Пантелеймон Куліш
Зазивний лист до української інтелігенції

Духа не угашайте.
Апостол Павел

Живий живе гадає.
Пословиця

Der freie Mensch denkt an nichts weniger
als an den Tod, und freie Weisheit ist
nicht ein Nachsinnen ьber das Sterben,
sondern ьber das Leben... Man muss die
Handlungen der Menschen weder beklagen,
noch belachen, sondern begreifen.

Spinosa*

I

Як панувала колись Польща, нашим предкам здавалось, ніби Русь від Карпат аж до Путивля єсть неділима часть Речі Посполитої Польської і нібито, не державшись із ляхом за руки, не можна русинові пробувати на світі.

Щиро прихилялись наші предки до ляхів, щиро аж надто. Найповажніші доми в Червоній Русі2, на Покутті3, на Подолі, на Волині і Білорущині і по обидва боки Дніпра на Вкраїні нехтували навіть стару віру грецьку, щоб не різнитись ні в чім із польськими панами. Приподоблюючись до приятелів-ляхів, робились римськими католиками, кальвинцями, лютеранами 4, новокрещенцями, аріанами5. Через приятельство з панами-ляхами руська інтелігенція сталась польською. Рідна мова, мова великих предків, пійшла в неї у занедбаннє. Писали і розмовляли у поважних бесідах по-польськи і хіба тілько лаялись по-руськи. От так-то самохіть полячилась наша вельможна, гоноровита Русь, позираючи чужим оком на шляхту нижчу, як і на всяку іншу руську дрібноту.

* Вільна людина щонайменше думає про смерть, і вільна мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя... Дії людини треба не оскаржувати, не висміювати, а осмислювати. Спіноза (нім.). - Ред.

Тим часом рущина жила своїм природним життєм у руському простолюдді і давала ознаку своєї самобутності незліченними піснями, що дивують етнографа своєю красою і силою. Та, цвітучи собі і дико буяючи, не робила рущина прогресу - не робила через те, що не мала пуття перед собою, ані честі й поваги за собою. У церковні школи її не прийнято; з церковної амбони нею не говорено; судове писарство її нехтувало; розмова про широку світову жизнь і політику її цуралась; друкована словесність нею погорджувала. Всюди панувала або мертва мова, котру викохано штучно по старосвітських чернечих писарнях, або ж та польщизна, котру прийнято в нас між людьми поважними і для громадського життя, і для розмови в рідних сем'ях.

Се ж усе сталося тим, що й наші руські пани, і наші руські "владики", звичайно кревні тих же панів, не виробили просвіти в своїм народі і поривали очі на чужу. Над школою, над церковною амбоною, над судовою трибуною і над літературою царював той же передсуд, що й над самим побутом руським. Варязька Русь6 так стерялась у татарському ярмі, а по татарах у перелюбках з Литвою та з Ляхвою, що їй здавалось, ніби тілько й світу, що в польському вікні.

Правда, що в польське вікно свободно ринув світ гуманізма звідусіль, де його ще не пригашували давняшні просвітителі Європи. Та приплатилась наша Русь вельми дорого за те, що позирала на європейську культуру у чуже, а не в своє власне вікно. Наслідком братання з панами-ляхами було те, що як розбуялась у Польській Речі Посполитій соціальна усобиця під кінець XVI століття, - руське церковне поспільство зреклось єдиності з руською церковною аристократією, а під його ревнивим надихом занедбане культурниками поспільство мирське стало взивати ляхами не тілько руських латинців і прозелітів чесько-німецького нововірства, да і таких панів, що мурували йому церкви, споруджували монастирі, підпирали своєю повагою церковні братства і, держачись із дисидентами за руки, стояли на сеймах оггіром против політичної системи єдиності віри в Польщі.

Сим робом соціальні усобиці в Речі Посполитій Польській прийняли зловіщу назву боротьби козаків із ляхами, дарма що козаки боролись із вельможними представителями Р у с і - Острозькими, Вишневецькими, Сангушками 7, Четвертинськими 8, Корецькими 9 і т. д., і т. д.

У цій погибельній для обох націй боротьбі руських панів піддержали польські пани, а руських козаків - пани московські, думні люде царя Алексія Михайловича10. І сим-то дивним судом вворуженої сили древня варяго-руська аристократія втеряла територію, котру осягла була правом оборони від хижого азіатства. От як страшенно приплатились наші вельможні предки за те, що не вхопили своєї національної тропи, що не второпали єдиності своєї в рідних традиціях і в рідному слові з Руссю простолюдною.

II

Занедбана своїми церковними і мирськими панами рущина зоставила багато свого самоцвіту в польській словесності і, прийнявши в себе доволі польщизни, перейшла під московське пануваннє такою ж просторікою, якою була й під польським. Послі Великої Руїни, що знівечила всю роботу європейської культури на обох берегах Дніпра,- під захистом міцної своєю суцільностю Москви, по залюднених наново городищах і селищах постала так звана по-письменськи Мала Росія, а по-народному Україна.

