Eвген МАЛАНЮК
КНИГА СПОСТЕРЕЖЕНЬ

„ТОЛСТОЄВСЬКИЙ"

Знищений мусить бути лад загальний (конкуренційний) і замінений — комуністичним. Знищений має бути лад капіталістичний і замінений соціалістичним. Знищений мусить бути сепаратизм вузької національности і замінений космополітизмом і загальним братерством. Знищені мусять бути всілякі релігійні пересуди і замінені розумовою моральною свідомістю..
Л. Толстой (Про існуючий лад — 1896).

Його безнастанне, повне найглибшого почуття й палкого обурення, демаскування капіталізму віддає цілий жах патріархального селянина, на якого насувається новий, невиданий, незрозумілий ворог, що йде звідкілясь з міста або з-за кордону.
В. Ленін (Лев Толстой).

Толстой проповідував февдальний соціялізм.
А. Сторчаков (Новий мір, IX. кн. Москва 1933).

Листопадові числа часописів, особливо ж слов'янських, принесли статті, спогади, уривки з творів ну й, звичайно, знайому бородату постать в рубашці під славословними титулами. Значить — „ще живе", ще не згасла російська слава.1)
Та й як же їй згаснути, коли стільки земляків служило й — що найстрашніше — служить їй поднесь.
Чи ж маємо забути, що ота славнозвісна смерть 20 листопада 1910 року на станції Астапово, смерть так ретельно театралізована природніми акторами-росіянами, смерть така „фотогенічна", з „уходом", з тією „трагедією", в усій родинній інтимності своїй, винесеною на вулицю („прі всьом чєстном народе") — надхнула була неабиякого поета — М. Филянського — на патетичний і сильний вірш. А які ж то похоронні плачі заводила „Рада" і Єфремов! А чи ж не тягнулися „с юґа" на „мілий сєвєр" до Астапова й до розреклямованої Ясної Поляни „сірим шнуром" землячки?... Та що там згадувати, коли року Божого 1935 один з дуже офіціозних донедавна українських діячів навіть до власного життєпису вписав вікопомну подію: „На станції Астапово вмер Л. Н. Толстой". І в цьому відбилася не лише надмірна любов до „великих" імен, як Дем'ян Бєдний і Флорінський, але безперечно, й щирий, хоч і „колективістичний" пієтизм.
При перегляді листопадових часописів з святочними статтями пригадалася одна берлінська анекдота. Як відомо, Німеччина поверсальської доби була систематично затроювана російською і совєтською літературою. Доходило до того, що деякі твори з'являлися с п о ч а т к у німецькою, а щойно потім російською мовою. Отож, в розгарі такого літературного москвобіснування, до книгарні в Берліні входить німець і просить дати йому твори Толстоєвського. В замакітреній реклямою й пропагандою німецькій голові прізвища цих двох чолових репрезентантів російської літератури утворили своєрідну і досить влучну синтезу.
Справді, немає хіба ліпшого символу для російської літератури й російських духових впливів на Заході.

1.

