Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Короткі біографії уродженців Черкащини, учасників
Другого зимового походу Армії УНР, яких розстріляно в містечку Базар Волинської губернії у листопаді 1921 р.

22. СОЛОМОНІВСЬКИЙ Василь Володимирович (1897, с. Яцки Канівського пов. Київської губ. – 22.11.1921, м-ко Базар Волинської губ., тепер Житомирської обл.). Військовий діяч; військове звання – сотник Армії УНР1.
Стан – духовний. Закінчив гімназію. Студент Київського університету Святого Володимира. “Вольноопределяющийся”. Безпартійний. З 1918 р. – молодший старшина батареї української армії. Під час Другого зимового походу – при комендатурі штабу Української повстанської армії. В полон потрапив під с. Миньки. Розстріляний червоними. Реабілітований 12 березня 1998 року.
Державний архів СБУ, арх. 74629 фп., т. 1, арк. 32 – 32 зв.

93. ХУЛЬЧЕНКО Мирон Антонович (1901, Уманський пов. Київської губ. – 23.11.1923, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Закінчив сільську школу. У графі “партійність” зазначив: “партії петлюрівської”. В Армії УНР від 1920 року. Інтернований у табір м. Олександрів-Куявський. Під час Другого зимового походу – козак 2-ї бригади 4-ї Київської дивізії. Розстріляний червоними. Реабілітований 25 березня 1998 року.
Там само. – Арк. 116 – 116 зв.

97. СТРАШКЕВИЧ Борис Паладійович (1895, м. Умань Київської губ. – 23.11.1923, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Безпартійний. В Армії УНР із 1919 р. До рейду службу проходив в етапному курені при обозі 3-ї Залізної дивізії. Під час Другого зимового походу – санітар при 5-му курені 2-ї бригади 4-ї Київської дивізії. Будучи пораненим, потрапив у полон. Розстріляний червоними. Реабілітований 25 березня 1998 року.
Там само. – Арк. 120 – 120 зв.
У списку розстріляних і реабілітаційному висновку – Стражкевич (так само подають В. Верига і Б. Тимошенко), у анкеті арештованого – Страшкевич.

100. ПІВТОРАК Олександр Іванович (1899, Уманський пов. Київської губ. – 23.11.1923, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Освіта “домашня”. Безпартійний. В Армії УНР із 1919 р. Під час Другого зимового походу – санітар лазарету 4-ї Київської дивізії. 16 листопада під с. Миньки, будучи пораненим, потрапив у полон. Розстріляний червоними. Реабілітований 25 березня 1998 року.
Там само. – Арк. 123 – 123 зв.

109. ЯНИШЕВСЬКИЙ Кость Іванович (26.12.1899, м. Корсунь Київської губ. – 23.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Закінчив 5 класів школи. Безпартійний. Служив у Красній армії (61-й полк). Потрапив у полон між містами Сарни і Костопіль. В Армії УНР від 1919 року. Під час Другого зимового походу – козак 4-ї гарматної бригади 4-ї Київської дивізії. Потрапив у полон, будучи пораненим. Розстріляний червоними. Реабілітований 25 березня 1998 року.
Там само. – Арк. 132 – 132 зв.

118. ОЛІЙНИК Гнат Васильович (1896, Уманський пов. Київської губ. – 23.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Закінчив церковнопарафіяльну школу. Безпартійний. В Армії УНР із 1919 р. Інтернований у табір м. Олександрів-Куявський. Під час Другого зимового походу – козак 4-ї гарматної бригади 4-ї Київської дивізії. Розстріляний червоними. Реабілітований 25 березня 1998 року.
Там само. – Арк. 141 – 141 зв.

126. ПЛАХТІЙ Купріян Федорович (2.10.1900, Уманський пов. Київської губ. – 23.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Неграмотний. Безпартійний. В Армії УНР із 1920 р. Під час Другого зимового походу – санітар лазарету 4-ї Київської дивізії. Під с. Малі Миньки, будучи пораненим, потрапив у полон. Розстріляний червоними. Реабілітований 27 квітня 1998 року.
Там само. – Арк. 149 – 149 зв.

129. СТЕБЛИН Іван Дмитрович (жовтень 1899, Чигиринський пов. Київської губ. – 23.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Неграмотний. Безпартійний. В Армії УНР від 1920 року. Інтернований у табір м. Олександрів-Куявський. Під час Другого зимового походу – козак 1-го куреня 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії. Під с. Миньки, будучи пораненим, потрапив у полон. Розстріляний червоними. Реабілітований 27 квітня 1998 року.
Там само. – Арк. 152 – 152 зв.

137. МОРГУН Степан Трохимович (1900 р., с. Малі Прищепи (?) Канівського пов. Київської губ. – 22.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Закінчив “три групи” земського училища. Безпартійний. В Армії УНР із 1919 р. Служив у 28-му курені 10-ї бригади 4-ї дивізії. Під час Другого зимового походу – козак 1-го куреня 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії. Розстріляний червоними. Реабілітований 27 квітня 1998 року.
Там само. – Арк. 160 – 160 зв.

142. АНГЕЛЮК Василь Тимофійович (1901, с. Кам’янець Уманського пов. Київської губ. – 22.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Неграмотний. Безпартійний. В Армії УНР від 1920 року. Служив у 24-му курені 10-ї бригади 4-ї Київської дивізії. Інтернований у табір м. Олександрів-Куявський. Під час Другого зимового походу – козак 2-го куреня 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії. Потрапив у полон під с. Миньки. Розстріляний червоними. Реабілітований 27 квітня 1998 року.
Там само. – Арк. 166 – 166 зв.

143. ЩЕРБИНА Роман Климентійович (1898, с. Іванівка (?) Уманського пов. Київської губ. – 22.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Малограмотний. Безпартійний. В Армії УНР від 1919 року. Служив у 46-му курені 16-ї бригади 4-ї Київської дивізії. Інтернований в одному з польських таборів. Під час Другого зимового походу – козак 4-ї Київської дивізії. Потрапив у полон 17 листопада під с. Малі Миньки. Розстріляний червоними. Реабілітований 27 квітня 1998 року.
Там само. – Арк. 167 – 167 зв.