Тут ізнов глибоко закоренилась і буйно проросла та самоцвітна мова, котру, за панування Польщі, не вважав за велику річ ніхто: ні королівська рада, ні панські сейми, ні схоластична тогочасна інтелігенція, як польська, так і наша руська. Розлилась вона далеко поза край України обох боків Дніпра, сягонула аж у Курщину і Вороніщину, аж до Волги, Дону, Кубані. І такий розлив просторікуватої, занедбаної високими властями і не запоможеної печатним словом рущинй пророкував їй новий процвіт, нову красу і силу.

Справді, куди не заносилась наша весела або смутна пісня, наша поважна дума або жартовлива приспівка,- всюди по великому Руському Світові слухано її з уподобою і переймано залюбки. У великих дуків царя Петра Первого за трапезою дзвонили в кобзу і співали сліпі козаки, а при дворі цариці Анни Івановни11 в царському штаті знаходимо кобзаря українського. Тілько ж бо наші пани, що постали на Вкраїні з нових народних дуків, дбали не про те, як би рідну мову підняти до научної чи хоть громадянської поваги, а про те, як би приподобитись до своїх приятелів, панів московських.

Тогді ще було рано давати вагу такому ділу, як простолюдне слово, випечатане найкращою печаттю своєю по сільських піснях. Наш тілько вік знає, чого стоїть сей орган національного самопочуття. Так само, як за панування польського, нехтувано нею вдруге задля мови московського панства, помазаного чужоземщиною. З ним-бо напгі пани своячились і єдинились; з ним у царській службі і в придворних церемоніях товаришували; до московських дуків яко людей могучих пестились; до їх моди і до їх звичаїв приспособлювались.

Через таку похіпливость опадав укупі з пустоцвітом і найкращий цвіт нашого народу. Столична примана тягла до себе українських дуків мовби яким магнітом. Коли б московське панство ходило не до "православної" церкви, а до католицького костелу чи до протестантського збору, - не подивилась би наша аристократія на стародавні руські церкви свої і, певно, ради нового добродія свого, москаля, сталась би чужовірною.

Сим робом насліддє незазнаної старосвітчини, наша кохана мова, зосталась упослідженою вдруге. Держались-бо в нас її по Вкраїні тілько знехтувані столицями доматори, люде малої науки, узенького кругозору, панки, підпанки, полупанки, міщане, козаки та посполита чернь, хлібороби. Уся ж інтелігенція, все, що п'ялось на світові високості, усе багате, пишне, вельможне, усе, освічене якою Бог послав наукою, прихилялось розумом і серцем до великорущини.

Як бачимо, сталось із нами те ж саме під московським пануваниєм, що було під польським. Самохіть наші мирські і духовні пани, глави поспільства, зреклися рідної рущини своєї. Старі передсуди на користь мови государної і тогочасна байдужість про закони природи в жизні нації робили те, що ніхто і не догадувавсь, який великий скарб лишали в простолюдній масі ті наші люде, що п'ялись на "російський Гелікон"12 або поучали з церковної амбони рідних братів чужою мовою. Так само, як і в поєднанні з Польщею, нікому було в нас запровадити народну мову в школу, нікому звести на церковну амбону, нікому посадити її на судовій трибуні. Соромились розмовляти нею серед людей великосвітніх; погорджували тисячолітнім предківським словом у печатнях.

III

Так наші восточні сусіде самою перевагою власті, сили, достатку позбавили нас у свою чергу національного верховіття і впослідили той елемент національної жизні, котрий у людей наукових уважається за найперший. Не роблячи нам ніякого насильства, вони вичеркнули нас із книги живих націй, а давню нашу національну давнину присвоїли собі яко річ, про котру, за нашим мовчаннєм, ніхто інший не озивався.

Були ми довго наче мертві, були нерухомі в летаргічному сні років із півтораста послі того, як наш Богдан запродав нас разом у двоє рук 13, а його alter ego (Друге я - (лат.)- Ред) хотів запродати ще і в трейті 14. Із сього летаргу пробудила нас рідна мова, як то правду сказав великий лях15:

...Dzwiek mowy rodzinnej mie ocuci*,

По якомусь таємничому закону воскресення замерших народностей у Полтавщині, у Харківщині і, як бачимо, навіть у Черніговщині, мов на тій кобзі струна до струни, озвались один по одному люде чужі й далекі між себе і без лишніх орацій провозгласили нову націю між націями, во ім'я рідного слова і самостійного світогляду.

*...Звук мови рідної мене пробудить (польськ.).- Ред.

Велике се діло розпочав простодушно, без особливого задуму, Котляревський, і розпочав так радикально, мов соціальний реформатор. Постягував з Олімпу богів і богинь з полубогами, а з високих постаментів поспускав на долівку широкославних героїв, що можновладці брали собі за взір, і все те олімпійське та боготворене по великих містах панство повернув у мужицьку простоту. З уподобою прийняли письменні люде "перелицьовану Енеїду" величного римлянина 16 - бо побачили в ній своє поспільство, побачили, хоть і з вивороту, та все ж таки не сліпуючи так, як сліпували, захилившись за чужомовні книжки.

