Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Чорноліський полковник Пилип Хмара

Село Цвітна1 розкинулося на межі Мотрониної дачі та Дикого поля – на південний захід від Чорного лісу у верхів’ї річки Ірклійця за 30 верст від Олександрівки. За переказами, Цвітна виникла на початку XVI століття. Село з давніх часів було козацьким – жителі його не знали панщини. У середині XVII століття тут жили реєстрові козаки, які брали участь у походах Богдана Хмельницького. У XVIII столітті село належало Чигиринському староству Польщі. Та місцеве козацтво не могло змиритися з пануванням поляків. У 1740 – 1760 роках Цвітна стала одним із центрів формування гайдамацьких загонів під керівництвом отамана Семена Неживого2.
У селі здавна існував гончарний промисел – в околицях села була напрочуд чиста, без камінців і домішок глина. Висока пластичність і невелика усадка дозволяли сушити вироби влітку на осонні, на причілку хати, а це в практиці гончарів траплялося дуже рідко. Цвітнянський посуд, як простий, так і полив’яний, був добре відомий не лише в Київській губернії, а й на півдні України. Макітри, горщики, глечики, форми для випікання тіста тощо возили у чорноморські порти Миколаїв, Херсон, Одесу, на Поділля, навіть до Кишинева, а також на Лівобережжя: в північно-західні райони Полтавщини – під Переяслав і Яготин3.
Наприкінці XIX століття (орієнтовно 1891 року) у чигиринському селі Цвітній на кутку Хмарівка у сім’ї Панаса Петровича Хмари народився хлопчик. Назвали його Пилипом. Його мати, Параска Стефанівна, народила ще п’ятеро дітей – Марію (1890 р. н.), Федору (Тодорю, 19.04.1899), Килину (орієнтовно 1905 – 1908 р. н.), Федота (2.03.1902) і ще одного хлопчика, ім’я якого встановити не вдалося4.
Окрім Хмарівки, були ще в Цвітній кутки Гончарівка, Комарівка, Яр, Бондарівка, Шкурівка, Чорнобаївка та два хутори. Назви куткам, як правило, давали або за професійною ознакою жителів (наприклад, Гончарівка і Бондарівка), або згідно з прізвищем родини, яка розросталася і жила на одній вулиці, власне, творила вулицю.
Всього у Цвітній було 1400 дворів.
Колись за три версти на південь від села проходила “турецька границя” у вигляді валу та рову, які частково збереглися й донині. Зрозуміло, що край цей був наповнений переказами про боротьбу прадідів-запорожців проти “бусурманів”. У цій атмосфері козацької героїки і зростав малий Пилип.
Односельчани відзначали, що Пилип із дитячих років не любив кривди і завжди заступався за несправедливо ображених. Не раз доводилося захищати молодших братів і сестер, адже малі Хмари рано осиротіли. Відтак жили дуже бідно. Всі працювали в наймах, а Пилип, який встиг закінчити чотирикласну Цвітнянську церковнопарафіяльну школу, їздив на заробітки до Криму.
Красивий, кремезний у плечах хлопець, як говорили старі люди, був “отчаяний з дєтства”, а “сили був неізмєрімої”. В селі жив силач Овер’ян – коня підіймав. Так Хмара, хоч і на зріст невисокий, поборов Овер’яна.
Ще одна характеристика Пилипа Хмари – був “отчаяний на розум”, очевидно, багатий на вигадку, схильний до ризикованих, нестандартних вчинків.
Відомо, що мав він гарний голос і співав у церковному хорі.

З Першої світової Пилип Хмара прийшов повним Георгіївським кавалером у званні унтер-офіцера. Його шабля, згадували односельчани, була задовгою, черкала по землі, тому він приробив коліщатко до піхов і возив її за собою.
Пилип мав сірої масті в яблуках кобилу, яку терпляче дресирував: вона лягала і вставала на його команду, заходила до хати. Накази виконувала і по свистку.
Односельчани стверджували, що Хмара був “сильний наєзднік”, “віртуозний кавалерист”...
“Який був Пилип (Хмара) з себе? – говорив житель с. Гутниці Іван Кузьмович Сидоренко, 1892 року народження. – Бравий був, молодцюватий. Кріпкий, стрункий. Все на ньому пригнане – кавалерист! Аякже, в старій армії в гусарах служив”5.
А ось яким запам’ятав Хмару український старшина Юрій Городянин-Лісовський. “Був це стрункий, міцно збудований чоловік років 28 – 30-ти, – писав він. – Одягнений був у темно-зелену чумарку черкеського крою, з дорогою срібною шаблею. Як я потім довідався, був він бувалий підстаршина кіннотник, палкий націоналіст, досить добрий організатор і командир, хоч на кожному місці відчувався у нього брак освіти”6.
Додав штрих до портрета Хмари і Явтух Ткач. “Ходив у шароварах, – казав він, – шапці з китицею, чоботи були зі шпорами”7.
“Чи був жонатий Хмара, не знаю, – говорив Тимофій Мефодійович Хмара, – але якусь красуню на тачанці возив…”8

Проти московської комуни

У Цвітній жила багата і велика родина господарів Сіденків (по-вуличному Пуриси). Вони були настільки заможні, що планували навіть власним коштом провести від Цибулевого до свого села залізницю (а це 18 верст). Та Світова війна усе перекреслила. Саме Сіденки, аби врятувати від грабунку своє майно та забезпечити в селі лад і спокій, 1918 року ініціювали створення загону самооборони і попросили Хмару його очолити9.
Макар і Сильвестр Сіденки невтомно агітували односельчан проти совєтської влади, гуртували навколо себе людей. Брати були людьми освіченими, тож могли пояснити землякам, що треба робити, проти кого гострити піки і шаблі. Будучи старшинами, вони взялися творити повстанський загін. Саме тоді й звернулися до Пилипа Хмари з пропозицією “прийняти отаманство”. Той погодився.
Організувавши відділ у Цвітній, Макар Сіденко виїхав до села Гутницьке. Там за тиждень організував десять юнаків: Данила і Степана Філіпенків, Петра Касіщева, Лазаря Неїжкашу, Івана і Василя В’язовських, Тимоша Ніздрю, Михайла Мочара, Івана Бочку і Сергія Чорного. Вони і стали “застрільниками майбутнього серпневого повстання”. “Отаманом Сіденко призначив Філіпенка Данила”. Потім об’єднав із загоном Пилипа Хмари, який вже мав 20 чоловік. Це сталося 17 серпня в лісі. А 19 серпня під загальним командуванням Хмари влаштували засідку на мобілізованих, котрих москалі везли з Михайлівки і Красносілля до Кременчука підводами. Засідка вдалася: з ворожого боку полягло дев’ять чоловік. “Перемога, з одного боку, підбадьорила, а з іншого – притягла нову силу, яка зростала не по днях, а по годинах… – писав невідомий учасник повстання, завербований чекістами. – Її відлуння далеко прокотилося по лісу і селах, приваблюючи до себе все нових і нових людей, переважно рештки Григоріївської та Коцурівської банд… Ім’я Хмари переходило з вуст у вуста як щось священне й приковувало помисли багатьох із молоді. Куркульство різних сіл боготворило Хмару, скрізь і всюди робило йому гарні зустрічі, а загін його годували якнайкраще”10.
