Ось що говорить одвертий ворог всього українського, знаний повістяр Іван Турґенєв: „Широкоплечий, кремезний Шевченко являв суцільну постать к о з а к а... Про життя своє на вигнанні промовчував... Почуття гідности (Турґенєв називав це „самолюбієм") у Шевченка було дуже сильне... без нього, без віри в своє покликання він неминуче загинув би на своїм закаспійсьім вигнанні... Переконання, що запали йому в душу з дитинства, залишилися незахитано-м і ц н і... При такім почутті гідности була в нім незфальшована скромність... Взагалі, була то натура пристрасна, широка, здушена, але не зломана долею... поет і  патріот."

А ось вражіння поета Якова Полонского: „Навіть убрання його — щось вроді жупана і високої шапки — не могло тоді (десь коло 1860 р. — Е. М.) вразити мене екзотизмом: такі людові костюми щодня попадалися на Невськім (Проспекті), як рівнож в товаристві, серед пишних пань і фраків... Шевченко зовсім не робив вражіння людини прибитої долею: він поводився просто і вільно, і ніколи не ніяковів, як то буває в осіб, фортуною покривджених і тому опанованих бісом постійної амбітної гризоти. Кажуть, що хитрість характеристична риса малоросіян; Шевченко в такім разі був би різким винятком з загального типу, бож він був людиною у вищій мірі нелукавою, загально-одвертою й навіть безстрашною в тім сенсі, що його непоміркована мова часто-густо змушувала інших тремтіти за нього, або затулювати вуха й втікати... Він жив стремлінням і тим козацьким духом, що був його душею... Відвідуючи Шевченка, я довідався з його розмов, що він не любить нашого П у ш к і н а  і  то не тому, щоб вважав його за плохого поета, лише просто тому, що Пушкін — був автором поеми „Полтава": Шевченко дивився на Кочубея, що найменше як на донощика... Даремно я переконував Шевченка, що — з своєї точки погляду — Пушкін мав рацію..., та Шевченко тим сильніше лаяв Пушкіна, чим палкіш я його боронив...
Шевченко не був з тих, що легко мирилися з інакодумцями, надто, коли предметом тих думок чи дискусії була його батьківщина.
...Пам'ятаю також, що на Катерину II Шевченко дивився лише як на винну запровадження на Україні кріпацтва — і більш знати нічого не хотів, ні чути, ні бачити"...
Якось слабо в'яжуться з „канонічною" іконою „співця мужицької недолі" ці портрети, зарисовані ворожою або чужою рукою, отже зарисовані більш, аніж, мовляв, об'єктивно.
Цей „мужик" — певно не за своє лише „мужицтво" був прийнятий в сальонах тієї найвищої інтелектуальної еліти імперії, що формально жила більш-менш спільним життям з Заходом. І серед тієї еліти „мужик" Шевченко не лише почувався рівним, але й був загально шанованим, як, словами Турґєнєва кажучи, „поет і патріот" країни, що її значно менш від Турґєнєва „русский" Лєрмонтов назвав в р. 1840 „печальною отчізной" того племені," яке —

У чуждых опоры не просит
И в гордом покое
Насмешку и зло переносит.