Сам Котляревський не знав добре, що він творить. Він покорявсь недовідомому велінню народного духа; був тілько знаряддєм українського світогляду. Чуючи ж, по своїй поетичній природі, що сміхотворна "Енеїда" торкнула не всі струни в душі у земляків, змалював Котляревський життє народне ідилічно в своїй опереті "Наталка Полтавка". Тут уже критика вбачає начерк літератури поважнішої.

Не хутко спроможеться яка б не була початкова громада на змалюваннє себе писаним словом. Се-бо вже висока стадія розумової культури. Нашим отцям здавалось порожньою забавкою те, що написав Котляревський. Умер він у своїй рідній Полтаві, а з ним наче загинула і його проба пера серед невпокою життя громадського. Отже з малої і одрубаної собі речі судилось народитись такому, що зрослось із нашою долею навіки, чoго не мусимо забути, чого не занапастить ні панський егоїзм, ні государна політика: народилась українська література.

IV

Література ся сталась демократньою не тілько по волі, а таки й по неволі. Появилась вона на Божий світ не до панської вподоби, а до вподоби і науки тих, котрі не бажають, щоб темні брати їм служили, а бажають самі темним братам послужити.

Прямуючи до такої мети робом великого Учителя 17, літературні робітники наші не щадили ні своїх сил, ні своїх достатків, аби посіяти серед народної темноти і бідноти таких проповідників науки, котрі при нагоді могли із приниженої до землі маси викликати до свого гурту природних, рукою Божою засіяних "чад премудрості" і вкупі з ними утворити націю самочутну, саморозуміючу, на своїй дорозі видющу, про свою будущину дбайливу.

Не шкодив сей великий задум нікому, опріч тих, що вважають мир за знаряддє свого егоїзму, - опріч тих, що, доп'явшись до високих титулів та великих гонорів, забезпечують долю свою діточкам своїм і діточкам діточок своїх яким би то не було робом. Не то що не шкодив нічому і нікому, а приспоряв великому Руському Світові велику будущину. Ним-бо малося, на підмогу спільному добробутові, видвигнути з народної залежі животворну силу, котра тепер існує собі, німуючи, сліпуючи, бідуючи або гайнуючи.

Отже знайшлися в Росії такі правителі, що позирали скрива на етнографічну Україну, розпростерту широко серед Руського Світу, ніби вона своєю мовою робить якийся перекір царському господарюванню. Стали сі люде, сі політичні homunculi*, міркувати, яким би робом зупинити розцвіт української мови, і привели царське правительство до неможливого діла - до угашення духа.

* Гомункули (лат.).- Ред.

Тут починається нова повість про ізбиєннє младенців...

Було в Росії таке, що букварі і початкові шкільні книжечки дозволялось печатати по-жмудськи, по-самоїдськи, по-тунгуськи, тілько заборонено по-українськи.

Було таке, що збирати грошові жертви можна було на всяку учту і на всяку світову пустоту; постав тілько заказ українцям складатись хоть по вдовиній лепті на наукову запомогу землякам своїм.

Було таке, що не боронено видавати всякі газети і журнали людям порожнім, ради редакторської наживи з людського недосвіду і легкодумства; українським же народолюбцям забороняли сповіщати рідний край про все, чим би освітилась його темрява. Було таке, що Боже слово перекладувалось і зирянською, і комлицькою мовою, тілько невільно було перекладувати його мовою українською.

Постало наконець уже й таке, що навіть у повістях, писаних великорущиною, цензура поправляла и з б а там, де в рукописі стояло хата; вписувала б а р и н там, де автор писав пан, і т. д.; а коли чумак заспіває в автора:

Пропив воле, пропив вози,
Пропив ярма і занози, -

то цензура вичеркувала чумацьке співаннє яко українське*.

* Знаменитий декрет про українщину стався 18 мая 1876 року. До сієї дати у "Газеті Гатцука" надруковано половину мого оповідання про український побут 20 і дозволено в ній панові зватись паном, хаті - хатою і т. д. У другій же половині того ж самого оповідання цензор звелів редакторові печатати вже барин, изба і т. д. і не дозволив чумакам співати про воли, вози, про ярма і занози.

V

Як нам назвати ту безліч усяких мук, що в нас приймали мученики й мучениці за своє рідне слово? Чи то була римська неронівщина 18, чи гишпанська торквемадовщина? Чи то була дальновидна правительственна мудрість, що знайде собі оправданнє у віках грядущих; чи то була така необачність, що скритикує її й мала дитина?

Як її не називаймо, а підлягати їй, мов безсловесні звірята, не мусимо. Бо коли ми дивуємось, як се наші предки так необачно збігли піною з кипучої української жизні, то нехай же хоть нас наші потомки не докорюють марним шумуваннєм.