“Резиденціями” отамана стали села Гутницьке і Цвітна. Його козаки озброювалися, нападаючи на червоноармійські загони та знищуючи їх. Перемоги притягували під знамена Хмари нових і нових борців. Збільшували ряди і звернення повстанців до селян: “В то же время одним из этого отряда неким Сиденко усиленно распространялись среди молодежи “відозви до селян і гречкосіїв” с призывом стать на защиту “неньки України”, каковые сыграли тогда огромную роль в деле вовлечения молодежи в борьбу с соввластью”11.
Спочатку відділ Хмари називався Першим чорноліським повстанським куренем. Отаман мав печатку з гербом УНР. Згодом курінь, чисельно збільшуючись, переріс у Перший чорноліський полк (станом на 25 березня 1920 року загін Хмари нараховував 300 кінних і 300 піших).
Мефодій Хмара, двоюрідний племінник отамана, розповідав, що Пилип, перед тим як напасти на загін більшовиків, здаля вивчав його. Коли бачив, що червоноармійці погано сидять на конях, то без особливої підготовки нападав і розбивав у полі. Коли ж переконувався, що перед ним кубанці чи донці, був обережнішим, готував засідку, а то й не вступав у бій взагалі. До слова, одного разу двадцять будьонівців перейшли до Чорноліського полку, а їхній командир став ад’ютантом Хмари.
Наприкінці зими 1920 року в холодноярському селі Мельники відбулася нарада отаманів, у якій взяв участь і Пилип Хмара. Описав її учасник Юрій Городянин-Лісовський (Горліс-Горський) у романі “Холодний Яр”:
“ – Як там під Чорним лісом? – запитав Чучупака Хмару.
– …Коні майже у всіх добрі… Є достатньо верхових, німецьких і денікінських, є запасні сідла. Тепер у мене на конях чоловік сімдесят, яким небезпечно бути вдома. Крутимося до весни по хуторах, у Чорному лісі маємо викопані землянки для себе і для коней. А весною, якщо почнеться якась боротьба, Чорноліський кінний полк може збільшитися до трьохсот вершників.
– Слухай-но, Пилипе, – перебив його Чорнота. – А це правда, що ви в тих землянках продукти, воду та овес для коней у двохаршинних горшках тримаєте?
Хмара усміхнувся.
– У двох не в двох, а наробили хлопці таких горщечків, що в кожному пару комісарів можна зварити. Кулемети під цей час возимо тільки легкі, а при по­требі поставимо п’ять-шість важких на тачанки. Щодо самого села, то зброї є достатньо, але впливає близькість Знам’янки та Цибулевого із залізницею. На загальне повстання село може піти, або як дуже вже допечуть, або якби хтось гнав уже червоних з України…”12
В останні дні серпня 1920 року повстанком, що знаходився в Єлисаветградці, для координації дій відрядив до отамана Хмари свого представника Федора Тихоновича Носенка.
Проти ночі 28 серпня Хмара налетів на станцію Цибулеве. Під час короткого бою було вбито двох червоноармійців. В атаці взяло участь 18 чоловік на конях, у тому числі залізничник Мефодій Голик-Залізняк. “Цей наліт ще більше посилив ріст банди і довіру до неї від населення”, – бідкався недоброзичливець. Вже вдень 28 серпня до Пилипа Хмари стали прибувати делегати (з Цибулевого, Чорноліски, Чутівки, Богданівки, Веселого Кута, Дмитрівки, Юхимової і Плоского) з проханням прийняти всіх під єдине командування… “Так відбулося об’єднання людей, які не бачили поперед себе нічого, крім майбутнього, котре ховалося за двома приємними для них словами “САМОСТІЙНА УКРАЇНА”. Ці два слова електризували масу, яка, зібравшись, забула про класову несумісність… Живилася лише ненавистю й бажанням найжорстокішої помсти щодо більшовиків, комуністів… Ця жорстока помста іскрилася в серці кожного й охолоджувалась лише тоді, коли по землі лилася кров…
(У ніч) з 29.08 на 30.08 до Хмари (у Цвітну) з Михайлівки увійшла перша група, що складалася з таких осіб: Гончаренко Павло Кононович, Стежка Парфентій, Коновалов Степан Гнатович, Сулига Василь Семенович, Носенко Федір та Сергій Тихоновичі. По дорозі в Цибулевому Носенко Федір зайшов додому до Чинчевого Гната. Той зібрав із десяток молоді з різними гвинтівками. Вийшли на поле у напрямку Чути. За селом приєдналося ще зо два десятки, і всі попрошкували до лісу.
Був уже ранок, коли прийшли на обумовлене місце – до будинку Могилея Євтихія. Тут розташувалися відпочити й до Хмари направили двох гінців. Близько дев’ятої ранку приїхали на конях Сіденко Сильвестр, Хмара й Дядюра Оліян. Із дому Могилея вийшов Холявка Василь Михайлович, котрого Сіденко відрекомендував: “Це наш батько. А тому ми повинні його шанувати й слухати”.
Холявка привітав прибулих короткою промовою, закликавши згуртуватися в тісний кулак, щоб роздушити нашого спільного ворога – великороса, який приїхав, щоб нас, українців, зробити рабами. Водночас закликав не шкодувати ворогів, закінчивши промову: “Хай живе вільна наша мати – самостійна Україна”. Холявка – майстер говорити. Так наелектризував масу, що присутні згодні були різати всіх, хто потрапить під руку”13.
Загін Хмари швидко збільшувався. До кінця серпня 1920 року вже було до 450 козаків, озброєних гвинтівками та “обрізанами”. Мали й дві тачанки з кулеметами “Максим”. Крім п’яти піших сотень, організували ще й технічну, завданням якої було руйнувати залізницю і споруди, що мали стратегічне значення. Командиром її був Мефодій Голик-Залізняк, а ройовими – Федір Носенко і Парфен Стежка-Вовчок.
Піхотою командував Сильвестр Сіденко, а кіннотою (58 душ) – безпосередньо сам отаман. Кулеметна сотня числилась при кінній і підпорядковувалась особисто Хмарі.
Однією з бойових акцій хмарівців був наліт на станцію Цибулеве, розташовану в селі Михайлівка. Спочатку у розвідку отаман послав Сергія Носенка і Михайла Бабія. За ними рушила технічна сотня, але ворог виявив її і вогнем прогнав від залізничного мосту, який вона мала зірвати. І все ж напад завершився успіхом: хлопці захопили потяг і демонтували телеграфні й телефонні апарати.
Усі живі-здорові повернулися до Цвітної. Невдовзі сюди прибув загін із Михайлівки на чолі з Андрієм Семеновичем Медведєвим (всього 60 осіб). Серед них були Кирило Грищенко, Арсен Добровольський, Федір Гонтар, Федір Ступа, Ларіон Пісний, Яків Калиниченко, Данило Юрченко, а також Дмитро Петрович Компанієць, який одразу приступив до обов’язків начальника штабу14. А з села Цибулевого прибув загін (100 козаків) під командою Миколи Бондаренка (Кібця). Всі були добре озброєні, мали багато бомб та інших вибухових речовин. “Метою їх було визволення України і проголошення її САМОСТІЙНОЮ”15.
Отримуючи звідусіль поповнення, Хмара поширював повстання. Він швидко переміщався з одного села в інше, знищуючи комнезамівців і червоні загони.
Пройшовши Красносілля, наблизився до залізниці на позначці 267-й кілометр. Технічна сотня, не зволікаючи, почала працю: чота Федора Носенка розбирала колію, а чота Парфена Стежки-Вовчка шаблями знищувала дроти, розбивала ізолятори і підпилювала телеграфні стовпи. Піхота ж, очікуючи підходу бронепоїзда зі станції Фундукліївка, сховалась у посадці на високому насипі.