Цей „мужик" вмів не лише заховуватися, як рівний, серед багатьох титульованих і славнозвісних, але й вмів серед них заховати духову дистанцію і духову височину, що відрізняють генія, навіть і в товаристві молодого Льва Толстого, з яким, до речі, познайомили його 8 квітня 1858 року в польськім домі Крунєвіча.
Вистачить запитувати взятий навмання уривок з „Щоденника", як ось: „З театру зайшов я до Білозерського й застав у нього Кавєліна. З розмови про минулу й майбутню долю слов'ян перейшли ми до психології та філософії і просиділи до 3-ої години ранку". (22. IV. 1858 р.) А. Кавелін був видатний філософ-правник, професор петербурзького університету і, до речі, дуже антицаристських переконань.
Аджеж ні для кого не є таємницею, що 80-90 роки минулого століття, врешті і особливо останні десятиліття перед роком 1917, не виключаючи й доби р. 1905, можна загально окреслити, як  заникання в нашім суспільстві шевченківських емоцій, пізніш щось подібне до особливого паралічу відчуття Шевченка. Може, навіть не так його творів, як передовсім промінюючої крізь них особистости поета.
Про ніякі „роздирання завіс" і „настовпужене волосся" біля 80-ох років м. с. вже не було й мови.
Про те, що устами Шевченка, мовляв Куліш, „увесь наш нарід заспівав про свою долю" — вже майже ніхто не пам'ятав. „Нарід" був тоді всього лишень російським „народом", себто „бєднєйшім крєстянством", — отже і поезія Шевченка зробилася чимсь в роді додатку до етнографічного фолкльору, а самого поета, здавалося вже раз на завше, пошито було в „співця селянської недолі", „поета-самоука", „бунтаря", літературного Кармелюка...
Валуєвський указ і по-валуєвські практики щодо „присипляння" і „окрадання" — дали свої наслідки. Міркою цієї приспаности і окрадености суспільства щодо Шевченкової спадщини може служити такий людський документ, як напр. драгоманівська брошура: „Шевченко, українофіли і соціялізм", при якої читанні тепер у нас теж „настовпужується волосся", хоч, розуміється, зовсім з інших, аніж у Основ'яненка, почувань.
Звичайно, були й тоді Кониський і Антонович, Франко і Грінченко, який м. ін. був автором першої по 1905 р. живої праці про поезію Шевченка, був, врешті, батько сучасної шевченкології — Доманицький. Але ми тут говоримо не про винятки, а про загал суспільства, про те просвітянсько-драгоманівське тло, якого нездолані рештки бачимо й досі.
На тім тлі і в тій атмосфері покалічена цензурою і впень закобзарена суспільством поезія Шевченка обернулася в вельмишановну, але майже мертву реліквію, а образ Шевченка сплощився і завмер народницькою іконою, перед якою час від часу відбувалися нелеґальні і безнадійно-панахидні відправи. На іконі тій, в згоді з народницькими канонами, лавреат академії мистецтв і академік ґравюри фігурував у відповідній канонічній уніформі, себто в шапці і колеусі, що сталися зловісним символом на довгі десятиліття.
Як далекою є ця ікона тій живій постаті, що за ці трудні роки навчилися ми і привчаємося бачити в Шевченкові!
Коли читаємо тепер у листі Куліша до дружини від 8 червня 1857 року, в рік повороту Шевченка з заслання: „Маркевич (син історика — Е. М.) ходить по Петербургу в жупані, в шараварах, в кучмі й кобеняку, збуджуючи загальну сенсацію серед джиґунів і джиґуних", а „Макаров теж замовляє собі таке вбрання", — то бачимо, як же фатально відбилася на уяві цілого поколінн я зовнішня дрібничка: випадкова, одна з останніх, фотографія Шевченка в тодішнім попросту моднім убранні, яке Шевченко носив, безперечно, з певним пієтизмом, чи може викликом, мовляв „почванитися перед московками".
Ті зовнішні, здавалося, навік закляклі, навіки забронзовані народницькі акцесорії тепер нарешті знято з Шевченка враз з їх психологічними наслідками. Знято без ніякої шкоди не то національної, але навіть і „народної".

