Вітчизняних істориків легко звинуватити в надмірному старанні показати минуле своєї держави у найвигіднішому світлі. Це не значить, що їхні дослідження позбавлені об`єктивності, скоріше, це ми не позбавлені підозр. Але коли про нашу Вітчизну говорять вчені зі сторони, так би мовити, не зацікавленої (хоча саме ця сторона якнайбільше й зацікавлена у правдивому висвітленні подій і фактів), підозрювати їх нам практично ні в чому. Ось чому ми й пропонуємо нашим читачам матеріали звітної доповіді, яка, як значиться у передмові, була виголошена британським істориком Ланселотом Лавтоном у "Близько- і Середньосхідному Товаристві 1 лютого 1939 р. за ласкавою згодою сера Франка і леді Нювнес (в їхній резиденції) під адресою: 55 Принцес Ґейт (Лондон). Головував містер Філліпс, член парламенту".
Деякі історичної природи й інші примітки додані. Редакція не стала узгоджувати з нормами сучасного правопису перекладений п. Петром Балеєм текст, щоб передати колорит минувшини.

В ході кількох останніх місяців Україна - нація незнана на Заході - посіла перше місце в зацікавленнях світу. Думаю, що люди в більшості готові сказати, що знають мало або й нічого не знають про неї, і це не є їхньою провиною. Для цього є добрі причини. Поневолювачі України подбали добре про те, щоб вона залишалася незнаною; вони навіть заперечують те, що вона будь-коли існувала. Було б дуже важко уявити собі щось більш гідне догани, як замовчування народу, який має природне право належати до родини європейських націй. Але випадки поза людським контролем висунули Україну на міжнародну арену.
Незважаючи на широко поширену непоінформованість в цій справі, загальне враження переважає, що від розв'язки української проблеми буде залежати доля Європи. Таке твердження має своє виправдання. Україна є в три чи чотири рази більша і має населення рівне тому, що у Великій Британії. Коли Москва захопила Україну, зразу ж наступило покорення Кавказу. Відтоді шляхи до Близького Сходу стали для Росії відкриті, а її мрії про захоплення Константинополя перестали бути фантастичними. Також відтоді європейські нації стали бути втисненими у півострів на краю розлогого континенту, що розтягнувся від Північного моря до Тихого океану - якщо європейські держави не зважаться на заморську експансію. Версальський договір потвердив цей уклад. В результаті, сьогоднішня Московія, яка тепер називає себе Совєтським Союзом, панує понад 200 національностями, займає територію близько дев'яти мільйонів квадратових миль, а всі інші нації Європи стиснені на півтора мільйона квадратових миль.
З усіх націй, підкорених Совєтському Союзові, Україна є найбільшою і найважливішою. Розташована між двома великими системами гір - між Кавказом і Карпатами, на сході вона торкається порогів Азії, на заході втискається в Центральну Європу, а на півдні - від своїх берегів вздовж Чорного моря має доступ до Середземноморського басейну. Перед війною вона була почетвертована (Росією, Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною).
Якщо взяти до уваги унікальне географічне положення України, ми матимемо підставу вірити, що в наш час, коли стільки народів хочуть утриматися на своїх посілостях і поширити їх, кожна поважна спроба з боку України позбутися своїх поневолювачів і об'єднати свої розпарцельовані райони в одній незалежній Українській державі, мусить викликати спротив.
Якщо Україні пощастить, на сході Європи з'явиться держава, територіально і по населенню друга після Росії. Такого масштабу подія, найбільш правдоподібно, викликала б одночасні й важливі зміни всюди. Це вплинуло б, а то й вирішило б долю більшовизму в Совєтському Союзі, як і, можливо, націонал-соціалізму в Німеччині. Воно також вирішило б майбутнє Польщі, Румунії і сусідніх земель і створило б нові і поважні проблеми для Бритійської імперії.
Які є перспективи на успіхи України? Перед тим як відповісти на це питання, мені хочеться сказати, що я не є приятель України. Це тільки моє зацікавлення як дослідника східноєвропейського комплексу.
Між росіянами є найбільше таких, які мали - і ще мають - дуже примітивний підхід у стосунках з Україною. Мова про старорежимних, а не про совєтських росіян:
"Немає і ніколи не було такої нації, як Україна", - говорять вони у засліпленні. Таке запевнення було фактично зроблене в офіційному проголошенні міністра внутрішніх справ у 1863 році і відтоді часто повторюване. Говориться, що Україна - це просто південна частина Росії. Багато поляків заперечували існування української нації. Говорили, що Україна була тільки частиною Польщі. В цих суперечливих між собою претензіях лежить трагічне існування України.
Коли є так багато чого сказати про сучасні події, я не повинен довго зупинятися над давноминулим. Але тому, що ще й тепер росіяни твердять і декотрі - хоч в меншій мірі - поляки, що український націоналізм не має глибокого коріння, коротке звернення до історії необхідне для розуміння сучасної ситуації.
Можна довести, що упродовж трьох окремих періодів Українська держава існувала. Перший з них - від дев'ятого до тринадцятого століття. Упродовж цих понад триста років на території, знаній сьогодні як Україна, існувала потужна й культурна держава, одна з найпередовіших в Європі. Держава, відома під назвою Русь, була Україною, а її столицею був Київ. Хоч її зв'язки з північчю були різні, росіяни говорять, що вона була тотожна з Росією, тобто з нацією, яка заіснувала кілька століть пізніше. Внаслідок цього вони присвоїли собі її територію, її народ, її героїв, її святих, її культуру і все її майно. А проте, їх власний історик Ключевський признає, що населення тих двох районів складалося з двох окремих етнічних груп і що фізичні властивості тих двох районів значно відрізнялися.
Другим періодом української незалежності був козацький період. Коли Україна, спустошена татарськими ордами й атакована з півночі, лежала безпомічна, Литва і Польща зайняли її території. І коли в XVI столітті унія цих двох держав була затіснена, Україна майже в цілості опинилася під польським пануванням. Цікаво пригадати, що в тому ж часі литвини і поляки ділили спільний страх перед Москвою і Німеччиною. Здавалося, Україна як нація може тут же зникнути. Щоб вижити, вищі шари української нації були змушені піддатися полонізацїї, а українське селянство було закріпачене польською шляхтою і жидами.
І тут сталася подиву гідна річ. Козаки, які під назвою "бродяг" (brodniks) існували в стародавній Україні, з'єдналися й заснували свою славну державу на острові (нижче порогів) на Дніпрі. Систему правління в тій державі можна, хіба, назвати демократичним деспотизмом. Щорічно козаки голосуванням вибирали свого правителя, якого називали гетьманом і який мав владу над життям і смертю своїх виборців. Але завжди, наприкінці свого реченця, він мусив дати звіт із своєї влади, і коли він поважно надуживав її, йому загрожувало ув'язнення, а то й кара смерті.
Козацька держава була насправді, у своєрідній формі, продовженням української держави. Це правда, що та держава визнавала суверенітет польських королів над собою і часом служила їм, але не признавала над собою іншого права, крім свого, і не було такої сили на землі, яка пробувала б вибити її з її острівської твердині. Козаки воювали з татарами, з турками, а також з поляками, коли бачили в цьому потребу. Не диво ж, що польський король Стефан Баторій так висловився про них: "Котрогось дня незалежна нація постане з цього шумовиння".
В однаковій мірі компетентні як на воді, так і на суші, козаки часто запливали аж до Анатолії і поверталися з великою здобиччю. Сильний був у них дух бунту, який залишився живим і в сьогоднішній Україні. Боплан (Веаuplan), французький інженер на службі у польського короля, який у ті часи прожив в Україні 17 літ, ось так написав про них: "Без волі в них немає бажання жити і це, власне, є причиною того, що вони швидкі до опору і бунту проти державного закону, коли почувають себе обмеженими ним; рідко коли проминає сім-вісім років без бунту проти нього".
Інші вчені говорять про них в подібному дусі. Всі погоджуються на тому, що їх ніщо не стримає в їхніх намірах, що вони були горді і що вони воліли смерть, ніж неволю.
Часто козаки поповнювали свої ряди українськими селянами, що втікали зі служби від польських панів, як рівно ж і мужами різних національностей, які любили боротьбу і волю. З цієї войовничої й заповзятливої людності й виростав стрижень української нації. Тому українська проблема є біологічної й расової природи, і всякі заходи, які не враховують цього факту, позбавляють себе можливості розв'язати цю проблему. Козаки завжди стояли за українське селянство. Безсторонні науковці погодяться, що польськими землевласниками й жидами, що були їхніми аґентами і нерідко господарями, селяни були доведені до крайніх злиднів і зневаги. Навіть жидівські історики признають, що жиди тоді були всемогутні. Вони управляли панськими економіями, монополізували міста і тримали контроль у своїх руках не тільки над податками, але й над приходами православної церкви; стягали податки від хрещень і похоронів, часто в ролі чиновників робили судочинство. Жид, що жив у ті часи, Мозес Ганновер, згадавши про втрати жидів у маєтностях в золоті і сріблі від рук козаків, уважав, що всі ті терпіння були за їхні гріхи.
В 1648 р. прославлений козацький гетьман, знаний як Хмельницький, якого справжнє прізвище було Хмель, мобілізував козацькі сили і скинув подвійну тиранію. Україна тоді стала вільна і незалежна, а Хмеля стали порівнювати до Кромвеля, з яким він фактично кореспондував. Бувши заслабою, щоб одночасно воювати з поляками, москвинами і татарами, Україна заключила союз із Москвою, як рівний з рівним, але Москва була віроломна і вислала переважаючі сили в Україну, яку вона в кінці анектувала. Дев'ять років пізніше, знеможена війнами і конфліктом з Польщею, а також неспроможна усмирити козаків, які не переставали бунтуватись, Москва погодилася з Польщею і поділилася з нею Україною. Одначе, ще ціле століття козаки чинили відчайдушний опір.
При кожній такій нагоді Москва великими групами засилала їх до інших частин імперії, і зокрема багато з них були вислані копати канали в отруєних газами багнах біля Петербурга, де вони й гинули.
Як тільки Москва закріпила свою владу над Україною, вона змінила свою назву з Московії на "Росію". Знову виглядало, що український народ буде стертий з лиця землі. Щоб зберегти себе фізично, його вищі класи мусили робити все, що від них вимагалося, тобто піддатися росіянізації і полонізації. Але в народі, поміж селянством, український націоналізм продовжував жити. Починаючи з романтичного руху у дев'ятнадцятому столітті, той рух поступово влився в літературні форми і врешті став політичним. На початку той націоналізм можна було задовольнити навіть чимось меншим, ніж автономія; коли ж навіть російські ліберали не хотіли й слухати про якісь обмежені концесії, він поступово, але впевнено перейшов у сепаратизм.

