Василь МАРСЮК
Твори у двох томах

Том перший
Вибрані вірші

До першого тому вибраних творів сучасного українського поета Василя Марсюка увійшли вірші і невеликі поеми, опубліковані в раніше виданих книжках, а також ряд нових, досі не оприлюднених.

Поряд із віршами гострого громадянського звучання читач знайде і любовну лірику, і мальовничі картини рідної природи, і галерею портретів як колег по перу, так і митців із суміжних творчих майстерень. Увійшов до книжки також веселий розділ із гострих епіграм і сатиричних творів.

Твори зібрані в розділи, які сформовані за своєрідним географічно-біографічним принципом, причому вірші, окрім першого і заключного, у кожному розділі подані у хронологічному порядку їхнього написання.

Том другий
Романи і поеми

До другого тому вибраних творів сучасного поета Василя Марсюка увійшли віршовані романи «Донецька прелюдія», «Московський час» та ряд поем, які були опубліковані у його попередніх книжках, а також нова досі не оприлюднена «Космічна поема (Із мініатюр)».
Твори відзначаються оригінальністю форми, мозаїчністю викладу матеріалу, цікавими зображальними засобами. Вони привернуть увагу читачів щирістю почуттів, філософічністю роздумів, гострим авторським поглядом як на сучасний наш світ, так і на той, який уже віддалений від нас десятками і сотнями років.

Видавничий центр «Просвіта»
Київ
2013

Редакція автора

Видання здійснене коштом Ярослава МАРСЮКА

© Марсюк В. А., 2013.
© ВЦ «Просвіта», 2013.

ЯСКРАВИЙ БАЛ В ОСІННЬОМУ САДУ,
або ПОЕТИЧНА АВТОБІОГРАФІЯ ВАСИЛЯ МАРСЮКА

Коли я відбуду земні свої строки,
оставлю у світі лиш вірші–уроки,
розкажуть вони для нащадків моїх,
чого я у Музи навчитися зміг.
Василь Марсюк

Чогось оригінального я таким заголовком не сказав, бо кожен письменник, особливо ж поет, великою мірою «пише себе». Просто у Василя Марсюка ця особливість, думаю, явлена підкреслено акцентовано багатьма рисами. І не тільки майже суцільним «накладанням» ліричного героя («я–героя»), його лірики й ліро-епосу на особу автора, а й виразною конкретикою часопросторових картин, реальними, «життєвими» героями творів чи присвятами, яких у творах поета дуже багато, семантикою заголовків чи означеними топонімами тощо. За всієї міри художніх узагальнень Василь Марсюк, безсумнівно, «написав себе» майже «від» і «до»… Я ж написав оце тривожне «до» теж не випадково, не під «стандарт» вислову. Надто вже провокує поет дуже багатьма рядками і строфами до таких есхатологічних думок і настроїв. Його ліричний герой майже завжди – в минулому часі, та й домінуюча мінорна семантика тих рядків і строф явно не додає оптимізму: «Моя зима вже недалеко…», «Я вже звик до крайньої межі…», «Це мій останній бал із садом…», вірші «Перед заповітом», «Доля», «Заповідальне», «Елегія прощання», в якій надто щемно читаються слова

Простіть мені колючому, мов кактус,
усі, кого я тут не долюбив!
Ви думаєте, легко це – прощатись
Під шепіт саду й гомін голубів?!

Будемо щиро сподіватися, що ліричний герой надто заспішив із такими настроями, чи то боячись не встигнути їх омовити, чи з якоїсь іншої причини, бо ж немало інших строф і рядків іще палахкотять вогнем чи вогником віри, надії й любові чи гніву й боротьби. І цілком доречно вести мову про сухий порох… Тим паче, що Василь Марсюк, судячи з його поезій, від перших збірок починаючи, ніколи не належав до невиправних оптимістів, особливо ж у спогляданні суспільного буття, але ж і мітка песиміста йому майже не пасувала й не пасує. Філософ за освітою й, певно, за якимись житейськими імперативами, поет просто «аналітично» оцінював світ у собі й себе у світі, вкладаючи в категорію «світу» різні смисли, в т.ч. і в сенсах сковородинських, які В. Марсюку видимо були не чужі. І хоча світ, на відміну від Григорія Савича, нерідко ловив і уярмлював Василя Андрійовича, останній багато що спізнав у філософії життя, хай, може, й не в тій і такій мірі, як «наш перший розум»: і ціну свободи, і щастя в сьогоденні, і радість «сродної» праці, і ту ж таки спокусливо підступну ловитву світом, і смак «вина самотності…» Про все те вичитуємо з лірики й ліро-епосу Василя Марсюка.