II

Шевченко був „бунтарем", лише бунтарем в тій гігантичній області, що зветься романтизмом, беручи істоту, сенс і значіння цього явища в історії культури як найширше.
Колись у не дуже вдалій, бо написаній по-російському (певно лише для княжни Варвари Рєпніної) своїй поемі одштовхувався він досить іронічно від Байрона. Розуміється, Шевченко мав до того підстави. Але з тією парадоксальністю, яку визначає справжнє життя, можна твердити, що при цілій несхожості їх, — лінія, що сполучує ім'я Байрона з кількома іншими романтиками на сході Европи, найбільш, може, просто і безпосередньо йде саме до Шевченка, а не, приміром, до трагічно-поверхового, зовнішньо-блискучого Пушкіна чи навіть — до глибокого, але істотно-відмінного від Байрона — Лєрмонтова.
Той духовий, передовсім етично-творчий, ладунок, що логічно допровадив автора „Чайлд Гарольда" до вояцької смерти в як же глибоко-символічній боротьбі — не за сучасну йому Грецію, лише за древню колиску нашого світу — Елладу, той самий ладунок, може ще більш сконцентрований, більш динамічний, носив в собі й Шевченко. Можна говорити лише про різне у п о с татнення тієї духової енергії, про відмінні форми її реалізації.
Тема „Шевченко і романтизм" є темою складною і занадто ризиковною, особливо при коротких зформульованнях.
Але хай вільно буде поставити в формі запитання здогад, чи не був же романтизм, як явище історичне, бунтом — одідиченої нами від а н т и к и — особистости, загроженої зловісним наступом „проґресу" всілякої механістики, наступом гальванізованого темними силами ідола матерії, ідола колективно-розкладової безобличности, безособовости? Тієї безфоремної, заразливо-трупної, смертоносної потвори, що під псевдонімом „гуманізму", „просвічености", „соціалізму", загалом матеріялізму, поглинала всяку особовість, отже й національну, всяку органічність, отже й культурну, всяку історичність і всякий лик, отже „образ Божий".
Романтизм теоретично обіймає кінець XVIII і початок XIX століть. Це німецька Sturm- und Drangperiode, що вибухнула з туманного ядра німецької містики і глибоких покладів німецького середньовіччя. Це Johann Gottfried Неrder з його історіософічними візіями і Stimmen der Voelker, що, безперечно були зразком для передшевченківських збірників українських народніх пісень. Це — відроджена гердерівська Нumanitaet, що була — в певнім аспекті — сигналізацією сучасного націоналізму... Це — Фіхте, Новаліс, Шатобріан... Так, все те кульмінаційні точки філософії і здійснення романтизму.
Але романтизм, як реакція духа на матеріялізм, на матеріялістичнйй тоталізм, був значно ширший і ґрандіозніший, істотніший, особливо в тій області, де панував і прометействував Шевченко, отже області народу, нації, її культурно-історичної особовости та її історичної долі.
Як „атомізуюча" філософія батька матеріялізму Демокріта була (зрештою, лише дрібним епізодом) у сфері античної культури, так у сфері тієї ж, одідиченої нами, культури був вже і романтизм з його мітами про боротьбу титанів і вічну плодотворчу чинність матері-природи.
Романтизм живе в середньовіччю і ренесансі. Він чуйно стоїть на сторожі людини і народу, лише не в змеханізованім і деґрадованім значенні цих слів з минулого століття. Від Еразма з Роттердаму до Фоєрбаха, до звульгаризованого „мавп'ячого" дарвінізму, від Спінози до Маркса і його російських коронованих і некоронованих наступників — сили абсолютного зла безнастанно намагалися детронізувати людину, як образ і подобіє Бога, перетяти зв'язок людини з божеством, в и д и х н у т и, видмухнути з неї те живе, що вдихнув був в Адама Творець, і спровадити людину н а з а д , до тварини, до глини, до мертвої порохніючої матерії. Цей останній експеримент, не без успіху, переводять совєтські смертороби.
Романтизм XIX ст. був пророчим бунтом проти того страшного, що непомітно набрякало в знерухомленій, знечулєній і заколисаній всілякою оффенбахівщиною Европі, того, що досягло максимального напруження у 80-90 роках і, нарешті, — крізь вирву великої війни вирвалося на поверхню передовсім там, де абсолютне зло —століттями — не находило для себе спротиву.
З тіла вже наполовину мертвої, урочисто оголошеної за „неісторичну", нації зроджений чудом, зроджений наперекір, мовляв, „законам" канонізованого матеріялізму і раціоналізму („буття визначає свідомість"), Шевченко і як поет, і як особистість, був живим запереченням тих „законів". Може внутрішньо найправдивіше втілення романтизму, він, цей ніби „мужик", здолав — крізь всі лаштунки петербурзької імперії Миколи І уздріти її д і й с н у, потенціяльно-большевицьку диявольську суть. Крізь лаштунки, які враз з „декабристами", з Пушкіном, з ліберальним дворянством, з свіжовипродукованим слов'янофільством та народництвом і іншою орнаментикою, — засліпляли і знечулювали голови багатьох, дуже багатьох панів з освіти і з уродження. Він — бувший кріпак — вогнем своєї романтичної душі, інстинктом своєї благородної раси і чуйністю своєї вірної крови — відчув і закипів таким гнівом до псевдоімперської потвори і такою любов'ю до свого загроженого народу, що і цим гнівом, і цею любов'ю нарід його віджив, живе і житиме.
Щось дуже глибоке, щось дуже древнє, немов гомерівське, таїться в його своєріднім, плястично-намацальнім, позбавленім всякого месіяністичного туману, романтизмі. Можна було б назвати той романтизм реалістичним, коли б таке окреслення мало мистецький сенс і не було так скомпромітоване численними Бєлінскіми.
При цілій своїй вибуховості і вульканічності поезія Шевченка є, однак же, в якімсь сенсі так космічно-згармонізована, так органічно-форемна, що мимоволі той її романтизм хотілося б окреслити, як романтизм а н т и ч н и й, формою і тоном безперечно ближчий, скажім, до Верґілія аніж до Байрона.
Романтизм Шевченка з якоюсь античною простотою ніколи — навіть в найбільш ніби містичній спробі, як „Великий Льох", — не відривається від землі, від м а т е р і- землі, ще стисліше — від України. Він якось по-античному свято, незломно вірить в її невичерпально-родючу, творчу силу, в незрадливий колобіг — оту античну циклічність — весни і осени, літа й зими. Тому якось не разять поруч себе, а навпаки органічно поєднуються в одну цілість Ґонта й „Садок вишневий", кривавий бенкет Тараса Трясила й цінціннатське „Поставлю хату і кімнату". Так і здається, що після реву чорноморських бурунів, після „пекла Скутарі", після „козацької плати" — грізний переможний Гамалія поверне Україні звільнених з неволі синів і — хто знає? — може опиниться біля плугу, на пасіці, в холодку... І це зовсім не тому, що українець любить „відпочити" — ми знаємо, що ті хуторяни вмить обернуться в генералів і адміралів знову. По Шевченкових героях, ще завше є люди (в Шевченківськім значінні того слова), герої інших його романтичних сучасників — при всій їх мистецькій і моральній правдивості — видаються — трохи штучними, трохи, подекуди, театральними.