Достоєвський не криється з своєю епілепсією. Насолоджуючись гноєм і смородом своїх, будь-що-будь, геніяльно спостережених і до фантастичности реальних постатей, бодай не впевняє нас, що Карамазови, Шіґальови або Єлізавета Смєрдящая — вінець творіння і взір для наслідування. Всі його спроби „підвести під огиду ідеологію" кінчалися на порожній містиці й на іконописній схемі Альоші Карамазова, цебто так, як і в Гоголя з пошукуваннями „позитивних типів".
Достоєвський відпихає й відстрашує не-росіянина автоматично, з якоюсь не-російською щирістю. Західня людина, з живим інстинктом самоохорони, залишить книжку Достоєвського вже на перших сторінках. Читатиме далі (мова тут про читача, а не дослідника й вченого) лише той, хто вже має в собі щілини й надщерблення. О. Вайльд згадав про Достоєвського й „достоєвщину" аж за мурами Редіґенської в'язниці, коли вже був „пониженим і ображеним". Недавно померлий Редіярд Кіплінґ з властивою собі прямотою й стислістю сказав колись про Достоєвського: „Почав читати й кинув... Гадаю, що то цікавий, геніяльний романіст, але цілий його світ настільки для мене дикий, що я не маю бажання перебувати в нім більш, як півгодини".
Не те з Толстим. Він навіть для Кіплінґа був „великий письменник". Великий письменник „російської землі", „тітан", „лев літератури" (вираз Буніна) він — у своїй „удержавленій" в СССР сорочці — якийсь Ілля Муромець її і, у всякому разі, загально признаний на заході ехсеllе а реіndrе lа vіе. Крім того, він — „філософ-мораліст", він пошукувач „правди" християнства, він „великий мислитель" і навіть „мученик ідеї", „апостол", що потягнув цілі сотки „толстовців" до в'язниць і навіть на заслання.
Толстой — „граф", про що ніколи не забували ані на заході (і про що сам „опрощенець" також ніколи не забував), ані в Росії. Предки його, безперечно, належали до державнотворчої еліти Москви й пізніш Росії, отже пізніш еліти досить і віддавна зевропеїзованої. Екзотика — екзотикою, але були й певні „всеевропейські" ілюзії у тих численних „льокаїв, що волочилися до Ясної Поляни вискавулювати ласки для Бетовена, що вивертали свої запаморочені собачі душі перед герметичне з усіх боків закритим Ні", як гнівно каже Сер Ґалягад в своїм глибокім і недооціненім „Провідникові для ідіотів по російській літературі".2) Пересичені і вияловлені кінцевими десятиліттями XIX століття, прочани з Заходу шукали в Ясній Поляні „нового слова" в хай „опрощеного", але, все ж таки, майже „свого". Тим більше, що яскравість зображення життя в його романах і справді імпозантну (хоч і специфічну) ширину уйняття його в них — ніхто заперечити не може.

2.

