя, спраги марнота...

Рештки розгромленого війська
Шведів, а також козаків
Тікають. Стелиться таврійська
Земля під ноги вояків.

Гіркота власної поразки
В умах і в слові понад все.
В землі чужій здобути ласки
Чи пощастить? Чи повезе?

Мазепа, хоч який похилий,
А військо впевнено веде...
"О, Грицику, синочку милий,
Що в чужині на тебе жде?

На братика твого й сестричку?"
Мати питається в думках.
А коні поскубли травичку
Й далі важкий долають шлях.

Нарешті досягнули Бугу,
А там очаківський паша
Вчинити спробував наругу:
Такого заломив куша

За байдаки для перевозу,
Що зразу показав яку
Таїть в чалмі своїй загрозу
І шведові, і козаку.

Адже по п'ятах йде погоня -
Кіннота лютого царя.
Пойнялась сивиною скроня
Завчасно шведів владаря.

Обурювався він безмежно
Ницістю підлого паші,
Котрому зовсім протилежно
Повівсь султан, що від душі

Привітно запросив гостити
І гетьмана, і короля.
Сказав, що рада їм служити
Підвладная йому земля.

Пашу за виявлення глуму
З поста державного змістив,
А загад за Мазепу суму
Суменну взяти відхилив.

І не віддав його в лабета
Царя на муки і на глум.
Розставлені Петром тенета
Відринув падишахів ум.

Ахмета Третього ті дії,
І благородні, і сумлінні,
Попри всілякі веремії
У нашій пам'яті нетлінні!

А все ж поразку при Полтаві,
Подолану степами путь,
Петрові заходи лукаві
Не міг Мазепа не відчуть.

Це разом та похилість віку -
Прожив складних немало літ !-
Відлунилось на чоловіку,
І він покинув білий світ.

Відбулось пишне поховання
В землі далекій і чужій.
В умах постало сподівання
Повторно поховать в своїй.

Все ж часу линуть інтервали.
Події в нім все йдуть і йдуть...
І от вже Орлика обрали
На гетьмана.Щаслива путь!

Ступив Пилип на неї сміло,
Хоч йшла через дрімучий ліс.
Узявся з пристрастю за діло.
А поряд Гриць, синочок ріс.

Ввійти у світ з усім, що в ньому
Пилип Григору помагав.
Уваги синові малому
Вділяти не переставав.

У них про дечого багато
Під час дозвілля мова йшла.
Але найбільше мусів тато
Мазепи пояснять діла.

На перший погляд нелогічні,
Непослідовні, ба й чудні,
У разі крайньому незвичні -
Давайте глянемо самі!

ГРИГОРОВЕ ПИТАННЯ ПЕРШЕ

- Чому, купаючись у славі,
В багатстві, милості царя,
Мазепа із слуги державі
Раптом на шлях став бунтаря?

- Не раптом, Григоре, Мазепа
Пішов насупроти Петра.
Це пояснить докладно треба.
Слухай, розумна голова.

Ми козаки, любим без міри
Свою свободу, волі дух.
Нас не зломили ні жовніри,
Ні ката ляського обух.

Під славним проводом Богдана
Багато раз перемогли:
Гнобителя - польскего пана
З Вкраїни чисто геть змели.

В тріумфі, маючи свобідну
Країну двох боків Дніпра,
Богдан невимушено, гідно
Просив московського царя

Над Україною опіку
Взяти. Надалі захистить
Від ляха, котрому од віку
Уїлось в кров - нас полонить.

Цар Олексій, який в державі
Тоді московській панував,
Вкраїну вільну і у славі
Під руку владную прийняв.
За себе й спадкоємців трону
Урочисто пообіцяв
твердо триматися закону
Про непорушність наших прав.

Таки дотримувався спершу,
І благодійника вдавав.
Все ж хижий рот, неначе вершу
Все ширше й ширше роззявляв.

Спочатку сам. Далі нащадок,
Деспот теперішній Петро,
Котрий усе зле взяв у спадок,
Стократ умноживши те зло.

Гетьманщині нестерпне лихо
Чинили повсякчас царі
За намислами, котрі тихо
В кремлівській вилися норі.

