Eвген МАЛАНЮК
КНИГА СПОСТЕРЕЖЕНЬ

Гоголь — Ґоґоль

І

Висловляючи прізвище Гоголя як „Ґоґоль", більшість не відчуває нічого дивного чи неприродного. От такий собі знаменитий російський письменник, „батько реалізму" в тій „великій літературі", хай навіть „малоросійського походження", але, мимо прізвища, незаперечний „росіянин", той, що в історіях російської літератури стоїть тут-же побіч Пушкіна. Французи, напевно, уважають Гоголя за втілення славнозвісної ате slave (вони стосували цей синонім „російськости" навіть до афериста Стависького!), хоч саме в Парижі р. 1932 вийшла цінна французька книжка Шлецера (росіянина) під наголовком „Gogol”, що трактує цю тему зовсім не традиційно. Що ж до німецької літератури, то допіро в останніх роках поруч Гоголя зачали ставити ім'я Е. Т. А. Гоффмана, що належало б розцінювати як немалий крок вперед.
Треба льояльно ствердити, що в справі висвітлення складної і при тім дуже ускладненої постаті великого письменника та розвіяння щільно оточуючої його авреолі „гармонійности" та „суцільности", — найбільш спричинилися росіяни-ж (В. Розанов, В. Гіппіус, Д. Мережковський, А. Бєлий і інші), хоч це й дуже мінімально вплинуло на російський загал, який, в простоті душевній, й досі деклямує про „найбільшого письменника російського", „найгеніяльнішого з росіян" і т. п.
Досить сумно, майже безнадійно представляється справа Гоголя у поляків, хоч, здавалося б... Та ж предок Гоголя — Остап Гоголь, „нобілітований" запорозький старшина „не раз відзначений у війні короля Яна III з турками" (Еnсуklор. Роwszechnа S. Оrgеlbranda Т. V.), полковник реєстровий, по революції 1648 р. полковник брацлавський новоповсталої держави — це ж сторінка також польської історії... Якщо правдивою є гіпотеза, що одним з імпульсів до написання Trilogii була у Сєнкевича реакція на Тараса Бульбу, то, судячи зі стилю Трилогії та її історіософічної спрямованости, можна думати, що в тім випадку Гоголь був для Сенкевича герольдом „всеросійського імперіялізму", отже, справді, не Гоголем, а „Ґоґолєм". Не менш характеристичною була рецензія критика А. Ґжимали-Седлецкого на першу (по І війні) виставу у Варшаві Гоголевого Ревізора: звернувши увагу на подвійне прізвище Гоголя — Я н о в с ь к и й, рецензент перехилив палицю в другий бік і (м. ін. аналізуючи Хлестакова) зробив з Гоголя еманацію роlskoscі... на Полтавщині...
В польській літературній опінії Гоголь залишається досі „нормальним" російським письменником, навіть великої міри, але — саме через свою „російськість" — чужим і в о р о ж и м.1) І цієї дивної (а в наших взаємних відношеннях також трагічної) ситуації не змінили такі факти, як паризькі зустрічі й розмови Гоголя з Міцкевичом, приязнь з Богданом Залєським і навіть обставина, що Гоголь був від р. 1836 фактичним еміґрантом.
Та не на багато ліпше, як це не дивно, виглядає ситуація Гоголя серед земляків.
Вихована на „народництві" і на соціяльних абераціях від 40-х до 80-х років минулого століття, перебуваючи в фатальних умовинах петербурзької імперії, в постійних ваганнях між „областництвом" та „всеросійськістю" — інтеліґенція українська, ані сучасна Гоголеві, ані пізніша — не спромоглася витворити критеріїв для оцінки тієї незвичайної постаті. Своєрідний дуалізм в поглядах на українську проблему, що допровадив аж до теорії Костомарова псевдоорганічної симбіози „двох руських народностей", ніби гармонійно себе доповнюючих в постаті якоїсь двонаціональної чи понаднаціональної синтези, врешті — догмат федералізму, проголошуваний впливовим Драгомановом, — все це привело до того, що проблема Гоголя була раз назавше розв'язана в простій і тому привабливій формулі С. Єфремова: д в і д у ш і („Між двома душами" — студія, р. 1909). І хоч та теорія „двох душ", без точного окреслення, що то є, в данім випадку, душа „російська" („московська"?), спроваджує питання до ялової софістики і нічого, властиво, не з'ясовує, теорія Єфремова була загально сприйнята і на тім справа зупинилася на довший час.
Вимовний вийняток становили лише Т. Шевченко (посланіє „Гоголю") та П. Куліш — редактор Гоголевого листування.