Пригадалося також одне особисте „толстовське" переживання з перед 20 літ. У великім будинку московського фабриканта, де прийшлося колись мешкати, в музичній кімнаті стояв величезний грамофон і безліч дорогих і рідких плит. Отож одного зимового вечора, коли якось всі порозходилися, нудьгуючи, забрів я до тієї кімнати і, не запалюючи світла, — пустив грамофон. З рупору несподівано почув я скрипучо-жовчний, нестерпно-проповідницький і канцелярійно-безапеляційний старечий голос, що виголошував якісь знані, мертві, але одночасно й смертельні для всього живого, сентенції... Не зміст, не сенс, не слова, лише сам звук, тембр, „дух" того голосу зробили таке вражіння, що невимовний жах наїжив на голові волосся і я вилетів з музичної кімнати, як з темної трупарні, де раптом заговорив труп... Як пізніше виявилося, була це грамофонова плита з записаними на ній „живими словами" Л. Толстого.
Звичайно положення моє було досить невеселе, бо ж дотепи про „офіцера, що настрашився грамофона", я ще довго чув, але пізніш, згадуючи цей макабричний московський, епізод, я вже менше картав себе за нервовість і більше зачинав розуміти дивні причини того жаху.
Бувають бо хвилини, коли одна якась дрібничка раптом з'ясує все.
Повторюю, не чув я тоді змісту тих „живих слів". Здається чи не були то афоризми з т. зв. „Круґа чтєнія", де, м. і., було й таке: „Володіти землею, як власністю, це один з найбільш протиприродніх злочинів". Я лише назавше запам'ятав собі той страшний голос. І, пригадуючи його собі ще й ще раз, відчуваю і розумію до кінця страшну істоту яснополянського божища, уявляю собі нищівний, спустошливий вплив його на оточення, зокрема — родину. І тоді стає переді мною жахлива драма нещасної жінки, Софії Бере, тієї мучениці, що мусіла на протязі довгого життя Толстого бути йому покірливою коханкою, дружиною, матір'ю численних дітей, секретаркою, управителькою великого маєтку, панею дому, громозводом всіх бур і примх свого пана, що, м. і., одночасно кляв її за те, що „володіла землею", але й вимагав, напр., на Різдво свіжих полуниць і т. д. і т. д., словом тієї людини, яка бувши майже єдиною психічно нормальною людиною в яснополянськім домі божевільних, вже, тим самим, мала не життя, а таки дійсно — житіє.
Існує величезна література на цю тему, передовсім — щоденники самої Софії Берс-Толстої і засліпленої величчю батька — укоханої ним доньки, ненависниці матері. Ті документи мають першорядне психологічне значіння і відмальовують постать мужицького графа цілковито.
Полишаючи цю тему аматорам і фахівцям особливо там, де треба було б бабратися в білизні дієвих осіб, наведу єдино характеристичну цитату з щоденника Софії Берс-Толстої (Дневник 1897-1909, Москва 1933): „Із Львом Миколаєвичем трапилося якраз те, що передбачала: коли старість припинила (нещодавно) його відношення до дружини, як до коханки, то натомість з'явилося не те, про що я мріяла ціле життя — тиха лагідна приязнь, а з'явилася повна порожнеча (2. XII. 1902)".
Ось де, м. і., треба шукати генези його пізнього женоненависництва, наскрізь похітливого, слиняво-старечого бунту імпотента проти „диявольської похоти", генези огидної заголености „Кройцерової Сонати", понуро-сексуальної псевдо-аскези „Отця Сергія" й інших цього типу речей,3) де російський аристократ, великий артист і людина освічена, знижується до духового рівня бузувірського сектанта-„хлиста", до якогось Распутіна навиворіт. Але, може, ніде так яскраво не є Толстой сином свого народу, як власне, в цих, останніх своїх речах. Тут, власне, спадає з нього остаточно одежа ворожої йому цивілізації. Вона для нього була тільки одежею. І коли він її здійняв, під нею показалася прадавня й універсальна московська „рубашка", однаково вигідна для графа Льва Толстого, як і для сибірського мужика Григорія Распутіна, двох типових і символічних представників свого народу, що відіграли величезну ролю в історії Росії і в своїм проповідництві заховували, поза деталями, спільність національного стилю.
Толстой був вузловим пунктом історії духа в Росії. Безфоремно-тьмяний і димний, евроазійсько-подвійний і історично-фальшивий, дух той в Толстому обнажився й „переполовинився" остаточно, детермінуючи долю петербурзької імперії й „очищуючи" від європейських декорацій місце для з'явлення віддавна причаєної стихійної суті — большевизму. В зимну осінню ніч 1910 року, з дідичного „дворянського" мастку, де на книжкових полицях дрімала віддавна вже завмерла, привозна й зовнішня „Європа", вийшов, гонений передсмертним інстинктом, москаль — відвічний кочовик, підсвідоме ненависний до всякої оселі, щоб вмерти в подорожі, в „кібітці"...
Дух евроазії шпурнув обридлу за довге життя маску европеїзму і, хоч перед смертю, шарпнувся до „азії". Недарма вдумливий російський політичний письменник Всеволод Іванов у своїй книзі „Ми" лучить історіософічною лінією дві точки на євразійськім терені: могилу Толстого й могилу Чінґіз-Хана.

3.