До того часу центр культури був на півдні. Київ був ближче до Заходу, ніж Москва, і поважно користувався латинськими джерелами. Насправді, Московія була ученицею України і завчила від неї все, що тільки знала. Але від хвилини анексії України і зміни своєї назви на "Росія" вона навмисне намагалася спихати Україну на задній план і гальмувати її розвиток. Заборонено було вживання української мови в школах і в наукових та історичних працях. Не тільки все можливе було зроблено, щоб витиснути й ліквідувати українську мову, але й знищити національну свідомість, що насамперед виявляється в мові. Україна була трактована як колонія. Вона була багатою на зерно і на сирівці, а Росія, занедбуючи свої ресурси, апетитно користувалася ними з півдня. Влада була централізована в Москві; майже всі іменовані урядники, особливо судді, були росіяни, а українських патріотів заслано в Сибір. Якщо української нації не існує, в чому намагаються переконати нас росіяни, чому мав би той гніт і росіянізація з такою послідовністю і жорстокістю проводитись? Навіть Російська енциклопедія не могла не визнати, що "хоч важко устійнити момент його народження, національне самовиявлення ніколи не завмирало в Україні".
Російські володарі, протилежно тому, що вони говорили чужинцям, у своєму серці витаювали побоювання. Про це свідчить цитата з брошури, написаної в 1907 році ген. Залесським, головою казанської філії "Союзу російського народу", зневажливо названого "Чорною сотнею": "Вже тисячу літ російський народ збирає безліч земель, заселених різними національностями. Більшість з них продовжують бути ворожими і в глибині свого серця мріють про відродження своєї незалежності і часом справді бунтуються. Коли станеться так, що зла доля знайде Росію, ті чужі національності повстануть і будуть намагатися повалити трон Російської держави".
Умови для українців у Росії були значно гірші, ніж для українців у Галичині. Під час поділів Польщі - від 1772 до 1795 року - Україна також була поділена: Галичина відійшла до Австрії. Там українцям дозволено було мати свої власні школи, свою літературу і врешті своїх власних професорів у Львівському університеті. Ліберальне наставлення Австрії супроти українців не подобалося Росії і тертя на цьому ґрунті стало однією з головних причин Великої війни.
1914 року зла доля, якої побоювався генерал Залесський, знайшла Росію. Це була Європейська війна, внаслідок якої Україна в 1918 році стала незалежною державою. В мене замало часу розповідати про цей складний період. Заатакований більшовиками, український уряд запросив на допомогу Центральні держави. Те запрошення цілком добре відповідало намірам Німеччини й Австро-Угорщини. Вони почали негайно вимагати збіжжя і з хвилиною вступу їх армій в країну заходилися стягати різні харчі. Українське керівництво, яке стало на боці селян і відмовилося сприяти в тій конфіскації, було розігнане. Головна команда німецької армії покликала на гетьмана України ген. Скоропадського, який командував корпусом російського війська і був українського походження.
Німці, що його підтримували, зустріли великий спротив з боку селян; багато тисяч з них було вбитих. Коли під ударами альянтів німецький фронт на Заході провалився, німці відійшли з України, а Скоропадський, перебраний на німецького офіцера, втік до Німеччини, де й живе по сьогоднішній день. Українська Директорія, очолена Петлюрою, заатакована з усіх боків білими й червоними, не втрималася довго. В Україні був заведений совєтський режим.
Спершу, перед тим як постав Совєтський Союз, більшовики ніби визнали незалежність України. Але це було з їхнього боку вдаване під примусом тяжкого періоду в їхній боротьбі за закріплення своєї влади. У своїх писаннях Ленін дотримувався тієї думки, що великороси, тобто насправді московити, були виправдані в почуванні національної гордості, бо ж, як-не-як, вони створили революційну касту і зробили соціалізм доступним цілому людству. Говорив Ленін: "Ми не симпатизуємо малим державам. Ми обстоюємо централізм і є проти федеративних стосунків".
В цій країні (в Англії) переважає опінія, що нікому неможливо знати, що діється в Совєтському Союзі. Це помилкова опінія. В совєтській пресі існують докази того, що (як висловився сам Сталін) націоналізм в Україні є поважною небезпекою. Багато спостерігачів, як українських так і чужоземних, погоджуються, що існуючі обставини виправдовують тривогу представників совєтської влади. Перед початком і після війни я сам був добре ознайомлений з українським націоналізмом. В 1933 році, повернувшись з відвідин в Україні, містер Ґарет Джонс (Gareth Jones) доповідав і писав статті у щоденній англійській пресі, де він виразно стверджував, що в Україні існує дуже сильний націоналістичний рух. Інші підтверджували те спостереження. Одним з них є відомий Лазаревський, який прожив 10 років у Радянській Україні і був добре ознайомлений з українськими лідерами.
На відміну від старорежимних росіян, більшовики не заперечують існування української нації. Ленін писав: "Через своє переслідування, царизм і російська буржуазія залишили у серцях сусідніх народів велику неприязнь до великоросів. Замість самовизначення я пропоную точніше формулювання - право на вільне відокремлення". Те право було фактично занесене в конституцію, але без приписаної процедури, як це мало б статися. Кожен, хто відверто говорить про сепаратизм, безслідно зникає в Совєтському Союзі.
Багато українських комуністів щиро вірили, що українська автономія буде респектована і що українська партія, українська економічна організація й українська Червона Армія будуть існувати незалежно від Москви. Вони скоро розчарувалися. Засобами конституції від 1924 року, яка заклала основи під т. зв. Союз Соціалістичних Совєтських Республік, Україна була цілком позбавлена автономії і вся політична, мілітарна й економічна влада була централізована в Москві. Тільки завідування культурними справами було залишене Україні. Справжня причина такої ситуації була вияснена провідним більшовицьким терористом Поповим в цей спосіб: "Більшовики не повинні залишатися поза українським національним розвитком, з яким ототожнюються маси. В протилежному випадку він піде своїм власним шляхом, що для нас буде небезпечним. Щоб стати ближче до мас, ми мусимо вивчити українську мову".
Згідно з цією порадою, українська мова була проголошена офіційною. В порівнянні з царськими часами, це був великий прогрес. Некомуністи, що головним чином гуртувалися біля Академії наук, як також і комуністи, стали запопадливо користуватися цією поступкою й посилювати літературну і культурну працю. Безсумнівно, наступило відродження патріотизму.
В 1925 - 1926 рр. під проводом Шумського, Максимовича і Хвильового - відомого письменника появилася в українській партії опозиція, яка домагалася виготовлення національної комуністичної програми. Внаслідок цього Центральний Комітет партії в Києві вважав за потрібне повідомити Третій Інтернаціонал у Москві про те, що існування опозиційних груп було суто антисовєтською роботою як у містах, так і по селах, і що в Україні розростається шовінізм.
В році 1929 ҐПУ викрило широко закроєну революційну організацію під назвою Спілка Визволення України. Сорок п'ять провідних людей було на довгі роки ув'язнено і багато обвинувачених у спілці з ними було розстріляно. Двома роками пізніше (1931 р.) інша революційна організація була викрита під назвою
Національна Централя. В тому році почалася насильна колективізація села.
Тут треба пояснити, що національний рух не обмежувався лише колами інтелігенції. Між інтелігенцією було багато агрономів, які мали дуже близькі стосунки із селянами. В жодній частині Совєтського Союзу спротив колективізації не був такий упертий і сильний, як в Україні. Причиною цього було те, що за царату, у протилежності до більшості російського селянства, українські селяни не знали сільської комуни (общини) і мали індивідуальні господарства. Усіма засобами, що лишилися в їх розпорядженні, вони боролися за свій український стиль життя, і в кінці п'ять мільйонів селян загинули від голоду і з інших причин. На Заході мало було відомо про цю велику трагедію.
В кожному із тих "голодних" років 1932 - 1933 революційне підпілля знову було викрите; 1933-го воно набрало форм мілітарної організації, в яку включилися і командири Червоної Армії. 1933 року чотири тисячі свідомих українців були заарештовані за свій національний патріотизм.
В 1933-му Скрипник, старий більшовик і приятель Леніна, який займав ряд високих посад, включно із постом заступника голови Ради комісарів в Україні, був звинувачений в конспірації з наміром стати на чолі незалежної України, і коли був покликаний до Москви звітувати про свою діяльність, наклав на себе руки.
Постишев, росіянин, був присланий з півночі. Прибув він з великою свитою росіян і з великою силою російського війська. Націоналістів стали знаходити в усіх прошарках населення по цілій Україні. Близько половини компартії в Україні було вичищено разом із сотнями урядовців.
Багато українських комуністів, яких помилувано, ґратулювали Постишеву за його добру працю, а він, вірячи в щирість тих похвал, був дуже задоволений собою. В той же час Любченко, новий голова Ради Народних Комісарів України, з гордістю заявляв, що під сильним проводом партії український націоналізм докорінно знищений. А проте, вже протягом одного року клопіт почався знову і в багатьох районах постали заворушення. Незабаром Любченко був змушений сказати, що "український націоналізм ще раз наступає суцільною формацією", а сам Постишев нарікав, що трудно гармонізувати більшовизм з націоналізмом, і визнав, що, зрештою, націоналізм завжди перемагав. Після того його також відкликали до Москви й остаточно він зник десь на Далекій Півночі.
В січні 1937 року Лазаря Кагановича, дівера Сталіна, надіслано в Україну разом з великою групою чекістів. Він зробив висновок, що ще багато серед українських комуністів залишилося націоналістів, які тільки вдають із себе комуністів. Невдовзі було розкрито нову конспірацію. Цього разу головним злочинцем виявився сам Любченко, голова Ради Комісарів. Був час, коли він був непримиренно ворожий до українських націоналістів і навіть виступав прокурором на судовому процесі над ним самим заарештованими сорока п'яти провідними людьми. Раптом він підніс протест проти уведення російської мови в початкові народні школи, бо це утруднювало дітям вивчати свою рідну українську мову. Російська мова, говорив він, може стати предметом навчання багато пізніше як чужоземна мова. На конференції компартії він дорікав, що чужі елементи - маючи на увазі російські елементи - саботують українізацію, яку, на його думку, треба проводити з повною енергією.
Тоді Москва вислала нового репрезентанта в Україну, експерта-чекіста, який називався Ізраєль Леплевскі. Знову було викрито, що українські націоналісти отримали чільні посади на всіх заводах та інституціях; в Академії наук, в технічних організаціях і в кооперативних об'єднаннях. Любченко (Панас) обрав самогубство, замість того, щоб стати перед судом (процедуру якого він добре знав, - П. Б.). Його наступник, молодий комуніст, званий Бондаренко, був настільки нерозумний, щоб прийняти запрошення з Москви, і з того часу не було про нього чутки.
Якийсь час українська Рада Народних Комісарів була без голови. Тоді був назначений добре знаний російський чекіст Коротченков і другий добре відомий російський чекіст, званий Хрущов, став секретарем компартії України. Приблизно в той час старий більшовик і приятель Леніна Петровський, який від початку був президентом Української Радянської Республіки, був арештований і зник.
Інші комуністи такої ж популярності пропадали. В останні часи всіх українських націоналістів називали троцькістами і наймитами фашистських держав. Отож в Україні упродовж семи останніх років змови повторювалися в короткі проміжки часу, і немало було резиґнацій. Ті маніфестації були не тільки протисовєтські. Вони завжди мали дальшу мету: творення української незалежної держави.
Радянська Україна простором рівняється Німеччині перед злукою з Австрією. Часом говориться, що без неї Росія не могла б прокормити себе. Це неправда. Сучасні зернозбори в Україні заледве здатні прокормити народ України, і коли - як це тепер мається - велику частину зборів забирає держава, багато українців мусять голодувати. Правда, що не в меншій мірі, як царська Росія, совєтська Росія залежна від України під оглядом вугілля, чавуну та інших сирівців, хоч багато їх знаходиться в інших місцях на її (російській) території. Якщо Росія втратила б Україну, то мусила б розвинути власні ресурси. Тільки тому, що вона трактує Україну як свою колонію, Росія може собі дозволити на занедбування власних ресурсів.
Російський уряд не претендує бути милосердним супроти своїх опонентів. Від Польщі можна б сподіватися чогось іншого. А проте стосунки між поляками й українцями аж такі погані, як тільки може бути. В 1918 році українці проголосили у Східній Галичині незалежну державу, яку бажали
получити з Великою Україною із столицею в Києві. Після завзятих боїв український уряд в Галичині був повалений поляками, які пізніше - після війни з більшовиками, відібрали у них дві українські провінції - Волинь і Полісся. На той час Пілсудський мріяв про відродження старої польської імперії, на яку мали складатися Польща, Литва й Україна у федеративній формі. Альянти, заскочені до-конаним фактом, прийняли це в догоду Франції, яка жила ілюзією, що велика Польща - це сильна Польща. Згода Антанти була дана під умовою, що українцям Галичини Польща мала дати автономію. Польський уряд погодився на цю вимогу і - що більше - підписав договір про оборону меншостей. Часто парламентарними й іншими заходами українці намагалися спонукати поляків дотримати дане ними слово. Поки що це було безуспішно. Тепер у польській Україні стан перманентної революції.
Українці нарікають, що їхнє населення, як вони кажуть, в кількості шість мільйонів, свідомо понижується і, щоб те пониження було тим дошкульніше, великій частині пришивається назву русинів. Вони нарікають на брак власного університету у Львові, що їм дозволяють тільки на малий контингент студентів в польських університетах і що після закінчення студій вони не можуть знайти собі праці поза індустрією і дрібною торгівлею. Вони нарікають, що число шкіл, в яких навчаються українською і польською, поступово зменшується. Вони нарікають, що ґрунти панських економій, які парцелюються на українській території, передаються полякам, а не українцям, що - іншими словами - поляки систематично колонізують Західну Україну.
Вони нарікають, що їхня преса піддана суворій цензурі і що організації, змістом діяльності яких є дещо більше, ніж спорт, часто підлягають розв'язанню. Вони нарікають на сваволю місцевих дрібних урядовців і що немає справедливості для українців; і той факт, що все це добре відоме польському населенню, спричинюється до зневажливого трактування українців. Вони жаліються, що тисячі українців перебувають у в'язницях і таборах і що арештованих тримають довго і без подання причини по тюрмах, а тим часом поліція дошукується доказів їхньої провини. Вони жаліються, що провини, за які суворо карається українців, полякам обходяться легко.
Не треба думати, що українці, крім бунтів, нічого не роблять. Вони пробують побудувати своє власне життя і потворили компетентно ведені організації для самоосвіти, аґрикультури і кооперативних підприємств. Правда, певну кількість українців стосує терор. З другого боку, методи урядового переслідування, або т. зв. пацифікацій, також терористичної природи. Немає сумніву в тому, що дві горді і вперті волі зударилися й у висліді між ними постало таке напруження, що тепер досягти у будь-чому згоди неможливо.
Українці рішились здобути собі волю. Поляки не квапляться дати її їм. Вони переконані, що мусять мати Галичину, Волинь і Полісся, які становлять одну третину всієї території, щоб убезпечити себе від Совєтської Росії. Вони й не уявляють собі, що найкращою формою убезпечення є задоволена Галичина.