II

Спроба підійти до Гоголя іншим, більш п р и р о д н и м шляхом — викличе усмішку не лише серед чужинців, що зрозуміють те, як наївне намагання „націоналізувати" великого письменника чужої літератури. Скептичний земляк або здивується, або недовірливо похитає головою. Земляк оптимістичний, якщо й зацікавиться, то цікавість та буде поверхова, „шовіністична".
Одразу тому треба попередити: не про це тут ходить. Ходить про відслонення й ствердження тих складників і первнів особистости й творчости Гоголя, які досі ще залишаються під оболонкою, що покриває „канонічний" образ письменника. То не буде відбронзовування в дещо стертім значенні цього модного слова, лише спробою в і д р е с т а в р у в а н н я справжнього образу. А що образ той є і був національний — на те ради немає. Все інше бо було і є або аберацією, або ґримом, або зовнішніми декораціями. Що більше, тільки справжній, отже національний, образ Гоголя відкриє нам т. зв. таємницю Гоголя, похмурий трагізм його життя й творчости, о п и с а н и й в досить багатій літературі про нього, але не вияснений в своїй  і с т о т і.
То не українець, лише росіянин І. Мандельштам ще р. 1902 (на той час професор університету в Гельсінках) перший видав капітальну монографію про стиль Гоголя, в якій довів, що „мовою душі" письменника — була мова українська, що не тільки словництво, лексика й семантика, але й синтакса-складня цього письменника були українські і що писав він, сказати б, „перекладаючи"... А скільки ж то разів читаємо в листах Гоголя, що він „не почуває себе міцним в мові російській"!
Річ ясна, що трудно говорити на цю тему з тим, хто не відчуває духа російської мови, не знає історії, не чув справжньої російської мови в її московській говірці. Національних шкіл в Росії не було. Матеріял мовно-літературний, одержаний колись Москвою з Києва і перетворений пізніш Ломоносовом (до речі — бувшим студентом Києво-Могилянської Академії), Державіном і Пушкіном на літературну мову петербурзької імперії, — через уніфіковану школу знов повертався до імперських провінцій, але вже позбавлений національного духа, вже як мова абстрактно-імперська, „всеросійська", на місцях „доповнювана" і оформлювана етнографічно-мовним матеріалом. Т і л ь к и завдяки цьому мова Гоголя могла видаватися „російською", хай навіть до певної міри екзотичною, або „збагачуючою російську мову" (як каже Мадельштам), ц. т. мову Москви й Петербургу. А з огляду на порівняну бідність тодішньої російської літературної мови (засміченість німецькими й французькими варваризмами), а також незнану у народів західньої (мовно — латинської) культури, „елястичність" російської граматики — той процес міг видаватися плідним в культурнім сенсі й корисним під оглядом політичним (мовна уніфікація імперії).
Неварто тут наводити своєрідних прикладів „російської мови" Гоголя з тексту його творів: забагато то забрало б місця. Але, хто знає літературну російську мову її клясичного періоду, той легко сам їх знайде при уважнішім читанні. Якщо літературознавець дотру на основі майже мікроскопічних дослідів може знайти мовно-стилістичні невластивості в англійській мові ірляндця Б. Шова або у французькій мові флямандця Є. Верхарна, вже не кажучи про стилістичну „слов'янськість" мови Дж. Конрада, то в текстах Гоголя навіть неозброєним оком звичайного читача можна легко побачити вже не мовні хиби, але разючі українізми, неросійську складню, часом цілі „незрусифіковані" українські речення. І — навпаки — досить лише прочитати Тараса Бульбу у давно „відреставрованім" тексті М. Садовського, щоб уявити собі спосіб  д і й с н о г о мислення Гоголя-письменника.
А, проте, мимо органічного зв'язку поміж процесом мислення в літературній творчості та національною підсвідомістю й таємничою глибиною раси, — історії літератур показують нам цілий ряд письменників-„само-перекладчиків", які, більш-менш щасливо для своєї творчости, спромагалися уживати іншої мови і то не лише в прозі, але й — що значно трудніше й небезпечніше — в поезії віршованій. Яскравий приклад — Р. М. Рільке (до речі, півслов'янин, бо син чешки), який майже з однаковою натуральністю писав вірші німецькі й французькі (остання його книжка), щоправда, довший час перебувавши в Парижі, як особистий секретар різьбаря Родена. По-французьки написав був свою Саломею Оскар Вайлд. Виспянський і Пшибишевський починали свою літературну діяльність німецькою мовою, як, до речі, Ольга Кобилянська. Врешті, мадярський Шевченко — Петефі був словаком Петровичем, який по-словацьки либонь нічого й не написав. Таких імен можна навести немало.3)
Але е щось, що яскраво відріжняє від них Гоголя і не лише не дає підстав зарахувати його до вищенаведених „щасливців", але й робить з нього найтрагічнішу постать письменника того роду. Мова — бо є фонетико-графічним відбиттям глибоко прихованих і складних психічних процесів, безпосередньо зв'язаних з культурою й національністю. І ота, власне, органічна й психічна „дійсна дійсність" письменника, яка, в остаточнім розрахунку, виявиться завжди расово-національною, вона-то й проявиться й промовить крізь всі язиково-графічні зовнішні оболонки. 4)

