Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Юрко Тютюнник, повстанський генерал

Відтворюючи історію нашої Батьківщини через висвітлення бурхливих біографій організаторів збройної стихії українського народу, я не раз звертався подумки до Юрка Тютюнника, але, врешті, брався за реконструкцію життєпису іншого козацького ватажка – до якого лежало моє серце. Коли пишеш, повинен любити, – або ненавидіти. Писати без почуттів немає сенсу – написане вмре, не дійшовши до сердець.
Ненависті до Юрка Тютюнника у мене не було – хоч співпраця з ҐПУ у 1920-х роках і прохання помилувати давали підстави для цього почуття. Любові він теж не викликав – причиною тут був отой поганий фінал його життя, а також безмежна самозакоханість і тяжкий характер, що не терпів біля себе яскравих натур і завжди ставав причиною боротьби проти цих людей (зокрема і в мемуарах). У Юрка Тютюнника була така розкішна колекція визначних якостей, що його не мали б хвилювати успіхи інших. І все ж…
Навіть величність діянь і звершень Тютюнника у 1917 – 1921 роках не могла зарадити серцю: не мій герой, і край. Ось що сказав про нього командарм Першого зимового походу Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко: “Подивіться на всі його твори: “За Державність” під редакцією Певного, “Зимовий похід”, “Бої Київської дивізії на Поділлю в 1920 р.” під редакцією полковника Лушненка, “З поляками проти України”. Всюди його рефлектор вигідно репрезентує його власну постать і водночас лишає в тіні все, що є навколо. Перші три праці написав він із метою створити поміж громадянством опінію, що за зручним партизаном криється діяч ширшої формації, бо в ті часи Ю. Тютюнник ішов до булави; не було авантюри, що на неї він не давав би своєї згоди. Проте в дійсності ці твори та й два пізніші – не представляють нам позитивних рис його постаті, а, навпаки, малюють його як глибокого дилетанта в стратегії, тактиці, адміністрації та політиці”1.
Підполковник Армії УНР Михайло Середа назвав Юрка Тютюнника “черствим немилосердним егоїстом”, який “для задоволення свого хворобливого честолюбства не жалкував ні козацької крові, ні людських сліз”. “Однак його палка любов до України, його національне “вірую”, – продовжував Михайло Середа, – його широкі плани і проекти звільнення території від ворога, його незвичайна енергія і залізна воля, з якими він силкувався побороти всі труднощі для осягнення наміченої мети, примушували навіть ворогів забувати про негативні риси його характеру і вважати його за справжнього героя. Він мав певні ознаки авантюрника, але розумного, з неабиякою головою і великого знавця козацької душі”2.
Отаман мав ще один небуденний талант, який виявився у добу Визвольної війни у його відозвах до українського населення. То були шедеври пропаганди й контрпропаганди! Чіткі та ясні інструкції – зрозумілі грамотному і малограмотному – що, коли і як робити. Написані вони з магічним імперативом. Прочитавши звернення Тютюнника, селянин чи козак не просто брав до відома інформацію і чухав потилицю, а виконував настанови отамана.
Михайлові Середі стиль і форми відозв отамана нагадували звернення Наполеона: такі ж “короткі, енергійні, змістовні речення, просякнуті глибоким почуттям і непереможною вірою у свої сили”3.
Отож згадаємо “безумно-хороброго вояка”4, ім’я якого в часи Визвольної війни було “символом непереможності, символом безсмертя”5, а після неї – синонімом зради.
Юрка Тютюнника не змалюєш вичерпно навіть усіма барвами веселки. Не впевнений, чи перо геніального Шекспіра було б гідне такої життєвої драматургії, в якій вміщувався і безприкладний героїзм, і ганебне боягузтво, шляхетність і хвороблива самозакоханість. Справді, як зобразити цю величну і водночас не надто симпатичну постать; як оцінити шлях видатного козацького полководця, творця збройної сили Української держави, переможця “непереможної Антанти”, улюбленого вождя козацтва Першого зимового походу; шлях, який через вершини подвигу і слави привів у провалля зради – до Харківської школи червоних командирів, де Юрко Тютюнник навчав ворогів стратегії і тактики партизанської війни. Тобто напучував окупантів та їхніх поплічників ефективно нищити українських партизанів, які, зціпивши зуби, продовжували боротьбу.
Свій життєвий шлях Юрко Тютюнник розпочав 20 квітня 1891 року у с. Будище Пидинівської волості Звенигородського повіту Київської губернії у родині колишніх кріпаків Йосипа і Марини. Хрестили його у сусідній Майданівці. Чому тут? Бо будищанський піп хрестити не захотів: батько новонародженого Йосип передав попові через кумів лише одну пляшку горілки і добрий шмат сала, “а піп вимагав курку”. Йосип Тютюнник розсердився і повіз Юрка в Майданівку, де піп був бідніший і погодився на скромнішу оплату. У майданівській церкві й записали Юрка – “як такого, що з’явився на цей світ”6.
