Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Звенигородський отаман Цвітковський

У добу Визвольної війни одним із найбільш відомих повстанських отаманів був сотник Цвітковський. Діяв він переважно на Звенигородщині, хоча його багряні сліди можна було знайти і на Уманщині, Таращанщині та й Канівщині.
Незважаючи на масштабність отамана (15 тисяч козаків мав він “у добрі часи” під рукою), за 85 років пам’ять про нього майже повністю вивітрилася. Ми навіть не знаємо його імені. Не знаємо і як правильно писати прізвище: Цвітковський чи Квітковський1. Невідоме й точне місце його народження.
Пам’ять про нього зберегли не так історики, як чекісти, зокрема автор цікавої книги “Шлях зрадництва й авантур (Петлюрівське повстанство)” Борис Козельський, до слова сказати, єврей за національністю (справжнє прізвище – Бернард Вольфович Голованевський). З українських джерел, у яких висвітлюється діяльність отамана Цвітковського, насамперед треба назвати спогади Івана Дубинця “Медвин горить”.
Відомо, що Цвітковський був штабс-капітаном лейб-гвардії Волинського полку російської армії. Є свідчення, що він брав участь у Звенигородському повстанні літа 1918 року – як один з отаманів Вільного козацтва. Потім служив у Армії УНР. Мав звання сотника. Після Любарської катастрофи українського війська він серед інших хоробрих вирушив у Зимовий похід. Пробившись на рідну Уманщину, увійшов до складу Гайдамацького полку Омеляна Волоха і, нібито за завданням Симона Петлюри, вступив до партії боротьбистів – так принаймні писав чекіст Борис Козельський2.
“Маючи певне провокаційне завдання, – продовжував Козельський, – Цвітковський влився до 60-ї (совєтської) дивізії й... почав готуватись до виступу проти радянської влади”3. У цьому йому допомагали організатор Уманського повстанського комітету Петро Дерещук і брати Рендо: Петро (голова “Просвіти”), Гнат (господар явочної квартири), Павло (священик) і Олександр (“колишній контррозвідник”), який постачав зброю. В Умані сподвижниками Цвітковського були також Одинець, Моргун-Моргуненко та Марія Крамаренко. Діяли підпільники “за директивами Петлюри”. Так стверджував інший чекіст, Семен Дукельський (також єврей за національністю)4.
Підпільники мали намір дезорганізувати запілля Красної армії і сприяти просуванню в глиб України польських та українських частин, а також захоплювати владу напередодні вступу союзників у ті чи інші міста5.
Тож одного весняного дня Цвітковський “несподівано” покинув лави “непереможної” Красної армії і перейшов у підпілля. Невдовзі він гучно “легалізувався” – на чолі загону, який сформував Уманський повстанський комітет. “Загін цей... являв собою вершок Уманської повітової організації”, – писав Борис Козельський. Становив 25 кінних і 60 піших. Із цим відділом Цвітковський перебазувався на Звенигородщину6.
1920 року більшовицька мобілізація у Звенигородському повіті практично була зірвана. Медвинська, Ісайська, Богуславська, Виноградська, Боярська та інші волості взагалі ухилились від мобілізації. Хлібороби воліли перебути червоне лихоліття в лісі. “Бути бандитом куди краще, ніж червоноармійцем”, – підсумував сумно Борис Козельський7.
До Цвітковського в ліс пішли селяни і козаки з Боярки, Винограда, Писарівки, Порадівки, Шушківки, хутора Харченків, Брідок, інших сіл і містечок. Із цих збігців Цвітковський сформував два полки – Виноградський і Боярський. Із цією силою й рушив він на Звенигородку. “Бандитський наступ відбили, – писав Б. Козельський, – та Цвітковський засудив на вогонь цілу низку районів і без жалю нищив усе, що тхнуло радянським духом”8.