Коли спробуємо виділити і зформулювати правдиве єство, найостатніший сенс немалої літературної спадщини по цім великім російськім письменнику (виключаючи з неї занадто варварську, хоч і дуже важливу, сектярсько-„теологічну" писанину), то побачимо, що є ним кепсько замаскована псевдо-гуманістичною любов'ю, частіше зовсім неприхована — н е н а в и с т ь до  с к л а д н о с т и  й  б а г а т с т в а життя, ненависть до всілякої скомплікованости, до контрапункту, до ієрархії, до вищости і до духовости взагалі. Це не лише хронічний інфантилізм дорослої дитини, коли дитина ламає механічну ляльку, щоб побачити, що є „там в середині", бо то натуральна дитяча цікавість. Але коли дорослий письменник і не абиякий майстер літератури, незалежно від своїх симпатій чи антипатій, таку, будь-що-будь, складну, таку багату й таку цікаву постать, як Наполеон, спрощує, сплощує, деформує й редукує до розмірів провінціяльного актора, що грає Хлестакова, то ці вправи, мусять мати своє психологічне підложжя, бо це „божевілля" має „свою методу".
Річ ясна, що в цім випадку — говоримо про найважніший, найбільш ідеологічно розбудований і наймонументальніший твір — „Війна і Мир", цю безперечно, національно-московську „Іліяду" Росії. Не останню ролю в ній відіграв своєрідний патріотизм (ненависть до Заходу) автора, невіддільний, зрештою, від його творчої істоти, але тим самим стремлінням до спрощення і зниження наповнений — поза ліричними фрагментами — цілий роман. Патос сімпліфікації — це його ляйтмотив. Врешті, утвердження вічно сонного череваня Кутузова та вошивого й смородливого Платона Каратаєва над струнким динамізмом Наполеона та гігієнічністю й волею до порядку (Еrste Коlоnnе marschiert...zweite...dritte, як кпить Толстой з австрійського генерала) європейця взагалі, — це є цілком виразна ідеологія роману. Поза описом неба над конаючим після Австерліцу князем Андрієм Волконським — жадного „д'горі". Цілий роман — безконечна російська рівнина, що по ній пересуваються безформні, примітивно-біологічні орди обожаних „мас" під монотонну музику євразійського простору.
Все, що виростає понад божественні „маси", треба стягнути вниз, а коли не дається, — зрізати, зламати, скаструвати. Душу зредукувати до „душевности", серце до „сердешности", інтелект до „хитрости", ерос до sех-у. І це не лише ідеологічне побажання автора, це категоричний імператив, наказ і закон, що нещадно обов'язує в його душнім, низькім, твариннім світі, де тільки бруд, піт, екскременти... Не моральне напруження, не піднебний зліт духа, не духове відродження, — лише важка, підневільна, позема повзанина, безкриле морально-мертве виконання мертвого закону — бездушно-механічно. В романі „Відродження" (Воскресеніє), в якому автор хоче цілком дидактичне, на згори задану тему, вказати путь „до спасення", молода жінка цілує дірку від носа у пранцюватого. Це має бути зразок морального чину.
Певно ніодин письменник світу так блюзнірсько не надуживав слова „Бог", як цей фанатичний ідолопоклонник матерії, цілковита релігійна нездара, опанована понадто всіма найдрібнішими демонами, наївно-незграбно й безнадійно-механічно борюкаючись з ними до кінця життя. Сліпий на правдиву (одуховлeну) красу і глухий на божественну музику, що просякає буття і скеровує людину до Бога і вічности, він вірив лише в свій примітивний, обмежено-впертий „розмірок" і з меґальоманією психопата тим „розмірком", тією „мужицькою аритметикою", міряв все — від Євангелія, Шекспіра й Бетовена до „недільних шкіл для дорослих" і власноручного похмуро-ображеного шиття чобіт — включно.
Різнобарвність і поліфонічність культури він ненавидів і відкидав цілковито, із всією люттю, заздрістю й фанатичністю расового москаля.

4.