Тілько легкодухам здається, що наша сила ніщо супротив тієї сили, котра рине на нас із високостів государної власті, мов яка Ніагара, гримлячи, крушачи, сліплючи і туманячи. Аж два царювання сплямовано гашенням нашого духа 19. І хіба ж його вгашено? Хіба ж ми злились ув одну націю із "православним" Московським царством? Не тілько не злились, а стали від нього, через те насильство, ще дальше, ніж були колись від Польського католицького королівства.

Через те насильство і тиранство ми тілько зрозуміли розумом і побачили очима, скілько ми втратили неоплатимої сили, піддобрюючись москалеві.

Ми вже не маємо своїх церковних ієрархів. Задля государної московської політики вони нас ізрадили так само, як ізрадили колись задля політики польської.

Не маємо вже і своїх сановників: бо й сі відбігли нас тим же робом, що й наші Острозькі, Вишневецькі і т. д.

Не маємо ні свого українського трибуналу, ані свого звичаєвого права.

Не маємо ні такої церкви, котра підлягала б суду громадської совісті, ні такої школи, котра виховувала б наших дітей згідно з духом нації.

Не маємо навіть рідної преси, котра б не давала національній мові миршавіти під напливом чужої і освіжала б духа народного серед нашого безголів'я.

Одно тілько наше зосталось при нас - живе українське слово. І тому задекретовано згинути. Побалакають, мовляли, ще трохи сим жаргоном хлібороби, зійде він тілько на те, щоб розмовляти про вози, воли, ярма, пуги, налигачі, і, не оперте ні об церкву, ні об школу і пресу, зникне собі, мов той недорід, що йому не судилося й на світі жити...

VI

Отже воно не зникне вже через те саме, що його тиснуть і гонять. Наше слово загартоване в устах Олегів, Святославів, Володимирів21 іще тогді, як Москва й не наклюнулась. Загартували ми його і в устах того рицарства, до котрого слалась із зазивами вся Європа, воюючи з ворогами віри Христової або Свободи релігійної.

То ж воно служило в боротьбі сили мускульної з мускульною. Тепер наступив для нього час боротьби духа з духом. Як не впосліджують нас ті люде, що озиваються представителями Москви, а мусять признатись" що український дух виступив на своє діло жизні героїчно.

Московське царство давно вже почало зватись Всеросійським. Двадесять язиків, за приводом Налолеона, розбилось об його потугу 22. Історія його діяній стала печататись десятками томів, голосних, мов горлаті гармати. Пишаючись перевагою над бойовими силами Сходу і Заходу, московський самодержець став зупинити політичні бурі в Європі, мов той Нептун у Вергілія, одним погуком: "Quos ego!!"* А московська мова обріла для себе такий невмирущий oрган, як поет Пушкін. Велична зробилась Москва не однією стихійною силою. Здавалось би, нам подобало втонути у тому величчі, зникнути в блискавичному сяєві всеросійської слави, стопитись ув один метал із Москвою серед страшенного огню, котрим вона палила землю і воду, перекуватись у щось неодмінне вовіки під залізним ціпом тієї баби Яги, що в нашій казці кує москалів на мідяному току, покрепляючи силу решетами картечі.

* Я вас!23 (лат.).- Ред.

Москва виросла якимся дивом перед очима в історії. Про нас, що помогли їй знятись од землі аж під небо, ніхто й не згадував, прославляючи її царів та героїв. Нас мовби ніколи не було й на світі...

Аж ось, саме під ту велику годину, як засіяла повним світом невмируща слава Пушкіна, найкраща слава, якою може величатись нація, - у нас на Вкраїні, серед забутих степових могил, мужицька мова піднялась ізнічев'я до високості всенародного жалю, плачу, піднялась до погорджування великою гординею і до погрожування великій потузі.

То правда, що в нових кобзарських співах було багацько сліпого буяння, як і в геройських подвигах тих варягів, що руйнували Болгарщину 24 і Візантію 25,- як і в гайдамацькім завзятті тих козаків, що розбивали по Чорному морі християнське купецтво заодно з бесурменським, а дома пліндрували руські свої городи татарським робом. Тілько ж бо слов'янська інтелігенція не занедбала піснотворчого генія через його недосвід. Широко від Петербурга до сербського Білграда, а від сербського Білграда до чеської Праги розлилась наша нова пісня, і навіть чужомовна Європа довідувалась через переклади, у чому сила не торканих ще струн української кобзи.

Сила була в пророкуванні нової боротьби, боротьби за народне право вже не мечем і огнем, а духом і правдою. Заговорило понад Дніпром німе камінне; озвались голосно бур'януваті городища, і все живе почуло, що гаряча предківська кров кипіла і бушувала не даремно.

Вхоплено й замчано Кобзаря на край світу, між азіатську дичу26; придавлено його й примучено на тілі, ослаблено його й скалічено на дусі; а голосна пісня його через те ще поголоснішала на широкому світі. Усе недодумане і недосвідоме з неї почезло; зосталось тілько саме сяєво...