З дев’яти дітей Йосипа і Марини виросло лише п’ятеро: чотири сини й одна донька. На шостому році життя Юрко вже “пас батьківських і сусідських овець, заробляючи вісім – п’ятнадцять копійок на тиждень”7. Тоді й почалися перші його “війни” – між пастухами сусідніх сіл. Оскільки Юрко був одним із найменших, то найнадійнішою його “зброєю” були ноги, які не раз рятували шибеника.
На одинадцятому році він закінчив однокласне сільське училище. Навчання залишило у Юрка приємні спогади: наука давалася надзвичайно легко. Старші брати Іван і Макар на той час уже закінчили міське училище у Звенигородці. Турбуючись про освіту молодших братів, Іван виписував для них журнали “Образование”, “Журнал для всех” і “Земледелие”, які Юрко з охотою перечитував.
2 травня 1902 року сталася надзвичайна подія: у хаті Тютюнників жандарми провели брутальний трус (з побиттям братів і батька): шукали “афіші”, в яких були заклики до бунту проти царя і панів. Батька, братів Івана і Макара на деякий час ув’язнили. “За що так знущається начальство над моєю родиною? – запитував себе Юрко. – Чи насправді батько і мої старші брати хотіли повстати проти царя, а якщо хотіли, то чому і з якою метою?” На ці питання Юрко ніде не міг одержати відповіді. Тому йому залишалося тихо ненавидіти і мріяти про помсту над винуватцями сімейного горя8.
Юрій пізніше довідався, що “афіші”, тобто прокламації Київської організації соціалістів-революціонерів, таки були. Їх привіз брат Іван, який належав до есерів, а розповсюджував Макар. Цей надзвичайний випадок привів батька до думки, що Юрко вчитися на “пана” не буде, нехай допомагає по господарству. Батько відрізав: “Досить із мене того, що за старших тягають по в’язницях”.
На той час Іван утік до Франції, а Макара забрали на військову службу. Коли ж занедужав тато, Юрко, маючи лише 13 років, виявився єдиним працівником-чоловіком на господарстві. Здавалося, що іншої долі як хліборобської у нього немає. Та почалася війна з Японією, а з нею і революційний рух. Восени 1905 року заворушилося і родинне село Будище. Юрко не пропустив жодних зборів, жодного мітингу, невідома сила тягла його туди. З усього, що говорилося на мітингах і зборах, Юрій зрозумів одне: селяни не задоволені своєю долею, і єдиним їхнім бажанням було здобути землю – рідну, та поки не свою. Коли в Україні почали горіти поміщицькі маєтки, він, організувавши декількох сільських парубків, теж підпалив кілька економій.
Навесні 1906 року з військової служби повернувся Макар, який в армії відчув увесь розпач національного приниження. Його розповіді про ставлення “вєлікоросов” до українців та мету революційної боротьби ще більше освідомили молодшого брата.
У вісімнадцятирічному віці сталася ще одна важлива подія: “Киевская Земская газета” опублікувала першу замітку Юрка Тютюнника. Сільського парубка зі Звенигородщини відразу помітили і запропонували стати постійним кореспондентом “Земской газеты”. Він писав статті із сільського господарства, кооперації, садівництва тощо. Згодом став співробітником ще декількох спеціальних журналів9.
В автобіографії Юрко Тютюнник назвав чотири найголовніші причини, які допомогли йому остаточно сформуватися національно свідомим українцем. “Перше. На собі особисто і на своїй землі я відчув гніт влади, що була “російською”. Друге. Всі земельні і неземельні великі маєтки в Україні належали людям чужої національності. Третє. Зростав я в місцевості, де з роду в рід передавалися традиції козацької боротьби проти панів за Україну. Крім того, за дві версти від нашого села була Кирилівка, де усі пам’ятали революційну проповідь (Тараса) Шевченка, що він її виголосив українською мовою. Четверте. Вплив моїх старших братів, які ніколи не приховували від мене своїх почуттів”10.
На початку 1913 року доля занесла Тютюнника у стіни російської казарми. Звенигородського юнака вивезли аж до Владивостока, де призначили у 6-й Сибірський полк. “Відірваність від рідного краю, поводження тодішнього командування з усіма неросіянами, денаціоналізаторські методи виховання в казармі” скріпили його ненависть до гнобителів і любов до свого, рідного, українського. В армії, як і колись його брат Макар, Юрко налагодив зв’язок із революційним підпіллям11.
На війну проти Німеччини він пішов унтер-офіцером. Пішов із гнівом не на німців, а на російську державу. “Я ненавидів саму Росію, – стверджував Тютюнник, – вважав її в цілому ворогом України. Зрозуміло, що за таких переконань ненадійний був у моїй особі “захисник царя і отєчєства”. У Юрка не один раз виникало бажання перейти на бік німців, які вели запеклу боротьбу проти історичного ворога українців – Росії12.
Все ж довелося йому пролити за Росію кров: під час бойових дій його було тяжко поранено в голову. Підлікувавшись, закінчив військову школу в м. Горі Тифліської губернії. Потім знову фронт і знову поранення… Лютнева революція застала його у 32-му Сімферопольському запасному полку. Саме тут він поринув у море революційної стихії. Поручника Тютюнника вибрали членом Гарнізонної ради Сімферополя, членом полкового комітету, головою Сімферопольського селянського союзу, а начальник Сімферопольської залоги капітан Замятін призначив його своїм ад’ютантом, давши широкі повноваження13.