Під Румунією в Басарабії, яка перед тим була російською провінцією, і на Буковині, що була під Австрією, живе близько один мільйон українців. Тут також поставлені перед доконані факти Альянти прийняли їх. В Румунії українців трактують так же погано, як і деінде, під деяким оглядом то й гірше, бо їх навіть не трактується як вартих речевої уваги. Із свідомості про інші національні меншини їх виключено. Наскільки неповажний режим, якому вони підлягають, можна судити з того факту, що їхня преса не тільки що піддається суворій цензурі, але й змушена друкувати матеріали, що їх постачає уряд для власного звеличування.
Врешті, ми приходимо до четвертої і найменшої частини українських земель, яка після війни перейшла від Угорщини до Чехо-Словаччини. Захований на Карпатському узгір'ї, віддалений від битих шляхів Європи, лежить невеликий район, який 12 000 кв. км завбільшки, заселений у переважній більшості українцями або русинами, як їх тут називають. Віками він належав угорцям. Люди - переважно селяни, злиденно бідні. Ніхто не знав про них багато. Вони були занедбані й переочувані. Напевно ніхто не підозрівав, що й у них є національні прагнення. Але вони виловили деяку кількість інтелектуалів і в кінці війни, хоч між ними було немало непорозумінь, стало ясно, що вони хочуть автономії, або злуки з Українською республікою під проводом Петлюри. Чехи знаменито використали ситуацію в свою користь і окупували територію, покликаючись у своє оправдання на договір, доконаний Масариком у Філадельфії 1918 року з групою емігрантів Карпатської України, які погодилися на включення її в Чехо-Словацьку державу під умовою повної автономії. Мирова конференція знову прийняла доконаний факт, але із застереженням, що територія має бути автономною одиницею і вповні самоправною, не порушуючи цілості Чехо-Словацької держави. Чехи відмовилися виконати те зобов'язання. Вони адміністрували той район головно при допомозі власних урядовців, завели свою мову як урядову і дали українцям багато менше шкіл, ніж своєму народові. Чехи заохочували білих росіян, тобто росіян старого режиму, ширити свою літературу й мову і робити все можливе, щоб переконати українців, що вони росіяни, або особливої карпато-русинської національності. Одначе в 1919 році Чехо-Словацька Академія наук проголосила, що край є український і що його мова повинна бути і фактично була українська. Остаточно, як ми це знаємо, Чехо-Словаччина заключила пакт з Совєтським Союзом.
Причиною, яку подала Чехо-Словаччина, відмовляючись признати автономію, було те, що українці відсталий народ, але треба признати, що Чехо-Словаччина не виявила аж ніякої запопадливості, щоб допомогти їм стати прогресивними. В 1934 році д-р Бенеш сказав про Карпато-Україну: "Ця частина Чехо-Словацької республіки належить і завжди буде належати нам".
Поділена поміж чотирма державами і як предмет зацікавлення багатьох, українська проблема велика і складна, але в орбіті її перехресних тенденцій вдається розпізнати її справжню природу. Україна - це селянський народ.
З цієї причини їх тримали в пониженні. Століттями вони були під владою росіян, поляків і жидів, їхні міста й індустрія були майже в цілості в руках тих народів. В якому пошанівку самі українці і їхня праця були у сусідів, нехай посвідчить той факт, що гебрейські батьки радили своїм синам ніколи не ставати робітниками на ріллі. На жаль, Україна не була єдиною країною, де на культиваторів ґрунтів дивилися згори. Але надіюся, що ця погорда міста до аґрикультури минається. Сьогодні селяни всіх країн домагаються повищення і поваги до себе. Тож це цілком природне, що в цей момент українське питання повинно б вийти наверх і що селянський народ України повинен вилонити покоління енергійних молодих провідників. Коли раніше я зупинився на військових якостях їхніх предків, то це для того, щоб показати, що українці мають великі бонові традиції. Тепер я хотів би додати, що хоч і навіщені всіма вадами, вони також посідають всі властивості селянського народу і не мало великих талантів, включно з науковими здібностями, художніми, музичними і справді для всякої пожиточної діяльності.
Ви сподіваєтеся почути від мене дещо про ставлення чужоземних народів до України. Україна має всі ті сирівці, яких потребує Німеччина. Ясно, що майбутнє Німеччини буде тісно пов'язане з Південно-Східною Європою. В минулому Німеччина і Австрія мали як економічні, так і культурні сильні зв'язки з тим тереном. Справді, німці говорять, що там вони мали переважаючі шанси. Коли німці говорять про Південно-Східну Європу, вони мають на думці Україну. Але тимчасово чужоземні нації не мають доступу до цієї території ні економічно, ані культурно. Послідовно Німеччина глибоко зацікавлена українським національним рухом.
Трудно собі уявити, як Україна могла б визволитися з-під совєтського панування без допомоги ззовні. Якщо я певний того, що велика більшість населення вітала б таку допомогу, хоч би тільки тимчасово, я так же само певний того, що їхні провідники не бажають собі заміни одного переможця іншим - вони хочуть незалежної України. Очевидно, вони не відкинуть з легкої руки допомогу, звідки вона не приходила б. Питання стоїть, на яких умовах така допомога була б досяжна.
Відколи Гітлер при владі, він не сказав нічого важливого про Україну, а що сказав перед тим, те не було дуже ясно, бо хоч в "Майн Кампф" він кинув зауваження, без сумніву, щодо Росії: "Ми спрямовуємо очі нашого народу в бік земель на Сході", то дещо далі він повчав той німецький народ: "Не вбачати його майбутньої мети в поході головокружних перемог в роді Олександрових, а в солідній праці німецького плуга".
Німеччина не могла забути свого не дуже-то приємного досвіду в 1918 р. Якщо тепер економічна нагода мала б бути ціною її допомоги, тоді, можливо, Україна була б згідна заплатити. По сьогодні Німеччина єдина є тією великою потугою, яка цікавиться тим районом. Демократії перебирають і вибирають дуже обережно тих, кого наділяють своєю симпатією, і не завжди дістають її той народ і ті національності, які тієї симпатії найбільше потребують.