Так у великих проповідників людської віри, що вони сходили з громохмарної гори у юдоль повсякденщини, чи з'являлись посеред степової рівняви з блискучими своїми снами і таємничими призивами, никне марою те, чим вони рівня приземкуватим людям, і сяє невгасимим вовіки світлом те, чим вони вищі над похилу до землі людську природу. Так насліддє предківської слави чиститься в непроглядних століттях, мов у водах мовчазної Лети 27, і зостається нам від неї саме геройство духа, що підіймає серце на благодатні задуми і на великі подвиги.

VII

Оце ж не сумуймо про мізерну долю нашого українського народу; не журімось про те сирітство, у якому зостававсь і зостається він без первоцвіту свого громадянства і своєї древньої церкви. Знаючи з історичного досвіду, як уставали нації, повержені незгодою або дикою силою в прах, уповаймо духом бодрим, що в нашій давнині затаїлася сила невмируща і що ми тією силою дійдемо колись до того зросту, який сама природа нам на роду написала.

Не загине те слово, що дало животворящу запомогу аж двом літературам. Велике воно по своїй природі; а велике слово слідкує про величчє того народу, що зачав його в глибині свого духа.

Так, ми не малий нарід, дарма що нас не добачають наші сусіде у своїм величанні. Не малий уже тим, що докіль стояли ми за Польщу, під п'ятою в ляха ізвивалась Москва; а як почали стояти за Москву, стала тогді Польща пищати під п'ятою в москаля.

Не малий і тим, що, давши Польщі і Москві архиєреїв, вельмож і писателів, не попоїлись ми в чужоземщину слідом за своїми спокушеними главами.

Найбільше ж величчє української нації явне з того, що, зоставшись без церковного, політичного, воїнського і наукового передовництва, спромоглась вона видати з себе самобутню літературу і затривожила не помалу силоміцних єдинителів Русі.

Пам'ятне-бо нам слово московського оракула: що польське повстаннє єсть ніщо, як порівняти його з повстаннєм літературної України. Там, рече, відпала б, може, під лихий час, невеличка провінція від імперії; а тут мужицька мова, ставши літературною, розколе імперію на самій серцевині. Так промовила, віщуючи про нас, московська піфія28, і се нам не малий прогностик, що ми, літературною пропагандою, утворимо собі, скоро чи нескоро, таку церковну ієрархію, котра величатиметься чимсь кращим, ніж цяцьковані митри, і таке вельможество, котре пишатиметься чимсь достойнішим, ніж предківське надбаннє, і таку інтелігенцію, котра буде розумна малоучеиим людям, як батьки і матірки розумні дітям своїм.

Благодатна земля, що зродила вже стілько багатого жнива, лежить облогом перед нами. Зачаровано сей обліг іще тогді, як боролись наші руські козаки з нашими руськими панами, зачаровано й заклято: щоб на сьому облозі поламавсь усякий плуг, котрий не сам нарід-абориген собі викує.

Оце ж почали ми його кувати, сього чудовного плуга, з того часу, як постягали богів з Олімпу, а полубогів із мраморяних постаментів та поробили громадянами. Дарма, що нас так тяжко тіснять і пригнічують необачні государники. Ми і в тісноті, і в прйгнеті куємо та й куємо собі словесні лемеші та чересла помалу. І прийде той час, що пахатимемо предківське займище без цензурного дозволу.

А щоб роса не вибивала нам очей, поки зійде наше сонце, сонце духовної свободи,- треба нам, браттє-земляки, заложити літературний кіш у вбезпеченому високою цивілізацією місті.

Шкода нам звати москаля дядьком. Дякуючи нам і за оружну, і за моральну підпомогу, він хоче загладити наше обличчє серед народів; хоче, щоб ми забули, хто ми і яке наше національне право; хоче, щоб ми не мали ні пуття, ні честі, ні поваги на світі.

Оце ж, проповідуючи істину яко істочник свободи, мусимо ходити робом тих, котрим великий Учитель роду людського наказав: що коли гнатимуть їх ув одному місті, нехай утікають до другого. Певно ж бо знайдеться в культурному світі притулок, звідкіля у всю Руську землю ізийде віщаннє наше, на пробуд сонних і на воскрешеннє мертвих.

Розпочинаю се спасенне діло книжкою, котру назвав "Хуторною поезією" на ознаку того, що коли б ні в однім городі і ні в однім селі не знайшлось уже живого зерна до засіву, національної ниви, то рука Божа знайде ще його в хуторах і широко позасіває навіть і жидівське поле на Вкраїні, не тілько те, що підлягає нашим перевертням.

VIII

Виставмо, миле браттє, на високостях науки і літератури наше національне знамено. Не побачить на ньому плями ні один край, опріч хіба тієї Московщини, що слухає цькування своїх погибельних політиків, своїх сліпих книжників і фарисеїв. Чистий стоятиме Сей стяг у сяеві гуманітарності. Не стягує він людей на криваве діло, на гарбаннє чужої предківщини, на топтаннє під ноги чужої святиш. Стягує він українську розпуджену сем'ю до наслідування предківського надбання - рідного слова, до наслідування правом науки і словесності.