Червоні, зауваживши “ремонтну бригаду”, першими почали кропити з кулемета. Козаки, що засіли в посадці, теж відкрили стрілянину. З панцерника відразу ж випав один убитий. Залізний змій зупинився і позадкував до Фундукліївки.
З 267-го кілометра Хмара мав намір рухатися до станції Цибулеве, але звідти почав гатити бронепотяг. Довелося під обстрілом відступати до Красносілля. Тут повстанців зустріли гостинно, нагодували і дали добру підмогу.
Перейшовши Чутянський ліс і Веселий Кут, Хмара зупинився у Цибулевому, де на майдані біля церкви місцеві жителі приготували для своїх захисників обід.
Потім почався наступ на Знам’янку. Метою було здобуття зброї та боєприпасів.
Скрізь, “у кожному селі й хуторі, населення зустрічало хмаринців доволі радісно, – писав сексот, який перебував серед повстанців. – Крім підтримки продукцією й фуражем, населення поповнювало загін все новими силами. Так що на день цього приходу Хмара налічував у своїх лавах до двох тисяч чоловік. Хоча третина з них не мала зброї… ця значна сила… підіймала дух… даючи… надію на перемогу “гайдамаків” (як їх називали) над ненависними комуністами”16.
По дорозі серйозних боїв не було – більшовики тікали не озираючись. До Знам’янки дійшли без втрат – вже у самому місті червоні поранили одного козака. Вступили у Знам’янку з боку Дмитрівки, яка надала отаману велику допомогу, в тому числі козаками і зброєю.
На станції повстанці довго не пробули, бо на світанку до неї підійшли два більшовицькі бронепотяги та два ешелони з червоними москалями. Підсунулася до міста й Єлисаветградська (Зінов’євська) кавалерійська школа. На озброєнні вона мала гармати і кулемети. Почувши “рускій дух”, підняли голови і робітники-росіяни, яких у Знам’янці не бракувало. Після короткого бою Хмара вирішив відійти подалі від залізниці. Пішли на Жуківку, а звідти – на Плоске і через ліс – у Гутницьку.
Валка розтягнулася на 20 верст. Гутницька не змогла вмістити всіх повстанців і біженців, тому багато людей і возів розмістилося в навколишньому лісі. Та червоні відпочити не дали. Невдовзі з боку Красносілля (Княжого) розвідка помітила курсантів Єлисаветградської кавалерійської школи. Як з’ясувалося, у Красносіллі москалі разом із латишами вчинили жахливу розправу над місцевим населенням, убивши 122 селян, переважно жінок і підлітків17.
Хмарівці вступили у бій, серед жертв якого виявилося і двоє червоних кавалеристів, котрих підловили повстанці і за рішенням штабу розстріляли…
Тим часом москалі почали наступ на Цвітну. Перша їхня атака провалилася. Вдруге вони наступали на невеличке село Бурякове. Увійшовши туди, червоні вбили 19 хліборобів, що намагалися втекти. Та недовго москалі святкували перемогу – тікаючи від відділу цвітнянського повстанця Дядюри, вони наткнулися на “засекречений відділ Хмари”, який зустрів їх густим вогнем із кулеметів”. Червоні втратили 21 людину вбитими, а вісьмох башибузуків повстанці захопили в полон. Серед бранців виявилося два місцевих зрадники-українці та два “єлисаветградські жидки”18.
І все ж москалі вступили у рідне село Пилипа Хмари. “У Цвітній спалахнули пожежі. У цьому бою Хмара втратив двох чоловік. Переночувавши в лісі, (Хмара) рушив через Ружечеве до Нестерівки. Тут хмаринець, котрий іменував себе Назаром Стодолею і був родом із цього ж таки села, розстріляв комуніста в лузі. Після чого кінна сотня рушила на Чигирин (під вечір повернулася), а піхота зупинилася в лісі проти села Юхимового”19.
На цій стоянці Хмара відрядив красносільського хлопця до отамана Степового, який зі своєю повстанською дивізією підходив до Чорного лісу. “Йшло перегрупування й озброєння, – продовжував розповідь сексот. – Доставлено з Черкас перші шість ящиків патронів, три ящики бомб. Але яким чином це було зроблено, лишилося таємницею штабу й завгоспа Шуліки Миколи з Красносілля. Через тиждень делегат повернувся назад. Віддано розпорядження рушати. Хмара урочисто в’їхав до Михайлівки, а згодом і до Єлисаветградки, де й відбулося злиття з дивізією Степового, при якій було дві тридюймові гармати, що іменувалися батареєю. Командував нею офіцер Терещенко Максим. Степовий, перейшовши райони сіл Аджамки, Клинців, Калинівки, Сентового, Федварю, мав у своєму складі виключно людей із названих сіл”. А ось у Єлисаветградці Степовий поповнення не отримав, бо Єлисаветградка “напередодні віддала всю молодь Хмарі”20.
Після “нового об’єднання”21 з 1-ю Олександрійською (Степовою) дивізією Хмара, як видно, на деякий час очолив її. Принаймні про це твердив досить-таки обізнаний чоловік – чекіст Борис Козельський, який у своїй книзі оприлюднив наказ №1 Олександрійській повітовій дивізії від 3 вересня 1920 року, підписаний Хмарою22. Про це фактично пише і невідомий чекіст, інфільтрований у загін Пилипа Хмари: “Після… об’єднання Хмара дав розпорядження виступити в село Цибулеве…”23 Дати розпорядження міг тільки командир з’єднання.
На ранок вздовж залізниці закипіло. Бої точились аж до станції Хирівки. Одночасно повстанці розбирали залізницю. Найбільше допомагало село Цибулеве. Хлібороби з власної ініціативи варили козакам обіди, “їжу розносили по фронту аж до ст. Хирівки. Крім обіду, розносили відрами мед, пшеничний хліб, пироги й воду”24.
Перевівши подих, Хмара і Степовий виступили до села Федвар, звідки круто повернули на північ, вийшли з лісу і вступили в село Бовтишку. Після невеличкого спочинку пішли на Бондурове, а тоді – на Баландине, де Чорноліський полк Хмари зупинився. Степовий отаборився у Красносілці. Навколо сіл виставили стежі. День і ніч минули спокійно. А наступного дня з боку Телепиного й Бандурового з’явилися кінні роз’їзди червоних. Зав’язалась перестрілка, яка ставала все гучнішою. Тоді кінний загін Хмари вискочив у поле, але не для бою, а з метою прикрити піхоту, що швидко відходила. Надвечір опинилися в Миколаївці. Маленьке село не могло вмістити всіх повстанців, а тим більше нагодувати їх. “Тут уперше були вжиті заходи по насильному відбору хліба у населення”25.
Усе це викликало незадоволення хмарівців. Вони називали степовиків боягузами. Серед козаків Чорноліського полку “почулися вимоги знову відділитися для самостійних дій”. Напевно, Хмара і сам цього хотів, бо вже вранці “знову почав діяти самостійно”. Чорноліський полк, залишивши дивізію, перейшов через село Нерубаївку та залізницю в район Соснівки, Верещаків і вступив у Цвітну, де лишився на ніч. Далі шлях закурився на Нестерівку. Під час спочинку Василь Холявка виступив із промовою. Він “закликав мужньо, не шкодуючи життя, боротися за “неньку Україну”. Закінчив пропозицією розпустити тих, хто не мав зброї. Нехай, мовляв, знайдуть її, а тоді вже вертаються у свої частини для боротьби з більшовиками. “Знайте, – закликав Василь Холявка, – що смерть того чи іншого козака на полі бою за визволення стане основою нашої історії… Це повинно бути гордістю для вас, козацтво!”26
Після цього частину повстанців, озброєних довгими палицями із загостреним кінцем (штилями), отаман відпустив. А частина дивізії Степового разом із командиром батареї Максимом Терещенком влилася до Чорноліського полку.