Обмежували з плином часу
Наш нарід у його правах.
Козацтва величезну масу
Тягли для війн в чужих краях.

Губили там людей нещадно.
Нещадніше ще на Неві,
Куди Петро шпурляв безладно
Та вимагав нові й нові

Давать козацькі легіони -
Столицю пишну будувать.
Йшли многотисячні загони
В болотах дамби насипать.

Від голоду, від перевтоми
Гибли в каналах, рівчаках...
Столичні, Григоре, хороми
Споруджені на їх кістках.

Кістках козацьких, благородних
Наших братів, батьків, дідів,
Не гинути, а жити годних
Серед рідні та земляків.

Найбільше підлим, що вчинила
Москва під час руїни нам,
Явилось те, що відступила
Правобережжя знов панам.

Варшавським. Не спитавши згоди
На те нікого з козаків.
Збудило це великий подив
І розпач, лють, безмежний гнів

Козацтва і всього поспільства.
Але нам бракувало сил
Не допустити того дійства.
Курів на нього часу пил.

В куряві темній, безпросвітній
Прийшло Мазепи торжество
У Коломаку, й гетьман літній
мусів те взять, як статус-кво.

Тож , розумій тепер, Григоре,
Як в неприхильний долі час
Тяжке, непогамовне горе
Зненацька осідлало нас.

Що полишилося робити
Мазепі - гетьману тих пір?
Лобом в камінний мур гатити?
Щоб потім загусти в Сибір?

Ні, такі приклади невтішні,
На превеликий жаль, були:
І Самойлович, й Многогрішний
В Сибір нещадну загули.

Мазепа, світоч наш незгасний,
Москви підступність розгадав.
Для боротьби із нею ясний
Всебічно зважений план склав.

Не втаємничував нікого
В задум величний до пори.
Роками сам, без допомоги
Тягар цієї ніс гори.

Та пильнував, щоб цар не здумав
На гетьманстві його змінить,
Не помішав цим, що задумав
Підготувати і звершить.

Ідея рідний край звільнити,
Московське скинути ярмо
Здавна розпочала в нім жити,
Тому й утримував кермо

Гетьманщини завжди залізно,
Щоб мати змогу готувать
Помічників, з якими грізно
В потрібний час на прю постать.

І час такий настав, синашу,
Гетьман підняв на бій полки
За правду і за волю нашу.
Та, бач, програли козаки.

Вкупі з незборним до Полтави
Шведом - Дванадцятим Карлом,
Котрого попри лаври слави
Спіткав нечуваний розгром.

ГРИГОРОВЕ ПИТАННЯ ДРУГЕ

- Чи в спілку з шведами, татуню,
Нам вкрай потрібно було йти?
-Так, вкрай коханий мій Грицуню,
Потрібно, щоб перемогти.

І коли нині перемоги
Не спромоглися ми здобуть,
Певен, наші шляхи-дороги
До неї конче приведуть.

За тих років війна Північна
У свій вступала апогей.
Губила, нищила трагічна
Брань многі тисячі людей.

Москва і шведи бились люто.
Петро робив усе, що міг,
Щоб виходу було здобуто
Державі до морських доріг.

Московське військо, всю країну
Настирливо реформував.
Реформувати й Україну
Найближчим часом намір мав.

Перш за все ліквідувати
Козацтво, знищить його вщент.
Цим в України одібрати
На автономію патент.

Порядки завести московські
У межах нашої землі,
Щоб нами правили петровські
Дяки, вельможні москалі.
Мазепа на той час еліту,
Про котру мріяв був, вже мав.
Як серцю милую кобіту
Її випещував, плекав.

Це горда керівна старшина -
Ідейна, сміла, вольова.
Для неї ненька- Україна
То не порожнії слова.

Думка в старшин запанувала:
З Москвою далі вже не шлях.
Вона загрозу готувала
Страшніш за ту, що ніс нам лях.

До того йшло, щоб повставати,
Збуватись "братнього" ярма,
Вкраїні волю повертати,
Котру загарбала Москва.

В борні підтримати нас, звісно,
Суттєво лише б той зумів,
Хто сам тоді безкомпромісно
Війною йшов на москалів.

Таким якраз владар був шведів -
Карло Дванадцятий , король.
Мазепа в нім найліпшу вгледів
Постать на опікунську роль.