Це вже зараз, маючи перед очима фундаментальне поетове двокнижжя, можемо «вибудувати» долю Василя Марсюка «від» і «до»–сьогодення. Тим паче, що й сам поет нам у цьому активно сприяє, вилаштувавши твори, як сам пише в анотації, «за своєрідним географічно-біографічним принципом», та ще й на хронологію зважає. Навіть послуговуючись цілою низкою Марсюкових поетичних збірок («Сурмлять тополі», «Життєдайність», «Обрії», «Сонячні терези», «Три криниці», «Минулому я руку подаю», «Прометеєва естафета», «Вечірнє вогнище», роман у віршах «Донецька прелюдія» та ін.), не можна було так цілісно «прочитати долю», поета як це можна зробити тепер.

Хтось із мудрих людей дуже влучно сказав, що всі ми родом із дитинства. Ось тут, у випадку з Василем Марсюком, практично все формально-змістове (особливо–змістове) розмаїття його творчості виджерелюється з буття, витвореного в «Донецькій прелюдії» – віршованому романі про дитинство і юність, кожен із двадцяти розділів котрого висвічує певну сторінку життя, яка пізніше здобулася на художнє осмислення й масштабніше узагальнення. Тут і голодне півсирітське дитинство (кілька початкових розділів); й усвідомлена родинна трагедія – репресований батько (розділ «Сказання про снігову людину»), загиблий старший брат; і корені українського патріотизму, спочатку стихійного, а згодом глибоко усвідомленого – від засилля чужизни на Донбасі, від його наглої русифікації (розділи «Непосланий лист», «Я з вами, браття, не лукавлю»); і непрості «взаємини» поета з духовністю, релігією («І кожний вірив так, як міг»); і така властива для Василя Марсюка залюбленість у природу й жінок («В живому храмі серед нив», «За найпрекрасніший трофей»); і… Та, власне, все те, що надалі в житті і творчості поета набуде чітких і системних рис, які дозволяють вести мову про усталене розмаїття мистецького світу Василя Марсюка.

У творчому, віршувальницькому сенсі теж можна казати про «донецьку прелюдію», адже перші імпульси вабливого натхнення В. Марсюк відчув у ріднім краю ще в зовсім юному віці, і перші публікації були в донецькій періодиці. Той неповторний «шахтарський» світ, густо змальований у «Донецькій прелюдії» і явлений передовсім у хрестоматійно впізнаванній «сосюринській» лексиці, вряди-годи й досі проривається в ліриці поета.

Життя склалося так, що Василеві Марсюку випала неспокійна життєва дорога, котра поводила його по світах, передовсім просторами українськими.

Я теж мотався перекотиполем
Із міста в місто, наче по ярах… –

напише він в одному з віршів. Доволі тривалою й вельми значущою стала в поета «зупинка» в Черкасах (1966-1985), після «священного» військового обов’язку й заочного навчання в Київському університеті. Цілком певно, що саме тут Василь Марсюк сформувався як поет, отримав до рук перші три свої збірки, активно впливав на літературне життя Шевченкового краю. Але це, сказати б, зовнішні прояви творчого поступу. Цікавіше поглянути углиб поетичних рядків і строф, які народжувалися «на черкаських вітрах». Доводиться говорити про загалом зрозуміле як для того часу – 1960-70-х – внутрішнє роздвоєння громадянськи сумлінного митця, змушеного часто вдягати потрібну маску, або й такого, який щось приймає, а щось не приймає з установлених «правил гри»… З одного боку – обов’язкові вірші–«паровозики» перших збірок про дружбу народів, 22 квітня чи партквиток, а з іншого – проникливий мінор поезій митця, який усвідомлює власне творче лукавство і гнітиться цим: «Не переможець я, не воїн, бо наді мною той же ворон…», «…мелодія мого життя сумна, сумнішої нема у всьому світі…», «Неначе лося на поляні, мене обложено тепер…», «Я зараз наче й не в тюрмі…», «Я втомився жити обережно…» і под… Це рядки з тих «черкаських» літ. Звісно, цей мінор тоді писався не для друку. Значно пізніше Василь Марсюк написав про той час:

Я теж писав крамолу в дні ті темні,
беріг у схроні вірші і листи,
щоб хоч тепер до вас їх донести.
І обшуки не раз були таємні…

Біль утрати батька, дедалі глибше усвідомлення національних несвобод, знайомство і дружба з черкаським політв’язнем Андрієм Химком (Хименком), ще не витравлений дух присутності Василя Симоненка в Черкасах, вільнодумствування молодих тодішніх черкаських літераторів живили дух і віру В. Марсюка. Природно, були й картини, сказати б, «від протилежного», про що виразно повідує добутий зі схрону «Черкаський зошит», уміщений і в збірці «Вечірнє вогнище» (2012), але не вони визначали світоглядні і творчі домінанти поета. Ота прихована у схроні частина поетичного айсберга Василя Марсюка була, безсумнівно, опозиційною, бунтарською, схиляла поета до переоцінок багатьох цінностей, але ж, не оприлюднена, не явлена читачам, певно ж, «двоїла» душу і свідомість («Втомився я коритися брехні…», «Я рідко хвалився, що я – патріот…», «Давно облишив я думки про славу…», «Я вже давно пішов у схиму...»).

Між тим у «черкаську» пору Василь Марсюк написав багато талановитих речей – ліричних, ліро–епічних, окремі з яких не були зупинені цензурою, а низку інших подавати до друку поет, певно, не наважився. Вони не були вочевидь опозиційними, але ж мали таку текстову й підтекстову «фактуру», таку тональність і кольористику й такий подекуди «формалізм», що й віддалено не могли сподіватися на прихильність «головліту». Мовиться насамперед не про розсипи лірики, а про ліро-епос поета – поему «Сходженння на Тарасову гору» (1967), «Думу про трьох братів» (Пам’яті мого батька) (1967-68), пародійну поему «Дисертація про славу» (написана в 1968 р., дописана у 2010-у), «Думу про матроса Матюшенка» (1970), «урбаністичну поему» «Птах над містом» (1970), поему-репортаж «Комуністичний хрест» (1979-84), вінки сонетів «Київський світанок» (1980) і «Шлюбний човен» (1982-85)… Ой, як багато хочеться сказати про кожен із творів!.. Тільки на зорі горбачовської «перебудови» дісталась до читача «Дума про матроса Матюшенка» і – фрагментарно – сонети з «Київського світанку». У всіх названих творах дуже виразно зазвучала національна й гуманістична (в сенсі загальнолюдському) струна, почулися нотки історіософські й антиімперські. Безсумнівно, треба звернути увагу на заголовки й підзаголовки творів, самі собою вельми промовисті. Можна сказати, що написана за один день (7.09.1967) поема «Сходження на Тарасову гору» засвідчила народження й утвердження митця-громадянина, громадянина-українця, який сповідально усвідомив Україну як «свою Палестину», який збагнув: «Якщо Україна – яхта, то круча з Тарасом – вітрило…» Усвідомлено витворив поет у поемі й образ-символ імперського крука. І все це у фольклорних інтонаціях і ремінісценціях. Аби надалі не вертатися до цього смислового нюансу, зауважу на доволі поширеному застосуванні поетом прийому фольклоризації як національного складника. У цілій низці віршів («Монолог», «Повінь», «Мати зелена діброво», «Ой не лети, чорна галко», «Колискова» та ін.), поем і циклів бачимо практику фольклорної інтертекстуальності, відповідні ремінісценції, вжиті, як правило, вельми доречно і майстерно. Окремі ж поеми навіть у назвах мають фольклорну – думну! – адресність. Та ж таки «Дума про трьох братів», майже повторюючи назву знаної народнопісенної думи, і структурою фабули не цурається відповідного запозичення, правда, саму «ідеологію» твору екстраполює на століття ХХ-е, на проблематику, яка трагічно зачіпає й самого автора («Пам’яті мого батька» – підзаголовок), і мільйонів інших людей, жорстоко погноблених нелюдським режимом. Природно, що цей твір за комуністичної пори був безсумнівною крамолою. Така сама «шухлядна» доля на довгі роки судилася й пародійній поемі «Дисертація про славу», в якій добре сказано про популярне в радянські часи пугало «очорнительства світлої соціалістичної дійсності», хоч, думається, дещо перебрано з публіцистичністю. І про цю рису Марсюкових творів треба сказати окремішньо: назагал нібито «мінорний», «стриманий» поет незрідка вдається до гострої публіцистичності вислову, чим так само незрідка «розріджує» художність поетичної строфи, зумовлює змілілість мистецького узагальнення. Часте «документування» поетичного твору конкретним ім’ям, як правило, знаним, чи так само знаним конкретним фактом певним чином «прозаїзує» лірику. Особливо це помітно у творах із виразною сатиричною ноткою («Сатиричний зошит», вірші «Девіз», «Телепохорон», «Марш КГБ», «Українська арифметика», «Через Дніпро в московські далі…» та ін.)