19 вересня 1920 року тисяча гайдамаків Хмари заїхала в село Триліси, що недалеко від Фундукліївки. Цього дня не поталанило начальнику міліції Олександрівського повіту, його синові та декільком міліціонерам: їх ліквідували. Реквізували повстанці й телефонний апарат та друкарську машинку.
Окупанти свідчили, що “все мужское население села Цветной, что 28 верст юго-восточней Каменки, Высшие Верещаки, что 11 верст юго-восточней, и Матвеевка, что 33 версты восточней Каменки, с вилами и лопатами присоединилось к бандитам”27.
22 вересня полк Хмари (300 багнетів, 300 шабель, гармата і кілька кулеметів) входить у Медведівку. У наступні дні (24 – 26 вересня) діє в районі Чигирина, Бужина і Мордви. На той час під проводом Хмари вже було три тисячі козаків.
10 – 11 жовтня в районі Онуфріївського монастиря (Чигиринський повіт) Пилип Хмара разом із загонами Степового-Блакитного та Чорного Ворона вступив у семигодинний бій проти регулярних частин Красної армії. Цей бій описав Юрій Горліс-Горський у романі “Холодний Яр”.
14 жовтня один із відділів Хмари (100 шабель) діяв під Медведівкою. Оцінюючи його, москалі зазначали: “Окраска пєтлюровская”.
Цього дня розвідники Хмари помітили частини Першої кінної армії, яка рухалась на південь. Хмарівці обстріляли будьонівців, що йшли на село Дмитрівку через Веселий Кут. У ту мить селянин із Веселого Кута привів до Хмари двох будьонівців, які виявили бажання перейти до українських повстанців. Ті сказали, що вони старшини-кубанці. Одного звали Тимофій, іншого – Прохор. Хмара прийняв їх.
Невдовзі від Чорноліського полку відділився відділ на чолі з Миколою Бондаренком з Цибулевого, якого називали Кібцем (Кібчиком). Він отримав окреме завдання.
26 (27) жовтня 1920 року один із загонів Хмари (20 шабель і 30 багнетів) відпочивав у рідному селі отамана – Цвітній. Як зазначало совєтське джерело, повстанці на дорогах “зупиняють подорожніх, арештовують і розстрілюють совєтських працівників”. У цей же час інший підрозділ чорноліського полковника діяв у Знам’янському районі. Так, у селі Знам’янка вони “обеззброїли ескадрон, забравши половину (червоноармійців. – Ред.) з командиром у ліс, інші, роздягнені, розбіглися”28.
2 листопада Хмара “зібрав значну піхотну банду, загрожує району Сердяківка – Капітанівка”. До нього прилучився загін Семена Гризла, а неподалік Оситняжки приєднався і Загородній з двома сотнями козаків (50 кінних і 150 піших).
5 листопада загін Хмари орудував уже в околицях Суботова. Потім він прийняв бій під Івангородом із 2-м кавалерійським полком. За декілька днів Хмара вже був у Звенигородці – напевно, Гризло запросив погостити.
14 листопада Хмара вже був у Матвіївці, де реквізував хліб, який москалі відібрали у селян (“собранный по продразверстке хлеб”)29, а інший його відділ рейдував неподалік Медведівки.
15 листопада “село Плоске, що за 13 верст від Знам’янки… було оточене бандою Хмари, причому батальйон (Красної армії. – Ред.) був вимушений відступити через нестачу набоїв”30. А ось більшовицьке повідомлення від 17 листопада 1920 року: “Бандит Хмара, що оперує і має 120 кавалеристів, заважає працювати”31. Так і було: чорноліський полковник всіляко перешкоджав москалям накидати ярмо на Україну, 17 листопада він провів цілий день у дорозі – зривав “продразвйорстку” у Мельниках, Трушівцях та околицях Фундукліївки32.
Наступні кілька днів гайдамаки оперували у районі Олександрівки та Старої Осоти – руйнували комунікаційну інфраструктуру ворога (знищували дроти, валили стовпи)33. На відпочинок ховалися у Мотрин ліс.
Активність Чорноліського полку була не до смаку москалям, тим більше що повстанці діяли неподалік залізниці, біля якої окупанти під захистом бронепотягів почували себе впевнено. Росіяни вирішили дати рішучий бій Хмарі, але і він завершився на користь гайдамаків. Більшовики відступили, а повстанці подалися до Бондурівського лісу34.
Окупанти хотіли підступом, зокрема обіцянками “прощення”, виманити Хмару з лісу. До нього послали повстанця, якого вони “амністували”, з пропозицією перейти на бік совєтської влади. Отаман відмовився від “ласки” російської влади – він не тільки не вірив жодному слову москалів, а й вважав за неможливе замирення з ними.
Тоді червоний загін оточив ліс, де перебували партизани Хмари (на північний захід від Івангорода). “Використовуючи болотисту місцевість, – писали скрушно чекісти, – (Хмара) уперто відбивається”35.
Попри непрості обставини лісового життя, козаки вміли й пожартувати: якось вони змайстрували два “броньовики”, якими відлякували дурних москалів. Ті були дуже здивовані, коли довідались, що це лише “простые деревянные сооружения, искусно покрытые брезентом”36..
Згідно з підрахунками більшовиків, на кінець 1920 року Хмара керував загоном силою у 600 чоловік37. В останні дні листопада він оперував у Знам’янському районі. А в цей час хтось із оптимістів-чекістів повідомляв начальству, що “Хмара з кількома бандитами переховується в районі Лебедина”38. Тобто ось-ось – і його зловлять.

Грудневий рейд

Наприкінці осені 1920 року отаман взяв участь у нараді отаманів у Матвіївці, на якій, за твердженням Михайла Дорошенка, Головним отаманом Холодного Яру було обрано Івана Ґонту (Лютого-Лютенка)39. Після обрання той вирушив на рідну Звенигородщину, а Хмара і Загородній залишилися. До них приєднався і осавул Юрко Залізняк (Горліс-Горський).
Підхорунжий Михайло Дорошенко стверджував, що саме у Матвіївці отамани вирішили спробувати пробитися на захід – до Польщі або Румунії.
Пилип Хмара не хотів йти за кордон, але друзі, зокрема Ларіон Загородній, намовляли його.
Чорноліський полковник раніше мав намір шукати українську армію – коли про неї чутно було. Тоді він зайшов до односельчанина Петра Оліяновича Ткача, який нещодавно повернувся в Цвітну після шестирічного німецького полону. В його хаті не один раз переховувалася дружина (неофіційна) Хмари. Петро Ткач поставив на стіл “тикву водки” та череп’яні чашки.
– Розкажи, як через кордон із Польщею переходили? – запитав отаман.
Петро Ткач розповів і у свою чергу запитав Пилипа:
– Чого ти до Будьонного не приєднавсь?
– Я за Самостійну Україну борюсь! – здивувавшись, випростався отаман.
Про це розповів Явтух Петрович Ткач (1911 р. н.), який бачив Пилипа Хмару, “як оце зараз вас бачу”. За Хмарою він спостерігав із печі, куди нагнав дітей батько…40
Зробили реорганізацію частин, залишили непотрібний тягар зброї та амуніції тим, хто лишався. Поспішали, доки не випали сніги. З Матвіївки повернули до лісу, пройшли поміж Вищими та Нижчими Верещаками до Соснівки, де відпочивали цілу добу. Тут Микола Кібець довідався, що до Цибулевого вступила червона частина, так звана “бе-бе” (“борьба с бандитизмом”). Він просив отамана Хмару вдарити всіма силами на Цибулеве, але Хмара і Загородній не радили відхилятися від наміченого маршруту.