Після поразки Медвинського повстання, яким керував отаман Хома Лебідь (справжнє прізвище Хома Сидоренко), повстанський загін медвинців на початку вересня відійшов у район Винограда, Боярки та Лисянки. Тут отаман Лебідь (Сидоренко) склав свої повноваження (згодом він емігрував до Польщі), а медвинські повстанці влилися в загін Цвітковського. Його помічником став Платон Слуцький, син медвинського священика, зарубаного будьонівцями. Штаб очолив Микола Василенко (пізніше він написав спогади “Мова про пережите”).
“Збільшивши свої сили, – продовжував Козельський, – Цвітковський досить далеко поширив межі своєї руїнницької діяльности, охопивши цілих три повіти: Звенигородський, Таращанський і Канівський… Селянство, у свідомість якого в’їлася партизанщина, не хотіло миритись із думкою про потребу перейняти на себе такі тяжкі повинності, як військові. У відповідь на оголошену мобілізацію почалося геть-чисто скрізь дезертирство. Дезертирство 1920 року мало приблизно такий самий характер, як повстанчество 1920 року. Цілі села й волості ігнорували накази про мобілізацію, а коли робили спроби провести їх примусово, сила дезертирів ішла в ліс і поле. Дезертирство стало очевидною пошестю, що ширилася по всіх українських селах”9.
Наскільки поширене було “дезертирство”, видно хоч би із сили Цвітковського. У двох волостях, за твердженням більшовиків, він сформував “п’ятнадцятитисячну банду, яку становили виключно дезертири”10.
Слід зазначити, що імперські історики невиправдано вживають термін “дезертирство”, адже згідно з міжнародним правом населення окупованої території має право відмовлятися від служби в армії завойовників. Тобто змушувати поневолений народ служити в окупаційній армії є злочином. Та що для москалів міжнародне право, коли злочинство для них давно стало державною політикою...
Попри те, що вже дихнула прохолодою осінь, Цвітковський продовжував шукати зачіпки з червоними. У жовтні побив їх у селі Буки. 7 і 21 листопада він наскочив на них у Лисянці, а в с. Сидорівці відібрав у москалів награбований цукор, вступив у бій із ними біля села Бужанка.
Пропагандистським відділом у штабі отамана Цвітковського кермував бандурист Антін Митяй.
Учасник революції 1905 року та політичний засланець Антін Митяй (по-вуличному Петюх) відіграв помітну роль у національному освідомленні Медвина і навколишніх сіл. Навколо Митяя в 1917 – 1920 роках об’єдналися медвинські селяни, інтелігенція та старшини. В іншому, нечисленному, “медвинському таборі” були євреї та кілька приблуд-росіян. Напевно, і хтось із малоросів пристав. Саме в хаті Митяя й містився штаб Медвинського повстання.
Бандурист “бачив украй погано, і то в сутінках”. Причиною стало те, що в дитинстві задивився на жнивове сонце і воно “спалило (йому) очі”. Попри це, їздив Митяй на коні, мав пістоля і шаблюку, а за плечима у торбі возив бандуру. Його завжди охороняло кілька козаків. Отаман Цвітковський, як бачимо, цінував бандуриста, тож і оберігав його11.
Бандурист часто виступав перед повстанцями і селянами, “бо краще ніхто не міг промовити слова і ніхто не міг промовити його з таким серцем, як... Антін”. Так стверджував медвинський повстанець Іван Дубина (Дубинець). “Розповідаючи селянам про історію та долю України й українського народу, він тут же грав на бандурі козацьких дум і пісень. Своїми промовами і піснями Антін Митяй підтримував “волю до боротьби за своє національне визволення”. Вмів він викликати у селян і сміх, і сльози12.
Відомо, що Митяй грав думи “Маруся Богуславка”, “Буря на Чорному морі”, “Смерть козака-бандуриста” і багато народних пісень. Знаємо й те, що Митяй в українському війську був принаймні від 1919 року – воював на бронепотязі “Хортиця” та у повстанських загонах на Харківщині...