Таланту зірка видатного
Цей самодержець - скандинав!
За Македонського нового
Його бомонд Європи мав.

В Данії, в Польщі перемоги
Звикши блискуче добувать,
Він і московськії дороги
Під Нарвою став торувать.

Вчинив розгром Петра армаді
У сорок тисяч вояків.
З вісьма лиш тисячами в складі
Своїх досвідчених полків.

Займалась тільки-но нового
Сторіччя вранішня зоря -
Карло накинув Польщі свого,
Йому зручного короля.

Лещинський був то, дуже схильний,
Щоб правити, владарювать.
Одноразово Август Сильний
Корони не хотів віддать.

Петро йому од свого трону
Підтримку гойну надавав.
Двох крулів за одну корону
Змаг раптом виник і тривав.

Поставитись до того змагу
Байдужо? Не було підстав.
Гетьман надав йому увагу,
Для нас значимість розгадав.

Фактично був їх змаг відлунком
Московсько - шведської війни,
В котрій не став би нам дарунком
Виграш котроїсь сторони.

Змагання йшло не за морями -
У нас, безпосередньо тут! -
Межи чужими королями.
В'юнився пук хижацьких пут.

Вогнем гули НАШІ простори,
НАШІ смалилися чуби,
Опорожняли НАМ комори,
НАШІ пустошили торби.

Гетьман вбачав: як перемогу
Над москалем здобуде швед,
Він зразу вкаже нам дорогу
В кормигу польську, де не мед

Знущань, мук неосяжну гору
Зазнали досить ми в свій час.
Від їх новітнього повтору
Най береже Всевишній нас.

А подолає Петро Перший,
Має зробитись іще гірш.
Він плюндрування нас довершить,
Бо не обходять ні на гріш

Його права наші і доля.
На них йому сто крат начхать.
Жорстокість ката і сваволя
Над нами стануть панувать.

Жадібно, що убачить, злупить
Собі так званий наш "братусь",
Подібно тому як поцупить
Вхитрився ймення наше "Русь".

Обставини всі до одної
Гетьман поклав на терези,
Не оминувши ні малої
Й зі шведом став єднать вози.

Розмови вів конфіденційно,
У що найглибшій таїні.
В угоді, що уклав, надійно
І забезпечено вповні

Карло Вкраїні суверенність
В майбутньому гарантував.
Тож стрімко повставала певність
Знову в ряд вільних стать держав.

Як до тих пір, коли ляхами
Ми упосліджені були
Чи в час, як Хмель із козаками
Шаблями волю здобули.

Між іншим, з шведами угоди
Були й в переднішні роки.
Ще із Карлом Десятим згоди
Дотримувались козаки.

Гідне обходження, статечне
Швед ще тоді демонстрував.
Що спілкування з ним безпечне,
Мазепа сумніву не мав.

Кинув урешті-решт вагання,
На спілку згоду дав свою.
Таку на це твоє питання
Я, сину, відповідь даю.

ГРИГОРОВЕ ПИТАННЯ ТРЕТЄ

- Розв'язувать Мазепі, звісно,
Багато довелось проблем,
Але чому, скажи, він тісно
Не поєднався з Палієм?

-О, сину, це не проста справа.
Липучая є мов смола
Думка, що Палієва слава
Мазепу надто дойняла.

Що буцім гетьман заздрив лаврам
Гучним Семена Палія,
Що завидків його терзала
Непогамовная змія.

Насправді все було інакше,
Діло ішло зовсім не так.
Гетьман повівся б значно м'якше,
Аби мав право на свій смак...

Однак чинить по вподобанню
Своєму він тоді не міг.
Мусив усупереч бажанню
Стати на ту лиш із доріг,

Котру вважав за меншу шкоду.
Тому в конфлікт з Семеном став
Ще в Коломаку, як угоду
Нову з Москвою підписав.

Не порушати присягався
Лихий московсько-лядський пакт
Про те, що правий бік лишався
Дніпра за Польщею, як факт.
Палій же, навпаки, звитяжно
Правобережжя звоював.
Його вернути нерозважно
До Польщі наміру не мав.

Наперекір царевій волі
Мазепа Палію сприять
Прагнув у благородній ролі
Правобережжя здобувать.