– В такому разі, – сказав Микола, – ви їдьте, а я промаршую Чутою та й заїду до Цибулевого, а потім вас дожену...
Наступного ранку Кібець з’явився до табору Хмари в Раєвському лісі... “Від задоволення (він) аж сяяв, така була успішна його акція. А козаки просто тріумфували”, що всипали комуні перцю41.
З лісу Раєвського рушили на Вербовий та Давидівський ліси, а потім взяли напрямок на Лебедин. Дорогою обминали міста і села, де стояли червоні залоги, бо будьонівська форма доношувалася, козаки мали вже різноманітне вбрання, що виявляло їх перед ворогом. Необхідно було здобути червоноармійський одяг. З цією метою зупинились у селі Бузівці, що неподалік станції Бобринської.
Ніч минула спокійно, але розвідка доповіла, що по селах стоять червоні залоги, які допомагають спецвідділам нищити повстанців. Отамани повідомили козаків про можливі напади.
Вранці сотня будьонівської кінноти атакувала повстанців. Ті, пострілявши, почали організовано відступати в напрямку Жашківців. Поспішали до маленького ліска. Кібець зі своїм відділом кінноти і кулеметом чвалом погнав уперед, щоб влаштувати засідку.
Чорноліський полковник затримував ворога і відступав поволі. Будьонівці намагалися відрізати загін від лісу та оточити. Пилип Хмара і Ларіон Загородній зі своїми козаками, сховавшись за горбком, спішилися і несподівано сипнули сильним рушничним і кулеметним вогнем.
Нападники, зазнавши великих втрат, відступили. Невдовзі прибула допомога: з Бузівки вискочила свіжа сотня будьонівської кінноти. Дві тачанки і вершники чвалом летіли попід ліском, де Кібець заліг у рові, що заріс густим чагарником. Коли червоні були проти засідки на віддалі півгону, Кібець дав команду “Вогонь!”. Зацокотіли кулемети, затріскотіли рушниці. Пекельний шквал викликав серед ворожих лав дику паніку. Командири, які не сподівалися нападу збоку, розгубилися. Поле вмить усіялося трупами і пораненими. Тачанки поперевертались. Хто вцілів, кинувся навтьоки. Бій закінчився так само миттєво, як і розпочався. На полі залишилося близько двох десятків убитих і тяжкопоранених, між ними й коні.
“У цьому бою попав під кулі й червоний “герой”, комісар Абраша Біляков... Юрко Горлиця (Городянин-Лісовський. – Ред.) зняв із Біляковича планшет... Після цього перевірили поле бою, підібрали все, що було цінне і потрібне, і скорим маршем відійшли до лісу і там заховались. Уночі перейшли вглиб і в одному спокійному місці зробили відпочинок та переглянули уважно все, що в планшеті Біляковича. Там була велика кількість наказів та телеграм у зашифрованому стані... Але були розпорядження і накази, писані без кодів, один з яких звучав так: “Ком. дивизии, спецотдел ВЧК. Москва. Секретно. Ввиду перемирия с Польшей все войска перебросить на Крым. Проходя по правой стороне Днепра, приказываю помогать спецотделам уничтожать партизанские отряды, партизан, белогвардейцев и петлюровские остатки. Объявить амнистию. Сложивших оружие расстреливать негласно без суда. Председатель ВЧК Феликс Дзержинский”42.
Цей важливий наказ Загородній прочитав перед лавою цілого загону. Далі слово взяв Пилип Хмара.
– Нині проходить хвиля чергової брехливої амністії, – сказав він, витягнув із кишені більшовицьку відозву і почав читати.
Комісари зверталися до українського населення із закликом не повставати проти більшовиків – “рускіх братьєв”, з якими під час війни 1914 – 1918 років їли кашу з “общєва катєлка”... Закінчивши читати, Хмара розідрав відозву, кинув під ноги і потоптав. Усі мовчали. “Віруючих у ті відозви серед повстанців тепер не було…”43
5 грудня Хмара повернувся в район Матвіївки та Мотриного монастиря, де знову помірявся силою з ворогом. “Бачив я його в бою, – згадував Пилипа Хмару Іван Кузьмович Сидоренко (1892 р. н.) з с. Гутниці. – Наступали красні на ліс... Цепом ішли, значить. А Пилип із своїм отрядом – у засідці. А тоді як вискочать! Пилип найперший. Та шаблею раз! Раз! Праворуч, ліворуч!.. Багато порубав тоді лічно. Ух і сміливий же був. А рука!..”44 Хмара рубав двома руками; таким чином в урочищі Голий Яр зарубав дванадцять червоноармійців.
Гасло у нього було: “Бий білих, поки не покрасніють, бий красних, поки не побіліють”. Не мирився він і зі Свиридом Коцуром…
З односельчан чи не найбільше допомагали Хмарі архітектор зимових схронів Оліян (Юліан) Дядюра та Мартин Мочар, який воював разом зі своїми синами – Іваном, Кирилом, Михайлом, Марком45. А найближчим другом вважався Григорій Коцур, разом з яким Пилип Хмара повернувся з Першої світової. Начальником кавалерії Чорноліського полку був Оліян Дубина (згідно з іншими джерелами, кіннотою командував безпосередньо отаман).
Збереглися й імена деяких козаків Чорноліського полку, а саме: Прохор Деркач, Петро Токовенко-молодший із Мельників, Руденко (всі заарештовані, Петру Токовенку перед смертю відрізали вуха, ніс, викололи очі), сотник Димитрещенко, Олександр Опанасович Сіденко та Юрій Миколайович Сіденко, Феодосій Бойко, Іван Загинайко, Семен Мостивий (Мостовий?), Юхим Хвилинський, Іван Лушпай із с. Верещаки, Варвара Тараненко, силач Крюк, цвітнянські селяни Пелагея Боркова, Коваленко, Іван Магиленко, Данило Москаленко, Антон та Марко Павловські, Федір Ровинський, Григорій Семиволос, Дмитро Сербенко, Іван Торчинський, Микола і Тихін Хлівицькі, Антон Цапенко, Прохор Шкура.
Двоюрідний племінник отамана Тимофій Мефодійович Хмара стверджував, що з рідні Пилипа в козаки ніхто не пішов, мовляв, боялися, що червоні попалять хати. Напевно, це помилкове твердження, бо пов’язане з родинним страхом. Із покоління в покоління рідні, щоб врятувати своє життя, змушені були відмежовуватися від Пилипа та своєї участі в повстаннях проти совєтської влади. А ось погляд більшовиків. В інформаційному повідомленні начальника штабу військ Кременчуцької губернії за лютий 1921 року можна прочитати: “Хмара – селянин-куркуль (?! – Ред.), залишивши дім, змусив під загрозою смерті допомагати йому в бандитизмі двох братів, котрі вбиті як розвідники”. “Хведота дуже мучили перед смертю”, – розповідала зі слів матері Євдокія Пасічник46.
Зрозуміло, що отаман братам смертю не погрожував, селян не грабував – як брехали більшовики. Місцеве населення було ріднею, друзями чи сусідами. До того ж Пилип із дитинства мав загострене почуття справедливості. Він навіть думки не міг допустити про грабунок близьких людей. Єдине, що забирав, – так це реквізоване у продзагонівців зерно та інше продовольство. Не розносити ж по хатах, питаючи, чиє це.