Польща також хотіла б бачити Україну відділену від Совєтського Союзу, але не за німецькою допомогою. Україна - її сусід в межу й вона тої думки, що географічно, історично й економічно її одній прислуговує право цікавитися майбутнім України. Вона також уважає, що німецька інтервенція в тому районі загрожувала б її власній екзистенції і причинилася б до втрати Галичини, Волині і Полісся. Як би воно не було, в тій проблемі перше місце займає реальна німецька сила, наполегливість німецьких інтересів і віра, що тільки вона могла б подати таку зовнішню допомогу, яка уможливила б українцям визволитися з-під Совєтського Союзу.
Ці розважання зразу підказують питання: яка повинна бути постава Великої Британії? Наша постава, я думаю, повинна бути та, що й українців. Ми повинні стояти по боці України і кожної держави, яка готова допомогти їй на сприятливих для неї умовах. Іншими словами, ми повинні старатися довести до такої розв'язки, якої вона сама бажає. Я переконаний, що наша дія в цьому напрямі була б в наших інтересах, а також і в її.
Великі зміни наближаються у Східній Європі і проблеми, подібні українським, постануть деінде. Якщо ті проблеми малося б розв'язувати в новому дусі новим способом, тоді мусять знайтися якісь засоби, щоб у їх реалізації малі нації могли жити як незалежні побіч старих і сильних націй.