170. БІЛЕЦЬКИЙ Іван Омелькович (1898, с. Русалівка (?) Уманського пов. Київської губ. – 22.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Закінчив сільську школу. Безпартійний. В Армії УНР із 1919 р. Інтернований у табір м. Олександрів-Куявський. Під час Другого Зимового походу – козак гарматної команди 4-ї Київської дивізії. Розстріляний червоними. Реабілітований 27 квітня 1998 року.
Там само. – Арк. 194 – 194 зв.

180. КУЧЕР Оникій Тимофійович (1900, с. Малі Степанці Канівського пов. Київської губ. – 22.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Освіта “сільська”. Безпартійний. В Армії УНР від 1920 року. Під час Другого зимового походу – козак 2-ї бригади 4-ї Київської дивізії. Потрапив у полон 17 листопада. Розстріляний червоними. Реабілітований 27 квітня 1998 року.
Там само. – Арк. 204 – 204 зв.

225. ШЕВЧЕНКО Лазар Харитонович (1899, с. Пшеничники (?) Канівського пов. Київської губ. – 22.11.1921, м-ко Базар). Козак (підхорунжий?) Армії УНР.
Закінчив церковнопарафіяльну школу. В Армії УНР з 1919 р. Служив у 7-му курені 3-ї бригади 3-ї Залізної дивізії. Інтернований у табір м. Каліш. Під час Другого зимового походу – козак гарматної сотні 4-ї Київської дивізії. Розстріляний червоними. Реабілітований 27 квітня 1998 р.
Там само. – Арк. 249 – 249 зв.
229. ГОМАНЮК Созон Арсентійович (1897, с. Войтівка Уманської вол. Уманського пов. Київської губ., тепер Черкаської обл. – 22.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Закінчив сільську школу. Безпартійний. В Армії УНР від 1919 року. Служив у 47-му курені 6-ї Січової дивізії. Інтернований у табір м. Олександрів-Куявський. Під час Другого зимового походу – козак 4-ї Київської дивізії. Розстріляний червоними. Реабілітований 27 квітня 1998 року.
Там само. – Арк. 253 – 253 зв.
Такий варіант прізвища – у списку розстріляних; у анкеті – Гомунюк, у реабілітаційному висновку – Гуминюк. В. Верига і Б. Тимошенко подають: Сосоїт Гомонюк. Можливо, прізвище його Гуменюк.

263. ПАНЧЕНКО Юхим Миколайович (1899, с. Христинівка Уманського пов. Київської губ. – 22.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Козацького роду. Хлібороб. Неграмотний. Безпартійний. В Армії УНР від 1919 року. Служив у 16-й бригаді 6-ї Січової дивізії. Під час Другого Зимового походу – козак 4-ї Київської дивізії. Потрапив у полон під с. Великі Миньки. Розстріляний червоними. Реабілітований 27 квітня 1998 року.
Там само. – Арк. 289 – 289 зв.

290. БІДНИЙ Павло Іванович (1886, с. Македони Канівського пов. Київської губ. – 22.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Безпартійний. В українській армії від 1918 р. Під час Другого зимового походу – козак 4-ї Київської дивізії. Розстріляний червоними. Реабілітований 27 квітня 1998 року.
Там само. – Арк. 316 – 316 зв.

298. ШВИДЕНКО Нестор Сергійович (1.3.1901, м. Черкаси Київської губ. – 22.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Закінчив 2 класи церковнопарафіяльної школи. Безпартійний. В Армії УНР від 1919 року. Інтернований в один із польських таборів. Під час Другого зимового походу – козак 4-ї Київської дивізії. Розстріляний червоними. Реабілітований 27 квітня 1998 року.
Там само. – Арк. 324 – 324 зв.

309. БОНДАРЕНКО Феодосій Давидович (серпень 1897, Черкаський пов. Київської губ. – 22.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Неграмотний. Безпартійний. В Армії УНР із 1919 р. Під час Другого зимового походу – козак 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії. Розстріляний червоними. Реабілітований 27 квітня 1998 року.
Там само. – Арк. 335 – 335 зв.

329. ЯРОШ Андрій Кіндратович (19.8.1886, с. Слобідка Золотоніського пов. Полтавської губ. – 23.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Закінчив сільську школу. Слюсар. Безпартійний. В Армії УНР від 1919 року. Під час Другого зимового походу – козак окремої технічної сотні 4-ї Київської дивізії. В полон потрапив 17 листопада близько 16.00 год. під с. Малі Миньки. Розстріляний червоними. Реабілітований 27 квітня 1998 р.
Там само. – Арк. 353 – 353 зв.

337. ЧЕЧЕНЬ Аврам Митрофанович (20.8.1897, с. Сидорівка Канівського пов. Київської губ., тепер Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл. – 22.11.1921, м-ко Базар). Козак Армії УНР.
Закінчив церковнопарафіяльну школу. Безпартійний. В Армії УНР із 1919 р. Під час Другого зимового походу – козак 1-го куреня 1-ї бригади 4-ї гарматної бригади 4-ї Київської дивізії. В полон потрапив 17 листопада під с. Звіздаль. Розстріляний червоними. Реабілітований 27 квітня 1998 року.
Там само. – Арк. 363 – 363 зв.

Підготував Роман Коваль
_____________________
1 Номери попереду прізвищ означають місце людини у списку розстріляних, який вивісили більшовики для застрашування інших.