Але доля борців за волю України, як правило, закінчується у ворожих лещатах... Потрапив у пастку й Антін Митяй. Сталося це в селі Семенівка Лисянської волості. Не бажаючи потрапити до московських рук, Антін пустив собі кулю в чоло13. Це була велика втрата для повстанців... І хоч бандуриста козацтво не вберегло, та бандуру вони все ж врятували...
Майже всі козаки Цвітковського мали коні. Одягнені ж були в більшовицькі шинелі й рогаті будьонівки. Під такою машкарою Цвітковський не раз заїжджав у села, де стояли червоні частини, зокрема і до Медвина. Часом селяни не могли розібрати, хто до них завітав – свої чи лихі люди.
Про це й написав Микола Василенко, начальник постачання загону отамана Цвітковського. “Незважаючи на те, що в обозі був гарний харчовий запас – як для вояків, так і коней, його мало використовували, хіба цукор, бо селяни нас дуже радо харчували найліпшим зі своїх харчів”14, – свідчив він.
Спочатку “при нашому вході в будь-яке село селяни поспішно старалися приховать якнайскоріше харчові запаси... – писав Василенко, – мені ж, як постачальникові загону, треба було вживати заходів для задоволення як козаків, так і старшин якнайліпшими харчами. Тож при першім намірі стрічав такі заперечення:
– У нас нічого нема, недавно у нас були якісь солдати і все забрали, все поїли...
– Та, може, ще що й для нас зосталось? А ви пошукали б, то, напевно, знайшли б. Хіба ж ви не знаєте, як то погано бути голодному, а ми сьогодні так зголодніли в бою з розбійниками...
Перед селянином виникала загадка, він помічав велику різницю між тими “солдатами”, що все забрали та все поїли, і цими, що не дуже-то суворо просять поїсти, що ця ввічливість так різниться з тією настирливістю, а часом і погрозою. Тому-то дядько з ніяковістю пита:
– А скажіть, будь ласка, з яких ви будете?..
– А вам котрі подобаються більше? То ми з тих і є, – казав я.
– Ну, та для нас усі добрі... Все ж таки скажіть по правді... – І селянин заминався. – Ну, ви балакаєте так, як і ми... але хто його зна.
– Та ми ж, дядьку, балакаємо так, як і ви, і хочемо того, що й ви, то й воюємо за нашу справу.
– То ви... українці?
– Ну, певно ж, дядьку.
І всякі підозріння і недовір’я зникали, на лицях селян з’являлася радість, і харчів знаходилось багато більше, ніж їх було треба”15.

На Звенигородщині не раз громили євреїв. Причину знайти було неважко, адже євреї робили добровільні пожертви на Красну армію (про це, наприклад, збереглися записи у Боярській волосній книзі)16. Хоч, по правді сказати, євреї намагалися задобрити всіх (і червоних, і білих, і махновців, і петлюрівців) – і саме щоб нова влада не громила їх. Спрацьовувало ж це проти євреїв: кожна наступна влада згадувала, що ті вітали і фінансували їхніх ворогів.
Звинувачення у погромах впало і на старшин Цвітковського. Мовляв, його заступник Левко Химич особисто рубав єврейським дітям голови17. Ця інформація суперечить свідченням очевидця – Миколи Василенка, начальника штабу Медвинського повстання. Ось його спогад із книги “Медвин в огні історії”...
При з’єднанні зі своєю пішою частиною на Уманщині, писав медвинський старшина отамана Цвітковського, партизани Цвітковського несподівано зустрілись із відділом будьонівців.