Юрко Тютюнник зазначав, що “потроху, але завзято український національний рух набирав розмаху стихії: загнані, осміяні і обпльовані “хохли” відчули всю ганьбу поводження з ними як російською буржуазією, так і т. зв. демократією Керенського-Церетелі”14.
До Тимчасового уряду і його політики Тютюнник займав відверто ворожу позицію15 і цим продемонстрував високу національну свідомість, якої, на превеликий жаль, не мали керівники Центральної Ради, що продовжували і в час Національної революції підпорядкуватись уряду іншої держави.
На другому Сімферопольському селянському з’їзді Тютюнник вніс резолюцію про недовіру Тимчасовому урядові. Та російські соціалісти-революціонери провалили цей проект. Важке враження залишилося у двадцятишестирічного поручника і від дебатів на 1-му Таврійському селянському з’їзді з приводу бажань українців ввести викладання української мови хоча б у початкових училищах. Незважаючи на переважну більшість неросійського населення тодішньої Таврійської губернії, російська демократія ніяк не могла погодитися з введенням української мови до навчального процесу. Хіба дивуватися, що у Тютюнника “розвинулася органічна відраза до Тимчасового уряду і взагалі російської демократії”?16
Він цілком віддався роботі серед українців. Зокрема, був одним з ініціаторів створення Українського військового клубу ім. гетьмана Дорошенка та 1-го Сімферопольського полку ім. гетьмана Петра Дорошенка.
Коли на установче віче прибуло близько семи тисяч солдатів з Волинської, Холмської, Подільської, Київської, Херсонської, Катеринославської, Полтавської, Чернігівської, Харківської та суміжних губерній, Юрко Тютюнник запропонував українцям піднести руки.
Підняли руки не більше трьохсот вояків. Тоді Тютюнник вигукнув:
– Малороси! Піднесіть руки!
Підняли руки близько половини присутніх.
– Хохли! Піднесіть руки!
Руки підняла добра третина бійців.
– Українці, малороси, хохли! Всі разом піднесіть руки!
Понад головами кількатисячної юрби виріс ліс рук17.
Промови старшин-українців рідною мовою справили надзвичайне враження на солдатів. “Ніби не дихаючи, слухали “дядьки в шинелях”, а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішані “слава” та “гура” неслися вулицями Сімферополя. Промовці з’ясували, що “малороси” і “хохли” – це назви, якими наділяли нас наші вороги, гнобителі, і що правдива назва всіх людей, що говорять такою ж мовою, як і всі промовці, є українці, а наша Батьківщина коли була вільною, то звалася не Малоросією, а Україною, і так має знову називатися”18.
Лютнева революція стала логічним продовженням Світової війни. Вона зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними як українцями”19. За короткий період завдяки революційним подіям і таким видатним одиницям, як Микола Міхновський та Юрко Тютюнник, національна свідомість українців просто вибухнула, прорвала всі можливі греблі і, грізно гуркочучи, розлилася по всій Україні.
І малорос, який у шанцях “германської” війни їв з одного казанка з “вєлікоросом”, котрого щиро вважав своїм братом, за якого проливав кров, раптом зрозумів, що їхні стосунки – це взаємини коня і вершника і що цим вершником є не він, козак... І очі малороса налилися кров’ю образи та ненависті. “То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших почувань масової душі, – стверджував Тютюнник. – В найпідліший спосіб Росія крала в нас почуття любові до Батьківщини. Крала, бо ворог усе може відняти, пограбувати, примусити “жертвувати”, але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тогу шляхетності з Росії, і замість ідеалу наші очі побачили потвору…”20 І малорос, сповнений ніжності до неньки-України і ненависті до мачухи-Росії, перевтілювався в українця. І “німі, здавалось, духовно мертві маси”21 ставали українським народом…
24 травня спільними зусиллями Української громади Сімферополя і Військового клубу імені Гетьмана Петра Дорошенка було влаштовано Шевченківське свято. “Свято для Сімферополя випало досить-таки імпозантно, – згадував Юрко Тютюнник. – Самих військових українців з військової залоги прибуло до десяти тисяч. Наші українські чоти практично вперше були об’єднані в сотні і курені. Військо вишикувалося у каре. Цивільних українців прибуло теж кілька тисяч. Були й делегації від українських залог Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморського Флоту. Службу Божу і панахиду відправили українські панотці Чорноморського Флоту… Потім хор проспівав національний гімн. Відбувся парад війська. Карні ряди струнко проходили перед президією Клубу, салютували відповідно до муштрового статуту. Піднесення (було) надзвичайне. Настрій зворушуючий”22. Новий начальник залоги полковник Кондратьєв, що прибув на свято як гість, сказав із почуттям:
– А всьо-такі национальний прінцип прі комплєктірованіі войска – бальшая вєщь! Нє толька во врємя рєволюциі, но даже і за всьо врємя войни мнє нє пріходілось відєть большева парядка, чєм у вас на празднікє…
А закінчилося свято повною несподіванкою і для Кондратьєва, і для інших москалів… Слово взяв член президії Військового клубу імені гетьмана Петра Дорошенка поручник Тютюнник. Він був по-військовому лаконічний і конкретний:
– Панотець читав у Євангелії, – сказав поручник, – просіть, і дасться вам, шукайте і знайдете, добивайтеся, і відчинять вам… Ми шукали і знайшли себе – з’єдналися поміж собою. Просили в Керенського сформувати український полк, але нам того не дано. Добивалися у двері, та нам їх ніхто не відкриває… Що маємо робити? Панове, маємо силу, так ламаймо ж двері!!!