А от про червоних хто міг сказати добре слово? Попалили вони чимало осель і у Цвітній. Куток Хмарівка, наприклад, горів двічі. А хата Хмари вціліла, бо була непоказна – розвалюха в кущах терну, або, як казали односельчани, “лачуга в тернику”.
Сестра Марія, коли Пилип навідувався з лісу, засуджувала його, бо її багатодітна родина потерпала від більшовиків. Марія ганила Пилипа за те, що “вв’язався не в те діло”. Брат одного разу не витримав несправедливих докорів і в гніві “ледь не відсік їй шаблею голову”47.
Зиму 1920 – 1921 року Хмара, Максим Терещенко, Микола Шуліка і брати Сіденки провели в Цвітній. Козаки ж зимували у землянках у лісі неподалік села. Маючи вільний час, Терещенко і Шуліка “навчали Хмару грамоті, письму і математиці, бо він був чоловік майже неписьменний. Для того, щоб міг підписувати накази по полку. Неписьменність ставила штаб і самого отамана в незручне становище”48.

Гаряча весна 1921 року

1920 року з військової арени України зійшли поляки, французи, росіяни-білогвардійці, англійці, греки, серби... На українській землі залишились лише більшовики: росіяни та євреї. Проти них й продовжували боротьбу гайдамаки ХХ століття.
У перших днях березня Хмара передав, щоб козаки від Гутницької переходили до Цвітної, щоб обрати делегатів на з’їзд у Холодний Яр. Приїхав і загін отамана Загороднього. “Не цей з’їзд із Чути потрапили Сіденко Макар, Хмара Пилип, Гришко Нестор; із Суботова – Терещенко Максим (ці від офіцерства і штабу), – писав сексот, – а я та ще чоловік із Цвітної (прізвище його забув) пішли теж вивчати Холодний Яр і бути присутніми на з’їзді”49.
Всього на з’їзд прибуло близько тридцяти делегатів – отаманів, старшин і козаків. На ньому ухвалили “організувати всіх людей в один загін і негайно вирушити в рейд для терору”50.
Для цього треба було роздобути коней. Довідавшись, що у Матвіївці стоїть кавалерійська частина червоних, негайно вирушили через Верещаки у Любомирку, сусіднє до Матвіївки село. Трошки підночувалши, а на світанку, сховавшись у тумані, пішки увійшли до Матвіївки. Поки червоноармійці додивлялися сни, хмарівці взялися сідлати коней і виводити їх на вулицю. Дуже пізно вартовий помітив тихих незнайомців. Його постріли сполохали москалів, і вони в одній білизні вискакували з хат. Хмарівці почали полювати за ними… Всього хлопці вполювали півдесятка червоних та захопили 27 коней.
“З добутими кіньми хмаринці урочисто повернулись на місце стоянки… Того ж дня в різних місцях було добуто коней стільки, що відразу кінний загін з 35 виріс до 120 шабель при двох “Максимах”, одному “Кольті” й двох “Люїсах”. Хмара відзначав нову перемогу… – із сумом свідчив завербований повстанець. – Вдалі бої під селами Гутницька та Ружечеве, а також біля села Матвіївки й здобуття коней підвеселили співчуваючих серед населення, котре мало не боготворило отамана Хмару й передавало з вуст в уста казково-легендарні розповіді про нього. Щоденно то з одного, то з іншого боку приїжджали нові люди на конях, озброєнні з ніг до голови, котрі вливалися до лав отамана Хмари. Населення, особливо підлісних сіл, саме, добровільно, без жодного нагадування з боку бандитів, привозило до лісу продовольство і фураж. Крім того, вже не потрібно було посилати власних людей для розвідки про розташування червоних загонів, й без того щоденно з навколишніх сіл передавались в штаб сотні різних повідомлень не лише про розташування червоних загонів, але й про те, де саме й що заготовлено з продовольства й фуражу для останніх. Хмара, отримуючи такого роду повідомлення, відразу ж посилав туди своїх людей, й ті забирали все, заготовлене для червоних, собі до лісу. Рідкісні випадки обходились у схожих ситуаціях без жертв… Найбільше й найкраще за інших працювали Могилея Явтух, Матвєєв Семен (с. Гутницька) та якась жінка з Криворіжжя… Загін Хмари чисельно зростав”51.
Так у березні в Чигиринському повіті запалало повстання проти совєтської влади. Його організаторами були Пилип Хмара, Іван Деркач, Юхим Ільченко та Ларіон Загородній. Штаб Хмари і його помічника Максима Терещенка перебував у Цвітній, а Деркача – в Холодному Яру. “...Объявленная амнистия… – писали москалі, – несмотря на широкое оповещение таковой, мало произвела впечатления на бандитов”52.
Пилип Хмара набував усе більшої популярності серед молоді, його загін швидко поповнювався за рахунок тих, хто втік з Красної армії або переховувався від більшовицької мобілізації.
Надвечір 2 квітня 1921 року загін Хмари силою в 39 кавалеристів в’їхав у рідне село Максима Залізняка – Івківці, що неподалік Медведівки. Цього разу не поталанило червоноармійцю, котрий приїхав у відпустку додому: його, як зрадника України, було знищено. На ранок хмарівці під виглядом “червоного війська з червоним прапором і у формі кавалерії Будьонного” виступили з Івківців у Мельники. Там “два бандити (очевидно, отамани), – писав секретний працівник ЧК, – зайшли до церкви”. Опівдні козаки виїхали у сусіднє село Головківку, де оточили сільський сход, побили голову волвиконкому і голову комнезаму, знищили канцелярські справи волвиконкому53.
На початку квітня неподалік Цвітної 200 повстанських шабель Хмари розтрощили червоноармійський загін. У бою зарубали 32 ворожих вояки54.
7 квітня Чорноліський полк “урочисто виїхав з лісових нетрів”. Проїхавши рідне село отамана, вирушили на Бурякове, а звідти лісом через Вовчий Хутір, минаючи Матвіївку, знову лісом вийшли на Полуднівку, де й заночували. А рано-вранці 7 квітня 1921 року півтори сотні кінних козаків несподівано вихором залетіли в Медведівку. За ними на возах в’їхало півтисячі гайдамаків. “Виставивши проти будинку міліції кулемети, запропонували здаватися на милість отамана Хмари. Частина без бою склала зброю до ніг отамана, а решта, у тому числі й діловод, відстрілювалася, а потім кинулася втікати до річки Тясмин. Дехто сховався в густому очереті, інші, в тому числі й діловод, пострибали до підвалу”. Та люди показали повстанцям, де сховалася комуна. До підвалу під’їхали Тиміш Ніздря, Григорій В’юник, Михайло Мочар й двоє махновців. Запропонували вилізти, інакше кинуть бомбу. Втікачі вилізли. Хмара наказав покарати їх канчуками та відпустити. Два міліціонери перейшли на бік повстанців55.
Забравши з собою шкіру на одному зі шкіряних заводів, а також діловода і голову волосного виконавчого комітету, Хмара вирушив на Мельники. Пообідавши тут, Чорним шляхом, що проходив біля Мотриного монастиря, попростували на Грушківку. Звідси кіннота пішла на станцію Райгород, щоб пустити паровози на Бобринську з метою заблокувати залізничний рух… Повернувшись у Грушківку, всі разом вирушили на Смілу. Але скоро повернули круто назад… Коли в Яблунівці почули підозрілий гамір і гавкіт собак, отаман наказав їхати тихіше. Команду виконали на 100% – підводи й кіннота рухалися без жодного шуму”, – зазначав сексот56..