Безкритичні аматори й хвалителі „великого Льва", за світовою реклямою покірливо повторяючи знані й давно стерті суперлятиви, на жаль, не знають, як ставилися до Толстого культурні росіяни. А такі в Росії все ж, таки були.
Відома є, напр., вельми символічна неприязнь між Толстим і пів-европейцем Турґенєвом. І хоч вони потім погодилися, і хоч саме Турґенєву належить авторство славного компліменту „великий письменник російської з е м л і" (компліменту зрештою двозначного і більш подібного до стислої формули), все ж, Турґенєв так писав до поета Фета про „Війну і Мир": „Роман Толстого кепський не тому, що повен метикувань... кепський він тому, що автор нічого не простудіював, нічого не знає..."
Один з досить цікавих представників російської філософічної думки — Н. Ф. Фьодоров, в розмові з Л. Толстим, почувши від нього якийсь „культуроборчий" афоризм, сказав йому в очі: „Багато дурнів бачив на світі, але такого — вперше". Цікавий додаток до цього робить відоме речення В. Розанова: „Толстой був геніяльний, але людина нерозумна, а який би геній не був, розум йому все ж таки не зашкодить". Відома також є епіграма на один з ранніх творів Толстого „Козаки", присвяченого „завоюванню Кавказу":

Смисл етово расказа
/зобразіть би можно так:
То грязний русскій наш кабак
Прідвінут к висотам Кавказа.

Убійча епіграма ця належить перу одного з найкультурніших росіян, найвизначнішого й пізно оціненого поета, щоправда, продукту німецького романтизму, — Федора Тютчева. Навіть такий досить „русский" росіянин, як філософ Володимир Соловьов і той неґативно ставився до Толстого.4) Його біологічний, аж якийсь копрофілічний, примітивізм, ненависть до духа й особистости та стихійна воля її знищити, врешті підозріло-некрофілічний смак до смерти — все те занадто кидалось в очі найбільш культурним землякам Толстого. Сучасний російський дослідник (П. Сазановіч) з нагоди толстовської річниці дуже влучно аналізує: „Він є парадоксальна персоніфікація етнічної б е з обличности... символ... ще внутрілонного, до-національного буття... Це плоть інертна, чорна, масивна, не просвітлена, не перетворена Духом... В результаті — „плотське мудрування"... Л. Толстой — реакція тем ної землі... реакція проти таїнства хрещення і всіх дарів св. Духа, що одержуємо їх в Церкві... Звідсіль смертопоклонство разом із стихійним, тваринно-панічним жахом перед нею, культ інертности... його „непротивленіє" — морально-темна пасивність... Л. Толстой, ніби відкидаючи науку, в дійсності повторював абетку найгірших і найбільш відсталих течій раціоналістичного еволюціонізму, стосуючи до всього „простого" — поняття добра, а до всього „складного" — поняття зла... Це не філософія й не наука, лише прихований псевдо-культ порожнечі, нічогости, небуття... Від квітучої складности — через спрощенський нуль — до від'ємної, трупної ускладнености. Ціла система, ціле наставлення Толстого є, власне той нуль, через який має пройти вся система культури, щоб розпастися на неґативні елементи народницької спрощенности й кепської соціялістичної скомплікованости".
В спогадах Бориса Чічеріна (московського професора, див. „Воспоминания", що недавно вийшли в Москві) довелося звернути увагу на вельми характеристичний фраґмент, що дає генезу спрощенсько-аритметичних нахилів Толстого. Замолоду був він, як відомо, старшиною артилерії і тому дещо знав з математики. Мав приятеля, теж старшину, кн. С. Урусова, слов'янофіла, шахматиста і аматора математики, автора історіософічної брошурки, повної, як каже Б. Чічерін, „невероятной ґалімат'ї". „Толстой (пише Чічєрін) зачерпнув з неї ті свої історичні теорії, що він їх вніс до „Війни і Миру". Ці теорії якраз відповідали завданню, яке поставив собі Толстой: розвінчати всіх великих людей і все пояснити чинністю дрібних безіменних о д и н и ц ь, кермованих темними інстинктами". Під впливом отого Урусова, а, почасти, теж слов'янофіла Поґодіна, Толстой зачав шукати „диференціяла історії", про який досить заплутано і нудно розводиться він в томі п'ятому „Війни і Миру": „Уявивши собі безмежно малу одиницю — диференціял історії, себто однородні стремління людей, і осягнувши можливості їх інтегрування, ми можемо сподіватися осягнути зрозуміння законів історії". Якже не пригадати тут блискучого здогаду Сера Ґалягада про „кавалерійського офіцера, якому нагло забагнулося вставити також і своє слово". Увесь щиро-московський патос всемеханізації, що так широко розгорнувся нині в Совєтах, — корениться в цьому толстовському „диференціялі" „Не тратьте надії — писав до Толстого згаданий князь С.. Урусов (що, м. і., не відстаючи від свого достойного приятеля, теж „математично" виводив „Закон смертности царів"), — Ви обов'язково одкриєте закон історії".
І Толстой, зрештою поверхово знайомий з математикою, „не тратив надії". З упертістю примітива, до кінця свого життя намагався він за допомогою математики, спрощеної до рівня мужицької аритметики, розв'язувати всі проблеми. А, передовсім, „розвінчувати" всю незрозумілу, недоступну і ненависну для нього складність, всю органічну таємничість, всю геніяльну магію живого життя.
Його мовою це називалося „шукати правди", тієї „правди", що нею так захоплюються західні аматори російської ame slave і про яку недавно в совєтських журналах з нагоди толстовської річниці, писав живий труп західньо-европейської літератури — Ромен Роллян, може, найбільш яскрава жертва „Толстоєвського" на Заході.