Історичні й інші примітки

Два різні народи

Багато росіян заявляють, що українці, білоруси й росіяни - один і той же самий народ. Свої запевнення вони базують на факті, що був час, коли українці називали себе "РУСЬКИМИ" і росіяни (тобто великороси або москвини) говорили про себе і справді ще говорять про себе як "РУССКІ". Росіяни кажуть, що вони називають себе "русскими", бо в дійсності вони тотожні з українським народом. Чи ця претензія оправдана? Так поставлена справа викликає дещо більше, ніж академічне зацікавлення; наполегливе повторювання цього російського твердження розповсюдило замішання. Очевидно, тут постає потреба історичного досліду. А все-таки, незалежно від того, як справа вирішиться, домагання українців національної незалежності не можна заперечити. Щоб довести таке вимагання, вистачає того, що переважна кількість українців свідомі сьогодні, що вони національно різні від інших національностей. А що ця умова задовільнена, ніхто - хто тільки совісно прослідив модерний український рух - не може в цьому ні на хвилинку сумніватися. Але коли б продемонструвати, що український націоналізм має глибокі коріння в історії, хто буде перечити, що їхня справа від цього незмірно зискає?
Давайте перше подивимося, що мають сказати в цій справі російські науковці. Академік Ф. Е. Корш розв'язував це питання ось як: "Про українця логічно думаюча людина скаже: так, він руський, а все-таки він не є великорос. Але російський спеціаліст від патріотизму вигукне: "Ага! він русскій. Також і ми. Тому він такий самий, як і ми, і тому він не має права на щось особливе".
Деінде Корш віднотував: "Це подвійне значення слова РУСЬ і РУССКІ дає нагоду для непорозуміння - не завжди щирого - між нашими теоретичними і практичними політиками".
Тут треба пояснити, що в стародавні часи слово РУСЬ відносилося до території, до держави і до людей. Старі історичні документи говорять про Русь перш усього як про землю племені полян, потім як державу в басейні Дніпра, столицею якої був Київ. Держава складалася з київської території, чернігівської і переяславської. Тож Русь у тих часах було синонімом того, що в пізніших часах було українськими землями. Інші території, заселені іншими східними слов'янами, не називалися ні Русь, ні руські землі. Є безліч доступних джерельних документів, щоб доказати правильність цього твердження. На жаль, у мене немає тут місця зацитувати більше ніж один чи два приклади.
В Першому Новгородському літописі було записано: "Того року (1145) вся руська земля пішла проти Галича і спустошила аж надто багато його територій". Отож ясно, що Галич - це не Русь. Цей самий літопис також посилався на подорож, відбуту 1135 року посадником Мирославом і архієпископом Нифонтом з Новгорода на Русь, і згадав, що в році 1221 "вони (новгородці) відправляли князя Всеволода, кажучи: "Ми не хочемо тебе; іди, куди хочеш - іди до свого батька на Русь". І тут цілком виразно, що Новгород не був Русь.
Поміж іншими свідченнями старих хронік, що прямо стосуються до теми нашої дискусії, нехай вільно мені буде зацитувати наступне: "І Святослав прийшов з людьми Суздалі, Смоленська і Полоцька на Русь" (в році 1167), "...він (московський князь) іде з Москви на Русь". Тут виразно, що Суздаль, Смоленськ, Полоцьк і Москва не були Русь.
Як уже було сказано, можна було б навести багато більше історичних доказів, щоб показати, що в старі часи - тобто від дев'ятого до тринадцятого століття - назви "Русь" і "Руська земля" стосувалися до районів Києва, Чернігова і Переяслава, а не до інших районів, заселених східними слов'янами.
Це правда, що деякі старі хроніки посилалися на новгородських, смоленських, суздальських і московських князів як на "руських князів", але робили це тільки тому, що ті князі були нащадками руської династії Володимира Великого і Володимира Мономаха. Те посилання було династичної натури та й тільки; воно не означало, що поселенці тих районів, якими ті князі володіли, були РУСЬКІ (або інакше РУСИ, РУСИНИ чи РУСИЧІ).
Коли в XIII столітті Київська держава впала, назва Русь перейшла до Галичини-Волині і [люди] віддаленої Підкарпатської Русі стали бути знані як РУСЬКІ або РУСИНИ. Факт, що ці назви збереглися до наших днів на Підкарпатській Русі (або Карпато-Україні), [це] уможливило росіянам претендувати, що люди того району росіяни, коли в суті речі вони українці. Внаслідок цього було злонамірно спричинено багато баламутства в умах багатьох чужоземців.
Треба додати, що назву Русь в латинській мові писалося як Рутенія (Ruthenia), а назву її людей як Рутені (Rutheni). Тут знову ми розкрили джерело багатьох замішань в наші часи і немало з них було зумисно підсунено ворогами України. Часто в статистичних даних русини представлені як відмінний від українців народ, тоді як насправді вони одно й те саме.