III

Так. Він був „бунтарем", тільки не в тій „селянській", соціяльно-звуженій площині, до якої його ласкаво припасували (та й досі припасовують) передовсім любезні земляки.
Поет, в якого словнику либонь найчастіше зустрічаємо такі слова, як „слава", (улюблене слово!) як „лицарство", як „прадідівська земля" і „кров", що нею вона „напоєна", ті „lа tеrrе еt lеs тоrts", до яких на заході Европи покоління XIX ст. дійде остаточно геть пізніше, вже за нашої пам'яти, — такий поет е дуже далекий від обожуваного за російськими зразками, а — в українському сенсі — глибоко-фальшивого „мужицтва". Наш бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових н а ціональних обов'язків, і бувши фактичним спадкоємцем періодично відумираючої шляхти, — є може найбільшим аристократом серед селянства Европи. Аджеж ще р. 1827 подорожник-чужинець, описуючи селянське весілля нотує, що „барвінком і рутою українці обвивають предківський меч, який, як жезло путьоводне, несуть перед молодятами і до церкви, і з церкви". (И. Кульжинскій — „Малороссійская деревня", Москва 1827.). А в VI віці до Р. X. — туземці України, що їх Геродот називав скитами, мали попри культ Землі — дружини Зевеса (як пише Геродот), також культ Меча, який був ідолом. Від VI. в. до Р. X. і аж до XIX в. по Р. X. — такою є міра того аристократизму і тієї культури. І що ж є підставою їх, як не органічна тяглість контакту з власною землею? До цього щойно тепер доходять найбільш вдумливі соціологи, ревідуючи і реставруючи правдивий культурний сенс так довго забріхуваного поняття „селянин".
Що ж говорити про „селянськість" на тій землі, де — беручи в історичній перспективі — ціла історія зводиться до періодичного перековування селянського плуга на лицарський меч і навпаки!
...Щоб дорисувати цей ледве нашкіцований профіль живого Шевченка, а не іконописно-народницької і вже, на щастя, безповоротно минулої фікції, додамо, що 18 лютого 1860 року, себто за рік до своєї смерти, цей великий українець з стислою простотою і пророчою відповідальністю справжнього генія написав в своїй автобіографії: „Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини".
Недарма і Турґєнєв, і Полонскій в своїх спогадах про Шевченка ужили слова „козак". Воно в половині XIX ст. ще носило на собі національний і, що дуже важне, елітарний відблиск провідної верстви України ХVІ-ХVIІ століть. Вкладаючи своє життя в історію своєї батьківщини, „кріпак" Шевченко був свідомий свого творчого, „обаполи времени" пов'язуючого чину.
Бо був він, повторюю, козак, себто пан, та ще й над панами, що одразу загетьманував над всіми тими Гребінками, Ґалаґанами, Лизогубами, Маркевичами... Недарма — дехто з них називав його „отаманом".
Був він свідомий, що своєю визвольною, переможною, панівною поезією випростує тих, що „похилились", що зробилися „душевбогими", відродить самий і н с т и н к т панування:

Може зійдуть і виростуть ножі обоюдні,
Розпанахають погане гниле серце трудне
I вицідять сукровату, і наллють живої
Козацької  тії крови, чистої, святої...