5.

На цій мертвій диференціяльній, аритметичній, розкладовій „правді" варто зупинитися вже тому, що вона, складаючи головний зміст і сенс „великої" російської літератури, мала й має найбільш, як побачимо далі, згубний вплив на сучасну літературу Заходу.
Не цитуватиму відповідних місць з Толстого, бо — або не стало б місця на цитати, або було б дуже трудно вибрати такі, де та „правда" найбільш тріюмфує: опис „переживань" коня в „Холстомєрі", чи породильні муки в „Каретній", чи любашне оповідання про запахи Каратаєва в „Війні і Мирі"? Треба признати, що ті описи винятково пластичні, майже фотографічно-точні й стереоскопічно-опуклі.
Вони зробилися каноном і для російської, і для совєтської літератури, каноном, що обов'язує завжди. Безсилі схопити внутрішній (духовий) трепет життя, божественну таємницю існування людського, нечулі на електричність правдивої пристрасти, сліпі на магічне світло почувань, низькі й примітивні, щоб відчути формотворчу силу Ероса, — російські письменники віддавна пасивно віддавалися пласкій, не вимагаючій фантазії, штуці „описовости", „репортажування". Совєтські письменники допровадили цю чинність до абсурду. В ніоднім мистецтві світа т. зв. реалізм (термін досить потворний і, властиво, філософічне безсенсовний) не був так культивований, як в Росії. Згадати хоч би вистави в московськім „Художественнім" театрі, де декорації були допроваджені до цілковито абсурдального степеня наслідування й копіювання найвульґарнішої і для мистецтва цілком безвартісної „дійсности".
Щоб показати, який живучий цей канон толстовської „правди" і всеросійського літературного „реалізму" в російській літературній сучасності, даю тут два коротенькі зразки, взяті навмання.
От, напр., наймастерніший і найталановитіший прозаїк — еміґрант В. Сірін (Набоков):

Зрідка у того чи іншого коня підносився напружений корінь хвоста, під ним напиналася темна куля, витискаючи округлий золотий шматок, другий, третій, і потім зморшки темної шкіри знов стягалися, хвіст опадав...
(оповід. „Обида" 1931 р.)

А от дуже талановитий припускаю, навіть аж „контреволюційний", советський учень Толстого — В. Зазубрін:

На подвір'ю Безуґлий побачив сірого коня. Серко стояв, розчепиривши ноги й піднісши хвіст. Він з громом вергав кал і сечу. Безуґлий здіймав паса, дивився на могутнє тіло коня, на щедрий шумливий струмінь і думав: — Далеко мені до тебе, друже, далеко...
(роман „Гори", 1933 р.)

