Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Чорний Ворон (Микола Скляр)

Студент Катеринославського гірничого інституту Микола Скляр із Жовтих Вод1, під якими у травні 1648 року Богдан Хмельницький розбив польське військо, виявився не менш завзятим козаком, ніж запорожці Великого Гетьмана. Хто зна, може, й був він нащадком одного з тих, хто у ХVII столітті здобував славу Україні, а відтак і визнання Європи…
У травні 1919 року на поклик Матвія Григор’єва Микола виступив проти “комуни і чрезвичайок”. У серпні 1919-го, вже після загибелі отамана Григор’єва, сотник Скляр воював проти більшовиків у лавах Повстанської армії Нестора Махна2. Невдовзі він стає командиром кавалерійського полку, другим помічником командувача Кримського корпусу Повстанської армії. “Называл себя анархистом, но в организации не состоял... Петлюровец”, – таку оцінку Миколі Скляру дав начальник штабу Повстанської армії (махновців) Віктор Бєлаш3.
1920 року Микола очолював кінний загін, який влітку приєднався до Степової дивізії Костя Блакитного. Відтоді він увійшов в українську історію як командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон. Його відділ складався з 150 – 250 кінних і 20 тачанок із кулеметами. “Цей загін був найрухливіший у дивізії і мав вирішувати найвідповідальніші завдання: вести розвідку, охороняти дивізію на марші, сковувати сили противника в бою... – згадував молодший брат отамана Степової дивізії Федір. – Загін Чорного Ворона складався переважно з колишніх махновців, які покинули чорні прапори і перейшли під свої рідні – жовто-блакитні. Воронівці мали добрий досвід партизанської боротьби… (вони) не раз показували блискучі приклади партизанської війни. Все були бойові, хоробрі хлопці, тільки не досить дисципліновані. На кожному їхньому кроці відчувалась розхристаність, від них віяло широким Херсонським степом, а пахло неосяжною Таврією”4.
У вересні 1920 року Чорний Ворон разом зі Степовою дивізією прибув на Чигиринщину. В Медведівці його вперше і побачив Юрій Городянин-Лісовський. Ось як він описував воронівців: “Найбільше сподобався нам загін Чорного Ворона – триста чоловік на конях і тачанках із кулеметами. Коні під вершниками і в тачанках – “змії”! Ситі, вичищені, із заплетеними в гриви кольоровими стрічками. Масті переважно вороної. Козаки майже всі були в чорних козацьких шапках і бурках. Від загону повівало махновсько-партизанським духом. Зрештою, він переважно складався з хлопців, що пройшли “школу Махна”, але, будучи свідомими українськими повстанцями, відсіялися від чорних прапорів”5.
А їхнього отамана Юрій Залізняк, осавул 1-го (основного) куреня Холодного Яру, запам’ятав таким: “Меткий вершник, він був одночасно якийсь повільний і нерухливий. Коли згинав руку, здавалося, що гне штабу заліза. Його рухи мали в собі щось гіпнотичне. Нагадували “ліниві” рухи тигра в клітці. До того ж Ворон мав дивовижні очі: темні, тверді, непорушні. Він зовсім не кліпав повіками. Змінюючи напрямок погляду, повертав не очима, а всією головою”6.
Хоч у Холодному Яру Чорний Ворон був недовго, повоювати встиг, зокрема взяв участь у кількагодинному успішному бою на берегах Тясмина біля Онуфріївського монастиря…
2 жовтня 1920 року в Мошнах зійшлося величезне повстанське військо (30 тисяч коліїв). Тут відбулася нарада отаманів, на якій вирішували, що ж робити далі, як використати цю немалу силу. Слово взяв і Чорний Ворон. Ось як описав побачене і почуте Юрій Залізняк:
“Ворон повільно оглянув отаманів.
– Ну, що ж, панове. Ворог сам підказує нам, що маємо робити. Червоні бояться, щоб повстанці не захопили Києва. Забираємо Черкаси, підірвемо мости на Дніпрі й, не гаючи часу, рушаємо на столицю. По дорозі ж усюди повстанці... Поки дійдемо, зберемо армію. У червоних – невдачі на фронті. Частини, що діють проти нас, пригнічені й налякані. Куди не повернуться – в запіллі повстанці. Таке військо дороги нам не замкне і Києва не оборонить.
– Це неможливо!.. Не вдасться! Ми не регулярне військо, щоб наступати на Київ! – залунали голоси.
– Звичайно не вдасться, як наперед не вірити у перемогу. А чи Петлюра позаторік регулярним військом Київ зайняв? Та коли б і не вдалося визволити Київ – нічого не втратимо. Повертаємо голоблі і йдемо до фронту. Ще й тих, що пристануть до нас, за собою потягнемо. А по дорозі не одну тисячу повстанців зустрінемо...