Написана в 1970 році урбаністична поема «Птах над містом» могла б у своєму часі прозвучати справжнім сполохом, будь вона тоді опублікована. Василь Марсюк з виразною долею опозиційності до оспіваного тоді скрізь науково-технічного прогресу, навіть НТР, тобто – не тільки прогресу, а й революції, мистецьким талановито акцентує увагу на руйнівних наслідках і руйнівних потенціях бездумного втручання людини у природні процеси: вже не тільки модна в літерату 1920-х опозиція міста і села, а значно глибша руїнницька суть усеохопної урбанізації, коли вже йдеться про продажність природних людських почуттів, коли «Доми, дими. Застояний Дніпро», коли з’являється апокаліптична думка «Невже ми живемо під час потопу?...», коли ліричний герой ледь не з розпачем гукає: «Не лети, лелеко, із Черкас…» Просто необхідно звернути увагу на вельми вдалі формальні вирішення поета в цьому творі: адекватний осмислюваній проблематиці «неспокійний», рваний віршовий ритм із елементами зоропоезії , стилістика «під футуризм», «бездушна» нумерація розділів, прозора алегорія образів (юна Руйнація, Дід та ін.), безсумнівно, «грають» на увиразнення й реалізацією творчих надзавдань. Ще один ліричний відступ «на тему». Василь Марсюк на всьому своєму творчому шляху вельми уважний до формальний рис поетичних тестів, тому формальна палітра його творів дуже розмаїта і, що вельми важливо, майже завжди гармоніює зі змістовим наповненням. Окрім найширше взятої версифікаційної класики в поета часто натрапляємо на верлібри, білий вірш, баладні форми, елегії, епіграми, притчі, римовані катрени, оди тощо. Видно, що поет полюбляє «погратися» з формою, певним чином її урізноманітнити якимось доречним підзаголовком на взірець «Листовна поема», «Підступ до поеми», «Пародійна поема», «Сонетна поема» тощо.

Своєрідною «вставною новелою» в черкаському бутті Василя Марсюка сприймається «підвищення» ним власної «поетичної майстерності» в Московському літінституті, така собі, як пише поет, «несподівана радість» тривалістю у два роки. Оця «вставна новела» стала романом у віршах «Московський час». За плечима «тимчасового москвича» Марсюка вже були хай ще й не написана, але жива і тривожна в душі «Донецька прелюдія» й цілком реальні, написані переважно для шухляди, черкаські вірші й поеми. Саме через таку смислову призму, думається, варто читати й оцінювати поетів «Московський час». Тоді набагато зрозуміліше сприймається виразна національна загостреність Марсюкових слів і дум від самого прибуття в Москву й до вірша «Прощаючись…»:

На всю Москву – єдиної тополі,
За день і слова рідного не чув.
Тут є усе, але немає волі,
Її нема і там, де є тополі…
Я все забув, цього лиш не забув.