ВЕЛИКОРОСІЯ І МАЛОРОСІЯ

Назву "Великоросія" росіяни приміняють до території, на якій вони живуть, а назву "Малоросія" - до території, де живуть українці. Часто це робиться з наміром понизити українців через порівнювання цих термінів у вульгарному сенсі. (Я, бач, великий, а ти - малий, - П. Б.).
Властиво, визначення Велика Русь і Мала Русь візантійського походження. В 1299 році, коли київський митрополит Максим перенісся до Володимира, а його наступник Петро переїхав у Москву, Константинопольський патріарх, а також візантійський імператор почали стосувати до Київської митрополії назву "Мала Русь". Згідно з грецьким розумінням "Мала Русь" однозначна із "Властивою Руссю" на відрізнення від "Великої Русі", якою то назвою охоплювалися околичні території; аналогічними прикладами були: "Греція Мала", що визначало властиву Грецію, і "Греція Велика", що обіймала всі колоніальні посілості матірної Греції. Цікаво історично прослідити жонглювання назвами і титулами, яке довело до заперечення або перекручення первісного значення і вживання. Коли 1299 року митрополит Максим (грек з походження) перейшов жити до Володимира, він продовжував уживати титул "Митрополит Київський і всієї Русі". Московський князь Іван Калита примусив його наслідника Петра перейти до Москви і в той же час, для піднесення власної гідності, присвоїв собі титул великого князя всієї Русі. А проте, в той час у його володінні не було ні одного квадратового сантиметра руських земель. В 1416 році була знову відновлена митрополича катедра в Києві. Найменований на той високий пост Григорій Цимблак був незалежний від Москви і силою того факту прийняв титул, на який тільки він мав право - "Митрополит Київський і всієї Русі".
В чотирнадцятому столітті назви "Мала Русь", "Велика Русь" знайшли нові примінення. У висліді татарських наїздів у дванадцятому й тринадцятому століттях відбувалися великі переселення з Київської Русі на віддалені західні провінції Галичини і Волині. Згодом ті провінції перевищили Київ своєю могутністю і процвітанням, а їхні володарі були знані як "самодержці всіх Руських земель". У ранньо-чотирнадцятому столітті кілька митрополитів пробували поширювати свої володіння на сусідню митрополію. Суперечку вирішив Константинопольський патріарх і Святіший Синод шляхом перерозподілу єпархій. Одному митрополитові призначено Галичину й Волинь під назвою "Мала Русь", а другому приділено решту територій під назвою "Велика Русь". Тож прецедент був пошанований: префікс "Мала" залишено при найважливішому із двох районів - при правлячому центрі.
В 1335 році Юрій II Галицький проголосив себе: "З ласки Божої дідичний князь всієї Малої Русі". Згідно деяких авторитетів інтенцією того акту було відзначити факт, що його трон був новішого походження, ніж Київський трон - колиска раси і культури. З іншого боку, воно могло означати тільки потвердження митрополичих розмежувань.
Від 1340 року майже вся Русь (Україна) опинилася під формальним суверенітетом Литви, а Галичина - під Польщею. Треба підкреслити, що назва Русь відносилася не до Москви, а до території Києва, Чернігова, Переяслава, Білорусі, Волині і Галичини. За винятком малих частин Чернігівщини й Сіверщини - і то тільки на короткий час, жодна частина Русі або Руських земель не підлягала царській владі. Тільки під кінець XVI століття, коли Московія проголосила себе третім Римом і єдиним осідком Христової правди, її монарх почав величати себе "царем Русі", що викликало протест Польщі, монарх якої в той час також величав себе "правителем Русі" - титул виведений з того факту, що Руські землі знаходилися під суверенітетом польського короля.
В 1648 році гетьман Богдан Хмельницький вигнав поляків з усієї території Русі або України і проголосив себе "монархом і самовладцем на Русі". В той час він мав повне право на цей титул. Згідно з Ключевським, "Мала Русь лежала ще поза горизонтом московської політики". Поляки поновили напади на Україну, і Хмельницький мусив шукати допомоги. Він міг вибрати собі союзника з-поміж кількох, але остаточно схилився до Москви. В короткому часі вона надужила його довір'я і підступно використала нагоду підбити Україну. Вона також захотіла мати Білорусь і Литву, і відтоді цар почав уживати імперіальний титул: самодержець Великої Русі, і Малої Русі, і Білої Русі, і Литви, і Волині і Поділля. Російський історик Ключевський розповідає, що протягом кількох десятиліть малоросійське питання вичерпало російську закордонну політику й утруднювало втримати Київ і Східну Україну. Як ми вже бачили, в XVII столітті Велика Русь і Мала Русь були вперше в історії названі в титулі суверенної Московії. Порядок, в якому вони були поставлені "в тому титулі, вказував на виразний намір піднести статус північно-східних територій, на яких розвинулася Московія, і понизити той район, який в розумінні Греції і Візантії був властивою Руссю.
А все-таки ще довго Московське царство було відоме як Московія, а народ називав себе москвинами. Щойно при кінці XVII століття і на початку XVIIІ почала вживатися назва "Росія" на означення держави "великоруських людей". Аж до XVII століття чужоземці називали Московію Московією, а її народ московськими людьми.