Неповний список вояків і військових діячів,
які народилися на території сучасної Черкаської області

АВРАМЕНКО Василь Кирилович (10.3.1895, с. Стеблів Київської губ., нині смт Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл. – 1981, Нью-Йорк, США). Військовий діяч, хореограф, актор, продюсер; актор Українського державного народного театру (1918, керівник Микола Садовський); військове звання – сотник Армії УНР.
Активний учасник Визвольних змагань 1917 – 1920 рр. у складі Армії УНР. 1922 року організував школу народного танцю у Львові, 1923-го – в Луцьку, 1924-го – в Холмі. Від 1925 р. жив у Канаді, в якій заснував Головну рухому школу, де навчалися хореографії і театрального мистецтва. Від 1928 р. жив у Нью-Йорку. Там 1929 року заснував школу народного танку. Автор підручника “Українські народні танці, музика і стрій” (Вінніпег, 1947). Мав багато виступів з українською танцювальною групою на великих сценах, зокрема з хором Олександра Кошиця у містах Вашингтон, Нью-Йорк, Чикаго (1932), на Світовій виставці (Чикаго, 1933), у Метрополітен опера Гавс (Нью-Йорк, 1934; український танцювальний ансамбль у складі 300 осіб). 1935 року виступав у Білому домі. У 1936 – 1937 рр. заснував кіностудію звукових фільмів, де були створені “Наталка Полтавка”, “Запорожець за Дунаєм”, “Маруся Богуславка” (за участю хору О. Кошиця), “Тріумф українського танцю” (1954). У 1951 – 1952 рр. здійснив турне по Бразилії, Аргентині й Канаді. Перепохований у рідному селі.

БАЗИЛЬСЬКИЙ Гаврило Макарович (25.3.1880, с. Земзелівка Уманського пов. Київської губ., нині с. Соколівка Монастирищенського р-ну Черкаської обл. – 17.3.1937, м. Каліш, Польща). Військовий і громадський діяч; заступник командира Ставропольського полку (1914), командир 258-го Кишинівського пішого полку російської армії, 42-го (згодом 32-го) Сумського пішого полку (за Гетьманату, Полтава, 1918), 2-ї стрілецької дивізії (поч. листопада 1918), 6-ї пішої дивізії, 8-ї Запорозької дивізії (травень 1919), командувач запасними частинами Армії УНР (із травня 1920), командир 1-ї Запорозької дивізії (жовтень 1920), Кулеметної дивізії (1920), командувач Лівої групи Армії УНР (1-ша Запорозька дивізія, 2-га Волинська дивізія, Окрема збірна козача бригада Яковлєва, всього 3000 вояків), член управи Української станиці у Каліші (від 1924); військові звання – полковник російської армії (1915), генерал-хорунжий Армії УНР (5.10.1920).
Закінчив гімназію та Чугуївське піхотне юнкерське училище (1905). Учасник українізації частин російської армії на Румунському фронті (1917). Наприкінці 1917 р. в українізованому 26-му стрілецькому корпусі сформував дивізію (5000 багнетів, 500 шабель, 20 гармат) і через Румунію, Бессарабію та Буковину вивів її до Кам’янця-Подільського (за наказом Центральної Ради її було розформовано). Учасник Першого зимового походу (5.12.1919 – 6.5.1920). Лицар ордена Залізного хреста. Наприкінці листопада 1920 р. інтерновано у польські табори – Пикуличі, Вадовиці, Щипйорно біля Каліша. Ініціатор низки культурно-освітніх заходів для старшин і козаків у таборах. Опікувався українськими військовими цвинтарями. Похований на православному цвинтарі м. Каліш. Після Другої світової війни могила знищена поляками.

БАРВІНСЬКИЙ Борис (28.10.1889, с. Грищинці Канівського пов. Київської губ., тепер Канівського р-ну Черкаської обл. – 4.1.1980, Нью-Йорк, США). Військовий і громадський діяч, учитель; сотник 1-го Українського ім. Богдана Хмельницького полку (з травня 1917, за ін. даними – з поч. 1918) та полку ім. Павла Полуботка, курінний Київського полку Вільного козацтва, помічник губернського коменданта Київщини (1918), помічник командира 3-го Січового полку (з липня 1919), начальник охорони Головного отамана Армії УНР, контрактовий старшина 15-го польського піхотного полку (від 1928), командир 30-го полку 1-ї Української дивізії УНА (1945); військові звання – поручник російської армії, підполковник Армії УНР, підполковник піхоти Війська Польського (з 1935), сотник дивізії “Галичина” (1944 – 1944), генерал-хорунжий Армії УНР (після Другої світової війни).
Закінчив Київську духовну семінарію (1911), 1-шу Київську школу прапорщиків, школу сотенних командирів Західного фронту. До Першої світової війни вчителював на Київщині. На фронті у складі 225-го піхотного Лівнинського полку російської армії (з 1914). Учасник українізації частин російської армії (з 1917). Учасник оборони Києва від червоного війська Михайла Муравйова (січень – лютий 1918). З вересня 1920 р. – сотник охорони Головного отамана Симона Петлюри. Після поразки Армії УНР був інтернований у табір м. Каліш. Від 1926 р. – підполковник II відділу штабу військового міністра УНР в екзилі, відповідальний за зв’язок із підпільними організаціями Наддніпрянської України. Брав участь у боях проти совєтських військ під Бродами і Баутценом. На еміграції в США (з 1947). Похований на православному цвинтарі у Бавнд-Бруку.