“Громове “слава” перервало промову. І довго розлягалося воно далеко навколо майдану. Коли затихло, промовець докінчив:
– Віднині ми не розійдемося… Віднині ми складаємо Перший Сімферопольський полк імені Гетьмана Петра Дорошенка…
Знову залунало “слава”. За кілька хвилин полк марширував до касарень. Касарні були зайняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор… Москалі заревли від люті…”23
Ця революційна подія стала прикладом, як діяти, і для інших неросійських націй. Через два дні на мусульманському цвинтарі відбулося татарське свято, одним з ініціаторів якого виступив поручник Ібрагімов, голова татарської військової організації. “Була то людина енергійна, рішуча. Як татарський патріот він ненавидів москалів усією душею”24.
“Свято закінчилося маршем через місто до помешкань нашого полку, де татарам салютували наші частини. В той же день народився у Сімферополі окремий татарський курінь. Москалі остаточно втратили голову. Жиди і поляки оголосили нейтралітет”25.
Зрозуміло, що натхненна українська праця Юрка Тютюнника була не до шмиги “старшобратівській” російській демократії. Врешті Олександр Керенський видав наказ – “для пользы службы” – про переведення Тютюнника до м. Катеринослава у 228-й запасний полк26. Але на той час Юрка вже обрали делегатом на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд і він виїхав до Києва. Попри заборону військового міністра Керенського, з’їзд відбувся. На ньому Юрка обрали членом Центральної Ради27.
Тютюнник відразу пристав до революційної меншості, бо не погоджувався із занадто гнучкою лінією Центральної Ради. Її політика, зазначав він, “не мала визначеної мети, а тому не могла мати визначеної тактики”28.. Тож і гнулася весь час під поривами північного вітру. Тютюнник же дивився “на Революцію в Україні як на Революцію національну”. Її метою він “вважав національне визволення”. В подальшій діяльності, за власним визнанням, “підходив до оцінки кожного факту, кожного явища з погляду націонал-революціонера”29.
“Центральна Рада, – говорив Юрко Тютюнник, – не вела Революційні маси. Вона тільки пристосовувалася до обставин, боячись сміливого кроку… Українська Національна Революція була фактом, але фактом була і повна відсутність вождів Українського націонал-революційного руху. Мені доводилося самостійно орієнтуватися в надзвичайно заплутаному лабіринті національних, політичних і соціальних протиріч... Незважаючи на це, мені, здається, вдалося бути до кінця послідовним у своїй революційній діяльності. У соціальних питаннях я завжди підтримував найбільш ліві елементи Центральної Ради. До такої тактики мене привела свідомість необхідності відібрання земельних і інших маєтків від буржуазії, що майже цілком належала до польської, російської або єврейської національності. Я боровся за відібрання їхнього майна без жодного викупу і передачу його в руки місцевого населення, на 70 – 80% українського. Таким чином... Українська Нація здійснювала економічне обеззброєння своїх національних ворогів. Але водночас я не поділяв поглядів тих окремих українських діячів, що вважали за можливе в звільненій Україні у свою чергу гнітити так звані національні меншості. Не поділяв я й політики і тактики тих елементів, що у силу різних міркувань йшли на компроміс у національному питанні. Так, наприклад, я голосував проти оголошення 2-го Універсалу, вважаючи його актом не революційним”30.
Відомо, що ухвалення Центральною Радою 2-го Універсалу стало причиною збройного виступу полку імені Павла Полуботка. 4 липня 1917 року полуботківці на чолі з Миколою Міхновським виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради: “Ми, українці-козаки, – говорилося в їхньому зверненні, – не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. По проголошенні 1-го Універсалу – 2-го Універсалу ми не визнаємо! – ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом”31.
У ніч на 5 липня (за ст. ст.) полуботківці вирушили зі свого збірного пункту. Мимовільним свідком цього історичного виступу став і Тютюнник. Він писав, що “рух мовчазної колони робив грізне враження”. Юрко вибіг на вулицю і пішов поруч з колоною, “якій не було видно кінця”. Тютюнник розпитував, “куди йдуть козаки”. “На мої запити або зовсім не відповідали, – згадував він, – або говорили коротко і рішуче: “Йдемо кацапів бить... Йдемо допомагати Центральній Раді творити наше життя”32.
З колоною Тютюнник дійшов до будинку Педагогічного музею. Тут спинився. “Повз мене, – писав він пізніше, – проходили тисячі виснажених, засмалених людей; більшість обідраних, траплялися і босі; не всі мали зброю. Проходили урочисто, з гідністю, неначе почували свою вищість. Коло будинку Педагогічного музею повертали голови до дверей та вікон і гукали:
– Слава Центральній Раді!