УКРАЇНА

Коли з метою підсилити свої претензії на старшого брата москвини переставили термінологічне значення слів "Малоросія" і "Великоросія" і, заграючи на префіксі "Мало-", намагалися накинути малоросам тавро меншовартості, народ півдня відрікся цієї назви і прийняв назву Україна. Зміна була
оправдана, бо Україна не менше історична назва, як Русь. Так, далеко назад, як XII століття, країна часто була називана Україною, а її населення українцями. Наприклад, в Іпатіївському літописі було записано, що коли Володимир Глібович, князь Переяслава, помер, "Україна оплакувала його вельми", і що в 1189 році князь Ростислав "пішов із Смоленська в Галицьку Україну". Далі посилання на Україну знаходимо в старих документах від 1213, 1268, 1282 років. Описуючи похід гетьмана Наливайка, козацька дума голосить: "В нашій славній Україні ніхто не допоміг українцям, коли роздори навістили наші українські землі".

Як синонім Русі, Україна була вживана в різних закордонних офіційних документах, хроніках, географіях і мапах від XVI до XVIIІ століть. Реєстри Сорбонни виказують, що в XVI столітті українські студенти були реєстровані як "національно Русин з України (natione Ruthena de Ukraina), на географічних мапах з 1518 р. в Національній бібліотеці Парижа назвою "Україна" позначено території на обох боках Дніпра разом із Києвом. Географ Сансон (Sansone) в наголовку своєї мапи України, датованої 1641 роком, поставив: Ukraina о роеse de Casacchi (Україна, або земля козаків), і на тій же мапі відмітив Московську державу як "Московія". Гетьман Хмельницький заявив польському міністрові 1649 р.: "Я не залишив ні пана, ні князя в Україні", а в своїй промові до київського духовенства сказав: "Бог допоміг мені вигнати поляків з України", а в прокламації гетьмана Брюховецького говориться: "Україна наша улюблена отчизна, яку Польща і Москва хочуть поділити" (1668).
Треба додати, що до шістдесятих років ХІХ століття слова "Україна" і "українці" були широко вживані в російській літературі як синоніми офіційно вживаних "Малоросія" і "малороси". Тільки в 1863 році їх заборонила цензура і вилучила з обігу. Того року міністр внутрішніх справ М. Валуєв видав злопам'ятну прокламацію: "Української мови ніколи не було, немає і ніколи не буде". Від того часу по сьогодні більшість росіян із задоволенням повторюють ці слова без найменшого зусилля довести це науково.
Хоч "Україна" була вигнана з Росії, вона замінила стародавню назву "Русь" в Галичині й на Буковині, на територіях поза Російською імперією, і також на Буковині і в Галичині "українець" заступив "русина" і "руського", що були національними назвами тих людей. Хоч і введені в життя ці зміни, щоправда, не були офіційно визнані австро-угорським урядом. В 1915 році група українських парламентаристів звернулася до уряду, щоб замінити русина українцем, але нічого з того не вийшло.
Отож, зближаємося до кінцевого висновку. В старі часи, починаючи від ІХ століття, ті, що жили на землі, знаній тепер під назвою Україна, називали її Русь, а себе руськими. Тому що москвини, які були цілком іншим народом, присвоїли собі ці назви, первісні (справжні) руські люди вибрали своїй землі назву Україна, а для себе - українці. Вони мали повне право це зробити; нація має право назвати себе. В цьому випадку назва не була вигадана. Стару назву, яка була зневажена, відкинуто, і нова назва, яка існувала побіч старої принаймні після ХІІ століття, увійшла в ужиток. Таким чином претензії Москви до спадку й родоводу України були ефективно відкинені.

РАСОВЕ ПОХОДЖЕННЯ

Щойно на початку ХІХ століття росіяни цілеспрямовано і послідовно ширили теорію, що російський народ складається з трьох відгалужень: великороси, малороси і білоруси. Історія України сягає аж до ІХ століття, тоді як Московія виступає в історії аж майже чотириста років пізніше. Як же ці дві країни можуть бути одне і те саме?
На расовість цих двох народів складалися цілком інші елементи. Класичний російський історик Ключевський твердить, що великоруська вітка постала із схрещення східнослов'янських племен із здеґенерованими фінськими племенами і додає: "...не може бути й сумніву, що фінські елементи грали роль у формуванні типового обличчя росіянина, бо ж його фізіономія жодною мірою не відповідає жодній рисочці, повсюди характерній слов'янинові. Високі вилиці обличчя і сплющений ніс великороса достовірно свідчать про вплив фінської домішки в його крові".
І навпаки, той же самий авторитет виразно доказує, що, наскільки можна вірогідно твердити, малороси були виключно слов'янського походження.
Слідом за Ключевським вчені, які мали багато свіжого матеріалу для обґрунтування своїх суджень, ні хвилини не сумнівалися, що український і російський народи фундаментально різні. Професор Московського університету Чепурковський висловив думку, що етнографічно східні великороси мають багато спільного з мордвинами, черемісами і башкирами і що великороси, які живуть між горішнім Дніпром і горішньою Волгою, споріднені з литовцями, зирянами й перм'яками. Українці, сказав той самий авторитет, відрізняються від тих великоросів і дуже подібні до своїх західних сусідів. До того самого висновку прийшли й інші рівної слави авторитети в науковій праці, такі як А. А. Спіцін, А. Н. Рюрін, А. А. Корсаков, В. С. Іконніков, а з молодших - А. Е. Прешняков, М. К. Любавський і М. С. Грушевський.
В періодику "Украинская жизнь", 1912 р., академік Корш влучно підбив проблему такими словами: "Настільки очевидною є різниця між українцями й іншими слов'янами, що зайво про це й говорити. Їх відрізняє від людей державної нації (великоросів) ось що:
1. Мова. Мова українців поділяється на діалекти, які незалежні від різних відгалужень великоруської мови.
2. Фізичний вигляд і побудова. Вже на перший погляд можна відрізнити українця від великороса.
3. Характерність. Українці мають характерний і тільки їм притаманний гумор, життєрадісність і чутливість.
4. Звичаї й навики. Так глибоко закорінені їхні звичаї й навики, що українці зберігають їх, навіть живучи серед великоруського населення.
Всі ці різниці справжні і могли постати тільки з того факту, що кожний народ має своє виразно власне життя, інше від другого продовж довгих століть. З цієї простої причини різниці будуть зберігатися, тільки дещо змодифікуються під впливом загальнолюдської культури".

МОВА

По довгих студіях і суперечках велика більшість науковців погоджуються, що російська і українська мови фундаментально різні. До цього рішення дійшли, зваживши їх фонетичну зрілість, морфологію, лексикографію і літературну традицію. Якщо деякі з філологів, як Шахматов і Корш, тої думки, що колись існувала "праслов'янська мова", спільна для всіх слов'ян, то всі вони один до одного признають, що вже в ІХ віці мова Київської Русі мала свої власні індивідуальні риси, які відрізняли її від інших слов'янських мов, і що в ході часу ті різниці сталися настільки усталені, що тільки при допомозі мовного словника Київської Русі стало можливим пояснити багато темних місць у старій київській літературі.
В 1906 році Рада міністрів зажадала від Академії наук дати продуману опінію про українську мову. З цією метою було сформовано спеціальну комісію на чолі з Ф. Е. Коршем, до якої увійшли А. С. Фаміцін, В. В. Зеленський, Ф. Ф. Фортунатов, А. А. Шахматов, А. С. Ляппо-Данилевський і С. Ф. Ольденбурґ. Виготовлений Коршем і Шахматовим звіт був затверджений Академією і переданий Раді міністрів.