III

В Старосвітських дідичах Гоголя — не в фабулі й описах тієї новелі, а, скорше, в її „кліматі", в тім світі, хоч ідилічнім, але й приземнім, тіснім і либонь задушливім — розкривається нам національна атмосфера України початку XIX ст.
Зіпхнуті до стану напівтваринного, занурені в тупім безладді, вже поза межами історії, десь поміж кухнею й спальнею — дотлівають останні рештки козацької й гетьманської еліти. На могутнім тлі буйного соняшного краєвиду, серед руїн бурхливої минувшини, западають в смертельний сон хутори й маєтки здеморалізованої петербурзьким урядом колишньої української аристократії — нині — „дворянства всеросійського". Нерухома, майже цвинтарна тиша залягає над Україною. Час від часу тишу ту порушують хіба лише звуки бальової музики, та ще п'ятий гомін бенькетників, що їх духове життя звузилося до їдження та пиття („мочеморди"). Щоправда, на тих бенькетах п'яне надхнення й п'яна відвага підносять часом чарку „за Українську Республіку" (на бенькеті в маєтку Закревських р. 1848), але ті пияцькі вигуки ще яскравіш підкреслюють могильну тишу догасаючої, вже от-от умерлої історії...
Така ситуація — нагорі, серед тих небагатьох, що їх Катерина Друга обдарувала „вольностями дворянськими". А внизу — придушене напівмертвим тілищем шляхти, остаточно закуте тією ж Катериною в кайдани кріпацтва — многомільйонове селянство. Про його національність співають йому кобзарі — живе, хоч н е з р я ч е сумління нації, символ притьмареної, але все ще живої, історичної п а м ' я т и. В лоні того закутого селянства, що на нього переклала історія національне завдання цілого народу, відбуваються повільні, але глибокі процеси: там дозріває вулканічне з'явлення Шевченка.
В таких ото умовинах національно-вигасаюча і вже до жадного національного відруху нездатна — шляхетська верства України видає з себе людину з ознаками геніяльности, обдаровану скарбом-талантом дивної, історично-с п і з н і л о ї творчої енергії.
Син зубожілого дідича і навіть автора побутових комедій школи Котляревського, Гоголь ту мертву тишу, те мертве життя і той провінціяльний безрух історії — побачив і відчув. І те відчуття позначило й визначило і життя його, і творчість — аж до Мертвих Душ включно, де він з такою нещадною гостротою рисує ґалерію, власне, сучасної йому української „еліти".
Література? Літературне життя на Україні? Вони були такі, якою була політична дійсність, отже, існували для „домашньої потреби", як це пізніш окреслить Костомаров. Живий і талановитий полтавський „служащій дворянин" — Іван Котляревський, поміж епіграмами на знайомих і одами до зверхників, з немалим розмахом і справжнім талантом „перелиціював" Вергілієву Енеїду. Гроно інтелектуалістів, скупчене біля новозаснованого Харківського університету, писало баляди й байки та наслідувало народні пісні, починаючи збирати і видавати етнографічні матеріяли. Нечисленні земляки розчитувалися в патріотичній Исторіи Русовъ псевдо-Кониського і тяжко зідхали, як зідхають за чимсь, що минуло безвороття, за чимсь, що вмерло.
Батько Гоголя — Василь — то чи найбільш характеристична постать для тодішньої літературної ситуації на Україні: „добре уроджений", але підупалий дідич, талановитий епігон автора несмертельної „Наталки" — він постачає репертуар для маєткового театру свого високого родича і протектора — Трощинського, магната і петербурзького міністра „на покої"...
Поміж лівобережними „мочемордами" та правобережними „балаґулами" точилося ціле духове життя тодішньої національної еліти країни. Поміж епігонами Котляревського — з одного боку і Тимком Падурою з другого — містилися літературні прояви і зацікавлення тієї суспільної верстви.