Сонце вже зійшло і червоним промінням поблискувало на тисячах багнетів, над якими майоріли національні прапори. Та ніхто не відповідав на привітання козацтва. Мовчки дивилися вікна величезного будинку на марш невідомих героїв. Це були Полуботківці… Швидко всі державні установи і цитадель на Печерську були зайняті повсталими військами. Росіяни здавали свої позиції без опору і тікали…
Одвертий і рішучий виступ Полуботківців був першим збройним виступом проти росіян в нашій столиці; він же став першим масовим протестом проти угодовської політики українського політичного центру”33.
Юрко Тютюнник страшенно шкодував, що не був посвячений Миколою Міхновським у таємницю підготовки першого в українській історії ХХ ст. організованого повстання. У своїх спогадах Тютюнник визнавав, що не тільки він, а й “дійсно революційна частина членів Центральної Ради” підтримала б виступ полуботківців…34
Центральна Рада не творила власної політики, вона весь час підлаштовувалася під обставини, які творили представники панівної нації. Її курс постійно змінювався внаслідок зустрічних чи попутних політичних вітрів. Схема “державницького” курсу Центральної Ради, а згодом і Директорії, у спрощеному варіанті виглядала так: ілюзії – розчарування – нові ілюзії – нові розчарування і відповідне гопсання замість державної політики.
Спочатку були ілюзії щодо “російської демократії”, а відтак підтримка її кроків, зокрема і військової політики: війна проти Німеччини “до переможного кінця”. Отримавши від московських “демократів” на свої уклінні прохання велику дулю, керівництво Центральної Ради сприйняло це як прикре непорозуміння…
Після більшовицького обуха по голові Центральна Рада змушена була розкрити обійми німцям, проти яких даремно, як виявилося, тримала до останнього “загальноросійський фронт”, у боротьбі з якими вигубила цвіт нашої нації, зокрема козацтво перших українських полків – Богданівського та імені Павла Полуботка.
Німецька армія виконала свої зобов’язання: повернула Центральну Раду до Києва, а більшовиків вигнала за межі УНР. Та помилки 1917 року нічого не навчили український уряд… Врешті німці стали нелюбі, бо, бачте, не захистили Центральну Раду від Павла Скоропадського. І Рада, а за нею і Директорія, повернули на антинімецькі позиції… Настав час нових надій – на Антанту. Надій абсолютно безпідставних. Дивовижно, але факт: Директорія стала шукати опертя в окупантів – у Антанти, яка висадила інтернаціональні бригади в Одесі, Херсоні та Миколаєві…
Намагання порятуватися за спиною “єдінонєдєлімой” Антанти було очевидним безглуздям і свідчило про повну розгубленість та капітуляцію перед загарбником. І не лише тому, що Антанта вважала український уряд занадто лівим, фактично більшовицьким, а отже, неприйнятним. Головне, що вона у своїх геополітичних планах просто не бачила на політичній карті світу Самостійної України, більше того, робила ставку на її історичних ворогів – Росію і Польщу. Антанта хотіла відбудувати Російську імперію. І не тільки щоб повернути свої інвестиції… Вона бачила Росію як майбутню противагу збитому (на якийсь час) з ніг німецькому колосу – історичному ворогові Франції. З цією ж метою Антанта відроджувала й польську державу, яка мала стати східним антинімецьким форпостом.
Україна як держава не вписувалась у ці геополітичні комбінації, ба більше, за рахунок її земель і повинні були посилитися Польща і Росія. Ці прописні істини не хотіли збагнути провідники Директорії. Їхні безпідставні сподівання привели врешті Директорію до дискредитації в очах українського народу, бо уряд УНР не закликав українців до боротьби проти Антанти, не оголосив війни окупантам.
Юрко Тютюнник, як і отаман Матвій Григор’єв, не міг погодитися з капітулянтською політикою Директорії. Тютюнник вважав переговори Директорії з французами в Одесі “однією з найганебніших сторінок нашої боротьби за національне звільнення”, тому намагався переконати генералів Армії УНР виступити збройно проти військ Антанти. Олександр Греків на це прямо заявив йому: “Переможців світу Ви хочете перемогти? Вибачте, поручник, але це міг придумати тільки божевільний…”35
Відмова Директорії боротися проти французьких, грецьких, польських та інших окупантів привела десятки тисяч борців за національне визволення України, які хотіли “скинути Антанту в море”, до Красної армії. Тому й селянський повстанський рух, який влітку 1919 року набув титанічного розмаху, розгорнувся не під жовто-блакитними прапорами УНР, а під червоними штандартами. “Командукр” Антонов-Овсєєнко вміло використав проти Антанти і денікінців український патріотизм селян, зокрема заможного населення Херсонщини, поповнивши свої лави боєздатними легіонами повстанців під проводом Матвія Григор’єва, Юрка Тютюнника, Нестора Махна та інших, менш відомих, отаманів.
Відсутність чіткої мети, ясного плану і стратегії українських політичних верхів і призвела до дезорієнтації і, врешті, до анархії українських мас…
Зрозуміло, що непросто навіть побіжно розповісти хоч би про найвагоміші події в житті Юрка Тютюнника – настільки їх багато. Адже він взяв участь у Першій світовій війні, у боротьбі проти Тимчасового уряду, корніловщини, Гетьмана України Павла Скоропадського, союзних німецьких військ, Добровольчої армії, Антанти, Красної армії, поляків, навіть проти Директорії...