Сим не зупиняймося, миле браттє, що таке велике передвзяттє розпочинаємо малими силами. Усе велике на землі постало з малого і все потужне з малосильного. Не зупиняймося й моральним занепадом наших українців.

Понурились вони тепер у землю німуючи, мов ті воли під'яремні. Прийде ж той час, що вони випростаються і з "німого язика" зробляться віщателями національної правди. Перелічать вони себе всюди: і на рідній, і на чужій землі, і по селах, і по городах, і по степах, і по морях. Прокинуться і в столиці, що стоїть на людських кістках, вихована з самого заліза. Відгукнеться ними й страшенний Сибір, переміряний вашими ногами. Заб'ється українське серце навіть і в іншого перевертня, мов у того "ляха-потурнаха, ключника галерського, недовірка христянського". Плодюща наша полуденно-руська земля. Насищала вона своїми дітьми двоє великих царств, та ще й тепер інші з них живі в чужоядній утробі, мов той пророк у символічному китовім череві29. Звергне їх чужа національність на проповідь рідної, української.

До гурту ж, небожата, і великі, й малі! До гурту, паненята з мужичатами! До гурту рятувати святе наслідцє - слово! Воно-бо - скарбіння нашого духа. Воно - великий завіт незазнаної нашої предківщини. Воно - правдиве пророкуваннє нашої будущини.

Мусимо, любі земляки, заходитись укупі всі живі коло тієї праці, що започали наші предки варяги й козаки. Вони робили своє національне діло, буяючи яко люде віку темного; а ми робитимем своє, розмишляючи яко люде, освічені наукою; вони - мечем та кулаччєм, а ми - пером та лагодою. Нехай парі царюють, а великі пани панують. Обпц причини привели їх до страшної переваги; общі причини вкажуть і розумну міру їх перевазі Не хитаймо високих стольців; не зневажаймо і великих заслуг давніх государників. Нехай старий завіт історії стоїть перед нами в своїй повазі. Новий виробить і нове вино, і нові міхи по винотоках.

IX

От на таких-то основинах треба нам працювати в тих благословенних землях, де нам мислячою головою не стоїть із довбнею безголовий цевзор і за плечима в проповідника Христової свободи не притаївся поработитель-кат.

Усе те зле й лихе, що заподіяла нам колись нещаслива ляхва, а тепер останніми часами необачна Москва, сталось через політичну темряву,- через те, що політика не питала дороги в науки, а наука не опиралась на єдину філософію, достойну свого імені, - на філософію природoвідання. Дійшовши, з прогресом кругосвітньої наукової праці, тієї правди, що безкраїй і безмірний космос, у величезних і найменших творивах Божих, дає нам закон громадянського життя і розумового прямування, кладемо її в основину нашого проповідания української національності і духовної свободи. Закинене серед чужої нам громадянщиии, серед чужоплемінного і чужоядного натовпу, слово наше ховалось тілько по невмирущих піснях да в тайниках наших семей,- у тайниках, недоступних політичній інспекції. Викликаємо його тепер з останнього сховища на ширшу просторонь. Досі перепроваджено його в нас тілько через віковічні книги Святого Письма. Наступила черга перепровадити його через поетичні твори великих народів і через філософічну, оперту на природовіданнє, науку.

Який не єсть малий собі спочатку наш видавничий захід, як не трудно робити на одшибі те діло, котре народи свободні роблять у себе дома, та, не маючи іншого способу проповідания нашої загнаної і забитої правди, мусимо вважати своє видавництво - не з гордощів, а з гіркого жалю - і за народну школу, котру нам заборонено дома, і за церковну амбону, котрої наше духовенство нам не соблюло і не вповажнило.

Спогадаймо, браттє, про ту годину бідолашну, як під колотнечу за "духовні хліби" замикали і пустошили церкви по руських наших городах не тілько іновірці, а й самі ті, що називались "благочестивими" владиками. Занедбане, а часом і розпуджене поспільство виходило тогді в поле і під чистим небом слухало церковної науки, на яку спромагались убогі і гонимі благовіствувателі. Ми живемо під однаковим гонительством. Коли ж спасенні душі, у своїй науковій темноті, переховали свято віру предків своїх, як тогді найкраще можна було її зрозуміти, то, маючи в руках такі могущі знаряддя до проповідання істини, як наука і література, ми тим паче возможемо переховати предківський завіт національної свободи і свободної совісті.

Нехай же наша сила в нашій немощі совершається. Нехай з нашого серця рине та велика потуга, що нашим польовим благовіствувателям не дала підклонитись під замикателів і пустошителів святих церков. Коли завзяті люде меча і полом'я були нашими предками по кипучій крові, то безбоязнені люде Христової правди - сіль української землі30, тихий світ народу українського, герої християнської любові і самоотверження - були нашими правдивими предками по невгасимому духові.