Що ж мав з собою почати талановитий, повний творчих бажань, а притім дуже амбітний, спраглий слави і далеких обріїв молодик, який вже на шкільній лавці мріяв про широку арену діяльности? Отже, створює собі уявою спокусливо-чарівну „легенду Петербургу" і, по закінченні Безбородьківського ліцею в Ніжині (р. 1828), їде до вимріяної столиці, просто „чорту в зуби". Помимо свого закохання в петербурзькій леґенді, молодик Гоголь все ж відчував підсвідомий страх перед Північчю, перед „московщиною". І щоб ту „московщину" оминути і не бачити міста Москви, він їде до Петербургу т. зв. білоруським трактом — через Могилів. Бо не Московщина, але самий-но Петербург то — ідеал, то квінтесенція всіх чудес і марінь, бо то не Росія і вже напевно не „московщина".
В результаті, розуміється, — жахливе розчарування і то вже на самім початку. Петербурзька зима, така неподібна до полтавської. Знайомство з Пушкіном, таке омріяне, — не вдається. Перший друкований („накладом автора") твір — ідилічна поема віршем „Ганц Кюхельґартен" — зустрічає отруйні кпини критики... І тут наступає цілком Конрадівський момент в біографії Гоголя: він сідає на корабель і відпливає (липень 1829 р.) невідомо куди... в світ...
Та тут же й виникає яскрава різниця поміж синами двох сусідніх народів, синами, що не знаходили собі місця на Батьківщинах. Конрад-Коженьовський, син чинного повстанця, згодом засланця, мав свіжий спогад збройної боротьби, стратив на російськім засланню матір — отже н е н а в и д і в Росію і то так, що цю ненависть заховав, бувши вже заслуженим громадянином Британської імперії і визначним англійським письменником, — аж до смерти. В Гоголю ж жила „малоросійська ідилія", міт Росії-царства, понаднаціональної імперії необмежених обріїв і необмежених можливостей... Що за простір для вимріяних ним велетенських чинів і подвигів, хоч ближче й неокреслених і досить імлистих для самого мрійника!
Корабель, що ним плив Гоголь, спіткала в Німецькім Морі буря. І це переживання, видно, притупило гостроту петербурзьких розчарувань, бо вже 22 вересня Гоголь з Любеки повертається до страшного міста Петра І і потім вже ніколи про свою морську подорож не згадує, як і про те, що ту втечу-подорож спричинило. Твердий шлях „капітана" Коженьовського, що допровадив його до світової слави письменника світової імперії, — не був суджений слабовольному і анемічному нащадкові „славних прадідів". Отрута Петербурґу, міста туманів і примар, міста підступної „імітації Европи" — вже зробив своє. Втеча була відрухом скорше фізіологічним, ніж психічним, а не моральною реакцією сина Петербурґом поневоленої Батьківщини. Тортурований духовою пусткою і пекучим сумом за рідним краєм, Гоголь ще вперто намагається знайти в столиці точку опору. Ще шукає в ній ідеальної „Росії", як природного продовження „Руси", і, чим більш не знаходить, тим пекучіш згадує Україну. Так зроджуються Вечори на хуторі біля Диканьки і інші „українські" речі, як наркоз для самого себе і як екзотичний відскок для літературної кар'єри — одночасно... Шість літ тривали ті пошукування і намагання. Шість літ, впродовж: яких він зазнав різних професій: від невдалого урядовця в досить неприємнім (фактично — поліційнім) департаменті аж до невдалого професора університету. Приходить і знайомство з Пушкіном, і з майбутнім добродієм Шевченка — В. Жуковським, і з т. зв. вищим світом. Нарешті, з'являється давноочікувана слава, слава автора „Ревізора", справжня, „всеросійська"... Здавалося б — мету осягнено. Але якою ж ціною!
І от 6 червня р. 1836 Гоголь, затроєний, розбитий, зламаний і якби напівживий духово, шукаючи вже не уявної „Росії" і не реальної „Малоросії", а „б а т ь к і в щ и н и д у ш і", опиняється за кордоном.
„Я народився тут — пише В. Жуковському з Риму — Росія, Петербург, сніг, падлюки, департамент, професура, театр — все то мені лише снилося".

