Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Тиміш Компанієць, ад’ютант отамана Загороднього

Тимофій Архипович Компанієць народився 10 червня (липня?) 1897 року в хліборобській родині у с. Єлисаветградка Єлисаветградської волості Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Напевно, саме тут закінчив однокласну земську школу.
Фотографія Тимофія не збереглася, але знаємо, що він був високого зросту блондин. До війська його взяли 1915 року. Служив у 34-й артилерійській бригаді. Дослужився, як тоді казали, до “фервекера” (фельдфебеля). Воював на Румунському фронті до 1918 року, а тоді, демобілізувавшись, помандрував додому. Але через розбурхану війною і революцією Україну не так легко було добратися рідної оселі1.
На Поділлі Тиміш потрапив у загін Якова Шепеля. Повоювавши трохи на Літинщині, попрошкував далі на схід. І таки дістався рідного порога. Але совєтська влада була і тут. Тож довелося знову братися за зброю.
Воював у Чорноліському полку Пилипа Хмари, побував у загонах Дениса Гупала і Ларіона Загороднього. Взяв участь у Знам’янському повстанні, яке почалося 1 вересня 1920 року. 21 вересня повернувся додому провідати рідних та одягнутися. Потім подався до Хмари. У Чорноліському полку пробув місяць. Тут йому не сподобалося, і він перейшов до Кібця-Бондаренка, який формував загін у районі Хирівки і Веселого Кута. Спочатку їх було 35 чоловік, але після успішного нальоту на ескадрон 15-го кавалерійського полку, що стояв у селі Знам’янка, партизанський загін збільшився, зокрема і за рахунок червоноармійців, які приєдналися до Кібця. Того дня козаки захопили 75 коней і 85 сідел. Наступного дня Кібець уже мав під своєю командою 120 вершників. З такою силою спокійно заїхав у Красноліску та забрав 150 пудів “продразвйорстки”2.
Побував Тиміш і в 1-й Олександрійській дивізії Костя Блакитного (в полку Штиля, в команді розвідників). Разом зі степовиками біля Користівки зупинив три ешелони, на одному з яких знайшли автомобілі, мотоциклетки й велосипеди, на другому – сіль і нафта, третій виявився пасажирським. Брав він участь і у нальоті на П’ятихатку, а біля с. Петрове зійшовся у січі з червоними. Тоді вдалося відбити дві гірські гармати (одна з них мортира) і 400 снарядів. Червоні відступили на Кривий Ріг.
Біля Компаніївки Єлисаветградського повіту Тиміш взяв участь у бою з курсантами. Хоч і розбили курсантів, та в полі полягло і кілька козаків…
Коли повстання пішло на спад і отамани вирішили пробиватися до західного кордону, з ними подався шукати щастя і Тиміш. Але грудневий рейд завершився невдачею. Доїхали лише до річки Синюхи. Район був перенасичений червоними військами, тож мусили вертатися назад3.
Чи в поході, чи пізніше Компанієць захворів на тяжку форму пневмонії. Два з половиною місяці лікувався в Чутянському лісництві. Ставши на ноги, подався шукати товаришів. Зустрів Дениса Гупала. Одразу домовився разом роздобути коней. Невдовзі червона кулеметна команда, що охороняла станцію Знам'янка, вже шукала своїх коней…
У травні 1921 року Тиміш у складі загону Миколи Івановича Бондарука вирушив у Черкаський повіт. Ось розповідь Компанійця про той невдалий рейд: “Разом із загоном Миколи Бондарука заїхали в Черкаський ліс. Нас почав переслідувати кавалерійський полк. Перший бій був під лісом. Атаку червоних відбили. Поїхали лісом до Вовчої гаті, щоб заховатися в надійне місце. Почали швидко переходити місце, де було невигідно приймати бій. Але не встигли – в наші ряди врізався кавполк, зарубав трьох поранених козаків, кулеметчика та трьох коней у тачанці. Ми відступили і нарешті дійшли місця, де можна було приймати бій.
Через якийсь час ми перейшли в контратаку і вбили командира ескадрону. Червоноармійці розгубились, зіскочили з коней та кинулись в болото. Нам лишили 8 коней. Інші – на конях – кинулись врозтіч. Але на поміч їм підійшла піхота. Ми відступили вглиб лісу, залишивши їм дві тачанки. Загубили й командира Хмару, про якого не можу сказати, вбитий він чи ні, я бачив лише, що кінь під ним вбитий, а Хмара зіскочив і побіг в болото.
Врешті вибралися з лісу, заїхали в с. Дубівку, де дістали провіант для себе і коней. Повернулись до лісу. Переночували. Попасли коней. Пішли поїти їх до лісного колодязя. Тут на нас знову наскочили червоні. Але дякуючи кулеметнику, який був напоготові, відразу було зрізано кілька атакуючих. Інші втікли. Не бажаючи потрапити в оточення, ми розділилися на дві групи і розійшлися. Сутички продовжувались до вечора.