“То були кримські татари, – писав Микола Василенко. – Вони, розправившись зі своїми комісарами, знищили містечко Жашків, бо, як казали, “мой нє любіт жід”. Їхній невеличкий гурток прилучився до нас, а решта пішла до Криму...”18
Кримські татари, вбрані у будьонівки, допомагали українцям маскуватися під більшовиків і, таким чином, уникати переслідування. Одного разу повстанці вирішили під виглядом червоноармійського загону заїхати у Медвин. “Там якраз не було більшовиків, а міліція сховалася, – згадував Микола Василенко. – Ще не доходячи до села, гурт кримців відділився з наміром розвідки і вихором понісся до Медвина. Коли ми вже увійшли в містечко, то побачили кілька трупів старих і молодих жидів. Отаман Цвітковський зауважив кримцям, що на таке їхнє ставлення до мирного населення ми не можемо дивитися байдуже. Пригадую, що я казав їхньому старшині:
– Ви нас цим компрометуєте не лише перед нашим населенням, а й перед цілим світом...
– Батька, твой не знаєт, – відповів він і додав, як і завше: – Нет жід – не большевік…
І татари, дуже розгнівані нашим протестом, незабаром відлучились від нас, попрямувавши на південь”19.
Що ж до антижидівських настроїв серед українців, то вони, звісно, були. Відображала їх популярна в тій місцевості пісня:

Повстаньте, Медвин та Ісайки,
Зробіть наліт на Богуслав.
Розіб’єм всі жидівські лавки,
Бо новий лад уже настав…

Співали її на мотив “Варшав’янки”.
Був й інший варіант пісні, який зберегла Соломія Матвієнко (Дивнич):

Повстаньте, Медвин та Ісайки,
Робіть наліт на Богуслав,
Бийте жидів черезвичайки
І добивайтесь людських прав.

Так що, напевно, били євреїв і в Боярці, як і в інших місцях. І насамперед за зненавиджені народом ЧК, які пов’язувалися насамперед із тодішнім єврейством...
На початку грудня 1920 року, коли повстання пішло на спад, відділи Цвітковського з’єдналися із загонами Андрія Гулого-Гуленка, Семена Гризла та Петра Дерещука. Загальне командування над повстанцями Уманщини, Звенигородщини і Таращанщини (3000 багнетів, 600 шабель) обійняв Андрій Гулий-Гуленко. Бої вели проти частин 45-ї та 47-ї піших совєтських дивізій, Першої кінної армії Будьонного і бригади Григорія Котовського. Після поранення Андрія Гулого-Гуленка і розпорошення повстанського з’єднання Цвітковський вирішив зиму 1920 – 1921 років перебути у Виноградській волості...
Визвольна боротьба вічно тривати не може: вона завершується перемогою або поразкою. Цвітковський закінчив свою боротьбу поразкою: він піддався на більшовицькі обіцянки “амністії” і 28 липня 1921 року привів залишки свого загону в Медвин. Краще послухав би Миколу Василенка, розпустив загін і наказав повстанцям поодинці пробиратися за кордон...
“О 2-й годині з боку Вовчої Гори (так називалася вулиця) повільним бігом на конях, у “будьонівках” і всьому большевицькому одязі та озброєнні, наближався повстанський загін на чолі з Квітковським і його штабом – всього з півсотні чоловік (насправді 38 осіб. – Ред.), – згадував Іван Дубинець. – Загін в’їхав у двір райвиконкому, на обставлену вартовими червоноармійцями площу, вишикувався військовим порядком перед столом, за яким стояли представники большевицької влади, і зліз із коней”20. До кожного з повстанців підходив червоноармієць, забирав коня і відводив убік. Першим склав зброю отаман, за ним – старшини і козаки.
Потім вишикувались у колону.