Інший наскрізний мотив віршів «Московського часу» – мотив самоти ліричного героя (автора). Самоти в колі багатьох друзів–однокашників, самоти в інтер’єрі яскравих московських реалій, знайомств, екскурсій … Ціла низка віршів цього роману – з присвятами друзям-літераторам, як правило, представникам різних національних літератур. І цей своєрідний інонаціональний «привід» Василь Марсюк дуже часто використовує для оприявлення власних історіософських чи й відверто «ідеологічних» позицій виразного антиімперського звучання (вірші «Горець», «Розмова з душею», «Диктант з російської», «Сибірська муза», «Дончак», «Любов якута», «Монгольський мотив», «Дружба» та ін.). Водночас поет гостро реагує на прояви нашої національної меншовартості, раболіпства перед «старшобратською» розв’язністю чи брутальністю («Український десант», «Вечеря в генерала»)…

Оті перипетії «московського часу», видно, тільки поглибили й укріпили опозиційні «шанці» й настрої Василя Марсюка. Цікаві за формою вінок сонетів «Київський світанок» і поема-репортаж «Комуністичний хрест», написані в постмосковський час у Черкасах, безсумнівно, для шухляди (точніше, – для пральної машини, в якій зберігав поет крамольні твори від «всевидящого ока»). Дохристиянська, язичницька давнина, не без видимої прихильності виписана в сонетах «Київського світанку», а поряд – доволі критичне осмислення християнізації княжої Русі–України окрім порушення тодішніх панівних ідеологем імперської історіографії, відповідно позиціонували й ліричного героя (автора). Оця духовно-релігійна проблематика у творчості В. Марсюка присутня наскрізно й на позір – доволі суперечливо. Не хочу твердити про цілком можливі рунвірівські симпатії ліричного героя, але певні шевченківські ремінісценції в цій непростій проблемі чуються (вірш «Регрес»). «Я був хрещений, хрестик мав…», «Я вірив змалку в світ небесний…», «Я книг святих не хочу гудить…» – це рядки з Марсюкових віршів, де не зайве звернути увагу на форму минулого часу… А поряд можна поставити вірш «Дорогоцінна книга», де про Біблію мовиться з відчутною іронією. Певно ж, про богохульство чи атеїзм не йдеться, скоріше означується та позиція, прихильники якої вважають, що з утратою своїх богів і з поклонінням богові іншому, при тому не нашому, розривається сув’язь часів-епох, втрачається глибинне коріння, що призводить до розчахування і всихання крони… Позиція, як мовиться, не без дискусійності, але й раціо в ній присутнє.

Присвячена черкаським літераторам поема–репортаж «Комуністичний хрест», зіткана переважно з верлібрів-мініатюр, своєрідно відтворює суспільно-культурну атмосферу в Україні 1970-80-х років, і, треба сказати, не всім героям тих верлібрових «пігулок» буде солодко їх ковтати. Оскільки в тих вільноформних портретуваннях поет найчастіше виходить на площини ідеологічні чи морально-етичні (щодо письменників чи їхніх ідеологічних «пастухів»), то міра публіцистичності помітно зростає, такі твори явно втрачають на художній універсальності й залишаються у своєму конкретному часі. Правда, серед тих непоодиноких публіцистичних строф маємо немало й вельми майстерних, художньо досконалих віршів, навіть тих, персоналізованих, присвячених, скажімо, Петрові Линовицькому, Григорію Білоусу чи Григору Тютюннику…

Зайшов у гості Білоус Григорій
і так читав свого «Сковороду»,
аж розгубився я: чи це не сам Варсава
під час грози в мою прибився хату
і сам мені про себе розказав?!.

Повторюся, ліро-епос Василя Марсюка художньо вельми вартісний. Окрім уже названих творів до творчих удач поета слід віднести «етюдну поему» «Зелений килим Бабиного Яру», «поему з пелюсток» (форма!) «Друг мій сад», цикл римованих мініатюр «Космічна поема», в яких – у кожній по-своєму – митець майстерно реалізує власну гуманістичну «програму», обов’язково знаходячи органічні «виходи» на площини національні, українські – чи це стосується трагедії Бабиного Яру, де серед інших спочиває й Олена Теліга з побратимами, чи тонкої пейзажистики «дружнього саду», в символіці якого прочитується образ України–саду, котрий густо обсіла «інтернаціональна тля» … Який твір із ліро-епосу бачиться мені художньо вразливішим і пересиченим «злободенною» публіцистикою, – то це «сюжетна поема» «Гладіатори доби». Без претензій до сонетної форми, але спроби винести боксерські вікторії братів Кличків у контексти з гладіатором Спартаком і трагікомічними «собачими боями» у Верховній Раді не сприймаються художньо оптимальними й переконливими. Написана в сьогоденні, поема стала зрозумілим для багатьох українців сплеском емоцій від усвідомлення ницості багатьох і багатьох «правнуків поганих».