ВОВК Андрій Михайлович (2.10.1882, с. Деньги Золотоніського пов. Полтавської губ. – 11.2.1969, м. Новий Ульм, Німеччина). Військовий і державний діяч, історик, редактор; підпоручник 129-го Бессарабського полку, командир пішого батальйону російської армії на Румунському фронті, член Ради 8-ї російської армії Румунського фронту, уповноважений із демобілізації 8-ї армії (березень 1918), командир Могилівської повітової сотні (березень 1918), комендант Могилів-Подільського повіту (з квітня 1918), командир повстанського загону (грудень 1918, Київ), командир Окремого корпусу залізнично-технічних військ (15.1.1919), командир 1-ї дивізії того ж корпусу (25.1.1919), командир (1.2.1919) та інспектор (2.5.1919) Окремого корпусу залізнично-технічних військ, вартовий отаман Київської групи, командир 5-ї пішої Селянської дивізії Київської групи військ УНР (28.9.1919), начальник штабу Київської групи Дієвої Армії УНР, командир 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР (20.5.1920), начальник запілля Дієвої армії УНР (19.7. – 15.8.1920), командир 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР (15.8.1920), заступник голови Орденської ради ордена Залізного хреста Армії УНР (19.10.1920), командир 1-ї Запорозької стрілецької дивізії (27.5.1921), військовий міністр уряду УНР в еміграції (14.11.1921 – 13.5.1922, 21.3.1957 – 1961), командир 1-ї Запорозької дивізії (13.5.1922 – 28.5.1924), редактор журналу “Табор” (1923), голова Українського воєнно-історичного товариства (1925), голова редакційної колегії журналу “За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського” (10.1.1925 – 10.1.1930), голова Товариства охорони воєнних пам’яток, член правління Української станиці в м. Каліш, член Головного управління Товариства вояків Армії УНР в українській станиці м. Каліш (1924 – 1940), голова Проводу української громади в Німеччині (в роки Другої світової війни), постійний член (1.7.1947) і заступник голови (9.8.1947) Вищої військової ради; військові звання – підпоручник (24.3.1906), поручник (1909), штабс-капітан (1913), капітан російської армії (1917), полковник (13.6.1920 – наказ від 3.10.1920), генерал-хорунжий (від 5.10.1920 – підстава: наказ ч. 35 по війську УНР із 5.10.1920 і наказ ч. 28 від 8.4.1921); генерал-поручник, генерал-полковник Армії УНР (рід зброї – піхота).
Народився в старокозацькій родині. Закінчив земську народну 4-класну школу (1893), міське 6-класне училище (1899). При Київському кадетському корпусі склав іспит на “вольноопределяющегося” 1-го розряду (травень 1900). Військову службу розпочав у вересні 1900 р. в 174-му пішому Роменському полку в м. Черкаси.
Чугуївське юнкерське піхотне училище закінчив 24 березня 1906 р. за першим розрядом з відзначеннями: “Мілютинського і Воєнного міністрів нагородами та з занесенням на мармурову таблицю” в чині підпоручника піхоти. Направлений до 129-го пішого Бессарабського полку у березні 1905 року.
Учасник Першої світової війни (16.7.1914 – вересень 1917). Неодноразово поранений. Учасник українізації російських частин на Румунському фронті. Делегат 2-го Всеукраїнського військового з’їзду (червень 1917). У жовтні 1917 р. приділений до генерал-квартимейстера штабу армії із завданням очистити штаб армії від більшовиків.
На посаді коменданта Могилів-Подільського повіту перешкоджав австрійській команді безконтрольно вивозити військове майно. Внаслідок конфлікту в липні 1918 р. був ув’язнений у Могилівській повітовій в’язниці. У грудні перевезений на гауптвахту в Київ, де 14 грудня сформував з ув’язнених вояків Запорозького корпусу повстанський відділ (400 чоловік), на чолі якого підняв повстання. Був одним з керівників збройної акції в центрі Києва, “чим змушено гетьмана Скоропадського зректися гетьманської влади”.
Сформував український ударний батальйон (пізніше полк), з яким виступив проти більшовиків у м. Бердичеві. 8 січня 1919 р. звільнив від більшовицьких військ м. Житомир. Як вартовий отаман Київської групи оперував проти денікінців і більшовиків на південний схід від м. Умані. Як начальник штабу Київської групи Дієвої Армії УНР ліквідував “повстання отамана Волоха проти Уряду УНР, – писав він, – а тим самим урятовано Уряд УНР і Головного Отамана Війська С. Петлюру”.
У Перший зимовий похід Армії УНР вирушив як начальник штабу Київської групи Дієвої Армії УНР (6.12.1919). Від 25 вересня 1920 р. – відповідальний за мобілізацію в Кам’янець-Подільському повіті. Командував операціями Групи військ УНР трьохдивізійного складу (4-та Київська стрілецька, 1-ша Запорозька стрілецька і Окрема кінна дивізії) в бойових операціях при форсуванні Дністра і наступі у серпні та вересні 1920 року.
Інтернований у таборі м. Каліша (Польща). Співзасновник Товариства колишніх вояків Армії УНР. Автор багатьох воєнно-історичних розвідок. Засновник, організатор і перший голова Українського воєнно-історичного товариства, яке стало спадкоємцем Воєнно-історичного відділу Головного управління Генерального штабу Армії УНР.
1935 року очолив опозиційну до уряду УНР групу генералів і старшин (Вартоломій Євтимович, Сергій Сидоренко-Сапорай, Борис Монкевич та ін.). Виключений із середовища УНР та ув’язнений поляками у таборі в Березі-Картузькій.
Член Союзу українських ветеранів (18.8.1946) – спадкоємця Товариства вояків Армії УНР у Польщі. Член-засновник Українського військово-наукового товариства в Німеччині (1950, 1951). Лицар ордена Залізного хреста (за участь у Першому зимовому поході; жовтень 1920); лицар Хреста Симона Петлюри (1936).
Дружина Софія з роду Галас. Син Микола народився 8 травня 1939 року.
“В українській військовій службі генерала-хорунжого Андрія Вовка не було обставин, що могли б служити перешкодою або обмежували б його право на одержання передбачених законами Української Народної Республіки рангових, орденських і пам’яткових відзначень та державного емеритального забезпечення”, – так написав 20 жовтня 1960 р. начальник канцелярії військового міністерства Микола Стечишин.
У повоєнні роки поновлений на посадах у керівних органах уряду УНР.