До „рабів незрячих — гречкосіїв", до „німих підлих рабів", до „підніжків" і „овечих натур", до „капусти головатої" різних повітових „громадівців", до „мільйонів полян, дулібів і древлян", як стисло в „Юродивім" окреслює він українську національну дійсність, до „недолюдків", — він вогненний видає наказ: „Будьте люди"! „Схаменіться"!, — яке глибоке й яке ж стисле це слово! — відчуйте той сором, що Я відчуваю за ваше внутрішнє каліцтво, каліцтво недолюдків, неповних, часткових істот. Аджеж ви „козацькі діти", „лицарські сини".
„Будьте   люди" — в устах Шевченка то велике слово бути „людиною", бо то — „образ Божий", а він, як правдивий геній, носив у собі полум'яну віру в Бога.
„Будьте люди", значить будьте народом, будьте нацією так, як ваші славні козацькі прадіди.
„Отамане — пише він з кінцем 1844 року до Кухаренка — якби ти знав, що тут робиться!... Козацтво ожило! Оживуть гетьмани в золотім жупані, прокинеться доля, козак заспіва".
Це була його вічна мрія, що от-от мала втілитися — то в Петербурзі серед молодих земляків, яких там повно було, то в Києві навколо кирило-методіївського жертовника... І на засланні вже, все ж таки, —

...Іноді старий козак
Верзеться грішному...

Він не дочекався втілення. Болюче коротко, трагічно-хутко перед нашими вже очима сліпучим, здавалося навіки реальним, видивом майнуло те чудо. 1917 року сталося:

Трупи встали
І  очі розкрили.

Під звуки національного гимну, що в нім пурпурове яріє історично-шевченківське „покажем, що ми браття козацького роду" йшли від 1917 р. у кривавий бій сотні і тисячі тих, в яких серці співало полум'я його духа, сотні і тисячі воскрешених Шевченком у XX столітті „лицарських синів", „козацьких дітей".
Бо знана строфа з посланія до Основ'яненка „наша дума, наша пісня" запропонована була „культурником" Кулішем. В оригіналі вона звучала цілком інакше:

Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине...

Головатий — останній кошовий останньої Січі, останній слід українського меча.

IV

Може ніде так повно, хоч і так вибухово, не втілилася ця в ґрунті речі антична, але романтично-полум'яна в своїй вірі в органічність і в своїй ненависті до механічности, утвердженість Шевченка в законі життя, в формотворчій плідності матері-землі, як саме в поезії „Бували войни й військовії свари..."
Поезія та, написана була Шевченком десь за пару місяців перед смертю, в Петербурзі, можливо, в його хмурій, казьонній майстерні при Академії, де він мешкав і де ґраверною голкою та кислинами на мідних дошках робив свої останні мідьорити. Текст тієї поезії має свою трагікомічну історію. Записаний був чужою рукою (до т. зв. „більшого" зшитка) і непроредаґований поетом. Отож наслідком того, до останнього часу замість „жеруть і тлять старого дуб а", як виходило не лише з головного образу поезії, з цілого її антично-органічного сенсу, а й навіть з рими — „любо", читали „жеруть і тлять старого дід а", що було зовсім явною нісенітницею. Ще р. 1903 один з дослідників в „Записках Наукового Т-ва ім. Шевченка" радив читати той вірш правильно, але, очевидно, так міцно було приспано, як вже говорилося, саме відчуття Шевченка в суспільстві, так був він міцно законсервований в уяві читачів, як співець „мужицької недолі" та „самоук", що ніхто не рішався зробити цієї очевидної коректури.
Минуло все, та не пропало.

Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба...
А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть.
І без сокири —

Це Шевченко виразно натякає саме на тих добролюбових і чернишевських, що „всєроссійсько" закликали „К  т о п о р у  зовітє Русь" і чиїм товариством і „впливами" совєтські писарі нині компромітують Шевченка. Далі проривається типово-шевченківське вибухово-запекле пророцтво:

Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира
Людськії шашелі!

В цьому образі старого дуба, що з нього, хоч точеного шашелями, виростають зелені парості невичерпального, незнищального і переможного ж и т т я, — сконцентрована вся органічна і убійча для матеріялістичних смертотворців і смертопоклонників — філософія Шевченка.
Є якийсь величний символ і обітниця в тім, що його роковини припадають саме на час провесни, на дні, коли природа збуджується до життя, а мати-земля до творчости.
І день його народження і день його скону (11. III. — 10. IІI), замикаються в одне коло, творять один замкнутий цикль — символ вічности.

1937.

До змісту книги Eвген МАЛАНЮК "КНИГА СПОСТЕРЕЖЕНЬ"