Якщо не основна, то одна з ключових мір поцінування людей і їхніх дій для Василя Марсюка у всій його творчості – це Україна, діяльна любов до неї, душевна відданість їй. Україна в ліриці й ліро-епосі поета постає в різних смислових і символічних вимірах – української мови й народної пісні, Дніпра й Тараса Шевченка, суперечливої історії та історичних діячів, чудової природи й неймовірної жіночої вроди… (вірші «Заповідальне», «Ода Дніпрові», «Хто ти мені, Україно?», «Любов Т. Шевченка», «Українське слово» та ін). Із твору в твір снується думка про те, що все відходить, тільки Україна лишається з поетом, у душі… «Усі ми станемо піском і глиною, безсмертя наше – із Україною». І самого себе ставить поет перед іменем своєї землі:

Я трудився в ім’я України,
І сумління мене не гризе,
Їй одній я, можливо, щось винен,
І вона лиш простить мені все…

Дуже природно й логічно категорія національного реалізується у творах В. Марсюка через історіософські візії чи гострий антиімперський пафос. Україна для поета – це сива праісторична давнина («Прастеп», «Сізіфи», «Аскольдова могила»), це фатальні рішення гетьмана Богдана, гідним якого, втім, не спромігся стати жоден наступний правитель України. Це трагічна бездержавність, коли «І хата чужа, і земля не своя…» Поет гостро й послідовно інвективує і доморощених гетьманчиків-яничар («Не так Романови-царі…»), і невситиму, брутальну імперську політику Москви («Через Дніпро в московські далі…», «Бахчисарай», «Домашнє вино», «Кавказ, Кавказ» та інші вірші чи фрагменти ліро-епосу), причому, не тільки щодо України. У деяких Марсюкових творах вчуваються шевченківські ремінісценції та інтонації.

Чуже шануй, а правду край!
Я так люблю усіх чужинців,
Як ті шанують українців,
Нехай приблуди-таргани
В нас не жирують, як пани…

Певно, найбільше власне поезії в пейзажній і любовній ліриці Василя Марсюка, й публіцистика в ці царини його творчості заглядає значно рідше, хоч і тут зовсім без неї не обходиться, передовсім у віршах інтимної тематики, в яких, треба визнати, ліричний герой вельми відвертий і доволі самокритичний. Одначе, спочатку про пейзажистику поета. Філософ за освітою, В. Марсюк незрідка філософствує й у віршах «на тему» природи, тому цілком правомірно вести мову і про його натурфілософію – красу й гармонію, вічність і мінливість, бездушно-ритмічний рух «календаріуму», в якому поета найбільше приваблює осінь («Криє діброву серпанкова шаль», «В лісі дивно, в лісі чудно», «Дощ голубить бузкові кущі», «Осіння картина», «Осіннє осоння», «Осінній етюд», цілий розділ першого тому «Зелена гавань» та ін.) Абсолютно переважно в поета – українська природа, яка інколи озивається фольклорними паралелями («Мати зелена діброво» та ін.). Але Марсюк-мандрівник описав і іншу природу – природу гір, природу моря, морської стихії. І тут його пейзажне перо-пензель, як правило, не тільки точне, а й витончене , ліричний герой же зовсім безпосередньо зізнається у своїх прихильностях: «Я так полюбляю осінні поля…», «Люблю я квітучі вишні…»

Тепер ось про Марсюкову любовну лірику, з якої, певно, й починався він як поет. Принаймні найдавніші дати в цьому двокнижжі стоять саме під віршами любовної тематики. Якщо вже мовиться про виразний автобіографізм ліричного героя як авторового «повпреда», то і в любовній ліриці така самохарактеристична риса присутня. У майже декларативному (чи декларативно-сповідальному?) вірші-посланні «До колишніх дружин» ліричний герой заявляє: «Я ангелом не був. Це добре вам відомо…», а в інших – «І в святенниках я не ходив…», «Скількох спокус не зміг я побороти». Зауважу, що ці й інші такі ж «декларації» стосуються саме «романтичної» сфери. То авторове право писати так відверто-загострено. Я ж тільки констатую таку авторську позицію. Не більше. Більше ж хочеться мовити про саму любовну лірику Василя Марсюка, цілі розсипи якої ми бачимо й вичитуємо і в «Донецькій прелюдії» (розділ «За найпрекрасніший –трофей), і в «Московському часі» (сторінки ліричного блокнота), і в часі «черкаському» (вінок сонетів «Шлюбний човен»), й у віршах різних літ (розділ «Чуттєва повінь» у першому томі)… Саме в «Чуттєвій повені», певно ж, не випадково саме так укладеній автором, любовна тематика зі всієї творчості Василя Марсюка постає водночас і концентровано, і, сказати б, «еволюційно»: від тих перших запаморочливих стоянь під зорями відвічно знайомої пари – закоханих «Я» і «Ти», через багатий життєвий досвід взаємин тих же (чи й інших) «Я» і «Ти»(«Вже досвід мій все менше бреше, спокусу радше обмине…»), до, скажімо, такої мінорно-ліричної картини, яка відтворена у вірші «Ліричний портрет»…