– А як большевики з Москви свіже військо підвезуть і вдарять у спину?
– Швидше до фронту дійдемо та напремо на москалів ззаду – тільки й страху”7.
Але Кость Блакитний та Іван Деркач постановили лишатися на Чигиринщині та Черкащині і громити комунікації ворога. Й після наради Чорний Ворон продовжував боронити перед керівниками план захоплення Києва.
“Блакитний наполягав на недоцільності такої операції.
– Що вам так Київ у голову засів? – розводив він руками. – Київ поляки і без нас займуть. Наша армія – на правому крилі фронту. В напрямку Києва піде хіба якась репрезентативна частина. А наше завдання – допомогти в першу чергу своєму війську.
Ворон таємничо усміхнувся.
– Кажете, пане отамане, поляки і без нас займуть... Маю велику охоту, щоб на цей раз вони вступили до Києва як гості, салютуючи вже вивішеним українським прапорам. І якби я мав не триста, а хоч би півтори тисячі на конях і тачанках, то хоч би тільки для цього захопив би Київ перед самим їхнім носом.
Чорнота, що, прислухаючись до розмови, сидів зі мною на старенькій отомані, впав у “філософський настрій”.
– Бачиш, це розмовляють між собою два кольори: чорний і блакитний. Хай мене чорт вхопить, якщо той ніжний колір нашого прапора принесе Україні щастя. А от у Ворона думка непогана. Захоплення столиці українськими повстанцями раніше, ніж дійде до неї фронт, – було б неабияким дарунком для українського уряду. Чорний Ворон хоч і “степовий бандит”, а на “міжнародних чемностях” розуміється...”8
Микола Скляр був украй розчарований, що не вдалося переконати Костя Блакитного йти на Київ. А тут ще замітингували степовики – до них дійшли чутки, що більшовики палять і грабують їхні оселі, розстрілюють їхні родини. Отож Кость Блакитний мусив повертати на південь.
Разом дійшли лише до села Руська Поляна. Тут попрощалися – холодноярці та голівці повернули на Черкаси, а степовики подалися на Чигирин. Чорний Ворон сердечно попрощався з холодноярцями, особливо з Чорнотою, з яким міцно заприятелював.
“– Ку... куди ж ти тепер? – запитав знервований подіями Андрій.
Ворон махнув рукою.
– У білий світ... Не маю що тут робити, та й із степовиками вже мені більше не по дорозі. Той чорноліський ведмідь Хмара – мудріший, ніж я думав, коли він відмовився до об’єднання приставати. Тільки дурно час прогаяли. А якби відразу пішли були, не зупиняючись надовго, досі б могли армію мати і таких чудасій натворити, що тільки держись! Я ось тільки у степ дивізію виведу, а там – бувайте здорові! Мої хлопці про хати давно забули. Щодня п’ятдесят-сімдесят верст, а треба, то й сто махну… Над морем побуваю, під фронт загляну, може, й до Холодного Яру коли заверну…
Обминаючи колони степовиків, чорні примари тачанок і вершників пірнули в темряву...”9
Уже за Чигирином, у степу, шлях Степової дивізії зійшовся з маршрутом Кінної армії, яка поспішала на врангелівський фронт. Чорний Ворон, першим виявивши ворога в районі Сентового, не став чекати, поки будьонівці помітять степовиків і заатакують на марші. Він першим накинувся на червону лавину.
Будьонівці спершу сприйняли воронівців за своїх. Тому й Чорний Ворон зумів впритул підвести тачанки, які, різко розвернувшись, залили вогнем будьонівську частину. Кулемети викосили кількасот червоних. Привернувши увагу близько двох тисяч вершників, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової дивізії бік, ближче до Лебединського лісу...
“Оточені у маленькому лісочку серед степу… козаки Ворона по-геройськи боронилися. Усі атаки були відбиті з величезними втратами для будьонівців. Тоді дивізійна артилерія відкрила по круглячку молодого лісу ураганний вогонь, змішавши його із землею. Партизани вискакували гуртками, кидалися назустріч будьонівським лавам і гинули в рукопашному бою, дорого віддаючи своє життя. Кількагодинний бій Чорного Ворона коштував червоним третини складу дивізії. Триста воронівців усі до одного полягли. Як оповіли будьонівці-кубанці, поранені партизани добивали себе на очах ворога. Забравши своїх поранених й покинувши убитих, будьонівці пішли далі – поспішали на врангелівський фронт, де мав розпочатися генеральний наступ”10.
Коли Чорний Ворон залишився з двома козаками, він несподівано для ворога вигукнув “Здаюсь!” і підняв догори руки. Розпалені боєм червоноармійці кинулися вперед, уже не відчуваючи небезпеки. Коли червоний командир підскочив майже впритул, Чорний Ворон всадив йому в груди кулю. Будьонівці розгубилися і на мить зупинилися.