Військовий старшина Медвина звернувся до них зі словами:
– Совєтська влада, влада робітників і селян, милостива навіть до тих, хто збройно воював проти неї. Совєтська влада проголосила амністію і дає можливість виправити свої помилки дальшою чесною працею над зміцненням завоювань Октября. Всім вам, згідно з постановою уряду, як амністованим, видаються документи, на підставі яких на всій території совєтських республік вас ніхто не має права переслідувати. Ви можете скрізь вільно їздити і чесно працювати. Такі самі документи видаються і вашому отаманові Квітковському та його заступникові Слуцькому, але, перед тим як одержати їх, мусять з’їздити до Харкова і перед українським урядом скласти деякі свідчення про діяльність загону21.
Один за одним підходили до столу повстанці. Лише отаман і його заступник Слуцький стояли осторонь. Лісовикам видавали документи – у бланки з печатками вписували імена та прізвища, які вони називали, і видавали на руки. “Потому бувших повстанців, а тепер вже “повноправних совєтських громадян”, випустили з двору, а Квітковського й Слуцького взяли під варту і завели до приміщення райвиконкому. Другого дня раненько їх під вартою відвезли до станції Миронівки, а відтіля поїздом – до Харкова...”22
Повстанці по-різному сприйняли “амністію”. Розумніші на другий же день вислизнули з села. “Інші, більш наївні та менш обережні, щиро повірили в “амністію”... непомітно зникли в застінках Чека. Хто був зразу виїхав із Медвина, але по кількох роках вернувся, маючи надію, що про нього як повстанця вже забуто й він зможе потихеньку жити біля своїх рідних, тих також непомітно зліквідовано...”23
Трагічно закінчив своє життя й отаман Цвітковський. Його розстріляли чекісти на початку 1923 року в рідній Умані, напевно, після показового процесу...
Із п’ятнадцяти тисяч повстанців Цвітковського до нас дійшли імена лише кількох із них: ветлікар Боярки Левко Химич (син його став завзятим комсомольцем), Сава Кирилович Химич (отаман боярських повстанців), колишній волосний старшина Сава Іванович Степаненко (захисник Медвина), власник боярської олійні Олександр Вишнівський, Павло Добровольський, старшина Левко Титаренко, Левко Шіптенко з хутора Дубина, Василь Олександрович Грушівський, Сава Іванович Степаненко, кобзар Антін Митяй, Хома Сидоренко (Лебідь), Платон Слуцький, Степан Гарбуз, Матвій Дивнич...24
Оці півтора десятка прізвищ із п’ятнадцяти тисяч ще раз підтверджують думку, що несправедливість продовжує панувати... Скільки людей захищало свою Батьківщину, а імена їхні потонули в мороці поразки...
___________
1 Квітковський – очевидно, українізований варіант прізвища. Враховуючи, що Цвітковський був штабс-капітаном російської армії, то, напевно, в її лавах він фігурував як Цвєтковскій.
2 Козельський Б. Шлях зрадництва й авантур (Петлюрівське повстанство). – Харків: Державне видавництво України, 1926. – С. 64.
3 Там само.
4 Дукельський С. ЧК на Украине. – Бенсон, США: Канадський інститут українських студій Інституту Альберта, 1989. – С. 103.
5 Там само.
6 Козельський Б. Вказана праця. – С. 64.
7 Там само. – С. 81.
8 Там само. – С. 64.
9 Там само. – С. 65, 80.
10 Там само. – С. 80.
11 Дубинець І. Горить Медвин // Медвин в огні історії. – Київ: ВЦ “Просвіта”, 2000. – С. 24.
12 Там само. – С. 25.
13 Там само.
14 Василенко М. Мова про пережите // Медвин в огні історії. – Київ: ВЦ “Просвіта”, 2000. – С. 41.
15 Там само. – С. 42.
16 Демчук М. Революційні події в Боярці. – На правах рукопису. – С. Боярка Лисянського району Черкаської області.
17 Там само.
18 Василенко М. Вказана праця. – С. 43.
19 Там само.
20 Дубинець І. Вказана праця. – С. 26.
21 Там само.
22 Там само. – С. 26 – 27.
23 Там само. – С. 27.
24 Демчук М. Вказана праця.

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