Посади, які він обіймав в період 1917 – 1921 років, достатньо промовисті. Ось вони:
– ад’ютант начальника Сімферопольського гарнізону російської армії;
– голова Сімферопольського селянського союзу;
– член Центральної Ради;
– звенигородський отаман Вільного козацтва;
– начальник революційного штабу м. Києва під час протигетьманського повстання;
– командувач т. зв. “Правобережної Червоної армії” (триста багнетів);
– начальник штабу 1-ї бригади Задніпровської стрілецької дивізії Красної армії;
– командир бригади (у складі 1-го Верблюзького та 2-го Херсонського полків) 6-ї дивізії Красної армії;
– начальник штабу повстанських військ Головного отамана Херсонщини і Таврії Матвія Григор’єва;
– отаман повстанського загону (1500 козаків);
– командувач Київською групою Армії УНР, до якої входили 5-та і 12-та селянські дивізії, полк морської піхоти, частини Залізничної дивізії та ін.);
– командир 4-ї Київської дивізії;
– заступник командарма Першого зимового походу;
– в. о. командуючого Армією УНР;
– начальник повстансько-партизанського штабу;
– член Вищої військової ради Армії УНР;
– командарм Другого зимового походу…

Великої шкоди Україні завдав конфлікт між Петлюрою і Тютюнником. Тютюнник так дивився на природу цих непорозумінь: “Ще до свого нового призначення стосунки в мене з Петлюрою не були ідеальні. Часом вони були так натягнуті, що була погроза остаточного розриву. Після призначення мене Начальником ПП Штабу я, як безпосередньо підпорядкований Петлюрі, мав можливість ближче придивитися до людини, що волею долі якийсь час стояв у центрі Українського Національною руху. Його необмежене властолюбство і честолюбство не гармоніювало з іншими його якостями. За своєю натурою (він) не є вождь, що може вести за собою маси. Він тільки пливе по вітру і ніколи не намагається повернути проти вітру. Однаково жадає влади, як і боїться відповідальності. Я трохи знав його і раніше, але в 1921 р. Петлюра не був Петлюрою 1917 року. Тоді ще було в ньому щось від демократії, у 1921 р. Петлюра дивився на демократію як на засіб до мети, як на неприємну, але необхідну декорацію влади “на чолі з головним отаманом Петлюрою”. До всього цього Петлюра має душу далеко не лицарську. У боротьбі проти своїх особистих ворогів він зневажає інтереси Української нації.
Побачивши Петлюру таким, яким він є, і переконавшись, що я не помиляюся, я повів роботу для ліквідації петлюрівщини, вважаючи її абсолютно нездатною організувати національний рух для подальшої боротьби. Підготовка йшла повільно – не було сенсу робити Революцію проти Петлюри в Польщі. Тоді ще була надія, що цю Революцію можна зробити на Україні у вигляді звичайного арешту і віддання під суд.
Між нами почалася прихована боротьба, у всякому моєму проекті або плані Петлюра бачив підкопи під його особистість; так, він у категоричній формі відмовився затвердити мій план про початок повстання на Україні в травні і червні 1921 р., хоча тоді були дані на найбільший успіх повстання. Поруч із ПП Штабом він створив штаб Гулого-Гуленка, поставившись до останнього з великою довірою, що і довів, видаючи Гулому-Гуленку в п’ять разів більші суми на організаційні витрати, незважаючи на те, що масштаб роботи Гулого був у п’ять разів менше мого.
Відкладаючи момент повстання, Петлюра довів його до пізньої осені, коли не було ніяких даних на успіх”36.
Петлюру можна зрозуміти: він побоювався, що у разі успіху повстання, яке очолить Тютюнник, він, Головний отаман, залишиться на маргінесі подій і роль його змаліє. До того ж Симон Петлюра був у повній залежності від поляків і мусив рахуватися з їхньою точкою зору. А вони вели свою гру, використовуючи як розмінну монету трагедію українців, які програли росіянам, опинившись на території іншого загарбника.
Конфлікт між Петлюрою і Тютюнником став однією з причин поразки Другого зимового походу. Здебільшого у ній звинувачують поляків, що не озброїли як слід Українську повстанську армію. Традиційно каміння летить і у бік Юрка Тютюнника, який переоцінив стан антиросійського руху в Україні та власні сили. Але полковник Роман Сушко подає іншу версію. Він мав відомості, що нібито уряд УНР прохав поляків не давати Тютюнникові зброї, а Симон Петлюра переконував Польський генеральний штаб у тому, що рейд – це особиста справа Тютюнника, тому зброї і набоїв він повинен отримати якомога менше. Це саме стверджує і Юрко Тютюнник. “Під час мого перебування у Львові мені вдалося добути документ, що як для мене особисто, так і для історії мав чималу цінність, – писав він. – Це був власноручний лист Петлюри до свого військового представника у Варшаві полковника Данильчука, у якому Петлюра писав, щоб Данильчук домігся в польському генеральному штабі, можливо, меншої видачі зброї і патронів у моє розпорядження, через те що “рейди є особистою справою”... Лист датований одним днем із наказом мені про початок рейду”37.