IV

Повелося думати, що Гоголь ніби то безвладно котився похилою площею відступництва до моральної (національної), а, кінець-кінців, і фізичної смерти.
Це зовсім не відповідає дійсності.
„Леґенда Петербурґу" мала для тодішнього українця певні точки опертя. Культуртрегерський шлях на Московщину-Росію мав за собою кількавікову традицію, поглиблену за Петра І, Прокоповича, згодом Розумовських, Безбородьків... Не затримуючись довше над „соціологічним" обличчям сучасного Гоголеві Петербурґу, зацитуємо уривок з листа Євгена Гребінки (до М. Новицького) з р. 1834: „Петербурґ — то колонія інтеліґентних українців. По всіх інституціях, академіях, в університеті — повно наших земляків. І при прийманні на посаду кандидат з українців звертає на себе увагу яко unhomme d’esprit". Додаймо, що того ж року студенти Воєнно-Медичної Академії в мурах своєї школи виставляли Наталку-Полтавку. Таких парадоксів можна навести більше. І вони становлять, власне, ті пункти опертя, на яких колеґи й сучасники Гоголя могли будувати петербурзькі леґенди.
З другого боку, в життєписі Гоголя зовсім не бракує моментів (опріч втечі морем р. 1829) протесту, обурення, обудження національного сумління, і то в формі недвозначній. По Вечорах на хуторі він все збирається писати „Історію нашої єдиної, нашої нещасної України" (лист з 9 листопада р. 1833 до Михайла Максимовича, де м. ін. додає: „якби Ви знали, які жахливі перевороти в мені доконалися, до якої міри все в мені змордоване! Боже, скільки пережив, скільки перемучився!"). В листах до матері домагається, опріч національного убрання, також пісень (лист 22. XI. 1833), так само, як і до Максимовича: „Не можу жити без пісні. Не маєте поняття, що то за мука" (цит. лист).
Взагалі, листи Гоголя до Максимовича, до „милого земляка, що живе в атмосфері старих часів", вражають, серед загального листування Гоголя, винятковою у нього, людини скритої й обережної, — щирістю. Видно, що з Максимовичем він не мав жадних таємниць, якщо 2 липня 1833 р. пише до нього так: „Жалкую, що Ви нездужаєте. Киньте, нарешті, цю Кацапію і їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю це зробити... Якщо добре помислити, то які ж ми дурні єсьмо! Пощо, для кого жертвуємо всім? Їдьмо!..." Мрії про університетську катедру в Києві (пізніш Максимович став там ректором) раз-у-раз повертаються на сторінки листів: „Уяви собі, я теж так думаю: туди, туди! до Києва, до старого прекрасного Києва! Він — наш, а не їх — правда? Там, довкола нього, відбувалися події нашого минулого" (лист з грудня 1833 р.)... Та вже в наступнім році, після номінації на професора-адьюнкта Загальної Історії Петербурзького університету, той запал Гоголя вщухає: „Хоч як гірко душа сумує за Україною, треба, одначе, упокоритися, упокоритися без нарікань" (лист з 14 серпня 1834 р.). Розголос здобутий Вечорами на хуторі, нові знайомства, праця над новою книгою Миргород, врешті, посада в університеті — все це вимагало часу і енерґії. В листі, писанім по довшій перерві (22 березня 1835 р.), про катедру в Києві вже не згадано. Лист той, витриманий в якімсь гістерично-жартівливім тоні, розпочинається словами знаної пісні: „Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові!" І далі: „Присяйбіг, страшенно одійшли ми від нашої традиційної натури. В жаден спосіб не спроможні ми — а особливо Ти — навчитися дивитись на життя, як на пригоду, як дивився колись на нього Козак. Чи Ти пробував коли встати рано з ліжка, і, в самій сорочці тільки, всмалити гопака? Чудова є єдина річ на світі: пляшка доброго вина..."
Реальна Батьківщина відходить від Гоголя вміру ослаблювання й заламування його національного стрижня. Місце її починає виповнювати вигадана ще в Петербурзі і утривалена закордоном абстракція „Руси-Росії". „Оточує мене тут чужа стихія, — пише Гоголь до Поґодіна з Женеви (22 жовтня 1836 р.), — але в серці моїм Русь, не та недобра, але єдино гарна Русь..." Лист — ледве чи щирий, але є в нім, безсумніву, своя правда: Україна переісточується в мариво, видиво, спокусливу фантастику... під сприйнятливим для Поґодіна (і багатьох інших) псевдонімом „Руси". Але деякі реальні складники Батьківщини, розуміється, залишатимуться в Гоголю до кінця життя: це — роздуми над химерною історичною долею України, це — народня пісня (вона завжди звучала в його душі), це, врешті, національний танець, гопак, якого він відтанцює ще на півроку перед смертю в маєтку С. Аксакова — Абрамцево під Москвою, де гостював пізнім літом р. 1851.
Немає сумніву, що трудний і страшний шлях відходу від Батьківщини не був у Гоголя ані короткий, ані радикальний. То був психологічний процес, безумовно, характеру паталогічного, що тривав довгі роки. Цікаво, що в ближчім оточенні Гоголя, в останні часи його життя, повставала навіть думка про його психічну ненормальність. А що національні елементи його свідомости не обмежувались лише піснею і гопаком, свідчать такі два документи.
З року 1837 (а це було в періоді найвищого, аж до революційности, піднесення його українського патріотизму) походить єдиний зацілілий лист Гоголя, написаний рідною мовою. Це досить відомий паризький лист до Богдана Залеського, „до земляка, дуже-дуже близького, ще ближчого серцем, ніж спільністю Землі". В нім згадується про „славу цілої Землі Козацької". Але й майже десять літ пізніше, вже з року 1846, маємо в Аlтапасh dе Саrlsband, в реєстрі „визначних" пацієнтів, нотатку (стор. 17) дослівно:

Мr. Nicolas de Gogol, Ukrainienetabli a Moscow, аnteur de quelques comedies russes.