ГЛУВКІВСЬКИЙ Андрій Іванович (12.6.1894 р., м. Сміла Черкаського пов. Київської губ. – після 1927). Військовий, інженер-гідротехнік; старшина російської (царської) та Добровольчої (1919) армій, старшина 1-ї Запорозької артилерійської бригади Армії УНР, член таборової Студентської громади, лектор математики Українського народного університету.
Закінчив гімназію (Сміла, 1914) та Сергіївську артилерійську школу (Одеса). Навчався в Катеринославському гірничому інституті (1914 – 1915). На німецькому фронті до липня 1917 року. В лютому 1920 року разом із денікінськими частинами інтерновано в польські табори. В липні 1920 року вступив до української армії. Разом із нею відбув останню військову кампанію літа – осені 1920 року. У листопаді 1920 року знову опинився в польських таборах, у Стржалкові. Студентська громада табору Стржалкова характеризувала Глувківського “як людину, яка незвичайно багато сил і енергії віддає на користь студ(ентської) громади, і з національного боку цілком бездоганну”, як “зразкового старшину, як під час боїв, так і в звичайних обставинах”.
Автор підручника для гарматників “Робота командира батареї на обсерваційному пункті і старшина батареї” (культурно-освітній відділ Запорозької дивізії, табір Стржалково). Здійснив значну кількість виготовлених до друку перекладів із різних питань артилерії. Переклав із німецької праці “Диференційний рахунок” та “Інтегральний рахунок”. Автор спогаду “Останній день на рідному терені” – про свій відступ до Збруча у складі гарматної частини Армії УНР.

ГАРЯЧИЙ (Горячий) Павло Павлович (13.1.1893, с. Буда-Горобіївська Канівського пов. Київської губ. – 23.2.1943, м. Кременець, тепер Тернопільська обл.). Військовий діяч, інженер, учитель; солдат 1-ї мортирної гарматної запасної батареї російської армії (1914), командир 1-ї сотні 1-го Гайдамацького кінного куреня ім. Яна Кармелюка (січень 1918 – грудень 1919), сотник 2-го Запорозького полку ім. отамана Яна Кармелюка Армії УНР, командир 1-ї сотні 6-го кінного ім. кошового отамана Костя Гордієнка куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії, викладач лісництва Білокриницької школи; військове звання – сотник Армії УНР.
Учасник Першої світової війни. Закінчив 3-тю Київську школу прапорщиків (1.10.1916). У вересні 1924 р. склав іспити за 7 класів реальної школи – переважають четвірки. Закінчив аграрно-лісовий факультет господарської академії в Подєбрадах. Автор спогаду “18 листопада”.

ДЕРЕЩУК Петро Кузьмович (29.6.1886, с. Вишнопіль Уманського пов. Київської губ. – після 30.4.1930). Військовий діяч, вчитель; комісар Національного Союзу в Уманському повіті, командир 38-го Українського полку, інспектор 3-ї Запорозької дивізії, державний інспектор Запорозького корпусу Армії УНР (1918 – 1924); військове звання – прапорщик російської армії.
Народився у багатодітній селянській родині. Сільський вчитель. Учасник Першої світової війни (Південний фронт, з 1915). Член Української партії соціалістів-революціонерів (із 1917). Делегат 1-го Всеукраїнського військового з’їзду (Київ, 1917). Один з організаторів повстання проти Гетьмана України П. Скоропадського (листопад – грудень 1918, Уманський повіт). Організатор масового повстання проти совєтської влади на Уманщині (1920). Організатор Уманського повстанського комітету. 21 березня 1924 р. заарештований Уманським окружним ҐПУ. Засуджений до 10 р. 1927 року амністований. 30 квітня 1929 р. знову арештований і засуджений до 10 р. таборів.

ДОРОШЕНКО (“Вернигора”) Михайло (21.5.1899, с. Цибулеве, нині Олександрівського р-ну Кіровоградської обл. – після 1973, США). Військовий діяч; повстанець отамана Матвія Григор’єва (1918), підхорунжий повстанського відділу Якова Горбенка і Пилипа Хмари (1919 – 1920); військове звання – вахмістр російської армії.
Народився в козацькій родині. У повстанському русі з літа 1918 року. Керував переможним боєм проти більшовиків під с. Красносілля (нині Олександрійського р-ну Кіровоградської обл.). Автор книги “Стежками Холодноярськими” (Спогади. 1918 – 1923. – Філадельфія, 1973). Зберіг образи отаманів Матвія Григор’єва, Свирида Коцура, Пилипа Хмари, Ларіона Загороднього, Івана Лютого-Лютенка, Костя Степового-Блакитного, Миколи Кібця-Бондаренка, Юрія Горліса-Горського та інших.

ЗАГРОДСЬКИЙ Олександр Олександрович (10.4.1889, с. Зеленьків Уманського пов. Київської губ., тепер Тальнівського р-ну Черкаської обл. – 4.8.1968, м. Нью-Йорк). Військовий діяч, вчитель; командир пішого батальйону російської армії (1917), командир Вартового полку, командир куреня і помічник командира 3-го полку ім. гетьмана П. Дорошенка (осінь 1917), командир Окремого запорозького загону (з 9.2.1918), 1-го Запорозького стрілецького ім. гетьмана П. Дорошенка полку Запорозької дивізії Запорозького корпусу, 3-ї Запорозької дивізії (літо 1919), командир 6-ї Запорозької дивізії, заступник командира Запорозького корпусу, командир Волинської групи, 2-ї Волинської стрілецької дивізії (1919 – 1920), заступник командувача Армії УНР Зимового походу (1920), заступник голови управи Української станиці в м. Каліш, голова Орденської ради ордена Залізного хреста Армії УНР, заступник капітули Хреста Симона Петлюри, голова Братства Св. Покрови Армії УНР, член Вищої військової ради уряду УНР, член Вищої військової гонорової ради Армії УНР, голова Спілки воєнних інвалідів Армії УНР; військові звання – штабс-капітан російської армії (1917), генерал-хорунжий Армії УНР (літо 1920), генерал-полковник УНР (після 1945).
Брав участь в українізації частин Південно-Західного фронту Російської армії (1917). Учасник оборони Києва від військ М. Муравйова (січень 1918). Загалом взяв участь у 101 бою, мав 5 важких поранень. Від грудня 1920 р. – в таборах для інтернованих у Польщі. Відзначений орденом Залізного хреста (ч. 3), Хрестом Симона Петлюри, Воєнним хрестом та Хрестом Вільного козацтва. На еміграції – в Польщі, Німеччині та США (з 1949). Похований на Українському православному цвинтарі у Бавнд-Бруку.