Пам'ятаймо, рідне браттє, апостольське слово, що поставили ми девізом до сього "Зазивного листу": "Духа не угашайте!" Не гасімо його самі в собі; тогді ніхто його не вгасить і в нашому народові. Нехай наших гасителів поб'є всьогосвітній сором, а наше знамено нехай сіяє своєю чистотою і правотою вовіки.

Гірка і мов уже безвиходиа наша доля, що й казати!.. Споглянувши, який страшенний розплодився на Вкраїні тиск чужомовного, нам ворожого панства, яке зрадливе сидить у нас на апостольських сідалищах архієрейство і як починовничено в нас навіть людей науки; споглянувши на ту жміньку людей, котрих можна у нас назвати оком, ухом і серцем України, тілько зітхнеш, промовивши з Шевченком:

Обідрана сиротою
Понад Дніпром плаче...
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить,-
Тілько ворог, що сміється... 31

Та нема такої безодні, з котрої б не викарабкалась нація моральною перевагою над стихійною силою, над силою незапрацьованого чесно багатства і над силою власті, не оправданої філософією природи.

Поки що втішатимемось хоть тим, що чуємо в собі доволі снаги на протест перед всьогосвітньою інтелігенцією за сліпе і тиранське вбиваннє нашого національного духа.

Кінець

ЗАЗИВНИЙ ЛИСТ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ - Вперше надруковано в зб. Хуторна поезія. - С.117-137.

1 Спіноза Бенедикт (1632-1677) - нідерландський філософ.

2 Червона Русь - Галичина.

3 Покуття. - Так у джерелах XVII-XVIII ст. називали південно-східний "кут" (звідси і назва) Галичини між річками Дністром і Черемошем, та Карпатами.

4 Лютерани - прихильники одного з напрямів протестантського віросповідання, який виник у першій половині XVI ст. в Німеччині під час Реформації на основі вчення Мартіна Лютера як протест бюргерства проти засилля католиків.

5 А р і а н и - прихильники релігійної течії в християнстві, засновником якої був александрійський священик Арій (IV ст.), котрий твердив про нерівність Сина Божого з Богом-Отцем. Вселенські собори в Нікеї (325 р.) і Константинополі (381 р.) засудили це вчення як єресь. У IV-VII ст. аріанство було поширене серед германських племен, а в першій половині XVII ст.- у Польщі (в інтерпретації Р. Соціна, 1539-1604). У 1660 р. аріани були вигнані з Польщі. Якийсь час жили у Сілезії, Пфальці, але в 1666 р. їх звідси витіснили і вони розійшлись по різних краях.

6 Варязька Русь-Давня Русь, Київська Русь. Згідно з норманською теорією, давньоруську державу заснували вихідці із Скандінавії - варяги. Ця гіпотеза грунтується на згадці в "Повісті минулих літ" про прикликання варяго-русів з-за моря. Прихильниками норявнської теорії у XIX ст. були М. Карамзін, П. Й. Шафарик, Ф. Міклошич, М. Погодін, А. Куник. Антинорманісти ж обстоювали теорію слов'янського (Д. їловайський), хазарського (Й. Ф. Г. Еверс), угорського (В. Юргевич), фінського (В. Татіщев), литовського (М. Костомаров) або готського (Ф. Фатер, А. Будилович) походження Русь

7 Сангушки (Сангушковичі) - литовсько-український княжий рід. Олександр - староста володимирський у XV ст.; Андрій, його син,- староста володимирський і маршалок волинський; внуки: Андрій - староста луцький; Федір (?-1547) - староста володимирський і маршалок волинський; Роман (1537-1573) - староста брацлавський і вінницький.

8 Четвертинські-княжий рід, походив від князів турівських і пінських, згадується у XIV ст.

9 Корецькі - старовинний український рід. Князь Юхим Корецький (перелом XVI-XVII ст.) - магнат, воєвода волинський, прийняв унію і сприяв переходу православних селян в уніати.

10 Алексій (Олексій) Михайлович (1629-1676) - московський цар з 1645 р. За його царювання відбулося приєднання України до Московської держави в 1654 р.

11 Анна Івановна (1693-1740) - російська імператриця з 1730 р. Її уряд дав дозвіл на заснування Нової Січі - останньої Запорозької Січі на Дніпрі (1734-1775).

12 Гелікон - лісисте й багате на джерела пасмо гір у Беотії з храмом Аполлона й гаєм Муз. Тут знаходились джерела Аганіппа й Іппокрена, наділені, за уявленнями давніх греків, властивістю викликати поетичний хист.

13 ...наш Богдан запродав нас разом у двоє рук... - П. Куліш має на увазі приєднання України до Московської держави, що відбулося під керівництвом Б. Хмельницького, а також, очевидно, неодноразові воєнні союзи Б. Хмельницького з татарським і турецьким військами під час визвольної війни 1648-1854 ррі

14 ...його alter ego хотів запродати ще і в трейті. - Йдеться про союз І. Мазепи з шведським королем Карлом XII.