В цім довгім процесі не денаціоналізації, а, власне, відходження від Батьківщини — не було пасивного самовіддавання, а була, безумовно, внутрішня боротьба, були злети й упадки. Але, позатим, були й речі гірші — страшні й містичні, що почали, чимдалі настирливіш, виповнювати понуру й хворобливу душу цього дивного письменника.
В листі з р. 1845 до гр. А. Толстого (пізнішого обер-прокурора Синоду; гостюючи в нього р. 1851 Гоголь і вмер в його помешканні в Москві) маємо досить моторошне визнання письменника, що може найяскравіше відкриває його тодішній психічний стан, близький до справжнього містицизуючого психозу: „Для Вас так само, як для мене, замкнена брама жаданої оселі (обители). Манастир Ваш — Росія. Отже, символічно одягнувши волосяницю ченця і  ц і л о г о с е б е у м е р т в и в ш и — для себе, але не для неї, — ідіть трудитися в ній".
Справа не в трагікомічності цього заклику, скерованого до росіянина, аристократа й бюрократа імперії, — хворий в кожнім хотів би бачити хворого. Але справа в тім, що ця формула самознищення, самозгуби — кидає найбільш сконцентроване світло на особистість, шлях творчости і життьову долю її автора... Легко було О. Вайлдові або Пшибишевському к о р и с т а т и с я чужою мовою. Може, трудніш було Вергарнові входити до французької літератури. Але вже значно трудніше (як то бачимо з повісти Lord Jim) було Коженьовському-Конрадові не лише вибрати англійську мову за інструмент творчости, але й — цілком свідомо — зробитися брітанцем. Та як не трудні й не трагічні можуть бути того роду перевтілення, — все ж не можна їх в найменшій мірі порівнювати з самозгубним експериментом, що, остаточно, його о б ' є к т о м став Микола Гоголь. С у б ' є к т и в н о — він або був несвідомий того, що з ним діється, або підсвідоме вірив, що йому вдасться, сказати б, перехитрити долю, „обдурити" ту Нечисту Силу (а він її, поза тим, дуже гостро завжди відчував), що за тим експериментом слідкувала й керувала.
У випадку Гоголя справа значно ускладнюється тим, що письменник був потенціяльно-геніяльний і що його „експеримент" не відбувався внутрі кола с п і л ь н о ї цивілізації, а вимагав, передовсім, виходу з цього кола і переходу до цивілізації i с т о т н о відмінної, властиво, протилежної й в о р о ж о ї. Та ворожа цивілізація вимагала, кажучи конкретно, моральної с м е р т и („усмертнення цілого себе"), бо розриву з о р г а н і ч н о ю цілістю, а одночасно — м е х а н і ч н о розплистися в аморфній неокресленості „Росії", отже — культурно-національного самогубства. Це був найжахливіший фавстівський варіянт „продажу душі чортові"...
Наслідки такого експерименту — то не лише духова летаргія, як у героїв „Мертвих Душ", але справжня с м е р т ь духова, з її розкладом і гниттям, як несвідомо-геніяльно показав це Гоголь в своїй повісті-сповіді „Портрет".