Вже давно мандруючи у світі,
я красунь набачився в путі,
а тебе, як горду Нефертіті,
не гадав зустріти у житті

Молодій тобі усе цікаве:
і Ай-Петрі, і старий поет.
Ти скажи, чи я хоч маю право
дарувать цих слів тобі букет?

У ліричного героя Марсюкових любовних поезій немає омріяного любовного ідеалу – ні Лаури, ні Беатріче, ні Прекрасної Незнайомки, ні тої безіменної жінки, якій так витончено сповідався ліричний герой поезій Внграновського. Хоч і бажаний портрет, і бажану вдачу жіночого «ти» (а пізніше – «Ви») з поетових любовних віршів можна було б і зіткати, не маючи при тому певності, що сам ліричний герой не змінив уже своїх уподобань, зустрівши іншу «Ти» або «Ви».

Я так любив усмішку тиху
І кароокий твій полон…

Настроєвий лад Марсюкових любовних поезій переважно тихоплинний, негучний, оповитий деяким серпанком смутку, бо ж постає спогадом, тим, що вже відбулося й, певно, вже не відбудеться. У багатьох поезіях вчувається еротизм від тонко й точно витвореної чуттєвості й тілесності любовних картин. Часом у любовних віршах поет не цурається гумористичного тону або й гострого сарказму, певно, теж не з неба знятого:

Гірше хвороби легень і печінки
Ревнощі жінки, збляклої жінки.
Квітка без цвіту, без аромату
Тільки в шипах вже знаходить розраду.

Жорсткувато, треба сказати. Але загалом у дусі Василя Марсюка, який категорію комічного в різних її виявах «експлуатує» частенько й переважно не в любовній тематиці, хоч і в ній, як бачимо, теж. Але хіба зацитовану строфу назвеш любовною?...
Поетичний світ Василя Марсюка багатий і різнобарвний. На якомусь етапі поет вирішив його чіткіше окреслити й дещо в ньому резюмувати. Задля цього і пропонує читачеві це двокнижжя, в якому структурує власну спадщину за жанрами, що їх демонструє широке розмаїття, тематичними циклами, котрими, безсумнівно, додатково акцентує на своїх семантичних пріоритетах, за стильовими й версифікаційними малюнками творів. Поет свідомий своєї неабиякої творчої майстерності, має власні естетичні переконання, доволі критично ставиться «До наших архімодерністів» (назва вірша), в яких не сприймає «модне жонглювання словом», «рядки незрозумілі», бо ж, на його переконання, «народу слова потрібні, як мечі». Вічна проблема українського поетичного слова! Певно, в полемічному контексті з «архімодерністами» варто сприймати й інші рядки Василя Марсюка щодо власних поезій:

Не лайте їх за жорсткуватий стиль!
Вся лірика тепер – один кисіль,
і поетичній патоці взамін
я подаю до столу гострий хрін.

Обмовляє себе Василь Марсюк. За всієї умовності вжитих гастрономічних термінів (бо назвати непросто, що є «кисілем», а що «хроном»), думається, що з-під талановитого пера поета «подавався до столу» читача далеко не тільки «гострий хрін», але й тонка, ба навіть витончена лірика («кисіль»?) камерного звучання. І ще питання, чого є більше. Та й хіба це важливо? Важливіше інше: повнота й оригінальність поетичного голосу, чистота його звучання. А ці риси в поезії Василя Марсюка є.

Володимир Поліщук,
доктор філології, професор.