Головні висновки звіту були, що історичні умови довели до цілковитого зрізничкування між Південно-Західною Росією (Україною) і районом, що заселений великоросами; що те зрізничкування відбилося на мовах тих народів, і замість того, щоб улаштувати їх однією спільною мовою, історичний розвиток поглибив діалектичні різниці, які були виразні вже в час виступу тих двох народів на кін історії, і в обличчі того факту, що існує малоросійська мова, якою розмовляють люди Полтави, Києва, Львова, великоруська мова, якою говорять люди Москви, Ярославля, Архангельська і Новгорода, про "всеросійську" мову не може бути мови. В кінці зроблено рекомендацію, щоб малоросійські люди мали таке ж право, як і великороси, говорити своєю мовою публічно і друкувати.
В 1906 році, коли вищеобговорюваний звіт був даний на вимогу Ради міністрів, Київський і Харківський університети схвалили рішення Академії і додали побажання, щоб українська література користувалася тими ж правами, що й російська, щоб Св. Письмо було перекладене на українську мову, щоб навчання в початкових школах було ведене по-українськи і щоб преса з Галичини була дозволена в Росії.
Численні українські вчені, включно із Смаль-Стоцьким і Сімовичем, могли б бути тут цитовані, але в обличчі ясного і категоричного рішення Академії наук - найвищого російського авторитету у справах філології, це було б зайвим. Я тільки хотів би додати думку однієї особи - індивідуальну думку академіка Корша: "Зрілість мови, з погляду історичного і культурного, завершується, коли вона стає засобом вислову думки і почувань людей, які мають свою культуру й історію і які творять етнографічну цілість. Судячи по цих критеріях, мова українців настільки є МОВОЮ, наскільки й великоруська".

ЗВ'ЯЗКИ МІЖ ПІВНІЧЧЮ І ПІВДНЕМ

Вистачить звернутися тільки до російських істориків, щоб продемонструвати, що від початку зв'язки між Московією і Руссю, тобто між Північчю і Півднем, були слабкі. Ключевський каже, що це "в особі Андрія Боголюбського, коли великороси перший раз виступили на історичну сцену", - і додає: "той виступ не можна вважати щасливим". То був Андрій Боголюбський, який із Суздалі на півночі організував виправу, яка в році 1169 спустошила Київ. Внаслідок тієї наруги і зростаючої зневаги до Києва його наслідників, відчуження, додає Ключевський, між Північчю і Півднем стало постійним.
Ключевський заявляє, що Москва була центром для великоруського роду. Народи, призначенням яких було творити Московію, на протязі довгого часу були стиснені між Волгою і Окою. Шлях на північ від Волги їм заступили колоністи з Новгорода, які були напівосілі кріпаки; від північного сходу, від сходу і півдня вони були відтяті чужими їм людьми, а на південь і на південний захід їм заступала дорогу об'єднана Польсько-Литовська імперія. Москва виросла посеред того населення, яке, за Ключевським, було ефективно ізольоване від Русі або України.
Віднога руської династії на півночі попала під вплив татарських звичаїв, які вже мали багато спільного з угро-фінським населенням того району, і якраз із тієї мішанини племен слов'янських приходьків з місцевим населенням постала московська (великоруська) порода. Так, наприклад, маємо можливе пояснення, як правителі на Півночі стали деспотами, надихані безконтрольним бажанням панувати над іншими, і звідки взялася в їхньому характері дика войовничість і безкомпромісовість. Коли в 1654 р. історія звела українців і москвинів лицем до лиця домовитись про договір, вони не мали нічого спільного, що їх в'язало б. Конференції було ведено через перекладачів. Українці говорили про себе як РУСЬКІ - народ з Русі, а москвини про себе як москвини, тобто люди з Московії. Хоч обидві сторони визнавали православну віру, вони не відчували, що у них є спільна релігія. Для українців цар був тільки "східним православним царем", не РУСЬКИМ царем, бо тільки вони були РУСЬКІ, і цар не мав влади над ними.

КУЛЬТУРА НА ПІВНОЧІ І НА ПІВДНІ

Культура на Півночі була започаткована і підтримувана Півднем; іншими словами, українці були тими першими, що занесли науку до великоросів. Україна була ближча до Заходу і втримувала постійний зв'язок з осередками науки на Заході. Московія навпаки - замкнулася сама в собі і не дозволяла своїм студентам виїжджати за кордон. Російські вчені не заперечують задовженість їхньої країни супроти України. Їхні публікації на цю тему заповнили б цілі томи.
В усіх сферах науки, мистецтва, майстерності, ортографії, поезії, права, одягу і звичаю в Московії переважали українські впливи. Вже в XIV столітті багато українців працювали в Москві як учителі. В XV і XVI століттях переклади західних книг передіставались до Москви, але ті переклади робили українці. Друковані руською мовою книжки вживалися як підручники в Московії.
Після підписання Переяславського договору між Україною і Москвою у 1654 році українські впливи на Півночі значно зросли.
В праці п. н. "Теофан Прокопович", що була написана в 1881 р. (стор. 61), проф. Морозов (росіянин) пише, що Петро Великий бачив, як безмежно московське духовенство було позаду київського в справах освіти, і що в Москві не було компетентних людей для навчання церковного причету і для того було необхідно шукати поради у науковців з Києва. У своїй "Истории российской литературы" академік Пипін (також росіянин) писав: "В XVІІ столітті нові сили пробилися і в кінці верховодили в московському культурному житті; тими силами були: освіта, література і загальна культура, що розвинулися в Південній Русі, особливо в Києві. Справжніх особистостей не було дома, Москва мусила звертатися до мужів з Києва для наукової та педагогічної праці".
Петро Великий посилав людей до Києва й Чернігова вчитися друкарського мистецтва. В першій половині XVІІІ століття студентів назначувано професорами Московської Академії. В 1786 році постали в Росії публічні школи, і українців призначено було учителями. В XVІІ столітті українці займали всі високі посади в країні. В той час Київська Академія була під кожним оглядом вищою школою учителів для цілої Росії.

БАЛКАНІЗАЦІЯ

Не раз (на Заході) говориться, що визволення національностей в Совєтському Союзі обернулося б у "балканізацію Росії". Іншими словами, натякається, що це спричинилося б до розподілу Росії на ряд малих держав, які своїми безупинними суперечками загрожували б мирові в Європі. Щоб доказати фальш такого арґументу, треба тільки нагадати, що весь простір балканських держав (Югославія, Греція і Болгарія) займає 185 653 кв. миль, тоді як простір самої України виносить приблизно 360 000 кв. миль; і що ціле населення тих трьох балканських держав становить цифру 26 217 200, тоді як в Україні під Совєтами живе 36 000 000, а всіх українців - 48 000 000. Тож територія і населення самої України двічі стільки, як на Балканах. І що ще потрібно мати на увазі, так це те, що при визначуванні балканських держав було часто ігноровано національні інтереси, бо переважали політичні й стратегічні мотиви.

* "UKRAINA: Europe's Greatest Problem, by Lancelot Lawton.
Reprinted from "East Europe and Contemporary Russia" (vol. 3, No. 1, Spring, 1939). Переклад Петра Балея.

"Українські вісті", ч. 14 - 18. 5 квітня - 3 травня 1992 року
"Кримська світлиця" в січeнь-лютий 2004 р.

Англійською - http://www.ukar.org/lawton01.html