У Телепиному, де збиралися відпочити, раптом виявили червоний загін. Тоді Хмара вдався до хитрощів. Він послав у червоний штаб Петра Стасенка і Кирила Грищенка з Єлисаветградки. Зареєструвавшись як червоний загін, стали по хатах, “причому для кінноти Хмари було виділено кращі квартири. Командири ж червоного загону пиячили зі Стасенком Петром і Грищенком Кирилом до самого світанку. А вранці хмаринці, отримавши фураж і продовольство, виїхали з села Телепине в село Пастирське. Загін Завгороднього тоді побував навіть у Златополі”57.
17 квітня відділи Хмари і Деркача чисельністю до півтори сотні кавалеристів знову прибули в Головківку, розгромили волосний виконавчий комітет, знищили всі справи архіву, забрали ячмінь, готовий до відправлення в Росію, і вивісили друкований наказ. У ньому сповіщалося, що майно тих, хто продовжуватиме служити совєтській владі, підлягає конфіскації...
Перешкоджав Хмара і вирубуванню лісів. Козаки переагітовували робітників, а коли ті не розуміли слів, розганяли їх. Головний мотив: “Не дамо руйнувати нашого лісу!” Пилип Хмара навіть випустив наказ, який забороняв вирубку лісу, за порушення його обіцяв розстріляти.
Сексот зазначав, що “спрага помсти світилась з очей, просвічувалась крізь одяг і з серця Хмари”58.
12 травня загін кількістю півсотні кавалеристів із Вищих Верещаків через Антонівку, Триліси, Янівку і Головківку проїхав на Мельники, до Холодного Яру. По дорозі заїжджали в родини червоноармійців, вишукуючи яничарів і проводячи виховну роботу з їхніми батьками. В Трилісах знищили канцелярію волосного виконкому.
Скрізь по селах, через які проїжджали, вивішували листівки із закликами до службовців приєднатися до повстанців. Було також оголошено мобілізацію чоловічого населення.
20 – 22 травня 1921 року Хмара у Триліській волості знову порозвішував листівки, в яких пропонував впродовж десяти днів усім перейти на бік партизанів. Вивісив також накази про мобілізацію чоловіків. У Любомирці отаман сказав селянам: “Ідіть сюди або туди, не сидіть дома”, себто визначайтесь – йдіть до повстанців або до червоних, тільки не будьте байдужими.
Наприкінці травня загін Хмари потрапив у халепу. Було це за три версти від станції Білозір’я на Вовчій гаті.
Вовча гать – це насип з гною через болото, що розкинулося серед лісів. Під’їхавши до неї, Хмара вислав розвідку. Хлопці невдовзі повернулися й доповіли, що шлях вільний. По гаті могли їхати тільки по два вершники або один віз. Якби хтось нагодився назустріч, то навряд чи розминутися б.
Роз’їзд знову рушив вперед, за ним – парами вершники. У шостій парі гойдалися у сідлах Хмара і Голик-Залізняк. Позаду них посувався на тачанці кулеметник Федька з Диківки. Він був чоловік бувалий – з кулеметом не розлучався від 1914 року.
Не встигли досягнути середини гаті, як з протилежного боку пролунало три рушничні постріли, а тоді заговорили кулемети. Одна з куль влучила в коня Хмари. Це вже був третій кінь, який гинув під ним.
Козаки залягли і вогнем зустріли червоних, що кинулися назустріч. Але москалі атакували завзято. Довелося відступати. Не відступав лише кулеметник Федька, який мав дев’ять стрічок з набоями. “Він відбивав напад до останнього патрона, а потім склав руки над кулеметом і в такому положенні був порубаний червоноармійцями”59.
Все ж бій партизани виграли. Після двогодинного бою червоні відступили. Відбили хлопці й кулемет Федьки, але тепер треба було для нього шукати нового кулеметника. Шукати треба було і отамана, адже Хмара під час бою зник.
Пізніше виявилося, що він, поранений, залишився в болоті. Згодом його підібрав соснівський дядько і виходив. Більшовики ж поспішили оголосити: “Бандіт Хмара убіт!”
Виконувач обов’язків начальника 400 ҐПУ Тимошенко стверджував, що голова Окружного повстанського комітету Іван Деркач, “посилаючись на те, що у нього є універсал від Петлюри і повноваження підпорядкувати собі всіх загонів на Чигиринщині, запропонував влитися в його загін Хмарі і Кваші”. У серпні 1921 року Хмара і Кваша з козаками прибули в Холодний Яр для з’єднання з Деркачем. Через 5 – 6 днів Хмара повернувся у Цвітну, бо між ним і Деркачем виникла тактична незгода. Від’їжджаючи, чорноліський полковник виявив готовність у подальшому тримати зв’язок із Деркачем і отримувати від нього директиви60.
У серпні 1921 року з ініціативи Хмари у Цвітній відбулося публічне освячення зброї. Місцевий священик Федір Іванча відслужив молебень і благословив гайдамаків на боротьбу за звільнення України від чужоземної окупації, нагадавши їм добу Богдана Хмельницького. Ефект від цього публічного заходу був значний: загін вельми зріс за рахунок новобранців, а авторитет Пилипа Хмари в очах селян піднявся ще більше61 (москалі не забули це панотцю і 1937 року репресували його).
Зростанню загону отамана Хмари, як зазначав більшовицький документ, сприяв “червоний терор, що проводили червоні загони в тому чи іншому селі… і посилена політична робота, яку проводили петлюрівські агенти скрізь по селах серед населення”62.
На жаль, не маю докладних відомостей про подальший життєвий шлях чорноліського полковника. У романі Юрія Горліса-Горського, який залишив Холодний Яр навесні 1921 року, стверджується, що Хмару зарубала в бою червона кіннота. “А в Цвітній говорили, що Пилип загинув під Шепетівкою чи Вапняркою – Дядюренки (тобто брати Дядюри) “предательськи застрелили його за столом”. Вони боялися Хмари, тому й пішли на цей крок”63.
Підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко у книзі “Стежками Холодноярськими” писав, що Пилип Хмара, законспірувавшись, перейшов до цивільного життя. Чутки, що він живий і мешкає в Криму, змінивши зовнішність і прізвище, кружляли й у Цвітній. Там, у Криму, він буцімто і похований64.
Але двоюрідні племінники отамана Тимофій та Юрко Хмари стверджували, що Пилип Хмара, швидше за все, загинув 1922 року і похований у Цвітній – найімовірніше, на своєму подвір’ї (може, поруч із хатою сестри Марії Тимофіївни Пасічник)65.
Існує версія, що Хмара, зробивши собі документи на червоного командира, виїхав до Києва, де в одному з військових шпиталів йому зробили операцію (під лівою щелепою у нього опухли залози). Отримавши відпустку для поправки здоров’я, виїхав на Волинь, перейшов кордон і опинився на території польської держави66.
Щодо родини отамана. Його сестра Тодоря (Федора) вийшла заміж за Степана Хлівицького. Обох було репресовано. Мали вони сина Петра. Тодоря з Сибіру повернулася. Похована в Михайлівці.
Сестра Килина побралася з Лазарем Музикою. Її також репресовано. З Сибіру вона не повернулася. Мала сина Івана (убито під час Другої світової війни) та доньку Ярину.
Сестра Марія пішла за Тимофія Пасічника. У шлюбі народили синів Андрія, Миколу та Олексу (всі вони живими повернулися з фронтів Другої світової) та дочку Явдоху.