Як стемніло, розбились ще на менші групи і вирушили різними дорогами на Холодний Яр. Але, оскільки у багатьох козаків коні були страшенно потомлені, їх прийшлося залишити. Козаки вже пішки добиралися до Холодного Яру, а хтось – й до Чорного лісу.
15 чоловік на чолі з Бондаруком поїхали в Холодний Яр через с. Стефанівку, я – з ними. Вбрід перейшли Тясмин. Здолавши річку, зупинились у маленькому ліску погодувати тих коней, що лишилися. Не встигли як слід погодувати – побачили, що оточені червоною піхотою. Скочили на коней. Пробитися пощастило без втрат.
Дійшли до Графського лісу, де на нас знову почали наступати. Але ми зайняли вигідні позиції і рушничним та кулеметним вогнем відбили цей наступ.
Дочекавшись вечора, благополучно дійшли до Холодного Яру. Відпочивали два дні. Потім поїхали в Чуту, де зустрілися зі своєю піхотою під командуванням (Максима) Терещенка. Тут відбулася сварка між Терещенком, який був начальником штабу, і Миколою Бондаруком. Бондарук вбив Терещенка. Бачачи таке, я з деякими іншими козаками залишили Бондарука”4.
Разом з братами Гупала та ще кількома козаками Тиміш приєднався до отамана Назара Стодолі. Охороняв й отамана Загороднього, який майже все літо 1921 року лікувався у Чуті і Чорному лісі після тяжкого поранення в ногу.
Коли стало відомо, що червоні спалили хату Дениса, вирішили зробити засідку на загін "бе-бе" ("па барьбє с бандітізмом"), який це скоїв. Але засідка не вдалася, партизанів завчасно виявили. Довелося тікати. В тому бою (5 жовтня 1921 р.) Компанійця було поранено. Лікувався в землянці аж до 10 квітня наступного року.
З 1922-го під впливом жорстокого терору з боку окупантів селяни почали змінювати своє ставлення до партизанів на негативне5. Кожен хотів жити, а за зв'язки з лісовиками москалі могли вбити.
Щоб зайвий раз не наражати людей на репресії, лісовики намагалися в села по харчі не заїжджати. Нападали на економії, де брали все що потрібно. Так пограбували економію Саблинського цукрового заводу, де колись перебував штаб отамана Андрія Гулого-Гуленка6. Зупиняли поїзди, роздягали військових, а самі вдягалися. Зокрема, так вчинили між станціями Цибулеве та Фундукліївка7.
Якось зробили наліт на Чорноліське лісництво, де Тиміш убив китайця, у якого забрав коня з сідлом. Й інші козаки роздобули у лісництві чотириногих друзів. Потім здійснили наліт на с. Дмитрівку, де в той час стояв штаб 25-го червоного кавалерійського полку. Москалі відбилися, довелося хлопцям тікати. Але вже невдовзі вони реабілітувалися, побивши красносільську міліцію…
Полонили Тимоша у Звенигородці разом з отаманом Загороднім 29 вересня 1922 року. При арешті чекісти вилучили у Компанійця браунінг №10165, револьвер “Наган” №100260, гранату “лимонку”, російський карабін, кавалерійську шашку, годинник “Сута” та гаманці.
На допитах Тиміш чи внаслідок наївності, чи внаслідок фізичного впливу виказав такі прізвища козаків загону Дениса Гупала: Кирило Грищенко з Єлисаветградки, Мартин Дорошко з с. Миколаївка, Іван Гупало, Степан Гупало, Іван Гречаний, Федір Момса з Єлисаветградки, Юхим Щербина із Шамівки, Овдій Трихманенко з Цибулевого, Василь Шерепа і Федір Шерепа з Орлової Балки, Гриць Довженко, Іван Голуб, Никифор Голий, Іван Сіроклин (Сірокінь?), – а також завгоспа Чорноліського полку Миколу Шуліку. Оскільки настала осінь 1922 року і багатьох повстанців уже не було в живих, то, можливо, Компанієць назвав прізвища вбитих товаришів…
2 лютого 1923 року Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила розстріляти Тимоша Компанійця разом із його товаришами.
9 лютого він востаннє піднявся на боротьбу з катами. Під час повстання у Лук’янівській в’язниці Тиміш і загинув. У списку загиблих його прізвище значиться під №259.
Так закінчив своє життя безпартійний козак Тиміш з повстанського села Єлисаветградки, яке багатьох своїх синів і дочок поклало на вівтар Вітчизни.
___________
1 ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 1, арк. 147 – 160.
2 Там само. – Арк. 162.
3 Там само. – Арк. 162 зв.
4 Там само. – Арк. 163 – 164.
5 Там само. – Арк. 165.
6 Там само. – Арк. 165 зв.
7 Там само. – Арк. 166 зв.
8 Там само. – Арк. 165 зв.
9 Там само. – Т. 4, арк. 316.

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