15 ...великий лях... - А. Міцкевич.

16 …"перелицьовану Енеїду" величного римлянина...- Йдеться про поему І. Котляревського "Енеїда", що є травестією однойменної поеми римського поета Вергілія (70-19 до н. е.).

17 Прямуючи до такої мети робом великого Учителя... - Ідеться про Ісуса Христа, який запорідав вести боротьбу зі злом не насильством, а проповіддю гуманізму, духовності, загальнолюдської моралі.

18 Неронівщина. - Слово походить від імені Нерона Клавдія Цезаря (37-68), римського імператора з 54 р., який відзначався підступністю і жорстокістю. Його ім'я стало прозивним у значенні кривавого деспота.

19 Аж два царювання сплямовано гашенням нашого духа. - П. Куліш має на увазі розгром Кирило-Мефодіївського товариства (1847) за Миколи І і спрямовані проти української мови та культури Валуєвський циркуляр (1863) й Емський акт (1876), прийняті за царювання Олександра II.

20 ...у "Газеті Гатцука" надруковано половину мого оповідання про український побут... - Ідеться про твір "Мятель в степях. Польская повесть" (Газета критико-литературная, художественная и ремесленная А. Гатцука. - 1876. - № 15-24.- 19 апр. - 19 июн.).

21 ...Володимирів... - Множинне узагальнення походить від імен київських князів: Володимира Хрестителя (?-1015) - великого князя київського з 980 р., який завершив об'єднання усіх східнослов'янських земель у складі Київської Русі й запровадив християнство як державну релігію; Володимира Мономаха (1053-1125) - великого князя київського у 1113-1125 рр., організатора успішних спільних походів князів проти половців (1103, 1111), автора вміщеного в Лаврентіївському літописі "Повчання" своїм дітям.

22 Двадесять язиків, за приводом Наполеона, розбилось об його потугу. - Йдеться про перемогу народів Російської імперії над багатонаціональною армією французького імператора Наполеона І (1769-1821) у Вітчизняній війні 1812 р.

23 Я вас! - Цей вислів вживається як вираження гнівної погрози з наміром припинити що-небудь. Уперше вимовив його бог морів Нептун (Посейдон) у поемі Вергілія "Енеїда". Цим окриком Нептун утихомирив розбурхані вітри.

24 Болгарщина. - Йдеться про середньовічну болгарську державу. Перше Болгарське царство виникло в 681 р. В середині Х ст. воно розпалося на східну і західну частини. В 968-971 рр. Болгарія була ареною війни між Київською Руссю і Візантією. У 967 або 968 р. великий князь київський Святослав Ігорович вирушив на Болгарію, потім у союзі з нею в 969 р. почав війну проти Візантії.

25 Візантія-імперія, що виникла в IV ст. під час розпаду Римської імперії в її східній частині (Балканський півострів. Мала Азія, Південно-Східне Середземномор'я) та існувала до середини XV ст. Успішний похід у Візантію здійснив давньоруський князь Олег, вихідець з варягів, уклавши з нею в 911 р. вигідний для Русі договір. Два походи на столицю Візантії - Константинополь - у 941 і 944 р. здійснив великий князь київський Ігор. Після Доростольської оборони 971 р. - облоги 30-тисячного руського війська 45-тисячним візантійським військом - Святослав Ігорович підписав мирний договір, за яким відмовився від придунайських земель.

26 Вхоплено й замчано Кобзаря на край світу, між азіатську дичу... - Йдеться про Т. Шевченка, після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства засланого царатом у солдати в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати й малювати. В засланні поет пробув десять років.

27 Лета - у грецькій міфології річка забуття в Аїді - царстві мертвих, що нібито містилося десь на краю світу або під землею. Коли померлий пив з Лети воду, його душа забувала все, що пережила й бачила на землі.

28 Так промовила, віщуючи про нас, московська піфія...- Ідеться про М. Н. Каткова.
Піфія - у грецькій міфології віщунка і жриця Аполлона - бога Сонця й світла, покровителя мистецтва й муз.

29 ...мов той пророк у символічному китовім череві. - Йдеться про біблійного пророка Йону, який, за легендою, пробув в утробі кита три дні і три ночі (Біблія: Книга пророка Йони.- Гл. 2).

30 ...сіль української землі... - Джерело вислову - Біблія. Ісус Христос повчав своїх учнів, закликаючи їх стійко зносити переслідування: "Радійте і веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах: так гнали і пророків, які були до вас. Ви - сіль землі Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого непридатна, як тільки хіба викинути її геть на потоптання людям" (Євангеліє за Матвієм.- Гл. 5.- Ст. 12, 13).

31 Обідрана сиротою... Тілько ворог, що сміється... - Рядки з послання Т. Шевченка "До Основ'яненка".