Приклади, взяті з творів сучасних російських письменників, можливо, гіперболічні, але вистачить уважно придивитися „фактурі" російських літературних творів, щоб визнати, що такого рода „досягнення", являються, коли й не головним, то, в кождім разі дуже важливим, часом істотним, складником російського мистецького твору.
І коли поміркуємо над повінню т. зв. репортажної літератури на сучаснім Заході, коли спинимося уважно над такими дивними, несподіваними явищами в тій літературі, як романи Селіна, Джойса, почасти Лоренса, вже не кажучи про численних Максів (?) Бродів, Франців (?) Кафок і інших львівських і празьких псевдонімів, — зрозуміємо, звідкіль це пішло, як це сталося. І, взагалі, хто спричинився до того процесу смертельної механізації мистецтва, до розкладу його — не бачимо потреби вживати більш м'якого виразу, — який спостерігаємо передовсім в найорганічнішій і наймонументальнішій літературній формі Заходу — романі.
Ось тут то й випливає символічне прізвище: Т о л  с т о є в с ь к и й.
Який, порівнюючи, короткий час „контакту" з Толстоєвським був потрібний, щоб дати такі, на жаль, недвозначно-яскраві наслідки. Адже ж ще яких п'ятнадцять, найбільш — двадцять літ тому Захід мав про російську літературу дуже імлисте уявлення. І от світова війна, большевизм, спроби інтервенції, російська еміграція, врешті — що найважніше — величезна систематична й нахабна пропаґанда Москви, і російської, і комінтернівської, і „міжнародньої" — зробили своє: російська і совєтська література стали нечувано популярні. Так, кажучи словами автора романсованої біографії Турґенєва — Б. Зайцева, „яд російський", що його несміливо прищеплював колись в Парижі самотній Турґенєв, від яких п'ятнадцяти літ щепиться масово тисячами земляків і не-земляків Турґенєва.
В результаті, трупна отрута толстовської „правди" і психопатологічні стрептококи достоєвщини в організм західньоевропейської літератури — вже введено. Ці два перині в отруйній мішанині толстоєвщини належить розрізняти, бо, як побачимо, діють вони різно і на різні складники роману.
Яд толстовської „правди" подіяв на роман, передовсім, як на певну органічну цілість, як на певну літературну форму. Він почав її систематично умертвляти. Той роман, що виростає у Бальзака в могутню, закінчену в своїй повноті, живу будівлю, що вражав у Фльобера безпомилковістю адекватної живому буттю міцної композиції, що увесь пульсував потужною й нещадно-прозорою, як середземноморський воздух, пристрастю Стендаля, і що, у всякому разі, був ж и в и м  о р г а н і з м о м, — потихесеньку та полегесенько почав тратити лінії, розповзатися, розпухати. Спочатку він сплощується в роман-хроніку, але ще затримує свої рамки („Жан Криштоф" — Ролляна). Потім, розпухлий, вже в стані розкладу, зміст його безсило розпливається в роман „без героя", в т. зв. „роман-поток", roman-fleuve (Ґольсворсі, Манн), коли романіст вже не панує над романом, вже перестає бути „креатором" дієвих осіб і компоністом твору. Врешті, обертається він в слизьку, безформну і бездушну потвору Джойсового „Улісса", де на протязі кількасот сторінок грубого тому нотує автор з мертвою механічністю барографа лишень один день існування свого, вибачайте, героя, вірніш — чинности всіх  „диференціялів"   його   розкладеного автором на атоми — і  тому  обездушненого тіла.
„Атентат хаосу проти форми" (формула Ґалягада) — доконано. З'являється друга половина Толстоєвського — достоєвщина і доконує решту в області „змісту".
Перший наслідок цього — М. Пруст. Хворий на дивну хворобу — „страх світла", напівсліпий, завжди в темній кімнаті, вже не пише, а записує свої спогади і візії, без рамок; без форми, без композиції. Це вже, властиво, монолог без кінця, без краю. І. коли б не яскравий талант і не якийсь дивний, хоч явно хворобливий чар, яким фосфоризують його твори, можна було б їх назвати проявами своєрідної ліричної балакливости, ліричного автопсихологізуючого недержання.
Так входить у зруйнований і розкладений західноєвропейський роман мономанія, маніякальність, авторська загіпнотизованість самим собою, що межує з неплідним безрухом, з яловою прострацією, яку не можна порівняти навіть з напруженою, будь-що-будь, нерухомістю індуського факіра.
Все ж треба ствердити, що Достоєвський, твори якого ще так недавно читали в Америці, як детективно-авантурничу літературу, в своїй російській істоті, зрозумілій лише для тих, що знають Росію глибше, — бодай на сьогодні — залишається для західнього європейця у великій мірі неприступним. І це щастя. Невідомо лише, як довго воно буде тривати.
Найзгубніший, одначе, вплив дотепер зробив позірно поважніший, „раціональний" і „здоровий" — в порівнянні з пристрасним „ірраціональним" епілептиком Достоєвським, — Толстой. Крізь його розлого написані романи з старанно-матеріялістичними описами тварин, природи і людей, крізь його псевдо-гомеричну, в дійсності дуже примітивну, позему, без іскри одуховлености „мудрість", крізь те все, що складає його важку, безкрилу й глибоко безбожну „правду", — західній європеєць не побачить брутального лицемірства яснополянського йоґа, його позірно „благосної", а, в дійсності, згубної ідеології, його плоского, але аґресивного, замаскованого псевдо-християнським фальшивим гуманізмом, азійського, „ординського" нігілізму. Не відчує він вовкулачого запаху „живого трупа". Не почує того страшного мертвецького голосу...
Натомість, особливо народи „протестантсько-пуританської культури, — слухатимуть формально близькі їм  моралізування з уст екзотичного бородача, російського графа і великого письменника, звеличуваного і обожуваного сентиментальними паннами Альбіону. Тоне в англійській літературі, як чувати, починається щось у роді „школи Толстого"...
Зате з приємністю треба підкреслити, що, власне, у Франції починають лунати голоси протверезіння і остороги (Кассу). Визначний письменник Ф. Моріяк, що сам підлягав певному впливові Толстого — і це якраз дуже важно — відчув і оцінив процес викликаного „Толстоєвським" обездушування і розкладу літератури. Звернувся він недавно з закликом до французьких письменників: повернути до традицій французького роману і знову „взяти шлюб" з живим духом життя.