– Не вам, московські запроданці, своїми брудними руками взяти Чорного Ворона, – зневажливо кинув отаман червоним козакам Будьонного і повільно, гіпнотизуючи поглядом своїх непорушних чорний очей, підніс до скроні пістолет.
Пролунав постріл. За ним ще два – це останні козаки-воронівці поставили знак оклику в своєму героїчному житті. Будьонівці отямились. І кинулись рубати вже мертвих11.
Юрій Залізняк (Горліс-Горський) разом з іншими холодноярцями із запізненням прибув на місце останнього бою Чорного Ворона. Рятувати вже не було кого.
“Ближче до лісу – мережка тіл густіша; групами і поодинці, будьонівці й партизани, – згадував Юрій Горліс-Горський. – Праворуч – сліди рукопашного бою. Скеровуємо туди коней. На невеликій площі – з півтори сотні порубаних, удвічі більше будьонівців, ніж повстанців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона: мав надрубане ще раніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.
Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами. Злякано форкаючи, оминають кінські трупи.
– Є, тут! – крикнув Андрій. – Але хтось із його хлопців живий залишився! Гляньте!
Ворон без зброї, в скривавленому одязі, роззутий, лежав навзнак із розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимось грудках землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задерев’янілі руки зігнуті на груди, між посіченими пальцями складені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран.
Усі були переконані, що то якийсь воронівець залишився живий, вночі розшукав свого ватажка і віддав йому останню пошану. Не хотілося оповідати про розмову з Олею, про її намір відвідати побоїще. Хотілося чомусь заховати в таємниці той порив душі безстрашної дівчини...
Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо біля ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам’яті українського народу. Ніхто з нас не знав ні його імені, ні справжнього прізвища; знали лише, що Ворон і багато з тих, що полягли з ним отут, на пограниччі степу, походять із Запоріжжя, із сіл, де нащадки січовиків вирощували хліб, ловили рибу й лоцманували на небезпечних дніпрових порогах.
– Усіх забрати не можемо, – перервав задуму Хмара, – але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.
– Відправимо до Мотриного монастиря, – озвався Петренко. – Колись Василя Чучупаку туди перенесемо.
Чорнота заперечив рухом голови:
– Не можемо Ворона забрати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг – хай з товариством і спочиває. Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо. Їдьте, панове, до ліска, я вас дожену.
За кількасот кроків озираюся. Мій побратим вкляк біля Ворона, заглиблений у молитву. За кілька хвилин догнав нас і поїхав поруч, сором’язливо відвертаючи обличчя, – понурий ведмідь мав червоні від сліз очі.
У гайку – ще непривітніше. Вирвані трьох- і шестицалевими гранатами грабчаки й берізки лежали на розбитих кулеметних тачанках, прикривали розшарпаних партизанів і коней. Коло розбитої тачанки – тіла двох дівчат-розвідниць. Одяг на них розрізаний шаблями – “товаріщі” потішалися, розглядаючи мертве дівоче тіло. Старий тавричанин – батько однієї з розвідниць, що веселив нас рибацькими байками якось на одній зі стоянок на Черкащині, – лежав по другий бік тачанки. Осторонь – знайоме обличчя начальника кулеметного відділу з одірваною по коліно ногою. На скроні – рана від кулі, над нею у шкірі – чорні цятки пороху від пострілу зблизька. Кулеметник власною рукою і револьвером підписав останній рахунок…
З почуттям болю й гордості їдемо з побоїща”12.
Селяни навколишніх сіл позбирали воронівців і поховали їх в могилі в лісі Раєвського над просікою, що проходить поруч із балкою зі Шпакової до Розумівки. В місці, де сходяться обидві балки, недалеко від станції Хирівка, трохи західніше від неї, постала висока могила борцям за Волю України13.
Нині вона впорядкована, до неї знову ідуть люди. Лунає тут і пісня кобзаря: “У могилі край дороги буйна сила спочива”...
___________
1 Степовий Ю. В Херсонських степах. – Мюнхен: Культура, 1947. – С. 84.
2 Там само.
3 Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махно. – К.: РВЦ “Проза”, 1993. – С. 592.
4 Степовий Ю. Вказана праця. – С. 46.
5 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич: Відродження, 2006. – С. 184.
6 Там само. – С. 189.
7 Там само.
8 Там само. – С. 191.
9 Там само. – С. 195.
10 Там само. – С. 202.
11 Степовий Ю. Вказана праця. – С. 87.
12 Горліс-Горський Ю. Вказана праця. – С. 205, 206.
13 Дорошенко М. Стежками Холодноярськими: Спогади, 1918 – 1923. – Філадельфія, 1973. – С. 95 – 96.

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