ЗБАРАЗЬКИЙ Онисько Юзефович (с. Дібрівка Уманського пов. Київської губ., тепер с. Дубрівка Монастирищанського р-ну Черкаської обл. – після 1954). Повстанець. Арештований і висланий на Північний Урал. Дід по матері громадського діяча Анатолія Лупиноса.

ЗОЗУЛЯ Яків Максимович (13.3.1893, с. Лебедин Чигиринського пов. Київської губ. – після 1964). Політичний і військовий діяч, військовий медик, правник, викладач, публіцист; помічник лікаря Київського військового шпиталю (1911 – 1913), фельдшер (1913 – 1917), член Центральної Ради (1917 – 1918), член президії Всеукраїнської ради військових депутатів (з літа 1917), член Київської ради солдатських депутатів (1917) та Крайового комітету охорони революції в Україні (25.10.1917), службовець Міністерства харчових справ Центральної Ради (березень – квітень 1918), торговельний агент “Дніпросоюзу” (1918), Головний начальник санітарної управи Армії УНР (5.2.1919 – 4.3.1919), в. о. віце-директора хлібного департаменту (червень 1919), завідувач статистичного відділу Укрпродкому (1920), завідувач кооперативу “Дніпро” (Львів, 1920-ті), член правничої комісії уряду Карпатської України (1938 – 1939), доцент, професор Українського технічно-господарського ін-ту (Мюнхен, від 1943), професор Українського технічного інституту (Нью-Йорк, 1954 – 1964).
Закінчив Київську військово-фельдшерську школу (1908 – 1911). Навчався і служив фельдшером у Полтавському кадетському корпусі (1913 – 1917), від якого і обраний до Всеукраїнської ради військових депутатів. Член УПСР (до 14.6.1925). Делегат 2-го Всеукраїнського військового з’їзду (Київ, 1917). Представник Крайового комітету охорони революції в Україні при окружному військово-санітарному інспекторі (26.10.1917 – 27.10.1917), виконуючи обов’язки якого, сформував телефонно-санітарну колону та перев’язочні пункти. Навчався на правничому факультеті Київського університету (1918). Учасник антигетьманського повстання та оборони Києва під час більшовицького заколоту у січні 1918 р. Навчався у Кам’янець-Подільському університеті (1919 – 1920). Емігрувавши з урядом УНР, працював фельдшером у м. Варшаві, водночас навчаючись в університеті (1921 – 1922). З серпня 1923 р. – на еміграції в ЧСР, де разом з Ф. Сумневичем, П. Богацьким та Д. Ісаєвичем заснував Українську селянську спілку. Прихильник повернення в УРСР. Закінчив Карловий університет у м. Празі (диплом доктора права). На початку 1930-х років виїхав на Закарпаття, де працював помічником адвоката, потім начальником правничого відділу Окружної каси хворих. Ув’язнений мадярами до концентраційного табору. Під час Другої світової війни мешкав у Чехословаччині (протекторат), працював начальником відділу окружної каси хворих (Прага, 1940 – 1945). У Німеччині перебував у таборах для переміщених осіб (Ді-Пі).
1954 року емігрував до США. В УТІ викладав право і торговельні науки. Автор наукових праць, цінних спогадів “Облога Києва, відступ української армії на Волинь та організація санітарної служби” (За Державність. – Торонто, 1964. – Збірник 11. – С. 42 – 64). Упорядкував і видав хроніку “Велика українська революція: Календар історичних подій за лютий 1917 – березень 1918 рр.)

КІРІЧОК Микола Іванович (6.5.1898, хут. Левченків Безпальчевської вол. Золотоніського пов. Полтавської губ., тепер с. Левченкове Безбородківської сільради Драбівського р-ну Черкаської обл. – після 8.10.1931). Військовий, інженер-гідротехнік.
Закінчив двокласну школу в с. Нехайках (1911), двокласну вище-початкову школу (1915), старшинські артилерійські курси (1922), гімназію ім. Тараса Шевченка (Каліш, 20.5.1924) та Українську господарську академію (8.10.1931). 1917 року вступив до 2-ї Української юнацької школи в Києві, “в складі якої виступив збройно проти московського навалу”. У травні 1918 р. з армії звільнився, але восени 1918 р. підпав під гетьманську мобілізацію. Інтернований поляками у табір міста Каліша. Дипломний проект УГА оборонив “з успіхом дуже добрим”.

КОБИЛЯНСЬКИЙ Іван Назарович (1897, м. Кам’янка – ?). Козак загону отамана Матвія Григор’єва.

КОЛОМІЄЦЬ Василь (28.1.1900, с. Коробівка Полтавської губ. – 25.11.1964, Бельгія). Військовий і громадський діяч; козак повстанських загонів отаманів Чорного, Голого і Левченка, член Товариства бувших вояків Армії УНР у Франції.
Від 1924 року переховувався на Кавказі і Донбасі. 1943 року пощастило дістатися Німеччини. Від 1947 р. – у Бельгії, де працював на копальнях. У Німеччині під час бомбардування втратив дітей і дружину. “Був щирим українським патріотом, завжди жертовним для української справи. В його особі Т-во втратило зразкового члена і відданого справі українського патріота”, – писали у некролозі товариші.

ЖУПІНАС-ЖУПІНАДЗЕ Дмитро Васильович (24.5.1892, м. Сміла Черкаського пов. Київської губ., тепер Черкаської обл. – 16.8.1968, Детройт, Мічиган, США). Військовий і громадський діяч; офіцер 12-го драгунського полку російської армії, командир 14-го Поморського кадрового полку (м. Одеса, 1918), старшина Запорозького полку кінних гайдамаків ім. кошового отамана Костя Гордієнка, командир 24-го Запорозького (Чорноморського) пішого ім. гетьмана Петра Сагайдачного полку, Збірного кінно-запорізького полку (під час Першого зимового походу), 2-го Уманського запорозького кінного полку, 2-го кінного полку Окремої кінної дивізії (літо 1920); військові звання – штабс-капітан російської армії, полковник Армії УНР (із 15.5.1922; наказ Війську УНР ч. 6, 1 2.1961), генерал-хорунжий (підвищений урядом УНР в екзилі).
Закінчив агрономічну та юнкерську кавалерійську школи. Учасник Першої світової війни на боці Росії. Під час бойових дій був поранений, за хоробрість отримав багато нагород. Від 1917 р. в українській армії. Один з організаторів полку ім. П. Сагайдачного. Учасник Першого зимового походу. Лицар ордена Залізного хреста. Мав славу одного з найкращих кіннотників Армії УНР. Був нагороджений усіма українськими військовими відзнаками. Перебував у польських таборах для інтернованих, потім мешкав на Волині. Одружений на Катерині (1012.1902, Київ). Під час Другої світової війни німці звернулися до Д. Жупінаса з пропозицією створити військове формування, але, оскільки він відмовився виконати деякі умови, які поставила німецька команда, його відправили до концентраційного табору. 1952 року виїхав до США. Був активним членом Детройтського відділу ОбВУА. Похований на цвинтарі у Бавнд-Бруку.