Робив цю справу не одверто,
Тайком. По іншому не міг.
Але настійливо, уперто
Й молився: "Помагай нам Біг"

Гетьман, Палій Москву благали
Правий узять під знамено.
Їм раз у раз відповідали:
"Нєт, нє вольно! Нєт, нє вольно!"

Дотримуючися угоди,
Гетьман ходив між двох вогнів:
Не хтів ні Палієві шкоди,
Ні викликати царський гнів.

Усе ж коли Петро настирно
І твердо запропонував
Уговорити Палія, щоб мирно
Варшаві владу передав,

Не підкорився. Заповзято
Промовив: "Не дозволю я
Собі такого, бо не свято
Чекає в Польщі Палія.

А нищення як і козацтва
Правобережного всього.
Не допущу я святотаства
Такого з відома свого!"

В подібнім стані кілька років
Минули. Аж допоки враз
Не викликав зміни глибокі
Московського царя наказ.

Петро наказував: в потребі
Круля Августа боронить
Негайно гетьману Мазепі
Правобережжя захопить.

Тут гетьман знав, як дати раду.
Волю сповняючи царя,
Військом забрав під свою владу
Землі, де вплив був Палія.

Цим наче промосковську владу
В Польщі підтримати зумів
Супроти Палія і зраду
Укоськав заодно панів.

Та найсуттєвіше: Вкраїна
обабіч сивого Дніпра
Зажила раптом як єдина -
Прийшла жадання пора!

Що марилося Дорошенку
І Самойловичу - збулось.
Не хтів Мазепа, щоб на сценку
Короткочасну це звелось.

Тому й в думках не мав Варшаві
У руки владу віддавать.
Але і Палієвій славі
Змоги не мав далі сприять.

А той тримав ще Білу Церкву,
В котру поляків не пускав.
Прибрати Польщі цю цукерку
Август понад усе жадав.

І цар стояв на круля боці,
Віддать фортецю вимагав,
Мазепа все це мав на оці,
Тож Палієм офірував.

Вмовляв скоритись волі царській.
Коли ж Палій це відхилив,
Край положив його бунтарській
Кар'єрі: нагло полонив.

Віддав Москві. Звідтіль дорога
Послалась лицарю в Сибір.
Ця гетьманська пересторога
Ніскілечки не перебір.

Бо дала змогу Церкву Білу
Без зайвих клопотів зайнять.
Петро і Густав дію смілу
Мазепи мусили вітать.

І він у ореолі слави
Всеукраїни владаря
Гетьманував аж до Полтави,
Коли зайшла його зоря.

ПЕРЕМОЖЕШ ВСЕ ОДНО!

Ще про часини передсмертні
Мазепи згадував Пилип.
Про вислови його одверті,
Коли згасав мов смолоскип.

У котрого й матеріалу,
Придатного палахкотіть,
Нема уже. Все ж він помалу
Силкується таки світить.

Потьмарений ввесь, раптом зблисне
Хоча б на коротеньку мить.
Околишній зуміє присмерк
Мов блискавкою озорить.

Зболілий гетьман у нетямі
Годин вже кілька німував.
Дихав немов важкий ніс камінь...
Зненацька скинувсь, проказав:

" Віщунко, ти була правдива
Всі три рази... всі три рази..."
Тут раптом несусвітна злива,
Громи і блискавки грози

Завирували навіжено.
Під їх об'єднаний салют
Мазепа - світоч наш, знамено! -
Звільнився від життєвих пут.

Всі ошелешено мовчали.
Немов заціпило й мені.
Та вже тоді, коли ховали
Й думки роїлися сумні,
Слова згадались про віщунку.
Її побачити якось,
Стару, з бандурою у клунку
Мені в Мазепи довелось.

Була то в них видать, остання
Із згадуваних трьох разів
Зустріч. Жили в нас сподівання
Здолати вражих москалів.

Якраз і Гордієнко славний
Привів своїх січовиків.
Порив до волі неугавний
Запанував серед полків.

Все ж сумнівів не бракувало.
Про них у той час мова йшла,
Коли ні сіло ані впало
Віщунка в хату увійшла.