Страшні звинувачення… Як відповів би на них Головний отаман?
Тютюнник конфліктував не лише з Петлюрою… На жаль, Юрій Йосипович мав дуже погану рису виставляти скрізь попереду своє “я”, намагаючись знецінити роль інших, не менш заслужених, людей. Було б цікаво вивчити все, що говорив Тютюнник про інших учасників Визвольної боротьби і що вони говорили про нього. Навіть коли Тютюнник когось і відзначить, то тут же чекай од нього на горіхи. У своїх мемуарах він ображав не тільки Симона Петлюру, а й Павла Скоропадського, Михайла Омеляновича-Павленка, Матвія Григор’єва, Андрія Гулого-Гуленка, Василя Тютюнника, Олександра Греківа, Семена Гризла... Що вже говорити про інших, не таких відомих… Тут згадуєш вислів Михайла Омеляновича-Павленка щодо своєрідного “рефлектора” Тютюнника (“Всюди його рефлектор вигідно репрезентує його власну постать і водночас лишає в тіні все, що є навколо”).
Попри негативну вдачу, Тютюнник залишався небезпечним ворогом совєтської влади. Він не змирився з поразкою і намагався своєю активністю докорінно змінити ситуацію. За Тютюнником стежили всі – і поляки, і петлюрівці, і ҐПУ… Кілька разів він ледь не опинявся в руках більшовиків. Та йому вдавалося весь час вислизнути (двічі за рахунок зради козацтва, яке він залишав на полі бою). Не змогли вхопити його ні під час поразки повстання Матвія Григор’єва, ні у трагічних листопадах 1919-го і 1920 років, ні в Малих Миньках 17 листопада 1921-го. Врешті влітку 1923 року він таки піймався на чекістський гачок: шайтанам із ҐПУ вдалося виманити його в окуповану росіянами Україну та заарештувати. В ув’язненні він написав автобіографію (у вигляді відповідей на питання голови ҐПУ Всеволода Балицького).
Давайте послухаємо Юрка Тютюнника… “Особисто я, – писав він, – ніколи не був принциповим супротивником радянської влади, як влади Українських робітників і селян, – навпаки, саме за такої форми влади я вважав забезпеченим від участі в керуванні Україною буржуазії ворожих Україні національностей… Тільки переконання, що радянська влада була маскою походові російського націоналізму на Україну, примушувало мене довго і завзято боротися проти неї”38.
Ще після захоплення Києва російськими ватагами полковника Муравйова та кривавої вакханалії в українській столиці Юрко Тютюнник зрозумів, що “за ширмою радянської влади ховається стара, цинічна особа чорносотенної Росії, з необмеженою ненавистю до всього Українського”39.
Тому на питання Всеволода Балицького, чи був сенс так довго і завзято проводити збройну боротьбу не тільки проти “єдінонєдєлімцев” буржуазного і монархічного спрямування, а і проти совєтської влади, Юрко Тютюнник відповідав: “…Потрібно було боротися, щоб боротьбою довести життєздатність Української нації й Української національної ідеї, тому що мертвою є та ідея, на захист якої ніхто не хоче стати і лити кров…”40
Тютюнник вважав, що “боротьба гноблених націй під національним прапором є неминучою”. “Для боротьби проти артилерії потрібна артилерія, – говорив він. – Для боротьби проти воюючого націоналізму одних є необхідний воюючий націоналізм інших”41.
“Своїх поглядів Ю. Тютюнник ніколи не приховував… – зазначав дослідник Олег Божко. – Зокрема, в лютому 1929 р. він погоджувався з характеристикою своїх поглядів як націонал-фашистських, заявив, що незалежна українська держава може бути тільки буржуазною, а пригноблена нація, визволяючись, перш за все мусить встановити національну диктатуру…”42
Олег Божко, який ознайомився з кримінальною справою Юрка Тютюнника, стверджував, що “ні в автобіографії, ні на допитах 1929 р. Ю. Тютюнник не дав якихось докладних відомостей про діяльність інших осіб, з якими був пов’язаний спільною політичною і військовою діяльністю... Поставлений у 1923 р. перед вибором: смерть або співробітництво з радянською владою, Ю. Тютюнник вибрав співробітництво. Для широкого загалу було оголошено, що він перейшов в УСРР добровільно і що це стало підставою для амністії... Матеріали справи 1929 р. дають можливість припустити, що в 1923 – 1924 рр. Ю. Тютюнник нікого ҐПУ не видав…”43
Видав чи не видав, але сам факт переходу легендарного полководця Юрка Тютюнника на бік ворога завдав сильного удару по Україні. Один із стовпів “соввласті” в Україні Дмитро Мануїльський зазначав: “Перехід Тютюнника на бік Совєтської влади є великими політичним фактом, поклавши початок розпаду всієї петлюрівської організації. Тютюнник не один (перейшов): за ним йде низка полковників і генералів – колишніх петлюрівців. Петлюра, таким чином, ізольований”44.
Що ще можна додати про останні роки життя Юрка Тютюнника?