ЛІВИЦЬКИЙ Андрій Миколайович (27.3.1879, с. Липлява Золотоніського пов. Полтавської губ., тепер Канівського р-ну Черкаської обл. – 17.1.1954, м. Карлсруе, Німеччина). Державний і громадсько-політичний діяч, юрист; присяжний повірений Харківської судової палати (з листопада 1905), мировий суддя Золотоніського повіту (1913 – 1917), Золотоніський повітовий комісар (із 16.3.1917), Полтавський губернський комісар Тимчасового уряду (від 1.8.1917), член Української Центральної Ради (1917), гласний Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств (серпень 1917 – травень 1918), в. о. міністра внутрішніх справ (від січня 1919), міністр юстиції і заступник голови уряду УНР в кабінеті Б. Мартоса (із 9.4.1919), міністр закордонних справ і міністр юстиції УНР (червень 1919), голова дипломатичної місії УНР у Польщі (з жовтня 1919), заступник голови уряду УНР у кабінеті І. Мазепи (1920), голова уряду УНР (жовтень 1920 – 1921, 1922 – 1926), заступник голови Директорії (фактично голова) і Головний отаман Військ УНР (від 1926), Президент УНР в екзилі.
Народився у старовинній козацькій родині. Закінчив колегію імені П. Ґалаґана (1896) та Київський університет (1903). Працював адвокатом та суддею в Лубнах, Каневі, Золотоноші. Учасник антигетьманського повстання. Один із ініціаторів створення Української національної ради в екзилі (1948). Похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у м. Мюнхені (Німеччина), згодом прах перепоховали на кладовищі у Бавнд-Бруку неподалік м. Нью-Йорка (США).

СУРЖКО Матвій (25.1.1901, с. Буда-Орловецька Черкаського пов. Київської губ., тепер Черкаської обл. – після 1936). Військовий діяч; козак полку гайдамаків Холодного Яру, поручник 2-го кінного ім. гетьмана І. Мазепи полку 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР.
Народився в козацькій родині в с. Буда-Орловецька на Черкащині. Родич братів Чучупаків. Учасник Першого зимового походу. Лицар ордена Залізного хреста і Хреста Симона Петлюри. На еміграції в США. Під фотографією Матвія Суржка, яку 1962 року вмістила редакція “Бюлетеня Союзу Бувших Українських вояків у Канаді”, написано: “З неї (фотографії) б’є молодість, життєрадісність, відвага і готовність з усмішкою на обличчі виконати наказ свого зверхника. Такими були наші соколи-кіннотники, що, несучи страх і смерть ворогам України, 45 років тому літали її безмежними степами”.

ТРУТЕНКО Валентин Максимович (12.3. 1881, м. Звенигородка Київської губ., нині Черкаської обл. – 30.1.1953, м. Сантьяго, Чилі). Військовий діяч; командир 175-го Батуринського піхотного полку, начальник Могилів-Подільської юнацької школи, помічник командира, командир 3-ї Запорозької дивізії Армії УНР (грудень 1919, під час Першого зимового походу), начальник Спільної юнацької школи (1922), отаман Українського вільного козацтва на еміграції, військовий аташе гетьманського екзильного уряду; військові звання – підполковник російської армії, генерал-хорунжий Армії УНР (1920).
Закінчив Володимирський кадетський корпус у Києві, Київське піхотне юнкерське училище (1901), Миколаївську академію Генерального штабу. Учасник українізації частин 12-ї російської армії, організатор Українського військового з’їзду Західного фронту. У листопаді 1917 р. привів в Україну українізований Батуринський полк, з яким брав участь у боях проти частин більшовицької Росії. За гетьманату командував різними частинами на Катеринославщині та Черкащині. Підтримав антигетьманське повстання. На переконання поручника Армії УНР Івана Толочного, полковник Трутенко – головний винуватець загибелі решток 3-ї Запорозької дивізії у бою під Животовом 25 грудня 1919 року. Після поразки Визвольної боротьби інтернований у польських таборах. 1924 року виїхав до Німеччини, де пристав до табору Павла Скоропадського. Після Другої світової війни перебував у таборі Ді-Пі в Міттенвальді. 1948 року емігрував до Чилі, де й помер.

УМАНЕЦЬ Лев Тарасович (18.2.1901, с. Гречківка Черкаського пов. Київської губ. – після 25.10.1927). Козак Армії УНР, юнак Спільної юнацької школи, інженер-гідротехнік.
Закінчив два класи залізничної школи (1915), витримав екзамен за чотири класи реальної школи, вчився в Бендерівській (потім Жмеринській) реальній (середньо-технічній) школі до травня 1920 р. Останнього класу не закінчив, бо “поступив до війська У.Н.Р.”. Закінчив Спільну юнацьку школу (1920). Після поразки Визвольних змагань інтернований у таборі м. Каліша. Спогад “Катюзі по заслузі” написав 1922 року. Закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах.