Я чув їх з гетьманом розмову.
Хоча турботи інші мав,
Вслухався. Кожному в ній слову
Зміст особливий надавав:

- Чи пам'ятаєш, володарю,
Слова мої в монастирі?
- Не знаю, ти це чи я марю...
Що напророчиш знов мені?

Від Коломака до Полтави
Мою завбачила ти путь
Предивно. Бачу є підстави
В речах твоїх шукати суть.

Лише тепер чудні шаради
В словах Полтава - Коломак
І щодо праведної зради
Став розуміти як не як.

- То й добре, гетьмане преславний,
Зробив ти, муже, все, що міг.
Край об'єднав, на хід державний
Поставив. Кланяюсь до ніг!

За Україну щиро дбаєш.
Тримай, тримай її стерно!
Баталію якщо й програєш,
То переможеш все одно! -

Не знаю, що іще сказала,
Бо був покликаний до справ.
Фраза остання все звучала
У вухах. Нею дивував.

Але подумавши достоту,
Слова віщунки зрозумів.
На оці мала ту роботу,
Котру невтомно гетьман вів.

Він так підготував Вкраїну,
Так надихнув її людей,
Що не залишать до загину
Своїх омріяних ідей.

І будуть їх передавати
Із роду в рід, із роду в рід,
Поки Вкраїна - рідна мати
Не досягне своїх свобод.

У цім майбутня перемога
Мазепи, що хай що гряде,
До неї нас веде дорога
І доконечно приведе.

Що ж до Полтави, мабуть знала,
Який на нас там жде ралець.
Все ж достеменно не назвала.
Зайве на старті знать кінець.

ПІСЛЯМОВА

Я гордий з того, що у нашій
Історії Мазепа є,
Що всупереч потузі вражій
Він в пам'яті людській живе.

За дуже не простих обставин
Поставши, розвивався, був...
Воднораз слави і неслави
У світі білому набув.

Анафема йому повсюдно -
І в ним будованих церквах !-
Гриміла нищівно, облудно,
Аби вселить відразу, жах...

Однак в'явім, на Коломаку
Військо б обрало не його:
Борковського, або вояку
Якого іншого свого.

Що б сталось? Пометикувати
Трохи дозволю я собі.
Софія все одно за грати
Потрапить мусила б в Москві.

Феноменальний Петро Перший
До влади все одно б прийшов.
Процес його державних звершень
Так само б неодмінно йшов.

Але приборкать Україну
Стало б зручніше і простіш,
Бо від Мазепи на відміну,
Як і було уже раніш,
Жоден не зміг би так майстерно
Тривалий час маневрувать,
Не випускаючи з рук керма,
Дух Батьківщини гартувать

Через розвинення освіти,
Мистецтва, з тим і душ людських,
Через утворення еліти -
Суспільства дріжджів дійових.

Нарешті через ту Полтаву,
В якій хоча не переміг,
Та мрію про свою державу
Посіяв щедро і зберіг.

А хто б наперекір Петрові
Зміг, тонко влучивши момент,
Обидва береги Дніпрові
Під свій поставить регімент?

Мазепа! Він лише єдиний!
І мало це могутній вплив
На люд всієї України.
Потяг до волі в нім ожив.

І не згасав затим ніколи.
Часами дужо вибухав.
Досвід мазепинської школи
Нарід із рук не випускав.

Вперто ставав на прю жертовну
У поколіннях без числа.
Допоки перемогу повну
Борня урешті принесла.

Анафемований, проклятий
Ліку безмежного разів,
Мазепа до своєї хати
Вернув і в ній повічно сів.

Його до себе гривня рідна
В обійми дружні прийняла
Разом з шістьма ще, кого гідна
Роля до неї привела.

Все ж на Мазепі ще кайдани
Не всіх розковано брехень.
Ядучих вигадок тумани
Не пощезали по сей день.

Із образа його намули
Давно прийшла пора здійнять.
Віки пригноблення минули.
Настав час щиру правду знать.

Таким як був він розказати
Поставив я собі за ціль.
У строфах стислих показати
Феномена Мазепи сіль.

Чи вдалось це хоча б частково?
Вважаю, не мені судить.
За вами, люди добрі, слово.
Читайте!.. А тоді скажіть!