Звіт сексота, інфільтрованого у Чорноліський полк, допоміг чекістам виявити і репресувати сотні козаків і старшин Пилипа Хмари. Станом на 1931 рік тільки у Знам’янському районі було взято на облік 304 “бандіта”. На той час (за даними чекістів) були вбиті або померли Боєвець Оксент Михайлович, Бондаренко Архип, Бочка Іван, Волошин Яків, В’язовський Іван, Голик Семен Іванович, Гончар Федір, Гуржій Василь Іванович, Гуржій Сергій, Добровольський Олекса, Дядюра Улян (Оліян), Компанієць Дмитро Петрович, Коновалов Степан Гнатович, Кравець Федот, Лизко Костянтин, Мартинович, Масловський Василь, Могилея Явтух, Момса, Мочар Михайло, Пісний Ларіон, Свердель Данило, Сіроклин Іван, Сіроклин Максим, Стасенко Петро, Стежка Степан Костянтинович, Ступа Григорій Григорович, Трихманенко Архип, Шуліка Микола, Чорний Сергій, Філіпенко Данило, Філіпенко Степан і Холявка Василь Михайлович.
За межі України вислані Буша Пилип Іванович, Горищенко Іван Терентійович, Гришко Нестор Пилипович, Зосимов Іван Денисович, Олексієнко Іван Микитович, Олексієнко Мина Микитович, Сіденко Макар, Сіденко Сильвестр та Ступа Василь Іванович.
Проходили у “кримінальних” справах Бабій Михайло, В’юник Григорій Іванович, В’язовський Василь, В’язовський Гаврило Іванович, Гордовий Терентій, Дядюра Антон, Задоя Мартин, Камерда Яким, Касищев Петро, Медведєв Андрій Семенович, Неїжкаша Лазар, Ніздря Тиміш, Носенко Сергій Тихонович, Носенко Федір Тихонович, Парієнко Денис, Стежка Парфен Силович, Тарасенко Дорош Дмитрович, Харківський Михайло, Чинчевий Гнат і Шевченко Петро.
З кожним роком кількість таких справ більшала… Один із репресованих, Прохор Шкура, сина назвав на честь свого отамана Пилипом. З Пилипом Шкурою в ОЛПі м. Салехарда зустрівся син гусаківського сотника Вільного козацтва Михайло Іванченко. Там вони і заприятелювали. “Зовнішністю, вдачею і зухвалістю – отаман, – розповідав про товариша Михайло Іванченко. – Звільнявся раніше мене і сказав: “Якщо на Україні щось почнеться і ти почуєш про отамана Хмару – то буду я”67.
Пилип Шкура не став отаманом Хмарою… Може, хтось із нас зголоситься?..
1 Зараз с. Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області.
2 Кузик Б., Білошапка В. У плині часу. Енциклопедія Олександрівщини. – Київ: Мистецтво, 2002. – С. 270, 271.
3 Босий О. Харитонов Г. Чарівний круг. – Кіровоград, 1993.
4 Братів знищено більшовиками. Дві сестри отамана були репресовані, зокрема Федора і Килина відсиділи по 10 років “у Магадані”.
5 Петров М. Кола Брюньон із… Гутниці. – Народне слово (Кіровоград). – 1996. – 29 серпня. – №94 (966).
6 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич: Відродження, 2006. – С. 60.
7 Авторські польові дослідження Романа Коваля. – Записано від Явтуха Петровича Ткача (1911 р. н.) в с. Цвітна Олександрівського району Кіровоградської обл., 1998 р.
8 АПД Романа Коваля і Василя Білошапки. – Записано від Тимофія Мефодійовича Хмари (1934 р. н.), двоюрідного племінника отамана Пилипа Хмари, в с. Цвітна Олександрівського району Кіровоградської обл., 1997 р.
9 Там само.
10 Шепель Ф. Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття // Матеріали обласної науково-практичної історико-краєзнавчої конференції “За волю і долю України” (Наш край у 1917 – 1929 роках). – Кіровоград, 2002. – С. 103 – 104.
11 ДАЧО, ф. р-184, оп. 1, спр. 48, арк. 20 – 22.
12 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич: Відродження, 2006. – С. 59.
13 Шепель Ф. Вказана праця. – С. 105.
14 Там само. – С. 104 – 105.
15 Там само. – С. 115.
16 Там само. – С. 107.
17 Дорошенко М. Стежками Холодноярськими: Спогади, 1918 – 1923. – Філадельфія, 1973. – С. 82.
18 Там само. – С. 84.
19 Шепель Ф. Вказана праця. – С. 107.
20 Там само. – С. 108.
21 Там само.
22 Козельський Б. Шлях зрадництва й авантур (Петлюрівське повстанство). – Харків: Державне видавництво України, 1926. – С. 72 – 73.
23 Шепель Ф. Вказана праця. – С. 108.
24 Там само. – С. 108.
25 Там само. – С. 109.
26 Там само.
27 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 5, арк. 86.
28 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 6, арк. 58.
29 Там само. – Арк. 16.
30 Там само. – Арк. 17.
31 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 2, арк. 155 зв.
32 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 6, арк. 29.
33 Там само. – Арк. 26.
34 Там само. – Арк. 25.
35 Там само. – Арк. 20.
36 Там само. – Арк. 21.
37 Советская военная энциклопедия. – Москва, 1933. – Т. 2. – С. 182 – 183.
38 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 6, арк. 37.
39 Дорошенко М. Вказана праця. – С. 159.
40 АПД Романа Коваля. – Записано від Явтуха Петровича Ткача (1911 р. н.) в с. Цвітна Олександрівського району Кіровоградської області 1998 року.
41 Дорошенко М. Вказана праця. – С. 163.
42 Там само. – С. 168 – 169.
43 Там само. – С. 169.
44 Петров М. Кола Брюньон із… Гутниці. – Народне слово (Кіровоград). – 1996. – 29 серпня. – № 94 (966). – С. 4.
45 Там само.
46 АПД Романа Коваля. – Записано від Євдокії Тимофіївни Пасічник (1944 р. н.), племінниці отамана Пилипа Хмари, в с. Цвітна Олександрівського району Кіровоградської обл., 1998 р.
47 Там само.
48 Шепель Ф. Вказана праця. – С. 111.
49 Там само.
50 Там само. – С. 112.
51 Там само. – С. 113 – 114.
52 ДАПО, ф. р-1189, оп. 2, спр. 8, арк. 12 – 13.
53 ДАПО, ф. р-1189, оп. 2, спр.1, арк. 53 – 54.
54 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 642, арк. 37.
55 Шепель Ф. Вказана праця. – С. 115.
56 Там само.
57 Там само. – С. 115 – 116.
58 Там само. – С. 118.
59 Там само. – С. 119.
60 ДАЧО, ф. р-184, оп. 1, спр. 48, арк. 20 – 22.
61 Там само. – Арк. 20 – 22.
62 Там само.
63 АПД Романа Коваля і Василя Білошапки. – Записано від Тимофія Мефодійовича Хмари (1934 р. н.) та Юрія Мефодійовича Хмари (1937 р. н.), двоюрідних племінників отамана Пилипа Хмари, в с. Цвітна Олександрівського району Кіровоградської обл., 1997 р.
64 Там само.
65 Там само.
66 Шепель Ф. Вказана праця. – С. 119 – 120.
67 Лист письменника Михайла Григоровича Іванченка (1923 р. н.) Григорію Степановичу Гребенюку. З архіву Р. Коваля.

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