1935.

1) Дуже цікаво, що „слава" та на терені CCСР, бодай серед совєтського доросту, є досить своєрідна. Як подає в московськім часописі „Жізнь школи" учителька Наталія Ґольденберґ, під час відвідин цілою школою знаної Третяковської Ґалерії, один з школярів, перед портретом Льва Толстого запитав: „Тіточко, що то за старий хрін в толстовці?"
Як бачимо, в уяві наймолодшого покоління в Совєтах від самого Толстого залишилась лише „толстовка", себто сорочка до колін, що донедавна творила стандаризований одяг советського службовця.

2) Idiotenfuhrer durch die russische Literatur — Alb. Langen Vlg. Munchen, 1926

3) В новелі „Отець Сергій" чернець, що його спокутує жінка, яка в ночі впросилася до келії, ніби шукаючи захисту й удаючи хвору, для перемоги над гріхом похоти — відтинає сокирою собі палець. Шкода, що тією новелею в свій час не зацікавився Фройд і не збагатив своїх не завше дотепних розумувань ще однією комбінацією з уславленим libido.

4) По смерті І. Гончарова писав він до М. Стасюлевича (20. IX. 1891): „От і передостаннього корифея російської літератури не стало, залишився один Лев Толстой, та й той напівдурний".

До змісту книги Eвген МАЛАНЮК "КНИГА СПОСТЕРЕЖЕНЬ"