1924 року вийшла його книга “З поляками проти Вкраїни”, спрямована проти Петлюри і “петлюрівщини”. Автор передмови Микола Любченко зазначав, що “це не просто спогади сучасника, це перш за все акт обвинувачення”45. Тютюнник насамперед звинувачує Петлюру, що той погодився віддати полякам Східну Галичину, Холмщину та Західну Волинь разом із десятьма мільйонами українців. У книзі “З поляками проти України” Тютюнник писав: “Національні герої” типу Петлюри та Лівицького торгували землями української нації, душами мільйонів українських робітників та селян, торгували, ховаючись, як злодії, від народнього ока й нікого не питалися. Вони ж бо себе вважали покликаними визволяти український нарід. Отож і “визволяли”, віддаючи Галичину та Волинь з Холмщиною під панування польського магната”46..
Писав Тютюнник і сценарії, зокрема до кінофільму Олександра Довженка “Звенигора” у співавторстві з Михайлом Йогансеном і Олександром Довженком, а в художньо-документальному фільмі “П. К. П.” (“Пілсудський купив Петлюру”) Ю. Тютюнник зіграв самого себе…
Чому Олександр Довженко зняв фільм “Звенигора” на Полтавщині? Невже там більш природно знімати фільм про Звенигородське повстання? Може, Сталін не захотів, щоб Юрко Тютюнник, співавтор фільму, знову виринув на Звенигородщині, бо його поява могла нагадати про часи, коли українська зброя співала на повні груди?..
Востаннє Юрка Тютюнника заарештували 12 лютого 1929 року в Харкові…
За бурхливе життя йому не менше трьох разів ухвалювали смертний вирок. Спочатку резолюцію “розстріляти” наклав 12 грудня 1918 року князь Долгоруков. Але у ніч на 14 грудня Тютюнник разом з іншими підняв повстання в Київській фортеці, де перебував в ув’язненні, і півтори сотні політичних в’язнів, вийшовши на вулиці, взяли участь у антигетьманському виступі.
Минуло не так багато часу, і вже на початку 1919 року смертний вирок Тютюннику пролунав у штабі Чорноморського коша військ Директорії, проти якої він воював на чолі т. зв. “Правобережної Червоної армії”, що нараховувала лише 300 багнетів. Але батальйон, що мав виконати вирок, вирішив вислухати промову засудженого, після чого, переагітований, пішов за Тютюнником на з’єднання з “Правобережною Червоною армією”47.
Останній смертний вирок постановила колегія ОҐПУ 3 грудня 1929 року. Цього разу викрутитися не вдалося. Свинцеву крапку у житті повстанського генерала поставлено 20 жовтня 1930 року.
Так закінчив свій шлях козак, чиє ім’я в добу Національної революції стало “синонімом непереможного лицарського духу”48.

___________
1 Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. – Київ: Планета людей, 2002. – С. 411.
2 Середа М. Отаман Юрко Тютюнник // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1930. – Ч. 10. – С. 17.
3 Там само. – С. 16.
4 Там само. – С. 15.
5 Каплистий М. Спогад. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 5, спр. 78, арк. 107.
6 Тютюнник Ю. Автобіографія // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – Київ, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 28.
7 Там само.
8 Там само. – С. 29 – 30.
9 Там само. – С. 31.
10 Там само.
11 Там само. – С. 31 – 32.
12 Там само. – С. 32.
13 Тютюнник Ю. Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 рр. – Львів: Універсам, 2004. – С. 14, 17.
14 Тютюнник Ю. Автобіографія // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – Київ, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 32.
15 Там само. – С. 33.
16 Там само.
17 Там само. – С. 16.
18 Там само.
19 Тютюнник Ю. Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 рр. – Львів: Універсум, 2004. – С. 31.
20 Там само.
21 Там само. – С. 37.
22 Там само. – С. 22.
23 Там само. – С. 23.
24 Там само.
25 Там само.
26 Там само.
27 Там само. – С. 33.
28 Там само. – С. 34.
29 Там само. – С. 33.
30 Там само. – С. 34.
31 Млиновецький Р. Нариси з історії Українських визвольних змагань (1917 – 1918 рр.). – Торонто, 1970. – С. 333.
32 Тютюнник Ю. Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 рр. – Львів: Універсум, 2004. – С. 46.
33 Там само.
34 Там само. – С. 47.
35 Тютюнник Ю. Автобіографія // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – Київ, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 41.
36 Там само. – С. 48 – 49.
37 Там само. – С. 49.
38 Там само. – С. 55.
39 Там само. – С. 36.
40 Там само. – С. 56.
41 Там само.
42 Божко О. Генерал-хорунжий Армії УНР. Невідома автобіографія Ю. Тютюнника // З архівів ВУЧК-ГП-НКВД-КГБ. – Київ, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 26.
43 Там само.
44 Известия (Нежин). – 1922. – 22 февраля.
45 Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. – Харків: Державне видавництво України, 1924. – С. 3.
46 Там само. – С. 14.
47 Тютюнник Ю. Автобіографія // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – Київ, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 42.
48 Романчук О. Суперник Головного отамана // Дзвін. – 1991. – Ч. 7. – С. 82.

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