УСЕНКО Данило (15.12.1886, м. Городище Черкаського пов. Київської губ., тепер Черкаської обл. – після 14.12.1929). Військовий, інженер-агроном; помічник комісара цивільного прифронтового комісаріату при 2-й Волинській дивізії (1920), професорський стипендіат Української господарської академії (14.12.1929, Подєбради).
Закінчив Мошногірську нижчу с.-г. школу (1905), витримав іспит на “вольноопределяющегося” при Черкаській гімназії (1905). Двічі прослухав курси ґуральництва при Юріївському університеті. Закінчив Житомирську школу прапорщиків (1915). Командував ротою російської армії. Закінчив гімназію для дорослих при Кам’янець-Подільському університеті (1919). Навчався на с.-г. факультеті цього ж університету. Скінчив курси адміністрації в Ченстохові (1921). Написав “Спогади...” 3 лютого 1923 року.

ХАРЧЕНКО Іван Борисович (1898, с. Вербівка Чигиринського пов. Київської губ., тепер Кам’янський р-н Черкаської обл. – 1982). Вчитель, козак 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького Армії УНР.
Народився в родині коваля. 1916 року призваний до російської армії. Після Лютневої революції 1917 року перейшов до українського війська. Неодноразово залучався до охорони штабу УНР, а також Головного отамана Симона Петлюри. Під Уманню потрапив у полон до Нестора Махна. Завдяки землякові, який воював у Махна, врятувався з-під розстрілу. Повернувся до свого полку. В районі Кам’янця-Подільського потрапив у полон до червоних і прийняв пропозицію перейти до них на службу в культурно-просвітній відділ якоїсь частини. Невдовзі за станом здоров’я відправлений у безстрокову відпустку. Повернувся у рідне село, став учителем молодших класів. Працював у школі с. Михайлівка Кам’янського району. 1937 року заарештований органами НКВД за обвинуваченням у поширенні національної ідеї. Відбував покарання у північних таборах. 1943 року достроково звільнений і направлений до запасних частин Красної армії. Закінчив війну 1945 року. До виходу на пенсію викладав у сільській школі. Реабілітований 1982 року.

ХАРЧЕНКО Артем Борисович (1894, с. Вербівка Чигиринського пов. Київської губ., тепер Кам’янський р-н Черкаської обл. – 20.11.1937). Козак загону Чорного Ворона.
Народився в родині коваля. Мав гарний голос, співав у шкільному церковному хорі. 1919 року брав участь у антибільшовицькому повстанні на Чигиринщині. В одному з боїв із загоном ЧК поранений. Існує версія, що після лікування (ймовірно, 1920 року) отаман Холодного Яру направив його для підпільної роботи до кам’янської міліції. Захопивши ручний кулемет, перейшов до повстанського загону Чорного Ворона. Після поразки Визвольних змагань, заховавши своє минуле і змінивши в документах дату народження на 1901 рік, виїхав на Рівненщину, потім до Вінниці. Закінчив консерваторію. Працював солістом Великого академічного оперного театру в Москві. Заарештований органами НКВД 9 жовтня 1937 року. Ще раніше були ув’язнені “за контрреволюційну діяльність” двоюрідні брати Прокіп і Гаврило, а також рідний брат Іван Борисович Харченко, колишній вояк Армії УНР. Знали чекісти і про еміграцію рідного брата Павла. Енкаведисти підозрювали, що Артем брав участь у повстанських загонах. Тому у виписці з протоколу №117 засідання трійки його названо “политбандитом” (“в прошлом”). А звинуватили його у зв’язках з антисовєтською українською націоналістичною організацією та спробі організації замаху на Йосипа Сталіна. Розстріляний за вироком “ревтройки” НКВД Київського військового округу.

ШЕПЕЛЬ Яків Васильович (8.10.1901, м-ко Богодухівка Золотоніського пов. Полтавської губ., тепер Чорнобаївський р-н Черкаської обл. – ?). Військовий; козак Армії УНР. Не плутати з отаманом Яковом Шепелем.

ШОРУБАЛКО Іван Іванович (25.11.1897, м. Чигирин (?) Київської губ. – 1942, бухта Нагаєво, Хабаровський край). Військовий і кооперативний діяч; комендант м. Шполи (1918).
Народився у родині Івана Даниловича та Палажки Олексіївни Шорубалків ( у дівоцтві Шевченко). Мав братів Ларіона, Василя, Пантелеймона, сестер Ярину і Оксану. Закінчив чотири класи церковнопарафіяльної школи, реальне училище у м. Чигирині та Феодосійське військове училище (1917). З раннього дитинства читав “Кобзаря” Тараса Шевченка. Учасник бойових дій за Українську державу у складі Армії УНР (зокрема у Чигирині проти червоних). 1918 року створив і очолив кредитне товариство для селян. Після поразки Визвольних змагань Іван, маючи на руках малих братів і сестер, зайнявся господарством. 1924 року разом із сестрою Яриною та створеним ними ініціативним гуртком встановив у м. Шполі пам’ятник Тарасові Шевченку. Бронзову скульптуру привезли волами аж із м. Звенигородки – її зробив знаменитий Калень Терещенко.
Попри тяжку хворобу (відкрита форма туберкульозу), 1928 року Івана Шорубалка було заарештовано і вислано у Каракалпакію. 1937 року – знову арешт. Забирали його з м. Душанбе. В той же рік арештували й чоловіка Іванової сестри Ярини Дмитра і розстріляли разом із членом ініціативного гуртка із вшанування Тараса Шевченка Туровським. Брата Пантелеймона, 1896 року народження, забрали у 1938-му (він мав п’ятеро дітей). Розстріляли 1938 року.

ЦІСАР Платон Мусійович (18.11.1894, м. Умань Київської губ. – ?). Військовий; козак Армії УНР, повстанець отамана Ананія Волинця.
Народився в родині Мусія Марковича та Горпини Цісарів. Закінчив 6 класів гімназії (1910, м. Умань). До 1914 року був залізничним урядником. 1914 року мобілізований до війська. Від 1917 р. до 25 серпня 1922 р. служив в українській армії. Інтернований у таборі Стржалково. З табору втік до Німеччини, а звідти до Чехословаччини. Найменший брат повстанського отамана Іова (Гиви) Цісаря.

Підготував Роман Коваль за участі Юрія Ляшка

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