V

Що ж являє собою літературна спадщина Миколи Гоголя, тієї спочатку національно-недокровної, згодом хворої, врешті національно-відумерлої душі?
В спадщину ту входить, передовсім, чарівна екзотика дещо олеографічної України у Вечорах на хуторі, яких соняшна ідилічність починає похмурніти вже в Миргороді, аж несподівано западається в чорне провалля Вія, де в містично-таємничій глибині, мальовничо прислоненій лаштунками спокусливої „Малоросії", може, й заховано основну тайну нашої Батьківщини, тайну її історичної Долі й тайну душі Народу.
Вже молодший сучасник Гоголя — Панько Куліш спостеріг був вертепну „лялькуватість" постатей в ранніх творах Гоголя, їх привідність і „нереальність". Ті складники можна віднайти навіть в найдовершенішій — під оглядом мистецьким — історичній епопеї Тарас Бульба, де осягнено максимум пластичности й тривимірности. В петербурзьких новелях (Невський Проспект, Шинеля) та тривимірна пластика вже зникає: постаті сплощуються, стають т і н я м и, які снуються в фосфоризуючій імлі Гоффманівської фантастики. Автобіографічну повість Портрет рятує, під тим оглядом, психологічна правда, яку авторові підповіли власні переживання. Далі, в міру „відмирання" національної душі, все наявніше виникає неміч пластичного в т і л ю в а н н я постатей, неміч творення їх в п р о с т о р і, а не на площині паперу. І так маємо двовимірні викреси, гостру, досконалу, в певнім сенсі, істотно-українську г р а ф і к у Мертвих Душ, цей альбом першорядних гравюр, механічно зшитих білою ниткою подорожей Чічікова. Альбом той Гоголь з розпачу назвав „поемою", але для „оживлення" цього твору не помогли ні інтермедії, як, напр., вставна Повість про капітана Копєйкіна, ані патетичні ліричні уступи („Русь, Русь!"), ані даремні й, чим далі, тим трагічніші пошукування „позитивних героїв" (що, до речі, вперто, але так само безнаслідно, практикує сучасна совєтська література). Мертві Душі — то вже, сливе, н е - л і т е р а т у р а: життя й його живої вроди — в тім творі вже немає. Як влучно десь зауважив М. Бєрдяєв, в мистецькій манері Гоголя „є щось близьке до кубізму Пікассо"...
Розважання над Гоголевою спадщиною, як і над впливами його літературної творчости, не обмежуються до цих, чисто формальних уваг і спостережень. Оскільки в нашій літературі впливів Гоголевої творчости, хіба, може, за винятком Тараса Бульби, майже не можна помітити, остільки в літературі російській і на долі імперії російської — взагалі, вплив той заважив надто тяжко і, кінець кінців, — згубно. І самого Гоголя, і його творчість — Росія (Петербурґ, а за ним Москва) сприйняли цілком поважно, як геніяльні твори геніяльного „росіянина", причім те останнє бралося, як синонім „русского", москаля, а не як історією вироблений тип мешканця імперії, соціологічний продукт тривання тієї імперії (ілюзія, що продовжується досі і набирає зловісних ціх в намаганнях адміністративного роблення т. зв. совєтського народу чи навіть „нації").
До якої міри глибоке було те непорозуміння з Гоголем у росіян, навіть сучасників, свідчить, напр., голосна полеміка такого чуйного критика і не менш чуйного всеросійського імперіяліста, як В. Бєлінський, який з приводу появи Гоголевого Листування з Приятелями (книги, м. ін., досить „сковородинської", отже зв'язаної з у к р а ї н с ь к о ю літературною традицією), зовсім щиро обурювався її „реакційністю" і, мовляв, „зрадою" Гоголем свого попереднього шляху: сатирика, викривача темних сторін „Росії", поступовця і т. п. Таж Гоголь тієї „Росії” майже не знав, був царським стипендіятом, фактичним емігрантом і у відношенні до уряду був льояльний більш-менш так само, як кожен чужинець-„фахівець".„ „Обдурювали ми — щодо Гоголя — самих себе, обдурювали й його одночасно", — писав на схилі життя Сергій Аксаков, людина доброзичлива, мудра і, яко щирий слов'янофіл, до українців сердечна.
Не зупиняючись довше над значенням Гоголя в історії Росії і її культури, не аналізуючи самого вельми цікавого „комплексу Гоголя" в психіці „всеросійській", зупинимося лише на складнику в тім комплексі дуже характеристичному, а, іменно, „хлєстаковстві" (Хлєстаков — герой комедії Ревізор, дрібний петербурзький урядовець, що опинившись без грошей в повітовім місті імперської колонії, правдоподібно, на Україні, удає „ревізора з Петербурґу", обдурює місцеву адміністрацію і щасливо зникає ще перед здемаскуванням).
Не міг того „хлєстаковства" уникнути й сам творець Хлєстакова: більшу частину свого життя мусів Гоголь трагічно у д а в а т и росіянина, патетичного патріота імперії (механіки якої не міг не знати) і одного з фундаторів її літератури. З певним упрощенням можна б сказати, що переїхавши до Петербурґу, Гоголь якби автоматично робиться Хлєстаковим, і то з цілою свідомістю того фальшивого положення. Сам він колись признався (з приводу видання Листування до Приятелів): „в книжці тій стільки підпустив Хлестакова, що не маю відваги до неї заглянути". І, справді, Листування те, повне наївних і нуднавих моралізувань під адресою всіх станів і фахів імперії, свідчило про повний заник такого аджеж живого почуття комічного у Гоголя, що тут прийняв на себе чисто-хлестаковську ролю якогось директора морального департаменту при міністерстві внутрішніх справ... Подекуди „хлєстаковський" характер мала майже анекдотична професура в Петербурзькім університеті, для якої бракувало йому передовсім ерудиції. Зрештою, Гоголь сам любив повторювати, що він „позбувався своїх власних вад, наділяючи ними своїх героїв".
Почуття постійної зв'язаности фальшивою ролею російського патріота 4) і письменника-провідника, постійна відсутність творчої свободи і вічна змора свідомої брехні — ось та задушлива, убійча атмосфера, в якій могли поставати відповідно-скалічені твори й відповідно-хворобливі образи. Звідціль родовід і „зайвих людей", і „принижених і ображених". Звідси пішли і православний месіанізм, і православний нірванізм, і „справжня російськість" (чи не від Гоголя йде такий зловісний пізніш прикметник: „истинно-русский"?), і погорда до європейських чужоземців і зневага „гнилої" Европи, і гасла культурної автаркії („самотности"), і догмат поліційної „єдности"... Словом, все те, що згодом буйним квітом розквітне у Достоєвського (частинно у Л. Толстого) і у незчисленних епігонів, що становитиме зміст і догматику російської літератури й російської культури.
Заклавши, мимоволі, підвалини під „велику" російську літературу, Гоголь, так само мимоволі, загасив, передовсім, соняшно-аполлінійську (античного й французького походження) поезію Пушкіна та його плеяди, викривив органічний розвій молодої російської літератури і, що найгірше, отруїв її трупною отрутою своєї, російською державністю замордованої душі. Це Гоголь підмінував російську літературу елементами розкладу й вибуховости, привидами й страховищами, які прийшлося геть пізніше побачити нам на власні очі. Але й сам Гоголь, пишучи свій Заповіт (в один з моментів очікування смерти р. 1845), з несамовитою прозорливістю передбачав наслідки впливу своєї творчости. Якийсь жахливий зойк виривається йому з уст:

Співгромадяни (прикметне, що він уживає тут національно-невтрального звернення)! Страшно!... Завмирає з жаху душа моя... Стогне конаючи ціла істота моя і стрясається, бачучи потворні парости й плоди, яких насіння сіяли ми за життя, не домислюючись і не передчуваючи, що ж то за жахіття з них повиростає... Співгромадяни! — не знаю і не вмію, як вас називати в цю годину...

А, перед тим кінцевим зверненням, читаємо слова, які точно окреслюють свідомість передсмертного ясновидіння:

Страшний є м о р о к д у ш і, чому ж бачимо його допіру тоді, коли нещадна смерть стоїть перед очима.

Він ще шість літ, зі спаралізованою волею до творчости, чекатиме аж та смерть п р и й д е, але, не дочекавшись, Гоголь, якимсь надлюдським зусиллям власної волі, с а м собі накаже п е р е с т а т и ж и т и: перерве зв'язок з людьми, перестане приймати їжу, не відповідатиме на запити, ляже повернувшись обличчям до стіни і, властиво, з м у с и т ь себе вмерти. В чужій і страшній Москві, в помешканні свого фактичного урядового наглядача...

* *
*

„Жаден політик світу ані жаден політичний письменник не зробив в політиці стільки, скільки Гоголь" — то слова одного з небагатьох росіян, що найглибше відчув і зрозумів справжню істоту Гоголя. То сказав правдивий виразник свого народу — тонкий філософ-публіцист Василь Розанов, для якого Гоголь ніколи не був ані „своїм", ані „русским".
Справді, трагедія Гоголя обернувшись трагедією російської літератури, остаточно сталася трагедією Росії, трагедією невдалої, культурно безпідставної і історично неоправданої імперії. Росія „не вдалася" передовсім тому, що костомаровські „дві руські народности" — по майже тристалітнім експерименті — не тільки не створили наднаціонального імперіяльного „народу", але й виявили свою засадничу відмінність і культурну протиставленість. Хлєстаковське фальшування історії і великодержавницька патетика, хлєстаковська містика й хлєстаковський месіянізм, не виключаючи сучасного хлєстаковства комуністичного, як кожне ошуканство, нічого конструктивного в наслідках — не дали. І дати не можуть, бо ані механіка, ані — навіть — хемія, самі в собі, не можуть ні змінити, ні підмінити процесів о р г а н і ч н и х. Механічна суміш народів і культур може бути затиснена в границях витривалости затискуючої їх машини. Але, як тільки та границя буде перейдена, — наступає вибух.
В останній дії з'являється справжній ревізор — Історія, і здирає маску з Хлєстакова.

1935.
 

1) Коли в середині 30-х років я запропонував був моєму приятелеві (й перекладникові) бл. п. Ч. Ястшембєц-Коаловському перекласти „Вія", то його чудовий переклад (враз з чудовими дереворитами Кравченка) не прийняв н і о д и н варшавський журнал. А редактор популярного Туgоdnika Ilustrowanego заявив мені одверто, що видрукування якоїбудь речі Гоголя дуже зле відбилося б на передплаті його журналу. З цілої творчости Гоголя в Польщі досі знають лише Р е в і з о р а (бо то входило в загальний репертуар театрів Зах. Европи) і хіба — чи не Тувімом перекладену — Ш и н е л ь.

2) Батько російського театру, автор комедії Ґ о р е о т у м а, відомий під прізвищем „Ґрібоедов", був, в дійсності Grzybowski з повстанської польської родини. Нобелівський лавреат І. Бунін походив з „литовської" (отже або булоруської, або української) шляхти — Буньковських і, до самої смерти, в родині називався „Яном".

3) Навіть без спеціальних стилістичних аналіз видно, що „наукові" праці Карла Маркса писав не „німецький вчений", а нащадок старої рабинської родини.

4) До речі, як свідчить один з сучасників, це саме В. Бєлінський вперше був приклав до Гоголя прикметник „русскій". До того часу нікому з сучасників це не приходило в голову: Гоголь був для них „малоросіянин".

До змісту книги Eвген МАЛАНЮК "КНИГА СПОСТЕРЕЖЕНЬ"